| Короткий зміст: | У вступі обґрунтовані актуальність і ступінь дослідженості проблеми, мета та основні завдання дослідження, його методологічна база, показано зв'язок дисертації з відповідними науковими програмами, її новизна, теоретичне і практичне значення, структура та обсяг роботи.
Перший розділ "Особливості здійснення права палестинського народу на самовизначення та імплементація міжнародних стандартів з прав і свобод людини у Палестинській Автономії" містить аналіз правової природи міжнародних стандартів з прав і свобод людини, що склалися в результаті співробітництва держав у цій галузі в рамках ООН та регіональних міжнародних організацій як необхідної умови здійснення права на самовизначення палестинського народу.
Генеральна Асамблея ООН у своїй резолюції від 29 листопада 1947 р. про створення на підмандатній території Палестина двох незалежних держав встановила, що тимчасові уряди арабської та ізраїльської держав зобов'язані подати основні закони, що містять положення про надання всім особам рівних та вільних від дискримінації прав у громадянській, політичній, економічній та релігійній сферах і можливостей користуватися правами людини й основними свободами, включаючи свободу релігії, мови, слова і преси, освіти, зборів та спілок. Таким чином, держави-члени ООН висловили свою позицію відносно того, що незалежна арабська держава Палестина повинна взяти на себе зобов’язання щодо дотримання прав і свобод людини. Це зобов’язання виходить з пункту 3 статті 1 Статуту ООН, в якій втілено один з основних принципів діяльності Організації Об'єднаних Націй –- принцип співробітництва держав у сфері “заохочення та розвитку поваги до прав людини та основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії”, а сама ця Організація має бути центром для узгодження дій націй в досягненні цієї мети.
Положення зазначеної резолюції Генеральної Асамблеї ООН про створення арабської та ізраїльської держав, що містили рекомендації ООН у сфері прав і свобод людини, в майбутньому мали застосовуватися з врахуванням прийнятої у 1948 р. Загальної декларації прав людини, в якій вперше в міжнародному праві був встановлений перелік таких прав і свобод.
У 1968 р. Генеральна Асамблея прийняла спеціальну резолюцію про необхідність дотримання основних прав і свобод людини на окупованих Ізраїлем арабських територіях, відзначивши, що стосовно арабського населення ці права і свободи грубо порушуються, і Держава Ізраїль зобов’язана дотримуватися не лише загального розуміння цілей ООН у сфері прав і свобод людини, але й виходячи з положень Загальної декларації прав людини, тобто з конкретних стандартів прав і свобод людини.
В наступних резолюціях Генеральної Асамблеї також зверталася увага на необхідність дотримання Ізраїлем прав і свобод людини на окупованих ним арабських територіях. Визнання міжнародним співтовариством ОВП єдиним представником арабського народу Палестини та його права на самовизначення поклало на ОВП міжнародні зобов’язання щодо дотримання нею прав і свобод людини незалежно від расових, політичних, релігійних та інших ознак. Ці зобов’язання ОВП з боку міжнародного співтовариства були значно посилені із створенням у межах Ізраїлю Палестинської Автономії та укладення договорів між ОВП та Ізраїлем.
Поняття міжнародних стандартів з прав і свобод людини дістало широке визнання у практиці держав і закріплено в численних міжнародних документах, що дає можливість визначити, як держави їх виконують. У цьому плані важливе значення має резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1986 р. стосовно встановлення міжнародних стандартів у галузі прав людини. В ній сформульовано загальновизнане міжнародним співтовариством місце і роль міжнародних стандартів у співробітництві держав щодо забезпечення поваги і дотримання прав людини та основних свобод. Відповідно ці стандарти являють собою передусім договірні загальновизнані норми сучасного міжнародного права, створені в результаті діяльності держав у рамках ООН, а також регіональних угод. У цих нормах закріплено міжнародно-правові зобов'язання держав щодо зазначених в них прав і свобод людини та надання гарантії щодо їх виконання. Держави зобов'язалися також не обмежувати перелік і обсяг прав і свобод людини на своїй території, крім як у випадках надзвичайного стану в умовах існування загрози існуванню нації і лише стосовно прав і свобод, зазначених в статті 4 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., тобто в обмеженому обсязі.
У Декларації і Програмі дій від 25 червня 1993 р., прийнятих на Віденській всесвітній конференції з прав людини, поняття міжнародні стандарти з прав людини застосовується для визначення загальновизнаного в міжнародних договорах про права людини обсягу прав і основних свобод, які підлягають дотриманню всіма державами. В пункті 29 зазначеної Програми підкреслено, що “Всесвітня конференція з прав людини висловлює глибоку стурбованість з приводу порушень прав людини, що продовжуються у всіх регіонах світу, які ігнорують стандарти, що містяться у міжнародних договорах про права людини і передбачені міжнародним гуманітарним правом, а також у зв'язку з відсутністю достатніх та ефективних засобів правового захисту жертв”.
У дисертації досліджуються погляди В.Г. Буткевича, С.В. Черниченка, Г.В. Ігнатенка, О.П. Мовчана, В.О. Карташкіна, М.П. Орзіха, А. Робертсона, Р. Хіггінс та інших вчених юристів-міжнародників з питання визначення міжнародних стандартів з прав людини і дано власне визначення їх як загальновизнаних норм міжнародного права, що виступають у звичаєвій або договірній формі і які мають характер норм “jus cogens”. В них міститься загальний перелік прав і свобод людини, що підлягає загальному дотриманню, та встановлюється конкретний юридичний зміст кожного з прав і свобод людини, а також випадки припустимих їх обмежень.
У Програмі дій Віденської конференції найважливішим напрямком діяльності щодо реалізації принципу поваги прав і свобод людини визнано удосконалення методів імплементації й контролю за здійсненням міжнародних стандартів з прав людини. В ній передбачено, що Комісія з прав людини Економічної і Соціальної Ради ООН має вивчити можливості для поліпшення імплементації відповідних Конвенцій з прав людини на універсальному та регіональному рівнях. У зазначених положеннях Програми підкреслено значення розвитку існуючих засобів імплементації та міжнародного контролю за здійсненням прав людини в нових умовах, що склалися у світі у зв’язку із закінченням “холодної війни”.
Зазначені рішення Віденської конференції мають принципове значення для Палестинської Автономії у зв'язку з тим, що створення незалежної арабської держави Палестина нерозривно пов'язано з необхідністю добросовісного дотримання нею міжнародних стандартів з прав людини. Це важливо, оскільки вже не одне покоління палестинців виросло в умовах протистояння ізраїльській окупації, і тривалий час змушене було віддавати перевагу не мирним зусиллям та засобам, а збройній боротьбі, психології якої палестинське суспільство ще остаточно не позбавилося. Тому важливим є те, щоб в процесі розробки проекту Основного Закону Палестинської Автономії та в Конституцію майбутньої держави Палестини був включений перелік та відповідний зміст прав і свобод людини разом із створенням механізмів їх реалізації, які б відповідали також міжнародним засобам імплементації прав людини. Отже, розроблення національних заходів імплементації прав людини в Палестині пов’язано з сумлінним виконанням міжнародно-правових зобов'язань ОВП, і це має принципове значення для створення незалежної арабської держави Палестина. У зв’язку з цим в дисертації проаналізовано міжнародні та національні засоби імплементації прав людини під кутом їх прийнятності і необхідності включення відповідних норм про їх здійснення до проекту Основного Закону Палестинської Автономії.
Загальне визнання важливості застосування міжнародних та національних механізмів імплементації не виключає існування в доктрині та практиці держав різних підходів до взаємодії цих механізмів між собою та їх впливу на статус фізичної особи в національному праві та шляхи подальшого підвищення їх ефективності. Ці питання також аналізуються в дисертації, виходячи з специфіки міжнародно-правового статусу ОВП та особливостей створення Палестинської Автономії в процесі здійснення палестинським народом права на самовизначення. Тому, у згаданому проекті Конституції Автономії необхідно визначити правові засоби дії норм міжнародного права у внутрішньому праві.
Для виконання державами міжнародних стандартів з прав людини велике значення мають, звичайно, національні засоби їх імплементації. Тільки за допомогою національного права держави забезпечують виконання своїх міжнародно-правових зобов'язань з прав людини. Як вже згадувалося, сучасна міжнародно-правова практика виходить з того, що міжнародні і національні заходи імплементації тісно пов'язані між собою.
Останнім часом доктрина міжнародного права також приділяє велику увагу цій проблемі, зокрема І.І. Лукашук зазначає, що імплементація в широкому розумінні відіграє вирішальну роль в реалізації взаємодії міжнародних та національних заходів, і це особливо стосується сфери прав і свобод людини. В.Н. Денисов і В.І. Євінтов, відзначаючи значення імплементації в процесі реалізації норм міжнародного права, підкреслюють, що така імплементація має виходити з пріоритету міжнародних норм при їх взаємодії з внутрішніми нормами права.
На думку дисертанта, зазначений підхід до національних заходів імплементації як найважливішого елементу усієї системи здійснення норм міжнародного права, має, безумовно, поширюватися на Палестинську Автономію і, звичайно, діяти у внутрішньому праві майбутньої палестинської держави. Міжнародні заходи реалізації зазначених норм держава застосовує у своїй діяльності на міжнародній арені, а національні заходи — всередині держави. Зв'язок правового статусу людини з державою, на території якої фізична особа перебуває або громадянином якої вона є, саме й зумовлює необхідність реалізації міжнародних стандартів з прав людини з застосуванням національних заходів імплементації і виданням відповідних національних законів.
Спеціальний аспект взаємодії міжнародного і національного права — узгодження міжнародних стандартів з прав людини за їх переліком, юридичним змістом і можливістю легальних обмежень, засобами забезпечення у внутрішньодержавному праві ще не знайшов в Палестинській Автономії належного вирішення, і саме ця проблема виникла в процесі розроблення згаданого проекту Основного Закону Автономії. В дисертації проведений порівняльний аналіз положень Конституції України з відповідними нормами зазначеного проекту Основного Закону Палестинської Автономії з метою використання конституційного досвіду України як незалежної держави. Що стосується нинішньої позиції Палестинської Автономії, то, виходячи із згаданих угод ОВП з Ізраїлем, в проекті Основного Закону взагалі відсутні положення, що регулюють зовнішньополітичну діяльність Автономії. Відповідно до цих угод від імені Палестини на міжнародній арені виступає виключно ОВП як єдиний представник палестинського народу.
В дисертації обґрунтовано пропозицію до проекту Основного Закону Палестинської Автономії щодо розв’язання проблеми співвідношення міжнародних стандартів з прав людини та національного права. Пропонується закріпити норму, згідно з якою "Палестина визнає і дотримується основних прав і свобод людини, визначених Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародною конвенцією про ліквідацію усіх форм расової дискримінації, Конвенцією про заборону катувань та інших видів нелюдського або жорстокого поводження і покарання та положеннями інших конвенцій, що гарантують дотримання таких прав і свобод. Палестинський уряд буде твердо дотримуватися зазначених міжнародних договорів". Таким чином, проект Основного Закону Палестинської Автономії має встановити норми, що відповідають міжнародним стандартам з прав і свобод людини, та включати зобов'язання ОВП імплементувати їх у внутрішнє право. В цьому проекті Основного Закону необхідно також передбачити встановлення механізму реалізації міжнародних стандартів з прав людини в національному праві, який має передбачати визнання примату міжнародного права при взаємодії з внутрішнім правом та дії його як частини національного права, що притаманно сучасній правовій державі.
У другому розділі "Регулювання питань прав людини в угодах Організації Визволення Палестини з Ізраїлем" досліджено основні етапи реалізації міжнародної правосуб'єктності арабського народу Палестини в сучасних умовах.
Реалізація міжнародної правосуб'єктності арабського народу Палестини тривалий час гальмувалася арабо-ізраїльським конфліктом та окупацією Ізраїлем арабських територій, в тому числі палестинських.
Арабський народ Палестини ніколи не припиняв своєї боротьби проти ізраїльської агресії та здійснення свого права на самовизначення. У 1974 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію, згідно з якою підтверджувалося право народу Палестини на самовизначення аж до створення національної арабської держави. В цій резолюції, прийнятій 105 голосами проти 4 (Ізраїль, США, Болівія і Домініканська Республіка), підкреслювалося, що "палестинський народ є однією з головних сторін у встановленні справедливого і тривалого миру на Близькому Сході" і що він має право "на відновлення своїх прав усіма засобами, згідно з цілями та принципами Статуту ООН". Іншою резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 1974 р. ОВП було надано статус спостерігача з правом брати участь в якості такого в роботі Асамблеї та всіх міжнародних конференцій, що проводяться в рамках та під егідою ООН. У 1975 р. Генеральна Асамблея ООН спеціально відзначила, що здійснення права на самовизначення арабського народу Палестини є передумовою досягнення справедливого і тривалого миру на Близькому Сході і ухвалила "запросити ОВП як представника арабського народу Палестини взяти участь в усіх зусиллях, обговореннях та конференціях стосовно Близького Сходу, що проводяться в рамках та під егідою ООН, на рівній основі з іншими учасниками".
Проте визнання світовим співтовариством права арабського народу Палестини на самовизначення і визнання ОВП як єдиного представника палестинського народу не призвело до припинення окупації Ізраїлем арабських територій. Однак після закінчення "холодної війни" та відновлення миру в Перській затоці на Близькому Сході та у світі в цілому склалася нова міжнародна ситуація. Сполучені Штати Америки активізували свої зусилля щодо мирного врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. Під їх тиском і боротьби арабських народів проти окупації Ізраїлем арабських територій, що прийняла форми інтифади та партизанських дій, ізраїльський уряд змушений був змінити своє ставлення до ОВП і також визнав її єдиним представником арабського народу Палестини. В свою чергу ОВП визнала існування Ізраїлю, яке протягом всього попереднього періоду заперечувалося цією Організацією палестинців. Ця докорінна зміна міжнародно-правової обстановки на Близькому Сході призвела до скликання Мадридської мирної конференції, в якій вперше взяли участь арабські країни, безпосередньо втягнуті в арабо-ізраїльський конфлікт, включаючи ОВП, та Ізраїль, і підписання 13 вересня 1993 р. у Вашингтоні при посередництві Сполучених Штатів між ОВП та Ізраїлем Декларації принципів про тимчасові заходи щодо самоврядування арабського народу Палестини.
Голова ОВП Ясір Арафат у своєму листі від імені Організації відзначив, що підписання вказаної Декларації принципів започатковує нову еру в історії народів Близького Сходу, що базується на "визнанні ОВП права Ізраїлю на існування в умовах миру і безпеки", і на тому, що "ОВП, згідно з резолюціями № 242 і № 338 Ради Безпеки ООН, має право брати участь у близькосхідному мирному процесі, включаючи мирне розв’язання конфлікту між двома сторонами, і заявляє, що всі проблеми стосовно її постійного статусу будуть вирішуватися шляхом переговорів".
Прем'єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабін у своєму листі, виходячи з визнання ОВП Ізраїлю як держави Близького Сходу, в свою чергу заявив про визнання його країною ОВП єдиним представником палестинського народу і про початок переговорів з нею в рамках мирного процесу на Близькому Сході. До цього, згідно з ізраїльським законом, ОВП визначалася терористичною організацією і будь-які контакти з нею ізраїльтян визнавалися злочином, що тягне за собою кримінальну відповідальність. Саме ці та інші зміни в стосунках арабських країн, включаючи ОВП, з Ізраїлем призвели до утворення Палестинської Автономії. Її виникнення як державоподібного утворення створило певні умови для більш ефективного виконання на території Автономії міжнародних стандартів з прав людини. Із виникненням Палестинської Автономії вперше в історії палестинського народу склалися умови для реалізації міжнародних стандартів з прав людини. Про це свідчать, зокрема, відповідні положення Декларації принципів про тимчасові заходи щодо самоврядування Палестини та імплементація угод ОВП з Ізраїлем про дотримання міжнародних стандартів з прав людини в Палестинській Автономії.
Однак завершення мирного процесу між ОВП та Ізраїлем все ще ускладнюється рядом нерозв’язаних проблем, насамперед стосовно визначення статусу Єрусалима як столиці майбутньої держави Палестини; визначення статусу святих місць в Єрусалимі; долі ізраїльських поселень, що розташовані на території Палестинської Автономії; повернення палестинських біженців в Ізраїль. Отже, виконання ОВП в рамках Палестинської Автономії та Ізраїлем міжнародних стандартів з прав людини залежить у даний час від успішного розв’язання зазначених проблем.
У дисертації обґрунтовано положення про те, що ОВП належить здійснення як зовнішньої функції палестинського народу, згідно з рішеннями ООН, так і внутрішньої функції в рамках Палестинської Автономії, створеної на основі міжнародних угод ОВП з Ізраїлем. Виходячи з цього, Палестинську Автономію можна визначити як специфічне державоподібне утворення, яке через ОВП володіє частковою міжнародною правосуб'єктністю. Саме ОВП несе відповідальність перед міжнародним співтовариством за дотримання міжнародних стандартів з прав людини всередині Автономії.
Врегулювання проблем, пов’язаних з додержанням міжнародних стандартів з прав людини на території Палестинської Автономії, багато в чому залежить сьогодні від добросовісного дотримання з боку ОВП відповідних резолюцій Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї ООН, угод ОВП з Ізраїлем та стану внутрішнього законодавства Автономії, які разом становлять три окремі юрисдикції, взаємопов’язані між собою. У сфері міжнародного гуманітарного права існують зобов’язання Ізраїлю стосовно дотримання прав і свобод людини на окупованих ним палестинських територіях. Зокрема, у згаданих угодах ОВП з Ізраїлем визначена їх територіальна та функціональна юрисдикція, що діє на території Автономії. Водночас, згідно з Декларацією принципів та імплементаційними угодами щодо її реалізації, в "перехідний період" ОВП через Палестинську Автономію в межах своєї юрисдикції, визначеної міжнародними договорами ОВП та Ізраїлю, відповідає за здійснення міжнародних стандартів з прав людини, за винятком прав і свобод ізраїльських громадян, а також за межами ізраїльських поселень та ізраїльських військових зон, де юрисдикцію здійснює виключно Ізраїль.
Виходячи з цього, в дисертації дано аналіз застосування в Палестинській Автономії різних юрисдикцій, включаючи сферу прав і свобод людини. Зроблено висновок, що перш за все на території Палестинської Автономії діє юрисдикція ОВП відповідно до її міжнародних угод з Ізраїлем. Другою там є юрисдикція Ізраїлю, що також визначається міжнародними угодами ОВП з ним. Разом з тим факт окупації Ізраїлем палестинських територій означає, що на ці території поширюється дія норм міжнародного гуманітарного права, що застосовуються у період збройних конфліктів. Вони становлять як звичаєві, так і договірні норми міжнародного права, і до них відносяться ті з них, що стосуються захисту основних прав і свобод людини, і дія цього комплексу норм також являє собою окрему юрисдикцію.
Отже, дотримання міжнародних стандартів з прав людини на території Палестинської Автономії регламентується резолюціями Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї ООН, міжнародними угодами ОВП з Ізраїлем та нормами міжнародного гуманітарного права, що застосовуються на окупованих Ізраїлем палестинських територіях. ОВП відповідає в Палестинській Автономії за додержання міжнародних стандартів з прав людини в межах своєї юрисдикції, визначеної міжнародно-правовими актами, включаючи угоди ОВП з Ізраїлем і, відповідно, Ізраїль — у межах своєї юрисдикції, визначеної тими ж угодами, а також нормами міжнародного гуманітарного права.
В дисертації обґрунтовано положення, що належне дотримання міжнародних зобов’язань ОВП на території Палестинської Автономії залежатиме також від подальшого розвитку договірного процесу між ОВП та Ізраїлем, включаючи укладення імплементаційних угод між ними стосовно подальшої реалізації згаданої Декларації принципів, що має сприяти прискоренню остаточного здійснення права арабського народу Палестини на самовизначення.
Генеральна Асамблея ООН в своїх резолюціях неодноразово підкреслювала, що ключовим елементом права на самовизначення палестинського народу має стати здійснення повного суверенітету над всіма палестинськими територіями, включаючи Єрусалим. Поряд з цим у 1996 р. Генеральна Асамблея ООН у своїй резолюції висловила стурбованість міжнародного співтовариства з приводу експлуатації Ізраїлем як окупаційної держави природних ресурсів палестинських територій і підкреслила згубність економічних та соціальних наслідків від ізраїльських поселень для справедливого використання природних ресурсів, що є результатом конфіскації палестинських земель і примусового відведення водних ресурсів. У зв'язку з цим Генеральна Асамблея підтвердила невід'ємне право палестинського народу на його природні ресурси, включаючи право на водні ресурси. В зазначеній резолюції також встановлено, що в процесі остаточного врегулювання відносин між Ізраїлем та ОВП право вимагати відшкодування за будь-яку експлуатацію, втрату або виснаження природних ресурсів Палестини. Ізраїль повинний взяти на себе зобов'язання не експлуатувати, не спричиняти шкоду і не виснажувати природні ресурси на окупованих ним палестинських територіях або не створювати їм загрозу. Визнання невід'ємного права палестинського народу над своїми природними ресурсами також є умовою розвитку Палестинської Автономії і майбутньої держави Палестина.
У третьому розділі "Імплементація міжнародних стандартів з прав людини в Палестинській Автономії" головну увагу зосереджено на аналізі положень проекту Основного Закону Палестинської Автономії, що мають становити й засади конституційного регулювання майбутньої незалежної палестинської держави.
Цей аналіз свідчить, що проект Основного Закону Палестинської Автономії передбачає закріплення у ньому громадянських (особистих) і політичних прав та свобод людини і громадянина, і цей перелік в цілому відповідає міжнародним стандартам. Водночас, в дисертації пропонується, щоб цей перелік був доповнений рядом таких прав, як: свобода від рабства і работоргівлі; свобода від примусової праці, право на захист від позбавлення волі на підставі порушення будь-яких договірних зобов'язань, право на шлюб і рівні права чоловіка та жінки в шлюбі, право обвинувачуваних перебувати окремо від засуджених, право неповнолітніх в’язнів відбувати покарання окремо від дорослих, право на громадянство, право на страйк, заборона пропаганди війни, заборона національної, расової та релігійної ворожнечі, право дитини на особливий захист, право етнічних, релігійних і мовних меншин на свою мову, культуру та релігію.
Щодо змісту громадянських (особистих) та політичних прав, запропонованих в проекті Основного Закону Палестинської Автономії, то в дисертації розроблено уточнення до них, які найбільш повно відповідають міжнародним стандартам з прав людини. Так, в дисертації обґрунтовано пропозиції щодо уточнення та конкретизації змісту таких прав, як: право на життя, свобода від катувань, фізична недоторканність особи, свобода пересування, право на захист сім'ї, право ув’язнених на гідне поводження, право на створення партій і свободу асоціацій, право на участь в управлінні державою.
Відповідно до міжнародних зобов’язань ОВП проект Основного Закону Палестинської Автономії має включати також основні економічні, соціальні та культурні права, які не знайшли в ньому віддзеркалення. До таких прав належать: право приватної власності, свобода економічної діяльності, право на соціальну допомогу сім'ям померлих, а також пораненим та інвалідам, право на особливий захист материнства, дитинства, сім'ї, неповнолітніх і молоді, право на соціальне забезпечення, право на працю, право на освіту та ін. В дисертації пропонується до згаданого Проекту додатково включити право на забезпечення належного рівня фізичного та психічного здоров'я, право на достатній життєвий рівень і право на участь в культурному житті суспільства. В ньому необхідно передбачити й положення про визнання і забезпечення економічних, соціальних і культурних прав для негромадян Палестинської Автономії.
Юридичний зміст економічних, соціальних та культурних прав, що пропонуються в проекті Основного Закону Палестинської Автономії відповідно до існуючих міжнародних стандартів з прав людини має бути удосконалений такими уточненнями: складовими сучасного права власності — володінням, користуванням і розпорядженням; регламентацією цього права в законі, заснованого на врахуванні публічних та приватних інтересів особи шляхом забезпечення добросовісної конкуренції і захисту прав споживачів; чітким визначенням права кожного на одержання можливості заробляти собі на життя власною працею, яка має вільно обиратися або вільно погоджуватися; правом на достатню винагороду; правом на рівну плату за рівну працю, правом на однакові умови праці; правом на безпечні та здорові умови праці; встановленням терміну середньої освіти в 10 років, визначенням цілей освіти та правом батьків обирати вид освіти для своїх дітей.
Особлива увага в дисертації звертається на те, що з метою найбільш повної імплементації міжнародних стандартів з прав людини у світлі виконання зобов’язань ОВП, проект Основного Закону Палестинської Автономії має бути доповнений такими важливими правами: правом на здоров'я людини, що являє собою поступове здійснення заходів щодо скорочення дитячої смертності; правом на належну охорону навколишнього середовища та гігієну праці; правом на попередження епідемічних, ендемічних і професійних хвороб та на їх лікування; правом на створення необхідних умов для забезпечення кожному медичної допомоги у випадку хвороби; правом на достатній життєвий рівень, включаючи заходи щодо забезпечення харчування, одягу та житла, свободою від голоду шляхом поліпшення методів виробництва продовольчих товарів та загальних умов життя; правом кожного на участь в культурному житті суспільства, користування результатами науково-технічного прогресу та свободою досліджень і творчості; правом на захист інтелектуальної власності; правом кожного користуватися досягненнями науки і культури.
У дисертації зроблено висновок про необхідність включення до проекту Основного Закону Палестинської Автономії й колективних прав народу. Так, дисертантом сформульовано положення про те, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться на території Палестинської Автономії, становлять власність палестинського народу. Крім того, пропонується доповнити цей Проект наступними правами людини: правом користуватися природними багатствами та ресурсами згідно з законом, в тому числі відповідно до закону іноземцями та особами без громадянства. |
