ДЕКЛАМАЦИОННЫЙ ДИСКУРС АНТИЧНОГО МИРА (СОЦИОКУЛЬТУРНЫЙ АСПЕКТ) Автореферат

У вступі міститься виклад актуальності та ступеня наукової розробки теми дисертаційного дослідження, визначаються об’єкт і предмет дослідження, формулюються мета і завдання роботи, перелік положень, що мають наукову новизну та виносяться на захист, обґрунтування практичного і теоретичного значення отриманих результатів, подається опис структури дисертації та відомості щодо апробації результатів дослідження.

Розділ 1 «Культурно-ідеологічна парадигма соціального буття античного світу. Теоретико-методологічні основи дослідження» розкриває сутність культурно-ідеологічного базису соціального буття давньогрецького і давньоримського соціумів, звертається увага на визначення особливостей і специфічних характеристик соціальних складників художньої дійсності античного світу, в яких зароджується і набуває сили декламаційне красномовство. Ретельно аналізується соціально-філософський контекст функціонування декламаційного перфомансу, де кожен його компонент представлено як базовий, невід'ємний елемент, як екзистенційний вимір декламаційного дискурсу, як соціальний прояв публічності античної людини.

У підрозділі 1.1. – «Теоретико-методологічні основи дослідження декламаційного дискурсу античного світу» – проаналізовано ступінь розробки теми дисертації та з’ясовано методологічні засади соціально-філософського аналізу античного декламаційного дискурсу, розкривається зміст основних античних понять, що детермінують декламаційний дискурс античного світу.

У пункті 1.1.1. – «Огляд джерел і методологія дослідження» – аналізується стан наукової розробки досліджуваної теми, визначається методологічна база дослідження. Міждисциплінарний підхід до вивчення поставленої проблеми визначив вибір джерел і зробив можливим максимально інтегрувати здобутки різних сфер наукового знання в одну авторську концепцію. Особливого сенсу набула робота з першоджерелами (Платон, Цицерон, Квінтиліан, Аристотель, Діоген Лаертський, Плутарх, Секст Емпірик, Сенека, Тацит, Боецій, Геродот, Фукідід, Ксенофонт, Авл Геллій, Светоній, Демосфен, Ісократ та ін.). Численні дослідження присвячені аналізу і трактуванню світоглядних ідей учених античності, взаємозв'язку і впливу філософських концепцій на становлення і подальший розвиток філософських течій і напрямків (С. Аверинцев, Ж.-П. Вернан, П. Гайденко, Ф. Кессиді, М. Гайдеґґер, М. Мамардашвілі, О. Лосєв, А. Тахо-Годі, В. Асмус, В. Бібіхін, М. Петров, Й. Гейзинга, А. Шопенгауер, А. Ахутін, Х. Аренд, В. Лях, С. Пролеєв, Т. Розова, А. Тихолаз, О. Фрейберг, Р. Арон, Р. Барт, І. Бичко, Г. Лейбниц, Дж. Ньолинг, Е. Штаерман, Б. Рассел та ін.).Серед робіт, що розглядають декламаційний дискурс як основу філософського наратива, можна назвати дослідження Е. Б. де Кондільяка, С. Голдхіла, Б. Варнеке, С. Консігні, С. Боннера. Основні характеристики античного декламаційного дискурсу часто потрапляють у сферу художньої культури, де дослідницькі роботи носять в основному суто прикладний і вузько профільний характер (Й. Тронський, С. Шестаков, Є. Герцман, С. Михаелідіс, Ш. Бундрик, О. Демченко, Е. Панаіотіді, Ж. Ламбен, Р. Груббер, Н. Алмазова, Р. Вестфаль, Р. Вагнер, О. Акмулліна, М. Юнусова та ін.). Роботи О. Лосєва, М. Гаспарова, М. Бахтіна, Н. Грінбаума, К. Кулє, Ф. Зелінського, І. Толстого, Ю. Андрєєва, А. Мейє, С. Бассе, Н. Грегорі, В. Маслова, Р. Гордезіані, О. Зайцева, В. Мозерова, К. Лантусі та ін. визначають сутність усної творчості древніх людей, розглядають її як один з видів декламаційних практик. Заслуговують на окрему увагу дослідження, присвячені визначенню соціального контексту, що обумовлював формування античних декламаційних практик. У роботах по-різному оцінюється значимість декламаційних практик, зокрема риторики і релігійного перфомансу, для становлення античного цивільного суспільства (Ж.-П. Вернан, Т. Веблен, С. Поварнін, С. Шестаков, С. Голдхіл, Л. Волобуєва, Г. Зборовський, Ж. Андре, В. Родос, К. Стіл, Ю. Андрєєва, О. Зайцев, Я. Межерицький, Т. Нейлор, О. Орлов, Г. Волков, Л. Козер, В. Лейдлоу, М. Джонсон, Г. Джерсона, П. Борсей, Р. Гудина, П. Фарб , А. Моль, Т. Міллер та ін.).

Віссю перетинання наукових досліджень можна по праву вважати питання, що пов'язані з вивченням античної риторики, яка одержала теоретичне обґрунтування під час практичного використання теорії красномовства. У наукових працях антична риторика як вид художньої прози становить дослідницький інтерес для аналізу особливостей окремої епохи/автора (М. Гаспаров, С. Аверинцев, Т. Кузнєцова, І. Стрельнікова, М. Бахтін, Ю. Озаровський, М. Славятинська, О. Говоров, Н. Чистякова, Дж. Магаффі, Л. Грановська, Е. Адамів, Г. Штолль, О. Корнілова, Н. Безменова, В. Клемперер, К. Зеленецький тощо). Антична риторика як вид історіографії дає уявлення про історичне тло, на якому створювалися риторичні «тексти» в їхній національно-культурологічній своєрідності (Ю. Андрєєв, М. Данилевський, Я. Межерицький, Дж. Фінлей, Х. Хабіхт, Е. Фролов, О. Беліков, О. Волков, Б. Фонтана, Е. Штаерман, М. Скабалланович, Р. Шмидт, Дж. Іссак, Р. Виппер, М. Курілов, О. Косянова, В. Строгецький та ін.). Антична риторика як софістичний дискурс визначає сферу вивчення філософів - антиквознавців (В. Асмус, Ф. Кессиді, П. Гайденко, Ж.-П. Вернан, О. Лосєв, А. Тахо-Годі, Ю. Рождественський, В. Ісаєва, А. Морілло, В. Бібіхін, Б. Чанишев, Х. Аренд, Б. Кассен, В. Бузескул, К. Ажеж, Р. Фолькман, А. Тимофєєв, І. Адо, В. Мейзерський, Х. Гомперз, Т. Буххайм, Г. Керферд та ін.). Серед робіт, присвячених особливостям богословського красномовства в рамках античної риторики, можна назвати дослідження В. Певніцького, Т. Владишевської, І. Еоляна, Є. Григор'єва, Н. Борисової, О. Демченка, Д. Уфельмана, Б. Гізбера, С. Андреаса, В. Мартинової, Л. Мембура та ін. Багато авторів (В. Гофман, Ю. Андрєєв, Е. Фолів, Ф. Зелінський, В. Ісаєва, О. Лисюк, Дж. Фінлей, О. Волков, О. Вільман, М. Курилов, П. Новгородцев, В. Йеггер та ін.) наголошують на античній риториці як особливому виді політичного дискурсу.

Сучасна українська школа словесності (Г. Почепцов, Л. Савицька, Г. Онуфрієнко, Г. Сагач, І. Чепига та ін.) має своїм завданням осмислення і систематизацію актуальних проблем риторики і теорії комунікацій у перспективі розвитку сучасного інформаційного суспільства. Аналіз наукових робіт зарубіжних авторів дає можливість простежити еволюцію зарубіжної риторичної традиції і розглянути різні підходи до тлумачення проблем, представлених за формою і стилем як протиставлення експлікаційних традицій (Р. Пельман, Р. Фолькман, Р. Ендрю, Ф. Бласс, Й. Мартін, Л. Перно, Дж. Пулакос, Х. Баумгарт, Д. Гівз, М. Фурман, Б. Ламі, В. Джеймс, Дж. Кеннеді, М. Маккой, Т. Коль, Й. Кнапе, К. Лантусі, Т. Макколей та ін.). Лінгвофілософський підхід до вивчення соціальних явищ античності дозволяє багатьом дослідженням стати сьогодні своєрідним філософським міркуванням про людину (А. Ахутін, Л. Копельов, Т. Владімірова, В. Гумбольдт, В. Біблер, В. Красних, Ж. Бодріяр, Дж. Кристева, П. Бурдьє, С. Лучицька, О. Якимович тощо), дає можливість проаналізувати шляхи розв’язання соціальних конфліктів, в основі яких лежить древній стереотип сприйняття інших – «свій – чужий» (К. Леві-Строс, Е. Бенвеніст, О. Лосєв, І. Мальковська, Л. Бенуас, Е. Сепір, В. Біблер, Л. Кисельов, О. Єсперсен, В. Зінченко, С. Лещев, О. Потебня, Ю. Степанов і ін.), визначає сутність і дає оцінку соціальної диференціації людей з позиції мовного сприйняття світу (М. Корелін, Л. Маринович, В. Токманов, Дж. Фінлей, В. Бузескул, Е. Фролов, В. Ісаєва, М. Данилевський, Е. Грюен, В. Нікішин, О. Молчанов, О. Вільман, В. Буданова, Т. Бернс, Р. Вайл, Ф. Кардіні та ін.). Вивчення мовних процесів, що мають місце в античному суспільстві, дозволяє визначити генезис і пояснити принципи бі/мультилінгвальної ситуації в сучасному світі (А. Моміліано, П. Левек, М. Покровський, А. Єлагіна, О. Тимофєєв, В. Смірін, Ф. Коуэл, М. Аннет, Дж. Кролль, Ж. Адамс, Р. Буканова та ін.).

У зв'язку з обраною тематикою дослідження слід зазначити глибокі аналітичні роботи з проблеми інтерпретації дискурсу, де особливої уваги заслуговує розвиток ідей вітчизняної та зарубіжної соціально-філософської думки. В роботах Ю. Габермаса, К.-О. Апеля, В. Бібіхіна, Т.А. ван Дейка, Б. Кассен, М. Йоргенсена, Н. Арутюнової, Д. Бьолера, В. Біблера, Дж. Філліпса, М. Фуко, М. Поповича, А. Єрмоленка, Л. Ситніченко, М. Кисельова, Я. Любивого, В. Ляха, Т. Гардашук, В. Пазенка, В. Рижка, К. Карпенко, О. Костяєва, В. Лук’янця, Ю. Степанова дискурс розглядається як важливий чинник соціальної інтеграції, як можливість регулювання процесів соціального світу, обґрунтування моральних норм і цінностей та легітимації соціальних інституцій. Теорія філософських дискурсов у сучасній вітчизняній філософії розгортається в дидактичному і культурологічному контекстах. Українськими науковцями розробляються концепції традицій та інновацій у художній культурі, розглядається питання концепції культури в її соціальній сутності, вивчається людина як соціальний суб'єкт трансляції культури на різних рівнях (М. Попович, В. Табачковський, В. Шинкарук, А. Єрмоленко, В. Малахов, С. Кримський, Т. Ящук, Є. Бистрицький, В. Ананьїн, В. Загороднюк, В. Фадєєв, М. Булатов та ін.).

Огляд джерел демонструє явну диспропорцію між численними дослідженнями різноманітних проблем античності і невеликою кількістю власне філософських штудій щодо прояву соціальності античного декламаційного дискурсу. Відповідно до цього стану дослідження проблеми визначалися тема і спрямування дисертаційної роботи.

Методологічною основою дисертації є принцип методологічного плюралізму, що дозволив поєднати необхідні для дослідження принципи і методи з різних областей знань, що, своєю чергою, дає можливість визначитися з дослідницькою парадигмою, заснованою на міждисциплінарній інтеграції різних наукових концепцій.

Соціально-філософське дослідження проблем декламаційного дискурсу античного світу передбачало конструктивний і компаративний аналіз найважливіших ознак та смислового поля його інтерпретації. Компаративний аналіз дозволив узагальнити античні філософські, мистецтвознавчі, філологічні та інші концепції, що надало можливість визначити соціокультурний контекст функціонування декламаційного дискурсу, визначити роль античного світського дискурсу в процесі формування засад релігійного дискурсу з опорою на існуючі декламаційні практики, зробити аналіз етнічних взаємодій між грецьким та римським соціумами. Змістовний та смисловий аналіз декламаційного дискурсу як артикуляторної практики, що організовує та конституює соціальні відношення, здійснено за допомогою підходів філософської герменевтики, аналітичної філософії. Системний аналіз дозволив відтворити еволюцію античного декламаційного дискурсу, який представлено як чіткий компонент структури соціального (публічного) буття античної людини.

Лінгвофілософський підхід надав можливість визначення соціального простору античного світу з позиції мовної ідентифікації соціумів усередині та за межами античного полісу. Концептуальний підхід до проведення дослідження спирається на концепції російського суспільства М. Петрова та лінгвофілософські концепції Е. Б. де Кондиляка і К. Фослера, що беруть за основу ідею про мовлення як соціальну дію, яка конструює соціальну реальність. Екзистенційний підхід дозволив прояснити екзистенцію публічної людини, яка, володіючи творчим потенціалом, проявляє своє активне існування у навколишньому світі під час зовнішньої комунікації.

В пункті 1.1.2. «До проблеми визначення сутності понять "красномовство", "риторика", "декламація"» зазначається, що соціально-філософський аналіз декламаційного дискурсу як основного атрибута публічного життя античного світу передбачає визначення понять, що характеризують античний дискурс як явище насамперед соціальне. З метою уточнення категоріального апарата дослідження здійснюється детермінація основних понять античного декламаційного дискурсу. Доведено, що дискурс античного світу характеризується своєю полісемантичністю і спирається на смислоутворювальну тріаду «красномовство - риторика – декламація». На основі автентичних текстів, словників, глосаріїв проведено аналіз основних понять з урахуванням їх семантичної еволюції та встановлено, що західноєвропейські мови запозичають античні поняття, значення яких динамічно змінюється убік негативної семантики. Продемонстровано, що загальноприйняте тлумачення поняття «декламації» навіяне новоєвропейськими асоціаціями і не відповідає античному способові мислення.

У підрозділі 1.2. «Соціально-філософський контекст функціонування декламаційного перфомансу» доводиться, що декламаційний дискурс обумовлювався суспільно-політичним життям античного соціуму, соціально-історичні умови якого створили сприятливий ґрунт для реалізації фундаментальних цінностей людини, для формування її світогляду, для досягнення високого рівня гуманітарної культури.

Як важливий атрибут соціального буття публічної людини досугова діяльність (схоле), що займає важливе місце в соціальній структурі античного суспільства й обумовлюється історичною формацією, стає предметом розгляду пункту 1.2.1. «Античне дозвілля – соціокультурна обумовленість декламаційного перфомансу». Колективне дозвілля розглядається як процес і результат соціально-культурної діяльності вільної людини, воно з'являється в якості невід'ємної складової її цивільного стану, як своєрідний спосіб світогляду, як синтез різних шарів буття в цілісному світі античної людини. Як соціальний час дозвілля представлено як регламентована діяльність, де декламаційний перфоманс стає як духовною, так і «розважальною» соціальною діяльністю античної вільної людини і задає традиційні рамки людської життєдіяльності, формує культурну матрицю античного світу в цілому і кожного окремого поліса зокрема. Доводиться, що елітарність античного дозвілля прирікало античне суспільство на соціальну самотність, на постійний пошук святкової ментальної діяльності, на організацію масового культурного дозвілля, яке потрапляє в сферу декламаційного дискурсу.

Публічний декламаційний перфоманс виводить людину на інший щабель її соціальної комунікатованості, що обумовлюється насамперед агональністю, жорсткою орієнтованістю на перемогу у вербальних ристалищах, де вміння доводити свою правоту і привселюдно завойовувати авторитет і повагу серед інших громадян виробляє природним шляхом мовні стратегії, правила і, згодом, мовні норми публічного декламаційного перфомансу. Розгляду цього питання присвячено пункт 1.2.2. «Інститут вербальної суперечки – форма прояву перфомансної агональності», де послідовно доводиться, що агональність стає характеристикою всіх сфер духовного життя античної людини. Продемонстровано, що античний агон у полісі поставав важливим елементом соціальної діяльності публічної людини, оскільки у своїй глибинній суті він являв собою особливу форму колективного пошуку істини, який здійснюється в рамках єдиного інформаційного простору, що охоплює весь античний світ.

У пункті 1.2.3. «Наративна семантика древніх декламаційних практик» аналізується третій фактор, що обумовлює контекст функціонування декламаційного дискурсу. Як перший досвід масової комунікації античних часів, епічний наратив визначив вектор розвитку декламаційних практик, «виховав» цілі покоління греків на прикладі прекрасного, «прищепив» їм витончений художній смак, а головне, сформував у греків колективний образ грецької культурної винятковості. Зроблено акцент на тому факті, що древні епічні «декламатори» сформували у древньої людини усвідомлення етнічної єдності за мовою, що дало унікальну можливість грецькій аудиторії стати всееллінською за сутністю, а єдність в епічних сказаннях створила ядро соціальної пам'яті грецьких народностей. Доведено, що духовна єдність виконавця і публіки, приналежність їх до єдиної культурної матриці згодом стають базисом будь-якого публічного перфомансу, що виконує функцію регулювання правильності побудови та представлення публічної промови.

Політичний устрій грецьких міст-держав і пов'язаний з ним характер соціального життя визначали контекст розвитку декламаційних практик публічного перфомансу взагалі й обумовили вектор розвитку декламаційного красномовства двох провідних полісів Балканської Греції (Спарти й Афін) зокрема. Розгляду цього питання присвячений пункт 1.2.4. «Спартанський традиціоналізм і афінське новаторство – зіткнення двох світоглядів». Антететично характеризуючи соціально-культурну ситуацію двох полісів-лідерів, доводиться, що за ритуальною діяльністю в Спарті закріплюється право досягнення колективної гармонізації і регулювання соціальної «балакучості», а красномовство «допускається» у випадку його відповідності вимогам перфомансу, що соціально регулюється древніми законами. Будучи антиподом Спарти, Афіни з соціальними «заохочувальними» тенденціями стають центром світу, що говорить грецькою, вони розробляють свою ідеологічну доктрину, де немаловажну роль відводять соціальній мові у формі художньої прози, за допомогою якої афінська «пропаганда» стає більш діючою ідеологічною зброєю в проведеній політиці. Доведено, що поворот убік розробки «своєї» соціальної мови відбивається на ораторському мистецтві: кожен «революційний» перфоманс здійснюється в прозі, а грецька мова стає загальною мовою для гомофонного античного світу. У цьому соціальному контексті грецька прозаїчна мова (аттична) наочно доводить свою придатність для усіх випадків публічного життя.

Підрозділ 1.3. «Лінгвофілософська ідентифікація античних соціумів» аналізує античну соціальну реальність, що визначається двома загальними соціокультурними детермінантами: мовою і релігією, які протягом усього античного світу задавали вектори як внутрішніх міжполісних відносин, так і відносин із зовнішнім світом. Доводиться, що ці найважливіші детермінанти античного світу створили культурно-ідеологічну парадигму соціального буття античної людини.

Пункт 1.3.1. «Етнічні детермінанти соціокультурної єдності грецьких народностей» ґрунтується на доказі, що антропологічна, соціально-психологічна і культурна єдність доповнюється єдністю лінгвістичною. Продемонстровано, що міф, на якому ґрунтувалися основні складники єдності грецьких народностей, встановлює етнічну цілісність еллінів, основні її еллінські підрозділи з чітко вираженим етнолінгвістичним характером і спирається на релігійну єдність, що підкріплюється загальногрецьким розповсюдженим культом «олімпійських» богів. Попри численні відмінності в культурних традиціях, «загальна» релігія і мова сприяли формуванню стійкого образу єдиного грецького народу – «еллінів».

Мова і релігія «ідентифікують» еллінів як етнічне ціле і водночас породжують почуття відстороненості і неприйняття всього чужого – варварського. У пункті 1.3.2. «"А-соціальна" комунікатованість як базис античної ідентифікації "чужих" світів» вказується на той факт, що імпліцитне протиставлення варварським народам актуалізувалося в розвиненому класовому суспільстві античного типу, і доктрина еллінської переваги визначила новий рівень міжетнічних взаємин. У цьому соціальному контексті сформувалася етнічна ідентифікація древніх греків, які вийшли на новий рівень міжкультурної комунікатованості, продемонструвавши іншим народам приклад повної відмови від розуміння і прийняття заданості рівноправного існування різних світів. Продемонстровано, що взаємодія з іншими культурами здійснювалася з позиції переваги, що знайшло своє втілення в конкретній «ідеологічній» парадигмі нового рівня з ідентифікаційною схемою взаємодії «свій – чужий», або «еллін – варвар». Ця опозиція отримує «інформаційну» підтримку в багатьох жанрах декламаційного перфомансу, що сприяє формуванню та втіленню в життя загальноеллінської доктрини – панеллінізму.

У розділі 2 «Перфомансність як соціальна діяльність античної людини» розглядається перший етап еволюції декламаційного дискурсу, що представлений древньою декламацією як наочною формою функціонування публічного дискурсу в рамках соціального перфомансу, демонструється, що перфомансність як характеристика античного дискурсу у всьому розмаїтті прояву соціального буття була обумовлена політичними, культурними, соціальними умовами життєдіяльності античного соціуму.

Підрозділ 2.1. «Декламаційна основа публічного перфомансу Стародавнього світу» присвячено аналізу древньої декламації, її особливостям і закономірностям, лінгвістичній варіативності, її еволюції у взаємозв'язку зі змінами, що мали місце в соціальній дійсності античних людей. Відповідно до філософських концепцій Цицерона, Е. Б. де Кондільяка, доводиться, що древня декламація являла собою основу публічного перфомансу, поєднувала в собі всі елементи, що співвідносилися з мусичними мистецтвами, і стала предметом спеціального вивчення. Визначено, що організація древньої декламації систематизувала соціально-культурну дійсність промови, сформувала ідеал суспільного використання мови відповідно до вимог епохи.

Пункт 2.1.1. «Древня декламація – буття античності, що "звучить"» присвячено вивченню древньої декламації, що за природою являла собою досить складне соціальне явище. Доводиться, що древня декламація як специфічна форма античного дискурсу заклала основу публічного перфомансу, виступила своєрідною «універсальною домінантою» повсякденної діяльності античної людини і одночасно предстала як високохудожній твір мистецтва. Підкреслюється, що мистецтво декламації входить до складу освіти і повсякденного життя кожного громадянина. На основі аналізу творів Цицерона демонструється, що «стилі» красномовства формуються виключно під впливом громадськості. Окремому розгляду підлягає унікальний соціальний феномен – естетичне «єднання» публіки й оратора, де за публікою залишається естетичне право «зберігати» чистоту і правильність промов, а її соціальна роль обумовлюється боротьбою з усім «варварським».

Еволюцію античної декламації в розрізі історичних періодів античності представлено у пункті 2.1.2. «Етапи розвитку древньої декламації: від гармонії Космосу до краси Хаосу», де окреслюються основні етапи її розвитку. Продемонстровано, що декламація древніх людей пройшла чотири етапи свого розвитку: від унікального єднання природи з музичною формою наспіву-рецитацією, versus магічний і етичний етапи до етапу естетичного, коли музичне натхнення знайшло безмежну волю вираження. Фокусується увага на базових характеристиках древньої декламації відповідно до кожного етапу її еволюції. Доводиться, що еволюція древньої декламації була визначена як природним розвитком давньогрецької мови, так і соціальними умовами, які визначали контекст функціонування публічної промови.

У пункті 2.1.3. «Соціокультурна обумовленість падіння древньої перфомансної декламації» демонструється, що об'єктивні та суб’єктивні фактори обумовили зникнення античної декламації. Підкреслюється, що нові умови соціального, науково-інтелектуального, політичного і навчально-педагогічного життя внесли свої корективи у функціонування древньої декламації, відбулася переорієнтації культури з руйнуванням колишнього ідеалу гармонії і домірності. У цьому соціальному контексті публічний перфоманс цілком втратив роль соціального регулювання, а еллінська культура стала переважно книжковою. Доводиться, що у нових соціальних умовах декламація одержала право на життя в двох іпостасях: у вигляді теорії красномовства (риторики) і в релігійній сфері.

Підрозділ 2.2. «Основні характеристики і складові декламаційних практик античності» розкриває сутність древньої декламації як форми публічної художньої практики, яка наповнена суспільним, цивільним станом. Доводиться, що древня антична декламація обумовлювала весь соціальний перфоманс, мала свої характеристики і відрізнялася надзвичайною художністю, властивою всім публічним дискурсам.

Пункт 2.2.1. «Оро-акустична сфера декламаційної дискурсивності» дає уявлення про древні декламаційні практики як високохудожні твори мистецтва, як цілісність музичних, поетичних і ораторських навичок, що спиралися на традиції ідеальної і досконалої космічної гармонії. Доводиться, що античному перфомансному дискурсу властиві свої лінгвокультурні детермінанти, що визначали форму і стиль декламаційних практик. У підпункті 2.2.1.1. «Музично-космологічне мислення античної людини» демонструється, що древня декламація у формі музично-художньої практики знайшла своє відображення в античному музикознавстві, у її теоретичному і прикладному аспектах, була предметом суперечок і дискусій багатьох філософських шкіл. Розгляду підлягають музикально-філософські концепції Піфагора, Платона, Боеція, Квінтиліана як ті, що мали практичну направленість для урегулювання музичної діяльності античної людини відповідно до Космічної ідеальної гармонії в рамках публічного декламаційного перфомансу. Продемонстровано взаємозв’язок музичних концепцій з філософськими вченнями про етос. На основі філософських вчень Платона, Аристотеля, Геракліда Понтійського, Клавдія Птолемея, Плутарха та інших античних авторів встановлено, що з усіх ладів/гармоній істинно грецьким і бездоганним вважався дорійський як той, що має справжнє загальноеллінське і «глибинно-психологічне» значення. Саме цей лад, відповідно й мова (дорійська), покладено в основу багатьох жанрів декламаційних практик. У підпункті 2.2.1.2. «Художній μέλος як лінгвокультурний детермінант перфомансного дискурсу» аналізується лінгвофілософська концепція французького вченого Е. Б. де Кондільяка. Продемонстровано, що філософ розробляє повноцінну теорію декламаційного перфомансу античного світу, де послідовно доводить, що своєрідний спосіб публічного проголошення промов причетний до співу, тим самим є за формою співучою декламацією. Пісенна заданість античної декламації знаходить своє застосування у всіх формах перфомансної діяльності, на всіх етапах її розвитку, що згодом переймається релігійним перфомансом. Аналізу третього компонента античної перфомансної декламації – віршованому (поетичному) ритмові – присвячений підпункт 2.2.1.3. «Поетична комунікатованість декламаційного перфомансу», де доводиться теза, що поезія стала пануючою галуззю грецької словесності, знайшла своє застосування у всіх перфомансних жанрах. Вказується на факт, що ритмізовані/поетичні «тексти» мали підвищену значимість і відігравали велику організуючу роль в античному суспільстві. Доведено, що протягом всієї античності художня словесність характеризується протиставленням поезії і прози, традиційних і новаторських декламаційних жанрів, що знаходить своє теоретичне обґрунтування в багатьох наукових концепціях. Продемонстровано, що кожен ритм відповідає окремому етосу (Платон, Аристотель, Цицерон, Квінтиліан), а під час конструювання моделі античного суспільства за триєдністю слова, музики, ритму закріплюються важливі ролі. Доведено, що соціальна і практична необхідність визначали створення поетичних творів, а поетичний ритм перфомансної декламації постав як художня творчість публічної античної людини. Особлива увага приділяється хоровому перфомансу, що поряд з індивідуальним аматорським являв собою невід'ємну частину декламаційної культури античної людини, він ніс величезне значеннєве навантаження і визначав стиль людського життя. У підпункті 2.2.1.4. «Соціальне та ідеологічне в колективному перфомансі античного соціуму» доводиться, що хорова лірика була «голосом» суспільства, виразником загальної моралі і виконувала ідеологічну функцію. Еволюцію хорового перфомансу представлено як процес об'єктивний, обумовлений соціальними, культурними й історичними причинами. Діяльність хорів показана як діяльність державна, котра регулювалася з боку правителів. Вказується на той факт, що соціальний та ідеологічний розкол античного суспільства, відхід від традицій, що визначають суспільний лад і підтримуючі його основи, означав утрату соціального у хоровому перфомансі, що у нових соціокультурних реаліях став виконувати розважальну функцію.

У пункті 2.2.2. «"Класифікація" древньої античної декламації, особливості її варіативності» спростовується думка про існування єдиної давньогрецької мови філософії, науки, літератури і т.ін., доводиться, що на практиці спостерігалася діалектальна розмаїтість, яка визначала стиль, форму, жанр античного перфомансу. Доведено, що античний декламаційний дискурс був представлений усією різноманітністю мовних форм, притаманних давньогрецьким діалектам, «пріоритетними» з яких виступають два – дорійський та аттичний. Доказом цієї тези є підпункт 2.2.2.1. «Δωρικός и Ἀττικός: два соціуми – дві мови», де на прикладах античних творів демонструється, що основою соціальних мов двох провідних античних полісів – Спарти й Афін – були відповідно дорійська (істинно еллінська) гармонія і мікст «варварських» ладових тональностей, на яких будується аттична декламація. Остання відрізняється більшою соціальною спрямованістю і в підсумку покладена в основу соціального перфомансу всіх декламаційних жанрів античного дискурсу не без впливу на неї головної діючої особи античного перфомансу – публіки. Доведено, що саме публіка як єдиний соціальний агент декламаційного перфомансу вносить свої корективи в правила побудови та проголошення промов, визнає істинність і правдивість за красивим перфомансом і, тим самим, робить вибір між соціальними мовами. У підпункті 2.2.2.2. «Психологічні категорії як фактор, що обумовлює пріоритети вибору античних декламаційних стилів» дається обґрунтування цьому лінгвістичному явищу, згідно з теорією Карла Фосслера доводиться, що психологічні категорії мови, «одержуючи» схвалення у публіки, стають взірцем ораторського стилю і претендують на статус літературної норми. Вказується на той факт, що вибір античних декламаційних стилів здебільшого був обумовлений художньою стратифікацією античного суспільства у бік її елітарності, що по суті монополістично вносить корективи в декламаційні практики античного перфомансу, тим самим формує систему соціальної нерівності спершу естетичної, а згодом і політичної.

Розділ 3 «Риторика як новий соціально-економічний "проект" декламаційного красномовства» присвячений розгляду другого етапу розвитку декламаційного дискурсу — античної риторики, що у суспільному житті античного світу посіла надзвичайно важливе місце і по суті стала новим соціально-економічним «проектом» декламаційного красномовства. Риторичне мистецтво представлене як продукт демонстративного споживання, а політика «мовного імперативу» – як перша вдала спроба в історії європейської культури штучного, «ручного» регулювання мовних процесів. Розгляд риторики як соціально-економічного «проекту» декламаційного красномовства являє собою новий погляд на соціальний прояв античного публічного дискурсу.

Підрозділ 3.1. «Філософське обґрунтування правил риторики з орієнтацією на "популярні" декламаційні практики» підтверджує тезу, що риторика Еллади займає проміжне положення між теоретичними побудовами і практичною діяльністю, що риторика відіграє роль ланки, пов'язуючи два аспекти людської діяльності: співвіднесення рівня абстрактного мислення з конкретною історичною ситуацією, що породила його, а також соціальною і політичною стратифікацією суспільства з характерною для цього суспільства системою цінностей. Окреслюються основні етапи розвитку риторичної науки. На підставі аналізу риторичних концепцій показано, що розробка принципів риторичної обробки стилю досягається зусиллями видатних ораторів, у результаті чого була вироблена вдосконалена форма публічної промови, яка вбирала в себе одночасно художність форм, простоту викладу, багатство мовних засобів, природність і схильність до практики. Продемонстровано, що теоретичне вивчення декламаційних практик займає центральні позиції освітньої системи, тому, одержавши необхідне обґрунтування, риторика швидко стає центральним елементом античної освіти, що націлена на моральне і політичне виховання громадян.

Підрозділ 3.2. «Риторичне мистецтво як "продукт демонстративного споживання"» ґрунтується на положенні, що економічні стимули задають вектор розвитку античного ораторського мистецтва і вносять свої корективи в демократичні постулати античного суспільства. Доводиться, що «платоспроможний попит» визначає діяльність творчих людей протягом всієї античної епохи. Підкреслюється, що агоністичний дух грецької еліти відображається в найважливіших сферах життєдіяльності, визначаючи рівень демонстративного духовного споживання у формі попиту, насамперед, на «живу» художню мову. Як відповідь на попит в опануванні риторичною мовою формується високопрестижний прошарок суспільства – оратори: люди, що претендують на обраність і елітарність, а також демонструють ідеал і мрії багатьох грецьких громадян. Продемонстровано, що політичні перфоманси стають акціями, які перетворюють дар і мистецтво красномовства на знаряддя впливу і влади, і, як наслідок, гіперболізація значення красномовства в житті поліса формує усвідомлення того, що за допомогою слова можна вершити долі цілих держав. Таким чином, жива мова вже не цінується, а оцінюється розмірами соціальних вигод і матеріальних заохочень, що змушує «сильних світу» штучним шляхом регулювати мовні процеси, максимально пристосовуючи їх до своїх потреб, створювати «нову» соціальну мову політичної еліти.

Підрозділ 3.3. «Політика "мовного імператива" як боротьба за мовну норму з популярними декламаційними практиками» присвячено аналізу специфічної «національної» політики, що втілювалася в життя політичною античною елітою і була спрямована на формування єдиної мовної норми на противагу популярним декламаційним практикам, доступним до опанування усіма громадянами поліса. Доводиться, що в цьому процесі чітко простежується політична обумовленість, зацікавленість у «штучному» її створенні, що знаходить своє обґрунтування в політиці так званого «мовного імператива». Доведено, що мовна політика спочатку набуває широкої підтримки з боку усіх прошарків античного суспільства завдяки пропаганді у всіх публічних перфомансах, що проводилися під гаслом боротьби з будь-яким проявом варварського. Особлива увага приділяється тому факту, що Афінам вдається закріпити за староаттичним діалектом статус мовної норми як мови освічених людей, що на практиці вийшла із вжитку. Еллінська мова, що штучно культивується, наочно стає класовою ознакою пануючої верхівки, а «мовний імператив» змінює свій вектор із зовнішнього на внутрішній. Доведено, що культ старовини відбивається на ораторській практиці, публічний перфоманс перестає бути універсальним засобом вираження суспільної свідомості, здобуває статус «елітарного» мистецтва, а потреба в естетичній насолоді відокремлюється від потреби в пізнавальній освіті й ідейному вихованні. Виявлено, що у цьому соціально-політичному контексті спостерігаються два суперечливих явища: відбувається примусова імплементація «єдиної» мови, що розроблена теоретично, і продовжують розвиватися діалектальні форми давньогрецької мови. У риторичній практиці це знаходить своє відображення в протистоянні ораторських «стилів».

Підрозділ 3.4. «"Риторичний μίμησις" як процес формування елітарної, соціально самотньої мови» розкриває сутність процесу створення єдиної мовної норми в умовах протистояння двох стилів красномовства – азіанизма й аттицизма. Проаналізовано соціальну наповнюваність так званих двох «хвиль аттицизма». Доведено, що в різних соціополітичних реаліях кожна хвиля покликана вирішувати свої завдання. Перша хвиля аттицизма – наслідування древнім – здобуває політичний контекст на рівні політики панеллінізму, друга хвиля націлена на вирішення завдання стабілізації ситуації в грецькій мові. Але ні в першому, ні в другому випадку не було посилання на існуючу, «реальну» мову. В погоні за імперативним формуванням мовної норми не були враховані умови функціонування мови народу, а аттицизм мови й азіанизм стилю в риторичній практиці стали проявом відповідно штучного консерватизму і природної еволюції мови. Доведено, що хвилі аттицизму вплинули на функціонування публічного перфомансу, де допускалося вживання мови тільки одного прошарку суспільства, тим самим було порушено право на соціальну, політичну, культурну рівність усіх громадян полісу.

Розділ 4 «"Пост-риторичний" етап розвитку античного соціуму» присвячений аналізу третього етапу соціокультурної еволюції античного декламаційного дискурсу в нових соціальних реаліях, нового античного греко-римського світу. Продемонстровано соціальний контекст розвитку декламаційного дискурсу в рамках латинської мовної реальності, що, будучи за походженням «штучною» порівняно з її грецьким «природним» праобразом, у багатьох випадках представала як законна й автентична форма феномена «природної».

Для визначення соціального контексту функціонування декламаційного дискурсу в нових соціокультурних реаліях у підрозділі 4.1. «"Соціалізація" римського суспільства» подається історико-культурний аналіз рівня і якості міжетнічних відносин двох різних (грецького й римського) античних соціумів. Аналізуються соціальні явища і феномени, що були тісно пов'язані із соціокультурним вектором розвитку давньоримського суспільства. Доведено, що соціалізація римського суспільства грецькою соціокультурною реальністю уможливила «паритетне» спілкування між двома етносами в рамках однієї культурної матриці.

У пункті 4.1.1. «Симбіоз грецької і римської цивілізацій – результат антагоністичної взаємодії античних культур» доводиться, що античний світ, політично об'єднаний Римом, у загальнокультурному відношенні повністю знаходився під впливом грецької освіченості. У порівнянні двох способів життя, двох різних соціумів виявлені специфіка і ментальні відмінності двох етносів, показано, що ментальна несумісність не заперечувала сумісність культурну. Доведено, що основи римської культури предстали в перетвореному вигляді за допомогою співвіднесення з елліністичними стандартами і, як результат, імітування грецької культури римською перейшло на більш високий рівень осмислення, а згодом і на рівень творення. Постав новий вимір античної епохи: синтез двох «антагоністичних» культур, що знаходить своє остаточне вираження у вигляді нової соціальної парадигми античного світу.

У пункті 4.1.2. «Соціальний контекст формування білінгвальної основи античного соціуму» показано, що в новому соціокультурному контексті еллінська самобутність демонструє свою етнолінгвістичну життєздатність, отримує нове переосмислення й оцінку в римському контексті. Створюються сприятливі умови для формування нової безпрецедентної білінгвістичної культури античного світу, що представлена грецькою і латинською мовами – мовами відповідно високої культури і сильної влади. Показано, що результатом асиміляції «чужих» культур у Римі стає соціальний феномен – «узаконений» білінгвізм, який визначається соціальними, історичними, культурними обставинами і здобуває характеристику одновекторності у формальному контексті. Доводиться теза, що в умовах білінгвізму зберігається відношення «свій – чужий» стосовно системи латинської мови, що дає можливість римській словесності зробити крен убік формування державної мови.

Пункт 4.1.3 «"Деварваризація", або "Нове варварство" римського суспільства як соціокультурний феномен» має за мету розкрити сутність подвійної «деварваризації» античного (насамперед римського) соціуму, що ініціюється римлянами. Показано, що приєднавшись до неварварської, грецької культури, а згодом протиставляючи себе грекам як варварам, римська ідеологія односторонньо змінює вектор «варваризації», тим самим задає нові кордони – як територіальні, так і культурні – варварського світу. Показано процес зміни критеріїв у визначенні варвара, у наданні йому етичного змісту на противагу етнічному. На прикладі римського суспільства показано взірець першої хвилі «нового варварства» в історії європейських держав. Продемонстрована суперечливість процесу римської «деварваризації», де має місце періодичне повернення до варварства, що проникає в римську соціальність, у контексті якої римська еліта як безумовний гарант соціального порядку стає провокуючою силою, інспіратором суспільного безладдя і дестабілізації соціального функціонування. Продемонстровано, що соціальна дійсність змушує римлян знову по-новому підійти до визначення «варварства», приєднатися до іншого «варварського» світу, тим самим остаточно завершити процес «деварваризації» всього античного соціуму.

Підрозділ 4.2. «Риторика та ораторське мистецтво в Стародавньому Римі: від oratіones до declamatіones» присвячено аналізу римської/латинської риторики в нових соціальних умовах, продемонстровано її еволюцію від традиціоналізму до новаторських тенденцій, від практичного природного красномовства до «штучного» показного. Доведено, що політичне життя в Римі визначало «моду» на красномовство в різних соціополітичних контекстах, і мінлива ідеологія давньоримського суспільства постійно вносила корективи в ораторську практику, де усе визначалося політичною і юридичною доцільністю в інтерпретації соціальних феноменів. Встановлено, що римське декламаційне красномовство демонструє наочне право на життя в нових соціальних умовах, воно з'являється як соціальне явище римської дійсності, глибоко укорінене в житті суспільства і тісно пов'язане з ним.

У пункті 4.2.1. «"Відродження" грецького красномовства в нових соціокультурних реаліях» підкреслюється, що римська риторика як невід'ємний елемент римської публічної дійсності оформляється під впливом грецького ораторського мистецтва за допомогою грецької риторичної науки. Проаналізовані особливості римської риторики в рамках риторичної тріади Цицерон – Квінтиліан – Тацит. Продемонстровано, що римська риторика поступово накопичує елементи, що не піддаються раціоналістичному трактуванню, а практично-раціоналістична теорія починає спиратися інтуїтивно на «почуття міри», «почуття доречності», що визначається винятково авторською індивідуальністю. Зауважується той факт, що риторичні стилі ототожнюються з «автором», образ оратора починає поставати складником риторики як науки, він стає безпосереднім носієм цієї науки. Доводиться теза, що у римській традиції риторика постає як словесна наука про людину в її відношенні до суспільства, вона здобуває статус державної ідеології.

У пункті 4.2.2. «Компіляційний класицизм, або наслідувальна риторика як продукт боротьби двох риторичних течій» демонструється, що політичний устрій давньоримського суспільства радикальним образом «адаптує» декламаційний дискурс до системи лідерства, а політичне життя в Римі визначає ступінь значимості красномовства в різних соціополітичних контекстах. Продемонстровано, що процес становлення римської риторики збігається з часом протиборства азіанизма (школа) і аттицизма (книга) – явище, яке у Римі набуло яскраво вираженої політичної обумовленості. Школа (азіанизм) покликана поєднувати дві половинки Римської імперії, де спостерігалася різниця у вживанні латинської мови: вона виступала стрижнем духу «нації» і була прив'язана тільки до практики, до «народної» мови. Книга (аттицизм) відображала інтереси правлячих еліт, формувала ідеологію імперії, визначала напрям розвитку імперської (літературної) мови з орієнтацією на минуле. Особлива увага приділяється факту, що інтервенція з боку правлячих еліт відіграє роль законодавиці риторичної моди: за ширмою принципових суперечок про правильність та істинність літературного стилю приховується боротьба протилежних політичних таборів.

У пункті 4.2.3. «Декламаційне красномовство в контексті уявленої/умовної риторичної реальності» доводиться, що в республіканському Римі вербальна діяльність ораторів у її риторичному ідеалі орієнтована на діалогічність з публікою, представлена в різних соціальних мовах і жанрах. В імператорському Римі відбувається повна перемога монологічної політичної мови, що не передбачає участі в системі комунікаційного дискурсу соціальних мас як суб'єктів політичного процесу. Показано, що у нових соціополітичних умовах декламаційний дискурс остаточно змінює своє мотивування, що призводить до формування «нового» стилю публічного перфомансу. Наочно продемонстровано, що переорієнтація в життєвих підвалинах римського соціуму призводить до повного падіння політичного і судового красномовства, де інтерес до змісту промови остаточно поступається місцем інтересу до форми, провідна роль від політичного і судового красномовства переходить до урочистого. Вказується на факт, що «новий» вид красномовства одержує велику підтримку з боку публіки, оскільки ораторська майстерність відповідає преференціям у її судженнях і смаках. Увага приділяється аналізу особливостей діяльності риторських шкіл, де створюється образ реального світу, що не претендує на адекватність дійсності. Доводиться теза, що замість природних елементів для ораторського мистецтва в народному житті з'явився штучний ґрунт у риторських школах.

Розділ 5 «Становлення релігійного дискурсу під впливом декламаційних практик античності» присвячено розгляду церковного красномовства, що походить з красномовства античного. Доводиться, що християнізація античного соціуму ознаменувала переворот в античному світоустрої: новий ідеологічний контекст визначає зміст ораторського перфомансу. Ораторська художня проза знаходить своє втілення у формі проповіді, а теорія мови (риторика) замінюється вченням про підготовку і проголошення промов. Древні мови стають мовами нової релігії, а антична декламація здобуває статус «нового» дискурсу.

У підрозділі 5.1. «Трансформація античного декламаційного перфомансу в релігійний ритуал» доводиться, що античний декламаційний дискурс не зникає, навпаки, продовжує жити, трансформувавшись у нові форми нових «популярних» декламаційних практик. Проводиться ретельний аналіз базових складових античного світського декламаційного дискурсу, що знайшли своє застосування в рамках античного богословського красномовства. Демонструється перехід декламаційного дискурсу в релігійний, який, взявши за основу відпрацьовані століттями «вдалі» форми ораторського перфомансу, втрачає основні соціальні риси, що притаманні античному декламаційному дискурсу. Тим самим доводиться, що в новому соціальному контексті цілком губиться соціальне «наповнення», що було притаманне світському декламаційному дискурсу.

Особливості богословського красномовства в контексті античного риторичного мистецтва аналізуються у підрозділі 5.2. «Особливості богословського красномовства: риторичне мистецтво, або служіння Істині». Вказується на той факт, що риторична культура, насамперед Давньої Греції, задає основу всієї програми гуманітарної освіти, а живе художнє слово стає найважливішим знаряддям християнської проповіді. На основі творів християнських авторів показано, що з християнської точки зору риторика як художня проза в теорії була засуджена, але основні закони красномовства, розроблені світськими ораторами, дістали своє застосування в церковній практиці, богословсько-церковне красномовство стає знаряддям надземної мудрості і сприяє поширенню Істини. Встановлені особливості красномовства східної церкви в особі знаменитого тріумвірату: Григорія Богослова, Василя Великого та Іоанна Златоуста, а також особливості риторико-богословської доктрини видатного представника західного красномовства блаженного Августина. Вказується, що головна відмінність церковного красномовства від світського – це морально-етична повчальність та взірцеве життя. Підкреслюється, що в цілому на практиці у своїх творах проповідники, як і світські ритори, прагнуть до краси і художності складу, демонструють повне торжество художньої прози в давньохристиянській словесності.