У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються його мета та завдання, об’єкт і предмет дослідження, методологічні засади, наукова новизна та практичне значення отриманих результатів, наведені дані щодо апробації та публікації результатів проведеного дослідження, структури та обсягу роботи.
Розділ 1 » присвячений аналізу правової природи території, основних теорій, концепцій та моделей вирішення міжнародних територіальних спорів.
У підрозділі 1.1. » здійснено аналіз теоретико-правових, політико-правових та історичних ідей щодо розуміння поняття «територія» та її класифікації. У ході дослідження було виявлено, що як у теорії, так і в практиці міжнародного права на перший план виходить не стільки проблема визначення поняття території, скільки її класифікація. На основі проведеного аналізу встановлено, що найприйнятнішою ознакою для класифікації території є її правова природа. За цією ознакою території було класифіковано на державні та міжнародні.
Встановлено, що в основі правової природи державної території лежить державний суверенітет. Державна територія є простором, у межах якого діє певний національний правопорядок. При цьому, сфера дії національних правопорядків розмежовується державними кордонами, які позначають просторові межі дії суверенітету держави, що і було підтверджено судовою практикою (зокрема, справа Гвінея-Бісау / Сенегал про морський кордон 1989 р.).
Проте, правова природа території не завжди дозволяє визначити порядок її використання, тому при класифікації було також враховано правовий режим території. Правовий режим державної території визначається на основі національного права, однак територія держави може мати і подвійний правовий режим, що формується, у тому числі, нормами міжнародного права (зокрема, режими кондомініуму, сервітуту, оренди).
За критерієм правової природи було також встановлено, що до міжнародної території належать території, на які не поширюється державний суверенітет у цілому, або поширюється лише тією мірою, якою це дозволяють норми міжнародного права. Так, континентальний шельф і виключна економічна зона, за своєю правовою природою є міжнародною територією, але їх правовий режим визначається на основі норм міжнародного права, що дають право прибережній державі встановити там національний правовий режим.
У підрозділі 1.2. Правова природа та класифікація міжнародних територіальних спорів» здійснено аналіз підходів міжнародних судових органів до поняття міжнародний спір.
Виділено та розглянуто внутрішні та зовнішні ознаки міжнародного спору, які відображають його міжнародно-правову природу. До внутрішніх ознак віднесено три основні елементи, а саме: об’єкт, предмет та суб’єкти спору.
Об’єктом міжнародного територіального спору є державна територія, а предметом є ті суперечності, що виникають між сторонами і в яких проявляється міжнародно-правова сутність спору. З огляду на специфіку міжнародних територіальних спорів, їх суб’єктами можуть бути лише держави та народи, які борються за національну незалежність і створення власних держав. Однак, можливість останніх бути стороною у міжнародному територіальному спорі є досить спірною, зважаючи на принципи територіальної цілісності та непорушності державних кордонів. Для того, щоб певна ситуація вважалася міжнародним спором, претензія однієї сторони повинна відповідати претензії іншої сторони, що є кваліфікаційною ознакою будь-якого міжнародного спору. У контексті міжнародних територіальних спорів претензії держав – сторін спору повинні стосуватися певної визначеної території.
У ході дослідження встановлено, що зовнішні ознаки міжнародного спору проявляються у його впливі на міжнародний правопорядок. Деякі справи лише підтверджують норми міжнародного права, на яких ґрунтується міжнародний правопорядок, а інші – впливають на їхню зміну, визначаючи динаміку міжнародного права та закладаючи основи його прогресивного розвитку.
Хоча поняття «міжнародний спір» нормативно не закріплено, міжнародні судові органи у своїй практиці орієнтуються на визначення міжнародного спору, надане Постійною палатою міжнародного правосуддя (далі – ППМП) у справі Греція / Сполучене Королівство Мавроматіс 1924 р.
Розроблено авторську класифікацію міжнародних територіальних спорів: за характером; за формою вирішення; за предметом; за ознакою загрози для міжнародного миру та безпеки; за групами обґрунтувань.
Державна територія як предмет міжнародного територіального спору» досліджуються характерні особливості державної території як предмету міжнародного територіального спору. У цьому контексті автором особливо наголошується на тому, що в міжнародно-правовому розумінні держава є поєднанням трьох елементів – території, населення та публічної влади.
Зважаючи на правову природу міжнародних територій, правовий режим яких визначається на основі норм міжнародного права, встановлено, що у спорах щодо міжнародної території предметом є не її приналежність, а юрисдикція щодо неї.
Розглянуто передумови виникнення міжнародних територіальних спорів, до яких, зокрема, належать: невизначеність статусу певних територіальних утворень, право народів на самовизначення, незгода з існуючими поділом територій та встановленими державними кордонами, боротьба за право на розробку природних ресурсів, а також потреба у розширенні сфери дії певного національного правопорядку. У цьому контексті встановлено, що укладання міжнародних договорів про делімітацію та демаркацію державних кордонів сприяє попередженню міжнародних територіальних спорів, хоча з точки зору міжнародного права делімітація не вважається обов’язковою і досить часто здійснюється з суттєвими часовими затримками.
Однак, відображенням потреби у забезпеченні цілісності території держав та врегулювання міжнародних територіальних спорів стали положення про недоторканність державної території, закріплені у багатьох міжнародних актах.
Розділ 2 «Судові механізми вирішення міжнародних територіальних спорів» містить три підрозділи, в яких досліджуються основні судові механізми та підходи до вирішення міжнародних територіальних спорів.
У » визначено та розглянуто механізми мирного вирішення міжнародних територіальних спорів. Наголошується на тому, що врегулювання міжнародних територіальних спорів, зазвичай, здійснюється на основі комплексного застосування різноманітних механізмів мирного вирішення. Виділено два основні механізми мирного вирішення міжнародних територіальних спорів – дипломатичний та судовий. Результатом застосування механізмів мирного вирішення міжнародних територіальних спорів є укладання угоди між сторонами або винесення рішення органами, які мають відповідну юрисдикцію.
Звертається увага на те, що більшість міжнародних територіальних спорів вирішуються за допомогою дипломатичних засобів мирного врегулювання, до яких відносять: переговори, консультації, обстеження, примирення, добрі послуги, посередництво. Проте, мирне вирішення міжнародних спорів за допомогою дипломатичних засобів зазнає значного політичного впливу, і тому знаходиться на межі права та політики. Встановлено, що ефективність застосування дипломатичної форми вирішення міжнародних спорів залежить від ряду факторів, основним серед яких є політична воля держав – сторін спору. Якщо сторони не змогли дійти згоди щодо вирішення міжнародного територіального спору за допомогою дипломатичних засобів, доцільним є застосування судового механізму вирішення.
Виявлено основну відмінність між дипломатичною та судовою формою вирішення міжнародного спору, яка полягає у тому, що застосування судової форми передбачає винесення остаточного та юридично-обов’язкового для сторін рішення, тоді як застосування дипломатичних засобів не породжує обов’язку сторін укладати юридично-обов’язкову угоду.
У підрозділі 2.2. «Вплив практики Міжнародного Суду ООН на прогресивний розвиток інституту мирного вирішення міжнародних територіальних спорів» проаналізовано практику Міжнародного Суду ООН (далі – МС ООН) у вирішенні міжнародних територіальних спорів.
У контексті практики МС ООН щодо вирішення міжнародних територіальних спорів здійснено систематизацію аргументації та концепцій, якими послуговується суд при вирішенні міжнародних територіальних спорів. Відзначається, що при вирішенні міжнародних територіальних спорів у МС ООН, пріоритетним питанням є наявність певної міжнародної угоди або іншого документа, який би свідчив про визнання сторонами спільних кордонів (зокрема, справа Лівія / Чад про територіальний спір 1990 р.). У разі відсутності такого документа, суд встановлює можливість застосування у певній справі принципу uti possidetis (зокрема, справа Буркіна Фасо / Малі про прикордонний спір 1986 р.). На основі аналізу практики МС ООН було встановлено, що у більшості справ, у яких предметом спору є територія держав – колишніх колоній, застосовувався саме цей принцип. Коли справа не стосується постколоніальних кордонів і між сторонами не було укладено міжнародного договору, який би встановлював лінію кордону, суд найімовірніше буде ґрунтувати своє рішення на здійсненні ефективного контролю (справа Індонезія / Малайзія про суверенітет над островами Пулау Лігітан та Пулау Сіпадан 2001 р.). У таких справах тривалість і характер ефективного контролю має для суду вирішальне значення. Таким чином, при вирішенні міжнародних територіальних спорів МС ООН надає перевагу аргументам, які ґрунтуються на нормах міжнародних договорів, доктрині uti possidetis juris та концепції ефективного контролю.
На основі аналізу практики МС ООН було встановлено, що в основі ряду його рішень, які в подальшому вплинули на міжнародний правопорядок, лежать рішення міжнародного арбітражу як однієї з перших інституційних форм вирішення міжнародних територіальних спорів. Це дозволяє зробити висновок про те, що рішення міжнародних арбітражів – так само, як і рішення МС ООН – мають прецедентний характер.
У підрозділі 2.3. «Роль судових органів ad hoc у вирішенні міжнародних територіальних спорів» визначено та проаналізовано роль судових органів ad hoc у вирішенні міжнародних територіальних спорів.
На основі усталеної практики розгляду міжнародних спорів судовими органами ad hoc виділено декілька форм міжнародного арбітражу.
Першою формою є арбітражна комісія, до складу якої входить парна кількість арбітрів і кожна сторона призначає половину від їх загальної кількості (наприклад, справа Сполучене Королівство / Венесуела про залізничну компанію Болівар 1903 р.).
Друга форма передбачає передання спору на розгляд глави іноземної держави або уряду. Така форма арбітражу має певні переваги (подібні до тих, які має посередництво), оскільки її характерною ознакою є залучення до вирішення спору впливового арбітра (зокрема, справа Мексика / Франція про острів Кліпертон 1932 р.).
Третьою формою є одноособовий розгляд спору арбітром, який має для цього необхідну кваліфікацію (зокрема, справа Нідерланди / США про острів Пальмас 1928 р.).
Четвертою формою є створення колегіального органу, який складається з непарної кількості арбітрів (зокрема, справа Франція / Канада про Сен-П’єр і Мікелон 1992 р.).
На основі аналізу арбітражної практики було також встановлено, що нечітке формулювання предмету спору може підірвати весь процес арбітражного розгляду. Водночас, надмірне звуження предмету спору може спричинити труднощі іншого характеру (наприклад, справа Єгипет / Ізраїль про місцевість Таба 1988 р.).
Обґрунтовується доцільність вирішення міжнародних територіальних спорів за допомогою міжнародних третейських судів та трибуналів ad hoc, оскільки накопичений в рамках інституційних арбітражних судів досвід сприяє якісному вирішенню питання та дозволяє сторонам уникати цілого ряду проблем.
Розділ 3 «Тлумачення і » включає три підрозділи.
У підрозділі 3.1. «Тлумачення міжнародних судових та арбітражних рішень у справах про визначення статусу території» досліджено практику тлумачення міжнародних судових та арбітражних рішень у справах про визначення статусу території.
Встановлено, що тлумачення рішення міжнародного судового органу визначається як процес роз’яснення спеціально уповноваженим судовим органом значення, обсягу і юридичної сили рішення, яке було раніше винесено цим або іншим судовим органом, що здійснюється за запитом сторін, у формі окремого рішення. Залежно від обставин конкретної справи та особливостей міжнародного судового органу, який здійснює розгляд, було виділено два види тлумачення – додаткове і незалежне.
Додаткове тлумачення здійснюється на основі додаткової юрисдикції і являє собою юридичний механізм, що дозволяє державам звернутися до того самого міжнародного судового органу, який виніс рішення, з проханням роз’яснити окремі аспекти його змістовного наповнення рішення або особливостей його виконання. Незалежне тлумачення надається, коли суд повинен роз’яснити рішення, винесене іншим судовим органом, і розгляд здійснюється на основі окремої спеціальної угоди. Розгляд, у рамках якого здійснюється незалежне тлумачення, може суттєво відрізнятися від основної справи у часі та за характером претензій.
Виділено відмінності незалежного і додаткового тлумачення за часовою ознакою. Встановлено, що процес додаткового тлумачення обмежений часовими рамками існування міжнародного судового органу ad hoc або строками, визначеними в установчому документі постійного суду. Водночас, незалежне тлумачення не має часових обмежень, оскільки новий міжнародний судовий орган створюється на основі волевиявлення держав, які можуть знехтувати часовими рамками взаємною згодою.
Практика міжнародних судових органів щодо надання тлумачення судових рішень дозволила виділити ряд проблемних питань, які виникали при розгляді справ про приналежність території: згода на здійснення тлумачення; умови прийнятності запиту на здійснення тлумачення; обсяг та мета тлумачення; зв’язок між тлумаченням та принципом res judicata; принципи, на основі яких здійснюється тлумачення.
У підрозділі 3.2. «Перегляд судових та арбітражних рішень як засіб судового захисту» визначено основні правові підстави та процедуру перегляду судових та арбітражних рішень. Відзначено, що перегляд передбачає зміну частини або всього рішення міжнародного судового органу і, відповідно, може мати суттєвий вплив на делімітацію кордону на спірній території.
На основі аналізу практики міжнародних судових органів виділено ряд питань, що мають суттєве значення при дослідженні інституту перегляду рішень міжнародних судових органів, зокрема: згода на здійснення перегляду рішення; умови прийнятності запиту на здійснення перегляду; зв’язок між переглядом рішення та принципом res judicata.
Що стосується згоди на здійснення перегляду, то у контексті міжнародних територіальних спорів факт нововиявлених обставин має вирішальне значення лише тоді, коли він впливає на зміну лінії кордону або статусу території, визначених на основі рішення міжнародного судового органу. Крім того, сторона, що бажає здійснити перегляд рішення, повинна довести, що факти не були упущені через недбалість.
Основною умовою прийнятності запиту на здійснення перегляду є доведення того, що нові обставини дійсно було виявлено після того, як суд виніс рішення, а також що вони мають суттєве значення для резолютивної частини рішення.
Встановлено, що перегляд має узгоджуватися з основоположним принципом res judicata. У цьому контексті зроблено висновок про те, що перегляд рішення не суперечить принципу res judicata, оскільки переглянуте рішення має зворотну силу і фактично вважається винесеним одночасно із першим рішенням.
У підрозділі 3.3. «Визнання недійсними рішень міжнародних судових органів у справах про міжнародні територіальні спори» розглянуто правові підстави визнання рішень міжнародних судових органів у справах про територіальну приналежність недійсними.
На основі міжнародної судової практики щодо визнання рішення недійсним було виокремлено п’ять груп міркувань, на які повинні спиратися держави при обґрунтовані своїх претензії щодо недійсності винесеного рішення.
Першу і найбільшу групу складають аргументи, що базуються на excess de pouvoir (перевищенні повноважень). У рамках цієї групи було виділено два види перевищення повноважень щодо географічної юрисдикції: з перевищенням та без перевищення вимог сторін.
До другої групи належать аргументи щодо невиконання юрисдикції. У таких випадках підставою для оскарження рішення є те, що суд не зміг повністю або частково виконати покладене на нього завдання.
До третьої групи віднесено справи, в яких аргументи щодо недійсності судового рішення, базуються на відсутності юрисдикції арбітражного суду. У таких справах сторони висувають претензії про недійсність рішення або твердження про відсутність у нього юридичної сили на основі того, що склад суду не відповідав домовленості сторін або суд не мав необхідних повноважень для винесення рішення. Щоправда, справи, у яких сторони оскаржують питання про правомірність обрання арбітрів, зустрічаються доволі рідко.
Четверта група стосується аргументів щодо недійсності рішення, які ставлять під сумнів його внутрішньоправову природу і не стосуються обсягу повноважень суду, визначених на основі домовленості сторін. Вагомою підставою для визнання судового рішення недійсним може бути те, що суд не довів або не повністю з’ясував обставини, які мають значення для справи.
П’яту групу міркувань становлять питання про чесність та незаангажованість суду. Арбітражне рішення може бути оскаржене на основі того, що міжнародний судовий орган скомпрометував себе.
У Висновках дисертації сформульовано найсуттєвіші результати дослідження, наведено теоретичні узагальнення та запропоновано нове вирішення наукового завдання щодо мирного врегулювання міжнародних територіальних спорів міжнародними судовими органами. Найважливішими висновками роботи є такі положення:
1. На основі критерію правової природи, що дозволяє чітко диференціювати будь-які території за цією ознакою, було виокремлено два види території: державна і міжнародна. Було встановлено, що правова природа території не завжди дозволяє визначити порядок її використання, тому слід враховувати і правовий режим території. Так, у межах державної території можуть існувати особливі міжнародно-правові режими (кондомініум, сервітут, оренда тощо), водночас на певних територіях, що мають міжнародно-правову природу, держави можуть встановити національно-правовий режим, якщо це дозволено міжнародним правом (континентальний шельф та виключна економічна зона).
2. Встановлено, що за відсутності нормативного закріплення категорії «міжнародний спір» саме діяльність міжнародних судових органів зумовила прогресивний розвиток інституту мирного вирішення спорів. Так, практика міжнародного права орієнтується на визначення міжнародного спору, надане ППМП у справі Мавроматіса, згідно з яким, спір є незгодою з питань права або факту, конфліктом правових поглядів або інтересів. Судові органи неодноразово посилалися на це визначення, зокрема, у справах Ель Сальвадор / Гондурас про сухопутну територію, острови та морський кордон 1986 р., Португалія / Австралія про Східний Тімор 1991 р., Ефіопія та Ліберія / Південна Африка про Південно-Західну Африку 1960 р., Нікарагуа / Колумбія про територіальний та морський спір 2001 р. та ін.
У ході дослідження практики вирішення міжнародних територіальних спорів було виділено внутрішні та зовнішні ознаки міжнародного спору. Внутрішні ознаки пов’язані із структурою міжнародного спору та включають три основні елементи: об’єкт, предмет та суб’єкти спору. Об’єкт спору – це та частина матеріального світу, щодо якої виник спір. Предметом спору є, власне, ті суперечності, які виникають між сторонами і які вони намагаються вирішити. У цьому контексті встановлено, що предметом спору щодо державної території є приналежність території та юрисдикція, а щодо міжнародної – лише юрисдикція. Суб’єктами міжнародного територіального спору виступають держави. Спори виникають з приводу певного об’єкта, а їх міжнародно-правова сутність проявляється у предметі спору.
Зовнішні ознаки міжнародного спору є результатом впливу міжнародного спору на міжнародний правопорядок. Було виділено спори, які лише підтверджують існуючий міжнародний правопорядок, зокрема справи Португалія / Індія про право проходу через територію Індії 1955 р., Бельгія / Нідерланди про суверенітет щодо деяких прикордонних ділянок 1957 р. тощо, а є спори, вирішення яких у подальшому впливає на зміну міжнародного правопорядку, закладаючи основи прогресивного розвитку міжнародного права (наприклад, справи Нідерланди / США про острів Пальмас 1928 р., Нікарагуа / США про військові та напіввійськові дії в та проти Нікарагуа 1984 р.).
3. На основі аналізу практики міжнародних судових органів та доктрини міжнародного права було розроблено авторську класифікацію міжнародних територіальних спорів, що дозволяє визначити оптимальний механізм вирішення конкретного міжнародного територіального спору:
за їх характером: юридичні та політичні;
за формою вирішення: вирішені на основі міжнародного договору та вирішені на основі рішення міжнародного судового органу;
за предметом: такі, що стосуються всієї території держави, і такі, що стосуються лише певної частини державної території;
за ознакою загрози для міжнародного миру та безпеки: ті, які становлять загрозу, та ті, що такої загрози не становлять;
за групами обґрунтувань: які базуються на договірних нормах, на концепції uti possidetis juris або концепції ефективного контролю.
У цьому контексті виділено два основних механізми мирного вирішення міжнародних територіальних спорів: дипломатичний та судовий.
4. У результаті аналізу практики міжнародних судових органів було встановлено, що використання судового механізму потребує попереднього застосування дипломатичного механізму (зокрема, рішення ППМП у справі Мавроматіса, рішення МС ООН у справі Грузія / Російська Федерація 2011 р. тощо), що дозволяє у позасудовому порядку порівняно швидко вирішити питання щодо наявності/відсутності спору та чітко визначити предмет спору. При цьому обов’язок попередніх переговорів перед застосуванням судової процедури не означає обов’язку досягнення компромісу.
Доведено, що для справедливого та правильного вирішення міжнародного територіального спору у позасудовому порядку, крім норм та принципів міжнародного права, слід враховувати прецедентне право МС ООН, що дозволить досягти стабільності й остаточності у відносинах між державами, що є невід’ємним елементом мирного вирішення територіальних спорів.
На основі аналізу рішень МС ООН/ППМП стосовно вирішення міжнародних територіальних спорів було виявлено об’єктивний та суб’єктивний чинники, які зумовлюють визначальну роль МС ООН у прогресивному розвитку міжнародного права в цілому, та інституту мирного вирішення спорів, зокрема. Об’єктивний чинник полягає у тому, що рішення МС ООН та ППМП сприяли розвитку та становленню ряду базових галузей міжнародного права (права міжнародних договорів, міжнародного морського та повітряного права, тощо). Суб’єктивний чинник зумовлений особливостями суб’єктного складу МС ООН та КМП ООН. Значна кількість суддів МС ООН стає членами Комісії міжнародного права ООН і навпаки, що не може не впливати на зміст документів, які розробляються Комісією, та на зміст рішень, які виносяться МС ООН.
5. Аналіз судової практики з вирішення міжнародних територіальних спорів дозволив сформулювати поняття тлумачення рішення міжнародним судовим органом як «процес роз’яснення спеціально уповноваженим судовим органом значення обсягу і юридичної сили рішення, яке було винесено раніше цим або іншим судовим органом, що здійснюється за запитом сторін у формі окремого судового рішення». Було виокремлено два види тлумачення рішення міжнародним судовим органом: додаткове і незалежне. Додаткове тлумачення здійснюється на основі додаткової юрисдикції і являє собою юридичний механізм, що дозволяє державам звернутися до того самого міжнародного судового органу, який виніс рішення, з проханням роз’яснити окремі аспекти змістовного наповнення рішення або особливості його дії (зокрема, справа Туніс / Лівія про континентальний шельф 1982 р., арбітражна справа Сполучене Королівство / Франція про континентальний шельф 1979 р.). Незалежне тлумачення має місце тоді, коли міжнародний судовий орган повинен роз’яснити рішення, винесене іншим судовим органом, і розгляд здійснюється на основі окремої спеціальної угоди (зокрема, арбітражні справи про кордон між Коста-Рікою та Панамою 1914 р. та Аргентина / Чилі про лінію кордону 1994 р.).
6. У разі клопотання про визнання рішення недійсним сторони, які оскаржують рішення міжнародного судового органу, обґрунтовують свої претензії, спираючись на певні юридичні міркування. Було виділено п’ять груп таких міркувань: перевищення повноважень (справа США / Мексика Чармізал 1911 р.), невиконання повноважень (справа між Британською Гвіаною та Венесуелою 1899 року), відсутність юрисдикції (справа Гондурас / Нікарагуа про арбітражне рішення короля Іспанії від 23 грудня 1906 року 1960 р.), заангажованість суду (справа Саудівська Аравія / Сполучене Королівство про оазис Бураімі 1955 р.), а також відсутність належної внутрішньоправової аргументації рішення (справа Гвінея-Бісау / Сенегал про арбітражне рішення 1989 року 1989 р.).
7. Практика міжнародних судових органів при вирішенні міжнародних територіальних спорів свідчить про те, що перегляд рішення та визнання його недійсним впливає на res judicata рішення. Слід враховувати, що res judicata не перешкоджає перегляду рішення, оскільки переглянуте рішення вважається таким, що замінило попереднє рішення. При цьому також слід виходити з того, що судове рішення є res judicata, лише якщо воно є дійсним, і, відповідно, рішення не є res judicata у разі визнання його недійсним. У цьому контексті лише тлумачення рішення не послаблює силу принципу res judicata , оскільки процедура тлумачення не передбачає ані зміни тексту рішення, ані зміни його юридичної сили.
| 
