ЗАХИСТ ПРОКУРАТУРОЮ УКРАЇНИ МУНІЦИПАЛЬНИХ ПРАВ ОСОБИСТОСТІ: КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, окреслено об’єкт і предмет, мету й завдання, зв'язок з науковими планами та програмами, визначено базові методологічні підходи, вказано наукову новизну одержаних результатів, їх теоретичне і практичне значення, висвітлено апробацію теоретичних положень і публікації, викладено концептуальні засади відповідно до їх наукової новизни.

Розділ 1. «Конституційно-правовий статус прокуратури України» містить три підрозділи.

У підрозділі 1.1. «Прокуратура України в системі органів держави» проаналізовано питання правової природи інституту прокуратури крізь призму визначення системи його понять, ознак і сутності. Здійснений системний аналіз конституційно-правового статусу прокуратури України та її ролі в системі органів держави за допомогою так званих «опорних» понять «конституційно-правовий статус» і «орган держави», дав змогу в явній формі розкрити сутність відбитих у них предметів та розкрити онтологічний дискурс їхнього змісту. Зокрема, нарівні з відомими ознаками правового статусу (соціальним, імперативним, зовнішнім формальним, внутрішньо формальним /структурно-архітектонічним/, універсальним, критерієм граничності), автор виокремлює ще цілий ряд ознак (критеріїв) правового статусу, що відіграють важливу роль у дослідженні правового статусу прокуратури України, а також місцевого самоврядування в Україні і правового статусу особистості та її прав у сфері місцевого самоврядування (муніципальних прав. – Авт.) в Україні. До таких критеріїв він відносить конституюючий; організаційний; нормативний; інституціональний; суб'єктний; об'єктний; поведінковий (діяльнісний); комунікативний; гносеологічний, епістемологічний (пізнавальний); аксіологічний (ціннісний); методологічний; доктринально-прагматичний; статутарний; емпіричний; проспективний (прогностичний); дефінітивний (понятійний); компаративний; нарративний тощо.

Автором виявлено істотні параметри і особливості характеристики конституційно-правового статусу прокуратури України за рахунок систематичного аналізу його доктринального та нормативного забезпечення. Так, у доктринальному аспекті автор поділяє думку тих вчених, які вважають, що в юридичній науці України немає єдності в питанні, до якого виду влади належить прокуратура: законодавчої, виконавчої чи судової – більш того, чинне законодавство України також не дає чіткої відповіді на це питання. Аналізуючи численні доктринальні позиції автор доходить висновку про наявність єдиних підходів до визначення доктринальної конституційно-правової моделі і, відповідно, статусу прокуратури в Україні, що є державно-владним органом, який посідає важливе, самостійне та унікальне місце в механізмі державної влади.

Розглядаючи нормативне забезпечення конституційно-правового статусу прокуратури України, автор зазначає, що він сформульований і урегульований у Конституції України загалом, схематично, концептуально і, з огляду на конституційний рівень регламентації, нормативно дуже неякісно. Він не тільки не дає відповіді на питання про функціональну модель прокуратури, а з питання критеріїв і елементного складу правового статусу цього найважливішого органу держави фактично відсилає до профільного Закону «Про прокуратуру України», що нівелює установчу функцію Конституції держави. Крім того, він містить пряму вказівку на перспективну модифікацію (демонтаж) функцій прокуратури в контексті їх обмеження і передачі (функції загального нагляду і досудового слідства) іншим державним органам; залишає питання про терміни такої модифікації відкритим, бо не містить часових рамок її початку і закінчення; фактично закріплює відмовлення законодавця від основної функції прокуратури – прокурорського нагляду, що є однією з головних форм державного контролю; наслідком чого стає можливим висновок про явно неповну, неякісну, неналежну, дефектну конституційно-правову регламентацію статусу прокуратури України, що веде до можливих стратегічних дисфункцій у її діяльності в ординарних і екстраординарних умовах функціонування державності.

Підрозділ 1.2. «Завдання і функції прокуратури України» містить системний аналіз завдань та функцій цього державно-владного органу. Проаналізувавши етимологічний зміст термінів «завдання» і «функція», автор виокремлює у понятті «завдання» статутарний, пізнавальний, діяльнісний та результативний критерії, що є запорукою наявності проблеми, її дослідження, наступного виконання та вирішення.

Розглядаючи завдання прокуратури, що зафіксовані в ст. 4 Закону України «Про прокуратуру», автор оцінює їх з різних позицій. Насамперед, виходячи зі значеннєвого змісту і значеннєвого навантаження зазначених завдань, – вони становлять складний системний багаторівневий комплекс імперативних завдань із множинною суб’єктно-об’єктною характеристикою, від вирішення яких залежить існування демократичної правової державності (екзистенціальна характеристика). Дані завдання – це сформульовані за допомогою правових норм управлінські завдання (функціональна характеристика). Їх можна легко транспонувати в конкретні й вимірні цілі, що мають істотне значення для стабільного функціонування соціуму і демократичної правової державності (аксіологічна характеристика). Ці завдання прокуратури можна тлумачити й у вигляді взаємно підтримуючих цілей, бо між ними існує симбіотична взаємодія, спрямована на досягнення мегамети – підтримку законності в державі (онтологічна характеристика). Закріплені в профільному законодавчому акті завдання прокуратури є важливим пізнавальним феноменом, що дозволяє визначити її роль і місце в механізмі й апараті держави (гносеологічна характеристика). Нарешті, легалізовані законодавцем завдання прокуратури з позицій характеристики правових норм, якими вони закріплюються (спеціалізовані (нетипові) норми права), можна охарактеризувати як завдання-цілі, норми-цілі (нормативна характеристика), тобто прогностичні норми – норми, в яких містяться прогнози (бачення законодавця) розвитку державного чи суспільно-політичного ладу.

Стверджується, що наукове пізнання функцій прокуратури дає можливість сформулювати доктринальну функціональну характеристику прокуратури, інакше кажучи, її функціональну модель. Визначаючи критеріальні характеристики функцій органу держави – динамічні, симбіотичні, синергетичні, телеологічні, методологічні, формальні, організаційні, часові, соціальні тощо – автор робить висновок про те, що загальноприйняте поняття «функції прокуратури», яке адекватно відповідало би потребам теорії і практики прокурорської діяльності, залишається практично дотепер не розробленим. Підтвердженням такого стану речей є поширений у вітчизняній, та й у цілому в радянській і пострадянській юридичній літературі підхід, в основу якого кладеться не дефінітивне визначення функцій прокуратури, а доктринальні позиції з проблематики таких функцій. Разом з тим, аналізуючи доктринальні підходи до їх визначення автор для їх належного методологічного забезпечення пропонує включати такі складові: а) діяльнісну – основні напрями діяльності; б) функціональну – сукупність однорідних аспектів діяльності прокуратури; в) онтологічну – функції виражають суть і соціальне призначення прокуратури; г) конституюючу – прокуратура як конституційно-закріплена особлива форма діяльності держави; д) телеологічну – метою функцій прокуратури є охорона законних прав і інтересів громадян і інтересів держави; е) організаційну – функції прокуратури реалізуються з використанням специфічних форм і методів; є) легальну – функції прокуратури реалізуються в рамках обкреслених законом повноважень.

Автор вказує, що проблематика функцій прокуратури носить двоякий характер: з одного боку, безумовно, у наявності є явний детермінаційний взаємозв'язок кожної функції прокуратури чи їх груп із властивими саме їм окремими формами і методами їхньої діяльності в контексті власне реалізації функцій; з іншого – це якісно і процесуально різні феномени, які не можна ототожнювати.

У підрозділі 1.3. «Захист прав і свобод людини і громадянина як пріоритетний напрям прокурорського нагляду» досліджується діяльність прокуратури з захисту прав людини. Зазначається, що проблематика прав людини та їх захист у сучасному правознавстві є однією з найважливіших, актуальних і досить складних.

Дослідження прав людини у історичній ретроспективі їх становлення та розвитку дає змогу не тільки зосередити увагу на систематичному підході до визначення, розуміння і з'ясування прав людини, насамперед через етимологічний аналіз термінів «людина» і «права», що складають цю досить складну в теоретичному і прагматичному аспектах термінологічну зв'язку, але й власне самої людини як первинної, пріоритетної, екзистенціальної одиниці соціуму і «суб’єкта-об’єкта» публічної влади. Автор аналізує своєрідну тріаду, три основні рольові позиції, котрі склалися у сучасному державознавстві та які людина реалізує в соціальній і державній реальності: людина, особистість та громадянин, та робить висновок про системну органічну й іманентну єдність усіх трьох її іпостасей, що має важливе значення у понятті нормативно-правової зв'язці «права людини».

Вказується, що термінологічна зв'язка «права і свободи людини і громадянина» є оптимальною нормативною конструкцією, що містить у собі вказівку насамперед на правові стани людини – громадянство, безгромадянство, полігромадянство, іноземство, біженство, що розширює саме трактування і розуміння прав і свобод, а також їх захист стосовно всіх категорій населення, що перебуває в даний момент на території конкретної держави. Зазначені теоретичні підходи універсалізують, об’єктивують і актуалізують проблематику правового захисту прав людини як складного, багатогранного, поліструктурного, різнорівневого, поліоб'єктного і полісуб'єктного нормативно-правового й організаційно-правового утворення і механізму.

Автор доводить, що дотепер ні в законодавстві, ані в юридичній науці дана проблематика правового захисту прав людини не знайшла свого належного відображення і визначення. Не розкрито в повному обсязі її зміст, не вивчені місце і роль правового захисту прав людини в системі національного права України, а також у понятійному апараті загальної теорії права. Так, термін «правовий захист» виступає як законодавча категорія, яка не має свого легального дефінітивного визначення. Такий стан речей має потребу у виправленні. Аргументацією такого підходу служить те, що: – його використання законодавцем об'єктивно вимагає чіткого визначення сутнісних і змістовних характеристик цього феномена; – законодавча практика, що буде здійснюватися без його дефінітиву, об'єктивно не зможе забезпечити право людини на правовий захист; – механізм реалізації права людини на правовий захист без зазначеного дефінітиву не буде мати належної об'єктної основи, що ставить під сумнів ефективне функціонування системи правоохоронної діяльності держави.

Діяльність прокуратури в межах правового захисту прав людини варіюється в системі координат «правовий захист – охорона і захист права». Така амбівалентна позиція в діяльності прокуратури із захисту прав людини виявлена на основі систематичного аналізу феномена правового захисту прав людини і, як обґрунтовано уявляється, має свої причини: недостатнє доктринальне пророблення даного правового феномена; відсутність точних визначених нормативно-правових орієнтирів даного правового феномена; через недостатнє пророблення ролі й місця цього феномена в механізмі забезпечення прав і свобод людини і громадянина в публічному управлінні.

Автор зазначає, що механізм забезпечення прав і свобод громадян у сфері публічного управління – це телеологічно обумовлений і нормативно забезпечений процес діяльності державних органів і ОМСВ із створення належних умов реалізації, охорони і захисту прав і свобод людини і громадянина від протиправних дій шляхом виконання матеріальних і процесуальних юридичних засобів і способів. У даному механізмі одну з провідних ролей відіграє прокурорський нагляд, здійснюваний органами прокуратури. Доводиться, що основними суб'єктами здійснення прокурорського нагляду виступають органи прокуратури і посадові особи цих органів; основною метою прокурорського нагляду є здійснення функцій прокуратури; з онтологічних позицій прокурорський нагляд є самостійним видом, формою державної діяльності; з гносеологічних позицій він становить окрему конституційну функцію з нагляду прокуратури за дотриманням законів; з функціональних позицій він виступає у вигляді принципу діяльності установ, організацій, підприємств, їхніх посадових осіб, де діє нагляд прокурора.

Розділ 2. «Проблема становлення муніципальних прав особистості й необхідності їх захисту» містить три підрозділи.

У підрозділі 2.1. «Теоретичні підходи до визначення муніципальних прав особистості» містить систематичний аналіз доктринальних підходів до визначення та поняття місцевого самоврядування, муніципального права та в їх контексті феномену муніципальних прав особистості. Автор зазначає, що такі права виникають у сфері МСВ, а формуванню механізму їх виникнення об'єктивно сприяє ряд факторів, поява яких має домінування комунікативності: а) співжиття і комунікація людини з іншими людьми (власне комунікативний фактор); б) співжиття з іншими людьми в рамках ТГ (соціальний фактор); в) функціонування людини в якості члена ТГ – жителя певної території (територіальний фактор); г) співжиття і комунікація з іншими людьми з метою виживання (екзистенціальний фактор); г) реалізація індивідуальних прав людини за допомогою використання нормативного концепту таких прав, установленого публічною владою для всіх членів соціуму (інтелектуальний фактор).

Вказується, що муніципальні права особистості можуть появитися тільки тоді, коли держава визнає, легалізує, гарантує МСВ і розглядає його як сферу реалізації прав людини в контексті продукування членами ТГ інтересів, «які не збігаються з інтересами державними, але їм і не суперечать» (М. Баймуратов).

Підрозділ 2.2. «Місце муніципальних прав особистості в системі прав людини і громадянина» містить дослідження ролі та місця зазначених прав особистості в системі прав людини і громадянина. Зазначається, що на сьогодні в юридичній науці феномен муніципальних прав особистості є мало досліджуваним, але в контексті розвитку МСВ в Україні він набуває великого теоретичного та прагматичного значення.

У контексті існуючих у сучасній доктрині міжнародного публічного права концепції «трьох поколінь» прав людини досліджується та робиться акцент на локальній історичній ретроспективі локального походження і локального «споживання» зазначених прав. Звідсіля робиться висновок, що практично всі права та свободи людини є її муніципальними правами та проявляються і реалізуються в сфері МСВ на локальному рівні функціонування соціуму.

Обґрунтовується, що у контексті значимості муніципальних прав особистості актуалізується правовий статус індивідуума як суб'єкта локального соціуму, і отут особливого значення набуває формулювання ст. 140 Конституції України, що визначає якісно іншу і якісно нову рольову позицію людини у сфері МСВ України – житель. Причому дана рольова позиція стає конституційно-легальною і конституційно-легітимною та фактично є «запускаючим механізмом» для становлення і розвитку вже нормативного феномена «муніципальних прав особистості».

Розглядаючи використання концептів «людина – особистість» у термінологічній зв’язці «муніципальні права особистості – муніципальні права людини», автор зазначає, що це не є термінологічною чехардою, а відбувається в залежності від того аспекту, що автори доктринальної позиції хочуть виділити. В основі такого виділення лежать два підходи у визначенні загальних прав людини: природно-правовий і позитивістський. У межах зазначених підходів розглядається співвідношення індивідуального і колективного начал у муніципальних правах і свободах людини. Вказується, що є об'єктивно неприпустимим розглядати «індивідуальне» і «колективне» як протилежні категорії, адже вони органічно сполучаються в муніципальних правах і свободах людини.

Досліджуючи муніципальні права автор виокремлює низку принципів, що їх характеризують: принципи об'єктивного характеру походження муніципальних прав людини; морального начала в муніципальних правах людини; універсальності муніципальних прав людини; непорушності муніципальних прав людини; формальної невизначеності муніципальних прав; граничності муніципальних прав людини; пріоритетності муніципальних прав людини; неінституціональності муніципальних прав людини; соціальної безперервності муніципальних прав людини; симбіозу природного і позитивного права в рамках муніципальних прав людини, що обумовлені природою їх виникнення, функціонування та реалізації в локальному соціумі.

У підрозділі 2.3. «Місцеве самоврядування як сфера прояву, функціонування і захисту муніципальних прав особистості» досліджуються характерні ознаки та критеріальні характеристики МСВ, як нового феномену української державності, що суттєво впливають на формування інституту муніципальних прав особистості та обумовлюють їх прояв, функціонування та об’єктивну необхідність їх захисту.

Аналізуючи історичний, управлінський, суб’єктний, об’єктний та аксіологічний критерії МСВ, автор особливу увагу приділяє якісно новій ознаці МСВ – міжнародно-правовій, яка є пов’язаною з міжнародними зобов’язаннями України, що випливають з підписаних та ратифікованих нею міжнародних угод в сфері локальної демократії (Європейська хартія місцевого самоврядування 1985 р.) та фактично виводить таку демократію на рівень об’єкту міжнародно-правового регулювання.

Вказується, що систематичний аналіз чинного законодавства України про місцеве самоврядування дає змогу виділити колективні та індивідуальні муніципальні права і свободи особистості, що фактично актуалізує необхідність легалізації та легітимації таких прав. Доведено, що система індивідуальних муніципальних прав і свобод заснована на легалізації інституту МСВ і визнанні локальної (муніципальної) демократії, тобто МСВ, відповідним рівнем публічної влади.

Визначено, що перелік колективних муніципальних прав у сфері МСВ не є вичерпним, але навіть наявний, демонструє не тільки широту відповідних прав, їх різноплановий зміст і їх багате телеологічне призначення як нормативно-правової основи вираження колективістських принципів, що внутрішньо властиві муніципальній демократії, але й високий управлінський потенціал щодо публічного управління справами ТГ і локального соціуму.

Розділ 3. «Проблеми захисту муніципальних прав особистості прокуратурою України» має три підрозділи.

Підрозділ 3.1. «Концептуальні й нормативні підходи до становлення системи захисту муніципальних прав особистості в діяльності прокуратури» містить системний аналіз концептуальних та нормативних підходів до становлення системи захисту зазначених прав саме в діяльності прокуратури.

З’ясовано, що становлення системи захисту муніципальних прав особистості в діяльності прокуратури прямо пов'язано з цілим комплексом теоретичних проблем, що мають міждисциплінарне значення і носять міжгалузевий характер. Насамперед до числа таких проблем, які варто віднести до «зовнішніх подразників», що викликають необхідність корінної зміни в соціальному середовищі за допомогою трансформації, модифікації, легітимації і легалізації правового регулювання й управлінської діяльності, належить становлення в Україні системи МСВ як самостійного рівня публічної влади, у рамках якого продукуються, виражаються і захищаються інтереси жителів певних територій – адміністративно-територіальних одиниць держави, що виступають як члени ТГ. Причому як тих, котрі мають правовий стан її громадян, так і осіб, що володіють іншими правовими станами – іноземні громадяни, особи без громадянства, біженці, працівники-мігранти і члени їхніх родин. Вказується, що даний підхід не тільки актуалізує питання про взаємозв'язки і взаємодію ОМСВ як повноважних представників ТГ із прокуратурою як важливою державною інституцією, що відповідно до законодавства здійснює прокурорський нагляд за дотриманням і правильним застосуванням законів у країні, але і фактично: включає ОМСВ, їхні виконавчі органи й інші структури МСВ у коло суб'єктів, діяльність яких є об'єктом прокурорського нагляду; окреслює коло суб'єктів-членів ТГ, права яких підлягають захисту органами прокуратури; ставить таких суб'єктів у зовсім інше і якісно нове процесуальне становище – жителів-членів ТГ; практично ставить жителів-членів ТГ, а також їхні права, свободи й обов'язки у становище суб'єктів-об'єктів прокурорського нагляду, більш ретельно інтерпретуючи і рельєфно позначаючи, деталізуючи, уточнюючи правовий статус людини і громадянина.

Серед іншого акцентовано увагу на об'єктивації проблематики прокурорського нагляду за дотриманням прав і свобод людини і громадянина саме у сфері МСВ, що знаходить своє яскраве вираження у формуванні практично нового об'єкта прокурорського нагляду – муніципальних прав особистості. Вказується, на необхідність модернізації конституційно-правової і нормативно-правової регламентації і регулювання правового статусу прокуратури України, що об'єктивує становлення, формалізацію і юридичне закріплення системи координат, яка виникає в межах МСВ, і може бути вираженою в наступній організаційно-нормативній парадигмі: «прокурорський нагляд» – «захист прав суб'єктів і органів місцевого самоврядування» – «захист прав і свобод людини і громадянина» – «захист муніципальних прав особистості».

У підрозділі 3.2. «Організаційно-правові форми діяльності прокуратури України із захисту муніципальних прав особистості» зазначається, що питання організаційно-правових форм діяльності прокуратури із захисту муніципальних прав особистості прямо пов'язані з місцем прокуратури в системі органів державної влади.

Особливістю діяльності прокуратури у сфері захисту муніципальних прав особистості (людини) є те, що така діяльність здійснюється за межами кримінального судочинства й обумовлена об'єктивним зростанням потреб суспільства в належному забезпеченні прав людини і суспільних інтересів. Зазначається, що незважаючи на моделі організації прокуратури, у зазначеному вище аспекті в Європі існує дві прокурорські системи: в одній прокурори наділені повноваженнями за межами кримінальної юстиції (37 держав-членів Ради Європи, в тому числі й України, у формах, що не суперечать міжнародним стандартам), в іншій – вони не мають таких функцій. Правовий захист, що здійснює прокуратура при реалізації всіх її конституційних функцій, повинний характеризуватися специфічними рисами, детермінованими особливостями форм, процедур і засобів прокурорської діяльності.

Вказується, що повноваження прокуратури України за межами кримінального судочинства охоплюються такими функціями: представництво інтересів громадянина чи держави в суді у випадках, визначених законом; нагляд за дотриманням прав і свобод людини і громадянина, дотримання законів з цих питань органами виконавчої влади, ОМСВ, їх посадовими і службовими особами; нагляд за дотриманням і застосуванням законів. Однак, наголошується на тому, що принципово важливим при установленні функцій прокуратури є законодавче застереження про те, що на прокуратуру не може бути покладене виконання функцій, не передбачених Конституцією України і Законом України «Про прокуратуру».

Розділяючи продуктивну позицію представників доктрини про те, що прокурорська діяльність поза кримінальною-правовою сферою може охоплювати різні аспекти діяльності громадян, зокрема відносини у сфері цивільного, трудового, сімейного, житлового, виборчого права, права соціального забезпечення, а також у сфері захисту навколишнього природного середовища та при цьому особливе значення має діяльність із захисту органами прокуратури прав соціально незахищених осіб /неповнолітніх, непрацездатних, інвалідів, пенсіонерів, потерпілих, громадян з невеликими доходами/ (Т. Корнякова), автор зазначає, що така діяльність прокуратури здійснюється нею в процесі реалізації всіх зазначених вище функцій і, по-перше, актуалізує проблематику захисту прокуратурою муніципальних прав особистості; по-друге, об'єктивує виділення муніципальних прав особистості у вигляді окремого об'єкта прокурорської діяльності; по-третє, актуалізує проблематику вдосконалення конституційних і законодавчих правоположень у профільному напрямі.

Дослідження змістовного потенціалу прокурорського представництва актуалізує увагу на цілому ряді найважливіших проблем, вирішення яких здатне вплинути на трансформацію діяльності прокуратури стосовно процесів формування правової демократичної державності й реалізації нею міжнародних стандартів правозахисної діяльності. Насамперед це визначення прокуратури як елемента (суб'єкта) механізму позасудового захисту приватних і публічних інтересів, що істотно розширює її можливості в соціумі й державі, але вже поза рамками репресивного апарату, а як суб’єкта – що переважно діє в рамках правової держави й активно бере участь у процесах її взаємодії з громадянським суспільством, більш того, впливає на процес його конституціоналізації й інституціоналізації. Підтвердженням такої позиції служить: а) використання прокуратурою в позасудових процедурах засобів прокурорського реагування; б) здійснення нею правової допомоги способом роз'яснення заявникам порядку захисту їхніх порушених прав.

У підрозділі 3.3. «Реалізація прокуратурою України функції захисту муніципальних прав особистості» зазначається, що процеси формування, виділення, легітимації і легалізації функції прокуратури України із захисту муніципальних прав особистості викликані: а) істотною демократизацією в житті держави і суспільства; б) гуманістичною домінантою в діяльності органів держави й ОМСВ; в) міжнародними зобов'язаннями, взятими державою в рамках міжнародних міждержавних договорів у сфері захисту прав людини і громадянина; г) активними процесами становлення і розвитку інституту МСВ.

Зазначається, що правозахисна діяльність прокуратури свідчить про визнання значно зрослого в сучасній конкретно-історичній ситуації її правозахисного потенціалу, про істотне посилення позицій органів прокуратури в державному механізмі охорони прав і свобод людини і громадянина. Доводиться, що правозахисна діяльність прокуратури досить удало доповнює існуючі моделі правового забезпечення прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Реалізація прокуратурою України функції захисту муніципальних прав особистості має не тільки теоретичну характеристику, але й методологічний потенціал, що дозволяє спроектувати і побудувати організаційну і нормативно-правову модель такої діяльності, що заснована на поточному і перспективному законодавстві, елементах конституційно-правового статусу прокуратури, принципах і методах її діяльності. Саму реалізацію прокуратурою України функції захисту таких прав варто розглядати в двох площинах: 1) як процес; і 2) як кінцевий результат. Причому перша форма може бути визначена у вигляді перманентної діяльності, друга – у вигляді статутарного, деякого підсумкового стану.

Реалізація прокуратурою України функції захисту муніципальних прав особистості в процесуальному аспекті означає втілення правових норм і принципів, закріплених у законодавстві, у практичній діяльності органів прокуратури, спрямованої на досягнення правомірної поведінки всіх суб'єктів права в контексті дотримання і виконання ними правових розпоряджень, що визначають, установлюють і регулюють муніципальні права особистості. Реалізація прокуратурою України функції захисту муніципальних прав особистості у статутарному (матеріальному) аспекті означає втілення нормативних розпоряджень, що містяться в Конституції України, законах і інших нормативно-правових актах, у життя, у сферу соціальних відносин, у сферу повсякденної діяльності органів держави, підприємств, організацій, установ різних форм власності й різного підпорядкування, а також у поведінку громадян і інших категорій населення, що постійно перебувають на території держави, із захисту й охорони муніципальних прав особистості. Підсумком такого захисту є формування правопорядку у сфері конституційно-правових і муніципально-правових відносин.