МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНІХ ЗНОСИН ЕВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, характеризується стан її дослідження в доктрині міжнародного права, вказується на зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються об'єкт і предмет, мета і задачі дослідження, визначено базові методологічні підходи, формулюються основні положення, які визначають наукову новизну одержаних результатів, їх теоретичне і практичне значення, висвітлено стан апробації результатів дослідження, наводяться відомості про публікацію результатів дисертації, викладено концептуальні засади відповідно до їх наукової новизни, структуру й обсяг дисертації.

Розділ 1. «ЄС як особливий суб’єкт міжнародного права» містить три підрозділи.

У підрозділі 1.1. «Правова природа Європейського Союзу» аналізуються питання, що присвячені визначенню місця ЄС серед інших суб’єктів міжнародного права. Аналізуючи різні доктринальні підходи щодо визначення правової природи ЄС (Союз – це утворення, що виходить за межі правового статусу міжнародної (міжурядової) організації /О. Олтеану, Е. Ноель/; ЄС – як унікальна міжнародна організація (sui generis), котру не можна описати в традиційних категоріях національного або міжнародного права /Л.Л. Грицаєнко, М.М. Микієвич/; ЄС – як організація, яку слід розглядати крізь призму федеративного державного утворення /В.А. Василенко/, як “частково федеральний Союз”, який не є, проте, повноцінною державою /Ж.-К. Піріс/; ЄС – як союз держав конфедеративного типу /Р. Давид, Ю. Юмашев, /; ЄС – як утворення, що має змішану правову природу, в якій переплітаються елементи державного (національного) та міжнародного права /Г.І. Морозов/; ЄС – міжнародна міжурядова організація спеціального характеру, котра набуває в процесі своєї еволюції рис міжнародної організації загального характеру, про що свідчить включення до її установчих документів положень про спільну зовнішню політику й політику безпеки /А.Я. Капустін, Г.М. Вельямінов, Р.О. Мюлерсон, І. Зайдль-Хохенвельдерн, Г. Шермерс, Д. О'Кіфф/, автор розглядає позитивні та негативні риси зазначених підходів, частково підтримуючи або опонуючи ним.

Зазначається, що аргументація, яка наведена зазначеними вище представниками міжнародно-правової доктрини є доволі суперечливою, особливо, якщо згадати про пряму дію в державах-членах законодавчих актів Союзу, наявність громадянства та спільної валюти (грошової одиниці та валютної системи) Союзу, контроль за імплементацією норм європейського права в національне право держав-членів з боку Комісії та Суду Співтовариств, чого немає в міжнародних організаціях і міжнародному праві взагалі, обрання населенням представницького органу – Європарламенту тощо. Автор вказує, що все це є ознаками, які чітко доволі жорстко відрізняють Союз від звичайної міжнародної організації, проте ще не роблять його федерацією. Окрім того, той рівень економічної інтеграції та централізованого регулювання, який є в Союзі, невідомий міжнародним організаціям, але притаманний державам чи державоподібним утворенням.

На підтримку своєї позиції, дисертант акцентує увагу на тому, що Суд ЄС в справі ECR ще більше “посилив” унікальність правової природи ЄС, вживши по відношення до “конституційного уставу” визначення, що його “суб’єктами є не тільки держави-члени, але й їх громадяни” (справа 1/91 ECR [1991]). Тому він вважає, що на разі Європейський Союз вже не є організацією sui generis. Власне інститут громадянства додає Європейському Союзу рис державності. Причому, додаткову складність у проблему вносить той факт, що досвіду введення громадянства в об'єднанні держав, створеному на основі міжнародних економічних організацій, світова історія ще не знала. В Європейському Союзі це відбулося вперше. Саме тому при розгляді даного явища відчувається певна “концептуальна незавершеність”, але в той же час вона й, з іншого боку, дає привід говорити і про перспективи подальшого розвитку даного інституту в законодавстві Європейського Союзу.

Дослідник робить висновок, що ЄС є особливим утворенням, яке пройшло шлях від міжурядової організації до міжнародного інтеграційного об’єднання держав, проте ще не набуло статусу держави. З точки зору своїх міжнародно-правових ознак Союз зараз знаходиться в стадії державоподібного утворення з наднаціональними повноваженнями, зі спільним регулюванням зовнішньоекономічної діяльності, спільною валютою, кордонами, громадянством, узгодженням зовнішньої політики, зачатками створення власних збройних сил. В той же час у міжнародно-правовій практиці Європейські Співтовариства, що до останнього часу, на відміну від Союзу, мали міжнародно-правову правосуб’єктність, розглядаються в якості регіональної організації економічної інтеграції. До набуття чинності Лісабонським договором (1 грудня 2009 р.) Європейський Союз мав дуалістичну правову природу: в рамках своєї „першої опори” – Співтовариств, він володів прямо визначеною установчими договорами міжнародної правосуб’єктністю, в рамках другої та третьої „опор” Союзу діяла ст. 24 ДЄС, яка надавала йому право укладати угоди з державами і міжнародними організаціями, що були обов’язковими для інституцій Союзу, яку на практиці він і здійснював. Крім того ґрунтуючись на визначенні Міжнародного суду ООН, що особливій правовій системі, якою є європейське право, притаманні особливі суб’єкти, можна передбачити, що Європейський Союз таким суб’єктом у європейському праві є вже зараз. Після набуття чинності Лісабонським договором, беззастережну правосуб’єктність у міжнародному праві на основі ст. 47 ДЄС отримав і сам Союз, проте ця правосуб’єктність є обмежена положеннями Лісабонського договору.

Вказується, що саме завдяки Лісабонському договору проблема міжнародно-правової правосуб’єктності Союзу була практично вирішена. У свою чергу, визнання принципу єдиної правосуб'єктності означає, що Союз відтепер буде розглядатися як єдиний суб'єкт компетенції, яка реалізується ним через власну єдину систему органів, що використовують однакові (тотожні або уніфіковані) правові акти.

Підрозділ 1.2. «Засади правової регламентації зовнішніх зносин Європейського Союзу як суб’єкта міжнародного права» містить системний аналіз нормативних підходів щодо закріплення та реалізації діяльності Союзу в профільній сфері.

Розглядаючи питання здійснення зовнішніх зносин ЄС, автор наголошує на необхідності визначитися з самим терміном, який може бути використаним для позначення цього явища. Аналізуючи різні доктринальні підходи щодо позначення галузі, яка регулює відносини між суб’єктами міжнародного права з приводу встановлення та підтримання дипломатичних та консульських відносин, дисертант вказує, що тут найчастіше використовуються назва “дипломатичне та консульське право”. Й хоча такий підхід підтримується більшістю дослідників, в той же час він є неоднозначним, бо це означає, що до цієї галузі міжнародного права автоматично входить діяльність міжнародних організацій, оскільки вони не можуть встановлювати дипломатичних або консульських відносин з державами. Виходячи з цього, дисертант підтримує позицію К.К. Сандровського, яким для розв’язання цієї проблеми на зламі 70-80-х років ХХ ст. була запропонована інша назва для галузі міжнародного права, норми і принципи якої регулюють на узгодженій загальнодемократичній основі офіційні зв'язки та відносини між суб'єктами міжнародного права, які встановлюються й підтримуються їхніми органами зовнішніх зносин, а саме – право зовнішніх зносин. У свою чергу, його підгалузями ставали дипломатичне право, консульське право, право спеціальних місій, дипломатичне право міжнародних організацій.

Щодо здійснення права зовнішніх зносин саме ЄС, автор зазначає, що на підставі Лісабонського договору норми, що регулюють зовнішні зв'язки Союзу набувають іншого характеру. У якості підстав для їх класифікації пропонується вважати як характер правового регулювання (виключна компетенція Союзу та спільна компетенція Союзу з державами-членами), так й предмет регулювання зносин (з приводу спільної торговельної політики, митного союзу, різних аспектів СЗПБ, валютної політики, асоціації тощо). Все це дозволяє говорити про фактичне існування права зовнішніх зносин ЄС як окремої галузі європейського права, яка включає в себе норми, що регулюють і зовнішньоекономічні, і зовнішньополітичні питання діяльності Союзу. При цьому за шириною свого регулювання вона наближається до відповідної галузі національного права держав, а за характером норм – до відповідної галузі міжнародного права. А це ще раз свідчить як про особливе місце системи норм європейського права, так і про можливість виокремлення в цій системі окремої галузі - права зовнішніх зносин Союзу.

Дослідник пропонує авторське визначення права зовнішніх зносин Європейського Союзу – це галузь європейського права, яку складають норми різного походження та юридичної сили, що регулюють відносини, пов’язані з зовнішньою діяльністю органів Союзу та держав-членів, зовнішнім представництвом інтересів Союзу в сфері СЗПБ та інших сферах. Цій галузі притаманні певні інститути, зокрема посольське право Союзу та право спеціальних місій Союзу, які в свою чергу об’єднують певні норми, що регулюють однорідну групу відносин.

У підрозділі 1.3. «Особливості міждержавного співробітництва у системі зовнішніх зносин Європейського Союзу та питання захисту громадян Союзу в третіх державах» досліджуються особливості нормативного регулювання прагматичної діяльності Союзу, його інституцій, а також держав-членів з питань міждержавного співробітництва та в сфері захисту громадян ЄС в третіх країнах.

Вказується, що специфічні міжнародно-правові норми в сфері права зовнішніх зносин Союзу містяться в ст. 35 ДЄС. Їх змістовне наповнення є доволі своєрідним: по-перше – це обов’язок дипломатичних та консульських місій держав-членів, делегацій Союзу в третіх країнах і на міжнародних конференціях та їхніх представництв при міжнародних організаціях співпрацювати разом, щоб забезпечити дотримання і виконання рішень прийнятих у сфері СЗПБ, що визначають позиції та дії Союзу; по-друге – це наявність бланкетної норми (відсилки) до ст.ст. 20 та 23 ДФЄС, щодо захисту громадян Союзу в третіх державах представництвами інших держав-членів, в разі відсутності представництв держави громадянства. Треба зазначити, що зміст вказаних норм не зустрічається ніде більше у міжнародній практиці.

Досліджуючи питання захисту громадян Союзу в третіх державах, дисертант зазначає, що саме правове явище – «громадянство Європейського Союзу» є у відповідному сенсі правовою фікцією, воно носить суто функціональний характер та застосовується на цей час для вільного пересування громадян держав-членів по всій території Союзу та участі громадян держав-членів у виборах до Європейського парламенту та виступає автоматичним додатком та доповненням до національного громадянства його держав-членів, не створюючи при цьому для Союзу суверенних прав щодо цих громадян. В свою чергу в ст.ст. 20 та 23 ДФЄС наразі мова йде лише про консульський захист за надзвичайних обставин, який здійснюють дипломатичні та консульські установи інших держав-членів Союзу. Додатковий захист, який отримують громадяни Союзу має доволі складний механізм свого забезпечення. По-перше, згідно міжнародного права його наявність мають визнати держави акредитації представництв держав-членів. Вдосконаленню захисту громадян інших держав-членів слугує пропозиція Комісії ЄС щодо створення спільних офісів, які в перспективі мають замінити консульства держав-членів. Відповідно цей механізм йде поряд з процесом встановлення спільної візової політики Союзу.

Автор доводить, що сам захист, передбачений ст.ст. 20 і 23 ДФЄС має кілька особливостей: по-перше, він має допоміжний характер – застосовується лише за відсутності представництв держави-громадянства; по-друге, рівень його надання не є в усіх країнах-членах Союзу однаковим – він залежить від того, який захист надається громадянам держави, чиє представництво здійснює захист; по-третє, заходи з захисту розглядаються як складова СЗПБ і відповідно належать до міждержавного співробітництва з обмеженою роллю Ради (ст. 20 ДФЄС); по-четверте, ідентичне право громадян на захист зафіксоване в ст. 46 Хартії основних прав Європейського Союзу. Запропонована Лісабонським договором можливість підключитися до прийняття рішень з захисту громадян Союзу в третіх країнах має пожвавити існуючу ситуацію, оскільки в принципі існує лише один саме правовий акт (все інше – акти «м’якого права»), щодо механізму впровадження захисту – рішення 95/553/EC, яке вже на цей час вимагає явного вдосконалення: додавання захисту членів сімей громадян Союзу, можливо дипломатичного захисту тощо.

Розділ 2. «Структурно-суб’єктна організація зовнішніх зносин Європейського Союзу» містить три підрозділи.

У підрозділі 2.1. «Правовий статус внутрішніх органів зовнішніх зносин Європейського Союзу» зазначається, що існування суттєвих відмінностей правової природи ЄС від міжнародних організацій та держав проявляється у різноманітних сферах правовідносин, у тому числі – і у сфері регламентування та здійснення зовнішніх зносин. Ці відмінності обумовлені його специфічним міжнародно-правовим статусом та існуванням одночасно як суб’єкта міжнародного та європейського права.

Дисертант зазначає, що Союз вступає у зовнішні зносини своїми внутрішніми органами інституційного характеру та спеціальними органами, яки надають першим суттєву допомогу. Найважливішими серед цих органів є Європейська рада, Голова Європейської ради, Верховний представник Союзу з закордонних справ і політики безпеки, Рада, Комісія та Європейський парламент. Суттєвою та специфічною є роль Суду Союзу, який своєю багаторічною практикою телеологічного тлумачення установчих договорів та законодавства Співтовариств/Союзу сприяв створенню такої галузі європейського права, як право зовнішніх зносин Союзу. Важливою в цьому аспекті стане роль Європейської служби зовнішньополітичної діяльності (ЄСЗД), як своєрідного «міністерства закордонних справ Союзу».

Вказується, що сама наявність таких структурних підрозділів, як внутрішні органи зовнішніх зносин, зовнішні органи зовнішніх зносин свідчить про докорінну відмінність Союзу від міжурядових організацій, яким такий поділ органів зовнішніх зносин є невідомим. Проте про еволюційне походження Союзу від міжурядових організацій, свідчить і наявність в його структурі таких традиційних органів, як постійні представництва держав-членів, які в свою чергу формують такий орган Союзу, як Рада.

В досліджуваному аспекті автор зазначає, що досі в структурі права зовнішніх зносин Союзу зберігається його двопластовий характер. З одного боку, це збереження в Комісії повноважень, успадкованих від колишньої «першої опори» Союзу, з питань, де Союз має виключну компетенцію. З іншого боку, це повноваження Верховного представника, Голови Європейської ради та Ради в галузі СЗПБ, яка все ще зберігає суттєві риси міжурядового співробітництва. Відмічається, що важливою новацією, внесеною Лісабонським договором, і спрямованою на більший відхід СЗПБ від форм міжурядового співробітництва в бік наднаціональності стало й питання представництва Союзу на міжнародній арені. Відтепер його не може здійснювати держава, що головує в Союзі, як це було ще за Ніццькою редакцією ДЄС. Функцію представництва Союзу відтепер здійснюють Верховний представник та Голова Європейської Ради (в сфері СЗПБ) або Комісія (в інших сферах).

Підрозділ 2.2. «Правовий статус зовнішніх органів зносин Європейського Союзу» містить дослідження повноважень, ролі та місця зовнішніх органів зносин Союзу.

Вказується, що питання здійснення активного права посольств не первинними суб’єктами міжнародного права (наприклад, міжнародними організаціями), а також таким специфічним суб’єктом, яким є зараз Європейський Союз, завжди викликало дискусію в доктрині та практиці міжнародного права. Це питання не отримало свого кодифікаційного закріплення, залишившись поза увагою під час роботи зі створення Віденської конвенції про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. В спеціальних працях, що присвячені дипломатичному / посольському праву міжнародних організацій, це питання також найчастіше обходять мовчанням.

Сутністю права посольства, що є однією з важливих форм реалізації міжнародної правосуб’єктності міжнародних організацій та найважливішою формою їх участі в міжнародних відносинах, є право організації (саме право, а не її обов’язок) направляти своїх представників у держави та інші міжнародні організації (активне право посольства) і право мати при собі представників інших суб’єктів міжнародного права (пасивне право посольства).

Досліджуючи ЄС в контексті реалізації права посольства, автор доходить висновку, що Союз має власні зовнішні органи зносин, які його репрезентують на міжнародній арені у третіх країнах та міжнародних організаціях. Згідно Лісабонського договору, вони є підзвітними, або переходять у підзвітність Верховному представникові і будуть елементами спільної дипломатичної служби ЄС – ЄСЗД. Їх назва за установчими договорами – делегації Союзу. До цього Союз власних представництв за кордоном не мав, а інтереси Співтовариств представляла Комісія через свої делегації разом з державою-членом, що головувала в Раді.

Заснування широкої сеті делегацій, представництв, офісів та антен Комісії/Союзу в третіх країнах засновується на подвійному правовому підґрунті: з одного боку це установчі договори ЄС та рішення Комісії/ Верховного представника, з іншого – двосторонні чи багатосторонні угоди Комісії/Союзу з країною перебування про заснування делегації і надання їй певних привілеїв та імунітетів. Крім того, до таких джерел відносяться односторонні акти держав чи акти національного права, в яких держава перебування висловлює згоду наділити делегацію статусом аналогічним дипломатичному. Статус делегацій та їх персоналу двосторонніми угодами визначається, як такий, що відповідає mutatis mutandis статусу, який встановлюється Віденською конвенцією 1961 р. для дипломатичних представництв держав.

Зазначається, що процес отримання делегаціями Союзу права виступати в якості дипломатичних установ досі ще остаточно не є завершеним. Союз не може досі давати дипломатичні ранги, а його делегацію очолюють особи в ранзі послів, маючи його або як особистий ранг від держави-члена або лише на час перебування на посаді. Проте самі делегації наразі вже представляють Союз в цілому, до них та їх співробітників застосовуються згідно двосторонніх угод з державами перебування mutatis mutandis норми Віденської конвенції 1961 р., які власне регулюють дипломатичні відносини між державами, крім того, делегації виконують більшість функцій притаманних дипломатичним представництвам.

У підрозділі 2.3. «Правовий статус та роль спеціальних місій (місії ad hoc) у практичній реалізації зовнішніх зносин Європейського Союзу» досліджуються повноваження та особливості призначення спеціальних місій Союзу. Зазначається, що окрім постійних представництв місій, що покликані у тій чи іншій формі репрезентувати політику ЄС у його зовнішніх зносинах з третіми державами, надзвичайно важлива роль у цій сфері відводиться й місіям спеціальним.

Вказується, що системний аналіз місії ad hoc показує, що ініціаторами їх створення можуть виступати тільки держави. Однак автор, в контексті наділення правосуб’єктністю ЄC та його органів у сфері зовнішніх зносин, аргументує доцільність наділення їх правом засновувати та використовувати такі місії. Під місіями ad hoc (спеціальними місіями), що використовуються в якості органів зовнішніх зносин ЄС дисертант розуміє згаданих в установчих договорах Союзу спеціальних представників, що діють на основі ст. 33 ДЄС та окремі “інституційні форми здійснення оперативних дій”, які спираються на цивільні та військові заходи (миротворчі й гуманітарні місії Союзу) за ст. 42-43 ДЄС та не консолідовані в установчих договорах надзвичайно короткотермінові місії.

Наголошується, що Союз не є стороною жодної з універсальних конвенцій права зовнішніх зносин, в тому числі і тієї, що має регулювати функціонування місій ad hoc – Віденської конвенції 1969 р. “Про спеціальні місії”. Проте, в своїй практиці Союз іноді посилається і на цю Конвенцію, особливо з країнами, що її ратифікували. Цікавим є й те, що Конвенція 1969 р. закріпила звичаєву норму щодо необов’язковості існування дипломатичних відносин для відрядження чи прийняття спеціальної місії (ст. 7), а це є характерним для ЄС, який юридично дипломатичних відносин як таких не підтримує. Ще одним важливим моментом у Конвенції 1969 р. є визначення того, що є спеціальна місія – тимчасова місія, що за своїм характером представляє державу і направляється однією державою в іншу за згодою останньої для розгляду з нею певних питань або для виконання щодо неї певного завдання. При цьому делегації, що беруть участь у роботі багатосторонніх конференцій або органів міжнародних організацій, спеціальними місіями не вважаються (ст. 1). Однак, на думку дисертанта, таке визначення mutatis mutandis може використовуватися і щодо ЄС. Виглядати воно може наступним чином: місія ad hoc Союзу - це тимчасова місія, що за своїм характером представляє Європейській Союз та його членів у третіх державах чи міжнародних організаціях за їх згоди або санкції РБ ООН для розгляду з ними певних питань або для виконання щодо них певного завдання.

Доведено, що правовий статус місій ad hoc визначається двосторонніми угодами Союзу з державами, на території яких проходить діяльність цих місій, та з державами, які надають свої контингенти для спільної з Союзом діяльності. Рішення про їх проведення приймає Рада із залученням Верховного представника. Таким чином, навіть до набуття чинності Лісабонським договором місії ad hoc мали іншу форму керівництва аніж інші зовнішні органи зовнішніх зносин – делегації Комісії. Кожна з цих місій за характером своєї діяльності, мандатом та рівнем привілеїв контингенту є унікальною. Проте, їх можна умовно об’єднати в військові місії, спостережні місії, поліційні місії та короткотермінові місії.

Розділ 3. «Проблематика застосування дипломатичних привілеїв та імунітетів в діяльності органів Європейського Союзу» містить три підрозділи.

У підрозділі 3.1. «Застосування дипломатичних привілеїв та імунітетів на території держав-членів Європейського Союзу» досліджуються характерні ознаки та критеріальні характеристики дипломатичних привілеїв та імунітетів в міжнародному праві. Зазначається, що для того, щоб похідний суб’єкт міжнародного права міг нормально функціонувати, він має користуватися певними привілеями та імунітетами. Це стосується як міжнародних міжурядових організацій, так й такого специфічного суб’єкта, як ЄС. Характеризуючи міжнародно-правову сутність дипломатичних імунітетів та привілеїв, автор, насамперед, наголошує на тому, що це є особливі права, які держава перебування надає дипломатичним представництвам та персоналу акредитованої держави з метою сприяння виконанню їхніх завдань та функцій.

Розглядаючи чинну нормативну базу, що регламентує та регулює дипломатичні імунітети та привілеї, автор зазначає, що навряд правильним буде твердження, що вона у повній мірі відповідає сучасним реаліям практики зовнішніх зносин, від моменту прийняття Віденської конвенції 1961 р. і до сьогодні система міжнародної політичної, економічної, соціальної, військової та ін. комунікації зазначала надзвичайно суттєвих змін, котрі проявилися не лише в її ускладненні, але й в самій інституціональній структурі. Зокрема, такі зміни відбулися і в суб’єктному складі зовнішніх зносин, у якому з’явився новий, невідомий до останнього часу актор – Європейський Союз – особливе державоподібне утворення, відмінне від міжнародної організації та “класичної” держави (проте – певним чином схоже з обома із них), що володіє правосуб’єктністю та організаційним механізмом у сфері зовнішніх зносин.

Стверджується, що в основі цих привілеїв і імунітетів лежить функціональна теорія. У межах зазначеного підходу розглядається специфіка статусу ЄС, який полягає в тому, що в нього привілеї та імунітети диференціюються лише на ті, котрі він та його органи і службовці мають на території держав-членів, а також – на ті, які вони мають на території третіх держав чи організацій. Питання привілеїв та імунітетів в практиці Союзу (а раніше – Співтовариств) на території їх держав-членів має надзвичайно важливе значення для їх практичної діяльності, проте суттєвого інтересу з боку міжнародно-правової доктрини воно не викликало.

Доведено, що теперішній Союз та його інституції наділені державами-членами на їх території широким обсягом привілеїв та імунітетів функціонального характеру, що підтверджено і в рішеннях Суду ЄС. Їх існування було передбачене ще першим установчим договором – Договором про ЄОВС (1951 р.). До 1965 р. питання надання привілеїв та імунітетів та їх обсяг визначалися договорами про створення ЄОВС (ст. 70), ЄЕС (ст. 218) та Євратому (ст. 191) з відповідними протоколами про привілеї та імунітети до кожного з них. Однак, у 1965 р. всі ці норми були замінені Договором про створення єдиної Ради та єдиної Комісії, п. 1 ст. 28 якого встановив єдиний порядок надання привілеїв та імунітетів для трьох організацій: “Співтовариство користується на території держав-членів імунітетами та привілеями, необхідними для здійснення його місії, на умовах, визначених відповідним протоколом”. Сам Протокол про привілеї та імунітети Співтовариства мав умовну назву Брюссельський протокол до Договору 1965 р. Наразі це питання врегульоване у ДФЄС, ст. 343 якого регламентує, що “на території держав-членів Союз користується привілеями та імунітетами, які необхідні для виконання його завдань, згідно з умовами, викладеними в Протоколі про привілеї та імунітети ЄС від 8 квітня 1965 р. Те ж саме відноситься до Європейського центрального банку та Європейського інвестиційного банку”. Аналогічні норми по відношенню до Євратому передбачені в ст. 191 Договору про заснування Євратому.

У підрозділі 3.2. «Застосування привілеїв та імунітетів Європейського Союзу та його персоналу в третіх державах» розглядаються теоретичні та практичні питання надання та функціонування зазначених привілеїв та імунітетів Союзу та його персоналу у державах, що не є його державами-членами. Вказується, що з міжнародно-правової точки зору можна виділити такі групи привілеїв та імунітетів Союзу, інституцій, спільних органів, їхнього персоналу та членів їх сімей:

1. Привілеї і імунітети на території держава-членів.

Їх міжнародно-правовими джерелами є Протокол 1965 р. «Про привілеї і імунітети» імплементований в Лісабонський договір, як протокол № 7, угоди про штаб-квартири інституцій Союзу, регламенти Ради, рішення Суду. В цій групі відмінними є привілеї і імунітети Європейського Союзу, інституцій Союзу та особисті імунітети членів інституцій Союзу, службовців і інших співробітників Союзу, а також представників держав-членів в Союзі. Обсяг привілеїв і імунітетів на території держав-членів Союзу є, з одного боку, обмеженим функціональним характером його діяльності, через, що має вужчу сферу застосування ніж дипломатичні привілеї та імунітети, проте з іншого, безпосередньо на особистому рівні – він є більшим за імунітети дипломатичного персоналу: зберігається і після закінчення служби в Союзі, діє і в державі громадянства службовця Союзу.

2. Привілеї і імунітети на території третіх держав:

2.а. Привілеї і імунітети Союзу, інституцій, делегацій, спільних органів, їхнього персоналу та членів їх сімей.

Їх міжнародно-правовими джерелами є двосторонні угоди з третіми державами, багатостороння Котонська угода та норми національного права третіх держав. Широко використовуються відсилки до Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. В перерахованих вище актах може міститися або окремий перелік привілеїв та імунітетів або відсилання до норм Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. При цьому варто відразу відзначити, що вони є аналогічними дипломатичним, але не є дипломатичними. В свою чергу, певні особливості мають привілеї та імунітети, що надані Котонською угодою. Проте ця особливість випливає як з багатостороннього характеру цієї угоди, так і з того, що угода передбачає існування низки спільних органів, а в разі потреби зміну її положень, зокрема, щодо імунітетів делегацій Комісії/Союзу шляхом укладання двосторонніх угод з зацікавленою державою АКТ (країни Африки, Карибського басейну й Тихоокеанського регіону).

2.б. Привілеї і імунітети місій ad hoc.

Їх міжнародно-правовими джерелами є угоди з третіми державами про проведення місій, про надання персоналу, про статус персоналу, регламенти Ради, іноді присутні відсилки до Віденської конвенції 1961 р. При встановленні привілеїв і імунітетів для місій ad hoc, Союз відмовився від повного копіювання привілеїв, що надаються дипломатичному персоналу, на користь більш гнучкого індивідуального підходу. Характер привілеїв та імунітетів в кожному разі є іншим. Зазвичай розрізняють привілеї місії, привілеї персоналу місії та привілеї місцевого персоналу, що був найнятий місією. Привілеї надані місіям ad hoc Союзу і їх персоналу все ж є функціональними за своїм походженням, а не дипломатичними. Вони лише є аналогічними дипломатичним. Але ця аналогічність все ж полягає в певному обсязі привілеїв і імунітетів, а не в характері їх юридичної природи – вони надаються виключно заради виконання певних функцій місії, не передбачають взаємності і т.п.

Підрозділ 3.3. «Застосування дипломатичних привілеїв та імунітетів Європейського Союзу під час проведення спеціальних місій» присвячений дослідженню правової природи, видової характеристики та функціонального навантаження дипломатичних привілеїв та імунітетів Союзу під час проведення спеціальних місій.

Вказується, що привілеї та імунітети місій ad hoc Союзу мають певні відмінності від привілеїв та імунітетів делегацій Союзу в третіх державах, основна причина яких полягає в специфічному характері функцій, виконуваних цими місіями та їх персоналом, а також у специфічному статусі самого цього персоналу. Якщо в делегаціях Союзу йдеться про міжнародних службовців Союзу, то наприклад, в такому різновиді місій ad hoc, як миротворчі місії, маємо справу з тимчасово переданими під командування Союзу національними військовими чи поліційними контингентами, які залишаються, одночасно, і в національному підпорядкуванні. Специфікою цих контингентів є й те, що вони складаються з військовослужбовців та поліцейських як держав-членів, так і третіх держав. Така ситуація є не звичайною для делегацій Союзу, проте звичайною для миротворчої діяльності. Все це дає змогу говорити про специфічний характер привілеїв та імунітетів місій ad hoc Союзу.

Відносно привілеїв та імунітетів, які надаються миротворчім місіям Союзу та їх персоналу вказується, що ці питання визначаються в двосторонніх угодах Союзу з державою, на території якої проходить місія, з третьою державою, що бере участь у місії та іноді – в угодах про загальні параметри участі третіх держав у місіях. Якщо Союз у своїй практичній діяльності доволі часто використовує mutatis mutandis Віденську конвенцію про дипломатичні зносини 1961 р., проте у випадку миротворчої діяльності додаються такі особливі аспекти, які не притаманні дипломатичній діяльності, але мають відношення до військової та, відповідно, використовуються у миротворчій діяльності. Отже, Союз розпочавши здійснення спеціальних місій, зіштовхнувся з певною правовою проблемою у визначенні статусу їх персоналу в державах перебування. Головна проблема, на думку Секретаріату Ради, полягала в тому, “щоб надати достатній правовий захист членам операції з кризового врегулювання”, при цьому “зберігаючи повагу до територіального суверенітету держави перебування так, щоб мати лише такі привілеї та імунітети, які необхідні для гарантування юридичної безпеки персоналу місії”. Тобто, акцент знову робився на функціональному характері цих привілеїв та імунітетів, а це відрізняє їх від дипломатичних привілеїв та імунітетів, що мають іншу основу – суверенну рівність держав, взаємну повагу та міжнародну ввічливість тощо.

Доведено, що загалом надання дипломатичних привілеїв та імунітетів іноземним військовим у складі дипломатичного персоналу є звичайним в міжнародному праві. Військовий, військово-морський та військово-повітряний аташе, як і деякі інші військові, зазвичай, мають привілеї та імунітети як члени дипломатичного персоналу. Іноді дипломатичні привілеї та імунітети у повному обсязі надаються також Главам іноземних військових місій, а ще рідше – і їх членам. Персоналу на державній службі, який розгортають за кордоном для надзвичайних короткотермінових дій (навчань, допомоги в ліквідації наслідків стихійних лих), часто надають статус, еквівалентний статусу адміністративного та технічного персоналу за Віденською конвенцією 1961 р. Проте, бувають і зворотні випадки, коли двосторонні угоди прямо забороняють надання дипломатичного статусу іноземному військовому персоналу.

Розділ 4. «Особливості практичної реалізації зовнішніх зносин Європейського Союзу» має три підрозділи.

Підрозділ 4.1. «Правове регулювання зовнішніх зносин Європейського Союзу з розвинутими державами (на прикладі Сполучених Штатів Америки)» містить дослідження нормативно-правової регламентації зовнішніх зносин Союзу з розвинутими державами, зокрема з США, які є головним зовнішнім партнером та союзником ЄС.

Зазначається, що за своєю сутністю союзницькі відносини ЄС підтримує також з Канадою, Японією і іншими промислово розвинутими країнами, що входять в Організацію європейського економічного співробітництва (далі – ОЕСР). ЄС активно розвиває зв'язки з Китаєм, Індією, країнами Латинської Америки і Південно-Східної Азії та створеними ними регіональними і субрегіональними організаціями та об'єднаннями.

Переважно під кутом зору сприяння розвитку будуються відносини з країнами АКТ. Проте правовий інструментарій обслуговування і забезпечення цих відносин, не дивлячись на всю їх різноманітність, і створювані для управління ними органи і механізми порівняно однотипні і мало відрізняються.

Вказується, що угоди ці в абсолютній більшості своїй укладалися в період до набуття чинності Лісабонським договором 2009 р. і відповідно від імені не Союзу, а Співтовариства. Проте за Лісабонським договором правонаступником Європейського Співтовариства виступив Союз, тому зараз вони продовжують свою чинність стосовно ЄС.

Зазначається, що раніше існувала доволі складна система міжнародних договорів, які укладалися за участі Співтовариств та Союзу: якщо предмет міжнародного договору повністю перебував у сфері компетенції Співтовариств, то укладалися двосторонні договори. Їх сторонами виступали, з одного боку Європейські співтовариства в цілому, з іншого – третя держава або міжнародна організація. У тому ж випадку, коли предмет договору знаходився у сфері компетенції лише одного із Співтовариств, то угода укладалася від імені цього об’єднання: ЄСВС або Євратому. Якщо ж предмет міжнародного договору частково перебував у межах компетенції Співтовариств, а частково – держав-членів, то укладався так званий змішаний договір. Тоді однією зі сторін договору виступали Європейські співтовариства та всі 27 держав-членів, а іншою – третя держава чи міжнародна організація. Ратифікувалися ці угоди як Європейським парламентом, так і національними парламентами держав-членів та третьої держави. У сфері СЗПБ, поліцейської та судової співпраці, де діяв ЄС, угоди з третіми державами та організаціями укладалися від його імені. Із набуттям чинності Лісабонським договором ситуація з договорами із третіми державам спростилася. Угоди Союзу з третіми державами та організаціями стали класифікуватися наступним чином: угоди Союзу з питань власної компетенції; угоди держав-членів з питань їхньої компетенції; угоди, укладені Союзом разом з державами-членами (змішані угоди).

Аналізуються правові договірні засади співробітництва США з ЄС з питань ядерної безпеки та досліджується їх позитивна динаміка – від угод, що вводили контроль з боку США за ядерними матеріалами, що знаходились на території Союзу, до угод, що фактично містили відмову від контролю за ядерними матеріалами на території Європейського Союзу, визнаючи достатність захисту встановленого за правилами ЄС, за умови, що його буде контролювати Євратом.

Дисертант зазначає, що тривалий час США утримувалися від укладання угод зі Співтовариствами з інших питань, окрім постачання ядерних матеріалів і устаткування, укладаючи безпосередні угоди з державами-членами Співтовариств. Але на сьогодні перелік таких угод є доволі широким та включає до себе, виходячи з об’єкту правового регулювання: торговельно-економічні; митні; правові та з питань безпеки; енергетичні; культурно-освітні; політичні та зі сфери СЗПБ. Наголошується, що звичайно, що й ця авторська класифікація є доволі умовною, оскільки, наприклад, офіційний збірник чинних договорів, який щорічно видає Державний Департамент США, виокремлює у якості окремої категорії договори про алкогольну продукцію та метрологію, проте політичні угоди та угоди у сфері СЗПБ взагалі не згадує.

Досліджуються інші нормативні аспекті співробітництва Союзу та США, в тому числі й негативного характеру, зокрема т.зв. «торгівельні війни», аналізуються правові шляхи їх подолання, а також питання активізації співробітництва США з іншими інститутами ЄС.

Підрозділ 4.2. «Правове регулювання зовнішніх зносин Європейського Союзу з країнами, що розвиваються» містить дослідження організаційно-правових, в тому числі й договірних форм співробітництва Союзу з вказаною групою держав.

У контексті досліджуваної проблематики, автор вказує, що будуючи відносини з третіми державами, ЄС виділяє згідно своїх установчих договорів: відносини з країнами, що розвиваються (відносини з метою розвитку (ст. ст. 4, 208-211 ДФЄС), відносини з країнами сусідами (привілейовані стосунки (ст. 8 ДЄС)), відносини з асоційованими територіями (ст. ст. 198-203 ДФЄС) та договори з всіма іншими третіми державами (ст. ст. 212-213 ДФЄС). Але реальна договірно-правова практика ЄС дозволяє вказати на існування ще й підгруп договорів, прямо в установчих договорах не передбачених. Наприклад, угоди про асоціацію та стабілізацію або середземноморські угоди про асоціацію, або стратегічну асоціацію (з Чилі та Мексикою) і т.п.

Зазначається, що особливістю відносин, особливо з країнами, що розвиваються, є бажання Союзу укладати угоди не з окремими державами, а саме з групою інституційно-організованих країн – МЕРКОСУР, АКТ, АСЕАН та інші. Це є інтересним, особливо виходячи з того, що з розвиненими країнами, країнами-сусідами та країнами-претендентами, навпаки, ЄС укладає угоди з державами, а не угоди в рамках їхніх об’єднань, хоч такі і існували (ЄАВТ, ЦЄЗВТ і т.п.).

Будуючи відносини з розвиненими третіми державами, Союз засновує їх на «секторальному» підході. Сенс цього підходу полягає в тому, що укладалися угоди з певних економічних, торгівельних, статистичних і т.п. питань, без укладання комплексної угоди. В той же час з країнами, що розвиваються, спочатку навпаки укладалася комплексна угода (Ломейські конвенції, Котонська конвенція), а вже потім могли укладатися угоди з певними країнами з конкретних торгівельно-економічних питань.

Вказується, що спеціально для допомоги країнам, що розвиваються було створено Спільну систему преференцій, яка торкалася всіх країн, що розвиваються та Європейського фонду розвитку, кошти з якого надходили до країн АКТ та залежних країн та територій.

На даному етапі Союз розподіляє свою увагу між різними країнами, що розвиваються, зосереджуючи увагу на країнах Латинської Америки та Середземномор’я, які в порівнянні з країнами АКТ, є більш промислово розвиненими. При цьому основною формою співпраці з ними є укладання угод про асоціацію. Так сталося, зокрема з першою подібною угодою з Чилі.

У підрозділі 4.3. «Правове регулювання зовнішніх зносин Європейського Союзу з його державами-сусідами» досліджуються актуальні питання становлення, легалізації та реалізації зовнішніх зносин Союзу з прикордонними державами.

Автор зазначає, що відносини Союзу з сусідніми країнами, а, відповідно, – й угоди із ними, мають базуватися на цінностях Союзу та характеризуються тісними й мирними відносинами. Відповідно, треті країни мають погодитися з перерахованими в ст. 2 ДЄС цінностями Союзу, вперше визначеними у якості окремої правової категорії: повага до людської гідності, свободи, демократії, рівності, правової держави й дотримання прав людини, включаючи права осіб, що належать до меншин, а також плюралізму, недискримінації, терпимості, справедливості, солідарності і рівності жінок і чоловіків. Звичайно, можна погодитися, що ці цінності відображають скоріше моральні засади сучасної європейської цивілізації, проте в ЄС вони отримали правове навантаження, а за їх порушення настають передбачені в ст. 7 ДЄС санкції. Таким чином, можна стверджувати, що політика ЄС до країн-сусідів базується на передбаченій у ДЄС нормі, щодо побудови простору процвітання і добросусідства, який заснований на цінностях Союзу. При цьому користуючись потребою доступу сусідів до внутрішнього ринку ЄС, Союз пов’язує укладання таких угод з застосуванням у сусідів норм вторинного європейського права або принаймні укладання угод, що містять аналогічні норми.

Доведено, що практика та автентичне тлумачення ДЄС самими його членами, відносно регулювання відносин Союзу з країнами-сусідами є неоднорідним. ЄС підтримує з ними міжнародно-правові відносини кількох типів: а) відносини асоціації та стабілізації (з балканськими країнами); б) відносини європейської політики сусідства, східного партнерства, специфічні відносини з Росією, Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ); в) відносини “з країнами з незначною територією” (Андорра, Сан-Марино і т.д. – Декларація щодо статті 7bis ДЄС (Лісабон)); г) угоди про асоціацію з середземноморськими країнами; г’) до 2007 р. у якості окремої категорії відносин виокремлювалась європейська асоціація. Відносини з усіма цими групами країн є неоднорідними і цілі, які закладаються у ці відносини, є різними, проте всі вони так чи інакше передбачають форми економічної інтеграції.

Розглядаючи види економічної міждержавної співпраці, що використовуються в сучасному міжнародному праві: а) зону вільної торгівлі; б) митну унію (митний союз); в) спільний ринок; г) внутрішній ринок – автор транспонує їх на відносини Союзу з державами-сусідами, що входять до вказаних вище груп відносин з ЄС та досліджує широкий спектр угод, що залучають останніх до широкої взаємодії з Союзом в економічній та інших сферах міждержавного співробітництва на базі положень європейського права.

На прикладі Швейцарії дисертант аналізує її співробітництво з ЄС та застосовуваний при цьому “білатеральний підхід”, заснований на укладанні двохсторонніх угод, що дає можливість Швейцарії зберігати інституційну незалежність.

Докладний розгляд нормативно-правового та процесуального забезпечення входження держав Східної Європи до Союзу, згідно його установчих угод, дав змогу дослідити нормативні та критеріальні процеси їх зовнішніх взаємовідносин з ЄС та його інституціями на етапах підготовки до вступу та оформлення угод відносно самого вступу до Союзу.