Замовити дисертацію ПОЛИТИЧЕСКАЯ СИСТЕМА СОВРЕМЕННОЙ УКРАИНЫ: ПРОЦЕССЫ ИНСТИТУЦИОНАЛЬНЫХ ИЗМЕНЕНИЙ И СТАБИЛИЗАЦИИ

У першому розділі “Теоретико-методологічні підходи до вивчення політичної системи та її динамічних властивостей” виявлено загальні тенденції та альтернативні засоби дослідження політичної системи, а також обґрунтовано авторську стратегію наукового аналізу.
Перший підрозділ “Становлення загальної теорії політичної системи в зарубіжній та вітчизняній політичній науці” відстежує процес цього становлення, який відбувався на ґрунті еволюційної парадигми класичної соціології і методології структурного функціоналізму завдяки дослідженням Т. Парсонса, Д. Істона, К. Дойча, Г. Алмонда та їх прихильників. Вони розглядали ПС як певну цілісність, яка має складну внутрішню структуру, розвивається шляхом постійному взаємообміну з навколишнім середовищем й сама справляє вплив на нього. Всі вказані концепції ПС відзначалися тяжінням до пошуків її рівноваги, а питання про зміни і трансформації в системі не знаходилися в центрі уваги перелічених авторів. Вироблені ними теоретичні моделі були пристосовані для здійснення макроаналізу. Автори цих концепцій виходили з ліберальних уявлень про активну роль вільних індивідів як первинних і головних акторів політики, чиї вимоги до ПС цілком зумовлюють її функціонування. В цьому полягає певна механістичність та інструментальна обмеженість проаналізованих політико-системних теорій, яка призвела до падіння їхньої популярності у 1980-1990-ті роки.
Аналіз політологічної літератури пострадянських країн, навпаки, виявляє зростання інтересу до відповідних проблем. Теоретичні й практичні питання трансформації ПС України, специфічні риси вітчизняних перехідних процесів досліджуються А. Білоусом, В. Горбатенко, О.Долженковим, В.Журавським, В.Кременем, І. Курасом, М. Михальченко, В. Полохало, Ф. Рудічем, С. Тихомировим, В. Ткаченко, В. Шевченко, В. Якушиком та іншими. Але підходам вітчизняних дослідників здебільшого притаманно надмірно широке трактування категорії “ПС”, ототожнення її змісту з поняттям політичної сфери загалом. В Росії проблема розвитку і функціонування ПС порушується в роботах М. Анохіна, Г. Белова, М. Ільїна, А. Кабаченка, Б. Капустіна, А. Панаріна, Л. Селезнева тощо. Вони досить вдало використовують традиційні системні та синергетичні методи дослідження пострадянських ПС, але інституціональні аспекти політичного життя не знаходять в них широкого відображення.
В другому підрозділі “Евристичний потенціал новоінституціонального підходу до дослідження політичної системи” відстежується процес пошуків нової парадигми пізнання політичної реальності. Найбільш перспективним автор вважає спроби переосмислення суті соціальних інститутів, які призвели до оформлення новоінституціонального підходу. У розповсюджених в минулому поглядах інститути уявлялися, перш за все, як юридичні установи, типи організацій або соціальних ролей. Згодом вони починають розглядатися як явища більш загального й високого порядку, як правила гри або певні обмеження, які спрямовують людську взаємодію в певне русло. Таке розуміння інститутів надано в роботах Е. Гідденса, Е. Дюркгейма, Дж. Марча, Д. Норта, Й. Олсена, П. Ордешука та інших прихильників цього підходу.
У політичній науці пострадянських країн відбувається процес засвоєння та опрацювання західних новоінституціональних теорій. В Росії досить активно опрацьовують дані проблеми В. Биченков, Г. Ділігенський, В. Нечаєв, А. Олійник, В. Тамбовцев, А. Шеститко, М. Афанасьєв, В. Гельман, І. Клямкін, В. Лапкін, В. Пантін. В Україні поки що проблеми інститутів в їх поширеному розумінні цікавлять передусім соціологів та економістів, зокрема, С. Войтовича. Є. Головаху, О. Куценко, В. Оссовського, Н. Паніну, тоді як в політології здебільшого переважає традиційний формально-правовий підхід до їх тлумачення. Дисертант вважає, що новоінституціональний підхід надає чимало можливостей щодо усвідомлення соціально-політичних процесів у пострадянських державах. Ця методологія придатна до аналізу як глибинних, прихованих механізмів функціонування суспільства, так і до з’ясування суб’єктно-поведінкових аспектів політичного життя. Переконливо підтверджують її ефективність результати новоінституціональних досліджень пострадянських політичних процесів, зроблених, зокрема. західними фахівцями А. Дерлуг’яном, К. Зегберсом, А. Круассаном, В. Меркелем та іншими.
У третьому підрозділі “Інтерпретація дихотомії системної мінливості і стабільності в політології” розглядаються та підсумовуються найбільш поширені підходи щодо зазначених проблем. Свого часу їх торкалися Конфуцій, Платон, Арістотель, Макіавеллі, Гоббс, а в сучасній науці – Т. Парсонс, Д. Істон, Г. Алмонд, С.Ліпсет, С. Хантінгтон та інші дослідники. Проте й досі не існує узагальнюючих та всіма визнаних підходів до визначення сутності стабільності й нестабільності, а також механізмів суспільних змін. Критично проаналізувавши сучасні теорії соціальних змін, Р. Будон дійшов висновку, що всі вони не виправдали претензій на універсальне пояснення суспільних трансформацій. Але спроби інтеграції сучасних уявлень про соціальні зміни взагалі і політичні, зокрема, не припиняються. Нові імпульси їм надали так звані демократичні революції “третьої хвилі”, що призвело до формування спеціалізованого дослідницького напряму – транзитології. В роботах Дж. Александера, В. Банс, З. Баумана, Г. О’Донелла, Т. Карла, Ф. Шміттера, П. Штомпки та інших викриваються повторювані риси і специфіка переходів до демократії різних країн. Окремі положення західних транзитологічних теорій виступають міцним імпульсом для розвитку вітчизняних досліджень і знаходять відображення в дисертації.
Проаналізувавши сутність категорій “стабільність” і “нестабільність”, які розглядаються в роботах Е. Баталова, А. Галкіна, К. Дойча, С. Ліпсета, А. Макаричева та інших, дисертант формулює ряд методологічних положень, які визначають його розуміння цих понять. Підтримується точка зору, згідно з якою “стабільність” і “усталеність” розрізняються між собою. Стабільність співвідноситься із ситуативними параметрами політичної динаміки, тоді як усталеність – із стратегічними. Стабільність може набувати стагнаційного характеру, через що суспільний розвиток уповільнюється. Такий перебіг подій в деякій мірі притаманний сучасному політичному процесу в Україні. Доведено, що ПС України бракує не стільки рис стабільності, скільки якостей динамічної усталеності.
В четвертому підрозділі “Комплексний аналіз пострадянського розвитку політичної системи України: основи робочої гіпотези” обґрунтовано доцільність поєднання елементів системного і новоінституціонального підходів щодо аналізу сучасних змін політичного життя. Це призволяє поєднати прийоми макро-, мезо- і мікроаналізу політичної дійсності, які, звичайно, разом не використовуються. Через те з’ясування загальних напрямків і тенденцій змін у ПС стає занадто складним, а висновки окремих досліджень вельми суперечливими. Зокрема, це стосується дискусій про сутність політичного режиму і перехідний характер ПС сучасної України. Дисертант вважає, що саме перехідний стан ПС, невизначеність багатьох її рис робить постанову питання про режим її функціонування не досить коректним.
В процесі дослідження уживається низка відносно нових для політології понять, зміст яких розкрито дисертантом. Так, інституціональна матриця, згідно з концепцією С. Кірдіної, – це стійка історично сформована система базових інститутів, яка регулює взаємозалежне функціонування основних суспільних сфер - економічної, політичної, ідеологічної. Дефініція “інституціональна модель” відбиває характер інституціоналізованих політичних відносин, стійких взаємозв’язків і “правил гри”, які лежать в основі функціонування формальних структур і неформальних інтеракцій політичних акторів. Поняття “інституціональне середовище” охоплює всю сукупність політичних, соціальних, юридичних, моральних та інших норм і правил, в межах яких розгортаються політичні процеси і здійснюються трансакції політичних акторів. Слабкість або неструктурованість цих регуляторів, суперечливість інституціонального середовища призводить до дезорієнтації суб’єктів, їхньої нездатності до раціонально-мотивованої діяльності. Поняття “інституціональних циклів” допомагає побачити політичний процес як серію послідовних дискретних станів ПС, під час яких відбувається відтворення та модифікація її елементів і характеристик. Спираючись на ці поняття, автор уточнює головні завдання дисертаційного дослідження.
У другому розділі “Інституціональні характеристики та перспективи розвитку вітчизняної політичної системи” на основі виробленої автором концептуальної схеми здійснюється аналіз радянської державно-управлінської підсистеми, порівняння її з нормативною моделлю західної демократії, а також сьогоднішнім станом ПС України. Розкрито зміст, форми, механізми й напрямки змін сучасної української інституціональної моделі та характер її взаємодії з інституціональним середовищем.
Перший підрозділ “Радянська державно-управлінська модель як вихідний момент перетворень політичної системи України” присвячений усвідомленню того, що уявляла собою ПС країни того часу. Процес життєдіяльності ПС України окреслюється з точки зору загальних закономірностей функціонування складних організаційних систем. Переважна більшість вітчизняних дослідників розглядає інституціональні, суб’єктні, нормативні та інші компоненти ПС як її окремі, хоча й взаємопов’язані ланки. На відміну від них дисертант вирізняє інституціональну систему як більш-менш самостійний предмет дослідження, який до певного ступеню вбирає до себе нормативні та суб’єктні елементи, тому що з точки зору новоінституціонального підходу суб’єкти, організаційні структури та правила, за якими відбувається їхня взаємодія й функціонування, становлять нерозривне ціле.
У дисертації здійснюється модифікація інституціональних моделей східного та західного типу, запропонованих С. Кірдіною. Зокрема, сформульовані принципи функціонування і, водночас, аналізу будь-якої інституціональної системи виокремлюються на більш послідовних системних підвалинах. За допомогою цих загальних принципів показано конкретну сутність відмін в інституціональних системах радянського та західного типу. З’ясовано причини деградації радянської ПС. Зокрема, головні системні недоліки радянської інституціональної моделі полягали в тому, що заради додержання свого функціонування вона надмірно використовувала енергетичні та матеріально-речовинні ресурси, проте була приречена на розпад через недосконалість свого інформаційного забезпечення. Неповнота зворотних зв’язків, викривлення інформації, яка надходила знизу, призвели до втрати керованості даною системою. Радянській системі бракувало горизонтальних зв’язків (міжособистісні відносини та комунікація через організації контролювалися владою), а вертикальні згодом перестали відповідати потребам оптимального управління й стабільного розвитку системи.
У другому підрозділі “Основні механізми й тенденції змін інституціональної моделі системи” доведено, що змістом пострадянських перетворень ПС України було пристосування частки формальних політичних інститутів до нових потреб зовнішнього та внутрішнього середовища. Механізми інституціональних змін полягали переважно у цілеспрямованому конструюванні “зверху” нових організаційних форм і правил політичного життя на базі імітації та запозичення чужоземного (передусім, західного) досвіду. Механізм спонтанного виникнення інституціональних явищ “знизу” призвів до формування інститутів багатопартійності, суспільних рухів, громадських структур, недержавних ЗМІ, проте їх діяльність була і залишається залежною від низки основоположних правил і норм, вироблених правлячою елітою. Формою протікання інституціональних змін у суверенній Україні є, здебільшого, конкурентна боротьба та розподільчі конфлікти різноманітних сегментів елітарних угруповань на загальнонаціональному, регіональному і місцевому рівнях, які відбуваються частково публічно, але частіше – у прихованому вигляді.
Навмисне впровадження таких інституцій, як парламентаризм, президенціалізм, альтернативні вибори, не спиралося на глибоке розуміння власної історії та об’єктивних потреб суспільного розвитку, не базувалося на чітко з’ясованої меті перетворень. В процесі конструювання вітчизняної ПС поняття цінності заступило поняття цілі. Але не було враховано, що принципи управління ціннісно-орієнтованими і цілеорієнтованими системами сутнісно відрізняються. До того ж цінності демократії, ринку, свободи особи мали досить абстрактний характер і не слугували достатньою мотивацією діяльності пересічних громадян.
У третьому підрозділі “Суб’єктний і структурний аналіз інституціонального середовища системи” зазначено, що інституціональні правила і норми виникають завдяки сукупній діяльності соціальних суб’єктів, які одночасно є агентами інституціоналізації. Західні фахівці, зокрема, Е. Гідденс, П. Моузеліс, виокремлюють два рівня, на яких відбувається ця діяльність. Дисертант вважає за необхідне виділити три взаємопов’язаних рівня формування інституціональних правил в залежності від того, які з агентів інституціоналізації беруть участь в даних процесах.
Сучасні транзитологічні теорії відводять провідну роль в процесах демократичної інституціоналізації політичній еліті. В дисертації доведено, що вітчизняні правлячі кола об’єктивно не були готові до вирішення цього історичного завдання. Держава й досі не є самостійним найвпливовішим суб’єктом політичних перетворень. Її роль і функції регулярно зазнають заперечення як з боку різноманітних внутрішніх сил (регіональні та бізнес еліти, структури місцевого самоврядування, опозиційні лідери), так і ззовні (МВФ, Рада Європи, керівництво західних держав, Росії). Перерозподіл та зрощування економічних, політико-владних й адміністративних ресурсів між окремими суб’єктами спричинив появу феномену адміністративно-економічних кланів. Завдяки цьому процес вироблювання інституціональних правил викривляється, а недемократичні методи тіньового торгу й таємних конвенцій переважають над формальними легітимними правилами політичної гри.
На другому мезо-рівні найбільш вагома роль належить керівникам виконавчої влади середнього рівню і мерам крупних міст, які перебувають під подвійним тиском і контролем з боку центру й мешканців відповідних населених пунктів. Саме вони в подальшому виявляють зацікавленість у формалізації й наданні сталості правилам політичної взаємодії.
Нижчий рівень повсякденно-спонтанних практик індивідуальних суб’єктів української політики характеризується розповсюдженістю стратегій реактивно-адаптивної поведінки. Окремі форми політичного життя, які були наслідком спонтанної творчості мас (громадські організації, незалежні профспілки, недержавні ЗМІ) згодом були підпорядковані центральній або регіональній владі. Постійні зміни правил гри під впливом політичної кон’юнктури, перенесення цих правил на структури громадянського суспільства посилюють відчуження пересічних громадян від публічної політики, вкрай знижують рівень легітимної підтримки нових інститутів з боку мас.
Взагалі інституціональне середовище ПС України виявилося неготовим щодо більшості інновацій, які не узгоджувалися з системою базових інститутів, вкорінених у наступні часи. Інституціональне реформування торкнулося передусім сфер конституційно-правового рівню інституціонального середовища. Проте традиційні норми й правила взаємодії (блат, місництво, закулісні домовленості з приводу влади, власності й ресурсів) продовжують існувати на всіх рівнях інституціонального середовища. Це нівелює ефект упровадження демократичних інституціональних форм і легально-конституційних правил, заважає оформленню стильового фундаменту демократії.
За таких складних умов постає питання про реальні можливості стабілізації та демократизації системи, яке розглядається у четвертому підрозділі, що має таку ж назву. Аналіз пострадянських перетворень в Україні, доцільно проводити з урахуванням певних критеріїв демократії, вироблених, зокрема, в працях Р. Даля, Й. Шумпетера, С. Хантінгтона. Найголовнішим інституціональним критерієм демократії є принцип конкуренції суб’єктів політики в межах переважно формальних правил. Як показано в дисертації, сучасні українські реалії цьому принципу ще не відповідають. Відбувається не стільки зміна домінуючих норм і принципів політичної взаємодії акторів, скільки поширення кола самих гравців та інтенсифікація неформальних обмінів між ними. Слабкість держави як самостійного політичного суб’єкта, недостатня сформованість інститутів та каналів соціального представництва, дискретність інформаційного простору та відсутність повноцінного інформаційного обміну в середині ПС зумовлюють її нестабільність. Відтак, патримоніальний характер організації влади, виникнення адміністративно-економічних кланів та посилення їх ролі у закулісних перерозподільчих конфліктах слугують відповіддю ПС на нестачу повноцінних імпульсів “входу” і своєрідною захисною реакцією системи по самозбереженню і адаптації.
Уточнення періодизації інституціональних циклів розвитку ПС України за шкалою “традиції - інновації” дозволяє припустити, що в цілому відбулося її первісне пристосування до нових умов, коли традиційні та нові політичні норми перебувають у хиткому балансі. Це призвело до зміни домінуючих стратегій політичних еліт, які сьогодні приречені вести “війну за правилами”. Тяжіння до легалізації інституціональних норм і правил політичного суперництва виявляють різноманітні політичні суб’єкти, але найбільшу зацікавленість об’єктивно мають державно-адміністративні еліти регіонального рівню й місцевого самоврядування, деякі опозиційні партії. Водночас метою просування України до усталеної демократії є поступова ресоціалізація громадян, яка здібна надати процесам демократичного розвитку необоротного характеру.
Зазначено, що свідоме управління цими процесами залежить від здатності політичного керівництва вірно оцінювати стан суспільного розвитку та ефективно впливати на формування суспільного порядку. Вітчизняні дослідники виробили низку показників стану суспільства, які з деякими модифікаціями можна застосувати для характеристик ПС. Серед них: 1) визначеність напрямку і цілей розвитку; 2) чіткість і точність розподілу функцій в структурах влади; 3) чіткість взаємодій між державою й громадянським суспільством; 4) виразність, упорядкованість інституціональної структури та відносин ПС з середовищем. Виходячи з цих критеріїв, автор формулює загальні завдання і практичні зауваження щодо врівноважування ПС, організації певного порядку й послідовної структуризації середовища.
У висновках зазначено, що принципові розбіжності інституціональних моделей колишнього СРСР і нормативних західних демократій, на які орієнтувалося українське політичне керівництво, обумовили певні труднощі й суперечності пострадянських інституціональних трансформацій. Зміни в Україні мали характер вимушеного переходу, який був детермінований не стільки свідомою програмою перетворень, скільки сукупністю об’єктивних екзогенно-ендогенних чинників. На момент отримання незалежності Україна не мала таких важливих завчасних умов для успішної демократизації, як національно-державна ідентичність, чіткий розкол всередині еліт, відданість більшості правлячого класу і мас ідеалам демократії.
Змістом пострадянських трансформацій стало часткове пристосування деяких традиційних формальних і неформальних інститутів до нових потреб, а також навмисне впровадження західних інституційних форм, яке здійснялося шляхом імітації їх зовнішніх результатів, а не алгоритмів і принципів функціонування. Тому реальне зближення інституціональних моделей ПС Заходу і сучасної України практично не відбулося. Натомість, спостерігається відтворення в новому вигляді принципів моноцентризму, виконавчої вертикалі влади, патримоніальної залежності суб’єктів і об’єктів політики. Претензії державних виконавчих структур на домінування обумовлюють постійне репродукування структурних конфліктів, несталість політичного процесу. Відносна стабільність ПС досягається за рахунок позитивної динаміки і, певним чином, подвійної інституціоналізації, тобто одночасного існування традиційних і нових, формальних і неформальних норм політичної взаємодії.
Відзначені риси зволікають ситуацію невизначеності, заважають демократичній ресоціалізації громадян і надають відкладеного характеру їхньому попиту на нові демократичні права. Проте аналіз фактичного матеріалу підтверджує незгоду більшості населення відмовлятися від демократичних принципів політичного життя, що опосередковано свідчить про їх поступову хабітуалізацію. Дисертант вважає, що саме на середньому і нижчому рівнях інституціонального середовища існує певний потенціал суспільної самоорганізації, за рахунок якого можна домогтися мети сталого демократичного розвитку України.