ХУДОЖНІЙ СВІТ ІВАНА ЧЕНДЕЯ



Назва:
ХУДОЖНІЙ СВІТ ІВАНА ЧЕНДЕЯ
Альтернативное Название: ХУДОЖЕСТВЕННЫЙ МИР Ивана Чендея
Тип: Автореферат
Короткий зміст:

У “Вступі” обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено мету, об’єкт, теоретико-методологічну основу, предмет і завдання дослідження, з’ясовано його наукову новизну, теоретичне й практичне значення, схарактеризовано стан вивчення проблеми, вказано основні етапи апробації результатів роботи.


У першому розділі – “Мала проза І.Чендея: еволюція проблематики та поетики” – здійснюється аналіз новел і оповідань письменника, окреслюються їх ідейно-тематичні виміри, визначаються жанрово-стильові й поетикальні особливості.


Можна з упевненістю твердити, що вирішальний вплив на формування художнього мислення І.Чендея мала народна творчість, що суттєво збагатила духовний світ майбутнього письменника, сформувала морально-етичні та світоглядні підвалини його творчості, ставши водночас невичерпним джерелом тем, мотивів і образів, втілених згодом у прозові твори. Становленню Чендея-письменника сприяло також глибоке обдумування творів Т.Шевченка, М.Шашкевича, І.Франка, Лесі Українки, М.Коцюбинського, В.Стефаника, Ольги Кобилянської, Марка Черемшини. Результатом засвоєння художнього досвіду попередників став, на нашу думку, своєрідний “культурний діалог” між малою прозою досліджуваного автора та визначними здобутками вітчизняного письменства. Властиво, йдеться про тяглість літературних традицій.


Уже дебютна збірка новел і оповідань І.Чендея “Чайки летять на Схід” (1955) засвідчила прихід у літературу талановитого, цілком самобутнього майстра художнього слова, тонкого психолога. Визначальними ознаками образного світу цих творів (як і більшості наступних) виступають психологізація художньої деталі й пейзажів, увага до найменших подробиць, душевних порухів героїв, “художня конденсованість” (В.Дончик), лаконізм діалогів та оповіді. Характерно, що поетика ранньої прози І.Чендея зазнає виразних впливів естетики імпресіонізму (зокрема, творів М.Коцюбинського), що позначився на способах моделювання зорових і звукових образів, їх динамічності, мінливості, контрастності й емоційної навантаженості (“Чайки летять на Схід”, “Тестамент”, “Василько”, “Льодові квіти”). Одначе літератор тяжів до відтворення реалізмоцентристської моделі художнього світу.


У реферованому розділі неодноразово заакцентовується думка про позірну ідейно-тематичну спорідненість малої прози І.Чендея з творами В.Стефаника, Марка Черемшини, інших письменників рубежа ХІХ – ХХ століть. Про це свідчить проведений порівняльний аналіз оповідань письменника “Ружана”, “Льодові квіти”, “На заробіток”, “Провесна”, “Жорно”, Стефаникових новел “З міста йдучи”, “Підпис”, “Осінь”, “Май”, “Сон”, “Давнина”, творів Марка Черемшини, Т.Бордуляка. Проте завважена в роботі схожість не спричинена спробами закарпатського письменника скопіювати кращі здобутки українських новелістів у плані тематичному, ідейному чи стильовому. Літературні аналогії й паралелі вияскравлюють, на наш погляд, соціально-психологічну типовість життєвих реалій і народних характерів, що перебували в епіцентрі уваги художників слова різних поколінь. І.Чендей, як і його попередники, прагнув до максимально точного втілення “правди життя” у художню оболонку своїх творів. Зрештою, це визначило зорієнтованість митця передовсім на відтворення соціальної сфери життя земляків із початку минулого століття до встановлення радянської влади на Закарпатті. Свідченням стали його наступні книжки – “Вітер з полонин” (1958), “Задушна субота” (1960), “Терен цвіте” (1967) та ін.


Актуальність проблематики образного світу письменника та гострота громадського звучання творів зумовили широкий проблемно-тематичний спектр його прози. Так, в епіцентрі уваги літератора перебувають проблеми, породжені бездержавністю Закарпаття (“Жорно”, “Нахмурений вечір”, “У вагоні”, “Чорна хмара”, “Ярина”), соціально-економічним занепадом села та еміграцією (“Ружана”, “Провесна”, “На заробіток”), швидкою урбанізацією села й нівелювання традиційного, національно ідентифікованого способу життя (“Криниця діда Василя”, “Гаврилова “Золота осінь”, “Син”), моральним зубожінням особистості за доби “радянського благополуччя” (“Березневий сніг”, “Комаха в бурштині”, “Новосільний дарунок”) тощо.


Однією з найхарактерніших рис художнього світу малої прози І.Чендея є, на думку дисертанта, типово екзистенційна проблематика. Йдеться, зокрема, про зосередженість довкола філософських проблем буття, трагізму існування людини в несприятливому для неї світі, самотності й відчуженості особистості. Так, у новелі “Червона цятка на снігу”, оповіданнях “Лиска”, “Цимбаланя”, “Комаха в бурштині”, “Білі гвоздики на Новий рік”, “Калина під снігом” тощо автор порушує проблеми, що хвилювали філософів – представників екзистенціальної течії ХХ століття (А.Камю, Ж.-П.Сартр, С.Кьеркегор, К.Ясперс). Як наслідок, у фокусі художнього осмислення опиняються унікальні категорії буття людини: сенс життя і його абсурдність, несправедливість, дисгармонійність і протиприродність світобудови (соціального устрою), смерть, доля, страждання, самота і т.д. Характерними з огляду на це вбачаються й специфічні прийоми характеротворення, відтворення перебігу психічних процесів і станів персонажів, застосування рефлексії, самоаналізу, ліричного монологу, “я-сповіді”.


Досліджуючи художній світ новел і оповідань І.Чендея (як і повістей та романів), слід також враховувати його суперечливі світоглядні позиції, що акумулювали в собі найголовніші тенденції суспільно-політичної та культурної атмосфери доби. Твори письменника із цілком зрозумілих причин не могли існувати поза офіційною ідеологією, що сприймається нині чи не визначальною ознакою культури радянської епохи. Тому аксіоматичним убачається факт засвоєння й активного творчого осмислення автором естетичних засад соцреалізму як специфічної системи образного відтворення світу. Народність, історичний оптимізм, соціалістичний пафос, соціоцентричність стають невід’ємними складовими мистецької моделі світу письменника.


Відстоюючи свої переконання про переваги соціалістичного устрою, ідеальне комуністичне суспільство з його основним принципом “від кожного по здібностях, кожному по потребі”, І.Чендей пише ряд творів, у яких викладає власні візії ідеальної держави та суспільних відносин (“Дорога”, “Берізка”, “Експертиза”, “Плуг” і под.). Ці оповідання виписані в дусі наполегливо насаджуваної в культурній сфері партійно-класової ідеології. Почасти це призвело до перетворення художнього твору з мистецького явища на засіб пропаганди популістських і більшою мірою утопічних ідей побудови примарного комуністичного майбутнього. Під впливом подібних ідеологічних настанов з’являється низка оповідань, у яких оспівується революційна боротьба на селі (“За село”, “Знамено”, “Потолочені квіти”), засуджуються погляди окремих “несвідомих” членів суспільства, які не розуміють переваг колективного господарства (“Плуг”), викривається шкідництво і хабарництво на підприємствах (“Експертиза”), уславлюється високість морально-етичних переконань справжнього комуніста (“Дорога”, “Берізка”) тощо. Одначе й тут головним для письменника залишається людина (насамперед, у нових умовах), її внутрішній світ, морально-етичні норми та відхилення від них.


Як показує аналіз, особливістю Чендеєвої концепції прозописьма є культивування ліро-епічної форми викладу, де органічно переплітаються епічні картини історії Закарпаття з емоційно проникливими, схвильованими коментарями ліричного суб’єкта – певної мірою “я” письменника. Виразний ліричний струмінь, посилений авторськими спогадами й переживаннями минулого, відчутний, зокрема, в автобіографічній прозі досліджуваного автора. Завважимо, що автобіографічність виступає однією з домінант усієї прозової спадщини митця, що й заакцентовують практично всі дослідники його творчості (В.Дончик, М.Жулинський, М.Стрельбицький, В.Марко та інші). Джерела зображуваних життєвих реалій (сюжетно-фабульних утворень, подій, образів, характерів) слід шукати в історії Закарпаття, у найближчому оточенні літератора, у самій його біографії. Слід відзначити, що автобіографічна основа творчості й пов’язана з нею ліризація повістування стає чи не визначальною ознакою вітчизняної література другої половини минулого віку (О.Довженко, Гр.Тютюнник, Є.Гуцало, М.Стельмах).


Підґрунтям ліризму художнього світу І.Чендея стає духовний аспект людського існування – емоційно-чуттєва сфера автора, його пам’ять, спогади, думки, переживання, об’єктивовані, як правило, в свідомості героя. За таким принципом побудовані оповідання “Да святиться ім’я його!”, “Мій земляк”, “Рукавички”, “Вікна у світ”, “Книжечка”, “Ялинка”, “Теплий дощ”, “Картопля в мундирах на вечерю”. Наріжним каменем повістування в названих творах виступає зазвичай пам’ять письменника, а їх ідейно-тематичні виміри репрезентовані низкою “вічних”, позачасових проблем: морально-етичний аспект буття людини, зв’язок і духовна спадкоємність поколінь тощо.


Заслуговує на увагу й той факт, що низка оповідань зі збірок “Син” (1962), “Березневий сніг” (1968), “Теплий дощ” (1979) та “Калина під снігом” (1988) типологічно споріднені з ідейно-естетичною платформою шістдесятництва. Маємо на оці, зосібна, глибокий аналіз соціальних і національних проблем українців, прагнення віднайти й утвердити неперехідні духовні цінності народу, осмислити процес незворотних змін і перетворень внутрішнього світу селянина-хлібороба, забуття ним власного минулого. Прозаїк намагається усвідомити: що втрачає людина, розриваючи внутрішні зв’язки з предківською землею як домінантою, що забезпечувала тяглість традицій минулих і прийдешніх поколінь. Розрив ланцюга “родової пам’яті”, на переконання І.Чендея, означає забуття споконвічних традицій, втрату етногенетичного відчуття приналежності до свого народу, нації та перетворення на “єдиний совєтський народ”. Йдеться й про неусвідомлення себе окремою самобутньою нацією з власним минулим та історичним призначенням у майбутті (“Син”, “Криниця діда Василя”, “Пайочка” та ін.). Аналогічні підходи до потрактування цієї теми відстежуємо, приміром, і в творчості Гр.Тютюнника та Є.Гуцала, позначеній глибоким усвідомленням остаточно сплюндрованої цілісності української хліборобської цивілізації в поєднанні з національним знеособленням власного народу.


Отже, осмислення релевантних ознак художнього світу новел і оповідань І.Чендея дозволяє виокремити його основні риси: ідейно-тематична актуальність, гуманістична спрямованість, філософічність, морально-етична зорієнтованість, естетична довершеність.


Другий розділ дисертації – “Творча реалізація ідейно-естетичних засад письменника в повістевому жанрі” – присвячено аналізу естетичної природи художнього світу повістевого доробку І.Чендея; досліджується ґенеза його етико-філософських поглядів, втілених у текстуальну площину творів так званого “середнього” жанру; окреслюється жанрово-стильова специфіка; характеризуються особливості моделювання образної системи; осмислюється концепція особистості як втілення авторського етико-естетичного ідеалу.


Аналіз повістей “Терен цвіте” (1956), “Луна блакитного овиду” (1966), “Іван” (1968), “Іванові журавлі” (1971), “Казка білого інею” (1973), “Кринична вода (Сестри)” (1975), “Чорна сальва” (1979), “Далеке плавання” (1989) дозволяє зробити висновок про те, що найпомітнішими ознаками їхнього художнього світу виступає глибина філософського осмислення дійсності й увага до повсякденного життя людини, реалістичність зображуваного і прониклива ліричність оповіді, стильова невимушеність і колоритність мови. Оригінальність світовідчуття майстра виявилася, на нашу думку, в правдиво-реалістичному, витонченому дослідженні життя верховинського села 20 – 80-х років минулого століття, здійсненому крізь виміри внутрішнього світу людини.


У реферованому розділі обґрунтовується теза про домінування в системі художнього мислення письменника двох первнів – реалістичного й ліричного. Загалом, можемо констатувати, що поетика повістевого спадку І.Чендея “хитається” у досить широкому діапазоні: від реалізмоцентристської манери світовідтворення (“Терен цвіте”, “Чорна сальва”, “Іван”, “Далеке плавання”) до емоційно-проникливих, ліричних роздумів автора над морально-етичним аспектом буття людини (“Луна блакитного овиду”, “Іванові журавлі”, “Казка білого інею”, “Кринична вода (Сестри)”). Така динаміка, на наш погляд, цілком закономірно зумовила зміщення акцентів світовідчуття літератора, його образного мислення, “зсув” тематики й проблематики творів, їх ідейного звучання в площину, де центральне місце належить людині з її неосяжним духовним космосом, патріархальній родині як одній із парадигм, що становить автентичний національно ідентифікований спосіб життя. Об’єктивне світовідтворення поступається тут суб’єктивній авторській оцінці буття, репрезентованій крізь призму моральних та естетичних цінностей, споконвічних народних звичаїв і традицій.


Традиційно-реалістичну манеру письма якнайкраще представляє повість “Терен цвіте”. В основу твору покладено реальні події (земельна реформа на Закарпатті 1920 р.), проте історичної конкретики в загальнодержавному масштабі повість не містить (зрештою, назвати її історичною ми не можемо). Натомість увага прозаїка сфокусована на відтворенні, так би мовити, народної історії (повсякденне життя звичайної людини). Характерно, що історія співвітчизників у художньому світі повісті постає в єдності головних її аспектів: соціального, що віддзеркалює перебіг подій суспільно-економічного життя села зображуваного періоду (тут прозаїк постає літописцем, який уважно відстежує поступове нищення підвалин української хліборобської цивілізації та виникнення передумов для з’яви нової суспільної верстви – пролетарів), побутового, який передає художньо місткі деталі повсякденного плину життя закарпатця та психологічного (етнопсихологічного), суть якого виявляється в розкритті специфіки національного мислення верховинця, його характеру, особливостей світосприйняття.


В аналогічному ключі відбувається моделювання дійсності й у повісті “Чорна сальва”. Тут в епіцентр письменницьких спостережень потрапляють численні “голодні походи” на Закарпатті, загострення соціальних суперечностей на тлі жахливого економічного становища села, його яскраво вираженого класового розшарування. Здійснюючи фронтальний зріз соціально-економічних проблем (зовнішній аспект існування), І.Чендей водночас намагається проникнути у внутрішній космос людини, пов’язати зовнішні обставини життя з морально-етичним планом буття особи. Властиво, занепокоєння в письменника викликає духовно-моральне виродження особистості, спровоковане насамперед соціальними та економічними явищами: безземелля й безробіття, тяжкі умови життя, відірваність чужого українцям уряду від інтересів та потреб трударя тощо. Автор безапеляційно утверджує думку про те, що “голодний шлунок” підкорює людину духовну, вбиває в її душі доброту, ласку, гуманність, чуттєвість, веде до моральної деградації й очерствіння.


Гострої критики з боку офіційного партійного літературознавства (як результат – виключення письменника з партії та Спілки письменників України, заборона друкуватися) зазнала свого часу повість “Іван”. Комплекс порушених тут проблем, зорієнтованість автора на осмислення глибинних пластів людського існування (насамперед, індивідуально-духовного, що суперечило офіційним настановам щодо предмета зображення) відразу ж поставили цей твір в один ряд із видатними мистецькими надбаннями тих років. Маємо на увазі “Собор” О.Гончара, “Полтву” Р.Андріяшика, “Турецький міст” Р.Федоріва, “Мальви” Р.Іваничука, “Меч Арея” І.Білика, “Мертву зону” Є.Гуцала, новели Гр.Тютюнника тощо. Уважне прочитання твору свідчить, що своїм ідейно-тематичним “звучанням” він якщо й не належав безпосередньо до літератури письменників-шістдесятників із їх непримиримою боротьбою проти негативних тенденцій епохи, то принаймні містив ряд дотичних до неї мотивів. Йдеться насамперед про тотальне руйнування моральних підвалин особистості, поширення синдрому бездуховності, зречення споконвічних національних традицій, нівелювання загальнолюдських цінностей, кар’єризм і пристосуванство, інші негативні явища доби. Спорідненість “Івана” з філософсько-естетичними концепціями літературного шістдесятництва виявляється також у своєрідному гуманістичному пафосі, в запереченні класових цінностей й утвердженні натомість загальнолюдських, а також у лірико-емоційній проникливості оповіді. Аналогічні риси притаманні й іншим творам Чендея ­– повістям “Луна блакитного овиду”, “Іванові журавлі”, “Казка білого інею”, “Кринична вода (Сестри)”, “Далеке плавання”, романам “Птахи полишають гнізда…”, “Скрип колиски”.


Стильовою домінантою повістей “Іванові журавлі”, “Луна блакитного овиду”, “Казка білого інею”, “Кринична вода…” виступає їх автобіографічна основа, що зумовлює, на переконання дисертанта, цілісний взаємозв’язок між внутрішнім світом автора і його героями, безпосереднє авторське переживання й емоційну оцінку відтворюваних подій. Посилення суб’єктивного начала в художньому творі спричиняється до ліризації оповіді. Фактично, маємо справу з таким специфічним жанровим різновидом, як лірична повість, наративна структура якої великою мірою визначається особливостями функціонування письменницької точки зору (позиції) щодо предмета зображення. У реферованому розділі окреслюються й типологічні ознаки ліричних повістей І.Чендея: гуманістична пафосність (утвердження загальнолюдських цінностей), ліричне світовідбиття (властиво, ліризм як пафосно-стильова ознака), відкритість внутрішнього “я” письменника, безпосереднє переживання й схвильована емоційна оцінка відтворюваних подій, постійне апелювання до почуттєво-емоційної сфери читачів і гостра потреба в їх співпереживанні (налаштованість на конструктивний діалог).


Принагідно завважимо, що названі ознаки ліричної повісті більшою чи меншою мірою характерні для всього вітчизняного письменства другої половини ХХ століття. Ліричну тональність слід вважати стильовою домінантою прозописьма й світовідчуття письменників-шістдесятників. Характерною в цьому плані вбачається, приміром, творчість Є.Гуцала, Гр.Тютюнника, В.Дрозда, позначена глибокою поетичністю художнього слова, болісними переживаннями за долю сучасної людини, якій стає дедалі важче віднаходити себе, своє  справжнє, природне “я” в навколишньому світі тотального тиску, обмежень волевиявлення, духовного спустошення тощо. У мистецькому світі названих письменників відстежується переконаність у незнищенності духовності етносу, вічних національних цінностей, моралі, що залишаються незмінними впродовж століть. Аксіоматично, що таку позицію утверджують і позначені добре відчутним ліризмом повісті І.Чендея.


Прикметно, що художній світ повістевого доробку письменника містить, як засвідчує аналіз, ряд мотивів, так чи інакше притаманних усій літературі минулого віку. Маємо на увазі, зокрема, інтуїтивне усвідомлення людиною екзистенційного почуття цілковитої самотності, своєї відчуженості від оточення (“Далеке плавання”, “Іван”), гостра потреба в збереженні духовного зв’язку між поколіннями (“Іванові журавлі”, “Луна блакитного овиду”, “Казка білого інею”) тощо. Таким чином, образно-естетична й етико-філософська парадигма Чендеєвого світовідчуття віддзеркалює кризу духовних цінностей тогочасного суспільства, в якому апріорі ігноруються духовні запити особистості, народу, вихолощуються почуття національної й етнічної приналежності.


Третій розділ роботи – “Джерела і контекст романного мислення І.Чендея”. У цій частині досліджуються романи письменника “Птахи полишають гнізда…” (1963) та “Скрип колиски” (1987), позначені глибоким проникненням до сфери неоднозначних суспільних явищ і процесів дійсності, міжособистісних стосунків. Осмислення названих творів відбувається крізь призму естетичної, культурологічної та соціальної семантики доби, здійснюється також дискурс мистецького світу романів, виокремлюються найпоказовіші способи його художнього моделювання.


Романи “Птахи полишають гнізда…” та “Скрип колиски” в контексті вітчизняного літературно-мистецького процесу другої половини минулого сторіччя виявилися концептуальними з огляду на особливості авторського бачення екзистенційних проблем буття людини за доби неоднозначних культурних та соціально-економічних перетворень на Закарпатті. Історичний період, коли вони створювалися (словом, історичний контекст), прикметний процесами остаточного руйнування традиційного життєвого укладу закарпатця та входженням його до нової системи індустріального, “механізованого” світу. Тому й визначальні риси художнього світу, поетики та стилю названих творів формуються передовсім у силовому полі філософського осмислення національних, духовних, моральних і соціальних основ життєдіяльності верховинців у нових умовах.


У реферованій праці заакцентовується виняткова актуальність проблематики творів І.Чендея, їх суголосність із визначальними суспільними й духовними тенденціями доби. Так, перший роман письменника з’явився в той час, коли загальнонародна ейфорія й захоплення успіхами гігантських “будівництв століття”, остаточного “підкорення природи” на благо людства поволі починали згасати. Людина другої половини минулого віку все частіше починала замислюватися над проблемами незворотного нищення довкілля, руйнування культурної спадщини, втрати народом національної та етнічної ідентичності тощо. Словом, набувають актуальності питання екологічної й гуманітарної (перш за все, національної) катастрофи. У цьому контексті досліджуваний твір, присвячений показові “вторгнення” у традиційний, національно ідентифікований спосіб буття верховинців нових життєвих реалій (будівництво ГЕС та події, пов’язані з необхідністю переселення героя), виявився суголосним тогочасним літературним тенденціям художнього осмислення питань ставлення людини до землі, природи, культурних надбань, звичаїв і традицій предків. Йдеться, зокрема, про твори О.Довженка (“Зачарована Десна”, “Поема про море”), О.Гончара (“Собор”), В.Вовчка (“Про що говорять дерева?”), М.Томчанія (“Верховинці”), російського письменника В.Распутіна (“Прощання з Матьорою”) тощо.


Помітно, приміром, що “Птахи…” розвивають започатковану ще О.Довженком у кіноповісті “Поема про море” (1956) тему дисгармонії між науково-технічним прогресом цивілізації та духовним світом особистості, суперечності між “вимогами нового часу” (загальнодержавними, суспільними, колективними) та особистими (індивідуальними) інтересами людини. Порушені в романі І.Чендея питання виявилися також дотичними до проблематики творів О.Гончара. Зокрема, художній світ роману “Собор” (1968) прикметний роздумами автора над проблемами порушення генетичної пам’яті народу, який, розпочинаючи масштабне “будівництво комунізму”, змушений нищити свої духовні цінності, забувати історію, власне, – національне коріння. О.Гончар (як і І.Чендей, О.Довженко) фокусує увагу сучасників на неприпустимості бездумного будівництва індустріальних об’єктів за рахунок руйнування культових споруд, спотворення природи, утворення штучних морів тощо.


Слід завважити принципову, на наш погляд, ознаку романного мислення І.Чендея – відсутність традиційної для цього жанру епічності, широти охоплення життєвих подій. У фокусі письменницької уваги перебуває не зовнішньо-подієва складова дійсності, а насамперед внутрішньо-емоційна, пов’язана з психологією персонажа, особливостями його мислення й сприйняття нових, об’єктивно неминучих змін. Відтак акцент робиться на осмисленні психологічної рефлексії головним героєм навколишнього світу (природного й людського, соціального), його ставленні до землі й праці на ній, стосунках із родиною, односельцями і под.


Осердям “Птахів…”, своєрідним ідейним центром, що поєднує всі сюжетно-композиційні елементи, виступає образ старого Михайла Пригари, духовний світ якого виявляється незахищеним перед “новими вимогами часу”. На особливу увагу заслуговує репрезентована в художньому світі роману цілісна концепція героя, заґрунтована на дослідженні його світоглядних засад, життєвих устремлінь, стосунків із навколишнім соціальним середовищем тощо. З цього погляду, Пригара – традиційний, “вічний” український селянин, поставлений у нові політичні, суспільно-історичні й культурні умови. Складний світоглядний комплекс цього персонажа, з нашого погляду, представлений поєднанням основних рис селянської ментальності: закорінений глибоко в душі потяг до землі й праці на ній (мислиться як єдино можливий спосіб буття), глибока релігійність та прагнення будь-що дотримуватися освячених часом предківських звичаїв і традицій.


У реферованому розділі неодноразово заакцентовуються типологічні збіги між досліджуваним романом та кіноповістю О.Довженка “Поема про море”. Спільні риси дисертант убачає в добре відчутному інтертекстуальному зв’язку між цими творами (безпосередня близькість окремих сцен, епізодів і ситуацій, висловлювань героїв), способах моделювання характерів персонажів, своєрідному пафосі. Останній поєднує піднесено-переможну патетику уславлення бурхливих змін життя трударів “на краще” (продиктовану радше жорсткими умовами радянської дійсності, ніж світобаченням митців) та трагічне відчуття невідворотності індустріального поступу. Разом із технологічним наступом на природу відбувалося й нищення пам’яток матеріальної та духовної культури українців, викорінення з їхньої свідомості почуття національного, етнічного.


Слід сказати, що екологічні катастрофи, віддзеркалені в українському культурному просторі (зокрема, в літературі), як правило, невід’ємно пов’язані з національними й духовними проблемами. Згадаємо, хоча б, “Собор” О.Гончара, де захист архітектурної культової споруди пов’язується одночасно і з обороною морально-етичних цінностей, і з відстоюванням недоторканності навколишньої природи. І навпаки, той, хто прагне до руйнування оточуючої природи (і несуттєво в даному випадку, з якою “високою” метою це робиться), виступає духовним “браконьєром”, що втрачає ознаки національної приналежності (приміром, Володька Лобода зі згадуваного твору чи інженер Куглицький із роману І.Чендея “Птахи…”). В контексті завваженої проблеми Михайло Пригара (“Птахи…” І.Чендея), Шиян, Кравчина, Бесараб, Зарудний (“Поема про море” О.Довженка) сприймаються, на нашу думку, екзистенційно трагічними постатями, що через дії влади (“духовних браконьєрів” різних рівнів) поступово втрачають незримий зв’язок із духовним досвідом попередніх поколінь.


Роман І.Чендея “Скрип колиски” прикметний передовсім ускладненою наративною структурою. Сюжетно-композиційний каркас твору становить низка закінчених і відносно самостійних оповідань, поєднаних між собою ідейним задумом та спільними персонажами. Така побудова, власне, зумовила й функціонування в романі кількох нараторів. Насамперед це розповідач (сам автор), присутність якого завдяки численним емоційно-оцінним коментарям майже “візуально” відчувається в кількох розділах. Приміром, в останньому розділі роману письменник-розповідач “особисто” підсумовує всі попередні події й говорить про подальшу долю героїв із позиції, так би мовити, “усезнаючого автора”. Інший тип наратора представлений образом одного з персонажів твору – журналіста Петра Головчука. Останній може бути частково ототожнений із постаттю самого письменника (передусім через близькість світоглядних позицій, поглядів на соціальні проблеми сучасності тощо).


Із-поміж домінантних ознак поетики роману слід виокремити наявність доволі відчутного публіцистичного струменя. Публіцистична манера письма втілена безпосередньо в способі викладу художнього матеріалу, зорганізованій подеколи на кшталт інтерв’ю, журналістського розслідування, репортажу, відкритої статті, листа, зверненого до широкого читацького загалу і под. Цікавими в цьому плані є розділи твору, побудовані безпосередньо у формі розмови-інтерв’ю.


Сюжетна лінія, пов’язана з життєвою трагедією Семена Вертуна, стає основою для роздумів письменника (і журналіста Головчука) про явище алкоголізму – “соціальної хвороби”, що призводить до повної деградації, морального та фізичного виродження як окремої особистості, так і всього суспільства. Власне, цій ідеї (засудження зловживання алкогольними напоями) сприяє й ряд майстерно виписаних візуальних метафоричних образів, покликаних утвердити авторську думку (одна з ознак публіцистичного стилю). Такими є, зокрема, портретні характеристики героїв, розповіді письменника про скалічені алкоголізмом долі людей, натуралістичні описи фізичної та психологічної залежності людини від алкоголю, сцени безсоння і “спокушання” Демоном-Хмелем головного героя тощо.


Зрештою, непримиренність критики пияцтва, публіцистична гострота подібних уривків зумовлена, на нашу думку, функціональним призначенням роману. Написаний за соціальним замовленням Держкомвидаву, “Скрип колиски” (робочі назви роману “Кому повім печаль?..” та “Захмелений біль”) мав на меті всебічно висвітлити алкоголізм як відверто антисоціальне явище, тим самим підтримавши кампанію боротьби з пияцтвом у Радянському Союзі. Одначе, завважена особливість твору в жодному випадку не применшує його художньої вартості, глибини філософського осягнення буттєвих проблем. Осмислення проблеми алкогольної залежності як соціально небезпечного явища у художньому світі роману “Скрип колиски” відбувається в комплексі з іншими онтологічними проблемами сучасної людини. Зокрема, письменник відстежує причини моральної деградації вчорашнього “темного” селянина в умовах урбанізації, порушення родового зв’язку, руйнації духовних начал у душі людини, спотворення норм народної моралі, етики, традицій, звичаїв.


Уважне прочитання романів І.Чендея, на переконання здобувача, дозволяє констатувати соціально-філософську багатовимірність їх художнього світу, що репрезентує часову плинність як історичного (загальнонародного), так і індивідуального людського буття. Письменник намагається крізь призму свідомості, душі, життєвої долі своїх героїв-верховинців відтворити доволі неоднозначний історичний період, позначений різновекторними суспільними, економічними, культурними тенденціями розвитку. Відмовляючись від гостросюжетних схем, динамічної фабули, митець акцентує увагу на “позачасових” екзистенціях національного способу життя українців: земля, оселя, родина, рід, Батьківщина. Прозаїк переконує, що незмінність традиційних парадигм буття (передовсім у духовному, моральному плані) – запорука збереження національної ідентичності народу, носієм якої виступає перш за все селянин, а не представники “культурного світу” сучасної цивілізації.


У висновках узагальнюються результати дослідження обраної проблеми.


Творчий феномен письменника – складне й багатогранне явище, що інтегрує філософсько-естетичні уявлення й світогляд митця, його здатність до пізнання й образного відтворення навколишніх реалій. Дійсність, осмислена крізь призму художнього мислення автора, безпосередньо зреалізовується в художньому світі його творів. У найширшому розумінні художній світ – це результат психічної діяльності митця, спрямованої на осягнення буття в усіх його проявах та людину з притаманним їй складним комплексом духовних запитів і матеріальних потреб. Художня реальність, витворена літератором, характеризується насамперед особливим індивідуально-авторським баченням висвітлених подій, причинно-наслідкових зв’язків між ними, образів людей, їх взаємостосунків один з одним та навколишнім середовищем. Таким чином, художній світ являє собою цілісну концепцію дійсності, втілену в текстуальну площину твору мовностилістичними та іншими зображально-виражальними засобами.


Семантичні концепти художнього світу І.Чендея стають зрозумілими по з’ясуванні його світоглядних позицій, контраверсійність яких однаковою мірою зумовлена як особистими переконаннями письменника, так і соціокультурним та політико-ідеологічним тлом доби. Загальновідомо, що літературно-мистецький процес другої половини ХХ століття на українських теренах був позначений прагненням у вкрай несприятливих для творчої реалізації умовах тоталітарної держави віднайти власне національне обличчя, самоідентифікуватися. Провідна роль у цьому процесі належить літературі, що так чи інакше слугувала не лише засобом вираження активної громадської позиції митця, але й пропонувала нові культурні та духовні цінності.


Як свідчить аналіз заявленої проблеми, художні твори І.Чендея неможливо осмислювати поза соціокультурним дискурсом доби, суперечливість якої нині не викликає сумнівів. Відтак цілком закономірно, що образне мислення письменника синтезувало естетику соцреалізму з концептуальними особливостями інших художніх систем, зокрема реалізму. Таким чином, художній світ прозової спадщини літератора засвідчує намагання поєднати соціалістичні переконання, примусово насаджувані владою в духовній сфері, та національні традиції вітчизняного письменства, що завжди відстоювало право митця на вільне самовираження, самореалізацію, слугувало самоідентифікації, усвідомленню своєї культурної й духовної неповторності, унікальності. Наголосимо, що з художньої точки зору це знаходить своє втілення в своєрідному співіснуванні соцреалізму (міфології радянської культури) з реалізмом. Останній тяжіє до історично цілісного осягнення дійсності, поглиблення психологізації образів, їх соціально-психологічної типізації. Натомість соцреалістична література була покликана зображати ідеальне (неіснуюче, бажане, пропаговане) як реальне, продукуючи тим новітні міфи й ідеологеми радянського культурного простору. Таким чином, структура художнього мислення І.Чендея має дуалістичну природу, що зумовлено “розщепленням” свідомості самого письменника. З одного боку – палкий прихильник возз’єднання Закарпаття з підрадянською Україною, щиро переконаний у можливості існування комуністичного суспільства, з іншого – національно свідомий громадянин, який не може стояти осторонь, коли руйнуються національні, культурні, духовні підвалини українства.


Комплексне осмислення іманентних ознак художнього світу І.Чендея дає можливість дисертанту виокремити найхарактерніші особливості індивідуального стилю письменника: зорієнтованість на кращі літературні традиції попередників (В.Стефаник, Марко Черемшина, М.Коцюбинський) та сучасників (О.Довженко, Є.Гуцало, Гр. Тютюнник); ідейно-тематична актуальність та гострота громадського звучання прозописьма; антропоцентристський характер образного світу і пов’язаний із цим людинознавчий аспект творів митця (центром синтезованого авторською уявою художнього світу є постать закарпатського українця з його ментальністю, специфічним способом мислення, світовідчуття); автобіографічна основа художньої практики тощо. Чи не найпоказовішою ознакою мистецької спадщини прозаїка виступає, на думку здобувача, інтертекстуальність як виразник полісемантичної структури художнього світу. Міжтекстуальні зв’язки у Чендея реалізовані насамперед у численних алюзіях і ремінісценціях (приміром, на поезію Т.Шевченка, твори О.Довженка тощо), явному наслідуванні поетикально-стильових рис художньої практики В.Стефаника, Марка Черемшини, М.Коцюбинського. Завважене насамперед стосується ранньої прози письменника, що творилася в силовому полі вітчизняної літературної традиції рубежа ХІХ – ХХ століть. Натомість творчість І.Чендея 60 – 80-х років минулого віку в ідейно-тематичному й поетикально-стильовому вимірах виявляє себе як органічна складова мистецького дискурсу своєї доби. Йдеться передовсім про перейнятість автора актуальними проблемами епохи (зображення типових ситуацій, характерів, проблем і т.п.), що певною мірою зумовлює “діалог” його прози з творами О.Довженка та О.Гончара.


У роботі доводиться, що прозові твори досліджуваного автора, перебуваючи в інтертекстуальних зв’язках, утворюють єдине текстуальне поле – цілісний семантичний простір. Із-поміж його ознак слід виокремити відкритість (налаштованість на “діалог” із читачем, його активну позицію), апелювання до етичних та естетичних цінностей, сюжетно-фабульну близькість і т.д. Окремі теми, ідеї, мотиви, персонажі одного твору знаходять у І.Чендея втілення в наступному, утворюючи в такий спосіб своєрідні цикли. Об’єднуючим чинником виступає насамперед ідейно-тематична спрямованість (авторський задум), що, на нашу думку, обумовлює зв’язок і на формальному рівні: логічне продовження сюжетних ліній, уведення в текст тих самих персонажів, спорідненість ситуацій (“Жорно”, “Нахмурений вечір”, “Провесна”, “За село”, “Ватри не згасають”, “Луна блакитного овиду”, “Казка білого інею” і под.).


 


Найпомітнішими ідейно-тематичними ознаками творів І.Чендея вважаємо зорієнтованість на осмислення актуальних духовних і соціальних проблем доби: виродження селянства, перекручення моралі, забуття традицій, внутрішня дисгармонія, кар’єризм, відчуження людини, прагматизм у міжособистісних стосунках, анархічне руйнування природи, соціуму, родини, духовного світу людини тощо. Вагомим компонентом мистецької системи письменника виступає, на нашу думку, тяжіння до художнього осягнення буття насамперед крізь призму етичних і естетичних законів світобудови. У цьому виявляється чи не найхарактерніша риса художньої прози белетриста – філософічність, що синтезує інтерес до людини та природи, спонукає до аналізу таких “вічних” питань, як сенс життя, його швидкоплинність, людське покликання, прагнення до правди, справедливості, краси, любові. У силовому полі перелічених проблем і розвивалося вітчизняне письменство другої половини ХХ століття. Поза сумнівом, із цього погляду цілком оригінальна й самобутня прозова спадщина І.Чендея є органічною складовою національного літературного процесу означеного періоду.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, позначені * обов'язкові для заповнення:


Заказчик:


ПОШУК ГОТОВОЇ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ АБО СТАТТІ


Доставка любой диссертации из России и Украины