Радзівілл О.А. Проблеми і перспективи концепції спільної спадщини людства в сучасному міжнародному праві

Короткий зміст

У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються мета і завдання дисертаційної роботи, об’єкт і предмет дослідження, характеризуються методи, застосовані в роботі, розкриваються наукова новизна і практичне значення отриманих результатів, ступінь висвітлення теми дисертації у наукових доповідях і публікаціях автора.

У першому розділі “Аналіз історичних і правових джерел концепції спільної спадщини людства” проводиться історичний огляд і дається правова оцінка джерел, які вплинули на формування концепції спільної спадщини людства.

По-перше, аналізуються історичні та літературні джерела походження самої ідеї спільної спадщини людства, зокрема погляди Гуго Гроція про спільне в давні часи право народів на використання основних природних благ. Тривалий процес набуття у виключне володіння певних просторів та їх ресурсів окремими спільнотами (народами, родами, сім’ями) поступово сформував інститут власності поруч з різноманітними формами спільного користування. Оцінка римськими юристами різних форм відношення до власності (res publicus, res nullius, res omnium communis) дають підстави бачити в них залишки таких різноманітних форм.

По-друге, в розділі аналізуються джерела міжнародного морського права, в яких ідея спільної спадщини людства зберігалася з давніх часів в тісному зв’язку з принципом свободи моря. Визнання права народів на свободу відкритого моря має в основі звичай сприймати відкрите море як спільну спадщину людства. Про це, зокрема, свідчать послання папи Олександра ІІІ 1169 р., в якому Океан називається спільним надбанням народів; твердження у 1830 р. латиноамериканського юриста Андреаса Бельо, що об’єкти, які не можуть бути володінням однієї нації без обмеження інтересів інших (Океан і повітря), повинні вважатися людством його спільним надбанням та пропозиція французького юриста А. де Лапраделя визнати Світовий Океан спільною спадщиною людства. З принципу свободи моря виходили і автори концепції спільної спадщини людства, пропонуючи її для припинення поширення на континентальний шельф національного суверенітету прибережних держав. Розробка ресурсів шельфу, що перебував тоді за межами національної юрисдикції держав, тлумачилася як одна із свобод відкритого моря.

Женевська конвенція про континентальний шельф 1958 р. підпорядкувала діяльність в межах цього простору юрисдикції прибережних держав. Дискусія щодо правового статусу спільної спадщини людства перейшла на рівень Світового Океану та його ресурси. З прийняттям резолюції 2749 (XXV) Генеральної Асамблеї ООН від 17 грудня 1970 р. Район глибоководного морського дна (далі - Район) було визнано спільною спадщиною людства. Конвенційне закріплення міжнародно-правового статусу Району як спільної спадщини людства знайшло своє вираження в Конвенції ООН з морського права 1982 р. До 1994 р. розвинені країни не ратифікували цю Конвенцію, демонструючи, зокрема і невизнання міжнародно-правового статусу спільної спадщини людства. Проте негативне ставлення до викликала не вся Конвенція, а регулювання видобутку корисних копалин. З початку 80-х років розвинуті країни встановили своєрідний “режим сприяння” ­ варіант використання спільної спадщини людства в більш сприятливому для них режимі видобутку корисних копалин та відшкодувань на розвиток. З прийняттям 29 липня 1994 р. Угоди про здійснення Частини ХІ Конвенції ООН з морського права 1982 р. (набула чинності в 1997 р.) та набуттям чинності 16 листопада 1994 р. самої Конвенції, процес договірного закріплення статусу спільної спадщини людства по відношенню до Району та його ресурсів завершено. Поступово відбувається загальне визнання цього статусу державами, проте норми правового регулювання щодо користування спільною спадщиною людства ще не можна вважати загальноприйнятними.

По-третє, в даному розділі подано огляд джерел сучасного міжнародного права, в яких концепція спільної спадщини людства набула свого подальшого розвитку. Серед міжнародних договорів про міжнародний статус об’єктів, що віднесені чи можуть бути віднесені до спільної спадщини людства, важливе місце займає Договір про Антарктику 1959 р., який пізніше доповнили договори про збереження фауни й флори та довкілля Антарктики, розробку в її межах корисних копалин. У відповідних резолюціях Генеральної Асамблеї ООН віддзеркалюються зусилля цієї Організації, спрямовані на перетворення Антарктики у Всесвітній природний парк. Можливість поширення статусу спільної спадщини людства на Антарктику розглядається в працях Ф. Франчіоні і Т. Сковацци, Б.М. Клименка, Р. Лефебра, І.І. Лукашука, Г.О. Анцелевича та ін. Декларація правових принципів діяльності держав з дослідження та використання космічного простору 1963 р. та Договір про принципи діяльності держав з дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 р. (далі – Договір про космос), визначили основи правового статусу цих об’єктів. Угода про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах 1979 р. (далі – Угода про Місяць) оголосила Місяць та інші небесні тіла та їх ресурси спільною спадщиною людства. Порівняльний аналіз правової природи спільної спадщини людства в міжнародному морському та космічному праві наводять А. де Кокка, Д. Майер, К.Лі, Е.Г. Василевська-Жукова, Р.В. Деканозов, Г.М. Даниленко, Б.М. Клименко та ін.

Важливе місце в огляді джерел займають роботи Б. Барберіса, Р.В. Бідлера, М.М. Бринчука, С.В. Виноградова, Д. Гриффіна, Г. Кано, А.Ч. Кісса, М. де Мельо, В.А. Чичваріна та ін., присвячені  аналізу правового статусу природних феноменів, що мають поширення як в просторах з міжнародним режимом, так і в межах державних територій. Зокрема, Р. Бідлер до спільної спадщини людства відносить атмосферне повітря, а А.Ч. Кісс – атмосферу разом з усім навколишнім середовищем. В цих працях аналізуються також можливості віднесення до спільної спадщини людства інших ресурсів глобального поширення та концепція роздільних ресурсів, що полягає у визнанні різного правового статусу одного й того ж ресурсу в залежності від географії та масштабів його поширення.

Важливим аспектом розвитку концепції спільної спадщини людства є входження її до системи міжнародного захисту прав і свобод людини, на чому зосереджені дослідження Р.Дж. Дюпуї, Ю.В.Трошкіна, М.Й.А. Заєка та інших авторів. В роботі проведено аналіз міжнародно-правових актів універсального та спеціального призначення, юридичного та рекомендаційного змісту, в яких відображена турбота за майбутні покоління людства, проявом якої можна вважати і саму концепцію спільної спадщини людства, чим зумовлюється і значне поширення в документах понять, подібних до поняття спільна спадщина людства. Зокрема, вже в преамбулі Статуту ООН визначається турбота за майбутні покоління людства. В Європейській культурній хартії 1954 р. як “спільне надбання”, а в Європейській соціальній хартії 1961 р. як “спільна спадщина” європейських націй визначені їх ідеали та принципи. Необхідність залишити у спадщину майбутнім поколінням людства придатну до життя планету була також визначена на Конференції неурядових експертів з проблем біосфери, організованої ЮНЕСКО у 1968 р. В Конвенції ЮНЕСКО з охорони пам’яток культурної і природної спадщини 1972р р. зазначається що всі вони становлять “спільне надбання людства”. В Хартії економічних прав та обов’язків держав 1974 р. дається визначення “спільна спадщина людства” відносно Району та його ресурсів.

У 1980 р. в документі “Всесвітня стратегія з охорони природи”, розробленому з ініціативи ЮНЕП, Міжнародного союзу з охорони дикої природи і Всесвітнього фонду дикої природи, вперше було сформульовано концепцію стійкого розвитку. У Всесвітній хартії природи 1982 р. розвинута ідея філософсько-природничого вчення про ноосферу. Так, в преамбулі зазначено, що  коріння людської цивілізації виходить з природи, людина є частиною природи, а життя людини залежить від безперервного функціонування природних систем, у пункті 10 Хартії сформульовані основні принципи раціонального використання біоресурсів для збереження їх для майбутніх поколінь. Міжнародна комісія з довкілля і розвитку у доповіді 1987 р. “Наше спільне майбутнє” визначила головний принцип стійкого розвитку, а саме “задоволення потреб сьогодення не повинно ставити під загрозу потреб майбутніх поколінь”. Важливим внеском в осмислення глобальної системної єдності та розмаїття в розвитку планетарної екосистеми і людства як її складової стали документи конференції в Ріо-де Жанейро 1992 р. Так, в Конвенції ООН про зміну клімату було вперше проголошено необхідність базувати систему міжнародно-правового регулювання на об’єктивних наукових знаннях при постійному їх перегляді у світлі нових досліджень. В Рамковій конвенції з біологічного різноманіття було вперше закріплено юридичне значення таких основних природничих понять, як екосистема, генетичні ресурси, стійке використання біоресурсів, збереження in situ і ex situ та інші. Декларація про довкілля і розвиток 1992 р. спрямована на усвідомлення людством взаємозалежності здоров’я фізичної, духовної та інтелектуальної складових людини, соціального і природного середовища її розвитку. Зокрема, принцип 25 Декларації виходить з того, що “мир, розвиток і чистота довкілля є взаємозалежними”, фактично визначивши три найважливіші цінності людства. У Декларації та Програмі дій, прийнятій на Віденській конференції з прав людини 1993 р., визначено, що “право на розвиток є загальним і невід’ємним правом і складовою частиною основних прав людини”. Дуже важливим актом для усвідомлення глобальності проблеми спільної спадщини людства стало прийняття Конвенції ЮНЕСКО про людський геном та права людини 1997 р., в якій геном (природний носій генетичного коду) людини проголошується спільною спадщиною людства.

Узагальнення концепції спільної спадщини людства дається, зокрема, в роботах Ж. Тускоза, П. Маланчука, І.І. Лукашука та ін. Так, Ж. Тускоз відзначає, що право на розвиток, спільну спадщину людства, компенсаційну нерівність та чисте довкілля поєднуються у концепції солідаризму, яка спрямована на загальносвітову збалансованість розвитку, зокрема через  зобов’язання розвинутих держав сприяти розвитку менш розвинених. На думку П. Маланчука, спільна спадщина людства потребує наповнення правовими нормами, а термін “солідаризм” варто застосовувати замість невдалих термінів “права третьої генерації”. І.І  Лукашук виділяє “право спільної спадщини людства” як нову підгалузь міжнародного права, роблячи важливе зауваження про те, що норми, які її формують, можуть без зменшення її обсягу одночасно входити і до інших підгалузей міжнародного права.

У другому розділі “Порівняльний аналіз правової природи  об’єктів спільної спадщини людства” з метою встановлення загальних і особливих правових ознак окремих об’єктів спільної спадщини людства дається аналіз положень основних міжнародних договорів, що визначають міжнародно-правовий статус таких об’єктів. Аналіз проводиться окремо по об’єктам спільної спадщини людства у вузькому, розширеному та широкому її тлумаченні, що відповідає доктрині та практиці сучасного міжнародного права.

Спільна спадщина людства у вузькому тлумаченні – це поверхня й надра Району і Місяця та їх ресурси (тут і далі, згідно ст.1 Угоди про Місяць, під категорією Місяць розуміються всі небесні тіла). Особливістю міжнародно-правового статусу цих об’єктів, на відміну від правового статусу інших просторів з міжнародним режимом, є їх повна нейтральність та закріплене договорами зобов’язання враховувати при їх експлуатації потреби держав, що розвиваються. В Угоді про Місяць дослідження та мирне використання цього небесного тіла проголошені надбанням всього людства (ст. 4), а сам Місяць та його природні ресурси – спільною  спадщиною людства (п. 1 ст. 11). Район та його ресурси як спільну спадщину людства визначено в статті 136 Конвенції ООН з морського права. На відміну від Місяця, Район має відповідним механізмом правового регулювання видобутку корисних копалин, який, згідно з положеннями Конвенції, координується Органом, що наділений міжнародною правосуб’єктністю і діє від імені і на благо всього людства (ст. 140). Згідно пункту 6 ст. 311, будь-які поправки щодо основного принципу спільної спадщини людства неприпустимі, а держави-учасниці не можуть бути стороною угод, що порушують положення статті136.

Положення Угоди про Місяць 1979 р. та Конвенції ООН з морського права 1982 р., де розкривається правовий зміст спільної спадщини людства, взяті в роботі за взірець для порівняння з міжнародними принципами, нормами та звичаями, що визначають правовий статус об’єктів, не названих буквально спільною спадщиною людства, але подібних до Району і Місяця за своїм міжнародно-правовим статусом (відкрите море, Антарктика та космос). Встановлені комплексні правової характеристики кожного з цих об’єктів, що становлять спільну спадщину людства у розширеному тлумаченні. Найбільш детально регламентовано правовий статус відкритого моря (ст. 87-89 та ін.), особливості якого (свободи відкритого моря, резервування його для мирних цілей, неправомірність претензій щодо суверенітету над ним та ін.) порівнюються з правовим статусом Району як спільної спадщини людства (ст. 137). На основі порівняння визначені подібні і відмінні ознаки цих двох об’єктів. Загальна відмінність, що може мати аналоги, відповідно для космосу та Місяця, полягає в тому, що свободи відкритого моря реалізуються на всьому його просторі всіма суб’єктами міжнародного права, а для Району передбачене адресне надання конкретним державам або їх юридичним особам параметрично обчислених ділянок їх спільної спадщини.

Як потенційний об’єкт спільної спадщини людства, особливу увагу привертає Антарктика. Цей регіон має першорядне значення для балансу клімату, рівноваги глобальної екології та тектоніки Землі, і саме тут концентрується 90% питної води планети. Особливістю правового статусу Антарктики є повна нейтралізація і демілітаризація регіону, заборона розташування ядерної зброї і поховання ядерних відходів. До особливостей Договору слід також віднести спосіб узгодження в ньому територіальних претензій, який, згідно статті IV, полягав у тому, що будь-яка діяльність в Антарктиці не може бути підставою ні для розвитку чи зняття існуючих, ні для проголошення нових територіальних претензій на її території.

Особливості правового регулювання космічної діяльності пов’язані, перш за все, з інститутом відповідальності суб’єктів міжнародного права. Згідно статті ІІ Конвенції про міжнароду відповідальність за збитки, що завдані космічними об’єктами, 1972 р., передбачена абсолютна міжнародно-правова відповідальність запускаючих держав, незалежно від їх провини. Така відповідальність може бути солідарною і передбачається для міжурядових організацій. Це на сьогодні характерно лише для міжнародного космічного права. Особливістю правового статусу космосу є також виділення в його межах правового статусу геостаціонарної орбіти (ГСО), яка, згідно Статуту Міжнародного союзу електрозв’язку 1997 р., є “обмеженим ресурсом, що має велику цінність для всього людства”. Однак, Юридичний підкомітет Комітету ООН з мирного використання космосу, засуджуючи претензії держав-учасниць Боготської декларації 1976 р. щодо поширення їх суверенітету на сектори ГСО, кваліфікує її як космічний простір, зазначивши, що непоширення національного суверенітету на космічний простір став міжнародним звичаєм, обов’язковим для всіх учасників міжнародного співтовариства.

У роботі визначено спільні правові ознаки порівняних об’єктів спільної спадщини людства у вузькому та розширеному розумінні (загалом вісімнадцять), найважливішими з яких є: діяльність на благо всього людства; неприпустимість поширення суверенітету жодної держави; потенційна доступність на недискримінаційних засадах їх просторів та ресурсів для всіх держав; демілітаризованість і заборона розміщення і випробовувань зброї масового знищення; інспектування за дотриманням державами положень договорів; відкритість для міжнародного співробітництва у сфері наукових досліджень та інших видів діяльності держав, що відповідають нормам міжнародного права. Кожна з виділених ознак оцінена на предмет техніки її формального визначення у проаналізованих договорах.

Для міжнародно-правового регулювання спільної спадщини людства в широкому розумінні (міжнародні та роздільні ресурси,  культурна і природна спадщина, планетарна екосистема, людський геном), пропонується виділити генетичні та ціннісні критерії. Перші грунтуються на природних, другі на споживчих властивостях. За споживчими ознаками виділено п’ять категорій ресурсів (духовні; життєзабезпечуючі; інформаційні; просторові; сировинні). Запропоновано також виділити позаекономічні цінності, правовий статус яких передбачає визнавати їх експлуатацію правомірною лише для життєзабезпечення, але протиправною у разі отримання прибутків.

За фізичними (генетичними)  властивостями ресурси, згідно з Рамковою конвенцією з біологічного різноманіття 1992 р., поділяються на відновлювані і невідновлювані. В роботі пропонується враховувати різну швидкість відновлення і деградації конкретних географічних масивів ресурсу, для визначення чого вводиться поняття  “інерційний рівень” ресурсу та відповідний правовий статус кожного рівня. Для техніки розмежування та аналізу інерційних рівнів пропонується “принцип трьох рівноваг”, згідно з яким три довільно взяті сусідні інерційні рівні характеризуються трьома типами рівноваги: статичною, динамічною та еволюційною, і кожний з них вимагає специфічних механізмів дослідження, управління та правового регулювання. Наприклад, “основний фонд” такого ресурсу, як питна вода зосереджений в масиві антарктичного льодовика, формуючи ядро, що характеризується статичною рівновагою  і не повинно бути меншим за певну константу, яка потребує відповідної охорони на основі науково визначених параметрів. Різні відтворювальні цикли цього ресурсу формують другий рівень його “оборотних фондів” і обчислюються через динамічну рівновагу. Третім рівнем є показник інфляції ресурсу – незворотних втрат кількості і якості питної води, які описуються еволюційною рівновагою з негативним знаком. Проте не всі ресурси піддаються деградації. Еволюціонують, зокрема, антропогенні ресурси (технології, агрокультура, системи правового регулювання тощо), стійкий розвиток яких може плануватися в параметрах еволюційної рівноваги з позитивним знаком.

Спільна спадщина людства в широкому розумінні має такі спільні ознаки як глобальну поширеність, життєву важливість для сталого розвитку людства та значний вплив на планетарні (в тому числі геологічні, біологічні й соціальні) процеси. Хоч кожна з зазначених груп має власну специфіку правового регулювання, спостерігається їх об’єднання в міжнародно-правових актах на основі нових наукових парадигм, що постулюють генетичну єдність всіх компонентів планетарної системи. Таким чином, правовий статус об’єктів спільної спадщини людства в широкому розумінні повинні визначати критерії, встановлені ієрархічною системою емпіричних досліджень, параметричних розрахунків і достовірних прогнозів. Прогнозування, як найважливіший засіб безкризового розвитку, має стати особливою сферою діяльності, забезпеченою, як науково так і юридично, гарантіями проти недостовірності і антисуспільної монополізації.

Розділ третій “Перспективи розвитку концепції спільної спадщини людства в Україні” присвячений огляду та аналізу проблем і перспектив участі України у правотворчій діяльності щодо регулювання дослідження, використання і примноження спільної спадщини людства. Для всебічної активізації такої діяльності Україна має важливі підстави, обумовлені її геополітичним становищем, внеском у вивчення і розвиток практично всіх об’єктів спільної спадщини людства, досвідом подолання наслідків Чорнобильської аварії 1986 р. Однак, крім законодавчого забезпечення космічного права, стосовно діяльності за межами національної юрисдикції, національне законодавство не повною мірою відповідає вимогам сучасного міжнародного права.

Зокрема, проблема гармонізації внутрішнього законодавства України з міжнародним морським правом залишається поки що невирішеною. Україні необхідне ефективне забезпечення міжнародно-правового захисту українських суден та їхніх екіпажів, розробка нового кодексу торговельного мореплавства, законодавче забезпечення відповідальності посадових осіб дипломатичних представництв і консульств за оперативне реагування на порушення прав українських громадян за кордоном. Із зауваженнями щодо процедур вирішення спорів в окремих галузях морської діяльності Законом України від 3 червня 1999 р. ратифіковані Конвенція ООН з морського права 1982 р. та Угода про здійснення Частини ХІ Конвенції ООН з морського права 1982 р. Це, зокрема, відновлює право України на експлуатацію корисних копалин Району. Як правонаступниця СРСР у своїй частині міжнародних зобов’язань та як член неурядової міжнародної організації “Інтерокеанметал” Україна володіє правом видобутку на двох ділянках Району. Враховуючи досягнення України в проектуванні та розробці глибоководної гірничовидобувної техніки, експлуатація ресурсів Району може стати цілком можливою при залученні іноземних інвестицій. Однак і ці процеси потребують нормативного забезпечення в національному законодавстві.

Внесок України у наукові дослідження в Антарктиці традиційно забезпечував високі квоти на вилов морепродуктів в районах антарктичного промислу. У 1992 р. Україна приєдналася до Договору про Антарктику 1959 р. У тому ж році розпорядженням Президента України “Про участь України у вивченні Антарктики” були визначені першочергові завдання інтеграції держави у міжнародну діяльність в регіоні.
У 1996 р. Великобританія передала Україні станцію Фарадей (нині “Академік Вернадський”). Україна здійснює важливі дослідження, беручи участь у міжнародних програмах пріоритетного значення, які фінансуються міжурядовими та неурядовими міжнародними організаціями. При цьому правовий статус українських полярників не має належного законодавчого та матеріального забезпечення.

Ефективне правове забезпечення використання космічного простору визначається успадкуванням і збереженням Україною значної кількості складових космічного виробництва, що дозволяє їй не втрачати своїх позицій на світовому космічному ринку. Україна має всі підстави відігравати активну роль у розвитку міжнародного космічного права і, відповідно, мати ефективне правове забезпечення в національному законодавстві. Згідно з Законом України “Про космічну діяльність” 1996 р. та Законом України “Про загальнодержавну (Національну) космічну програму України на 1998-2002 роки” 1997 р. освоєння Космосу є в Україні державним пріоритетом.

Аналізуючи перспективи розвитку концепції спільної спадщини людства в Україні, у розділі розглянуто дві сфери дії міжнародного права, у формуванні яких Україна має як особливу зацікавленість, так і фундаментальні наукові доробки. Це - сфери міжнародно-правового захисту навколишнього середовища та міжнародно-правове регулювання етнічних процесів.

Щодо захисту навколишнього середовища основну увагу в розділі приділено аналізу головних причин екологічної небезпеки та напрямів превентивного їх запобігання. Чорнобильська аварія 1986 р. виявила, що в основі екологічних проблем лежить криза масової свідомості. Оздоровлення суспільства потребує формування нового світогляду, який поєднував би спрямованість на конструктивну діяльність (на благо нинішніх  і майбутніх поколінь народу України і всього людства) та раціональне сприйняття  об’єктивної реальності.

Положення міжнародних конвенцій та актів рекомендаційного характеру, які стосуються права народів на розвиток, захисту природного і культурного середовища, біологічного різноманіття, толерантності, свідчать про зростання у міжнародній правотворчій діяльності принципів системності та розвитку в їх гармонійному поєднанні. Виховна роль сучасного міжнародного права в екологізації світогляду міжнародного співтовариства базується на природничо-наукових і моральних критеріях взаємозалежності стану людини та її соціального і природного середовища. В розділі простежено концептуальний зв’язок екологізації світогляду з вченням В.І.Вернадського про місце людства  в еволюції і системній цілісності планети. Серед геосфер планети, зокрема гідросфери, атмосфери, біосфери, наймолодшою є ноосфера. Вона успадковує і охоплює всі складові поверхні Землі, а людство виступає як її системотвірний чинник. Однак людство ще не досягло своєї зрілості і не набуло ознак системи,  наділеної властивостями саморегуляції, самоуправління і сталого розвитку в глобальному масштабі. Розвинута система міжнародного права розглядається як один з найважливіших засіб регулювання глобальних процесів розвитку разом з системою об’єктивних знань, на яку вона спирається. Важливою умовою безкризового розвитку людства і ноосфери є розуміння генетичної спорідненості людини і суспільства з певними параметрами природних складових планети. Зокрема, як параметричний аналог сталого розвитку (stable development), в роботі розглядається стан еволюційної рівноваги.

Як елемент і засіб виховання екологізації світогляду в розділі сформульовано принцип екологізації правосвідомості. Він полягає в розумінні принципової відкритості різних рівнів соціальних систем – від особи до людства, органічного їх взаємозв’язку з середовищем різних рівнів і масштабів, симетричної їх взаємодії. Симетричність розуміється як невідокремленість суб’єкта від об’єкта взаємодії, що забезпечує найбільш інтенсивний зворотний зв’язок між ними.

Рамкової конвенції ООН про біологічне різноманіття, фактично визнає біологічне різноманіття спільною спадщиною людства. Саме різноманіття є основною цінністю природних та соціальних систем, і визнання в міжнародному праві цінності біологічного різноманіття як основи міцності екобіосистем повинно бути доповнене визнанням цінності різноманіття етнічного, що має першорядне значення для зміцнення систем політичних а соціальних. У захисті сучасної етнічної самобутності міжнародне право має певні здобутки, закріплені в положеннях універсальних та спеціальних міжнародних договорів з прав людини. Цінність різноманіття людських культур проголошена в Декларації ЮНЕСКО про принципи толерантності 1995 р., стаття 1 якої дає визначення толерантності як єдності у різноманітті. Декларація ЮНЕСКО про людський геном і права людини 1997 р., визнавши людський геном спільною спадщиною людства, розкриває його властивість створювати різноманіття антропологічних типів. Розвиток етнічного різноманіття, з точки зору спільності долі всього людства, розглядається як джерело колективного досвіду всіх етносів, необхідного для формування системи загальнолюдських цінностей, втілених у міжнародному праві.

Нетолерантність у ставленні народу України до своєї поліетнічності та етнічної історії була і залишається одним з найважливіших чинників конфліктності в українському суспільстві. Обгрунтовується необхідність надати етнічному різноманіттю і етнічній історії правовий статус спільної спадщини людства. Актуальність визначення цих явищ як спільної спадщини людства оцінюється в ретроспективі, сучасності та перспективі, оскільки вони, як і  будь-яка інша спадщина, характеризуються тривалістю в часі. Ретроспективна складова, тобто етнічна історія, потребує першочергового захисту від ідеологічних маніпуляцій, зокрема правового забезпечення достовірності історичних даних і толерантності історичних досліджень. Однак єдиним способом уникнути конфліктності в історичних дослідженнях є виховання нового ставлення до історії, зокрема розуміння поліетнічного походження будь-якого народу і загальної успадкованості всіма народами спільного досвіду минулих етнічних конфліктів. “Багатовекторність” витоків народу і окремої особи має  усвідомлюватися як джерело міцності міжетнічних зв’язків.

У Висновках зазначається, що важливість концепції спільної спадщини людства обумовлена поєднанням в ній морально-етичних, юридичних та філософсько-методологічних аспектів, які відображають, відповідно витоки, актуальність та перспективи концепції в її розвитку. Ідея спільної спадщини людства походить від давнього переконання, що за природним правом все людство успадковує Землю і має на неї рівні права. Інститут спільної спадщини людства має певні ознаки інституту спільної власності загального права, з урахуванням специфіки того, що спадкоємцем і спадкодавцем є послідовні покоління людства. Такий підхід підтверджується прикладами успадкування в традиційних суспільствах. Проблема правосуб’єктності людства аналізувалася також в процесі становлення концепції, особливо в космічному праві, де космонавти визнані посланцями всього людства, тобто його представниками. Згідно з вченням про ноосферу людство є спадкоємцем планети Земля і Всесвіту, відповідальним перед майбутніми поколіннями за свою спадщину.   Однак це поняття на сьогодні не має ще достатніх критеріїв для його юридичного визначення.

Визначення правового статусу різних об’єктів спільної спадщини людства має різну юридичну силу, що вимагає диференційованого підходу до них, у зв’язку з чим запропоновано розрізняти спільну спадщину людства у вузькому, розширеному і широкому тлумаченні. Порівняльним аналізом просторів поза межами національної юрисдикції (Район, Місяць, Антарктика, відкрите море і космос) в дисертаційній роботі визначено вісімнадцять спільних правових ознак цих об’єктів, що дає  комплекс надійних критеріїв  віднесення їх до спільної спадщини людства.

Спільна спадщина людства в широкому розумінні (атмосфера, глобальна екосистема планети та її складові, константи людської природи та культури) розглядається як система природних і антропогенних, матеріальних і нематеріальних ресурсів, життєво необхідних для стійкого розвитку всього людства. Критерії правового регулювання ресурсами можуть поділятися на генетичні і споживчі. Запропоновано принцип “трьох рівноваг” для виділення та для параметричного обчислення різних рівнів інерції (відновлення) природного ресурсу.

Сучасне прогресуюче забруднення планети і суспільної свідомості тісно взаємопов’язані: недалекоглядне використання природних ресурсів відбувається внаслідок недалекоглядного використання і деградації ресурсів людських. Відмічені в міжнародному праві процеси екологізації свідомості і правосвідомості розглядаються як об’єктивний процес, важливу роль у якому відіграє видання міжнародних актів рекомендаційного характеру, присвячених, зокрема, оздоровленню соціального і природного середовища, сталому розвитку, толерантності і мультикультурності світу, людському виміру та іншим елементам нового “ноосферного” світогляду.

Залучення до спільної спадщини  людства етнічного різноманіття та етнічної історії є одним з проявів і засобів забезпечення екологізації правосвідомості  Поліетнічність розглядається як природний стан необхідного різноманіття, який при толерантності, психологічній і соціальній гармонії, політичній згуртованості суспільства стає основою міцності відповідної соціальної системи – від особи до нації.

Системно-еволюційні методи, що запропоновані в роботі, є узагальненням моделей розвитку нелінійних процесів, які широко застосовуються в інших наукових галузях, але не характерні для гуманітарних, зокрема правознавчих досліджень. Вони доповнені особистим внеском автора, зокрема принципом інерційних рівнів та принципом трьох типів рівноваги. Поняття еволюційної рівноваги, що теж є пропозицією автора, співставлено з концепцією стійкого (сталого) розвитку як її структурно-параметричний аналог.

Матеріальні положення концепції повинні органічно пов’язуватися з їхнім процесуальним забезпеченням, основні тези якого сформульовані в концепції екологізації. Ієрархія правових принципів і норм, прийомів, технологій, процедур збору та обробки даних повинна бути органічно пов’язана постійним зворотним зв’язком з системою техніко-екологічних показників та економічних розрахунків і для забезпечення превентивного регулювання перебувати в постійному розвитку.

На перспективу  концепція спільної спадщини людства – це філософсько-правова доктрина та система правового регулювання діяльності суб’єктів міжнародного права у сфері всіх елементів планетарної системи, які утворюють генетичну цілісність, включаючи і саме людство як складову, потенційно наділену властивостями вивчати, прогнозувати і регулювати свій розвиток у найоптимальніших з можливих в природі форм.