РАЦІОНАЛЬНЕ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ НА ЛОКАЛЬНОМУ РІВНІ В АГРОЛАНДШАФТАХ ІЗ РАДІОАКТИВНИМ ЗАБРУДНЕННЯМ (НА ПРИКЛАДІ БІЛОЦЕРКІВСЬКОГО РАЙОНУ КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ) : Рациональное природопользование на локальном уровне В агроландшафтов С радиоактивному загрязнению (НА ПРИМЕРЕ Белоцерковского района Киевской области)

Короткий зміст

У першому розділі “Локальне природокористування в радіоактивно забруднених агроландшафтах” розглянуті особливості природокористування на локальному територіальному рівні, аналізуються основні наукові підходи до обґрунтування природокористування на радіоактивно-забруднених територіях, існуючі практики природокористування в агроландшафтах з помірним і слабким радіоактивним забрудненням.

Принципово важливим у концепції раціонального природокористування є визнання тієї обставини, що воно має ґрунтуватися на теоретичних засадах конструктивної географії (І.П.Герасимов, О.М.Маринич, Л.Г.Руденко, Г.І.Швебс, П.Г.Шищенко). Серед цих засад важливе місце займає положення щодо територіальної організованості природних та суспільно-економічних систем (А.Г.Ісаченко, М.М.Паламарчук, В.С.Преображенський, В.Б.Сочава). Із нього, зокрема, випливає, що природокористування матиме риси раціональності, якщо його територіальна організація узгоджена з територіальною організацією природних геосистем.

Важливою рисою цієї організації є її ієрархічний характер і існування різних рівнів розмірностей геосистем (Д.Л.Арманд, Я.Демек, В.С.Преображенський, О.Г.Топчієв, В.Б.Сочава, Г.Хаазе). При цьому, особливості геосистем різних рівнів розмірності виявляються не лише в тому, що  вони сильно різняться за своїми розмірами, провідними факторами утворення, задачами та методами їх дослідження, але й тим, що суспільство по-різному організовує свою взаємодію із геосистемами різних рівнів розмірності. Від розміру території залежить суб'єкт природокористування, формулювання завдань раціоналізації природокористування, детальність проробки планів по реалізації цих завдань тощо.

Отже, розглядаючи раціональне природокористування як загальне поняття, його конкретизація можлива й доцільна не лише за сферами господарської діяльності і рівнем комплексності (ПаламарчукМ.М., Паламарчук А.М., 1990), але й за рівнями розмірності території, в межах якої організується природокористування. Виходячи із цього, О.М.Маринич (1990) пропонує розрізняти планетарне, міждержавне, державне, республіканське та локальне природокористування. В основу виділення цих територіальних рівнів природокористування покладені політико-адміністративні одиниці.

На нашу думку виділення територіальних рівнів природокористування не має виходити лише з ієрархії одиниць політико-адміністративного поділу, як і не має воно бути орієнтованим лише на рівні розмірності природних геосистем (ландшафтів). Природокористування, як форма, через яку відбувається взаємодія суспільства та природи, у своїй територіальній організації проявляє риси територіальної ієрархічності економіко-географічних, суспільних та природних систем.

З цієї точки зору можливо виділити наступні рівні природокористування: глобальне (планетарне), субглобальне (континентальне), регіональне, локальне. Ці рівні можна розглядати як основні, між якими можливі проміжні форми організації природокористування (зокрема, міжрегіональне). Для кожного з цих рівнів територіальні одиниці, для яких і за якими організовується  природокористування, можуть обиратися за різними критеріями, проте розміри цих одиниць є співставними. Так, на рівні регіонального природокористування можуть аналізуватися такі території, як окрема держава, басейн крупної річки (наприклад, Дніпра), природна зона в межах держави тощо.

Історично склалося так, що серед можливих територіальних рівнів  природокористування першим було виділене регіональне. Особливо ретельної розробки це поняття набуло в українській географії (О.М.Маринич, Г.І.Швебс, П.Г.Шищенко та ін.). У якості просторових об’єктів регіонального природокористування розглядаються території, що не перевищують площі держави (України) і не менші за площу адміністративного, фізико-географічного, агрогрунтового та районів інших типів (усі вони співрозмірні за площею). У якості операційних територіальних одиниць виступають або адміністративні області та райони, або одиниці фізико-географічного районування рангу провінцій, областей та (значно рідше) району. Як суб’єкти природокористування розглядаються галузі господарства (наприклад, промислове, сільське, лісове, рекреаційне, природно-заповідне тощо), кожне з яких має свої вимоги та інтереси до певної території. Отже при аналізі та обґрунтуванні природокористування на регіональному рівні поняття суб’єкту природокористування має дещо умовний характер.

Основне завдання, яке вирішується при обґрунтуванні раціонального природокористування на регіональному рівні – узгодити інтереси цих “суб’єктів” оптимальним чином і так, щоби при цьому природному навколишньому середовищу не завдавалося шкоди. Дослідження виконуються у середніх масштабах, а у врахуванні місцевих (локальних) відмінностей природи та господарювання й, відповідно, обґрунтуванні конкретних прийомів раціонального ведення господарства з їх детальною територіальною “прив’язкою” на даному рівні  природокористування не має потреби.

Ці завдання вирішуються на рівні природокористування, яке в даній роботі пропонується називати локальним. У якості території, у межах якої доцільно аналізувати та планувати заходи з оптимізації природокористування на локальному рівні, є територія окремого адміністративного району, територія середнього та малого міста, територія фізико-географічного району, річкового басейну 3-4 порядків. При цьому, локальні особливості природокористування й їх специфіка проявляються особливо яскраво, якщо ця територія має риси господарської чи природної цілісності.

Операційними територіальними одиницями, які виділяються (картографуються), аналізуються й за якими проектуються відповідні заходи з раціоналізації природокористування, можуть розглядатися одиниці морфологічної структури ландшафту (урочища та місцевості), контури видів грунтів, агровиробничих груп земель, а також – окремі угіддя. У випадку локального природокористування чітко ідентифікуються його суб’єкти. Ними є окремі землекористувачі (наприклад, для агроландшафту – конкретні фермерські господарства аж до конкретної особи включно). Кожен із цих суб’єктів має власні інтереси, обмеження та можливості у використанні місцевих ресурсів території, причому здебільшого “територіальний радіус” цих інтересів та можливостей чітко обмежений і визначений. Це, зокрема, дозволяє чітко визначити й конкретні прийоми раціонального ведення природокористування, встановити відповідальність за їх запровадження та додержання, обґрунтувати систему територіальних та інших обмежень на ведення різних форм використання місцевих природних ресурсів.

Вирішення цих питань вимагає ретельного аналізу стану навколишнього природного середовища на локальному рівні його територіальної організації, з’ясування місцевих особливостей впливу антропогенних чинників на перебіг природних процесів, їх прогнозування та попередження. Як і у випадку обґрунтування раціонального регіонального природокористування, основою цих розробок є теоретичні положення та методи наук конструктивно-географічного змісту. Однак аналіз та оптимізація взаємодії суспільства з природним середовищем на локальному рівні його організації є специфічними й виконуються комплексом методів, відмінних від тих, що використовуються при регіональних дослідженнях. Комплекс цих методів розглянуто у п 1.6 і розділах 2 і 3 дисертації.

Аналіз та обґрунтування природокористування на локальному рівні вимагає проведення ретельних досліджень території, збору значного масиву статистичних та емпіричних даних, проведення досліджень безпосередньо на місцевості з виявленням щонайменших територіальних відмінностей у природі та господарстві. Дослідженнями на такому рівні охопити територію усієї держави на даний час практично неможливо, хоча в майбутньому це має бути зроблено.

В зв’язку з цим  постає питання вибору регіонів, для яких комплексне географічне дослідження локального природокористування є особливо нагальним. Такий регіон має відповідати двом головним критеріям. По-перше, територіальні особливості його природи та господарства відзначаються значними локальними контрастами, без виявлення та врахування яких налагодити раціональне природокористування практично неможливо. По-друге, цей регіон за особливостями локального природокористування має бути репрезентативним і для інших регіонів і відтак розглядатися як модельний. Наукові підходи до обгрунтування природокористування у його межах, одержані висновки та рекомендації можуть бути ефективно використані і для інших регіонів.

У даній роботі у якості регіону, на якому апробовані напрями та методи конструктивно-географічного обґрунтування локального природокористування, розглядається територія Білоцерківського району Київської області. В роботі оцінена типовість цього регіону за ландшафтною та господарською структурами для Правобережного Лісостепу України, а також за просторовим характером радіоактивного забруднення переважної більшості території України. Важливе значення має також і те, що Білоцерківщина є перспективним районом для розвитку пізнавальної рекреації, агротуризму та інших форм “зеленого” (“екологічного”) відпочинку, безпечність яких суттєво залежить від екологічної ситуації.

З огляду літературних джерел із сучасних наукових напрямів організації природокористування в радіоактивно забруднених територіях найбільш потужними слід вважати радіоекологічний та ландшафтний. Переваги першого підходу – в акценті на виявлення шляхів міграції забруднень, кінцевим пунктом яких є організм людини (Р.М.Алексахін, О.П.Виноградов, Л.Н. Тюрюканов, Е.В. Сабатович та ін.). Перевагою другого – з’ясування територіальних закономірностей розподілу та перерозподілу радіонуклідів у ландшафті (В.С.Давидчук, Л.Л.Малишева, Н.П. Солнцева, Л.Ю.Сорокіна та ін). Конструктивним напрямом слід вважати поєднання переваг вказаних підходів. В рамках обох цих підходів практично поза увагою лишилися території зон слабкого та помірного радіоактивного забруднення, хоча саме в їх межах  продовжується інтенсивно вестися сільське, лісове та рекреаційне господарства і саме ці території займають найбільшу площу (98,2%) радіоактивно забруднених земель України.

На наш погляд, як поєднання радіоекологічного і ландшафтного наукових підходів, так і обґрунтування локального природокористування в межах радіоактивно забруднених територій сільськогосподарського використання, може бути конструктивним на основі концепції агроландшафту. По-перше, забруднення саме сільськогосподарської продукції (як рослинницької, так і тварин-
ницької) несе найбільшу загрозу здоров’ю населення, а по-друге, сучасна концепція агроландшафту має чітко виражене конструктивно-географічне забарвлення, оскільки поняття агроландшафту, крім природничо-наукового, несе також і соціо-господарське навантаження (В.І.Бураков, К.В.Зворикін, В.О.Ніко-лаєв, Г.І.Швебс та ін.).

У нашому розумінні агроландшафт являє собою територіально цілісну систему, що складається із природної та виробничої підсистем, взаємодія між якими цілеспрямовано організована й підтримується заради виробництва переважно сільськогосподарської продукції. Розглядаючи агроландшафт як територіальну систему, що складається із природної та виробничої підсистем, його можна віднести до територіальних систем поліструктурного типу (М.Д.Гродзинський, К.Г.Раман, В.М.Солнцев, Г.Хаазе).  В ньому можна розрізнити принаймі два типи територіальних структур: природну та функціональну (виробничу). Територіальними елементами першої виступають природні геосистеми (зокрема, фації, урочища, місцевості), а в якості територіальних елементів функціональної структури агроландшафту зручно розглядати угіддя. Повної відповідності між природною та функціональною структурами агроландшафту бути не може, однак певний їх збіг спостерігається. Раціональність сільськогосподарського природокористування на локальному рівні багато у чому саме й визначається тим, наскільки узгодженими є ці дві структури агроландшафту.

Особливе значення відповідність природної та функціональної територіальних структур агроландшафту має для раціоналізації природокористування на радіоактивно забруднених територіях. Пояснюється це значення тим, що вторинний перерозподіл радіонуклідів контролюється природною структурою ландшафту, тоді як об’єми виносу радіонуклідів із врожаєм – його функціональною структурою. Неузгодженість цих структур призводить до рівнів забруднення сільськогосподарської продукції і колективної дози внутрішнього опромінення місцевого населення, яких цілком можна було б уникнути. Більше того, ця неузгодженість в перспективі може призвести навіть і до прогресуючого зростання забрудненості сільськогосподарської продукції, яка отримується з тих угідь, які відповідають ПТК, в яких природним шляхом акумулюються радіонукліди. І, навпаки, шляхом раціональної організації локального природокористування в радіоактивно забруднених агроландшафтах можливо локалізувати шкідливі впливи радіонуклідів й значно обмежити їх участь у кругообігу “грунт – рослинна продукція – продукція тваринництва – організм людини”.

Виконаний аналіз практичних заходів, що проводилися й проводяться в радіоактивно забруднених агроландшафтах, засвідчив, що здебільшого вони мають недостатнє обґрунтування, яке не має комплексного характеру, не враховує складних взаємодій між різними компонентами ландшафту. Через це ефективність цих заходів далека від оптимальної як за територіальним охопленням ландшафту, так і за його внутрішньою диференціацією.

Оперування кількісними показниками, які дають інтегральні оцінки стану
довкілля, є ефективним напрямком раціоналізації природокористування. Однак до цього часу такі показники були розроблені лише для параметризації природокористування на регіональному та глобальному рівнях. Для характеристики ж локального природокористування та його оптимізації необхідні показники, які оцінюють не весь регіон, а його невеликі територіальні ділянки, або типи цих
ділянок. Такі показники повинні також бути призначеними для прийняття кон-
кретних управлінських рішень в галузі покращення стану ландшафту.