| Короткий зміст: | У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження, визначено об’єкт, предмет, мету, гіпотезу та завдання дослідження, розкрито його теоретико-методологічні засади, висвітлено наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи, використані методи, вказано сферу апробації результатів дослідження та наведено дані про структуру роботи.
У першому розділі – “Ідея гуманізму як психолого-педагогічна проблема” – здійснено аналіз історії вивчення проблеми гуманізму, проаналізовано та узагальнено результати вітчизняних та зарубіжних досліджень щодо психологічного змісту поняття “гуманізм”, визначено його детермінанти, подано характеристику існуючих психолого-педагогічних концепцій гуманізації освіти. З метою дослідження феномену гуманізму здійснено аналіз таких понять, як гуманність, духовність, емпатія, любов, цінності, свобода, самоактуалізація, сенс життя; вказано на співвідношення понять “гуманізм” та “духовність”.
В історії розробки проблеми гуманізму можна виділити такі етапи: дохристиянський період, коли людина, починаючи усвідомлювати себе та свою обмеженість перед стихійними лихами природи, переживала абсолютність у власній глибині та розумінні вартості в досягненні самовдосконалення (Будда, Заратустра, Конфуцій, Лао-цзи); період античності, коли пропагувався розвиток цілісної людини, в якої душа і тіло повинні перебувати в гармонії, акцентувалася увага на таких складових гуманізму як любов, доброчинність, справедливість, активність (Арістотель, Платон, Сократ); християнство, глибинною сутністю якого була психологія діяльної любові, прагнення до духовного очищення, найголовнішими ознаками гуманізму визнавалися віра в Бога, самопізнання, совість (Августин, Климент Александрійський, Бенавертура, Василій Великий, Оріген, Тертуліан); період Відродження, коли гуманістичні ідеї торкнулися всіх сторін суспільного життя, до людини почали ставитись як до найвищої цінності з безмежними можливостями (Т. Кампанелла, Я.А. Коменський, Дж. Локк, М. Монтень, І.Г. Песталоцці, В. Ратне, Ж.Ж. Руссо, Г.С. Сковорода, В. Фельтре); Просвітництво, яке пропагує силу людського розуму, його здатність розпізнавати закони, за якими функціонують Бог, Природа і сам людський дух, головними чинниками гуманізму в даний період були навчання та індивідуальний розвиток; сучасний період розвитку психологічних ідей гуманізму (Г.О. Балл, М.Й. Боришевський, ВП. Москалець, М.В. Савчин, Л.Е. Орбан-Лембрик).
Поліфункціональна феноменологія гуманізму спонукала до необхідності осмислення його на рівні не лише психологічного, а й філософського та педагогічного трактування.
Теоретичний аналіз літератури з проблеми дослідження засвідчує відсутність на сьогодні єдиної наукової концепції гуманізму як соціально-психологічного явища. Дослідження проблеми гуманізму в зарубіжних виданнях призвело до розподілу даного поняття на “гуманізм релігійний” та “гуманізм світський” (А. Баллок, Дж. Біффі, П. Курц). Ранні витоки психологічних ідей гуманізму можна знайти у працях американських теоретиків особистості, таких як Гордон Оллпорт, Абрахам Маслоу, Карл Роджерс, Генрі Миррі і Гарднер Мирфі, в інтерперсональних і неофрейдистських відгалуженнях психоаналітичної традиції, представлених Еріхом Фроммом, Карлом Юнгом, Карен Хорні і Гаррі Саллівеном, у гештальт-психології Курта Коффки, Макса Вертгеймера і Вольфганга Келера, в ідеях Курта Гольдштайна. Пізніші впливи, що позначилися на гуманістичному напрямі, охоплювали європейську філософію екзистенціалізму і феноменології, а також східні філософські та релігійні традиції.
Поняття “гуманізм”, як поліфункціональне визначення, не підлягає прямій емпіричній інтерпретації. Водночас цей феномен може бути інтерпретований опосередкованим способом, через розмежування на компоненти, які є елементами цілого поняття та які можуть слугувати підґрунтям у прямій інтерпретації такого поліфункціонального феномену.
Творчий синтез поглядів різних учених дає підстави для виділення в гуманізмі, як соціально-психологічному явищі, зовнішніх та внутрішніх аспектів. До внутрішніх відносяться ті структури, що пов’язані з психолого-фізіологічними особливостями особистості, а також її якості, зокрема: духовність, активність, любов, саморозвиток, емпатія, свобода, справедливість. До зовнішніх – норми стосунків, куди входять цінності та цілеспрямоване навчання і виховання.
Вирішальним фактором у розвитку гуманізму є духовність, яка в узагальненому вигляді трактується як внутрішня якість особистості, як внутрішнє джерело становлення системи цінностей людини, внутрішнє прагнення наблизитися до гуманістичних цінностей (І.Д. Бех, М.Й. Боришевський, Б.С. Братусь, А.В. Брушлинський, В.В. Знаков, З.С. Карпенко, О.В. Киричук, О.П. Колісник, Н.О. Кордунова, В.П. Москалець, Л.Е. Орбан-Лембрик, Е.О. Помиткін, М.В. Савчин, В.Д. Шадриков).
Іншими важливими факторами розвитку гуманізму є: емпатія, як один з проявів світоцентризму та альтруїстичного ставлення до інших людей (О.П. Колісник, К. Роджерс); любов, яка входить до психологічної категорії почуттів та є єдиною продуктивною, правильною і розумною основою людських взаємин (Г.В.Ф. Гегель, І.М. Д’яченко, М.В. Савчин, Е. Фромм); свобода як найвища цінність, зміст і умова екзистенційної творчості людини (А. Адлер, Е. Еріксон, С. К’єркегор, А. Маслоу, К. Роджерс, Ж.-П. Сартр, В. Франкл, Е. Фромм, К. Хорні, К. Юнг); самоактуалізація як найвища потреба серед ієрархії людських потреб (А. Маслоу), як умова формування ціннісних орієнтацій, як пробудження гуманістичної совісті (Е. Фромм).
Значною мірою розвиток гуманізму визначається людськими цінностями (І.Д. Бех, М.Й. Боришевський, К. Роджерс). Ціннісна система людини розуміється як складно побудований регулятор людської життєдіяльності, який відображає у своїй структурній організації та змісті особливості об’єктивної дійсності, що охоплює і зовнішній для людини світ, і саму людину в усіх її об’єктивних характеристиках.
У дисертації зауважено, що поняття “гуманізм” тісно пов’язане з поняттям “гуманність”, але не тотожне йому. Гуманність відображає моральний аспект гуманізму і являє собою сукупність морально-психологічних якостей особистості, зміст яких відповідає принципам гуманізму (А. Адлер, М.Й. Боришевський, В.П. Москалець, Л.Е. Орбан-Лембрик, В.Д. Шадриков).
Аналіз літератури з проблеми використання психологічних ідей гуманізму в навчально-виховному процесі дозволяє зробити висновок про різноманітність наукових досліджень в цій галузі.
Ряд важливих нормативних документів про освіту засвідчує напрям реформування національної освіти на засадах гуманізму (Державна національна програма “Освіта. Україна. ХХІ століття”, Закон України “Про освіту”, Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті, Концепція національного виховання, Концепція виховання дітей та молоді у національній системі освіти, Концептуальні засади гуманітарної освіти в Україні).
Зі старих шкіл ідею гуманізму у навчанні та вихованні розробляли та використовували такі відомі вчені, як Ш.О. Амонашвілі, Я.А. Коменський, Я. Корчак, У.Г. Песталоцці, К. Роджерс, Ж.Ж. Руссо, Г.С. Сковорода, В.О. Сухомлинський, К.Д. Ушинський та інші, які проголошували самостійність особистості учня в навчально-виховному процесі, рівноправну співпрацю, довіру та взаємну повагу педагога з учнями, врахування вікових та моральних особливостей особистості у розвитку гуманних якостей, опору на гуманістичні традиції народної педагогіки.
На сучасному етапі у вітчизняній науці проблему впровадження ідей гуманізму в освіту досліджують такі вчені, як Г.О. Балл, І.Д. Бех, А.Г. Волинець, С.В. Гончаренко, Г.М. Ісаєва, О.І. Киричук, Т.М. Петрова, О.Я. Савченко, В.А. Семиченко, І.М. Трубавіна, Г.В. Троцко. Тематика цих досліджень різноманітна – від визначення термінів, дефініцій до розробок концепцій.
Процес гуманізації освіти базується на таких психолого-педагогічних концепціях: концепція розвивального навчання (Л.С. Виготський), концепція проблемного навчання (О.М. Матюшкін), індивідуалізація та диференціація навчання (Б.О. Аркін, П.К. Анохін, П.П. Блонський, А.А. Бударний, Л.С. Виготський, А.А. Кірсанов, Б.Ф. Ломов, Л.С. Рубінштейн, П.І. Сікорський, К.В. Судаков, Є.С. Табунський, І.Е. Унт, та ін.), особистісно-зорієнтоване навчання (І.А. Зязюн), в якому реалізується суб’єкт-суб’єктний підхід до навчально-виховного процесу.
Проблема гуманізації навчально-виховного процесу досліджувалася і зарубіжними вченими (Дж. Дьюї, А. Маслоу, К. Роджерс).
Однак вузька спрямованість існуючих досліджень, відсутність системного тлумачення сутності гуманізму не дають підстави говорити про існування цілісної теоретичної концепції навчання та виховання на принципах гуманізму.
Під гуманізацією освіти слід розуміти формування в людини особливого, власне людського ставлення до навколишнього світу й до самої себе, до своєї діяльності, в основі якого лежить розвиток духовності.
Успішність побудови єдиної концепції навчання та виховання на принципах гуманізму залежить від врахування особливостей національного менталітету, історичного досвіду впровадження ідей гуманізму в практику життя на слов’янському ґрунті.
Цінний досвід побудови теорії навчання та виховання на принципах гуманізму був набутий острозькими просвітниками кінця ХVІ – початку ХVІІ століття.
У другому розділі – “Психологічні ідеї гуманізму в працях острозьких просвітників ХVІ-ХVІІ століття” – проаналізовано особливості психологічних ідей гуманізму острозьких просвітників ХVІ-ХVІІ століття, виділено на їх основі теоретико-прикладну концепцію гуманізму.
Вихідні положення психології гуманізму острозьких просвітників у нашому дослідженні репрезентовані творчістю таких вчених, як Герасим Смотрицький, Мелетій Смотрицький, Василь Суразький, Клірик Острозький, Дем’ян Наливайко та Симон Пекалід.
Теоретичні праці острозьких просвітників мають чітко виражений гуманістично-моралізаторський характер, зокрема велика увага приділяється розвитку духовності.
Найбільша роль у формуванні духовності, за Герасимом Смотрицьким, відводиться Біблії, яку потрібно уважно досліджувати, намагаючись проникнути в її суть шляхом внутрішнього осмислення у процесі самопізнання, “коли ум, заглиблений у пошуки, а далі – і у споглядання закладеної у душі божественної істини, раптом осяюється, і людині, що уподібнюється Богу в стані такого містичного осяяння, відкриваються таємниці власної душі і Святого Письма”. У такий момент стає можливою інтеріоризація Закону Божого. Входженню у контакт з Богом передує щиросердне каяття, яке виникає в процесі самопізнання і внутрішнього заглиблення у віру. Надія і страх, згідно з концепцією Г.Смотрицького, спрямовують людину до трансцендентного, духовного.
Дидактика гуманізму, за Г.Смотрицьким, зводиться до научування людини бути ідентичною до самої себе. Певні коди ідентичності пропонує релігія (у ній закладений свій ідеал людини, людяності, вірності, моральності, дружби, відповідальності, честі тощо). Герасим Смотрицький вперше окреслює принцип єдності морального та християнського виховання.
Глибокий психологічний підтекст у формуванні гуманізму мають традиції і звичаї, які виражають зв’язок між минулим і теперішнім, слугують засобом передачі цінного, важливого й значущого. У зв’язку з цим, процес формування гуманізму, за Г.Смотрицьким, відбувається на ментально-психологічному рівні, в якому діють фіксовані (сформовані у філогенезі) психологічні установки. Ця підсистема є відносно сталим специфічним утворенням ланки “колективне підсвідоме” і служить своєрідною програмою дійсності, дій та вчинків, яка неусвідомлено реалізує і відтворює психічне минуле.
Подальшого розвитку ідея формування гуманізму засобами християнської моралі набула у концепціях Мелетія Смотрицького, який формування гуманізму пов’язував із вихованням духовності, перспективою духовного вдосконалення.
Творчість М.Смотрицького на даний час висвітлена в численних історико-філософських та літературознавчих працях (П.К. Яременко, М.С. Грицай, В.Л. Микитась, Ф.Я. Шолом, В.М. Нічик, В.Д. Литвинов, Я.М. Стратій, М.П. Ковальський, Є. Мединський, Б.Н. Мітюров, С.І. Маслов, М.С. Возняк, П. Житецький, О.С. Прокошина), є також дослідження його психологічних поглядів (С.В. Новоселецька).
Психолого-теоретичний аналіз спадщини М.Смотрицького показує принципову можливість розвитку духовно-моральних констеляцій психіки особистості та домінування їх у характері. Духовно-моральні засади, за М.Смотрицьким, беруть витоки з глибинних, підсвідомих структур людської психіки і сягають у трансцендентні сфери її екзистенціальної рефлексії власного “Я”. М.Смотрицький робить детальний аналіз самої трансцендентно-психологічної природи людського духу, способу його існування: зберігаючи свою незалежність від свідомості, психіки, будучи ідеально вільним, дух проявляє себе лише тоді, коли дії людини співпадають із його волею.
Розвивати себе до рівня есхатологічного (вищої духовності) людина може лише тоді, коли знаходиться на рівні самоусвідомлення такої потреби. Здійснювати такий процес самовдосконалення можливо на основі просоціального рівня сформованості духовності.
Мелетій Смотрицький розглядає людину з позицій піднесення в ній морального, духовного і розумового начал, які розкриваються у процесі самопізнання. Самопізнання, за М.Смотрицьким, включає також у себе пізнання церковних таїнств, релігійних заповідей, законів.
Висока оцінка “внутрішнього” духовного розуму, спрямованого на самопізнання і богопізнання, доповнюється М.Смотрицьким ідеєю утвердження і самовизначення “земної” людини.
Гуманізація взаємин у суспільстві значною мірою визначається цілеспрямованим вихованням, провідну ідеологічну функцію якого повинна виконувати церква. Просвітник декларує гуманістично-реформовану церкву і таким чином вперше вимальовує риси гуманізації освіти.
Сучасне тлумачення духовності часто зводиться до пошуку Бога у власній душі, до життя з Богом, у Богові, до любові до Бога і людей (О.І.Зеліченко, М.В.Савчин, В.Зеньківський). Ця ідея співзвучна з ідеями християнського гуманізму, який ґрунтується на визнанні зв’язку людини з Богом, на визнанні людини-особистості з багатим духовним світом, гідним Божої любові.
Серед острозьких просвітників, які розвивали ідеї християнського гуманізму, були, насамперед, Василь Суразький та Клірик Острозький. Згідно з поглядами Василя Суразького, тільки зосередившись на внутрішньому світі духовного розуму, зважаючи на зовнішню мудрість і розумову силу знань, викладених у Святому Письмі, можна зрозуміти божественну істину.
Для формування гуманізму, за В. Суразьким, обов’язковою є орієнтація на вищу досконалість. Орієнтація на досконалість аж до рівня Бога – елективний шлях динамічного розвитку особистості, розвитку духовності. Розвиток духовності опосередковується розвитком інтелектуально-емоційно-вольового комплексу внутрішньої сутності особистості.
Духовність, за Кл. Острозьким, є процесом реалізації в людині “подоби Божої”. Такий процес має активно-творчий характер і передбачає зусилля людини при досягненні богоподібності. Процес духовного перетворення починається з докорінної зміни самосвідомості людини. Вирішальним моментом в усвідомленні людиною своєї природи є покаяння. Суть покаяння полягає у зміні способу життя і означає процес духовного перетворення. Концепт покаяння відкриває у процесі самотворення суттєвий аналітичний аспект: щоб боротися з пристрастями, необхідно їх досконало знати і вміти розпізнавати їх присутність у собі. Тому самотворення передбачає самоспостереження, самоаналіз власних вчинків, думок, психічних станів, самооцінку, тобто самопізнання.
Ключовими поняттями у формуванні гуманізму, за Кліриком Острозьким, є поняття патріотизму, любові до свого народу, толерантності, моральної стійкості та людяності у розвитку духовності своєї нації.
Орієнтирами особистого та суспільного розвитку є моральні цінності, які перетворюються в організуючий і регулюючий фактор лише тоді, коли вони інтеріоризуються та стають внутрішніми мотивами поведінки.
Необхідною умовою морального життя та духовного становлення людини, за Кліриком Острозьким, є свобода. Свобода людини як суб’єкта полягає в можливості здійснювати трансцендентацію, бути самим собою та відповідати за свій вибір перед самим собою.
Значну роль у психологічному розумінні ідей гуманізму відіграла поетична творчість острозьких просвітників – Дем’яна Наливайка та Симона Пекаліда. Їх твори орієнтовані на зображення образу ідеальної людини, яка є носієм загальнолюдських і яскраво виражених національних рис.
Д. Наливайком зроблено одну з перших спроб теоретично обґрунтувати необхідність світської освіти для гуманізації людських відносин. Процес формування гуманізму, за Д. Наливайком, відбувається щонайменше на трьох рівнях: сімейному (як наслідування), освітньому (цілеспрямованому) і, як узагальнення двох перших, на рівні самовиховання особистості.
Формування гуманізму включає в себе необхідність активного земного самоутвердження у різних сферах людської діяльності. Вміння використовувати активність для власного розвитку у Д. Наливайка пов’язане, насамперед, із повноцінним використанням свого життєвого часу.
Системотвірним чинником у становленні моральної свідомості особистості у концепції Д. Наливайка виступає совість.
У формуванні гуманізму Симон Пекалід особливу увагу приділяє внутрішньому, морально-психологічному фактору толерантності, який пов’язаний із добровільним самообмеженням, співчуттям, відповідальністю. Це обмеження виступає внутрішньою інтенцією свідомості, що здійснюється нею на основі екзистенційного досвіду переживання власних страждань і співчутливості іншому або на основі особистих переконань, які стають імперативами терпимості, милосердної поведінки. Внутрішня толерантність є якістю особистості і свідчить про таку морально-психологічну ідентифікацію з іншою людиною, яка робить можливим екзистенційний діалог “Я” і “Ти”, і тим самим створює передумови для розвитку гуманізму.
Симон Пекалід відстоював ідею прекрасного, взаємодія з якою суттєво впливає на розвиток духовності людини, що, у свою чергу, є фактором розвитку гуманізму.
На основі психологічних ідей гуманізму острозьких просвітників ХVІ-ХVІІ століття створено теоретико-прикладну концепцію формування гуманізму, яка базується на принципах християнської моралі. Суть цієї концепції полягає в розгляді гуманізму як найвищого прояву духовності в умовах свідомої саморегуляції особистості.
У третьому розділі – “Психологічні ідеї гуманізму острозьких просвітників ХVІ-ХVІІ століття та розвиток духовності (на прикладі уроків християнської етики)” – описано умови та процедуру психолого-педагогічного експерименту, теоретично аргументовано його зміст, обґрунтовано систему використаних методів, виведено основні результати експериментального дослідження.
Досягнення мети дослідження уможливилось шляхом перевірки провідної гіпотези, за якою істотним чинником гуманізації сучасної освіти слугують психологічні ідеї острозьких просвітників ХVІ-ХVІІ століття стосовно формування гуманізму на засадах християнської моралі. Християнська мораль в цілому збігається за своїм змістом з гуманізмом. Християнська мораль, у широкому загальнокультурному контексті, тяжіє до форм релігійного сприймання світу і включає в себе: 1) визнання людської недосконалості; 2) визнання абсолютної досконалості Бога; 3) удосконалення як життєве завдання людини. Християнська мораль не суперечить розвитку людини, її індивідуальності, формуванню особистісних рис.
При перевірці гіпотези увага була зосереджена на двох вікових періодах (старшому підлітковому (8-9 класи) та ранньому юнацькому (10-11 класи). Підлітковий вік – це вік формування світогляду, моральних переконань, моральних принципів та ідеалів; саме в цей період з’являється здатність до самовиховання і керування власним розвитком. Період, який відповідає старшому шкільному віку, – це час духовного та психологічного дозрівання. У цей час починає розвиватися суб’єктна активність людини. Центр індивідуально-психологічного простору зміщується до осередку суб’єктності (сутності людини), що пов’язано з вивченням власних глибин, з розвитком індивідуальності. На підставі самопізнання, рефлексії бере свій початок самоототожнення людини із власною сутністю.
|
