Замовити дисертацію ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ ВОЄННОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, визначено мету, завдання, об'єкт та предмет дослідження, розкрито його наукову новизну, охарактеризовано практичне значення, наведено відомості про апробацію, а також подано інформацію про публікації за темою дослідження та його структуру.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні підходи щодо вивчення соціальних проблем воєнної організації” – охарактеризовано основні концептуальні підходи, проаналізовано наукові джерела, які світоглядно, методологічно та теоретично є цінними для дослідження соціальних проблем воєнної організації.

З'ясовано, що соціологічна традиція дослідження воєнної організації має певні етапи розвитку та соціологічні школи, які займалися цією проблематикою. Представники американської та європейської соціологічної думки (С. Хантингтон, Ч. Москос) розглядали воєнну організацію в контексті політичних інститутів суспільства, досліджували проблеми воєнної організації як гаранта національної безпеки та її ролі в збройних конфліктах і війнах.

Російські соціологи (Н. Данилова, Ю. Дерюгін, О. Дубограй, Л. Певень, В. Серебряніков) робили головний акцент у дослідженнях воєнної організації на реформуванні сучасної армії, ролі особистості в розвитку воєнної організації, соціальному захисті військових. Пріоритетними напрямами дослідження воєнної організації в українській соціології виступають: тенденції становлення армії як соціального інституту (Е. Афонін, В. Галєєв, О. Мазурик), дослідження динаміки ціннісних орієнтацій військовослужбовців (В. Полюга), соціологічний аналіз переходу війська на контрактну систему (Ю. Калагін). Згідно із зазначеними підходами та концепціями автор дисертації виділяє структуру та функції воєнної організації. Воєнна організація – це сукупність військових формувань та підрозділів, які виконують функцію гаранта національної безпеки держави та охорони суверенітету державу від внутрішніх і зовнішніх загроз.

Аналіз соціологічної літератури дав змогу виділити головні компоненти воєнної організації України. Збройні Сили України виступають як ядро воєнної організації та основа забезпечення військової безпеки країни. Вони включають у себе війська, які перебувають у розпорядженні Міністерства оборони – види Збройних Сил (Сухопутні війська, Військово-Повітряні сили, Військово-Морський флот), із спеціальними військами, які входять до їх складу (Ракетні війська стратегічного призначення, Повітрянодесантні війська, Космічні війська), органи військового управління та органи тилу. Інші війська, метою діяльності яких є оборона: Прикордонні війська, Внутрішні війська МВС, Залізничні війська, Війська цивільної оборони із надзвичайних ситуацій та ліквідації наслідків стихійних лих. Також до складу воєнної організації входять: військові формування та підрозділи для виконання окремих завдань у галузі охорони, війська спеціального призначення, податкова поліція, природоохоронна й екологічна служби, відділення медичної служби катастроф, а також органи управління воєнною організацією та військові навчальні заклади. До складу воєнної організації входять також військові підрозділи, які виконують окремі завдання в галузі оборони: Служба зовнішньої розвідки України, Служба безпеки України, воєнізовані формування та органи, такі як Митна служба, Податкова поліція, Українське козацтво, природоохоронна та екологічна служби.

Дослідження функцій воєнної організації українського суспільства дало змогу виділити її зовнішні та внутрішні функції.

До зовнішніх функцій належать: оборона України, захист суверенітету й територіальної цілісності держави, захист недоторканності кордонів, захист законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, зміцнення воєнно-політичної стабільності в регіоні й світі.

Внутрішніми функціями є: захист конституційного ладу та територіальної цілісності; захист економічного, науково-технічного й оборонного потенціалу країни; боротьба з організованою злочинністю та тероризмом; забезпечення захисту населення в разі катастроф, стихійного лиха, небезпечних соціальних конфліктів, епідемій; забезпечення внутрішньої політичної стабільності в країні.

Доведено, що сучасна воєнна організація внаслідок кризових явищ у суспільстві та невдалого реформування не здатна ефективно виконувати вищезазначені функції та потребує більш глибокого соціологічного аналізу її соціальних проблем. Дисфункції воєнної організації призводять до загострення соціальних проблем усередині неї.

Виявлено, що дослідження української воєнної організації мають професійний характер та давні традиції, проте потребують комплексного наукового підходу, який пояснював би особливості соціальних проблем, тенденції їх виникнення, накопичування, наслідки загострення та перспективи вирішення.

Зафіксовано, що ґенеза та розвиток соціологічних інтерпретацій поняття “соціальна проблема” простежуються в наукових працях представників традиційних та альтернативних теоретико-методологічних підходів, які виділені російським соціологом І. Ясавєєвим. Традиційні підходи (соціальної патології, соціальної дезорганізації та функціоналістський) розглядають соціальні проблеми як хвороби та патології в розвитку суспільства, а альтернативні (конфліктно-ціннісний, критичний, інтеракціоністський та конструкціоністський) роблять акцент на функціонуванні особистості в соціальній структурі, досліджують її цінності, вивчають безпосередньо соціальну структуру та її функції.

Наголошено на тому, що теорія конструкціонізму зробила значний внесок у дослідження соціальних проблем та заклала підвалини їх сучасного аналізу. Аналіз цього підходу, на думку автора, потребує детального та ретельного вивчення, оскільки в його межах робилися перші спроби класифікації соціальних проблем та пропонувалися методи їх репрезентації дослідникам і широким верствам населення. Відзначено, що конструкціоністський підхід дає змогу виявити соціальних акторів, які, з одного боку, конкурують за лобіювання соціальних проблем на публічних аренах, а з іншого – репрезентують їх для обговорення широких верств громадськості. Акцентовано увагу на перевагах та недоліках теоретико-методологічних підходів, які досліджують феномен “соціальної проблеми”.

Акцентовано увагу на перевагах та недоліках теоретико-методологічних підходів, які досліджують феномен “соціальної проблеми”.

Доведено, що необхідно використовувати більш ефективний підхід, який би дав змогу вивчити соціальні проблеми, розробити та втілити стратегії для їх вирішення, врахувати більшість вищенаведених факторів та показників.

У другому розділі – “Специфіка розробки аналітико-синтетичної моделі дослідження соціальних проблем у рамках структурно-діяльнісного підходу” – проаналізовано інноваційний та евристичний потенціал теорій і концепцій, які входять до структурно-діяльнісного підходу, конструювання на основі запропонованих теорій аналітико-синтетичної моделі дослідження соціальних проблем у соціальних організаціях українського суспільства.

Зафіксовано, що структурно-діяльнісний підхід об'єднує такі різноманітні сучасні теорії суспільства, як: теорія “структурації” Е. Гідденса, теорія соціальних систем Н. Лумана, теорія соціальних “акторів” А. Турена, теорія соціального становлення П. Штомпки, теорія “подвійного морфогенезису” М. Арчер, конструктивістсько-структуралістська теорія соціальної практики та теорія соціального капіталу П. Бурдьє, теорія “систем правил” Т. Бьорнса та Х. Флем.

З'ясовано, що структурно-діяльнісний підхід заснований на взаємодії структури поля організації та дій соціальних агентів усередині неї.

Одним з найважливіших моментів вивчення соціальних проблем з використанням структурно-діяльнісного підходу є термін “соціокультурне поле”, під яким розуміють широкий спектр цінностей, норм та правил поведінки, а також інтеракцій між акторами всередині нього.

Структурно-діяльнісний підхід дає змогу описувати процеси структурації в соціальних організаціях, враховуючи існування системи соціальних нерівностей на різних полях соціального простору. Аналіз соціальних шансів допомагає досліднику зрозуміти, чи має соціальна організація необхідні ресурси для вирішення тієї чи іншої соціальної проблеми, чи мають соціальні актори належний потенціал та соціальний капітал для самостійного розв'язання проблеми. Проаналізовано роль акторів у формуванні соціального простору. П. Бурдьє вважав, що вони відрізняються безпосередньо за їх позиціями в соціальному просторі. Причому ці позиції відображають позиції акторів і в інших соціальних полях: економічному, політичному, соціальному. Тобто актори, перебуваючи в певному соціальному просторі, борються за ресурси та панування, замість того, щоб ефективно освоювати соціальний простір. Соціальний капітал – це норми, цінності соціальних акторів; своєрідний ресурс, який дає змогу людині одержувати певні переваги для реалізації своїх шансів завдяки залученню до соціальних зв'язків. Нерівний доступ до соціальних мереж загострює соціальні проблеми в суспільстві.

В рамках структурно-діяльнісного підходу визначено поняття “соціальна проблема”, під яким розуміють соціальне становище організації, яке спричинено соціальними практиками, які утворилися внаслідок взаємодії соціокультурного поля організації та соціальних дій акторів усередині неї.

Проаналізовані теоретичні концепції, які входять до структурно-діяльнісного підходу, дали змогу побудувати аналітико-синтетичну модель соціологічного аналізу соціальних проблем у рамках вищезазначеного підходу. Ця модель відображає головні складові соціологічного аналізу особливостей соціальних проблем у соціальних організаціях і складається із шести взаємопов'язаних етапів.

На першому етапі проводиться соціологічний аналіз соціальної організації за схемою INIO (ІНІМ) П. Штомпки. Соціокультурне поле організації вивчається на чотирьох рівнях: ідеологічному, нормативному, інтеракційному (під яким розумють взаємодію поля соціальної організації з іншими полями) та рівні можливостей, під яким розуміють ті ресурси, які має соціальна організація для вирішення власних соціальних проблем. Ми вважаємо доцільним на першому рівні вивчати організаційну культуру, ресурси, правила та організаційні мережі всередині організації для дослідження особливостей соціокультурного поля. На цьому етапі аналізуються: символіка, традиції, звичаї, формальні та неформальні норми всередині соціальної організації.

На другому етапі досліджуються дії соціальних акторів, їх соціальні характеристики. За допомогою теорії капіталу аналізуються такі компоненти: статусно-рольовий комплекс, соціальний капітал акторів, їх ціннісна система, формальне та неформальне лідерство всередині організації, соціальний ареал та соціальні мережі, в життєдіяльність яких вони включені. Доведено, що для наукового аналізу можливостей соціальних акторів самостійно вирішувати соціальні проблеми доцільно вивчати їх соціальні шанси.

На третьому етапі проводиться дослідження соціальних практик як результату взаємодії соціокультурного поля та акторів усередині неї.

Під практиками розуміються відносини соціальних агентів із соціальним світом. Практики – це не пасивне сприйняття та наслідування акторами загальноприйнятих суспільних правил, а активні, творчі дії з їх засвоєння. Відповідно до відтворених практик усередині соціальної організації акторів поділяють на “сильних”, тобто тих, які встановлюють правила в суспільстві, нав'язують владний дискурс, мають ресурси для панування, та “слабких”, які не мають ресурсів для заперечення та спротиву правилам.

На четвертому етапі проводиться класифікація соціальних проблем у досліджуваній організації. Причому соціальні проблеми розглядаються на трьох рівнях: 1) особливості соціокультурного поля воєнної організації; 2) дії соціальних акторів усередині воєнної організації; 3) взаємодія поля воєнної організації із соціальними полями інших організацій українського суспільства.

На п'ятому етапі вивчається, як соціальні актори різних соціальних статусів артикулюють ті чи інші соціальні проблеми та репрезентують їх громадськості.

На шостому етапі аналізуються життєві стратегії соціальної організації щодо вирішення актуальних соціальних проблем для аналізу можливостей соціальної організації та акторів усередині неї.

Доведено, що структурно-діяльнісний підхід є евристичним та продуктивним у соціологічному аналізі соціальних проблем у соціальних організаціях українського суспільства й дає змогу ефективно вивчати зміни та соціальні проблеми в соціальних організаціях і розглядати ці зміни в динаміці.

У третьому розділі – “Дослідження особливостей соціальних проблем воєнної організації українського суспільства в контексті структурно-діяльнісного підходу” – сконструйована автором аналітико-синтетична модель соціологічного аналізу соціальних проблем екстраполюється на воєнну організацію, вирішення проблем якої є дуже актуальними в нашому суспільстві.

Виходячи із головних положень структурно-діяльнісного підходу, автор дисертації надає визначення воєнної організації держави. Воєнна організація – це соціальна система, діяльність якої спрямована на координацію взаємодії підрозділів та установ, що мають на меті підтримку національної безпеки держави.

В цьому розділі автор дисертації розглядає такі важливі механізми дослідження особливостей соціальних проблем, як: організаційна культура або соціокультурне поле воєнної організації, особливості дій соціальних акторів та соціальні практики всередині воєнної організації.

При аналізі соціокультурного поля виявлено такі особливості організаційної культури воєнної організації: тотальний примусовий характер, ізольована, езотерична структура, регламентована статутами та наказами. При цьому зафіксовано, що поряд з офіційними регуляторами існують неформальні норми й ритуалізовані звичаї та традиції. Виявлено розбіжність між формальним та неформальним рівнем у структурі воєнної організації. Доведено, що воєнна організація має багатолінійну структуру в системі воєнних підрозділів та є поліфункціональною. Деякі функції воєнної організації дублюють одна одну та при подальшому реформуванні потребують злиття. В структурі організаційної культури воєнної організації зафіксовано субординаційні відносини. Виявлено, що саме ригідність, закритість та ізольованість воєнної організації призводять до виникнення соціальних проблем.

Соціальні дії всередині сучасної воєнної організації військовослужбовців зумовлені такими особливостями: військовослужбовці мають дуже вузький соціальний ареал існування, низькі шанси та ресурси для вирішення своїх потреб; військовослужбовці мають обмежені можливості щодо доступу до соціальних мереж. Доведено, що військовослужбовці перебувають у стані глибокої культурної травми та екзистенційної самовіддачі. Із захисників Вітчизни військовослужбовці перетворилися на маргіналів із низьким соціальним статусом, які самі потребують соціального захисту з боку держави. Вони соціально інертні та пасивно пристосовуються до існуючих умов соціальної реальності. На основі наукових джерел зафіксовано, що в умовах кризи цінності офіцерської честі та гідності або зовсім нівелюються, або замінюються цінностями наживи та позаморальною мотивацією. Для адаптації до умов криз військового суспільства військовослужбовці використовують засоби мімікрії та примусової адаптації. Отже, відбувається ексклюзія військовослужбовців із соціальної структури суспільства. Доведено, що сучасні військові відрізняються високим рівнем недовіри до владних структур та громадських організацій і віддають перевагу самостійному вирішенню власних соціальних проблем, звертаючись по допомогу лише до близьких людей. Проте низький рівень шансів та ресурсів соціального капіталу роблять дії військовослужбовців малоефективними.

В ході дисертаційного дослідження визначено та систематизовано особливості соціальних практик усередині воєнної організації. Спираючись на провідні наукові розробки та наукові праці В. Волкова, О. Харходіна та Д. Арганата, автор дисертації виділив такі типи соціальних практик та їх особливості: ритуалізовані, що призводять до ригідності структури соціокультурного поля воєнної організації; криміналізовані практики або злочини, корупція та дисциплінарні порушення, які призводять до негативних наслідків і дисфункцій воєнної організації українського суспільства; дисциплінарні практики, які мають як наслідок конформізм та пасивність військових, мінімізують шанси на активну адаптацію військовослужбовців до умов українського суспільства, що постійно змінюється; реформаторські практики, які, за свідченням провідних російських і українських учених, є малоефективними та не мають чітких орієнтирів та векторів розвитку; практики негативних суджень про воєнну організацію, що призводять до зниження престижу воєнної служби серед українського населення та появи непрофесійних публікацій у засобах масової інформації з негативним акцентом.

При проведенні класифікації соціальних проблем на першому рівні зафіксовано проблеми зниження принциповості й гідності серед корпоративної культури офіцерів, що призводить до зниження відповідальності та професійності, стану аномії всередині воєнної організації, коли цінності офіцерської честі часто виступають суто декларативними, а нові реформаторські цінності ще не знайшли належного застосування.

На другому рівні досліджено широкий спектр соціально-психологічних проблем та гендерної нерівності всередині воєнної організації українського суспільства. Це призводить до зростання таких девіантних форм поведінки, як: позастатутні відносини, погіршення соціального самопочуття, особистісних деформацій у військовослужбовців тощо.

На третьому рівні класифікації виділено проблеми низького рівня соціального захисту та малоефективного реформування структурних підрозділів воєнної організації. Соціальні проблеми, визначені на третьому рівні, призводять до збільшення соціальної напруги та незадоволеності в суспільстві.

При дослідженні особливостей репрезентації соціальних проблем воєнної організації встановлено, що різні соціальні актори артикулюють різні соціальні проблеми.

На підставі вивчення механізмів та шляхів вирішення актуальних соціальних проблем воєнної організації виявлено та проаналізовано такі: встановлення соціального партнерства та соціального діалогу, розвиток духовності, підвищення іміджу структурних підрозділів воєнної організації, впровадження ефективних механізмів цивільного контролю над воєнною сферою. Автор дисертації аналізує досвід вирішення соціальних проблем воєнної організації в галузі цивільного контролю над нею російських та зарубіжних колег і відзначає їх корисність та доцільність для українських реалій.

ВИСНОВКИ

У дисертаційній роботі вирішено наукове завдання – виявлено та обґрунтовано на сучасній емпіричній базі новий теоретико-методологічний підхід до вивчення соціальних проблем воєнної організації, який враховує не тільки особливості структури воєнної організації як цілого, але і соціальні характеристики діяльності акторів усередині неї, а також особливості інтеракції воєнної організації з іншими соціальними організаціями українського суспільства.

У роботі окреслено зміст наукового дискурсу з приводу дослідження особливостей соціальних проблем воєнної організації. Він полягає в підкресленні складного характеру соціальних проблем, які виникають унаслідок соціальних практик, спричинених особливостями інтеракцій соціальних акторів та їх взаємодією із соціокультурним полем воєнної організації.

З'ясовано, що воєнна організація українського суспільства виступає багатоструктурним і поліфункціональним соціальним утворенням. Внаслідок невдалого реформування та відсутності комплексного теоретико-методологічного підходу щодо дослідження особливостей соціальних проблем та концепцій і стратегій з їх ефективного вирішення воєнна організація перебуває у стані дисфункції, не здатна до самовідтворення та самоорганізації й потребує захисту з боку держави.

Зафіксовано, що існуючі в соціологічній науці традиційні та альтернативні підходи до дослідження особливостей соціальних проблем воєнної організації неспроможні повною мірою досліджувати механізми прояву цих проблем та шляхи їх вирішення, оскільки в межах вищенаведених підходів досліджується структура соціальної організації або особливості інтеракцій соціальних акторів усередині неї.

Доведено необхідність конструювання аналітико-синтетичної моделі соціологічного аналізу особливостей соціальних проблем воєнної організації українського суспільства. На основі аналізу теорій та концепцій, що входять до складу структурно-діяльнісного підходу, виділено такі елементи аналітико-синтетичної моделі дослідження соціальних проблем у соціальних організаціях: соціокультурне поле, схема ІНІМ (INIO) П. Штомпки, дії соціальних акторів, соціальні практики, класифікація соціальних проблем та їх наслідків для соціальної організації, артикуляція й репрезентація соціальних проблем різними соціальними акторами, стратегії та шляхи їх вирішення. Сутність цієї моделі полягає в комплексному дослідженні особливостей виникнення, накопичення та наслідків соціальних проблем воєнної організації українського суспільства.

Підсумовуючи результати здійсненого аналізу як у теоретичній, так і в практичній площині, визначено головні механізми прояву особливостей соціальних проблем, таких як: соціокультурне поле або організаційна культура воєнної організації, особливості соціальних дій військовослужбовців та соціальні практики, як спричинюють соціальні проблеми всередині воєнної організації українського суспільства, які входять до запропонованої аналітико-синтетичної моделі.

Зроблено висновок про адекватність сконструйованої моделі завданням комплексного дослідження соціальних проблем воєнної організації українського суспільства, про що свідчить її перевірка, яка здійснювалась на основі даних соціологічних досліджень, проведених автором дисертації у 2001-2009 рр.

Виявлено, що соціокультурне поле воєнної організації українського суспільства характеризується закритістю й ізольованістю. Воєнна організація виступає “тотальною” та “езотеричною” організацією, в якій домінують насильство, примус та дисципліна як засоби комунікацій, а офіційні правила поведінки нівелюються поширеними неформальними традиціями та позастатутними відносинами.

Проаналізовано соціальні дії військовослужбовців, що розглядаються в контексті структурно-діяльнісного підходу як конформістські. Доведено, що при вирішенні своїх соціальних проблем соціальні актори всередині воєнної організації застосовують засоби пасивної адаптації та мімікрії.

Особливістю соціальних проблем воєнної організації є те, що вони є наслідком рутинізованих соціальних практик усередині воєнної організації. Зафіксовано, що соціальні практики всередині воєнної організації, з одного боку, запозичені із тотальних, ізольованих організацій (позастатутні відносини, дисциплінарні та криміналізовані практики); з іншого боку, у воєнній організацій відбувається реконфігурація практик, що раніше були другорядними (реформування структурних підрозділів воєнної організації).

Запропонована класифікація соціальних проблем воєнної організації українського суспільства відображає не тільки проблеми всередині воєнної організації, але й соціальні проблеми військовослужбовців та членів їх родин, соціальні проблеми, спричинені взаємодією воєнної організації з іншими соціальними організаціями українського суспільства.

Зроблено висновок, що соціальні проблеми по-різному артикулюються різними соціальними акторами. Найгострішими соціальними проблемами на всіх етапах дослідження є проблеми соціального захисту у воєнній організації, проблеми кадрового забезпечення та неефективного реформування.

Проаналізовано вітчизняний та зарубіжний досвід вирішення соціальних проблем. З'ясовано, що всередині воєнної організації відсутній соціальний діалог та поширена конфронтаційна модель соціального партнерства. Необхідні ефективні механізми цивільного контролю над воєнною організацією, заходи щодо підвищення іміджу структурних підрозділів воєнної організації, розвиток духовної сфери та співпраця воєнної організації з релігійним організаціями.

Дисертаційна робота може слугувати основою для подальшого емпіричного дослідження механізмів прояву соціальних проблем воєнної організації українського суспільства. Систематичний моніторинг особливостей соціальних проблем уможливлює одержання якісної соціологічної інформації стосовно бажаних для населення країни векторів розвитку воєнної організації українського суспільства.