АЛЬТЕРНАТИВНІ СПОСОБИ ВИРІШЕННЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ СПОРІВ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; сформульовано мету і завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження; висвітлено наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, розкрито особистий внесок здобувача, а також наведено відомості про апробацію та можливості впровадження їх у законотворчу, практичну і викладацьку діяльність.

Розділ 1 - «Методологія, теоретико-історичні засади, доктринальні погляди, поняття, природа та принципи альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів» - складається з трьох підрозділів, у яких досліджено ґенезу доктрини альтернативного вирішення спорів, визначено основних представників науки альтернативного вирішення спорів, вказано на методологію здійснення дослідження у сфері альтернативного вирішення спорів, проаналізовано ключові поняття, які застосовують у сфері альтернативного вирішення спорів, поняття та класифікацію принципів АВС.

У підрозділі 1.1 - «Методологія, теоретико-історичні засади та доктринальні погляди на альтернативні способи вирішення цивільно-правових спорів» - досліджено головні етапи доктринального розвитку науки та погляди окремих представників науки у сфері альтернативного вирішення спорів. Визначено методологію здійснення досліджень у сфері альтернативних способів вирішення спорів. Проаналізовано еволюцію системи АВС у світі та в Україні. Вивчено історичні передумови використання АВС; з’ясовано їх відповідність історично сформованим українським правовим традиціям і вказано, для чого виділяють окремі етапи розвитку примирливих процедур; розглянуто особливості їх формування та застосування у різних країнах і на різних етапах історичного розвитку; проаналізовано сучасний стан розвитку системи АВС.

У підрозділі 1.2 - «Поняття та природа альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів» - проаналізовано наявні в літературі визначення поняття «альтернативне вирішення спорів». Зазначено, що розвиток АВС значною мірою пов’язаний з такими тенденціями розвитку українського суспільства, як зменшення впливу держави на суспільні відносини за допомогою прямого регулювання, посилення ролі приватного права.

Під час обґрунтування доцільності використання терміна «альтернативне вирішення спорів» (Alte
ative Disput Resolution – ADR, далі за текстом – АВС) зазначено, що його вперше стали застосовувати в США для позначення гнучких і неформальних процедур урегулювання конфліктів і сьогодні він є офіційним та широко використовується не лише в правовій теорії, а й у законодавстві багатьох країн. Отже, виділяють такі переваги використання терміна АВС: 1) він вже склався і однаково розуміється; 2) відповідає поширеному в світовій практиці терміну ADR; 3) припускає інноваційний підхід до вирішення спорів.

Під час розгляду питання про систему АВС ключовим поняттям є «альтернативність», яке є похідним від лат. alter, що означає один з двох. Коли йдеться про способи АВС, можна говорити про широке та вузьке (або зовнішнє й внутрішнє) поняття альтернативності.

Стверджують, що поряд із поділом матеріального права на публічне й приватне, існують об’єктивні передумови для аналогічного поділу й процесуального права. Отже, йдеться про інститут АВС, який можна визначити як сукупність норм, що регулюють відносини, які виникають у зв’язку з вирішенням спорів і розв’язанням конфліктів приватноправової сфери, на основі узгодження позицій та інтересів сторін.

У підрозділі 1.3 - «Принципи альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів» - проаналізовано наявні в юридичній літературі визначення принципів АВС; здійснено класифікацію принципів АВС і визначено місце окремих принципів у загальній системі; проведено порівняльний аналіз принципів АВС із принципами цивільного процесуального права.

Принципи АВС пропонують визначити як специфічні засади процесу альтернативного вирішення спорів, що створюють підстави для інституціоналізації цього правового явища, якими мають керуватися сторони та посередник під час вирішення спору.

До загальної структури принципів АВС належать загальноправові (зокрема, принцип законності), міжгалузеві (наприклад, принцип рівності сторін, принцип диспозитивності) та галузеві, які, у свою чергу, поділяються на обов’язкові (зокрема, принцип стимулювання, принцип співробітництва, принцип конфіденційності, принцип добровільності) та факультативні (зокрема, принцип нейтральності посередника).

Запропоновані авторські визначення деяких принципів АВС з урахуванням специфіки АВС.

Розділ 2 - «Класифікація та види альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів» - складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню питання класифікації видів альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів і розгляду особливостей окремих способів. У розділі виконано повний і ґрунтовний аналіз системи АВС, проведено класифікацію та характеристику окремих способів АВС, сформульовано науково-теоретичні й практичні висновки щодо вибору оптимального способу АВС під час вирішення цивільно-правового спору.

У підрозділі 2.1 - «Класифікація видів альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів» - розкрито суть поняття «класифікація», головні критерії та ознаки, за якими можна класифікувати способи АВС; вивчено існуючі класифікації способів АВС та запропоновано власну класифікацію; визначено фактори, які впливають на вибір сторонами того чи іншого способу АВС.

Кажучи про альтернативне вирішення спорів, насамперед мають на увазі систему АВС. Для того, щоб повно та всебічно охарактеризувати систему АВС, необхідно визначити критерії, відповідно до яких окремі способи об’єднують у групи, і дати докладну характеристику кожному зі способів.

За критерієм належності способу АВС до тієї чи іншої сфери правового регулювання запропоновано класифікувати їх на приватні й публічні.

За ознакою самостійності виділено самостійні, або основні (переговори, претензійний порядок, медіація, третейський розгляд), та комбіновані, або комплексні (медіація-арбітраж, міні-суд, омбудсмен), способи АВС.

Залежно від характеру конфлікту, задля розв’язання якого їх доцільно використовувати, способи поділено на такі, що спрямовані на розв’язання спорів про право (третейський розгляд, омбудсмен, медіація-арбітраж), та способи АВС, спрямовані на розв’язання когнітивних конфліктів (переговори, медіація).

Залежно від наявності залучених до вирішення спору та / або розв’язання конфлікту незалежних осіб розрізняються способи АВС, за яких вирішення спору та / або розв’язання конфлікту відбувається без залучення незалежних осіб (наприклад, переговори, претензійний порядок), та способи АВС, за яких вирішення спору та / або розв’язання конфлікту відбувається із залученням незалежних осіб (наприклад, медіація, третейський суд, омбудсмен). У свою чергу, способи АВС із залученням незалежної особи поділено на групи залежно від обов’язковості рішення або рекомендацій незалежної особи, яку залучають до вирішення спору та / або розв’язання конфлікту, на способи АВС, результатом застосування яких є обов’язкове для сторін рішення незалежної особи, залученої для вирішення спору (третейський розгляд); способи АВС, результатом застосування яких є рішення незалежної особи, залученої для вирішення спору, що має рекомендаційний характер (експертний висновок, міні-суд, спрощений суд присяжних); способи АВС, внаслідок застосування яких рішення приймають самі сторони, незалежна ж особа, яку залучають до вирішення спору та / або розв’язання конфлікту, не приймає жодних рішень, а лише сприяє сторонам у досягненні згоди (медіація).

За головним принципом, що є основою методу, який використовують для досягнення результату застосування того чи іншого способу АВС, розрізняють способи, під час яких спір розглядають за принципами змагальності та арбітрування (третейський розгляд, міжнародний комерційний арбітраж), і способи, під час яких спір розглядають за принципами повного і всебічного врахування інтересів сторін спору та пошуку компромісного рішення (переговори, медіація, омбудсмен).

За обов’язковістю застосування способи АВС поділяють на обов’язкові (обов’язковий претензійний порядок зі спорів, що випливають з транспортних договорів, вирішення колективних трудових спорів), та факультативні, які ґрунтуються на домовленості сторін.

Найпрактичніше значення має побудова системи АВС з виділенням двох груп. Першу групу – самостійні (основні) способи АВС: без залучення незалежної особи (переговори, претензійний порядок) та способи АВС із залученням незалежної особи (медіація, третейський розгляд). Друга група – комбіновані (комплексні) способи АВС – включає такі способи АВС, як медіація-арбітраж, міні-суд та омбудсмен.

Під час вибору способу АВС сторони мають враховувати характер спору та відносин між собою і важливість збереження партнерських взаємин, власні потреби та можливості.

Підрозділ 2.2 - «Переговори та претензійний порядок вирішення цивільно-правових спорів» - присвячений аналізу переговорів і претензійного порядку як самостійних альтернативних способів розв’язання спорів.

Переговори та претензійний порядок є найпоширенішими і традиційними способами АВС, які сьогодні застосовують в Україні. Вони належать до способів АВС, що не передбачають залучення незалежної особи до вирішення цивільно-правового спору та / або розв’язання конфлікту.

Переговори одночасно розглядають як самостійний спосіб вирішення спорів, так і невід’ємний складовий елемент, іноді як основу будь-якої процедури АВС.

Переговори можуть бути самостійним універсальним способом альтернативного вирішення цивільно-правових спорів, який реалізується через переговорний процес за безпосередньої конструктивної взаємодії сторін і спрямований на досягнення взаємоприйнятного компромісного рішення.

Претензійний порядок є другим самостійним способом АВС, який передбачає вирішення правових спорів без залучення незалежної особи. На відміну від інших способів АВС, положення щодо претензійного порядку досудового врегулювання спорів має досить тривалу історію в українському законодавстві.

Особливістю претензійного порядку як способу АВС є те, що він може бути як обов’язковим, прямо передбаченим законодавством, так і застосовуватись у добровільному порядку, зокрема, бути передбаченим угодою сторін. Зазначена особливість дає змогу казати про специфічні принципи претензійного порядку як способу АВС, зокрема, обов’язкове дотримання форми та строків, обов’язковість відповіді на претензію.

У підрозділі 2.3 - «Медіація, третейський розгляд, інші квазісудові та комбіновані способи вирішення цивільно-правових спорів» - розглянуто способи АВС, що передбачають участь незалежної особи у вирішенні спору.

Звернення до способів АВС, які передбачають участь у вирішенні спору незалежної особи, є доцільним у разі, коли сторони або не змогли досягти згоди й вирішити спір із застосуванням способів АВС без участі незалежної особи – претензійного порядку або переговорів, а також якщо конфлікт досяг стадії, коли звернення до переговорів стає неможливим.

Одним з найпоширеніших у світі способів АВС, який передбачає участь незалежної особи, є медіація. Запропоновано наступне визначення медіації, як самостійного способу АВС, який полягає у забезпеченні прийняття сторонами самостійного компромісного взаємоприйнятного рішення зі спору в процесі безпосереднього чи опосередкованого спілкування за сприянням обраної сторонами та взаємною згодою третьої незалежної особи.

Другим найпоширенішим способом АВС, що має давню історію застосування, в тому числі в Україні, є третейський розгляд. Особливістю третейського розгляду як способу АВС є те, що це єдиний спосіб АВС, рішення якого, що приймає третя незалежна особа, є обов’язковим для сторін.

Іноді для успішнішого вирішення спорів одночасно можуть використовувати різні способи АВС. Комбіновані способи АВС вважають перспективним напрямом у розвитку системи АВС, оскільки вони дають змогу максимально враховувати потреби кожної конкретної спірної ситуації. До найпоширеніших комбінованих способів АВС належать медіація-арбітраж, міні-суд та омбудсмен.

Сутність процедури медіація-арбітраж полягає у тому, що, коли сторони спору не досягли згоди та не ухвалили рішення самостійно, третя незалежна особа – медіатор-арбітр – уповноважена самостійно ухвалити обов’язкове для сторін рішення.

Іншим комбінованим способом АВС є міні-суд (mini-trial). Процедура міні-суду, яка отримала свою назву від зовнішньої подібності до судової процедури, є врегулюванням спору за участю керівників корпорацій, юристів і третьої незалежної особи, яка очолює розгляд справи. Міні-суд поєднує консенсуальну, дозвільну та змагальну процедури. Як комбінований спосіб АВС міні-суд включає медіацію (посередництво).

До комбінованих способів АВС належить також інститут омбудсмена. Поняття «омбудсмен» (ombuds або ombuds-person) походить зі Скандинавії і в перекладі на англійську мову спочатку означало «парламентський комісіонер». Як комбінований спосіб АВС омбудсмен можна розглядати як поєднання медіації та висновку незалежного експерта. Особливості та специфіка інституту омбудсмена в системі АВС полягають у тому, що омбудсмен є постійно діючим органом; взаємна згода сторін для звернення до омбудсмена непотрібна.

До інших способів АВС належить спрощений суд присяжних і модерація.

Розділ 3 - «Місце та особливості застосування альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів у правовій системі України» - містить три підрозділи, присвячені дослідженню сучасного стану розвитку та застосування АВС в Україні.

У підрозділі 3.1 - «Особливості розвитку та застосування альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів в Україні» - проаналізовано особливості застосування альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів та зроблено висновок про те, що на сьогодні в Україні склалися необхідні передумови для впровадження системи АВС. Ці передумови поділено на позитивні й негативні. Позитивні – це передумови, що виникають у зв’язку з досягненням певного ступеня розвитку, що дає змогу та / або сприяє застосуванню способів АВС для вирішення цивільно-правових спорів. Негативні – це передумови, що, так би мовити, змушують шукати ефективніший та раціональніший спосіб вирішення цивільно-правових спорів. Позитивні передумови, у свою чергу, поділено на внутрішні та зовнішні.

У підрозділі 3.2 - «Місце альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів у правовій системі України» - розглянуто поняття правової системи загалом та окремих її елементів, визначено місце альтернативних способів вирішення спорів у правовій системі України відносно кожного з цих елементів – власне права, юридичної практики та панівної правової ідеології.

Так, характеризуючи АВС з позиції правових норм і принципів, зазначено, що, незважаючи на впровадження в Україні безпосереднього законодавчого регулювання вирішення АВС лише відносно третейських судів, використання АВС не обмежується лише третейським судочинством. Зокрема, застосування процедур з вирішення спорів, пов’язаних з виконанням договорів, опосередковано регулює цивільне та господарське законодавство України.

Крім того, наголошено на необхідності врахування вимог міжнародних актів під час здійснення правового регулювання застосування способів АВС, зокрема, Рекомендації № R(98)1 Комітету Міністрів РЄ державам-членам щодо медіації у сімейних справах від 2 січня 1998 р. та Рекомендації Комітету Міністрів РЄ державам-членам щодо медіації у цивільних справах від 18 вересня 2002 р., а також Директиви 2008/52/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 21 травня 2008 р. «Про деякі аспекти медіації у цивільних та господарських правовідносинах».

Щодо практики застосування АВС аналіз теперішньої ситуації дає змогу стверджувати, що найпоширенішим методом АВС, який використовують сьогодні в Україні, є переговори. Водночас слід констатувати брак спеціальної підготовки сторін у процесі застосування способів АВС, а також стосовно включення відповідних положень до договорів та оформлення результату застосування способів АВС.

Підрозділ 3.3 - «Правове регулювання альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів в Україні» - присвячено аналізу чинної правової бази щодо правового регулювання застосування способів АВС та перспективам її вдосконалення й подальшого розвитку. Водночас відзначено, що сьогодні АВС в Україні поступово переходить з теоретичної у практичну площину.

Правовою базою запровадження системи АВС в Україні є насамперед положення Конституції України, а саме: ст. 22 встановлює, що права та свободи громадянина, закріплені Конституцією, не є вичерпними, а звуження змісту і обсягу чинних прав і свобод не допускається, а також ч. 4 ст. 55, відповідно до якої кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних зазіхань. Головним базовим законодавчим актом у сфері третейського судочинства є Закон України «Про третейські суди» від 11 травня 2004 р., а також Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого 1994 р. Підкреслено, що до найактуальніших питань сучасного законодавчого регулювання діяльності третейських судів належать питання підвідомчості, оскільки спостерігається тенденція до її постійного звуження. 21 лютого 2011 року (реєстраційний номер 8137), 05 квітня 2012 року (реєстраційний номер 10301) у Верховній Раді України зареєстровано проекти закону України «Про медіацію».

Загалом правове регулювання АВС в Україні обмежено двома спеціальними законами, а отже, правове підґрунтя системи АВС практично відсутнє.