ПРАВО НА СТРАЙК ЯК ФОРМА ЗАХИСТУ ТРУДОВИХ ПРАВ Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, розкрито її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, окреслено мету, її об’єкт, предмет і задачі, висвітлено наукову новизну й методологію, найбільш значущі приклади апробації проведеного дослідження, його теоретичне й практичне значення.

Розділ 1. «Загальнотеоретичні засади права на страйк» містить 3 підрозділи.

У підрозділі 1.1. «Становлення та розвиток законодавства про страйк» досліджено підстави та умови виникнення страйкового руху як на території зарубіжних країн так і в Україні. Визначено, що право на страйк пройшло тернистий шлях від категоричної заборони і кваліфікації як злочинів до легалізації, спочатку через визнання свободи працівників на об'єднання, а потім і проголошення цього права на рівні конституцій. Вперше поняття «страйк» виникає з появою коаліційних законів у Європі, зокрема, Англії та Франції, де спочатку страйк офіційно заборонявся.

Наголошено, що в даний час право на страйк закріплено практично в усіх промислово розвинених країнах з ринковою економікою. Воно або проголошується в конституції (Франція, Італія, Португалія, Греція, Швеція), або виводиться з конституційного права на асоціацію (Канада, Австрія, Бельгія, Швейцарія, Данія, Люксембург), або спеціально закріплено у законодавстві (США, Нова Зеландія), або спирається на загальні принципи права, а саме на дію принципу «дозволено те, що не заборонено" (Фінляндія, Норвегія), або ґрунтується на міжнародному акті (Нідерланди). Визнається право на страйк всюди, однак, супроводжується обмежувальними і заборонними умовами, які спрямовані проти незаконних страйків. До останніх зазвичай відносять страйки (а) політичні, (б) які не супроводжуються повною зупинкою роботи, (в) при яких страйкуючі працівники не залишають підприємства, (г) суддів, поліцейських, працівників в'язниць, і працівників ряду інших професій.

У підрозділі 1.2. «Зміст і місце права на страйк у системі трудових прав працівників» наголошено, що право на страйк не виникає само по собі, самостійно, а лише за наявності певних умов. До обов’язкових умов віднесено: (а) наявність трудових правовідносин; (б) наявність конфліктної ситуації між працівниками та роботодавцем; (в) відсутність можливості проведення примирних процедур чи коли вони не призвели до вирішення колективного трудового спору (конфлікту), або власник чи уповноважений ним орган (представник) ухиляється від них чи не виконує угоди, досягнутої в ході вирішення даного спору.

Визначено, що зміст права на страйк полягає у гарантованій законом можливості працівників за наявності конфліктної ситуації, що не може бути вирішена іншими засобами, добровільно припинити роботу до вирішення спору по суті.

Доведено, що право на страйк хоча й визнається окремим невід’ємним конституційним правом працюючих громадян, проте враховуючи характер можливих наслідків реалізації цього права, законодавець установлює ряд умов, наявність яких є необхідною для того, щоб працівники могли реально здійснити право на страйк. Така жорстка регламентація порядку звернення до права та його реалізації, аж ніяк не є свавіллям з боку держави. При цьому страйк виступаючи формою захисту, за своєю сутністю залишається законним засобом колективного тиску з боку працівників на роботодавця і проявляється у їх масовій добровільній відмові здійснювати свої трудові обов’язки через незгоду із діями (бездіяльністю) роботодавця. Право на страйк має, так би мовити допоміжний характер по відношенню до інших трудових прав, і звертатися до такого засобу відстоювання своїх соціально-економічних прав слід досить обережно та лише за умови неефективності всіх інших наявних засобів. Адже безконтрольні та безпідставні страйки можуть абсолютно легко вилитися у масові заворушення.

У підрозділі 1.3. «Правова природа права на страйк, як однієї з форм захисту трудових прав працівників» зазначено, що правова природа права на страйк означає його нормативне відображення у діючому законодавстві, яке допомагає не тільки визначити обсяг обов’язків і прав колективів працівників та роботодавців під час проведення страйку, а також дає можливість установити оптимальну систему забезпечення такого права, тобто можливість його реалізації, процедур оголошення страйку, безпосереднього його проведення, уникнення ситуацій, коли виникає необхідність проведення страйку, притягнення до відповідальності за незаконне його проведення, або ж за перешкоджання цьому, примирення сторін та обмеження права на страйк.

Акцентовано увагу, що загалом держава повинна стимулювати як правовими, так й іншими засобами зацікавленість сторін колективно-трудових відносин у збереженні соціального миру, для чого потрібна розробка конкретних довгострокових програм, що поєднують розв'язання проблем економічного та правового характеру. Однак повна відмова від засобів захисту трудових прав, зокрема такого, як право на страйк є неможливою. Тому необхідним є також удосконалення трудового процесуального законодавства як легітимного способу вирішення трудових конфліктів.

Розділ 2. «Особливості реалізації права на страйк у системі захисту трудових прав» об’єднує 4 підрозділи.

Підрозділ 2.1. «Форми захисту трудових прав працівників та місце в них права на страйк» присвячено дослідженню тих способів захисту трудових прав, які регламентовані чинним трудовим законодавством. Докладно проаналізовано співвідношення захисту та охорони трудових прав, у зв’язку з чим зроблено висновок, що охорона являє собою систему всіх існуючих у державі заходів, способів методів забезпечення та підтримки нормального процесу здійснення (реалізації) суб’єктами своїх трудових права та законних інтересів. У свою чергу, захист теж є системою заходів та способів, проте спрямованих на протидію вчиненому правопорушенню та відновлення порушених трудових прав та інтересів. Тобто, їх відмінність полягає в тому, що охорона – це постійно існуючий стан суспільних відносин, спрямований на забезпечення їх адекватного існування та розвитку. Він діє постійно, не залежно від того вчиняються протиправні дії, чи ні. У той час, як захист спрацьовує лише у випадку безпосереднього порушення трудових прав працівника чи в разі реальної загрози його вчинення. Крім того, на відміну від охорони, яка має загальний характер, захист завжди індивідуалізований – він застосовується у конкретному випадку та по відношенню до конкретних осіб.

Під формою захисту трудових прав запропоновано розуміти специфічний вид діяльності, що реалізується державно-владними компетентними суб’єктами (органи та посадові особи) та (або) працівниками чи іншими особами уповноваженими представляти їх інтереси, і полягає у вжитті (застосуванні) визначених законодавством засобів (способів, заходів, методів), спрямованих на попередження можливого порушення трудових прав і законних інтересів працівників, припинення вже вчинюваних правопорушень, а також відновлення стану трудових прав, що існував до скоєння протиправних дій, та відшкодування шкоди, заподіяної незаконною поведінкою.

Наголошено, що наявність у державі різних форм захисту трудових прав і законних інтересів працівників є запорукою їх нормального існування та розвитку. Право на страйк є найжорсткішою формою відстоювання працівниками своїх прав, тому звертатися до нього слід виважено, за наявності вагомих підстав та, коли всі інші форми, засоби і заходи захисту вже використані, однак не призвели до позитивного результату.

У підрозділі 2.2. «Право на страйк як форма захисту колективних трудових прав” доведено, що страйк є однією з найбільш ефективних форм захисту колективних трудових прав, що обумовлюється його агресивним та у певному сенсі силовим характером. Адже якщо інші форми захисту більше базуються, так би мовити, на спільному розсуді, спрямовані на досягнення певного консенсус, то страйк, якщо поглянути на його глибинну сутність є ніщо інше як узаконена можливість працівників здійснювати тиск на роботодавця з метою отримання бажаного. А враховуючи той факт, що страйк подекуди може супроводжуватися значними збитками та іншими негативними наслідками для роботодавця, очевидно що він (роботодавець) активніше йде на поступки страйкуючим, з метою швидшого відновлення нормального трудового процесу.

У підрозділі 2.3. «Обмеження під час реалізації права на страйк» зроблено висновок, що обмеження під час реалізації права на страйк можуть установлюватися виключно законодавством, так як це виключає можливість роботодавця (в особі власника чи уповноваженого ним органу) забороняти страйки, визнавати їх незаконними або іншим чином перешкоджати їх організації та проведенню.

Наголошено, що не слід плутати умови реалізації права на страйк з обмеженнями, що застосовуються до його здійснення. Оскільки умови являють собою сукупність процесуально-процедурних вимог до організації та проведення страйку, дотримання яких є запорукою визнання його законним. У той же час, здійснення права на страйк із порушенням установлених для нього законодавством правил є підставою для визнання його незаконним. Сутність же обмеження реалізації права на страйк полягає у прямій забороні його здійснення працівниками у випадку настання певних життєвих обставин або у зв’язку зі специфікою їх професійної діяльності. Тобто, коли ми кажемо про обмеження права на страйк, то маємо на увазі, що воно не може бути реалізоване навіть за умови дотримання всіх вимог щодо організації та проведення законних страйків.

Під обмеженнями реалізації права на страйк запропоновано розуміти випадки прямої законодавчої заборони його здійснення. Право на страйк є одним із основних соціально-економічних прав людини та громадянина, яке визнається абсолютною більшістю сучасних демократичних країн, тому воно не може обмежуватись довільно з тієї чи іншої примхи законодавця, адже це буде прямим порушенням Конституції України та міжнародних нормативно-правових документів, до яких приєдналася наша держава. Тому встановленню обмежень обов’язково передує ретельний, глибинний аналіз потенційних (можливих) наслідків реалізації зазначеного права у певних життєвих обставинах та (або) у певній сфері людської діяльності. І лише потім, на підставі ґрунтовних висновків, приймається рішення про встановлення у якості виключення із загального правила обмежень щодо реалізації працівниками свого конституційного права на страйк.

У підрозділі 2.4. «Шляхи вдосконалення реалізації права на страйк, як форми захисту трудових прав» доведено, що в царині реалізації права на страйк як однієї з найефективніших форм захисту соціально-економічних прав та інтересів працівників існує достатньо недоліків та неточностей. Удосконаленню реалізації права на страйк мають сприяти підвищення якості законодавчого визначення різних аспектів механізму його реалізації, а також підсилення відповідальності за порушення цього права.

Акцентовано увагу, що вдосконалення національної законодавчої бази в частині чіткого визначення таких соціально-правових явищ як соціальний діалог та соціальне партнерство, їх співвідношення, мета та завдання, форми, способи та принципи реалізації є важливим кроком на шляху поліпшення як загального стану трудових відносин у державі, так і механізму реалізації права на страйк. Адже це дозволить більш ефективно вирішувати конфліктні ситуації, що стали причиною страйку та досягати взаємної згоди шляхом конструктивних переговорів і взаємних поступок.