ПРОФЕСІЙНА ПІДГОТОВКА СІМЕЙНИХ ЛІКАРІВ У ВИЩИХ МЕДИЧНИХ ШКОЛАХ ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність та доцільність дослідження; визначено його об’єкт, предмет, мету, задачі; розкрито джерельну базу дослідження, його наукову новизну, теоретичне і практичне значення; наведено дані про впровадження та апробацію результатів дослідження.

У першому розділі – «Професійна підготовка лікарів у системі вищої освіти Великої Британії» – проаналізовано вітчизняні порівняльні дослідження з проблеми медичної освіти; охарактеризовано систему вищої освіти Великої Британії; визначено соціально-історичні передумови становлення і розвитку медицини та медичної професійної освіти у Великій Британії; проаналізовано сучасну систему професійної підготовки медичних кадрів у Великій Британії.

Науковий аналіз вітчизняних порівняльних досліджень показав, що вчені у своїх працях висвітлювали лише окремі аспекти досліджуваної проблеми (історичне становлення і розвиток медицини та медичної освіти, особливості системи вищої медичної освіти у Великій Британії й Україні, методологічний апарат підготовки майбутніх лікарів, розвиток комунікативної компетенції та культури сімейних лікарів тощо). Разом з тим, цілісного дослідження професійної підготовки сімейних лікарів у Великій Британії не було проведено.

Показано, що вища медична освіта у Великій Британії за всіма ознаками є вищою професійною освітою, яка завершується отриманням певної професійної кваліфікації (лікаря) відповідно до напряму підготовки й освітньо-кваліфікаційного рівня (бакалавр, магістр, доктор).

У ході дослідження виявлено, що Велика Британія має репутацію країни класичної університетської та професійної освіти. Британська система вищої освіти – це одна з найбільш стійких європейських моделей, яка спирається на тривалу університетську традицію, що бере початок ще в ХІІ – ХІІІ ст., коли були засновані одні з найпрестижніших університетів світу – Оксфордський і Кембриджський.

Британська медична освіта повністю відповідає вимогам Болонської декларації. Її основні риси: орієнтація вузів на потреби ринку праці, їхній тісний зв’язок із бізнес-спільнотою, активна дослідницька діяльність, опосередкований спеціалізованими агентствами державний контроль.

У Великій Британії немає державних стандартів у галузі професійної освіти, так само як і затверджених на урядовому рівні правил, що охоплюють професійні кваліфікації; законодавство є лише в галузі наукових ступенів, а зміст освіти визначається потребами працедавців та вимогами ринку. Дипломи про вищу освіту та сертифікати про завершення навчання присуджуються британськими університетами, структурними підрозділами яких є медичні школи, і Королівськими коледжами.

Основними характеристиками університетів Великої Британії є: децентралізація, багатопрофільність, висока якість освіти, бюджетне та позабюджетне фінансування, стабільна й прозора система зарахування, динамічність та мобільність.

Виокремлено п’ять етапів становлення й розвитку медичної професійної освіти у Великій Британії, кожен із яких розв’язував певні проблемні питання у медицині та медичній освіті.

Перший етап – це стародавній, античний дохристиянський період. На цьому етапі навчальні аспекти кельтської медицини втілювали багатофункціональні жерці-друїди, серед численних обов’язків яких було передавання молодшому поколінню різноманітних знань про природу людини і світу, зокрема й із галузі медицини. У античні часи історії з життя медиків попередніх поколінь відігравали першорядну роль у переданні знань у процесі навчання, формування медичної культури, засвоєння окремих конкретних знань у певних сферах лікувальної практики.

Другий етап пов’язаний з розвитком ідеології медичної освіти. Цей етап починається з прийняття Британією християнства наприкінці VI ст. Основоположною ідеологічною базою освіти стала біблійна, патристична (твори провідних християнських богословів) та житійна (біографії святих) література. Запроваджувалося лікування при церквах.

Третій етап – медицина Середньовіччя. На цьому етапі основною формою медичної освіти в монастирських госпіталях була передача знань від лікаря учню. Окремого факультету чи медичної школи на той час на теренах сучасної Великої Британії не існувало, хоча медицину як окремий предмет викладали в Оксфорді ще з ХІІІ ст.

Четвертий етап – розквіт медицини як науки у Великій Британії. Цей етап починається з пізнього Середньовіччя (епоха Відродження та Реформацій – кінець ХV – початок ХVІ ст.) і триває до середини ХХ ст. У 1497 р. була заснована найдавніша медична школа в Абердині (Шотландія); у 1518 р. Лондонська королівська медична колегія об’єднала найкращих лікарів, котрі почали видавати дозволи на ведення медичної практики лише за умови складання іспитів; того ж року створено Королівський коледж лікарів. Реформу британської медичної освіти проведено 1858 р. після ухвалення парламентом відповідного закону, на підставі якого створено Генеральну Медичну Раду (1858). За цей період на території Великої Британії відкрито 15 медичних шкіл.

П’ятий етап – зародження і розвиток загальної практики – сімейної медицини (від середини ХХ століття дотепер). На цьому етапі було затверджено Загальнонаціональний акт про медичні послуги (1946), який на підставі оподаткування гарантував доступ усьому населенню до медичного обслуговування; лікарську професію офіційно внесено до системи Національної служби охорони здоров’я (1948); у Королівському медичному товаристві відкрито секцію Загальної практики (1950), що знаменувало академічне визнання «загальної практики» як окремої самостійної дисципліни; у Лондоні засновано Королівський Коледж лікарів загальної практики (1952), а в Единбурзі відкрито першу кафедру загальної практики (1963). У 2001 р. запроваджено систему обов’язкового регулярного підтвердження лікарської кваліфікації для всіх практикуючих спеціалістів з метою гарантувати їхню відповідність сучасним вимогам. На кінець п’ятого етапу (ХХІ ст.) припадає «період великої експансії медичної освіти» – відкрито шість нових шкіл в Англії та одну в Уельсі.

У Великій Британії медичною школою називається департамент чи факультет у рамках університету, який бере участь у процесі навчання майбутніх лікарів. Усі провідні британські медичні навчальні заклади належать до державного сектора, і їхня основна мета полягає в підготовці лікарів для Національної служби охорони здоров’я, потужну частину якої становлять лікарі загальної практики – сімейні лікарі.

З’ясовано, що медичні школи, яких у Великій Британії 32, дотримуються різноманітних освітніх стратегій і методів викладання. Школи функціонують при великих багатопрофільних госпіталях, які мають відділення поліклініки, анатомічний театр, лекційні зали, навчальні кімнати, адміністративно-господарський блок і бібліотеку. Автономія навчальних закладів поширюється на отримання й розподіл бюджету, підбір штатів, зіставлення й перегляд начальних планів і програм, організацію педагогічного процесу, науково-дослідницьку й лікувальну роботу. Після закінчення медичних шкіл випускники отримують ступінь бакалавра медицини та хірургії (MBChB).

Високий соціальний статус та можливість постійного навчання і кар’єрного зростання зробили професією лікаря, зокрема лікаря загальної практики – сімейного лікаря, престижною і поважною. Професійна підготовка майбутніх сімейних лікарів у медичних школах Великої Британії спрямована на формування конкурентоспроможного компетентного фахівця, здатного до освіти впродовж життя; така підготовка ґрунтується на співробітництві викладача і студента, на активній і рівноправній участі студентів у пізнавальному процесі, застосуванні інтерактивних методик проблемного навчання з метою формування професійного критичного мислення. Професійна підготовка сімейних лікарів у медичних школах ставить за мету не лише формування системи знань, умінь, навичок, а й розвиток цілісної професійно спрямованої особистості, яка сповідує систему загальнолюдських, гуманістичних цінностей.

У другому розділі – «Організаційні засади професійної підготовки сімейних лікарів у Великій Британії» – розкрито сутність поняття та специфіку професії «сімейний лікар – лікар загальної практики» у Великій Британії; досліджено особливості професійного відбору та зарахування абітурієнтів до медичних шкіл; проаналізовано організаційні й змістові компоненти професійної підготовки сімейних лікарів на додипломному та післядипломному етапах навчання.

У дослідженні показано, що поняття «лікар загальної практики» у Великій Британії та «сімейний лікар» в Україні є тотожними за змістом. «Лікар загальної практики – сімейний лікар» (повна назва спеціальності) – це лікар, який пройшов повну спеціалізацію за програмою «загальна практика/сімейна медицина» і має відповідний сертифікат.

У ході дослідження з’ясовано, що Всесвітня організація сімейних лікарів висуває такі вимоги до лікарів загальної практики – сімейних лікарів: а) надання первинної медичної допомоги – вміння проводити первинне обстеження пацієнта й координувати діяльність вузьких фахівців, залучених до допомоги пацієнту; б) особлива увага до інтересів пацієнта – здатність приділяти увагу інтересам пацієнта; уміння встановлювати продуктивні відносини з пацієнтом і використовувати ці навички в роботі з хворим; забезпечення безперервності надання меддопомоги протягом тривалого часу; в) уміння вирішувати певні проблеми пацієнта – прийняття рішення на основі знань про захворюваність та поширення цієї патології серед певної групи населення; лікування хвороб на ранніх стадіях та негайне надання допомоги в разі нагальної необхідності; г) уміння застосовувати комплексний підхід до лікування – одночасне лікування як гострих, так і хронічних станів пацієнта; організація для пацієнта необхідних оздоровчих і лікувальних заходів тощо. Багато лікарів загальної практики поєднують спеціальності чотирьох або п’яти лікарів, обов’язки медсестри та патронажної медсестри, акушерки та адміністратора.

Показано, що відбір абітурієнтів, процедура вступу та зарахування студентів до медичних шкіл Великої Британії – досить складний, комплексний, довготривалий, проте демократичний, контрольований і регульований процес. У результаті застосування ефективного механізму зарахування у британських медичних школах забезпечується максимально якісне широкомасштабне рекрутування студентів з метою впровадження новітніх технологій задля якісного викладання та навчання.

Професійна підготовка сімейних лікарів у медичних школах Великої Британії здійснюється відповідно до положень ступеневої системи освіти зі здобуттям наукових ступенів бакалавра та за бажання магістра чи доктора філософії або медицини. Саме ступенева система сприяє реалізації принципів послідовності та наступності в професійній підготовці фахівців на різних її етапах.

Генеральна медична рада (GMC) Великої Британії визначає загальну форму, зміст навчання та встановлює стандарти, що визначають якість підготовки студентів впродовж додипломного та післядипломного навчання.

У ході дослідження виявлено, що всі навчальні програми для здобуття ступеня бакалавра медицини та хірургії у вищих медичних школах Великої Британії, незважаючи на відсутність повної уніфікації, мають спільні риси: дотримання принципів індивідуалізації, диференціації, інформатизації, гуманізації та гуманітаризації, доступності та послідовності; ступеневий характер організації навчального процесу та варіативність навчальних програм. Система професійної підготовки майбутніх сімейних лікарів характеризується ранньою орієнтацією на практичну діяльність, інтеграцією теоретичної і практичної підготовки, формуванням дослідницьких умінь та навичок, застосуванням сучасних інноваційних технологій; високою мобільністю студентів, пріоритетністю навчання, центром якого є студент, а не викладач. Найефективнішим вважається навчання, яке відбувається в умовах, максимально наближених до реальних життєвих ситуацій. Такий підхід активізує критичне ставлення до навчального матеріалу, спричиняє потребу в складних запитаннях, концентрує увагу на відповідальних елементах практичної навички, стимулює пошук найефективнішого шляху до отримання, обговорення й передавання нових знань не тільки слухачам, а й викладачам.

Загальноприйняті форми організації навчання у вищих медичних школах додипломного та післядипломного навчання такі: лекційні заняття, практичні заняття з використанням інтерактивних методів навчання (вирішення ситуаційних задач та проблемних ситуацій, складання плану вирішення проблеми, дискусії), семінари, лабораторні заняття, консультування та самостійна робота.

До пріоритетних методів навчання, що використовуються медичними школами Великої Британії для підготовки сімейних лікарів на різних етапах їх навчання, належать такі: метод проблемного навчання, навчання на робочому місці, навчання шляхом роботи з напарником та за допомогою актора-пацієнта, метод неформального та самоспрямованого навчання, навчання за допомогою комп’ютерних програм, метод електронного (дистанційного) навчання тощо. Зазначені методи є особистісноорієнтованими, які підвищують мотивацію до навчання студентів та молодих лікарів і сприяють підготовці саме того фахівця, на якого очікує ринок праці: самостійного, критично мислячого, налаштованого на постійне самовдосконалення.

GMC у своїх рекомендаціях під назвою «Лікарі Майбутнього» (Tomorrow’s Doctors – 2003; 2009) зазначила перевантаження навчального плану базовими дисциплінами. Як наслідок, сучасна британська система навчання медиків передбачає передачу самим студентам права і можливостей контролювати своє навчання й обирати перелік дисциплін, які вони хотіли б вивчати.

З’ясовано, що чіткий класичний розподіл на доклінічне та клінічне навчання зникає, оскільки в багатьох медичних навчальних закладах клінічний елемент вводиться на першому етапі навчання і в нього входять загальні практичні заняття, які проводяться на базі місцевих лікарень загальної медичної допомоги. У разі класичного розподілу у Великій Британії існує можливість пройти доклінічне та клінічне навчання в різних медичних школах і навіть у різних університетах, що свідчить про високу мобільність студентів.

Знання та навички, набуті в процесі отримання бакалаврської освіти, є основою для наступного етапу навчання. Після завершення медичної школи й отримання ступеня бакалавра медицини і хірургії в майбутніх сімейних лікарів починається етап професійного (післядипломного) навчання. Перш за все, це дворічний базовий курс інтернатури (Foundation period), потім трирічна спеціалізація в резидентурі (Specialty training). Зарахування як до інтернатури, так і до резидентури – комплексний та багаторівневий процес, що характеризується високим конкурсом та вступними випробуваннями.

У Великій Британії післядипломні програми вищих медичних шкіл мають як практичноорієнтоване (отримання Сертифіката про завершення навчання), так і академічне (ступінь магістра та доктора філософії) спрямування.

З’ясовано, що до післядипломної освіти сімейних лікарів у Великій Британії входять кілька форм навчання: локальна, зовнішня та персональна. Особлива увага під час проходження післядипломного навчання приділяється розвиткові таких професійних навичок як робота в команді й тайм-менеджмент.

Кожні наступні п’ять років сімейні лікарі проходять підвищення кваліфікації та перереєстрацію (Revalidation), яка дає право продовжувати практичну діяльність.

У третьому розділі – «Використання досвіду професійної підготовки сімейних лікарів Великої Британії в медичній освіті України» – досліджено стан професійної підготовки сімейних лікарів в Україні; на основі порівняльного аналізу окреслено основні шляхи адаптації кращих здобутків та досвіду професійної підготовки сімейних лікарів Великої Британії до умов України.

Ефективність підтримання здоров’я населення, профілактики та лікування захворювань залежить, передусім, від професійної компетенції лікарів як носіїв, поширювачів і застосовувачів медичних знань. У свою чергу, фаховий рівень медичного персоналу базується на ефективності медичної освіти в державі, зокрема, на здатності цієї освіти адаптуватися до нових умов (сучасний рівень технологічної цивілізації з новими небезпеками для людського здоров’я, екологічні проблеми, глобалізаційні процеси з активізацією міжнародної комунікації і, відповідно, збільшення швидкості поширення хвороб) та використовувати міжнародний досвід в умовах і з урахуванням традицій своєї країни.

У розділі зазначено, що система сімейної медицини набуває в наш час особливого значення, оскільки сімейний лікар, перебуваючи в постійному психологічному контакті з кожним членом родини і знаючи його реальні проблеми, має можливість поєднувати функції друга і професіонала, спираючись у своїх консультаціях водночас на почуття довіри до близької людини й довіри до фахівця своєї справи.

В Україні галузеві стандарти вищої освіти за напрямом 1101 «Медицина» складаються з освітньо-кваліфікаційної характеристики (ОКХ), освітньо-професійної програми (ОПП) та засобів діагностики якості вищої освіти. До ОКХ, що ґрунтується на чіткому окресленні системи знань і вмінь, яких має набути студент протягом навчання і які можуть бути перевірені під час його атестації, входять знання та вміння (когнітивна сфера), базові навички (психомоторна сфера) та особистісні риси (емоційна сфера). В основу ОПП повинна бути покладена орієнтація на кінцевий результат як уміння, а не знання.

З’ясовано, що в Україні сформована триетапна система медичної освіти. На першому (додипломному) етапі передбачається фундаментальна підготовка – розвиток професійної лікувально-діагностичної компетентності майбутніх сімейних лікарів; на другому (післядипломному) етапі підготовка лікарів загальної практики – сімейної медицини здійснюється в інтернатурі (2 роки) або циклами спеціалізації (6 місяців), останній спосіб підготовки відбувається шляхом перекваліфікації з інших спеціальностей, в основному терапевтів та педіатрів. Третій етап професійної підготовки сімейних лікарів передбачає безперервний професійних розвиток, який, згідно з рекомендаціями Всесвітньої федерації медичної освіти, триває упродовж усього професійного життя. Він реалізується шляхом самостійного виконання різних видів практичної та наукової діяльності між атестаціями.

Підготовка сімейних лікарів в Україні проводиться на базі 2 факультетів та 19 кафедр сімейної медицини у вищих навчальних закладах післядипломної освіти.

Виявлено, що у професійній підготовці сімейних лікарів України теоретична підготовка домінує над практичною, що зумовлюється недостатнім матеріально-технічним та інформаційним забезпеченням, відсутністю університетських клінік, небажанням викладачів вищої медичної школи застосовувати інтерактивні форми та методи навчання. Тому доцільно розширити обсяг і урізноманітнити шляхи оволодіння студентами вищих медичних навчальних закладів досвідом практичної роботи з хворими. Необхідним елементом навчального процесу має виступати подальший детальний аналіз кожного практичного прикладу за участю як педагога-наставника, так і лікаря-практика. Підготовка сімейних лікарів має передбачати достатній обсяг фахової комунікації тих, хто навчається, з лікарями-практиками високого фахового рівня. Оскільки професійна діяльність сімейного лікаря може бути ефективною за умови достатньо високого рівня психологічної та педагогічної підготовки, необхідно розширити обсяг психолого-педагогічних дисциплін, які засвоює майбутній сімейний лікар.

Для впровадження елементів британського досвіду підготовки сімейних лікарів вищими медичними школами в українську медичну освіту характерні об’єктивні труднощі: (1) медична освіта традиційно в усіх країнах зберігає помітні риси «здорового консерватизму», що має цілком раціональне пояснення – небезпека впровадження недостатньо апробованих методів лікування унаслідок невиправданих новацій медичної освіти є занадто великою, і ризик може бути невиправданим; (2) у кожній країні склалися свої традиції організації вищої медичної освіти, нерідко відмінні від інших країн, і будь-які новації передбачають їхню адаптацію до системи освіти в цілому та урахування стану матеріально-технічного забезпечення; (3) дотепер медична сфера задіяна в узгодження міжнародного освітнього досвіду, зокрема в Болонський процес, меншою мірою, ніж інші галузі вищої освіти.

З’ясовано, що сьогоднішня українська система підготовки медиків передбачає меншу варіативність освіти, дає менше вибору студентові, ніж британська система (співвідношення нормативної і варіативної частин освітньо-професійної програми навчання фахівця освітньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст» напряму «Медицина» становить 80% і 20%). На підставі проведеного аналізу встановлено, що для професійної підготовки майбутніх сімейних лікарів характерна низька професійна спрямованість змісту гуманітарних і соціальних дисциплін, відсутність зв’язку фахової та гуманітарної підготовки.

Потребує вдосконалення процес відбору кадрів, яким надається фахова медична освіта. Розроблення досконалої й відповідної сучасним вимогам системи оцінювання абітурієнтів, зокрема тих, які планують набути фах сімейного лікаря, являє собою складну міждисциплінарну проблему, що охоплює питання медицини, педагогіки, психології та інших дисциплін. Психологічний відбір кандидатів набуває не меншого значення, ніж суто фаховий – психологічний компонент відбору виступає невіддільним елементом визначення фахової придатності.

Визначено можливі шляхи використання позитивного досвіду Великої Британії у професійній підготовці сімейних лікарів України. До пріоритетних напрямів віднесено:

‒ на галузевому рівні: доповнити фахові випробовування обов’язковою співбесідою з метою вдосконалення процедури відбору та зарахування абітурієнтів на медичні спеціальності; організувати при МОЗ України спеціальний центр з реєстрації та прийому майбутніх абітурієнтів до медичних коледжів і університетів; організувати спеціалізовані центри з професійної та довузівської орієнтації, психологічні центри для психологічної підтримки, психодіагностики та консультування молоді, що виявила бажання стати сімейними лікарями; розглянути можливість збільшення тривалості післядипломного навчання з обов’язковим проходженням резидентури (спеціалізації) після закінчення дворічної інтернатури; запровадити обов’язкове електронне портфоліо для лікарів післядипломного етапу навчання;

‒ на рівні навчальних закладів: збільшити кількість навчальних годин для психолого-педагогічної підготовки студентів; зменшити кількість аудиторних годин студентів із 35 – 40 годин на тиждень до європейських стандартів 22 – 27, натомість залучати студентів до самостійної роботи (підготовка презентацій, проектів, написання наукових робіт тощо); визначити «базовий план» (70% часу) для набуття базових знань, навичок і вмінь, якими потрібно оволодіти за час навчання і доповнити його «спеціальними навчальними модулями» (30% часу), що дасть змогу студентам поглиблено вивчати ті дисципліни, які їх цікавлять; ширше застосовувати інтерактивні методи навчання; запровадити інтердисциплінарні спеціалізації для поєднання споріднених із сімейною медициною галузей: медицини й соціальної роботи, юриспруденції та сімейної медицини, педагогіки та сімейної медицини; охорони суспільного здоров’я і сімейної медицини.