| Короткий зміст: | У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації і рівень її розробки, визначається її мета і завдання, дається характеристика методів, використаних автором, формулюється наукова новизна і викладаються основні положення, які виносяться на захист, зазначається зв’язок роботи з науковими програмами, планами та темами, розкривається наукове і практичне значення отриманих результатів, а також рівень їх апробації.
У розділі першому “Еволюція та сучасний стан концепції “європейського правового простору” висвітлюється історія становлення та розвитку ідеї Європи як політико-правової спільноти, окреслюються просторові межі наукового дослідження юридичних форм європейської інтеграції через розкриття понять “Європа” та “європейський” як політико-правових категорій, доводиться доцільність звернення до поняття “європейський правовий простір” для дослідження плюралістичних правових та організаційних форм європейської інтеграції, подається критичний аналіз існуючих теоретичних підходів до проблеми, а також пропонується власне бачення автором поняття “європейський правовий простір”.
Питання історії забезпечення єдності Європи правовими засобами розглядається в літературі з ідеалістичної та реалістичної позицій. Видається, що поєднання цих двох підходів дозволяє найбільш повно зрозуміти основні ідеї та процеси, що стоять за баченням Європи як правової спільноти. Так, необхідно визнати історичне значення середньовічної системи загального (спільного) права континентальної Європи – ius commune, яке сформувалося на основі переопрацьованих постґлоссаторами норм римського права та застосовувалося за принципом ubi cessat statutum, habet locus commune (за відсутності закону застосовується загальне право). Разом з тим, слід виходити з того, що початком створення сучасної системи правового регулювання європейської інтеграції стало договірне закріплення ідей європейської єдності в установчих документах Ради Європи та Європейських співтовариств.
Для наукового дослідження юридичних форм європейської інтеграції першочергове значення має окреслення їхніх просторових меж. Аналіз документів Ради Європи, ЄС та НБСЄ/ОБСЄ свідчить про неоднаковість підходів цих організацій до визнання тієї чи іншої держави “європейською”. З юридичної точки зору обов’язково, щоб її правова система відповідала загальним принципам побудови і функціонування правових систем інших європейських держав – мала демократичний політичний режим, визнавала принцип верховенства права, мала ефективні юридичні гарантії поваги до прав і свобод людини.
Правові та організаційні форми європейської інтеграції відрізняються значним плюралізмом і новизною. Постійний розвиток нового “інтеграційного” права, який іде пліч-о-пліч з процесами економічного та політичного співробітництва, нерідко призводить до того, що доктрина не встигає за фактичними змінами у позитивному праві. Одним з можливих шляхів подолання такого відставання видається звернення до концепції “європейський правовий простір”, що позначає механізм і результат взаємопроникнення систем національного та міжнародного права в Європі.
Європейський правовий простір формується довкола трьох основних організаційно-правових форм європейської інтеграції – ЄС, Ради Європи та ОБСЄ. Дослідники кожної з них неминуче проходять через спокусу визначити правову систему, яка створена відповідною організацією, “європейським правом”. Втім, незважаючи на свою привабливість, термін “європейське право” сьогодні не має однозначного визначення. Це може свідчити лише про те, що нині ще не можна стверджувати про існування правової системи, яка повною мірою заслуговує на таку назву. Зокрема, не можна погодитися з тими авторами, які ототожнюють поняття “європейське право” та “право Європейського Союзу”. Останнє хоча і декларувалося його творцями як “європейське”, проте стати таким воно може лише із розповсюдженням сфери його дії на більшість, а потенційно – на всі держави Європи. Більше того, називати “європейським правом” лише право ЄС означало б ігнорування права Ради Європи та ОБСЄ, які роблять дуже суттєвий внесок у справу формування спільного для всіх європейських держав права. Динамічність процесів правової інтеграції у Європі дозволяє дійти висновку, що європейське право знаходиться у стадії формування. Середовищем для нього є європейський правовий простір, що окреслює просторові межі майбутнього європейського права, визначає його інституційну основу та юридичні засади.
Обов’язковою ознакою нормативних актів України з питань європейської інтеграції є посилання на необхідність входження до “європейського правового простору”. Цей термін також застосовується в двосторонніх договорах України з європейськими державами, у науковій літературі та в документах ЄС і Ради Європи.
Своїм народженням термін “європейський правовий простір” завдячує НБСЄ. Він вживався при підготовці Гельсінського Заключного Акту 1975 р., а також у роботі конференцій НБСЄ з людського виміру. Радою Європи концепція “європейський правовий простір” була офіційно визнана у 1989 році. В останні роки відповідно до “Міжурядових програм діяльності Ради Європи” найголовнішим завданням у сфері правового співробітництва між державами-членами організації Рада Європи визнає створення європейського правового простору. В офіційних документах ЄС поняття “єдиного правового простору” та “європейського судового простору” пов’язуються із співробітництвом держав-членів з метою гармонізації як матеріального, так і процесуального цивільного та кримінального права.
Незважаючи на таке широке використання у нормативному матеріалі, поняття “європейський правовий простір” не має загальноприйнятого доктринального визначення, чітко не визначена його методологічна основа та сфера застосування. Автор обстоює точку зору, відповідно до якої основа для дослідження проблематики “європейського правового простору” знаходиться у науках міжнародного права та порівняльного правознавства, що обумовлюється наявністю в ній міжнародно-правового та національно-правового компонентів.
Міжнародно-правовий підхід повинен бути застосований для аналізу правової природи відповідних регіональних міжнародних організацій, їхньої правової діяльності, змісту міжнародних конвенцій, спрямованих на гармонізацію різних питань в рамках національного права, співвідношення міжнародних та національних інструментів правової інтеграції. В той же час історія довела, що міжнародно-правові зобов’язання є важливими, проте недостатніми для гарантування стабільного розвитку держав та їхнього співробітництва. Оскільки ефективність дії міжнародного права гарантована і обумовлена внутрішніми правовими порядками держав – учасниць міжнародної системи, об’єктивно постало питання про необхідність узгодження національних правових систем, як однієї до одної, так і всіх разом за єдиними принципами. Тут поряд з міжнародним правом, його проблематикою та методикою, постає порівняльне правознавство з його власними науковими методами та предметом дослідження, що полягає у виявленні загальних тенденцій і закономірностей сучасного правового розвитку, загального і специфічного в системах права, вдосконаленні і розвитку загальних принципів права як основи подальшого зближення і гармонізації правових систем. Такий підхід, як видається, дозволяє відобразити основні тенденції у дослідженні правової інтеграції у Європі.
Метою створення європейського правового простору є досягнення відповідності правових систем європейських держав спільним для них стандартам, що створюються на підставі міжнародно-правових принципів і норм та в результаті правової діяльності регіональних міжнародних організацій. Європейський правовий простір, таким чином, є результатом взаємодії правових систем європейських держав з регіональними нормами міжнародного права та нормами, які створені шляхом правової діяльності європейських організацій (нормами права ЄС, Ради Європи, НБСЄ/ОБСЄ). Саме це – єдиний шлях досягнення віддаленої, багато в чому ідеалістичної мети створення європейського права. Цей процес передбачає, щоб усі держави, які функціонують у спільному європейському правовому просторі, поділяли певну сукупність демократичних цінностей, а їхні правові системи будувалися б на спільних принципах.
Європейський правовий простір розвивається на основі трьох великих складових – регіонального міжнародного права, яке забезпечує засади мирного співіснування та співробітництва держав, особливих правових систем, створених регіональними міжнародними організаціями, а також національних правових систем держав Європи (як членів Ради Європи та ЄC, так й інших), передбачаючи певний ступінь їхнього зближення, взаємної узгодженості. Таке зближення відбувається засобами, передбаченими внутрідержавним правом, на підставі міжнародних документів. Тому зміст європейського правового простору визначається не тільки нормами, створеними європейськими регіональними організаціями, а й механізмом зближення на їхній основі національних правових систем держав Європи, їхньою інтернаціоналізацією. Зближення національних правових систем охоплює, у свою чергу, не тільки правові норми, а й такі інші важливі юридичні явища, як правова культура, правова свідомість та уявлення про цінність права.
Таким чином, пропонується визначення європейського правового простору як правової системи у стані становлення, складовими якої є юридичні норми, принципи та стандарти, вироблені в рамках регіональних міжнародних організацій (ЄС, Рада Європи, ОБСЄ), а механізм узгодження на їхній основі національних правових систем держав Європи (в тому числі правових норм, правової культури, правової свідомості).
Розділ другий – ” – присвячено дослідженню способів формування європейського правового простору на внутрішньодержавному рівні, а також місця у цьому процесі права, створеного регіональними міжнародними організаціями. Розглядається співвідношення елементів європейського правового простору на прикладі проблематики захисту прав людини.
Становлення європейського правового простору передбачає зближення між національними і регіональними правовими системами, що є, як справедливо зазначає С.С. Алексєєв, проявом більш глибоких процесів правової конвергенції, які характеризуються взаємним збагаченням права, своєрідною інтеграцією в праві, за якої поєднуються переваги і досягнення різних сфер та систем права. Поняттю правової інтеграції в цьому контексті надається значення спільної діяльності держав, міжнародних організацій, спрямованої на зближення національних правових систем на основі міжнародно-правових норм, тобто на їх інтернаціоналізацію.
Якщо для певної групи держав є обов’язковими одні й ті ж міжнародно-правові норми, то узгодження їхнього національного права з міжнародним правом повинно призводити до зближення правових систем цих держав. Чим ширша сфера регулювання таких міжнародно-правових норм, тим більший масштаб зближення правових систем.
Все частіше в літературі предметом дослідження стають не просто норми багатосторонніх міжнародних договорів, а й створені на їхній основі своєрідні “правові системи” міжнародних організацій – право ООН, право СОТ, право Ради Європи, право ОБСЄ, право ЄС. “Правовими системами” lato sensu їх можна визнати насамперед тому, що вони складаються не тільки з норм та принципів, а й з механізмів правотворення та правозастосування за допомогою власних нормотворчих, юрисдикційних та контрольних органів, які формують специфічну правову культуру, впливають на правову свідомість своїх суб’єктів.
Основними, “магістральними” напрямками гармонізації внутрішньодержавного права в Європі сьогодні є захист прав людини, забезпечення демократичного розвитку та економічне співробітництво. Інтернаціоналізація права є характерною для всіх розвинених держав, хоча найбільш яскраво її можна простежити в умовах країн, які здійснюють правову реформу відповідно до потреб забезпечення власного місця у міжнародному співтоваристві.
Інтернаціоналізація національних правових систем набуває форм апроксимації, гармонізації, уніфікації або рецепції в залежності від цілої низки чинників (зокрема, завдань, що лежать в основі інтеграції, правових традицій держави-реципієнта та ін.). Вони відрізняються за такими критеріями, як предмет і метод правового регулювання, обсяг, глибина, ступінь досягнення відповідності правових систем, джерела, їхнє співвідношення з національним правом, мета правового регулювання, коло суб’єктів нормотворення, спосіб введення в дію та способи імплементації.
Рецепція, тобто одностороннє запозичення однією державою в іншої (інших) значних масивів права (наприклад, кодексів), останнім часом досить широко використовується у практиці держав Центральної та Східної Європи і переслідує мету реформувати правову систему згідно із вимогами ринкової економіки. Специфікою такої рецепції є сприйняття не права конкретної держави, а реформа тих чи інших галузей права в цілому на підставі досвіду найбільш розвинених правових систем (“вестернізація права”). Поняття “зближення” або “апроксимація” у праві ЄС означає “процес досягнення певного рівня узгодженості”. Зближення національних законодавств виступає одночасно механізмом і результатом створення єдиного правового простору всередині ЄС. Гармонізація та уніфікація в цьому контексті розглядаються як різновиди зближення (апроксимації) національного права, що мають на меті узгодження правового регулювання відповідних сфер суспільних відносин в двох або більше державах. Так, термін “гармонізація” stricto sensu у праві ЄС позначає спеціальний правовий засіб зближення законодавства держав-членів шляхом прийняття обов’язкових директив, на відміну від процесу уніфікації правових норм, що відбувається на підставі окремих міжнародних договорів між зацікавленими державами.
Європейський правовий простір формується завдяки діяльності регіональних міжнародних організацій. Відповідно, для більш повного розуміння його змісту та перспектив розвитку необхідно розглянути роль кожної з них у правовому співробітництві держав Європи. Послідовність їх розгляду в дисертації (НБСЄ/ОБСЄ, Рада Європи, ЄС), відповідає кільком принципам – від найширшого кола учасників до найвужчого, від міжнародно-правового до наднаціонального методу правового регулювання.
Роль НБСЄ/ОБСЄ у формуванні європейського правового простору полягає у забезпеченні його міжнародно-правової складової у сфері забезпечення безпеки (насамперед, створення особливого механізму мирного врегулювання спорів) та співробітництва у гуманітарній сфері (“людський вимір ОБСЄ”). Ці два напрямки діяльності ОБСЄ тісно пов’язані, а переважна більшість документів цієї організації містить комбінацію положень, що стосуються обох з них. Такий підхід пояснюється чітким розумінням того, що утвердження демократії та верховенства права всередині держави є важливою запорукою відсутності агресивних намірів цієї держави. Природа норм, прийнятих в рамках “людського виміру НБСЄ/ОБСЄ”, є неоднозначною. Слід погодитися з дослідниками, які вважають, що вони являють собою поєднання положень організаційного, політичного, морального і юридичного характеру, констатують певні стандарти, рівень підходу до вирішення проблеми прав і основних свобод людини і складають єдину систему цінностей у сфері людських прав.
Рада Європи, поряд із забезпеченням захисту прав людини відповідно до Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р., має завданням гармонізацію правових систем Європи на основі права цієї організації, яке можна визначити як сукупність норм і стандартів, що містяться у конвенціях Ради Європи, рішеннях Європейського Суду з прав людини, рекомендаціях Комітету міністрів та резолюціях Парламентської Асамблеї Ради Європи, а також механізмів їх реалізації з метою зближення на їхній основі правових систем держав-учасниць. У такому розумінні право Ради Європи є важливою складовою європейського правового простору. Відповідно до цього, внесок Ради Європи у формування європейського правового простору полягає у створенні “права Ради Європи” та має два основні механізми – конвенційний, що здійснюється шляхом розроблення та прийняття “європейських конвенцій”, що мають обов’язкову силу для держав, які їх ратифікували, та рекомендаційний, що полягає в ухваленні рекомендацій Комітету міністрів і Парламентської асамблеї Ради Європи, котрі визначають генеральну лінію для держав-членів у політичній та законодавчій сферах та стають фактичною основою для рішень національних урядів та парламентів.
Рада Європи активно взаємодіє з НБСЄ/ОБСЄ та ЄС у створенні європейського правового простору на основі рівноправності, практичній доцільності й орієнтації на кінцевий результат. Рада Європи має різноманітний досвід у виробленні правових стандартів та контролі за їхньою імплементацією. Своїми зусиллями із створення європейського правового простору Рада Європи готує ґрунт для послідовного розширення Європейського Союзу, оскільки ці організації керуються однаковими ідеалами та переслідують спільні цілі в справі перетворення цих ідеалів у життя.
Дедалі більшого визнання знаходить думка про те, що співробітництво і координація дій ОБСЄ, Ради Європи та ЄС повинні взаємно доповнюватися і підсилюватися, ґрунтуватися на рівноправності й орієнтуватися на досягнення кінцевих результатів, передусім, формування європейського правового простору.
Надзвичайно важливе значення для створення європейського правового простору має розширення та поглиблення інтеграційних процесів в рамках ЄС, що здійснює вплив на зближення національних правових систем європейських держав – його повноправних та асоційованих членів. У дисертації розглядаються процеси правової інтеграції всередині ЄС de lege lata та de lege ferenda.
Існуючий сьогодні вплив права ЄС на національні правові системи держав-членів Союзу характеризується пріоритетом права ЄС перед національним правом держав-членів, а також “наскрізною”, “проникаючою” дією деяких його положень, що є прямо обов'язковими для фізичних і юридичних осіб держав-членів ЄС. Звідси випливає обов’язкове зближення національних законодавств цих держав тією мірою, наскільки це необхідно для належного функціонування внутрішнього ринку ЄС. Разом з тим, ще з часу прийняття Єдиного Європейського Акту 1986 р. в ЄС ведеться робота щодо подальшої координації, “конвергенції” національного права його держав-членів, що виходить за визначені межі, з метою створення “уніфікованої системи юридичного захисту в Європі”. Заходи щодо подальшого зближення національних правових систем держав-членів ЄС нині охоплюють проблеми уніфікації приватного права, кримінального та процесуального законодавства, а також питання щодо необхідності створення “конституції” ЄС.
Автором наголошується, що право ЄС є ключовою складовою європейського правового простору. Унікальність його ролі полягає у тому, що воно забезпечує зближення не тільки правових систем держав-членів, а й держав-кандидатів, держав-партнерів, інших держав Європи, що уклали з ЄС відповідний міжнародний договір. У такому випадку створюється юридичний фундамент для співробітництва держави, що не є членом ЄС (або навіть визнаним кандидатом на членство) з ЄС та його державами-членами.
Плюралізм організаційно-правових форм європейської інтеграції обумовив відповідну “спеціалізацію” регіональних міждержавних організацій. Проте існують сфери, в яких збігаються норми, створені в рамках різних європейських інтеграційних структур. Найбільш яскраво це проявляється у питаннях захисту прав людини, де переважною більшістю держав Європи прийнято юридичні та політичні зобов’язання щодо дотримання ними норм і стандартів, вироблених в рамках НБСЄ/ОБСЄ, та, найголовніше, Ради Європи та ЄС.
У розділі третьому – “Європейський правовий простір та розширення інтеграційних процесів” – досліджуються тенденції розвитку європейського правового простору, обумовлені процесом розширення ЄС за рахунок держав Центральної та Східної Європи, а також встановленням відносин партнерства між ЄС та “новими незалежними державами Європи”, до яких відноситься Україна.
Сьогодні право ЄС розповсюджується на більшу частину континенту через механізми, передбачені договорами про створення Європейського економічного простору, угодами про асоціацію і угодами про партнерство та співробітництво. З іншого боку, розширення Європейського Союзу можливо лише щодо тих держав, які взяли на себе відповідні юридичні зобов’язання – прийняти acquis communautaire. Прийняття acquis є правовим механізмом, в рамках якого держава-кандидат на членство в ЄС інтегрує до національної правової, політичної та економічної систем зміст та способи досягнення спільних цінностей ЄС. Робиться висновок, що розширення ЄС є чинником формування європейського правового простору, а входження держав-кандидатів до європейського правового простору є передумовою їхнього приєднання до ЄС.
Іншою важливою тенденцією розвитку європейського правового простору є часткове прийняття acquis communautaire державами, котрі не є визнаними ЄС кандидатами на приєднання до нього (в тому числі й Україною), яке відбувається на підставі Угод про партнерство і співробітництво, що укладаються між новою незалежною державою, з одного боку, та ЄС і його державами-членами – з іншого. Способи імплементації положень Угод про партнерство і співробітництво новими незалежними державами, зокрема Україною, полягають в укладенні двосторонніх договорів з державами-членами ЄС з відповідних питань, прийнятті внутрішніх нормативних правових актів у відповідності з acquis, а також приєднанні до вказаних в Угоді багатосторонніх договорів. Принципово важливою ознакою нормативного змісту регулювання Угодами всіх зазначених в них галузей співробітництва є те, що їхня імплементація новими незалежними державами становить основний зміст наближення власного законодавства до acquis communautaire як “частини ЄС” у європейському правовому просторі на етапі розвитку партнерських відносин з ЄС та поглиблення співробітництва з ним.
Розглядаючи місце правової системи України у європейському правовому просторі, автор наголошує, що основним напрямком державної політики України, метою якої є входження України до європейського правового простору, повинно стати проведення науково обґрунтованої реформи всієї вітчизняної правової системи не тільки заради гарантування її несуперечності з наднаціональним правом ЄС, а й для досягнення відповідності її з правовими системами провідних європейських держав. Це передбачає застосування методології науки порівняльного правознавства, нового визначення таких ключових для будь-якої правової системи понять, як джерело права, суб’єкт права, реалізація права.
Доцільність та необхідність саме такого підходу обґрунтовується комплексним баченням ролі права як інструменту не тільки входження України до Європейського Союзу, але й створення правового фундаменту для ефективного співробітництва з цією організацією, а також, найголовніше, створення в Україні правової системи за європейською моделлю, що передбачає, серед іншого, належний рівень правової культури, правової свідомості та визнання його соціальної цінності права як ефективного засобу реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів громадян, чинника суспільного прогресу.
У висновках узагальнюються результати дослідження, формулюються основні наукові положення, що становлять зміст дисертації. Дослідження, на думку автора, доводить перспективність наукового використання концепції “європейський правовий простір” з метою юридичного аналізу регіональних процесів правової конвергенції, комплексного розгляду проблем узгодженого правового розвитку держав Європи. Основні наукові положення, отримані в результаті проведеного дослідження, сформульовано наступним чином:
Європейський правовий простір відображає регіональні процеси зближення національних правових систем на основі єдиних правових цінностей та стандартів.
Історичною основою сучасного європейського правового простору стали проекти забезпечення єдності держав європейського континенту правовими методами, утворення спільного для всіх них права, що виникали впродовж XIV – першої половини XX ст. Його історичним прототипом слід вважати середньовічне ius commune, що являло собою спільну для середньовічних країн континентальної Європи систему правових норм і принципів та мала доктринальне походження.
Європейський правовий простір є результатом взаємопроникнення систем національного та міжнародного права в Європі, що відбувається завдяки правотворчій та правозастосовчій діяльності європейських міжурядових організацій.
Європейський правовий простір можна визначити як систему юридичних норм та стандартів, вироблених в рамках європейських регіональних організацій (ЄС, Рада Європи, ОБСЄ), а також механізмів їхнього впливу на всі складові національних правових систем європейських держав (в тому числі правосвідомість, правову культуру, правотворення та правозастосування).
Роль ОБСЄ у формуванні європейського правового простору полягає, по-перше, у забезпеченні міжнародної безпеки та механізмі вирішення спорів між державами регіону, і, по-друге, у виробленні політико-правових стандартів забезпечення прав і свобод людини в межах документів “людського виміру” цієї Організації.
Діяльність Ради Європи щодо становлення європейського правового простору має два основні механізми – конвенційний, що відбувається шляхом розроблення та прийняття “європейських конвенцій”, які мають обов’язкову силу для держав, котрі їх ратифікували, та рекомендаційний, що полягає в ухваленні рекомендацій Комітету міністрів і Парламентської Асамблеї Ради Європи, котрі стають фактичною основою для рішень національних урядів та парламентів у політичній та законодавчій сферах.
Право Європейського Союзу є ключовою складовою європейського правового простору, яке забезпечує зближення не тільки правових систем держав-членів, а й інших держав, що уклали з ЄС відповідний міжнародний договір (торговельний, про співробітництво, про асоціацію та ін.).
Розширення Європейського Союзу є чинником формування європейського правового простору, а повномасштабне входження держав-кандидатів до європейського правового простору є передумовою їхнього приєднання до ЄС.
Державна політика України, метою якої проголошено вступ до Європейського Союзу, повинна передбачати не тільки апроксимацію (зближення) законодавства, а й реформування всієї правової системи за європейськими стандартами, що складають зміст європейського правового простору. |
