КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ КОНСОЛІДАЦІЇ ДЕМОКРАТІЇ ЯК СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ПРОЦЕСУ



Назва:
КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ КОНСОЛІДАЦІЇ ДЕМОКРАТІЇ ЯК СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ПРОЦЕСУ
Альтернативное Название: КОНЦЕПТУАЛЬНЫЕ ОСНОВЫ ИССЛЕДОВАНИЯ консолидации демократии КАК СОЦИАЛЬНО-ПОЛИТИЧЕСКОГО ПРОЦЕССА
Тип: Автореферат
Короткий зміст:

У вступі обґрунтовано актуальність теми, розкрито проблемну ситуацію та наукову проблему, сформульовано мету та завдання дослідження, представлено наукову новизну, практичне значення отриманих результатів, подано інформацію про їх наукову апробацію та наукові публікації автора.


Перший розділ“Теоретико-методологічні засади дослідження консолідації демократії” – має теоретико-методологічний характер. В ньому розкривається історія наукових досліджень проблематики консолідації демократії, висвітлюється їх основний концептуальний апарат, теоретичні підходи до консолідації демократії та її моделі, а також методологічні підходи до емпіричної ідентифікації та вимірювання стану консолідації режиму.


Перший підрозділ – “Розвиток досліджень консолідації демократії в зарубіжній та вітчизняній науці” – присвячений опису та аналізу міждисциплінарних досліджень консолідації демократії із застосуванням історичного методу. На основі аналізу теоретико-історичних даних пропонується традиційний для вітчизняної науки класифікаційний поділ досліджень консолідації демократії на два основні етапи – передісторичний та історичний – які відділяє поява поняття “консолідація демократії” (не пізніше 1970-1974 року).


В межах передісторичного етапу попередниками сучасних досліджень консолідації демократії можуть вважатись роботи Платона, Арістотеля, Н. Мак’явеллі та А. де Токвіля, в яких аналізувались причини та процес стабілізації макрорівневих соціально-політичних інститутів, зокрема демократичної та республіканської форм правління. В другій половині ХХ ст. центральне місце на передісторичному етапі посідали дослідження умов та передумов виникнення та стабільності демократичних режимів, проведені в рамках домінуючої в післявоєнний період модернізаційної парадигми. Найвпливовішими з них були роботи соціологів С. Ліпсета “Деякі соціальні умови демократії: економічний розвиток та політична легітимність” (1959) та Б. Мура “Соціальні витоки демократії і диктатури” (1966). Можна зазначити, що спільною рисою, яка об’єднувала дослідження, які домінували в 1950-х-1960-х роках, була сконцентрованість на структурних факторах, тяжіння до каузальних, а не описових пояснень.


Робиться висновок про те, що реакцією на обмеженості модернізаційної парадигми та домінуючих в ній структурних пояснень стала поява транзитологічної парадигми, основні положення якої були сформульовані Д. Растоу в статті “Переходи до демократії: спроба створення динамічної моделі” (1970 р.). На нашу думку, найбільш характерною рисою, яка відрізняла дослідження консолідації демократії від попередніх досліджень умов стабільних демократичних режимів, була зосередженість на динамічних, а не статичних аспектах функціонування політичного режиму. Відповідно до оригінальних методологічних тез транзитологічної парадигми, перехід до демократії описується та пояснюється як динамічний процес, що залежить від взаємодії основних політичних акторів. Перехід до демократії розглядається як наслідок розв’язання соціально-політичного конфлікту, а прийняття політичними гравцями демократичних норм (“правил гри”) – як вимушена міра. З теоретичної точки зору, такий підхід займає проміжне положення між теоретико-ігровим та неоінституційним підходами. Єдиною необхідною структурною передумовою в рамках транзитологічної парадигми вважалась національна єдність.


Найбільшою мірою на подальший розвиток досліджень консолідації демократії вплинули події так званої “третьої хвилі демократизації” (1974 – середини 1990-х рр.). Основний розвиток відповідні дослідження отримали в роботах соціологів Хуана Лінца, Семюеля Валензуели, Адама Пшеворського, Ларрі Даймонда, а також політологів Семюеля Хантінгтона, Альфреда Степана, Андреаса Шедлера. Найбільш важливими серед ранніх робіт історичного етапу, на нашу думку, є книга “Падіння демократичних режимів: криза, падіння та рееквілібрація|””” (1978 р.) Х. Лінца та стаття “Демократична консолідація в пост-перехідних умовах: поняття, процес і сприяючі умови” (1990 р.) С. Валензуели. Їх цінність полягала у важливих теоретичних гіпотезах та узагальненнях, які виникли в рамках транзитологічної парадигми і при цьому експліцитно не виходили за межі досліджень середнього рівня абстрактності. Синтетичними роботами, які намагались підсумувати досягнення ранніх етапів дослідження демократичних переходів та консолідації демократії стали роботи “Третя хвиля. Демократизація в кінці ХХ століття” С. Хантінгтона та “Демократія і ринок. Політичні і економічні реформи в Східній Європі і Латинській Америці” А. Пшеворського, видані в 1991 р. Їх відрізняли намагання виходу за межі досліджень середнього рівня і створення демократизаційного “великого наративу” на базі відповідно міжнародних досліджень та теоретико-ігрового підходу. На пострадянському просторі ці роботи довгий час були найбільш відомими дослідженнями, в яких розглядалась проблема консолідації демократії. Водночас можна зазначити, що дані роботи не були у відповідних дослідженнях ні найбільш оригінальними, ні центральними.


Наступним етапом в розвитку досліджень консолідації демократії стали 1990-і роки. Період 1991-1995 років характеризувався поступовим наростанням критики транзитологічної парадигми та досліджень консолідації демократії (центральною фігурою в якій була совєтолог Валері Банс). Найбільшою мішенню критичних зауважень стала можливість поширення методологічних підходів, теорій та гіпотез, які використовувались для вивчення переходів від авторитарних режимів в Південній Європі та Латинській Америці, на посткомуністичні країни. Основним аргументом стало те, що “випадки” останніх принципово комплексніші внаслідок тоталітарної спадщини. Спробами теоретичної та емпіричної генералізації результатів досліджень консолідації демократії стали значні роботи середини 1990-х років – “Політика демократичної консолідації: Південна Європа в порівняльній перспективі” (1995 р.) під редакцією Річарда Гюнтера, П. Никіфороса Діамандоуроса і Ганса-Юргена Пуле, а також “Проблеми демократичного переходу і консолідації: Південна Європа, Південна Америка і посткомуністична Європа” (1996 р.) Х. Лінца та А. Степана. Остання робота отримала статус центральної в дослідженнях консолідації демократії. Її відрізняють намагання максимальної теоретичної та емпіричної генералізації, а також врахування деяких критичних аргументів, спрямованих на адресу досліджень консолідації демократії, зокрема значення факторів інститутів нації та держави, а також концепції “залежності від пройденого шляху” (“path-dependency”). Своєрідним підбиттям підсумків даного етапу стали дебати, пов’язані з уточненням поняття “консолідація демократії”, центральну роль в яких зіграли статті Гіллєрмо О’Доннелла та А. Шедлера. Останньою значною роботою в межах даного етапу стала книга Л. Даймонда “Розвиток демократії: в напрямку консолідації” (1999 р.). Попри цінність представлених в ній емпіричних даних, особливо пов’язаних зі значенням для консолідації демократії політичної культури, в теоретичній площині дана робота не була просуванням вперед.


Наступний етап, який можна пов’язувати з 2000-и роками, характеризується зростанням спроб емпіричного дослідження проблематики консолідації демократії на фоні малоуспішних намагань вдосконалити їх теоретичне ядро. Останньою й найбільш визначною роботою в рамках даного етапу на сьогоднішній день може вважатись книга “Консолідація демократії. Порівняння Європи та Латинської Америки” (2009 р.) К. Шнайдера.


В вітчизняній науці дослідження консолідації демократії не отримали значного розвитку, причиною чого була обмеженість доступу до оригінальних джерел, а також взагалі дистанційоване та критичне ставлення до транзитологічної парадигми на посткомуністичному просторі. Найбільшою мірою до проблематики консолідації демократії звертались політологи М. Шаповаленко, О. Рудік, О. Фісун, О. Романюк, соціологи А. Ручка, І. Бекешкіна та О. Балакірєва. Можна відзначити, що для політологів було характерне зосередження на інституційному та поведінковому вимірах консолідації демократії, а для соціологів – на аспекті, пов’язаному з масовою політичною культурою.


Другий підрозділ – “Концептуальний апарат теорій динаміки політичних режимів та консолідації демократії” – присвячений уточненню концептуальному апарату теорій консолідації демократії. Теорії консолідації демократії характеризуються спеціальною термінологією, значення основних понять якої часто відрізняються від прийнятих в інших наукових галузях. Внаслідок цього прояснення значень відповідних термінів та їх класифікація представляє для вітчизняної науки актуальне завдання. В концептуальному апараті досліджень консолідації демократії в роботі обґрунтовується виокремлення двох домінуючих поняттєвих груп – на позначення статичних і динамічних характеристик політичного режиму. Центральне місце в першій групі посідає поняття “політичний режим”. Крім нього, розглядаються такі поняття як “демократія”, “демократичний режим”, “авторитарний режим”, “тоталітарний режим”, “посттоталітарний режим” та “гібридний режим”, а також поняття, яке характеризує недостатньо інституціоналізований політичний порядок – “режимна ситуація”. В роботі використовується типологія недемократичних режимів Х. Лінца та А. Степана. Друга група понять – динамічна – є більш специфічною для досліджень консолідації демократії і пов’язана з теоретичним впливом транзитологічної парадигми. В основному відповідні поняття позначають якісні зміни політичних режимів. Висвітлюється значення та відмінності між такими поняттями, що характеризують демократичний вектор динаміки політичних режимів, як “демократизація”, “перехід до демократії”, “демократичний транзит”. Окремо розглядається центральне поняття другої групи – “консолідація демократії”.


Серед дослідників, які зробили найбільший внесок у визначення поняття “консолідація демократії”, в першу чергу необхідно назвати Г. О’Доннелла, Ф. Шміттера, С. Валензуелу, А. Пшеворського, Р. Гюнтера, П. Н. Діамандоуроса та Г.-Ю. Пуле, Х. Лінца й А. Степана, Л. Даймонда, В. Меркеля. В обговоренні методологічних проблем, пов’язаних з поняттям, найбільшу роль зіграли ідеї Девіда Кольєра, Г. О’Доннелла й А. Шедлера.


 Багатьма дослідниками підкреслювався складний та неоднозначний характер поняття “консолідація демократії”. Найбільш його неоднозначну частину складає слово та поняття “консолідація” (Т. Першінг). Воно може означати як дію, так і результат дії (А. Шедлер), а також має різні значення та конотації в різних мовах (основне значення в англійській мові – “зміцнення”, в російській – “згуртування”).


В роботі в хронологічному порядку виділено, розглянуто та проаналізовано найбільш впливові визначення консолідації демократії періоду 1978-1999 років. Враховуючи чисельність та різноманіття запропонованих на сьогоднішній день дефініцій, одними з найбільш актуальних завдань стали їх впорядкування (класифікація) та оцінка з метою виділення найбільш адекватних та корисних визначень. Найбільш поширеним класифікаційним підходом є поділ визначень на “мінімалістські” та “максималістські” (залежно від кількості принципових ознак). Інші класифікаційні підходи, використані в роботі, були в різні роки запропоновані А. Шедлером та Д. Кольєром. Зокрема, Шедлер пропонує в залежності від емпіричних референтів та нормативних “горизонтів” п’ять основних конотацій значень терміну “консолідація демократії”: запобігання падіння демократії, запобігання ерозії демократії, завершення демократії, поглиблення демократії та організація демократії. В залежності від того, які аспекти консолідації демократії є основними в аналізі, Кольєр пропонує виділяти акторо-, подіє- або інституційно-центровані визначення консолідації. Пізніше Шедлер розробив системну класифікацію (т. зв. “рівнів каузальної близькості”) дефініцій консолідації демократії відповідно до її структурних контекстів, особливостей гравців і їх поглядів, а також поведінки гравців. Проміжне місце між класифікацією та оцінкою займає використання запропонованого Джованні Сарторі методу “пошуку спільного знаменника”. Останній полягає у виділенні основних ознак репрезентативного набору визначень і побудові на їх основі матриці, яка б їх впорядковувала у значимий спосіб. Відповідний аналіз продемонстрував, що єдиного смислового ядра в поняття консолідації демократії фактично не існує. Головним наближенням до цього може вважатися запропонована Джузеппе ді Пальмою метафорична формула “єдина гра в місті” (яка означає дотримання політичними акторами демократичних норм). В рамках оцінки визначень на адекватність та корисність були сформульовані тези, відповідно до яких негативно оцінюються визначення, емпіричні референти яких відносяться до майбутнього часу, а також визначення, які містять тавтологію.


Можна зробити висновок про те, що центральною негативною тенденцією, яка вплинула на визначення консолідації демократії, стала орієнтація на “операціональні”, зорієнтовані на емпіричні дослідження визначення, за рахунок більш “змістовних” визначень, які є більш абстрактними і окреслюють загальний обсяг поняття. Долаючи відповідну тенденцію, в роботі пропонується в найбільш загальному сенсі визначати консолідацію демократії як соціально-політичний процес стабілізації та посилення демократичного режиму. При цьому питання “якості” консолідованого режиму залишається окремим питанням. Консолідованим може вважатись будь-який стабільний демократичний режим, демократичні риси якого сильніші за мінімально можливі. Це визначення, на нашу думку, може бути достатньо широким, щоб інтегрувати смисли існуючих на сьогоднішній день дефініцій поняття “консолідація демократії”. Якщо ж говорити про менш абстрактні визначення, найбільш адекватними та корисними з них можуть вважатись визначення Філіпа Шміттера, А. Пшеворського та Лінца-Степана, центральною рисою яких є дотримання основними політичними акторами демократичних норм поведінки безвідносно до того, є це наслідком інституціоналізації (позиція Шміттера) або децентралізованого збігу поведінкових стратегій (позиція Пшеворського).


Найближчими поняттями-аналогіями по відношенню до терміну “консолідація” слугують поняття “стабілізація” та “інституціоналізація”. В порівнянні з поняттям “стабілізація”, поняття “консолідація” має менший об’єм – воно не відноситься до випадків, в яких стабілізація політичного режиму була наслідком здебільшого екзогенних факторів. Об’єми понять “консолідація” та “інституціоналізація” значною мірою пересікаються, але не співпадають. Відмінність між ними полягає у тому, що консолідація демократичного режиму може бути як наслідком “демократичної” поведінки політичних акторів, яка підпорядкована домінуючим і рутинізованим нормам, так і наслідком констеляції раціональних поведінкових стратегій. Остання складова більш виражена в ранніх проявах консолідації демократичного режиму, перша – в пізніших.


Третій підрозділ – “Теоретичні підходи та моделі консолідації демократії” – присвячений різноманітним теоретичним підходам в розгляді консолідації демократії та її моделям. В якості основних виділяються наступні підходи, які можна розділити на умовні дихотомії:


-        мінімалістські та максималістські підходи,


-        аналіз “негативної” та “позитивної” консолідації,


-        аналіз “часткових режимів” (деконструкція консолідації демократії) та аналіз політичного режиму як цілісного явища,


-        консенсусно- та конфліктно-зорієнтовані підходи.


Розглядаються теоретичні моделі консолідації демократії, запропоновані А. Пшеворським, В. Меркелем, Х. Лінцем та А. Степаном, М. Бьортоном та Дж. Хіглі, С. Валензуелою, та основні відмінності між ними. Робиться висновок про те, що особливості мінімалістського підходу найбільшою мірою виражені в моделі Пшеворського, максималістського – в моделі Меркеля. Проміжне положення займає модель Лінца-Степана, яка, поряд із моделлю Меркеля, є прикладом підходу аналізу “часткових режимів”. Модель консолідації демократії Валензуели є прикладом аналізу “негативної” консолідації, а також пояснення процесу консолідації демократії як конфлікту між соціально-політичними групами (на відміну від моделі Бьортона-Хіглі, яка основною причиною консолідації демократії бачить міжелітний консенсус).


На основі критичного аналізу, а також синтезу існуючих підходів та моделей, пропонується авторська статична модель консолідації демократії. Відповідно до наших висновків, консолідований демократичний режим може бути представлений як система, стабільність якої залежить від наявності та співвідношення трьох складових:


·       демократичної поведінки основних політичних акторів (дотримання ними демократичних норм),


·       суспільної легітимності/підтримки демократичного режиму,


·       відсутності або ізольованості антидемократичних політичних та соціальних сил.


Розглядаються можливі підвалини побудови динамічних моделей консолідації демократії як соціально-політичного процесу (на базі теоретичних положень, запропонованих Г. О’Доннеллом). З динамічної точки зору соціально-політичний процес консолідації демократичного режиму в найбільш загальних рисах може бути представлений як процес розширення кола продемократичних політичних акторів, залучення в соціально-політичні відносини, регульовані демократичними нормами, нейтрально налаштованих по відношенню до демократичного режиму акторів, а також нейтралізація або маргіналізація антидемократичних політичних акторів та сил.


Четвертий підрозділ – “Методологічні підходи до емпіричної ідентифікації та вимірювання консолідованої демократії”. На підставі існуючих на сьогоднішній день у фаховій літературі підходів робиться висновок про те, що основними джерелами емпіричної інформації для визначення та вимірювання консолідації демократії слугують:


-        об’єктивні показники, статистичні дані, події-індикатори (те, що може бути трактоване як “об’єктивні” факти)


-        експертні оцінки


-        опитування громадської думки.


Розглядаються наступні, на сьогоднішній день найбільш експліцитно випрацювані підходи (відповідно до хронології їх виникнення та найбільш активного застосування):


1.    визначення тривалості існування демократичного режиму,


2.    “тест двох ротацій”,


3.    рівень підтримки/легітимності демократичного режиму,


4.    індекс Democracy Score організації “Freedom House”,


5.    індекс Bertelsmann Transformation Status,


6.    індекс консолідації демократії (CoD) Ф. Шміттера та К. Шнайдера.


Аналізуючи сильні та слабкі сторони кожного з підходів, робиться висновок, що найбільшою валідністю характеризуються підходи 2, 3 та 4, найменшою - 1. Також можна стверджувати, що загальною закономірністю процесу емпіричної ідентифікації та вимірювання консолідації демократії є збільшення кількості індикаторів і побудова індексів.


Другий розділ роботи – “Факторна обумовленість консолідації демократії” присвячений системному аналізу соціально-політичних факторів консолідації демократії. Його основу складають узагальнення висновків щодо факторів консолідації демократії, отриманих такими дослідниками як Х. Лінц, А. Степан, А. Пшеворський, С. Валензуела, С. Хантінгтон, Ф. Шміттер, Л. Даймонд та ін., в дослідженнях з кінця 1970-х років по сьогоднішній день в “нових демократіях” Південної Європи, Латинської Америки, Центрально-Східної Європи та пострадянських країн.


Мета першого підрозділу – “Проблеми виділення факторів консолідації демократії” – системний огляд проблеми впливів на консолідацію демократії, зокрема питань, пов’язаних із їх концептуалізацією, виділенням та класифікацією. Серйозне теоретичне ускладнення представляє те, що в транзитологічно-консолідологічній літературі впливи на консолідацію демократії з хронологічної перспективи концептуалізувались по-різному: як “умови”, “змінні” або “фактори”. Розрізнення між ними носять важливий когнітивний характер і пов’язані з різними точками зору щодо каузальної обумовленості консолідації демократії. Іншими проблемами слугують розпорошеність у номенклатурі факторів, їх шаблонність та неспецифічність, викликані некритичним перенесенням з інших дослідницьких областей (що тим самим ставить під сумнів їх валідність). Найбільш поширеною класифікацією факторів є їх розрізнення відповідно до “структури” та “агентності”. В даній роботі вони будуть ідентифікуватись як структурні та діяльнісні фактори консолідації демократії.


Другий підрозділ – “Основні структурні фактори” – присвячений опису та аналізу теорій та гіпотез, присвячених структурним факторам консолідації демократії. В якості основних структурних факторів в роботі виділяються: соціоекономічний розвиток – на основі робіт С.-М. Ліпсета, С. Хантінгтона, А. Пшеворського та Ф. Лімонжі, Р. Інглехарта та Х. Вельцеля; громадянське суспільство – на основі робіт Ф. Шміттера, Л. Даймонда та ін.; соціальні розколи – на основі робіт Д. Растоу та ін.; (формальні) політичні інститути – на основі робіт Х. Лінца та ін.; міжнародне оточення/вплив – на основі робіт С. Хантінгтона та Дж. Прідхема; політична культура – на основі робіт Л. Даймонда; (інститути) нації та держави – на основі робіт Х. Лінца та А. Степана; характер попереднього недемократичного режиму – на основі робіт Н. Діамандоуроса, Р. Гюнтера, Г.-Ю. Пуле, Х. Лінца та А. Степана; модус демократичного транзиту – на основі робіт Т. Карл та Ф. Шміттера, Ж. Мунка та К. Лефф, а також С. Хантінгтона.


В найбільш узагальненому вигляді існує консенсус щодо потенційної значущості гіпотез, пов’язаних зі сприятливістю для консолідації демократії високого рівня соціоекономічного розвитку, розвинутого громадянського суспільства, продемократичної політичної культури, лібералізованішого попереднього недемократичного режиму, продемократичного міжнародного оточення/впливу, інститутів парламентської республіки та пропорційних виборів, поміркованого модусу демократичного транзиту, а також слабкості та взаємонакладеності соціальних розколів.


Робиться висновок про те, що теорії, пов’язані з впливом факторів консолідації демократії, представляють собою систему гіпотез, частина з яких є взаємосуперечливою. Іншим ускладненням в дослідженні факторної обумовленості консолідації демократії є розрив між розвинутими теоретичними гіпотезами щодо них і обмеженими досягненнями в їх операціоналізації.


Третій підрозділ – “Основні діяльнісні фактори” – присвячений діяльнісним факторам консолідації демократії, проблематика яких, попри значну теоретичну зацікавленість у ній, недостатньо опрацьована. Використовуючи недостатньо залучені у відповідних наукових дослідженнях роботи Х. Лінца, Г. О’Доннелла та ін., а також сучасні дослідження, пропонується розглядати в якості важливих діяльнісних факторів консолідації демократії:


-        політичні скандали (викликані здебільшого корупцією та конфліктами всередині правлячих елітних коаліцій/груп),


-        різкі символічні зміни, запроваджені правлячими елітами,


-        соціально-економічну політику (яку проводить уряд країни),


-        ліквідацію загрозливих для демократії інститутів попереднього недемократичного режиму.


Вплив на консолідацію демократії перших трьох факторів полягає у зменшенні соціальної бази політичної підтримки/легітимності режиму – в залежності від конкретного фактору з “ціннісних” або “інструментальних” міркувань. Вплив останнього фактору є інституційним.


В четвертому підрозділі – “Моделі факторної обумовленості консолідації демократії” – розглядаються теоретичні моделі, здатні підсумувати теоретичне знання щодо впливу факторів консолідації демократії. Аналізується “паралельна” модель впливу факторів Г.-Ю. Пуле, “послідовна” модель Андрія Мельвіля. В першій з них не враховується можливість взаємовпливу факторів консолідації демократії. Попри деяку спрощеність, така модель імпліцитно слугує основою емпіричних досліджень, базованих на застосуванні регресійного аналізу. Друга модель є наддетерміністською і не враховує можливості автономного впливу факторів. Також представляється запропонована автором “дворівнева” модель впливу факторів консолідації демократії. Ближчий і безпосередніший вплив в ній справляють діяльнісні фактори, більш або менш віддаленіший – структурні фактори, особливе значення серед яких мають політична культура, соціоекономічний розвиток суспільства та міжнародний контекст. На підставі емпіричної та теоретичної обґрунтованості взаємозв’язку факторів, в моделі представлена їх як відносна автономність, так і взаємовплив.


В третьому розділі – “Порівняльний аналіз специфіки процесу консолідації демократії в країнах центрально-східної Європи та Україні” – на прикладі п’яти країн (чотирьох країн Центрально-Східної Європи – Польщі, Чеської республіки, Угорщини та Словаччини, а також України) досліджується проблема каузальної обумовленості консолідації або неконсолідації демократичного режиму, а також тестуються теоретичні гіпотези щодо впливу структурних факторів, виділені в підрозділі 2.2.


Перший підрозділ – ”Політичні режими країн Центрально-Східної Європи та України в період 1991-2008 років” – присвячений групуванню країн Центрально-Східної Європи та України з точки зору наявності в них протягом 1990-х – початку 2000-х років консолідованих демократичних режимів. Використання з цією метою підходів, представлених в підрозділі 1.4., підтверджує висновок про їх недостатню валідність та надійність, що змушує використовувати їх у комбінації, а також залучати додаткові підходи. Зокрема, залишається значною роль експертних теоретичних оцінок (наприклад, Ю. Мацієвського та Г. Шипунова щодо України). Підсумовуючі відповідні дані, країни класифікуються наступним чином:


Чеська республіка, Угорщина, Польща – консолідовані демократичні режими з середини 1990-х років, Словаччина – з кінця 1990-х-початку 2000-х років, Україна – гібридний режим.


В другому підрозділі – “Структурні фактори консолідації демократії в країнах Центрально-Східної Європи та Україні” – випадки даних країн розглядаються з точки зору гіпотез, пов’язаних із впливом структурних факторів консолідації демократії. Спираючись на дослідження доступної літератури, робиться висновок про недостатню дослідженість відповідної проблематики. На основі аналізу методів, які застосовувались для дослідження консолідації демократії на протязі 1980-х-2000-х рр., робиться вибір на користь порівняльного аналізу (метод найбільших подібностей і метод найбільших відмінностей). Використовуючи в порівняльному дослідженні доступні емпіричні дані, підтверджується вірогідність гіпотез, пов’язаних з такими гіпотетичними структурними факторами консолідації демократії: - рівень соціоекономічного розвитку, - рівень та глибина соціальних розколів, - сформованість інститутів нації та держави. Найбільш вірогідними структурними факторами консолідації демократії в країнах Центрально-Східної Європи відповідно до даних дослідження можуть вважатись: - рівень соціоекономічного розвитку, - соціальні розколи, - міжнародне оточення/вплив. Характер перших двох з перелічених факторів по відношенню до України був протягом 1990-х-початку 2000-х років несприятливим.


 


ВИСНОВКИ


Основна мета даної дисертаційної роботи – розвиток концептуальних засад соціологічного дослідження та пояснення консолідації демократії як важливого соціально-політичного процесу. Головним інструментом для її досягнення стало представлення та критичне осмислення існуючих в світовій і передусім західній науці теоретичних, концептуальних та емпіричних підходів в сфері дослідження проблематики консолідації демократії. Самостійне дослідження консолідації демократії у вітчизняній науці, на наше переконання, стане повноцінно можливим тільки після засвоєння відповідного доробку.


Використані в роботі методи дозволили дійти висновків, представлених нижче.


Історію досліджень консолідації демократії можна розділити на передісторичний та історичний етапи. Вододілом між ними слугує початок систематичного вживання терміну “консолідація демократії”, який, відповідно до наявних даних, ми відносимо до 1974 року (роботи Х. Лінца). Найбільший теоретико-методологічний вплив на історичному етапі досліджень консолідації демократії справила транзитологічна парадигма, запропонована Д. Растоу і актуалізована початком “третьої хвилі демократизації”. З теоретичної точки зору її можна охарактеризувати як синтез теоретико-ігрового та неоіституційного підходів.


В межах історичного етапу досліджень консолідації демократії можна виділити три основні хронологічні етапи. Ранній етап (1978-1990 рр.) характеризувався важливими теоретичними припущеннями середнього рівня абстрактності, а також обмеженими емпіричними дослідженнями, основним методом яких був порівняльний аналіз кейс-стаді. Центральний етап (1991-2000 рр.) відзначався експансією виробленого на попередньому етапі теоретико-методологічного підходу на нові предметні поля, намаганням уточнення та конкретизації даних та висновків. Його характеризували зростання генералізаційних спроб теоретичного та емпіричного характеру, а також розвинута теоретична рефлексія. Особливостями останнього на сьогоднішній день етапу (2001-2009 рр.) є занепад транзитологічної парадигми як впливового та цілісного явища, криза спроб теоретичного синтезу, переорієнтування на емпіричні дослідження із застосуванням передових методів. Відповідно до запропонованої в роботі “Структура наукових революцій” термінології Т. Куна, відповідні етапи можуть бути пояснені як етап появи парадигми, етап “нормальної науки” та кризовий етап.


Однією з найбільш характерних особливостей досліджень консолідації демократії стали дебати, пов’язані з визначенням поняття “консолідація демократії”. Попри цілий ряд об’єктивних та суб’єктивних ускладнень, центральною негативною тенденцією, яка вплинула на цей процес, може вважатись орієнтація на “операціональні”, зорієнтовані на емпіричні дослідження визначення, за рахунок більш “змістовних” визначень, які є більш абстрактними і окреслюють загальний обсяг поняття. Долаючи відповідну тенденцію, в роботі пропонується в найбільш загальному сенсі визначати консолідацію демократії як соціально-політичний процес стабілізації та посилення демократичного режиму. Це визначення, на нашу думку, може бути достатньо широким, щоб інтегрувати смисли існуючих на сьогоднішній день дефініцій поняття “консолідація демократії”. При цьому питання “якості” демократичного режиму, консолідованого режиму, має залишатись окремим питанням. Серед конкретніших визначень, найбільш адекватними та корисними з них можуть вважатись визначення, центральною рисою яких є дотримання основними політичними акторами демократичних норм поведінки безвідносно до того, є це наслідком інституціоналізації або децентралізованого збігу поведінкових стратегій.


Відмінності між теоретико-методологічними підходами в аналізі консолідації демократії можна в найбільш загальних рисах звести до протистояння мінімалістських та максималістських орієнтацій, аналізу негативної та позитивної консолідації демократії, аналізу демократичного політичного режиму як цілісності або поділу його на “часткові режими”, а також аналізу консолідації демократії у консенсусних або конфліктних термінах.


Серед запропонованих на сьогоднішній день моделей консолідації демократії найбільш адекватними можуть вважатись мінімалістська модель Пшеворського та конфліктна модель Валензуели.


На основі критичного аналізу існуючих підходів та моделей, в роботі було запропоновано дві теоретичні моделі консолідації демократії. В статичній моделі консолідованість демократичного режиму розглядається як стан рівноваги, який спирається на демократичну поведінку основних політичних акторів, високий рівень суспільної легітимності демократичного режиму, а також маргіналізованість антидемократичних акторів. Динамічна модель консолідації демократії може бути представлена як процес збільшення кількості та ресурсів політичних акторів, які в своїй поведінці дотримуються демократичних норм, маргіналізації антидемократичних акторів та ліквідації несумісних з функціонуванням демократичного режиму інститутів попереднього недемократичного режиму.


В якості найбільш експліцитно розроблених теоретико-методологічних підходів до емпіричної ідентифікації та вимірювання консолідації демократії, можна виділити визначення тривалості існування демократичного режиму, “тест двох ротацій”, визначення рівня підтримки/легітимності демократичного режиму, індекс Freedom House Democracy Score, індекс Bertelsmann Transformation Status та індекс консолідації демократії (CoD) Ф. Шміттера та К. Шнайдера. Найбільшою валідністю характеризуються підходи 2, 3 та 4, найменшою - 1.


В рамках виділення основних факторів консолідації демократії найбільші ускладнення представляють собою розпорошеність у номенклатурі факторів, а також їх шаблонність та неспецифічність, викликані некритичним перенесенням з інших дослідницьких областей. Іншою особливістю є те, що впливи на консолідацію демократії хронологічно концептуалізувались по-різному: як “умови”, “змінні” або “фактори”. Розходження між відповідними маркуваннями містять важливий когнітивний аспект і репрезентують різні точки зору щодо каузальної обумовленості консолідації демократії.


Існує консенсус щодо потенційної значущості гіпотез, пов’язаних зі сприятливістю для консолідації демократії високого рівня соціоекономічного розвитку, розвинутого громадянського суспільства, продемократичної політичної культури, лібералізованішого попереднього недемократичного режиму, продемократичного міжнародного оточення/впливу, інститутів парламентської республіки та пропорційних виборів, поміркованого модусу демократичного транзиту, а також слабкості та взаємонакладеності соціальних розколів. На практиці дослідження впливу структурних факторів консолідації демократії обмежене розривом між теоретичними гіпотезами та рівнем їх операціоналізації.


Спираючись на аналіз робіт Х. Лінца, Г. О’Доннелла та С. Валензуели, в якості основних діяльнісних факторів консолідації демократії можуть бути виділені політичні скандали (здебільшого викликані корупцією та конфліктами всередині правлячих коаліцій/груп), різкі символічні зміни, соціально-економічна політика уряду країни (правлячих еліт), а також ліквідація загрозливих для демократії інститутів попереднього режиму.


Застосований в дослідженні порівняльний аналіз показав, що чотири центрально-східноєвропейські консолідовані демократичні режими об’єднує сприятливий стан наступних структурних факторів: - значний рівень соціоекономічного розвитку, - відсутність значних соціальних розколів, - сприятливе міжнародне оточення/вплив.


Не знайшлося достатніх підтверджень вирішального впливу на консолідацію/неконсолідацію демократії в країнах Центрально-Східної Європи та Україні: - динаміки зміни ВВП, - рівня розвитку громадянського суспільства, - дизайну формальних політичних інститутів, ‑ продемократичності політичної культури, - лібералізованості попереднього недемократичного режиму, а також способу, в який відбувався демократичний транзит.


 


 


 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, позначені * обов'язкові для заповнення:


Заказчик:


ПОШУК ГОТОВОЇ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ АБО СТАТТІ


Доставка любой диссертации из России и Украины