АКСІОЛОГІЧНИЙ ВИМІР ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ФІЛОСОФСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ Автореферат

У Вступі обґрунтовано вибір і актуальність теми дисертації, сформульовано мету й завдання дисертаційного аналізу, визначено об’єкт, предмет і методологію дослідження, окреслено наукову новизну, теоретичну й практичну значимість роботи, показано апробацію результатів дослідження, окреслено його структуру.

У першому розділі “Джерела, історіографія і теоретико-методологічні основи дослідження” проаналізовано джерельну базу і наукові праці, які стосуються проблеми цінностей в українській філософській традиції. Визначено категоріальний апарат, зокрема, взаємозв’язок дискурсивного поля категорії «цінності» як іманентної природі соціально-філософського дискурсу методології пізнання буття людини, вибір напрямів дослідження та викладено основні методи дослідження.

У підрозділі 1.1. “Джерельна база та історіографія проблеми” проаналізовані джерела дослідження, окреслені основні етапи розвитку наукової думки з дослідження цінностей в українській філософській традиції.

Наголошено, що реконструкція української філософської думки та її інтерпретація щодо аксіологічної парадигми не є простою. Це зумовлює потребу аналізувати тексти різного характеру, а також брати до уваги життєву позицію, суспільно-політичну діяльність мислителя, культурні традиції й умови епохи. Не одностайна думка щодо трактування певних проблем українськими мислителями спонукає не лише помітити різні трактування, а й шукати власне їх тлумачення. Відомо, що аксіологічна думка української філософської традиції не є аксіологією в сучасному значенні слова: українська філософія не оперує поняттям цінності взагалі, цінності як такої; не осмислює статус цінності, можливості її обґрунтування, способи пізнання; не вибудовує типології і класифікації цінностей.

Доведено, що для дослідження проблеми слід долучати достатньо широку джерельну базу, включаючи публіцистично-літературну спадщину і філософські праці. Зрозуміло, на різному рівні, від широких узагальнених уявлень до безпосередньої вузької аргументації, кожне джерело допомагає зрозуміти надзвичайну складність, внутрішню суперечливість і, водночас, особливу важливість процесу формування ціннісно-смислового універсуму в українській філософській традиції.

Констатовано певне зростання кількості досліджень на тему буття людини, розвитку українського суспільства, проте бракує присвячених аксіологічному виміру людського буття. У науковій літературі є ряд робіт, автори яких торкалися моральних проблем буття людини, зокрема, питань моральних принципів, ідеалів, інтересів, потреб українського суспільства, відображених в українській філософській традиції. Серед таких праць – дослідження С. Бондара, В. Горського, І. Захари, І. Жеребило, М. Кашуби, С. Кримського, В. Литвинова, О. Матковської, О. Максимович, В. Нічик, І. Огородника, А. Пашука, М. Поповича, І. Паславського, М. Русина, З. Скринник, Я. Стратій, Н. Черниш, дисертація М. Дойчика. Ціннісний аспект української національної ідеї висвітлено у працях численних дослідників, зокрема йому приділяли увагу П. Берко, С. Возняк, О. Забужко, Г. Гончарук, А. Карась, В. Лісовий, М. Попович та інші. Серед найновіших досліджень увагу привертає фундаментальна праця М. Скринника “Наративні практики української ідентичності: доба Романтизму” . На проблемі цінностей в українській філософській традиції наголошували Т. Космеда і А. Кавалеров. Систематизації українських національних духовних цінностей присвячені наукові праці Ю. Шайгородського, М. Боришевського, І. Ващенка, С. Возняка, О. Вишневського, Л. Мисіва, Г. Ситника, П. Ситніка та ін. Більшість праць дослідників не стосувалися проблеми аксіологічного виміру людського буття та його змістовної значущості для сучасного етапу українського суспільства.

Зроблено висновок, що у науковій літературі недостатньо досліджень із ціннісної проблематики, тому необхідним є звернення до аксіологічного виміру людського буття, детального вивчення функціонування ціннісних орієнтацій в українському суспільстві.

У підрозділі 1.2. “Теоретико-методологічні засади дослідження” висвітлено концептуальні підходи щодо вивчення запропонованої наукової проблеми у працях вітчизняних і зарубіжних дослідників, проаналізовано стан теоретичного дискурсу доби Постмодерну, визначено систему понять, на яких ґрунтується дисертаційний аналіз.

Доведено, що комплексний аналіз дослідження аксіологічного виміру буття людини в українській філософській традиції потребує різних методологічних підходів та принципів. Основною методологічною засадою є аксіологічний підхід, який розглядається як фундаментальна умова і принцип пояснення й розуміння соціального буття.

Особливу увагу приділено питанню цінності як смислу людського буття. Цінності можуть бути тільки здобутком самої людини, для якої важливе не просто органічне існування, а життя, проникнуте смислом, яке відрізняє людське буття від тварини. Носіями ціннісних смислів є речі, природні процеси, культурні артефакти, соціальні відносини й інститути, а також люди. Отже, цінністю є уся різноманітність предметів людської діяльності, суспільних відносин, природних явищ, які можуть оцінюватися людиною з позицій добра і зла, істини і хиби, краси і потворності, моральності й аморальності, користі та шкоди і т. д.

Увагу звернено, що під соціальними цінностями слід розуміти “ідеальні цілі, інтереси й норми, які забезпечують гармонійне становлення (соціалізацію) й успішну суспільну самореалізацію соціального “Я” людини”.

У сучасному українському науковому дискурсі проблема цінностей людського буття залишається малодослідженою. Звернення до аксіологічного виміру людського буття в українській філософській традиції дає змогу виявити основні цінності українського суспільства, їх ієрархію, встановити взаємозв’язок між системою цінностей і трансформаційними процесами суспільства з метою вияснення основних способів консолідації та гармонійного розвитку української держави.

У другому розділі “Особистісні цінності” з’ясовано взаємовплив системи цінностей і культурно-трансформаційних процесів, простежено динаміку зміни пріоритетних цінностей людського буття. Встановлено, що в умовах соціальних змін виявляються тенденції до ієрархії цінностей. Виокремлено цінності християнської культури. Досліджено ідеали мудрості, святості, “сміхового антисвіту” й особистісні риси як пріоритетні особистісні цінності.

У підрозділі 2.1. “Мудрість як ціннісно-смисловий феномен” обґрунтовано, що феномен людських бажань і прагнень визначає поцінування мудрості як найвищої смисложиттєвої настанови. Стверджено, що цінність “мудрості” має як християнське, так і язичницьке наповнення. Основна цінність мудрості, узагальненим образом якої митрополит Іларіон називає Божу Благодать, виявляється у правильному виборі життєвих орієнтацій суспільства внаслідок хрещення русичів. Д. Заточеник мудрість оцінює як найвищий моральний орієнтир індивіда і суспільства в цілому. Осмислення важливості мудрості з християнських позицій приводить К. Смолятича до визнання Божої Премудрості як найвищої смисложиттєвої настанови кожного члена суспільства, за допомогою якої окремий індивід мав змогу піднятися над становою нерівністю.

Виступаючи найвищим моральним орієнтиром, мудрість, як найбільше багатство і цінність кожної людини, була основою суспільного добра. Цінність мудрості в давньоруських рефлексіях була як всеохопна і всепроникна, яка орієнтує людину на вищу мету і виявлення таємниць буття, утворює зміст і смисл міркувань, детермінує спосіб життя, поведінку людини, слугує засобом викриття помилковості дій, є джерелом порад.

Підрозділ 2.2. “Феномен святості в системі смисложиттєвих цінностей людського буття” присвячено аналізові святості як найвищого ціннісно-смислового орієнтиру. Намагання долучитися до благодатного стану, утвердження ідеалу святого випливає з прагнення піднятися над недосконалістю земного світу. Цінності смиренного життя, практикування посту, аскези, активна громадська діяльність формували ідеал святого, який виступав корелятором суспільно-політичної діяльності. Святою вважалася кожна людина, яка була чиста душею. Виокремлено ідеал подвижника, який увійшов у зміст феномену святості. Поряд зі сповідуванням аскетизму в змісті чернечого життя функціонує і настанова на активну громадську діяльність, доброчесність. Отже, у цінуванні святого є особливий зміст. Така смислова орієнтація не визначається характерними для середньовічного світогляду крайністю аскези і фанатизму. Зміст цінності святого становить поняття самоствердження і самореалізації, уваги до земного існування і пошуків у ньому відображення ідеального, божественного.

У підрозділі 2.3. “Аксіологічний вимір особистісного самопізнання” цінність особистісного самопізнання пов’язується з потребою розумових зусиль, з осягненням внутрішньої сутності людини, зумовленої трансформаційними процесами впровадження християнства, зростання темпів соціалізації особи.

Стверджено, що християнська культура активізувала “рух у себе”, особистісне самопізнання. За допомогою серця, в якому поєднувались розум, почуття, воля було можливо прилучитися до трансцендентного, божественного.

Виявлено, що на першому етапі становлення цінність особистісного самопізнання ґрунтувалася на ідеалі самоствердження особистості. Заняття “мужським ділом” слугувало для давньоруської особистості пошуком честі і слави. Високої моральної оцінки набувають також особисті якості людини, зокрема, правдивість, мужність, розумність. Поступово особистісне самопізнання розцінюється як пізнання власної суті через співвідношення духовного і тілесного, небесного (високого) і земного (низького) в людському бутті. У контекст особистісного самопізнання входить ідеал смиренномудрія.

У підрозділі 2.4. “Цінність “сміхового антисвіту” авторка виходить із тези, що сміхова культура як феномен духовного життя суспільства має важливу роль у визначенні орієнтацій людської свідомості та поведінки. Народна культура – яскравий виразник суспільних цінностей, ідеалів та прагнень.

Стверджено наявність у руській народній культурі ідеї іншого світу, поєднання якого з реальним життям тогочасного народу набуло ознак комічного. Розкрито значення святкового і “масляничного” сміху як викриття вад суспільного життя.

“Моління” Данила Заточеника майстерно порівнює два суспільні стани на основі опозиції багатство – бідність. Очевидним є “зниженя” стану князя жартівливим тоном “моління” жебрака і утвердження істинних цінностей милосердя, мудрості, суспільної рівності. Отже, возвеличення ідеального світу, в якому живе багатий князь, насправді є викриттям хибних ціннісних орієнтирів.

Виділено образ скоморохів – лицедіїв-мімів, співаків, музикантів, блазнів, атлетів, які жили за законами іншого, “сміхового” світу. Народна культура засвідчує наявність мотивів “зниження” офіційного світу, його саморозвінчання, тобто, наявність світу антикультури, в якому особливу функцію виконує сміх.

Отже, ідеали любові, соціальної рівності, милосердя, справедливості були тими нормами, які мислилися регуляторами поведінки в суспільстві, в яких відображалася міра духовного багатства особистості, її ціннісно-смислові орієнтири.

У третьому розділі “Соціальні цінності людського буття” досліджено ціннісний зміст спільного блага в період першого українського культурно-національного відродження. З’ясовано взаємовплив ціннісно-смислового універсуму у філософському дискурсі професорів Києво-Могилянської академії і трансформаційних процесів в українському соціумі цього періоду. Розглянуто ціннісний зміст поняття свобода (“вольность”) у творчому доробку Г. Сковороди.

У підрозділ 3.1. “Спільне благо у християнсько-візантійському та ренесансно-гуманістичному трактуванні” розглянуто проблему цінностей, сповідуваних традиціоналістами та мислителями прогресистського напряму.

Враховуючи традиції неоплатонізму “Ареопагітиків” і традиційний візантійський ісихазм, мислителі традиціоналістського спрямування активно проповідували повне ізолювання від світу, втечу від земних бажань і турбот у монастирі або в печери. Їхні твори пронизує щира любов до “бідних підданих”, вболівання за спасіння їхніх душ, що сповнене гуманістичним пафосом. Заперечуючи активну громадську діяльність, представники традиціоналістського напрямку активно підтримували захист православної віри як найбільшої цінності своїх предків.

Обґрунтовано те, що в період кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст. піднесено цінність активної діяльності людини на спільне благо суспільства. Філософсько-етичні концепції ідеологів братського руху, пронизані ідеями громадянського гуманізму, мали велике значення для формування нових ціннісних орієнтацій. Піднесення цінності спільного блага відбувається через орієнтацію на ідеали добра, користі та утвердження гідності людини. Не самотність у печері, а активна боротьба за моральне і доктринальне оновлення релігії, захист свого віросповідання і інститутів Соборної Церкви, роз’яснення Святого Письма були смислом життя мислителів прогресистського напряму. Ці ідеали мислились запорукою спасіння людини земної, зі всіма її пристрастями і турботами.

Отже, в кінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. сформувався новий елітарний тип суспільства, в якому найвищими цінностями були ідеали громадянської доброчесності та служіння суспільству.

У підрозділі 3.2. “Утвердження гідності й самоцінності людини” проаналізовано питання важливості та величі людини у філософській рефлексії професорів Києво-Могилянської академії.

Стверджується, що звичайна людина з почуттям власної гідності, совісті, здорового глузду, «вільної волі» та самоцінності була основою системи цінностей суспільства. Виявлено ідеї щодо здібностей та чеснот, які формують сутність людини і, відповідно, її цінність. Лише підпорядковані розумові дії людини, вільні і усвідомлені, спроможні дати їй істинну насолоду і відчуття повноти щастя, отже, і мають найвищу цінність.

Гідність людини в суспільному аспекті та її самоцінність Києво-Могилянські професори вбачають у можливості керуватися власним розумом і свободою вибору, в усвідомленні мети життя й діяльності як добра і блага, здатності вибирати правильний шлях і кращі засоби для досягнення своєї мети – щастя.

У підрозділі 3.3. “Земне щастя як найвища цінність” доведено, що центром розгортання тогочасних соціальних проблем була проблема людського щастя.

Акумулюючи античний раціоналізм та громадянський гуманізм, професори Києво-Могилянської академії орієнтувалися на ідеал земного, людського щастя та акцентували на важливості людських дій та особистих чеснот індивіда. Мислителі були переконані, що людського щастя можна досягти у земному житті за допомогою знань і доброчесностей, і це щастя полягає в умінні правильно використовувати власну розсудливість, слідувати повелінням розуму. Суспільний ідеал людського щастя як цінність у філософському дискурсі професорів Києво-Могилянської академії редукується до найбільш необхідної потреби людини, яка здатна задовольнити усі її реальні бажання. Багатство, влада, почесті є основою щасливого індивідуального і суспільного життя. Мислителі Києво-Могилянської академії переконані в тому, що узгоджене з розумом та волею життя людини найбільше відповідає її природі. Втім, найвищим щастям вони вважали узгодження своїх здібностей зі способом життя та наближення до пізнання Бога.

У підрозділі 3.4. “Аксіологічний вимір свободи” здійснено спробу окреслити місце свободи в системі цінностей українського суспільства та визначити аксіологічний вимір свободи у філософському дискурсі Г. Сковороди.

Стверджено, що Г. Сковорода, виходячи з соціальних умов свого часу, виводить поняття “волности” як найголовнішої цінності людини і суспільства. Свобода в його філософському дискурсі – це найвище досягнення людини, смисл людського життя. “Вольность” втілює найдорожче людське благо. Мислитель високо оцінював внутрішню свободу людської особистості як необхідну умову утвердження її гідності.

Отже, спільне благо стало найвищим ідеалом у загальносуспільній ціннісній парадигмі періоду першого українського культурно-національного відродження. У цей час сформовано нові соціальні орієнтири, спрямовані на утвердження у свідомості людей високої цінності кожної людини.

У четвертому розділі “Цінності громадського самоврядування” проаналізовано дискурс “культурницького” та інтегрального націоналізму з метою вияснення ціннісно-смислового наповнення феномену національної ідеї, обґрунтовано цінність національної ідеї в період формування української політичної нації. З’ясовано, що пріоритетною цінністю буття українського суспільства є національна ідея, яка відображає реальний стан нації і суспільства, його прагнення та ідеали, що орієнтують на національне самоусвідомлення та самоствердження й консолідують суспільство навколо єдиної мети – власної держави.

У підрозділі 4.1. “Національна ідея як цінність особистого і суспільного буття” доведено, що важливу роль у розвитку суспільства виконують базові цінності, зокрема ті, що мають форму національно-політичних ідеалів. Стверджено, що на українському ґрунті цінність національної ідеї актуалізується в добу Романтизму внаслідок втрати державності.

Ціннісний зміст національної ідеї залежить від історичної ситуації та суб’єктивного бачення мети нації, засобів її досягнення. У межах чужої держави розвивається “культурницький” націоналізм, який орієнтує на цінності національної ідентичності. Творчість діячів “Руської трійці” вивищує цінності рідної мови, національної історії, християнської віри та народної творчості. Цінності останньої підкреслювали І. Котляревський та М. Гоголь.

У підрозділі 4.2. “Утвердження мови й традиції як ціннісного змісту національної ідентичності” виявлено, що в добу Романтизму народна мова мислилась як спосіб буття традицій культури. Вона була засобом задоволення духовно-культурних потреб. Представники “Руської трійці” підтверджували, що мова є виявом національної ідентичності. Звернення українських романтиків до національної мови стало підвалиною формування національної ідентичності та маніфестації самодостатності українського народу. Як носій культурної спадщини мова є найважливішою цінністю.

Представники Кирило-Мефодіївського товариства вважають національну історію аксіологічним змістом національної ідеї. Історичне минуле України, на думку М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка є основою національної ідентичності.

У підрозділі 4.3. “Держава як найвища цінність інтегрального націоналізму” зроблено висновок, що основною цінністю інтегрального націоналізму стає незалежна держава, ідея якої є у змісті «Історії Русів». Вимогою реалізації ідеалу національної самостійності на основі національного самоусвідомлення та любові до України є національна ідея у творах І. Франка.

У розумінні М. Міхновського українська ідея є найвищою цінністю як необхідна умова здобуття національної та політично-культурної незалежності української держави. Д. Донцов реалізовує національну ідею як волю до боротьби за політичну і національну незалежність. Повний сепаратизм він вважає необхідною умовою для утвердження українства. Основним принципом радикальної позиції Ю. Липи є ідеал України як цілісності з тисячолітньою історією та традиціями.

Отже, національна ідея – це найвища цінність, яка відображає реальний стан нації і суспільства, його прагнення та ідеали, що орієнтують на національне самоусвідомлення та самоствердження й консолідують суспільство навколо єдиної мети – власної держави.