Замовити дисертацію Правове регулювання охорони праці в умовах ринкової економіки : Правовое регулирование охраны труда в условиях рыночной экономики

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, вказується на її зв’язок з науковими планами та програмами, визначається мета і завдання дослідження, його об’єкт, предмет, методи, наукова новизна, апробація та практичне значення.

Перший розділ «Соціально–правова характеристика охорони праці як інституту трудового права України» містить три підрозділи. У підрозділі 1.1. «Місце і роль інституту охорони праці в системі трудового права України» досліджуються точки зору вчених на категорії «праця» та «охорона праці», аналізується статистика в сфері охорони праці, сформульоване власне визначення понять «охорона праці», «безпечні та здорові умови праці». Зазначається, що праця є найважливішим джерелом поліпшення добробуту кожної людини, а також зміцнення могутності та процвітання держави. Наголошується, що з огляду на різні об’єктивні та суб’єктивні фактори процес праці потребує певної охорони.

Звертається увага на те, що дослідженням категорії «охорона праці» займалися такі відомі вчені, як А.А. Абрамова, М.Г. Александров, Н.Б. Болотіна, С.О.Голощапов, Г.С. Гончарова, Л.І. Лазор, А.Є. Пашерстник, В.І.Прокопенко, Л.О. Сироватська, І.І.Шамшина та інші. Більшість з них розглядали категорію «охорона праці» в широкому та вузькому розумінні. Так, у широкому розумінні категорія «охорона праці», на думку вчених, має охоплювати усю сукупність правових норм, які забезпечують охорону трудових прав людини. У вузькому розумінні під цією категорією розуміється сукупність правових норм та правил, спрямованих на попередження виробничого травматизму та професійних захворювань, а також регулюючих нагляд та контроль за дотриманням законодавства про охорону праці.

В підрозділі обґрунтовується позиція щодо необхідності одностайного розуміння категорії «охорона праці» у власному значенні, тобто як категорії, яка відповідає за забезпечення безпечних та здорових умов праці.

Вказується, що охорона праці є багатоаспектним явищем, яке має соціальне, правове та економічне значення для гармонійного розвитку кожного працівника, процвітання суспільства та держави. Так, соціальне значення охорони праці полягає у збереженні трудових ресурсів держави, збереженні працездатності й трудового довголіття людини, у захисті її від виробничої шкоди та професійних захворювань. Правове значення полягає в тому, що охорона праці – це важлива категорія трудового права, яка відповідає за забезпечення безпечних та здорових умов праці. Економічне значення полягає у зростанні продуктивності праці, збільшенні фонду робочого часу, зниженні витрат на відшкодування шкоди, завданої життю і здоров’ю працівника нещасним випадком на виробництві або професійним захворюванням.

Констатується катастрофічна ситуація з виробничим травматизмом в Україні. Так, за більшістю показників у сфері виробничого травматизму Україна лідирує порівняно не тільки з країнами Західної, але і Східної Європи. До недоліків, що впливають на рівень виробничого травматизму в Україні, відносяться недостатня увага роботодавців до профілактичних заходів з попередження травматизму, забезпечення безпечних та здорових умов праці та зниження виробничих ризиків; зношення основних виробничих фондів; недостатній державний нагляд і контроль за дотриманням вимог з охорони праці; недоліки в навчанні фахівців з охорони праці.

В підрозділі надаються пропозиції щодо ліквідації недоліків, що впливають на рівень виробничого травматизму на підприємствах України, серед яких своєчасна заміна застарілого обладнання, постійний моніторинг умов праці, заміна важкої фізичної праці машинами, впровадження роботів, що заміняють людину там, де є небезпека для її життя й здоров'я, герметизація технологічних процесів на хімічних підприємствах тощо.

У підрозділі 1.2. «Зміст права на охорону праці за законодавством України» досліджується зміст права людини на охорону праці, аналізуються точки зору вчених щодо співвіднесення категорій «права людини» і «права громадянина», визначається місце трудових прав у системі прав людини, розглядаються обов’язки роботодавця в сфері охорони праці, досліджуються гарантії здійснення права на охорону праці, розглядаються принципи державної політики в сфері охорони праці. Вказується, що право на охорону праці є складовим елементом трудових прав людини. Це право поширюється на всіх без виключення осіб, які працюють на підприємствах, установах, організаціях України. В той же час, для певних категорій громадян встановлено спеціальний правовий режим охорони праці. Це жінки, неповнолітні, інваліди та особи, які працюють на роботах зі шкідливими, важкими і небезпечними умовами праці.

В підрозділі зазначається, що право на охорону праці охоплює право на безпечні та здорові умови праці та спеціальні права жінок, неповнолітніх, інвалідів та осіб, які працюють на роботах зі шкідливими, важкими і небезпечними умовами праці. Вказується, що національне законодавство закріплює доволі об’ємний перелік вищезазначених прав, які в більшості своїй відповідають міжнародним та європейським нормам та стандартам в сфері охорони праці.

Разом з тим, звертається увага на те, що закріплення будь–яких прав, зокрема права на охорону праці, у законодавстві без реальних гарантій реалізації та захисту є своєрідними «заявами про наміри», що не мають ніякої цінності для людини. З огляду на це важливим є не лише законодавче закріплення права на охорону праці, але й чітка правозастосовча діяльність державних органів та посадових осіб щодо забезпечення реалізації та захисту даного права людини. Останнє включає можливість примусового виконання прав людини і усунення перешкод на шляху їхньої реалізації.

В підрозділі висвітлюються недоліки забезпечення права людини на охорону праці в Україні та пропонуються шляхи їх подолання.

У підрозділі 1.3. «Сучасний стан правового регулювання охорони праці в Україні» досліджуються категорії «правове регулювання», «механізм правового регулювання», розглядаються стадії механізму правового регулювання, досліджуються види систематизації законодавства, аналізується система законодавства України з охорони праці. Вказується, що правовому регулюванню піддаються тільки найважливіші для життєдіяльності громадян та функціонування держави суспільні відносини. Саме такими відносинами є відносини з охорони праці. Так, людина, що працює, проводить на виробництві значну частину свого життя, тому для її нормальної життєдіяльності в умовах виробництва потрібно створити безпечні і здорові умови, які б дали їй змогу плідно працювати, не перевтомлюючись та зберігаючи своє здоров’я. Правове регулювання охорони праці базується на факті визнання державою обов'язку забезпечити захист працівника, як сторони фактично більш слабкої в трудовому правовідношенні, з метою збереження його життя, здоров'я й високого рівня працездатності протягом тривалого часу.

В підрозділі зазначається, що норми права, які встановлюють правила поведінки в галузі охорони праці, закріплюються у міжнародно–правових актах, Конституції України, Законі України «Про охорону праці», Кодексі законів про працю України, інших законах, підзаконних нормативно–правових актах Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств і відомств України. Вказується на важливе значення міжнародних документів для розвитку національного законодавства в сфері охорони праці. Звертається увага на велику кількість ратифікованих Україною міжнародних документів, які закріплюють норми в сфері охорони праці. Серед таких документів Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Європейська соціальна хартія (переглянута), Конвенція про інспекцію праці у промисловості й торгівлі № 81, Конвенція про інспекцію праці в сільському господарстві № 129, Конвенція про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів № 159.

Обґрунтовується точка зору щодо необхідності ратифікації таких конвенцій Міжнародної Організації Праці в сфері охорони праці: Конвенції про техніку безпеки та гігієну праці на портових роботах № 152, Конвенції про безпеку та гігієну праці та виробниче середовище № 155, Конвенції про служби гігієни праці № 161, Конвенції про безпеку та гігієну праці у будівництві №167, Конвенції про безпеку в застосуванні хімічних речовин на виробництві № 170.

Вказується на такий негативний момент національного законодавства в сфері охорони праці, як існування поряд з Кодексом законів про працю України, який містить главу «Охорона праці», комплексного спеціального закону – Закону України «Про охорону праці». На наш погляд, це породжує проблему розпорошеності та подвійності законодавства, а також знижує значення Кодексу законів про працю України як основного нормативно–правового акта в системі трудового законодавства. Зазначимо, що Кодекс законів про працю України є комплексним нормативно–правовим актом, що регламентує трудові та тісно пов’язані з ними відносини. Відносини з охорони праці є елементом трудового правовідношення. Отже, доцільно під час розробки нового Трудового кодексу України включити в нього всі норми Закону України «Про охорону праці», а його самого скасувати.

В підрозділі звертається увага на велику кількість підзаконних нормативно–правових актів, які регламентують питання охорони праці. Так, Державний реєстр нормативно–правових актів з питань охорони праці зафіксував понад дві тисячі документів. Також вказується на певну застарілість окремих документів. Існування такої великої та невпорядкованої нормативної бази є однією з причин того, що підприємства, особливо ті, що організували багатогалузеве виробництво, не виконують норм, правил та стандартів.

Обґрунтовується пропозиція проведення певної інвентаризації нормативного матеріалу. За її підсумками застарілі норми та нормативно–правові акти потрібно скасувати, після чого провести систематизацію нормативного матеріалу у цій сфері. З огляду на різноплановість та багатоаспектність інституту охорони праці вважаємо за доцільне використати інкорпорацію як вид систематизації законодавства про охорону праці. Для цього необхідно значно зменшити кількість нормативно–правових актів шляхом їх групування. Після чого всі ці нормативно–правові акти повинні увійти в Офіційний збірник законодавства з охорони праці.

Другий розділ «Європейський досвід правового регулювання охорони праці» містить два підрозділи. У підрозділі 2.1. «Законодавство Європейського Союзу з охорони праці» досліджується розвиток взаємовідносин України і Європейського Союзу, висвітлюються норми законодавства Європейського Союзу з охорони праці, надаються рекомендації щодо вдосконалення національного законодавства в сфері охорони праці з огляду на законодавство Європейського Союзу у цій сфері. Вказується, що важливе місце в закріпленні вимог та стандартів в сфері охорони праці належить директивам Європейського Союзу. Директиви – це правові акти, що відповідно до ст. 189 Договору ЄЕС можуть видавати Рада Міністрів і Європейська комісія Європейського Союзу. Кожен такий акт має обов'язкову силу для досягнення результату в державі–члені, до якої він адресований, але національна влада зберігає вибір форми і методу його застосування.

До найважливіших директив, які закріплюють вимоги та стандарти в сфері охорони праці, відносяться: Директива Ради № 89/391/ЄЕС «Про впровадження заходів для заохочення вдосконалень у сфері безпеки і охорони здоров’я працівників під час роботи» від 12 червня 1989 р., Директива Ради № 89/654/ЄЕС «Про мінімальні вимоги щодо безпеки і охорони здоров’я в робочих зонах» від 30 листопада 1989 р., Директива Ради № 89/655/ЄЕС «Про мінімальні вимоги щодо безпеки і охорони здоров’я при застосуванні робочого обладнання працівниками під час роботи» від 30 листопада 1989 р., Директива Європейського Парламенту та Ради №98/37/ЄС «Про зближення законодавства держав–членів стосовно машин і механізмів» від 22 червня 1998 р., Директива Європейського Парламенту і Ради №97/23/ЄС «Про зближення законодавства держав–членів щодо устаткування, яке працює під тиском» від 29 травня 1997 р., Директива Ради № 87/404/ЄЕС «Про зближення законодавства держав–членів щодо простих посудин, що перебувають під тиском» від 25 червня 1987р., Директива Ради №89/656/ЄЕС «Про мінімальні вимоги безпеки та охорони здоров'я при використанні працівниками засобів індивідуального захисту на робочому місці» від 30 листопада 1989 р., Директива Ради № 89/686/ЄЕС «Про зближення законодавств держав–членів щодо засобів індивідуального захисту» від 21 грудня 1989 р., Директива Ради № 92/58/ЄЕС «Про мінімум вимог до забезпечення знаків безпеки й/або гігієни праці» від 24 червня 1992р.

На основі аналізу вищезазначених директив та норм національного законодавства в сфері охорони праці запропоновані рекомендації щодо вдосконалення останніх. Так, доцільно Кодекс законів про працю України та Закон України «Про охорону праці» доповнити статтею, яка б закріплювала загальні принципи техніки безпеки, які містяться в п. 2 ст. 6 Директиви №89/391/ЄЕС. Також у вищезазначених нормативно–правових актах доцільно передбачити обов’язок роботодавця, встановлений п. 2 ст. 10 Директиви №89/391/ЄЕС, щодо здійснення необхідних заходів з тим, щоб роботодавці працівників інших підприємств, залучених до роботи на його підприємстві або виробництві одержували призначену для них інформацію стосовно: загроз для безпеки і здоров’я, а також захисних та запобіжних заходів на підприємстві або виробництві в цілому, а також для кожного робочого місця або виду робіт; чисельності працівників для надання першої допомоги, боротьби з пожежею і евакуювання працівників, їх підготовки та обладнання, що є в їх розпорядженні.

У підрозділі 2.2. «Досвід європейських країн в сфері охорони праці» досліджується законодавство європейських країн в сфері охорони праці. Вказується, що сьогодні промислово розвинуті країни світу приділяють значну увагу питанням забезпечення охорони праці та виробничого побуту. Це проявляється у встановленні правил, техніко–юридичних стандартів у сфері охорони праці, критеріїв класифікації підприємств за ступенем їх шкідливості для здоров'я працюючих, норм по навчанню працівників безпечним методам праці, відповідальності за порушення законодавства про охорону праці, а також створенні спеціальних державних органів, покликаних забезпечувати реалізацію законодавства з охорони праці.

В підрозділі звертається увага на те, що різні країни по різному підходять до встановлення обсягу повноважень спеціальних органів в сфері охорони праці. Так, у Швейцарії інспектори Федерального бюро промисловості, мистецтв і ремесел мають право припиняти роботу підприємства або роботу на будівельному майданчику, якщо вважають, що існує серйозний ризик для життя і здоров'я працівників. У Франції ж інспектори праці не можуть самі при цих же обставинах закривати підприємства або наказувати евакуювати персонал. Це у Франції може зробити тільки суд розглянувши заяву інспектора.

Особливе місце в системі забезпечення безпечних та здорових умов праці в європейських країнах посідають організації трудящих. Вказується на різницю у функціях та повноваженнях організацій трудящих у питаннях охорони праці різних європейських країн. Так, у всіх державах–членах Європейського Союзу представники трудящих можуть одержувати інформацію з питань гігієни і безпеки праці, а також з ними повинні проводитися консультації з цих питань. Представники працівників у тій або іншій формі мають право брати участь в інспектуванні робочих місць і в розслідуванні випадків виробничого травматизму. Наприклад, в Ірландії представники працівників можуть тільки супроводжувати інспектора з праці під час відвідування підприємства; у Нідерландах вони мають право на ознайомлення з умовами праці, у Великобританії представники працівників мають право стежити за безпекою праці й охороною здоров'я трудящих. В Італії і Норвегії інспектори з охорони праці зобов'язані консультуватися з представниками профспілок перед прийняттям своїх розпоряджень щодо порушень трудового законодавства й умов праці.

Третій розділ «Державний нагляд і контроль та громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці» присвячено дослідженню правового статусу державних органів, які здійснюють нагляд та контроль за додержанням законодавства про охорону праці, проаналізовано контролюючі повноваження у сфері охорони праці профспілкових організацій та уповноважених найманими працівниками осіб з питань охорони праці, розглянуто правові категорії «нагляд» і «контроль». Зазначається, що категорії «нагляд» і «контроль» стосовно охорони праці не є тотожними або синонімічними. Їх об’єднує те, що обидві є формами перевірочної діяльності уповноважених органів та організацій, які не залежать від роботодавця. Відмінність полягає, по–перше, в тому, що контроль здійснюється як уповноваженими державними органами за організаціями, що не перебувають у їх підпорядкуванні, так і вищестоящими органами за підпорядкованими організаціями, а також профспілковими організаціями та уповноваженими найманими працівниками особами з питань охорони праці, а нагляд – тільки уповноваженими державними органами за організаціями, що не перебувають у їх підпорядкуванні. По–друге, нагляд проявляється в аналізі стану справ щодо додержання норм і стандартів у сфері охорони праці, щодо контролю, то поряд з вищезазначеним перевіряється і правильність, доцільність та ефективність використання усіх повноважень перевіряємого в сфері охорони праці. Для контролю притаманним є також те, що контролюючий орган має право втручатися в оперативну діяльність підконтрольного, а також самостійно притягувати винних до юридичної відповідальності.

В підрозділі обґрунтовується виділення у системі державних органів, які покликані здійснювати функцію державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про охорону праці, трьох груп органів. По–перше, спеціально утворені державні органи для здійснення нагляду і контролю за додержанням законодавства про охорону праці, по–друге, органи, компетенція яких включає нагляд і контроль за додержанням законодавства про охорону праці; по–третє, органи, які здійснюють внутрішньовідомчий контроль на підпорядкованих виробництвах. Так, до першої групи слід віднести: Державний комітет України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду, Державний комітет ядерного регулювання України, органи державного пожежного нагляду управління пожежної охорони Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, органи і заклади санітарно–епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров'я України; органи державного енергетичного нагляду Міністерства палива та енергетики України. До другої групи входять Кабінет Міністрів України, Міністерство праці та соціальної політики України, прокуратура, суд. Міністерства та відомства, які здійснюють внутрішньовідомчий контроль на підпорядкованих виробництвах, відносяться до третьої групи.

Громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці здійснюється профспілковими організаціями та уповноваженими найманими працівниками особами з питань охорони праці. Вказується на правильність позиції законодавця щодо наділення певних представників трудового колективу контролюючими повноваженнями в сфері охорони праці, оскільки сьогодні профспілки переживають свої не найкращі часи, з огляду на що на значній кількості підприємств, установ та організацій вони відсутні.

ВИСНОВКИ

Охорона праці як інститут трудового права представлений сукупністю правових норм, що регулюють відносини по забезпеченню безпечних та здорових умов праці, а також спеціальних умов праці жінок, неповнолітніх, інвалідів та осіб, які працюють на роботах зі шкідливими, важкими і небезпечними умовами праці.

Право на охорону праці є складовим елементом трудових прав людини. Це право поширюється на всіх без виключення осіб, які працюють на підприємствах, установах, організаціях України. В той же час, для певних категорій громадян встановлено спеціальний правовий режим охорони праці. Це жінки, неповнолітні, інваліди та особи, які працюють на роботах зі шкідливими, важкими і небезпечними умовами праці.

Під безпечними та здоровими умовами праці слід розуміти такі зовнішні умови, в яких перебуває працівник під час роботи, при яких йому не загрожує небезпека отримання травм або професійних захворювань.

Існує необхідність у ратифікації таких конвенцій Міжнародної Організації Праці в сфері охорони праці: Конвенції про техніку безпеки та гігієну праці на портових роботах № 152, Конвенції про безпеку та гігієну праці та виробниче середовище № 155, Конвенції про служби гігієни праці №161, Конвенції про безпеку та гігієну праці у будівництві №167, Конвенції про безпеку в застосуванні хімічних речовин на виробництві № 170.

З огляду на важливість питання охорони праці для суспільства та держави вважаємо за доцільне викласти п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України у наступній редакції: «основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці та її охорони, зайнятості, шлюбу, сім’ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров’я; екологічної безпеки».

Доцільно в ході розробки нового Трудового кодексу України включити в нього після якісної переробки норми Закону України «Про охорону праці», який потім скасувати.

Існує необхідність у проведенні інкорпорації нормативного матеріалу в сфері охорони праці. За її результатами потрібно видати Офіційний збірник законодавства з охорони праці, в який увійдуть після якісної переробки всі підзаконні нормативно–правові акти в цій сфері.

Одним з найдійовіших засобів забезпечення додержання норм та стандартів в сфері охорони праці є державний нагляд і контроль та громадський контроль. Під контролем за додержанням законодавства про охорону праці слід розуміти діяльність уповноважених державних органів, профспілкових організацій та уповноважених найманими працівниками осіб з питань охорони праці по здійсненню аналізу стану справ щодо додержання норм і стандартів в сфері охорони праці та перевірці правильності, доцільності та ефективність використання усіх повноважень перевіряємого в цій сфері. Під наглядом за додержанням законодавства про охорону праці слід розуміти діяльність уповноважених державних органів стосовно організацій, що не перебувають у їх підпорядкуванні, яка полягає у здійсненні аналізу стану справ щодо додержання норм і стандартів у сфері охорони праці.