КОНФЛІКТИ У ДІЯЛЬНОСТІ ПРАЦІВНИКІВ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ І ШЛЯХИ ЇХ ПОДОЛАННЯ (СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ)

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність проблеми дослідження та загальні напрямки дисертаційної роботи, розкривається її об’єкт і предмет, головна мета та завдання, методологічні та методичні підходи. Викладено наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи. Наведено відомості про особистий внесок автора, апробацію результатів дослідження та публікації за темою дисертації.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні засади дослідження конфліктів науковцями” – викладено результати теоретико-методологічного аналізу проблем конфлікту (суспільно-історична сутність конфлікту, основні ідеї й методологічні установки концепцій з цієї проблеми), що були сформульовані як вітчизняними, так і зарубіжними науковцями різних галузей знання (психології, соціології, політології, юридичних наук та ін.) з кінця XIX століття до теперішнього часу. Аналіз наукових праць здійснено, по-перше, для оцінки стану вивчення проблеми, по-друге, з метою обґрунтування обраної теоретико-методологічної спрямованості дисертаційного дослідження. Позитивна сторона підсумків огляду стану проблеми в різних галузях знання показує таку картину:

– філософи Геракліт, Арістотель, Т. Гоббс та їх послідовники розглядали конфлікт як соціальне явище, яке характеризується воєнними діями. Пізніше, в епоху Відродження (Ф. Бекон, Т. Мор, Ф. Рабле, Е. Роттердамський) висловлювались різноманітні думки щодо причин конфліктів і перспектив їх вирішення. Однак переважали в них визнання вирішальної ролі злагоди між людьми в розвитку держави, загальна негативна оцінка безладдя, воєн, а також надія на можливість “довічного миру” в майбутньому. Сучасні філософи прагнуть виявити залежності розвитку феномену “конфлікт” і з’ясувати співвідношення категорій “протиріччя” і “конфлікт”, тому можна спостерігати декілька напрямків у їх дослідженнях, зокрема: 1) моральний конфлікт у сучасному суспільстві; 2) розробка власне філософської концепції соціального конфлікту; 3) художній конфлікт як естетична категорія;

– зарубіжні соціологи (К. Боулдинг, Р. Дарендорф, Г. Зіммель, Л. Козер, А. Рапопорт) сформулювали фундаментальні положення та теоретичні концепції конфлікту: концепція “позитивно-функціонального конфлікту” Л. Козера (США), концепція “конфліктної моделі суспільства” Р. Дарендорфа (Німеччина), концепція “загальної теорії конфлікту” К. Боулдинга (США). У багатьох аспектах ці концепції й сьогодні являють собою скоріше розгорнуті гіпотези, ніж остаточно усталене конфліктологічне знання. Це відкриває значні можливості для проведення експериментальних досліджень. Суттєвий внесок у цьому відношенні вже зроблено при аналізі міжособистісних конфліктів (В.В. Бойко, Н.В. Грішина, О.Г. Ковальов, Л.О. Петровська, Н.І. Фригіна), причин і наслідків конфліктів у діяльності людини
(Г.М. Андрєєва, О.В. Первишева). Вітчизняні соціологи та їх російські колеги здійснюють дослідження конфліктів за такими напрямками: 1) конфлікти на виробництві, у трудових колективах (А.К. Зайцев, А.Г. Здравомислов, Н.М. Коряк, С.В. Кудрявцев);
2) етнічні конфлікти (Ю.В. Арутюнян, Л.М. Дробіжева); 3) соціологічні аспекти міжнародних конфліктів (В.С. Бруз, А.Г. Здравомислов, М.М. Руткевич); 4) роль конфлікту в сімейно-шлюбних стосунках (Ю.А. Решетняк); 5) конфлікти і злочинність у суспільстві (В.Н. Кудрявцев);

– зусилля полемологів (А.Х. Абашидзе, О.Г. Арбатов, В.М. Баринькін, С.Є. Благоволін, В.С. Брус, Г. Бутуль, О.М. Гончаренко, В.Н. Іванов, В.В. Кіслов, Є.М. Кожокін,
М.А. Косолапов, В.Д. Кохно, В.І. Куценко, Є.М. Лісіцина, Д.А. Малишева, Є.М. Рогов, В.М. Суріков, В.В. Танчер, В.О. Тішков, Л.Л. Фітуні) спрямовані на комплексне дослідження воєн і різних колективних агресивних дій, зокрема, локальних конфліктів у різних регіонах планети (застосовують методи дослідження різних наук: біології, математики, соціології, психології, демографії), розробку ненасильницької стратегії дій у міжнародних конфліктах, і застосування суспільних засобів попередження виникнення міжнародних кризових ситуацій. Полемологи розробили чимало засобів і форм попередження конфліктів, забезпечення миру й міжнародної безпеки;

– правознавці при дослідженні конфлікту перевагу віддавали правовим аспектам (правові відносини сторін, правові процедури розв’язання конфлікту, особливості динаміки юридичних конфліктів, специфіка кримінального конфлікту). Тому напрямки дослідження конфлікту в правознавстві можна окреслити так:
1) міжнародно-правові аспекти конфліктів (Л.Н. Анісімов, І.М. Арцибасов, І.П. Блищенко, С.О. Єгоров, Б.М. Клименко, Е.А. Пушмін, Ю.Е. Чехарін); 2) конфліктні ситуації у діяльності слідчих (О.Я. Баєв, О.Н. Олійник); 3) правові норми вирішення трудових конфліктів (О.М. Бандурка, В.Я. Тацій);

– психологи вивчали конфлікт у зв’язку з тим, що реальна людина, яка виступає об'єктом психології, є центральною ланкою конфліктів всіх рівнів і психологія – це єдина наука, яка вивчає всі типи конфліктів. Все це і зумовило напрямки наукових досліджень психологів:

1) розробки власне теорії конфлікту: а) чинники, що дозволяють визначати ситуацію як конфліктну (З.І. Бєлоусова, Л.І. Міщик, М.Д. Цимпеу, Е.А. Уткін);
б) функції конфлікту (В.В. Бойко, Ф.М. Бородкін, О.О. Єршов, О.Г. Ковальов,
Н.М. Коряк). Науковці розглядали конструктивні й деструктивні функції конфлікту залежно, зокрема, від того, як відбувається його розвиток; в) підходи до проблем детермінації конфлікту (О.І. Донцов, Т.А. Полозова, L. Соser, M. Deutsch);

2) дослідження міжособистісних конфліктів: а) розвиток теоретичних концепцій міжособистісних конфліктів (А.Я. Анцупов, Н.В. Грішина, О.А. Донченко, О.О. Єршов, Г.В. Ложкін, М.М. Обозов, Є.О. Орлова, Л.О. Петровська, М.І. Пірен, Т.М. Титаренко, Б.І. Хасан); б) взаємозв’язок між ступенем конфліктності та рівнем розвитку колективу (О.І. Донцов, Е.І. Степанов); в) дослідження конфліктів у різноманітних видах діяльності людини і сферах стосунків: трудовій, науково-дослідній, військовій, педагогічній, правоохоронній, спорті, сімейно-шлюбних стосунках (М. Альберт,
Т.М. Афанасьєва, Ф.М. Бородкін, А.В. Дмитрієв, В.Н. Дружинін, О.О. Єршов,
М.А. Іванова, Н.Л. Коломінський, В.П. Левкович, Г.В. Ложкін, О.П. Макаревич,
Л.В. Подоляк, В.А. Сисоєнко, Е.І. Суїменко, М.В. Филимонов, Л.Б. Філонов,
Н.В. Чепелєва, С.Г. Шуман);

3) конфлікти на різних етапах соціалізації особистості: дошкільний вік (О.О. Рояк, Т.І. Юферова); шкільний вік (В.М. Афонькова, Л.С. Славіна); підлітковий вік
(Т.В. Драгунова, О.В. Первишева); молодіжні, студентські групи (В.М. Басова,
Г.М. Дубчак, Л.М. Карамушка, О.І. Шкіль);

4) особистість у конфлікті (О.А. Донченко, О.О. Єршов, О.В.Киричук, Л.Е. Орбан-Лембрик, М.І. Пірен, Т.М. Титаренко):

а) поведінка особистості у конфлікті: стилі поведінки, які реалізуються через окремі тактики (Ф.М. Бородкін, Н.М. Коряк, Н.В. Крогіус, Б.Х. Мінчер, К. Томас); конфліктна поведінка як різновид відхильної поведінки (Л.І. Божович, Б.С. Волков, Т.В. Єндовицька, В.І. Ілійчук, Л.Е. Орбан-Лембрик); залежність конфліктної поведінки від вікових і психофізіологічних особливостей особистості (Т.В. Драгунова, В.А. Крутецький,
Т.Е. Коннікова); шляхи виправлення конфліктної поведінки. Одні науковці
(А.І. Висоцький, Л.П. Грімак, В.П. Горленко, Л.В. Долинська, В.В. Сохранов) робили акцент на постійне самообмеження, самовиховання, формування окремих вмінь і навичок, критичне ставлення до себе, обміркування поведінки, а інші (К.О. Абульханова-Славська, І.Д. Бех, М.Й. Боришевський, М.Д. Виноградова, О.Г. Ковальов, Н.С. Лейтес) зосереджували увагу на механізмах саморегуляції, які під час конфлікту використовує особистість для зміни своєї поведінки; детермінанти конфліктної поведінки
(Н.В. Грішина, В.І. Ілійчук, Я.А. Луп’ян, В.М. Радчук, Л.Е. Орбан-Лембрик,
Л.О. Петровська, Є.І. Степанов, Ю.П.Черненький). Вчені зазначали, що важливою детермінантою конфліктної поведінки є характерологічні властивості особистості;

б) сутність та природа внутрiшньоособистісних конфліктів: проблеми вікового становлення особистості (О.А. Донченко, І.А. Грабська, Н.Ю. Максимова, Л.Е. Орбан-Лембрик, Г.О. Хомич, О.С. Тарновська); прояви внутрiшньоособистісних конфліктів і фактори, що впливають на їх виникнення та перебіг (О.А. Донченко, Л.М. Карамушка, М.І. Пірен, Т.М. Титаренко, Є.В. Чорний); проблеми психологічного консультування і психотерапії внутрiшньоособистісних конфліктів (Л.Ф. Бурлачук, О.Ф. Бондаренко,
Н.Ф. Калина, Л.І. Міщик, Г.І. Онищенко, Є.М. Потапчук); зв’язок внутрiшньо­особистісних конфліктів з проблемами професіоналізації особистості (О.І. Дорофеєва, Н.Л. Коломінський, Г.В. Ложкін, Н.І. Пов’якель, Н.В. Чепелєва);

5) вивчення конфліктів за допомогою методів математичного моделювання.

Розгляд різноманітних теоретичних концепцій, напрямків, поглядів дослідників з проблеми конфлікту, які є в тій або іншій галузі знання, дає більш повне уявлення про дослідницьку роботу з проблеми конфлікту, дозволяє розробляти і використовувати ефективні технології прогнозування конфліктів і нейтралізації конфліктних чинників.

Напрацювання науковців у галузі вивчення конфліктів й експериментальні дані проведеного дослідження вказують на необхідність визначення у вихідних поняттях: "предмет конфлікту", "об'єкт конфлікту", "учасник конфлікту", "межі конфлікту" та ін. Важливо чітко уявляти посередницьку ланку, якою є конфліктна ситуація, – це латентна стадія конфлікту, його передумова і зародження.

Процес виникнення конфлікту, незалежно від тривалості його перебігу, передбачає певну послідовність у дослідженні його генези (визначення передумов виникнення конфлікту; аналіз появи його окремих елементів, їх інтегрування; виявлення внутрішнього механізму переходу від однієї фази конфлікту до іншої).

Виникнення будь-якого конфлікту пов'язано із складним переплетенням генетичних зв'язків, що мають різну тривалість дій і різний характер впливу на конфлікт. Оскільки одні передумови мають короткочасний характер, а інші – тривалий, одні – чинять безпосередній вплив, інші – опосередкований, то доцільно усі передумови, що чинять вплив на виникнення конфлікту, поділити на три основних рівні, визначивши їх через такі поняття, як "чинники", "причини", "умови" (за Г.М. Перепелицею). У дисертації ґрунтовно розглянуто сутність і здійснено співвіднесення цих понять.

До чинників конфлікту відносять ті передумови, дії яких ведуть до формування конфлікту, але не породжують його. Між конфліктом і чинниками, що його формують, немає жорсткого динамічного зв'язку. Існування таких зв'язків не відразу і не завжди веде до виникнення конфлікту. Однак чим більше буде відмінностей і протиріч, які стосуються конкретної події, тим імовірніше виникнення конфлікту. У сучасній науковій літературі існує декілька підходів до класифікації конфліктотвірних чинників.

Виникнення конфлікту відбувається у результаті дії причин, а не чинників. Причиною виступають не явища або матеріальні утворення, а їх зміни. У якості причини виступає якась зміна одного об'єкта, наслідком є деяка зміна іншого об'єкту. Але ці зміни можуть відбутися тільки при переносі до наслідку певної частки енергії або речовини, що поставляється явищем, яке виступає у якості причини. Отже, причиною виникнення конфлікту повинні бути певні зміни, що відбуваються в явищах, безпосередньо пов'язаних з конфліктом.

Основоположною ознакою дії причини є її здатність породжувати наслідок. Причина викликає наслідок до життя, генетично зумовлює його виникнення. Тому вона завжди передує наслідку у часі, характеризується односпрямованістю, необоротністю і необхідністю. Якщо причина виникає, то при певних умовах вона з необхідністю породжує певний наслідок. Однак причина викликає до життя наслідок, в якості якого виступає в даному випадку конфлікт, тільки за наявності певних умов (сукупність речей, процесів, відношень, необхідних для виникнення явища). Вплив умов спрямований не на конфлікт, а на причини його виникнення. Зміна умов може запобігти породження причиною конфлікту, але вона не здатна суттєво змінити характер конфлікту. У цьому відношенні умови визначають лише конкретну зовнішню форму виникнення і розвитку даного конфлікту.

Для виникнення конфлікту потрібен конкретний привід. Саме це поняття визначається як зовнішня, часто випадкова обставина, яка дає поштовх для наставання події. Він може бути у вигляді: випадкового інциденту, провокації, інспірованої акції, події або дії неправильно сприйнятої або витлумаченої іншою стороною (міжнародні, міжнаціональні, кримінальні конфлікти).

Як бачимо, вивчення конфліктів як предмета дослідження не випадкове. Воно зумовлене рядом об'єктивних тенденцій і спрямоване не тільки на вирішення фундаментальних теоретичних проблем, але й на розробку та використання ефективних технологій попередження та розв’язання конфліктів. Якомога повніше й різнобічніше вивчення сутнісних характеристик реального конфлікту надає можливість для управління цим процесом, дозволяє передбачити його наслідки та знайти оптимальний спосіб розв’язання конфлікту.

У другому розділі “Конфлікт як компонент професійної діяльності працівників ОВС” – розглянуто специфіку діяльності працівників ОВС, причини і види конфліктів, які розв’язують працівники ОВС, рівень сформованості конфліктної компетентності у працівників ОВС.

  Діяльність ОВС – це специфічний вид соціальної діяльності працівників органів держави, призначеної для її захисту і безпеки, що діє від її імені й організує певною мірою функціонування суспільства, стоїть на охороні прав і свобод його громадян та окремих особистостей [О.М. Бандурка]. Вона жорстко і детально регламентована, будується на підставі суворого виконання наказів і розпоряджень, субординації і координації стосунків. Особливості управління ОВС полягають в: правоохоронному характері управління, специфічних умовах функціонування системи (єдиноначальність, висока службова дисципліна, особливі умови проходження служби), наявності у значної частини працівників ОВС статусу представників влади, тобто повноваження застосовувати заходи адміністративного примусу, створенні умов іншим державним органам, установам, організаціям і громадянам для реалізації їх функцій, прав і свобод.

Усі підрозділи ОВС, як елементи системи управління, одночасно виступають в ролі керівних і керованих. Між ними існують постійні прямі й зворотні зв’язки. Прямі зв’язки (згори вниз) виходять від суб’єкта управління у формі наказів, розпоряджень, інструкцій. Зворотній зв’язок (знизу вгору) від об’єкта управління здійснюється у вигляді донесень, звітів, інформації про виконання управлінських рішень. Районні відділи внутрішніх справ, наприклад, по відношенню до управління МВС України в області чи місті є об’єктом управління, але вони одночасно виступають як суб’єкт управління, оскільки керують підлеглими ланками (службами, підрозділами, відділами). І хоча зв’язки між елементами системи ОВС суворо регламентовані за підлеглістю, координацією та субординацією, за термінами й обов’язковістю виконання управлінських рішень, за обсягом інформації, персональною відповідальністю, як об’єкти управління, так і суб’єкти управління за певних обставин стають учасниками конфліктів. Це і зумовлює потребу в формуванні конфліктної компетентності у працівників ОВС. Актуальними стають саморегуляція, корекція дій, побудова моделей поведінки, вміння самостійно підвищувати свою конфліктостійкість, з’ясовувати причини конфліктів.