ЦІННІСТЬ ЯК ПРЕДМЕТ СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКОГО АНАЛІЗУ (МЕТОДОЛОГІЧНИЙ І ЛІНГВОСЕМАНТИЧНИЙ АСПЕКТИ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано вибір і актуальність теми дисертаційного дослідження, висвітлено ступінь її розробленості, сформульовано мету й завдання дисертаційного аналізу, визначено об’єкт, предмет і методологію дослідження, окреслено наукову новизну, теоретичну й практичну значимість роботи, відбито апробацію результатів дисертаційного дослідження, окреслено його структуру.

У першому розділі «Загальнометодологічні передумови аксіологічного дослідження» досліджено загальні фундаментальні положення філософської теорії цінності як іманентної природі соціально-філософського дискурсу методології пізнання соціального буття, а також досліджено об’єктивні засади існування цінності як способу творення культури, яку розуміють як ціннісно-смислову реальність буття.

У першому підрозділі «Ціннісна проблематика в контексті філософського осягнення світу: постановка проблеми» обґрунтовано зв’язок аксіології з сутністю пізнавальної діяльності, зроблено висновок про системоутворювальну функцію загальної теорії цінності щодо всіх галузей і сфер людського пізнання і, перш за все, філософії як інтелектуальної системи сутнісних фундаментальних концептів про зв’язки людини, соціуму та світу.

Автор виходить з того, що постановка питання про включення аксіологічного складника до контексту філософського знання й пізнання, загалом до філософії як світогляду є нічим іншим, як віднайденням і констатацією іманентної самій природі філософського знання методологічної настанови, метою якої постає адекватний предметові соціально-філософського аналізу (а цим предметом є соціальне буття) його опис, пояснення й розуміння.

Адекватність ціннісного підходу, мислення й усвідомлення світу «за допомогою цінності» пов’язані зі специфічною, вкоріненою в глибинах психофізіологічною й діяльнісною природою людини щодо осягнення світу як світу цінностей, тобто таких предметів, речей та ідей, які осмислюються як важливі, істотні, значущі. Тому світ соціального буття, на нашу думку, під яким розуміють культуру як ціннісно-смислову реальність, відкривається людині лише будучи тією чи іншою мірою осмисленим, тобто таким, що має диференційну значущість, постає організованим за ієрархічним принципом, отже є ціннісним.

Цінності, що трактуються у філософському плані, фіксують універсальну характеристику буття, ієрархічність його пластів, рівнів і, перш за все, світ людських предметів та ідей з приводу цих предметів як особливих модусів буття, що реально творять культуру. Тому стверджується, що не може бути «нейтрального» знання, оскільки саме знання опосередковане не тільки суб’єктивними переконаннями дослідника, але й тим світом ідей, образів, концепцій, способів організації соціального буття, які детермінують дослідницькі переконання як відправні точки пізнання. Людське знання завжди є детермінованим цінностями й постає ціннісно орієнтованим. Отже, з цієї думки випливає, що філософія як загальний теоретичний світогляд є «не наукою про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства й свідомості», а комплексом знань, що формують образ світу у вигляді системи найбільш загальних людських цінностей, цінностей історичних культур і цивілізацій, цінностей людини як роду й індивіда. Таким чином, завдання соціальної філософії, яку слід розуміти, в першу чергу, як аксіологію, зводиться до того, щоб пізнавати, орієнтувати й надавати інтенціональності культурі, спільнотам та особистості.

Загалом зроблено висновок про актуалізацію аксіологічної проблематики в соціально-філософських дослідженнях, в суто теоретичному та праксеологічному аспектах.

У другому підрозділі «Феномен цінності в історико-філософській думці: від ідеї до методології пізнання соціальної реальності» подано історико-філософський екскурс аксіологічної проблематики та становлення аксіологічного підходу у дослідженнях соціокультурних феноменів.

Доведено, що традиція осмислення соціального буття в термінах цінності є корінною в історії розвитку філософського знання, хоча поява й постанова аксіологічної проблематики як власне предмету соціально-філософської рефлексії належить, як це відомо, до другої половини ХІХ століття.

Відомо, що античність породила лише ідею цінності та почала «працювати» з поняттям цінності. Так, починаючи з постановки софістами проблеми людини як «міри всіх речей», сократівських занять «практичною філософією», міркувань Демокрита про основні людські чесноти, ідея цінності, понятійно себе не оформлюючи й не рефлексуючи, входить до контексту філософського знання. Платон, надав ідеї Блага регулятивної функції організації людського життя, наділив ідею цінності ознаками всезагальності та загальнозначимості, тобто тими модальностями, якими неокантіанці наділили цінність. Однак, тільки в епоху Романтизму й завдяки зусиллям І. Канта ідея цінності починає набувати обрисів методологічного прийому усвідомлення соціальної реальності як особливого, відмінного від природи зрізу буття.

Аргументовано думку, що поняття цінності як філософськи сутнісне й істотне для конструювання самостійних філософських учень і концепцій набуває методологічної конститутивної, пояснювальної та конструюючої функції лише в роботах В.Віндельбанда, В.Дільтея, Р.Лотце, Ф.Ніцше та Г.Риккерта. З робіт цих дослідників власне й починається аксіологія в єдності її ідейного, понятійного й методологічного оформлення.

Особливу увагу приділено аналізу концепцій засновників аксіології, а також зроблено висновок, що праці неокантіанців, В.Дільтея та їх послідовників (М.Вебера, М.Гартмана, Ф.Крюгера, А.Мейнонга, А.Рітчля, М.Гайдеггера, А.Штерна) спричинили справжній прорив у соціально-філософських дослідженнях, породивши порівняльно-історичне знання. Певну увагу приділено аналізу ідей засновників аксіологічного руху в колишньому СРСР (О.Дробницький, В.Тугаринов), стану розробки аксіологічної проблематики в межах діалектико-матеріалістичної парадигми (В.Василенко, Г.Вижлецов, М.Каган, О.Ручка, В.Сержантов та ін.) й інших сучасних філософських напрямків (В.Бакіров, Г.Гребеньков, Б.Марков, Ю.Перов, С.Пролєєв, В.Сабіров). Також зроблено спробу характеристики напрямків у розумінні природи, способу буття й пізнанні цінності як феномену буття й гносеологічного феномену.

Запропонований логіко-історичний аналіз виявив не тільки досягнення в розробці аксіології, але й деякі проблеми слабкого опрацювання в межах логіко-раціональної дискурсивності методологічних аспектів аксіологічного аналізу соціокультурного буття (неопрацьованість мови аксіологічного дослідження, його понятійного апарату і, перш за все, базової категорії «цінність»; наявність довільності в окресленні кола власне аксіологічної проблематики). У зв’язку з цим сформовано й тему третього підрозділу, яка має принципову важливість для постановки проблеми всебічного аналізу феномену, розуміння, феноменології та мови цінності.

У третьому підрозділі «Соціальне буття цінності: до онтологічних засад аксіології» обґрунтовано ідею про те, що феномен цінності є порівнюваним лише зі справжнім людським життям, реальною практикою життєдіяльності людини й людства щодо освоєння ними світу (пізнання, творення, розуміння).

Досліджено ґенезу й розвиток ціннісного ставлення, його психологічні та культурні основи як іманентні природі людини способи організації соціального буття.

Особливу увагу приділено питанню становлення психічного механізму, що детермінує ціннісну природу зв’язку буття і свідомості, проаналізовано оцінку як центральну ланку психічної функціональної системи (П.Анохін, Д.Колесов), виникнення позитивних і негативних тенденцій діяти «за» і «проти» щодо об’єктів реальності. Таким чином, доведено, що онтологічна структура ціннісного ставлення суб’єкта до об’єкту, де оцінка являє собою передумову встановлення цінності, є феноменом суто людської соціальної природи.

Стверджується, що в ході еволюції і становлення свідомості як рівня психічної організації суб’єктивного, людина набула фундаментальної властивості з організації свого буття – виокремлювати значуще і незначуще за допомогою механізму оцінки, що дозволяє у формі психічного процесу (діяльність регуляторної формації мозку) розсікати (ділити) реальність, телеономно й ціннісно її освоювати, закріплювати в індивідуальній пам’яті й колективній свідомості «значуще» (значення і смисли) як елементи знання про дійсність. Єдність значень і смислів як структурних компонентів будь-якого предмету як цінності й утворюють ціннісно-смислову «тканину» соціального буття, упорядковуючи та ієрархізуючи його в систему соціальних відносин моделей життєдіяльності, соціальні інститути.

Зроблено висновок, що цінності як реальні предмети й ідеї соціального буття виникають лише як результат цілераціональної діяльності людини, опосередкованої предметно-практичною діяльністю людини як роду й індивіда, та наявністю значущості в його суб’єктивній та інтерсуб’єктивній формах. Також підкреслено, що в загальнометодологічному філософському контексті висловлювання «проблема цінності (цінностей)» можна взяти за найменування комплексу питань, що належать до вивчення реальних феноменів, названих цінностями й відповідних їм понять, думок та інших мовних розумових конструкцій, а в самому факті звернення до мови цінності слід вбачати специфічну спрямованість і особливість свідомості, що пізнає.

У другому розділі «Цінність як філософська категорія» здійснено аналіз проблеми «мова цінності», розглянуто специфіку гносеологічного статусу, способи існування лінгвістичних, лексичних та семантичних форм феномену цінності в сучасній філософській гносеології та аксіології. Окремо розглянуто одну з найбільш складних і до тепер нерозв’язану проблему мови цінності – понятійне оформлення феномену «цінність» як «чіткого» в своїй семантиці раціонального за формою поняття наукового знання й філософської категорії.

У першому підрозділі другого розділу «Мова цінності як проблема сучасної аксіології» розглянуто комплекс питань щодо концептуально-ціннісної мови як аспекту аксіології. Усвідомлення факту, що мовні висловлювання слугують не тільки для формулювання й передачі думки, але й самі органічно включені в  процес і результати мислення щодо предмету дослідження – соціального буття, надало проблемі мови цінності конкретно методологічного характеру. Виявляється, що мова цінності має відношення й до структури мислення, і не детермінується тільки соціокультурним контекстом. Психологічний аналіз ціннісного акту свідомості дозволяє стверджувати, що крім когнітивного складника гносеологічного процесу має місце бути психічний феномен спрямованості – «цілеспрямованості» (Е.Агацці), «навмисності» (П.Рикер), що власне й визначає специфіку мови цінності – виражати (відображати) значення. Таким чином, лінгвосемантичний підхід як один з методів дослідження цінності використовується для прояснення значення понять, пропозицій та інших мовних конструкцій в концептуальному філософському міркуванні.

Показано, що поняття мови цінності як мови соціального й гуманітарного знання, не мають фіксованого значення в дискурсі, на відміну від мови науки, а ступінь їх ціннісного змісту є рухомим і релятивним. Звідси зроблено висновок, що процес пізнання й розуміння соціального буття безпосередньо залежить від взаємин між типами культури й особливостями мови, що ці взаємини описує.

Окремо в підрозділі проаналізовано концепцію значущості, здійснено порівняльний аналіз підходів Ф. де Соссюра і Ч. Морриса, зроблено загальний висновок, що джерелом складності філософської мови є наявність в ній мовних і понятійних оцінно-нормативних компонентів, що робить неможливою схематизацію й формалізацію філософської мови як «мови цінності», але одночасно додає мові філософського пізнання можливостей до творчого процесу мисленневої діяльності.

У другому підрозділі другого розділу «Поняття цінності: етимологія, семантика» зроблено спробу вирішити питання концептуального оформлення феномену цінності не лише як лексичної норми, але й як реального відношення свідомості до об’єктивного світу.

Здійснено детальний аналіз етимології і семантичних проявів поняття цінності в різних галузях знання і в межах епістемологічних конструкцій філософського дискурсу. Обґрунтовано, що етимологічний аналіз філософського поняття, так само як і лінгвосемантичний опис його властивостей, не можна не брати до уваги під час з’ясування філософського змісту поняття.

Виокремлено такі найбільш уживані семантики: по-перше, цінність використовується як родове поняття, що включає всі можливі типи ціннісних (оцінних) властивостей як предикатів. Тут поняття цінності в її родовому вживанні використовується для позначення, з одного боку, критеріїв, норм, стандартів, а, з іншого боку, об’єктів їх віднесеності. По-друге, поняття цінності уживається в контексті «позитивне – негативне». По-третє, в контексті «суб’єктивне-об’єктивне», по-четверте, в контексті «об’єктивне – суб’єктивне». Здійснений аналіз дозволив зробити наступний висновок: ціннісний досвід із виявлення семантичних контекстів поняття цінності можна презентувати у вигляді тих, що варіюють уздовж континууму від об’єкту до суб’єкта різних типів і рівнів суб’єкт-об’єктної взаємодії, розташованої на шкалі відносин «добре-погане», «високе-низьке», «сильне-слабке», «активне-пасивне», в яких виражено оцінки (моральні, якісні, емоційні, вольові).

Будь-який об’єкт, включений у сферу людської діяльності, завжди оцінюється в аспекті його ціннісного значення. Суб’єктом такої оцінки є індивід, соціальна група, соціум. Категорія цінності в цьому смислі має універсальну застосовуваність. Оскільки мета характеризує поведінку людини в суспільстві, то в меті невід’ємно присутній ціннісний вміст, що поширюється на об’єкт цілеполагання. Отже, в найбільш абстрактному (філософському) розумінні категорія цінності повинна вживатись для характеристики всіх складних систем в смислі наявності в них об’єктивно доцільності їх структури та цілеспрямованості поведінки. Можливість такої широкої екстраполяції категорії цінності слід розцінювати як евристичний принцип дослідження, що має на меті виявити в людських цінностях міцну об’єктивну основу.

Третій підрозділ другого розділу «Проблема дефініції загального поняття цінності: від міждисциплінарного поняття до філософської категорії» присвячено спробі концептуального вирішення дефінітарної проблеми феномену цінності в контексті виявлення онтологічного обсягу категорії цінності. Онтологічний статус цінності постає обмеженим соціокультурною особою й має визначатись в системі найбільш загальних значень (об’єктивне й суб’єктивне), як двох вихідних контекстів, всередині яких діалектично виникає той феномен, поняттям якого й постає «цінність». Результатом такої діалектики є ціннісне відношення, структуру якого визначають наявністю інтенціонального суб’єкта – носія оцінки, мети, спрямованості, об’єктивної потреби, що задає значення об’єкта для суб’єкта («об’єкта-для мене», «об’єкта-для нас») й самого об’єкта, що виявляє в ціннісному відношенні свої потенційні можливості відповідати певним значенням. Виходячи з цього зроблено висновок, що цінність – це не сам предмет, не властивість оцінки, а суть щось водночас суб’єктивне й об’єктивне як єдність значення об’єкта, сам об’єкт і результат його осмислення.

В обґрунтуванні запропонованої онтологічної структури цінності наведено велику кількість визначень цінності, котрі використовуються як функціональні терміни в різних сферах знання, де як базові структурні елементи вживаються самі ж ціннісні поняття (потреба, інтерес, норма, мета). Використовуючи формально-логічні принципи обґрунтування, зроблено висновок, що філософське поняття цінності має відповідати таким вимогам: родове поняття цінності не повинно визначатись через менш загальні (видові); цінність не повинна визначатись через ціннісні ж поняття; визначення цінності не повинно містити в собі оцінку цінності. Виходячи з цього обґрунтовано наступну думку: якщо за феноменом цінності стоїть певний субстанціальний модус буття, що існує в соціальному просторі часу як універсальне ставлення людини до світу, то, отже, гранично філософським поняттям цінності, що претендує на статус категорії філософії повинна бути гранична абстракція, що виражає фундаментальну якість цього буття і що вбирає в свій зміст ті властивості явища, поза якими саме явище перестає існувати.

Наприкінці підрозділу запропоновано дефініцію цінності, що відповідає як методологічним принципам дослідження, так і формально-логічним вимогам раціонального дискурсу: цінність – це філософська категорія, що використовується для позначення предмета в його відношенні до суб’єкта оцінки.

У висновках до розділу йдеться, що оскільки цінність має культурологічну, психологічну, логіко-гносеологічну, лінгвістичну, семантичну форми вияву, то в загальному філософському визначенні, що набуває статусу категорії, правомірно абстрагуватися від моментів, які зводили б визначення до тієї або іншої галузі знання, а неодмінною умовою одержання філософського категоріального статусу цінності повинна бути наявність суб’єкт-об’єктних відносин в його специфіці (оцінці) як одній з найбільш універсальних і сутнісних характеристик соціального буття.

У висновках дисертації сформульовано основні результати дослідження, в яких розкрито проблематику, визначено її важливе методологічне значення в соціально-філософських дослідженнях, окреслено перспективи раціонального дискурсу щодо цінності як реального феномену соціокультурного буття і як фундаментальної категорії соціогуманітарного пізнання та знання.

Результати дослідження дали змогу сформулювати такі загальні висновки:

1. Проблема цінності – це, по суті, проблема цілісного ставлення людини до світу й самої себе. Саме тому ця проблема постає як проблемою науки, так і всіх інших видів знання, й може досліджуватись в кожній галузі пізнавальної людської діяльності з різних боків та різних методологічних позицій. Проте, найбільш інтеґральна концепція всіх основних ціннісних проблем постає можливою лише в межах соціально-філософського дослідження, в межах такого його спеціального розділу як філософська теорія цінності (аксіологія). Виходячи з природи й сутності філософського знання, в її історії та сучасності неможливим видається існування неціннісної філософії, філософії, «вільної від цінності й цінностей».

2. Ціннісна проблематика випливає з самого предмету філософії, тому цінності входять до складу методологічних принципів і способів філософського дослідження соціального буття, яке постає іманентним його об’єктивній природі як результату цілераціональної та ціннісноорієнтованої життєдіяльності людини як роду й індивіда в її соціокультурній історії. Приналежність феномену й поняття цінності випливає з тлумачення поняття методу як способу опису, пояснення й розуміння соціального буття.

3. Оскільки проблема цінності й цінностей являє собою реально існуючий феномен буття, то найпершим методологічним засновком вивчення цінності в її онтологічному «вимірі» є: визначення онтологічного статусу феномену, обсягу й меж гносеологічного поняття, феноменології цінності, вписування поняття цінності в категоріальний ряд соціально-філософських досліджень відповідно до його встановленого статусу й ролі у філософському пізнанні буття.

4. Соціальне буття як ціннісний за своєю суттю феномен утворює ієрархічне й морфологічне утворення, якість якого можна визначити через поняття ціннісно-смислової реальності. Джерела її становлення лежать в еволюції психічного відбиття й виникнення як позаінстинктуальної здатності людини формувати свої взаємини з об’єктивною реальністю. В процесі еволюції як соціальної істоти людина набула можливості організовувати своє буття – виокремлювати значимі й незначимі оцінки за допомогою психічного механізму, який дозволив освоювати об’єктивну реальність як «аксіосферу», тобто створювати своє буття як культуру.

5. Лінгвосемантичний та онто-дефінітивний аналіз проблеми цінності демонструє її як одну з найбільш складних і нерозв’язуваних проблем сучасної аксіології стосовно методології пізнання соціального буття. Поняття цінності активно використовується в найрізноманітніших контекстах як позанаукового, так і наукового знання й рясніє розмаїттям смислових відтінків. Виходячи з суб’єктивної природи цінності як фундаментальної характеристики соціального буття, поняття цінності набуває властивостей бути базовим, родовим поняттям дискурсу про соціум. Саме тому вихідна гносеологічна вимога до визначення поняття цінності має відповідати низці формально-логічних вимог, які враховуватимуть, що поняття цінності не визначаються через видові поняття ціннісної природи (потреба, мета, норма, значимість, інтерес і т. ін.) й не містять оцінку цінності.

6. Оскільки цінність як фундаментальна властивість буття має культурологічну, психологічну, гносеолого-логічну, лінгвістичну, семантичну та інші форми виявлення, то в загальному (філософському) визначенні поняття, яке, таким чином, набуває статусу категорії, правомірно абстрагуватись від аспектів, що зводять визначення до тієї чи іншої галузі знань. Неодмінною умовою визначення категоріального статусу цінності постають причини, що обумовлюють існування самого феномену. Такими факторами виникнення постають: 1) суб’єкт (людина як рід та індивід) життєдіяльності» 2) предмети (матеріальної та ідеальної природи) як об’єктивно існуючі факти природи; 3) специфічний спосіб зв’язку (оцінка), що породжує такий універсальний і сутнісний для соціального буття спосіб зв’язку суб’єкта й об’єкта як ціннісне відношення.

7. На підставі  постульованих в роботі принципів філософського визначення цінності, робиться висновок, що загальна філософська дефініція цінності є поняттям, що використовується для позначення предмета в його відношенні до суб’єкта оцінки. Такою постає дефініція, що випливає із запропонованого лінгвосемантичного аналізу феномену, є логічно дедукованою з найрізноманітніших визначень конкретних пізнавальних конструкцій.

У дисертації також зазначено, що теоретичний аналіз проблеми цінності (у всьому її спектрі) визначає багато проблемних аспектів, які вимагають подальшого дослідження.