| Короткий зміст: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначаються мета і завдання дисертаційної роботи, об’єкт і предмет дослідження, характеризуються методи, використані в роботі, розкриваються наукова новизна і практичне значення отриманих результатів, ступінь висвітлення теми дисертації у наукових доповідях і публікаціях автора, її обсяг та структура.
У першому розділі «Становлення та розвиток міжнародно-правового режиму природних ресурсів спільного використання» здійснено історичний огляд і правову оцінку джерел, які вплинули на формування режиму природних ресурсів спільного використання.
Автором проаналізовано передумови розробки режиму міжнародно-правового регулювання такого специфічного виду природних ресурсів, як ресурси, що спільно використовуються кількома державами. Держави пройшли довгий шлях від сприйняття ресурсів та нових територій, з якими ці ресурси пов’язувалися, як нічийних (res nullius), що означало можливість їх привласнення та необмеженого використання будь-якою державою, до усвідомлення необхідності сталого використання ресурсів, забезпечення можливості доступу до них усіх держав, їх збереження від деградації (res communis, res communis humanitatis).
Дисертантка дослідила питання пошуку відповідника українською мовою юридичного терміну «shared natural resources». Врахувавши особливості цього поняття, необхідність отримання рівнозначного терміна при перекладі, автор дійшла висновку, що найвлучніше сутність цього поняття з юридичної точки зору, розкриває термін «природні ресурси спільного використання». У 2002 році Комісія міжнародного права ООН включила до плану довгострокової роботи тему «Природні ресурси спільного використання» («shared natural resources»), проте апелювала до цих природних ресурсів як до транскордонних при розробці статей про право транскордонних водоносних горизонтів, не враховуючи, що весь напрям роботи Комісії мав іншу назву. Аналіз французького («ressources naturelles partagées») та іспанського («recursos naturales compartidos») відповідників дав змогу зробити припущення, що наявність в обох відповідних дієсловах partager і compartir кореня part у значенні «частина», «акція» або «спільне володіння», свідчить про необхідність підбору українською мовою такого слова, яке б передало одночасно властивості спільності ресурсів і можливості їх розділення обмеженим колом держав. Термін «природні ресурси спільного використання» підкреслює природу ресурсів як таких, що розділяються між державами залежно від їх розташування або напрямків міграції, і водночас таких, що утворюють певну біологічну єдність та мають відповідні фізичні зв’язки.
На основі проаналізованих природних особливостей та властивостей природних ресурсів спільного використання порівняно з іншими природними ресурсами автором виділено специфічні критерії, які дали змогу віднести ці ресурси до окремої юридичної категорії. Автором було виділено такі критерії: економічна цінність, експлуатаційна вичерпність, транскордонність, експлуатаційна єдність, неналежність до спільної спадщини людства. На основі цих критеріїв автор пропонує наступне визначення природних ресурсів спільного використання: біологічно цілісні, економічно цінні й експлуатаційно вичерпні відновлювальні та невідновлювальні природні ресурси, що розташовані на території двох або більше держав, або під юрисдикцією кількох держав, або в межах державної території та міжнародної території, до яких не належать природні ресурси спільної спадщини людства. На основі цих критеріїв запропоновано включити до переліку спільні ресурси ґрунтових вод, поверхневих прісних вод, спільні поклади нафти і газу, мігруючих тварин.
Другий розділ «Принципи міжнародного права охорони навколишнього середовища як складові режиму природних ресурсів спільного використання» поділено на шість підрозділів, в яких проаналізовано низку принципів, які здебільшого вважаються спеціальними принципами міжнародного права навколишнього середовища у світлі застосовування до режиму природних ресурсів спільного використання: принцип невід’ємного суверенітету над природними ресурсами, принцип незаподіяння транскордонної шкоди, природоохоронного співробітництва, оцінки впливу на навколишнє природне середовище, перестороги, які використовуються або мають входити до режиму користування; охорони та збереження природних ресурсів спільного використання незалежно від їх виду. Крім того, розглянуто роль екосистемного підходу до правового регулюванні відносин щодо цих ресурсів.
У роботі проаналізовано особливості становлення принципу невід’ємного суверенітету держав над природними ресурсами у регулюванні природних ресурсів спільного використання, зокрема у прив’язці до суверенітету держави над певною територією. Підкреслено, що незважаючи на те, що держава наділена невід’ємним суверенітетом над природними ресурсами в межах власної території, цей принцип не є абсолютним і має реалізовуватися з дотриманням інших принципів міжнародного права (незаподіяння транскордонної шкоди), а також в контексті природоохоронного співробітництва, що особливо актуально щодо природних ресурсів спільного використання. Елемент права власності – право розпоряджатися ресурсом на власний розсуд – відсутній у контексті природних ресурсів спільного використання, оскільки держави мають узгоджувати свої дії, щоб не завдати спільному ресурсу шкоди, поважати інтереси одна одної.
Автор розглядає історичне становлення принципу незаподіяння транскордонної шкоди та вказує на його звичаєвий характер, а також відзначає важливість цього принципу для міжнародно-правового режиму природних ресурсів спільного використання.
Дисертантка відзначає, що співробітництво є важливим принципом у сфері ефективного використання природних ресурсів спільного використання, адже він полягає у попередженні, контролі, зменшенні та подоланні шкідливих наслідків від такого використання. Крім того, завдяки співробітництву, держави досліджують потенціал, розміри та фізичні особливості ресурсу, що дає їм можливість спільно його використовувати, як наприклад, ґрунтові води або поклади мінеральних ресурсів.
У роботі проаналізовано особливості , його статус у міжнародному праві, а також його роль у правовому регулюванні природних ресурсів спільного використання. Важливою умовою ефективної реалізації зазначеного принципу є обов’язок держав повідомляти, проводити консультації та переговори під час планування та здійснення будь-якої потенційно небезпечної для спільного природного ресурсу діяльності.
Автор розглядає стан сучасної міжнародно-правової доктрини щодо я, що полягають у комплексній оцінці ресурсу та врахуванні взаємозалежності елементів природи при розробці міжнародно-правового режиму спільних ресурсів.
Окремо аналізується застосування екосистемного підходу, що має на меті врахувати особливості певного спільного ресурсу в його природному середовищі, його зв’язок з іншими видами, які становлять екосистему, в контексті розробки міжнародно-правового режиму природних ресурсів спільного використання. Крім того, розглянуто феномен біорізноманіття, досліджено роль екосистемного підходу в його збереженні. Також здійснено аналіз міжнародно-правових документів, в яких закріплено цей підхід, та визначено його особливу роль у сфері сталого рибальства.
Третій розділ «Спеціальні режими деяких видів природних ресурсів спільного використання» присвячений огляду та аналізу міжнародно-правових норм, що визначають режим таких видів природних ресурсів спільного використання, як ґрунтові води, що знаходяться у водоносних горизонтах, поверхневі прісні води, поклади нафти та газу, мігруючі тварини (рибні ресурси, морські ссавці, птахи).
Автор аналізує сучасний міжнародно-правовий режим такого особливого природного ресурсу спільного використання, як ґрунтові води, що перебувають у водоносних горизонтах. Автор аргументує, чому цей об’єкт потребує нагального врегулювання на міжнародно-правому рівні. Позитивним зрушенням в зазначеному напрямку можна вважати ухвалений у 2008 році Комісією міжнародного права ООН проект статей щодо права транскордонних водоносних горизонтів, який закріпив пріоритет захисту та охорони цього виду прісноводних ресурсів, наголосив на обов’язковій дво- та багатосторонній співпраці держав в процесі їх експлуатації. Крім того, автор досліджує характер взаємодії між проектом статей та Конвенцією про право несудноплавних видів використання міжнародних водотоків 1997 року, яка також поширюється на більшість видів водоносних горизонтів. Визначено, що до ґрунтових вод застосовуються принципи, характерні для регулювання відносин щодо несудноплавного використання міжнародних водотоків, втілені у Конвенції. Автором обґрунтовано пропозицію включити проект статей про транскордонні водоносні горизонти як протокол до Конвенції. У підрозділі також досліджено нечисленні регіональні угоди у зазначеній сфері, проаналізовано зміст деяких із них.
У роботі розглядаються особливості спільного ресурсу поверхневих прісних вод, а також процес становлення режиму їх несудноплавного використання - як у рамках міжнародних неурядових організацій, так і в рамках ООН. Проаналізовано основний зміст ключових документів у цій сфері: Конвенції про охорону та використання транскордонних водотоків та міжнародних озер 1992 року, Конвенції про право несудноплавних видів використання міжнародних водотоків 1997 року. Автор дійшла висновку, що, незважаючи на відсутність уніфікованого підходу до регулювання відносин держав щодо цього виду ресурсів, перші мають дотримуватися принципів справедливого та розумного використання прісноводних ресурсів, а також басейнового підходу, передбачених зазначеними договорами.
Автор встановлює, що режим рідких мінеральних (гідрокарбонних) ресурсів – нафти та газу – має своє особливості порівняно з покладами твердих мінеральних ресурсів. Дисертантка доводить, що у зазначеній сфері відсутній універсальний або регіональний документ, який би містив основні принципи їх експлуатації та збереження. Комісія міжнародного права ООН ставила за мету кодифікувати міжнародне право у цій сфері, включивши дане питання до теми «Природні ресурси спільного використання», однак ця ініціатива не отримала належної підтримки серед держав. Проаналізовані угоди у сфері дозволяють зробити висновок, що в процесі формування перебуває звичаєва норма міжнародного права стосовно обов’язку співробітництва сусідніх держав з експлуатації спільних транскордонних покладів нафти і газу. Труднощі процесу формування звичаєвої норми пов’язані не стільки з наявністю загальної, постійної та одноманітної практики держав, скільки із суб’єктивною й психологічною складовими звичаєвої норми – переконанням в її обов’язковості. В роботі зазначається, що держави здебільшого співпрацюють у питаннях експлуатації спільних мінеральних ресурсів, навіть у випадках відсутності делімітації кордонів між ними або наявності спору щодо приналежності території. Держави укладають угоди з розробки мінеральних ресурсів і знаходять способи порозуміння.
Автор розглядає міжнародно-правовий режим рибних ресурсів (транскордонні рибні запаси; далеко мігруючі рибні запаси; анадромні, катадромні та трансзональні рибні запаси), мігруючих морських ссавців, перелітних (мігруючих) птахів. Ці мігруючі тварини є складовими біорізноманіття, поведінка та тонкі екосистемні зв’язки яких в науці ґрунтовно не досліджені.
Мігруючи, тварини не зважають на кордони між державами та на межі національних юрисдикцій, саме тому процес розробки відповідного ефективного режиму правового регулювання є нелегким завданням. Автор розглядає та аналізує феномен міграції, завдяки якому зазначені ресурси перетинають кордони та різні юрисдикційні межі держав. Окрема увага приділяється терміну «мігруючий вид». Досліджуються основні міжнародно-правові документи у цій сфері: Конвенція про збереження мігруючих видів диких тварин 1979 року, Конвенція ООН з морського права 1982 року, Угода про виконання положень Конвенції ООН з морського права 1982 року, які стосуються збереження транскордонних рибних запасів та запасів далеко мігруючих риб і управління ними 1995 року. Заслуговують на увагу регіональні ініціативи – співробітництво в рамках рибних організацій (наприклад, Організація з рибальства в Північно-західному районі Атлантики, Риболовна агенція Південнотихоокеанського форуму). Окремо автор розглядає ключові аспекти управління транскордонними, далеко мігруючими та трансзональними рибними запасами й основні проблеми, які виникають у міждержавному співробітництві. Аналізуються основні вимоги Конвенції ООН з морського права 1982 року щодо управління морськими ссавцями. Крім того, увагу приділено питанням охорони китів і китоподібних, зокрема в рамках Міжнародної китобійної комісії. Здобутки держав у питанні регулювання охорони спільних ресурсів перелітних птахів досліджуються на прикладі Угоди про афро-азіатських водоплавних птахів 1995 року, регіонального співробітництва США з Великою Британією, Мексикою, Японією та Канадою.
Четвертий розділ «Регулювання використання, збереження та охорони деяких видів природних ресурсів спільного використання у договірній практиці України» присвячено аналізу нормативного регулювання деяких видів природних ресурсів, якими Україна володіє спільно з державами-сусідами: ріка Дунай, яку Україна поділяє з кількома європейськими державами; гірські ресурси – Карпатські гори – спільні для України та сусідніх по західному кордону держав; ресурси Чорного моря, що їх Україна поділяє із Російською Федерацією, Грузією, Туреччиною та іншими державами.
Автор розглядає основні проблеми, що виникають під час несудноплавного використання ріки Дунай, зокрема в результаті відновлення Глибоководного суднового ходу «Дунай – Чорне море». Автором зроблено висновок, що Україна має докласти зусиль для ефективної реалізації зобов’язань у цій сфері: імплементації Конвенції про оцінку впливу на навколишнє середовище в транскордонному контексті 1991 року, Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості у процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля 1998 року, а також виконання рішень Нарад Сторін цих конвенцій щодо України, ухвалених у 2011 році. Крім того, проаналізовано основні аспекти виконання Україною своїх зобов’язань відповідно до програми адаптації українського законодавства до законодавства ЄС (acquis communautaire) у галузі використання та охорони водних ресурсів. Серед основних документів, які мають бути адаптовані українським законодавством, є Директива ЄС 2000/60/ЄС від 23 жовтня 2000 року щодо діяльності ЄС у галузі водної політики.
У роботі розглядаються аспекти управління особливим природним ресурсом спільного використання – Карпатськими горами. Автор наводить аргументи щодо відповідності Карпатських гір та гірських ресурсів у цілому критеріям природних ресурсів спільного використання. Проаналізовано основні правові засади управління цим ресурсом, передбачені Конвенцією про охорону довкілля і сталий розвиток Карпат 2003 року і протоколом до неї, а також правові аспекти реалізації закріплених у них принципів.
Автор розкриває основні засади управління живими та мінеральними ресурсами Чорного моря – джерела морських живих ресурсів та покладів мінеральних ресурсів, які знаходяться у його континентальному шельфі. У роботі розглядаються основні напрями співробітництва держав у сфері управління та охорони фауни Азовсько-Чорноморського регіону. Автор аналізує проекти з розробки континентального шельфу Чорного моря та спільної експлуатації мінеральних ресурсів його надр з точки зору їх відповідності принципам управління природними ресурсами спільного використання.
|
