СОЛОДОВНІКОВА Христина Кшиштофівна СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ АНАЛІЗУ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ ТЕРОРИЗМУ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження; визначено його об’єкт, предмет, мету, гіпотези та задачі; розкрито теоретико-методологічні основи та описано методи дослідження; висвітлено наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів; наведено дані про апробацію результатів та їх впровадження у психолого-педагогічну практику.
У першому розділі – «Тероризм як соціально-психологічний феномен» – викладено огляд наукової літератури стосовно соціально-психологічних та інших чинників виникнення й розвитку тероризму на історичному шляху становлення людства, розглянуто проблематику дослідження феномену тероризму у працях вітчизняних та зарубіжних авторів.
У розділі констатується, що у науковій літературі розуміння соціально-психологічних аспектів тероризму спирається на уявлення про його основну мету, яка полягає в досягненні такого психічного стану людей, при якому забезпечується їх примус до виконання вимог терористів. При цьому, актуалізовані реакції страху стають відносно стійкими і зберігаються в умовах життєдіяльності людини тривалий період, забезпечуючи прояв певних стереотипів поведінки в суспільстві.
В даному дослідженні розкрито зміст поняття «тероризм» за допомогою викладеного у Законі України «Про боротьбу з тероризмом» (від 20.03.2003) тероризм – суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства. Дане визначення вимагає уточнення, оскільки в Законі прямо не вказані основні риси, які дозволяли б виокремити дане явище з-поміж схожих за способом дії, але різних за соціально-психологічними характеристиками та чинниками, зокрема це такі явища як диверсія, бунт, партизанство.
Дослідники тероризму В. Замковий та М. Ільчиков наголошують, що терор здійснюється відкрито і легально, а тероризм реалізується конспіративно та нелегально. Схожої позиції притримуються А. Бернгард, В. Чалікова, М. Ферро, які визначають терор як насильство і залякування, яке використовується більш сильним стосовно більш слабких, в той час як під тероризмом дані дослідники розуміють насильство і залякування, що використовується більш слабким у відношенні більш сильного. Ми погоджуємося з даним визначенням, однак вважаємо, що сучасний тероризм здійснюється здебільшого на трансдержавному, транснаціональному, міжетнічному та міжконфесійному рівнях, а за цих умов об’єкти і суб’єкти терористичних дій не завжди можна чітко розподілити за ознакою «сили», яка у вищезгаданих авторів містить використання репресивних апаратів: поліції, армії тощо. Модель тероризму містить такі складові: суб’єкт тероризму; насильство як спосіб впливу; об’єкт; мета, що її переслідує суб’єкт. Суб’єкт тероризму використовує насильство (або загрозу його застосування) як спосіб впливу на об’єкт для досягнення поставлених перед собою задач (політичних, соціальних, економічних тощо). Об’єктивно сильнішим виступає держава або уряд країни, на відміну від нерегулярних суспільних утворень, які, як правило, діють під впливом стихійно організованих факторів (штучних або природних).
Дисертантом аргументовано, що сучасний стан дослідження феномену тероризму викликає необхідність звернутися до історичного шляху його становлення, оскільки ретроспективний аналіз еволюції суспільства виявив в подіях минулого головні компоненти тероризму: суб’єкт тероризму; об’єкт; мета, що її переслідує суб’єкт; насильство як спосіб примусу.
Ретроспективний аналіз наукових джерел показав, що проблема тероризму з’являється із виникненням держави і права. В подальшому змінюється його назва, умови і способи здійснення, але не способи дії. Еволюцію явища тероризму в дисертаційній роботі розкрито за допомогою аналізу розвитку наукових поглядів на його атрибути: внутрішньо-особистісних якостей людини (агресія) та зовнішньо-соціальних умов (антагоністичні конфлікти). Суспільно-історичними передумовами виникнення та становлення тероризму виступає боротьба за владу, протест проти тиранії або деспотії правителя. Головною ознакою тероризму у найдавніші часи було те, що його суб’єкти і об’єкти, як правило, належали до вищих прошарків населення.
У дисертаційній роботі обґрунтовано, що релігійний тероризм має давні історичні коріння, а також набуває характерної риси, властивої тероризмові сьогодення – погроза насильством, яка стосувалася всіх верств населення.
У роботі з’ясовано, що така особливість війни, як амбівалентне ставлення її учасників, а також створення образу «ворога», стала характерною для всіх конфліктів, що з часом перетворюються на гостре протистояння із застосуванням насильства. Одним із втілень (реалізації, виразі в діях) такого роду конфліктів у соціальній свідомості та діяльності виступає тероризм.
Вивчення розвитку наукових поглядів на конфлікт як головний чинник тероризму дозволило відстежити процес легітимізації у свідомості та діяльності людини радикальних способів ціледосягання. Як стверджують К. Маркс, Ж.–Ж. Руссо, Е. Дюркгейм, тощо в контексті взаємодії особи та будь-якої форми влади постає перманентний конфлікт. За Т. Гоббсом людина є певною самістю, індивідом, для кого всі інші є лише середовищем для існування, і яка діє за принципом «війни всіх проти всіх». Пізніше наукова думка повернулась до ідеї, що конфлікт можна розглядати як перманентну рису особистості та суспільства. У ХVIII столітті ця проблема трансформувалась у площину співвідношення розуму та пристрастей або свідомого та неусвідомлюваного у мотивах, спонуканнях поведінки людини. Г.В. Лейбніц у своїй роботі «Нові досліди людського розуму» (1704 р.) говорить про неусвідомлювані страждання, про наявність у внутрішньому світі людини сфери явищ «Я» та сфери свідомості «Я». Від його ідей пізніше відштовхувалися З. Фрейд, Ф. Ніцше, Е. Фромм, які вважали, що саме внутрішньоособистісні конфлікти є джерелом агресії та насильства, спрямованих проти суспільства в цілому.
Загальновідомим є положення, що хоча явище тероризму виникло в давні часи, саме поняття традиційно пов’язують із періодом Французької революції, коли термін «терор» (від латинського – страх, жах) вперше набув поширення під час якобінської диктатури. Цей час інколи називають «епохою терору». Таким чином у ХVІІІ столітті поняття «терор» позначало державну політику якобінців, запроваджену у практику М. Робесп’єром.
Ґрунтуючись на аналізі зарубіжних та зокрема російських дослідників тероризму, дисертантом з’ясовано, що найповнішу картину соціально-психологічних чинників, що спричиняли тероризм часів Російської імперії початку ХІХ ст. через наявність великої кількості різного роду джерел (експертні оцінки, поліцейські зведення, особисте листування безпосередніх учасників та свідків подій, психологічні дослідження тощо), що дозволило провести ретроспективний аналіз становлення особистості тогочасного терориста.
З’ясовано, що рушійною силою тогочасного тероризму була студентська молодь, на це вказували у своїх працях Б. Савінков, учасник бойової організації есерів та автор мемуарів, а також видатні українські вчені ХІХ ст. М. Грушевський та М. Драгоманов, вивчаючи мотиви, які спонукали до вступу в тероризм українських студентів, вказували на пошуки національної самоідентичності.
Сучасні дослідники російського тероризму часів імперії Ю. Антонян, У. Лакер, Д. Ольшанський, досліджуючи особливості мотиваційної сфери терористів виявили взаємозв’язок між мотивацією та функціями (ролями), які терористи виконують у тероризмові. Зокрема вищезгаданими вченими встановлено, що якісний склад терористичних груп становить молодь до 30 років, розподіл за функціями виглядає так: безпосередні виконавці мали здебільшого до 25 років, тоді як ідеологи та керівники – до 35 років. Схожі дані отримали й О. Брасс та О. Колпакіді, вивчаючи діяльність західнонімецької терористичної групи Фракція Червоної Армії (1960–1990 рр.) Отримані дані теоретичного та емпіричного дослідження підтверджують висновок вказаних авторів, щодо участі студентської молоді і в сучасному тероризмові. Але слід зауважити, що в терористичних групах, які переслідують мету змінити релігійний та національний лад – безпосередні виконавці є молодшими (до 20 років).
Вивчення соціально-психологічних умов активізації тероризму в Російській імперії дозволило поглибити наукові знання про механізми поширення тероризму, зокрема встановлено, що істотну роль в цьому відіграють соціальні уявлення та ставлення до мети й засобів, які обираються терористами. В роботі досліджено вплив соціально-економічних негараздів та жорсткого диктату держави щодо громадян, який виражається у кримінальному переслідуванні за висловлення незгоди. Аргументовано, що така основа приводить до зміни домінуючих у суспільстві цінностей, що виявлялося зокрема у появі співчуття ідеї насильницького примусу державного апарата до виконання поставлених вимог. Ретроспективний аналіз показав, що подібна ситуація спостерігалася в процесі історичного розвитку суспільства раніше (ассасіни, карбонарії тощо), що знайшло своє відображення у соціально-психологічних механізмах легітимації насильства, а також захисних механізмах та механізмах субституції, які виражалися в домінуванні у масовій свідомості уявлень про те, що від тероризму потерпають лише винні.
Схожі суспільні процеси відбувалися у тогочасній Франції, що знайшло своє відображення у застосуванні французьким законодавством поняття інсуррекція. В роботі розкрито зміст понять інсургенти й інсуррекція, обґрунтовано, що вони мають спільні ознаки з тероризмом, зокрема інсургенти (лат. insurgentes – «повстанці») – збройні загони цивільного населення, що протистоять владі. Оскільки вони мають меншу військову силу, порівняно зі владою, то зазвичай вдаються до партизанської війни, терористичних актів. На відміну від тероризму в Російській імперії дане явище носить характер відкритого нелегітимного масового насильницького опору державній владі, тоді як російський тероризм характеризувався таємністю, нелегітимністю, чітко визначеною адресністю. У роботі доведено, що поняття «інсуррекція» містить той же зміст, що й «тероризм», ціллю в обох випадках постає опір владі, тобто такій силі, що являє собою втілення законного примусу. Відмінність же полягає у тривалості обох явищ в часі: інсуррекція – одинична нетривала акція опору, тоді як тероризм – це довготривалі перманентні акції, що мають на меті ліквідацію подразника, у вигляді якого виступає влада, релігія, суспільний лад тощо.
Таким чином, встановлено, що досвід соціальних відносин останнього часу пропонує чимало версій тлумачення природи соціальних протиріч та передумов виникнення тероризму. На думку переважної більшості дослідників тероризму соціальними передумовами виступають соціальні негаразди, цивілізаційні зрушення (М. Хантінгтон, А.Тойнбі), боротьба за владу та релігійні конфлікти. Активізація тероризму зумовила пошук причин появи тероризму та факторів, що зумовлюють його становлення як соціально-психологічного феномену. Автором встановлено, що на поч. ХІХ – поч. ХХ ст. науково-психологічна думка поділялася на два напрямки: конфліктологічний та особистісний, кожен з цих підходів досліджував явище тероризму властивими їм засобами й способами. До першого напрямку входять філософсько-психологічні підходи, що ґрунтувалися на ідеї, що конфлікт є причиною й метою тероризму, зокрема: апеляція до теорії «суспільного договору» як гаранту правоти і основи легітимності надзвичайних заходів, репресивних законів, насильство як основа соціального і політичного устрою (Е. Дюрінг), конфлікт між природою людини та суспільством (З. Фрейд), психологічні механізми та ідеологічні підвалини анархістських рухів (М. Штірнер, В. Вейтлінг, Ж.–П. Прудон); до другого напрямку входять психологічні підходи, які базувалися на ідеї, що терориста можна вирахувати шляхом вивчення зовнішніх ознак, вад зовнішності тощо: наявність причинно-наслідкових зв’язків між спадковістю та фізичними вадами людини та її злочинним характером (Ч. Ломброзо), ідея випадкових людей у злочинному середовищі, часто з небідних верств населення (Л.М. Моро-Кристоф), роль пристрасті (звички) до вчинення злочину, яка трансформувалася в потребу (М. Геринг), зв’язок між фізичною конституцією людини, психічним складом та типом поведінки (Е. Кречмер), ідея ендокринної схильності людини до злодіяння (Ді Тулліо, Р. Фунес та ін.), які сприяли формуванню теоретичної й методологічної бази дослідження.
У другому розділі – «Соціально-психологічні особливості прояву тероризму у ХХ–ХХІ століттях» поглиблено знання про вплив когнітивної сфери на легітимацію насильницьких способів ціледосягання, виявлено характерні ознаки сучасного тероризму, емпірично з’ясовано соціально-психологічні уявлення студентської молоді про тероризм, розроблено підходи до побудови соціально-психологічної моделі сучасного терориста.
Теоретичний та емпіричний аналіз показав, що головними ознаками сучасного тероризму виступають: нелегітимність, таємність та досягнення поставленої мети за допомогою примусу шляхом насильства або погрози ним.
Дисертантом аргументовано, що психологічний механізм легітимації насильства та тероризму формується в межах особливого виду колективного знання, яке засвоюється і привласнюється індивідами – соціальними уявленнями, а отже, дослідження проблем тероризму має включати в себе аналіз особливостей соціальної ситуації, особливостей диспозиційної структури суб’єкта соціальної діяльності (аналіз соціальних уявлень, соціально-психологічної позиції, яку займає суб’єкт, соціальна домінанта, обрання стратегії досягнення цілей).
Поширення світового тероризму у ХХ ст. спричинило розвиток наукового інтересу, спрямованого виключно на феномен тероризму, про що свідчить різке зростання наукових праць, присвячених не дослідженню атрибутів тероризму, але вивченню соціально-психологічних особливостей самого феномена. На той час наукова психологічна думка була чітко розмежована між двома основними течіями: прихильники першої, здебільшого зарубіжні психологи й терологи вивчали явище тероризму в контексті зовнішньо-ситуативних детермінант; представники другої, здебільшого російські та вітчизняні науковці приділяли увагу когнітивній сфері свідомості. Результати феноменології досліджень тероризму дозволили встановити, що мотивація та психологія терористів вивчалися за такими напрямами: шляхом аналізу психопатологічних зрушень у психіці людини, вивчення біографічних даних та спадкування сімейних стереотипів поведінки, в рамках психоаналітичного підходу (З. Фрейд, А. Адлер, Е. Еріксон, Е. Берн) та вивчення деструктивної особистості у контексті її суспільних зв’язків (К. Юнг, К. Хорні, Е. Фромм), наслідування агресивних інстинктів (К. Лоренц), в руслі біхевіористичного напрямку, крізь призму проблеми конфлікту як соціальної «хвороби» (Т. Парсонс, Е. Дюркгейм, Е. Мейо), ситуативних зовнішніх детермінант (Дж. Доллард, Н. Міллер, Л. Берковіц; М. Дойч, М. Шеріф), активність суб’єкта у теорії соціального научіння (А. Бандура).
Проаналізовано російську та вітчизняну соціально-психологічну літературу, в якій проблематика психології тероризму розкривається в рамках теорії: «суспільної свідомості», соціальних стереотипів (Л. Войтасик), концепції соціальних уявлень (В.А. Ядов), неусвідомлюваних, афективно заряджених стимулів (Г. Дилігенський), через відношення (ставлення) людини (М. Горшков), зв’язок між масовою свідомістю і масовою поведінкою (О. Уледов), установки (С.Л. Рубінштейн, Д.М. Узнадзе, А.В. Петровський, М.Г. Ярошевський), проблеми мотивації і мотиваційної сфери (Ю.М. Антонян, Є.П. Ільїн).
Виокремлено мотиви тероризму, до яких належать: самоствердження (стимулює жагу визнання на соціальному та соціально-психологічному рівнях), захисні, заміщуючі (заміна цілі терористичного впливу на більш досяжну, респондентська агресія) мотиви самовиправдання (самовиправдання, невизнання вини, нівелювання бар’єрів морально-нормативного контролю).