ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦЬКОГО СЕКТОРА ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено зв'язок роботи із науковими програмами, планами, темами, визначено об'єкт, предмет і методи дослідження, розкрито наукову новизну і практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі «Теоретичні засади державного регулювання підприємницької діяльності» досліджено теоретичні засади державного регулювання підприємницької діяльності.

У сучасній економічній літературі проблеми державного регулювання ринкових процесів трактуються дуже неоднозначно: у рамках відомих економічних шкіл - кейнсіанства, монетаризму, інституціоналізму, сформувалося декілька теорій державного регулювання, що по-різному трактують цілі, задачі, форми і методи державного регулювання ринкових процесів. Проте, незважаючи на розходження в підходах, всі ці теорії послідовно доводять необхідність побудови змішаної системи економічного регулювання, яка припускає не просто рівноправне співіснування держави і ринку, але їх постійну взаємодію і взаємодоповнення. Практична дилема державного регулювання полягає в тому, що, з одного боку, держава має здійснювати відхід з багатьох сфер економічної діяльності, забезпечуючи простір для розвитку приватної ініціативи та конкуренції. Однак, з іншого боку, слабкість і неефективність ринкових інститутів, особливо на початкових етапах переходу до ринку, вимагають проведення досить активної державної політики, що забезпечує успішне просування реформ. Перед державою постає проблема вибору меж і об'єктів втручання в економіку, формування базового пакета регулятивних функцій. У значній мірі постановка цієї задачі відбиває таку важливу рису перехідної економіки, як альтернативний характер розвитку.

Узагальнення теоретичного матеріалу свідчить, що класичні й неокласичні методологічні підходи не здатні адекватно відобразити соціально-економічні зв'язки й зміни, що відбуваються, як на рівні країни, так і на регіональному, муніципальному рівнях і рівні підприємницьких структур. Для дослідження організації взаємодії владних і підприємницьких структур мають велике значення теоретико-методологічні дослідження проблеми економічних інтересів в аспекті виявлення їх природи, яка досі ще не знайшла однозначного вирішення. Дослідження розвитку теоретичних концепцій дозволяє сформулювати ідею про те, що сутністю економічного інтересу є діалектична єдність приватного і суспільного початків. Обидві ці складові частини економічного інтересу мають єдину суб'єктну форму реалізації, якою є особа, а, отже, і приватний, і суспільний інтереси реалізують принцип раціональності як природної властивості природи людини, детермінованого феноменом обмеженості ресурсів. Трактування змісту економічного інтересу як діалектичної єдності приватного і суспільного початків дозволяє реалізувати принцип альтернативи до розуміння механізму координації приватного і суспільного інтересів у сфері підприємництва, як сукупність технологічних, інформаційних, організаційних, інституціональних методів і інструментів, які мінімізують витрати інтеграції приватних інтересів у єдину соціальну систему. Той факт, що приватні інтереси осіб по визначенню не тотожні, означає, що процес інтеграції осіб і їх інтересів у єдину соціальну систему неможливий без витрат. Величина цих витрат визначає ступінь протиріччя приватного і суспільного інтересів у сфері підприємництва. Чим менші витрати інтеграції приватного інтересу в єдину соціальну систему, тим більше ступінь соціалізації приватного інтересу підприємців і менші їх протиріччя, і навпаки. Негативні явища, які мають місце у вітчизняній економічній практиці, − монополізація, низький рівень доходів і диференціація основної частини населення − є формою прояву розбалансованості системи економічних інтересів сучасного українського суспільства. Основу цих процесів складає відсутність адекватного ринковому господарству соціально-інституціонального механізму координації приватного і суспільного інтересів. При цьому немає ніяких підстав думати, що адекватний ринку соціально-інституціональний механізм координації системи інтересів може виникнути шляхом його декларування або введення зверху.

Побудова ефективного механізму узгодження інтересів у межах сучасної ринкової економічної системи вимагає значних витрат, що здатні забезпечити еволюційний характер побудови соціально-інституціональної структури, адекватної ринковим умовам. Ці перетворення мають враховувати закордонний досвід реалізації механізмів узгодження інтересів, однак запозичення західних матриць інституціональної структури ринку не може відбуватися без урахування протиріч історичного шляху їх розвитку. Очевидно, що в сучасних умовах для формування системи інститутів, адекватних існуючому стану і тенденціям розвитку економічних процесів, для забезпечення переходу до нової моделі узгодження системи економічних інтересів необхідно: 1) забезпечення формування соціальних інститутів − правових норм, системи законів і відповідних механізмів їх реалізації, що забезпечують економічну волю всіх суб'єктів, що діють у правовому полі. Для вирішення цієї задачі необхідно виробити загальне бачення вітчизняної соціально-економічної моделі; 2) подолання протиріччя між формальними і неформальними інститутами: звичками, традиціями, ідеалами та моделями поводження що склалися.

В основі взаємодії владних і підприємницьких структур, як довели наші дослідження, мають бути три групи наукових підходів (принципів):

1. Принципи взаємодії органів влади з підприємницькими структурами: концентрація – суміщення елементів системи та пропорційність − закономірне сполучення окремих елементів механізму;

2. Принципи формування діяльності державних органів управління: спеціалізація – закріплення за кожним елементом системи жорстко обмежених функцій і відкритість.

3. Принципи діяльності підприємницьких структур, що впливають на роботу владних структур − соціально спрямований розвиток і дотримання законів.

До першої групи ми віднесли:

− принцип концентрації, основний сенс якого полягає в оптимальному сполученні регулюючих дій органів влади, спрямованих на максимально можливе узгодження інтересів усіх агентів економічних відносин: держави, підприємницьких структур і споживачів;

− принцип пропорційності, основним вираженням якого є побудова відносин співпідпорядкованості між органами влади і оптимальний розподіл повноважень між ними.

До другої групи принципів нами віднесено принципи:

− спеціалізації, сенс якого полягає в створенні обмеженого набору функцій кожного з органів влади і створення системи суспільного контролю за їх виконанням;

− відкритості, тобто широкого обговорення проектів рішень і врахування при цьому думок різних суб’єктів економічних відносин.

До третьої групи ми віднесли принципи: соціально спрямованого розвитку підприємницьких структур, тобто їх розвитку в інтересах всього суспільства, а також дотримання законів – функціонування підприємницьких структур у межах легальних правил.

Запропонований механізм взаємодії побудований з урахуванням зворотного зв'язку, на базі якого відбувається прийняття того чи іншого управляючого рішення, що сприяє посиленню, ослабленню чи зупинці процесу, зміні рівноваги системи, та включає наступні блоки та елементи (рис. 1):

− перший блок полягає у визначенні економічних інтересів кожного з суб’єктів економічних відносин: держави, підприємницьких структур і споживачів, визначенні ступеня їх збалансованості і напрямків узгодження;

− другий блок – це оптимізація підприємницького середовища, включає такі елементи: вдосконалення законодавчої бази та інфраструктури розвитку підприємництва, оптимізація податкового регулювання, а також створення й оптимізація інституційної основи державно-приватного партнерства;

− третій блок – результативний: включає визначення величин критеріїв розвитку підприємницького сектора.

Під підприємницьким сектором національної економіки ми розуміємо сукупність підприємницьких структур, які взаємодіють між собою та з іншими суб’єктами економічних відносин у підприємницькому середовищі.

Дослідження довели, що для визначення ступеня розвитку підприємницького сектора вкрай необхідним є визначення критеріїв і показників, які відображують не наявні тенденції як до тепер, а якісний стан. Як такі нами запропоновано:

1) зміни у структурі підприємницького сектору регіону – зміни частки підприємницьких структур, які функціонують у різних галузях. Позитивною зміною може вважатися зростання частки підприємницьких структур, що функціонують у виробничій сфері: промисловості, будівництві, АПК, тощо;

2) зміни у рівномірності розподілу доходів по різних верствах населення – цей показник є індикатором появи так званого «середнього класу», представниками якого є підприємці;

3) зміни у рівні підприємницької активності (∆Р_па) – цей показник розраховується як співвідношення кількості знов зареєстрованих підприємницьких структур до кількості тих, що припинили діяльність: