Кримінальна відповідальність за зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби: соціальна обумовленість та склад злочину

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, розкривається стан її наукової розробленості, вказується зв’язок з науковими програмами і планами; визначаються об’єкт, предмет, мета й завдання дослідження, сформульовано положення й висновки, які становлять його наукову новизну, визначаються практичне значення одержаних результатів, їх апробація, структура роботи.

Розділ 1 «Соціальна обумовленість кримінальної відповідальності за зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Соціально-історичні чинники» досліджено, що забезпечення охорони життя та здоров’я людей від небезпечних інфекційних хвороб довгі століття не було предметом кримінального права, а правове регулювання такої охорони тривалий час обмежувалося дотриманням правил сімейного співжиття, складанням лікарських порадників тощо.

Було виявлено, що передумови криміналізації зараження іншої особи інфекційною хворобою відносяться до XIХ ст. і, зокрема, вбачаються у законодавчому акті Російської імперії – Статуті про покарання, що призначаються мировими суддями (1864 р.). Більшої деталізації цей інститут набув в Уложенні про покарання кримінальні та виправні (1885 р.).

На початку ХХ ст., при утворенні УСРР і прийнятті Кримінального кодексу 1922 р. відбулася «втрата» низки кримінально-правових приписів, що мали важливе значення для забезпечення захисту людини від небезпечних інфекційних хвороб. Прогалина була частково заповнена в КК УРСР 1960 р. лише у 1987 р., шляхом його доповнення ст. 108² КК «Зараження вірусом імунодефіциту людини». З часу її введення до КК УРСР 1960 р. та відтворення із сутнісними доповненнями в ст. 130 КК України 2001 р. «Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби» система нормативно-правової охорони людини від інфікування набула відносної цілісності.

У підрозділі 1.2. «Нормативні чинники» додатково аргументовано, що кожна людина має законодавчо закріплене право на охорону життя та здоров’я, в тому числі від інфекційних хвороб. В якості аргументів наведені положення Конституції України (зокрема, ст. 27, ст. 49), законів України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» (12 грудня 1991 р.), «Основи законодавства України про охорону здоров’я» (19 листопада 1992 р.), «Про захист населення від інфекційних хвороб» (6 квітня 2000 р.), «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» (5 липня 2001 р.) інших нормативно-правових актів і міжнародних угод.

Визначено, що системі норм, об’єднаних єдністю об’єкта кримінально-правової охорони – суспільними відносинами щодо забезпечення життя та здоров’я особи – припису, закріпленому в ст. 130 КК, надана функції охорони суспільних відносин, що безпосередньо забезпечують стан душевного та соціального благополуччя людини стосовно її здоров’я.

У підрозділі 1.3. «Кримінологічні чинники» зазначено, що основним кримінологічним чинником, який обґрунтовує встановлення і збереження кримінальної відповідальності за зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншою невиліковною інфекційною хворобою, є суспільна небезпечність. На підставі опрацювання матеріалів 31 кримінальної справи, монографічних джерел та повідомлень в засобах масової інформації зроблено висновок, що на ступінь цієї ознаки стосовно злочину, передбаченого ст. 130 КК, впливають: соціальна цінність охоронюваних суспільних відносин; динаміка становлення суспільно небезпечного явища; соціальні властивості шкоди (неможливість повного усунення наслідків і їхня тяжкість), суб’єктивне ставлення особи до вчинюваного.

Автор обстоює тезу, що сутність визначеної в ст. 130 КК небезпеки полягає у руйнуванні тієї складової суспільних відносин щодо охорони життя та здоров’я особи, яка забезпечує стан душевного та соціального благополуччя учасників відповідних суспільних відносин стосовно їх здоров’я. При цьому наведено аргументи на користь визнання за зазначеними відносинами досить високого рівня соціальної цінності і необхідності захисту від посягань, в тому числі законом про кримінальну відповідальність.

Наведена у розділі 1 характеристика соціально-історичних, нормативних і кримінологічних чинників не виключає можливості врахування й інших факторів, які можуть вплинути на загальну оцінку суспільно небезпечного явища в аспекті визнання певних видів діянь, що його являють, кримінально-караними. Разом з тим у своїй сукупності наведені чинники вже достатнім чином обумовлюють необхідність як встановлення, так і збереження та подальшого удосконалення кримінальної відповідальності за зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби.

Розділ 2 «Об’єкт зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Загальний і родовий об’єкт» наведено існуючі в погляди щодо розуміння об’єкта злочину. Автор поділяє думку, що загальним об’єктом злочину є суспільні відносини, що взяті під охорону законом про кримінальну відповідальність, а родовим об’єктом злочину, передбаченого ст. 130 КК, визнає суспільні відносини по забезпеченню життя та здоров’я особи.

У підрозділі 2.2. «Безпосередній об’єкт злочину і механізм заподіяння йому шкоди» розкрито зміст соціального інтересу до непоширення в людському середовищі інфекційних хвороб, зокрема тих, що віднесені законодавцем до небезпечних та особливо небезпечних для життя людини. Автор довів, що реальна можливість поширення відповідних інфекційних хвороб породжує практично у кожної людини відчуття тривоги, занепокоєння за власне здоров’я. З цих позицій визнано, що потребує захисту соціальний інтерес у стані душевного та соціального благополуччя людини стосовно її здоров’я. Надано поняття стану душевного та соціального благополуччя і зазначено, що захист цієї соціальної цінності реалізується шляхом створення та повноцінного функціонування суспільних відносини щодо соціально-правового забезпечення стану душевного та соціального благополуччя людини стосовно її здоров’я – безпосереднього об’єкта дослідженого злочину. Предметом (соціальною цінністю) суспільних відносин, що утворюють основний безпосередній об’єкт розглядуваного злочину, є душевне та соціальне благополуччя людини стосовно її здоров’я. Суб’єктами (учасниками) цих відносин є ВІЛ-інфіковані особи та особи, які заражені невиліковними інфекційними хворобами. Колом суб’єктів розглядуваних суспільних відносин охоплюються також: держава і її органи, органи місцевого самоврядування, службові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, медичні працівники. До кола правомочних учасників цих суспільних відносин також відносяться всі інші фізичні особи, здоров’я яких є предметом уваги та забезпечення з боку держави. Зміст соціального зв’язку полягає в соціально-правовому забезпеченні стану душевного та соціального благополуччя людини стосовно її здоров’я, тобто в створенні і підтриманні умов для оптимальної працездатності й соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя.

Визначено, що шкода зазначеним суспільним відносинам заподіюється шляхом злочинного впливу на соціальний зв’язок, що спостерігається у випадках недотримання нормативно-правових приписів щодо профілактики поширення ВІЛ-інфекції чи збудників інших невиліковних інфекційних хвороб носіями збудників відповідних хвороб при спілкуванні з іншими людьми.

Розділ 3 «Об’єктивна сторона зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Суспільно небезпечне діяння та обстановка його вчинення» зазначено, що фактично ст. 130 КК (частинами 1 та 4) передбачено відповідальність за два самостійні злочини. Щодо злочину, передбаченого ч. 1 ст. 130 КК, то у разі його вчинення суспільно небезпечне діяння, як ознака об’єктивної сторони, за своїм юридичним змістом є порушенням обов’язків щодо профілактики інфекційних хвороб і полягає у невиконанні, неналежному виконанні відповідних вимог або вчиненні дій, прямо заборонених нормативними актами. За конструкцією складу розглядуваний злочин відноситься до формальних. Для злочину, передбаченому ч. 4 ст. 130 КК, нарівні із вказаним порушенням, суспільно небезпечне діяння може полягати у вчиненні дій, які безпосередньо спрямовані на зараження іншої особи.

Доведено, що диспозиція ч. 1 (та, відповідно, – ч. 2 та ч. 3) ст. 130 КК є бланкетною і для її застосування необхідно встановити зміст обов’язку, який визначений нормативними актами, що регулюють діяльність у сфері охорони здоров’я та профілактики поширення небезпечних інфекційних хвороб і, відповідно, був порушений інфікованою особою. Встановлення нормативного обов’язку інфікованої особи потребується також в окремих випадках умисного зараження (ч. 4 ст. 130 КК). При вчиненні суспільно небезпечного діяння (ч. 1 ст. 130 КК) порушуються виключно писані норми (закони, правила, інструкції, положення тощо), вирішальна роль серед яких відводиться письмовим попередженням інфікованих осіб.

На відміну від поширеної в теорії кримінального права точки зору, невиліковні інфекційні хвороби, що є небезпечними для життя людини, визнані автором обстановкою вчинення суспільно небезпечного діяння. При цьому враховується, що суб’єкт злочину не має можливості повністю контролювати поширення збудників хвороби у просторі інакше, ніж дотримуючись вимог профілактики. До обсягу таких хвороб віднесені хвороби, що передбачені Переліком особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб (наказ Міністерства охорони здоров’я України № 133 від 19.07.95 р.), а також інші невиліковні та небезпечні для життя людини хвороби (наприклад, хвороби пріонової етіології).

В роботі, з використанням матеріалів судової практики, доведено, що при закріпленні в ст. 130 КК ознак інфекційних хвороб законодавець використав узагальнюючу термінологію. Вказівка на «вірус» не перешкоджає кваліфікації відповідних діянь за наявності хвороб іншої (бактеріальної, пріонової тощо) етіології, нарівні із вірусною. Тому пропозиція відмовитись від вказівки у ст. 130 КК на вірус, як на вид патогенного мікроорганізму, визнана цілком доречною.

У підрозділі 3.2. «Суспільно небезпечні наслідки та причинний зв’язок між діянням та суспільно небезпечними наслідками» запропоновано висновок, що ч. 2 ст. 130 КК передбачає кримінальну відповідальність за заподіяння суспільно небезпечних наслідків злочином, передбаченим ч. 1 цієї статті, у виді зараження іншої особи невиліковною інфекційною хворобою, що є небезпечною для життя людини. За конструкцією складу розглядуваний злочин у частині другій (а так само у частині 3) трансформується у матеріальний.

З урахуванням невиліковності та небезпечності для життя людини інфекційних хвороб автором запропоновано доповнити ч. 3 ст. 130 КК, а саму статтю – частиною 5 і закріпити відповідальність за необережне (у частині 5 – умисне) спричинення смерті потерпілої особи чи інших тяжких наслідків. До обсягу останніх віднести середньої тяжкості тілесне ушкодження, спричинене двом або більше особам, тяжке тілесне ушкодження, самогубство чи замах на самогубство потерпілої особи.

Визнано, що причинний зв’язок між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками, у разі порушення вимог регуляторного законодавства, має опосередкований характер. У разі вчинення дій, які безпосередньо спрямовані на зараження іншої особи (ч. 4 ст. 130 КК) причинний зв’язок між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками є безпосереднім.

Розділ 4 «Суб’єктивні ознаки зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 4.1. «Кримінально-правова характеристика суб’єктивної сторони» встановлюється психічне ставлення суб’єкта до об’єктивних ознак складу злочину. На підставі проведеного дослідження визначено, що до обов’язкових ознак суб’єктивної сторони злочинів, передбачених ч. 1 та ч. 4 ст. 130 КК, відноситься вина, характеристика якої передбачає визначення сутності, ступеню та змісту ставлення особи до суспільно небезпечного діяння та його наслідків. Принципове навантаження надається сутності вини, яка при вчинені розглядуваного злочину полягає: а) в негативному або зневажливому ставленні винної особи до тих соціальних цінностей, що знаходяться під охороною закону про кримінальну відповідальність, а саме до стану душевного та соціального благополуччя людини стосовно її здоров’я; б) у протиставленні інтересів і потреб власних – інтересам і потребам інших людей, пов’язаних із збереженням їх здоров’я і навіть життя, без чого стає неможливою або практично неможливою реалізація будь-яких інших прав і законних інтересів особи; в) у заподіянні непоправної шкоди природним (невід’ємним) цінностям людського життя.

Доведено, що при поставленні в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч. 1 ст. 130 КК), винна особа діє з прямим умислом. Щодо зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч. 2 ст. 130 КК), то у даному разі злочин має «змішану» форму вини, а саме: прямий умисел до поставлення в небезпеку зараження та злочинну самовпевненість щодо наслідків у виді зараження.

Автором визначено три варіанти ставлення винної особи до наслідків у виді зараження двох або більше осіб. У першому, коли відбувається декілька послідовних і не пов’язаних між собою заражень, а також у другому, коли при вчиненні одного діяння відбувається одночасне зараження декількох осіб, має місце злочинна самовпевненість. У третьому варіанті, коли має місце ефект ланцюгової реакції і генеровані діянням винної особи декілька заражень перебувають між собою у причинному зв’язку, ставлення особи до першого зараження також відбувається у межах злочинної самовпевненості, а до другого і подальших заражень може мати місце як злочинна самовпевненість, так і злочинна недбалість. Ознаками ч. 3 ст. 130 КК охоплюються другий та третій варіанти ставлення особи до зараження двох або більше осіб. Ставлення до зараження неповнолітнього є аналогічним ставленню до наслідків, передбачених ч. 2 ст. 130 КК. Якість сприйняття суб’єктом злочину вікових особливостей потерпілої особи (неповноліття) значною мірою характеризується його психічним станом і на зміст вини юридичного впливу не справляє. Винна особа може як достовірно знати про неповноліття потерпілого, так і не усвідомлювати, що останній не досяг повноліття, хоча повинна була і могла про це знати.

Відповідно до чинної редакції ч. 4 ст. 130 КК зазначено, що умисне зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, передбачає наявність як прямого, так і непрямого умислу.

Автор наводить додаткові аргументи на користь того, що мотив та мета вчинення злочинів, передбачених ст. 130 КК, на кваліфікацію не впливають, однак з огляду на їх тісний зв’язок з інтелектуальними та вольовими моментами вини, мають значення для встановлення обставин вчинення злочину, характеристики особи винного, дослідження обставин, що пом’якшують та обтяжують відповідальність і, у кінцевому рахунку – враховуються при призначенні покарання.

У підрозділі 4.2. «Ознаки суб’єкта злочину» визначено, що суб’єкт розглядуваних злочинів відноситься до спеціальних. При цьому, крім загальних ознак, він характеризується двома додатковими ознаками: перша додаткова ознака вказує на наявність у особи вірусу імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини; друга – передбачає наявність знання особи про існування у неї або в її організмі вказаного виду чи видів вірусу, а також, принаймні у загальних рисах, встановлені законодавством вимоги профілактики поширення наявної інфекційної хвороби. Сутнісна риса особи, яка відображає можливість у більшості випадків визнання особи вказаного злочину обмежено осудною, є важливою складовою кримінально-правової характеристики суб’єкта злочину, передбаченого ст. 130 КК. Вона має враховуватися при призначенні покарання винній особі, а також може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

Виявлено певні особливості суб’єкта злочину, передбаченого ч. 4 ст. 130 КК. Вони пов’язані з тим, що при його вчиненні особа не завжди повинна бути носієм чи хворою на відповідну інфекційну хворобу. У таких випадках означене діяння в повній мірі може бути визнане тяжким тілесним ушкодженням, однак тим не менше кваліфікується за ч. 4 ст. 130 КК, що передбачає (у порівнянні з ч. 1 ст. 121 КК) більш суворе і, на думку автора, справедливе покарання.

Розділ 5 «Обтяжуючі обставини зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 5.1. «Обтяжуючі та особливо обтяжуючі обставини, що обумовлюють застосування ч. 2 та ч. 3 ст. 130 КК» проведено теоретичний аналіз термінів «кваліфікуюча» та «особливо кваліфікуюча» ознака, а також «обтяжуюча» та «особливо обтяжуюча» обставина, на підставі якого останнім надано перевагу щодо текстуального позначення підстав посилення кримінальної відповідальності. Автор дійшов до висновку, що при вчинені злочину, передбаченого ч. 1 ст. 130 КК, можуть мати місце обтяжуючі кримінальну відповідальність обставини, що зазначені у ч. 2 ст. 130 КК (зараження іншої особи), або особливо обтяжуючі кримінальну відповідальність обставини, що зазначені у ч. 3 ст. 130 КК (зараження двох або більше осіб чи неповнолітнього).

У підрозділі 5.2. «Обставини, що обумовлюють застосування ч. 4 ст. 130 КК» визначено, що за наявних та досліджених особливостей, які притаманні об’єкту, об’єктивній стороні, суб’єктивній стороні та суб’єкту, злочин, передбачений ч. 4 ст. 130 КК, має самостійний склад, зі своїми ознаками.