ФЕНОМЕН ЕМІГРАЦІЇ: ДОСВІД ФІЛОСОФСЬКОЇ РЕФЛЕКСІЇ Автореферат

У вступі подається загальна характеристика роботи, обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються об’єкт, предмет, мета й завдання дослідження, окреслюється його методологічна база, формулюються основні положення, що відзначаються науковою новизною, розкривається теоретичне і практичне значення одержаних результатів, наведено дані про форми їхньої апробації та публікації за темою, визначено структуру роботи.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження феномену еміграції», що складається з чотирьох підрозділів, проаналізовано стан розробки проблеми, розглянуто протоконцепції еміграції в історії європейської та вітчизняної філософії, уточнено понятійний апарат дослідження, подано типологію та функції еміграції, типи мігрантів, обґрунтовано вихідні науково-філософські принципи та методи дослідження феномену еміграції.

Так, у підрозділі 1.1 «Феномен еміграції: історія виникнення та розвитку, понятійний апарат і практика його застосування» уточнено зміст провідних понять дослідження, виявлено роль переселення або міграцій в історії людства. Відзначається, що міграції, на відміну від еміграції, сягають глибини тисячоліть і характерні для найперших людських спільнот. Про еміграцію мова йти не може до тих пір, допоки людина не починає вести осілий спосіб життя, поки не з’являється протодержава і не існує поняття «батьківщина». Згадки про перших іммігрантів-чужинців і розповіді про еміграцію (як добровільну, тимчасову, так і про вигнання) знаходимо ще у грецьких міфах.

У підрозділі подається сучасне визначення поняття «еміграція» та критерії зарахування людини до категорії «емігрант», а також наводиться порівняння понять «міграція» та «імміграція». Визначено принципову відмінність останніх та стверджується, що сучасні процеси в Європейському просторі є саме міграцією, а не імміграцією, як зазвичай уважають. Адже переселенці кінця ХХ – початку ХХІ ст. не намагаються засвоїти звичаї країни проживання, не піддаються політичному контролю, а переселення, маючи характер природного явища, призводять до метизації у країні-реципієнті.

Ураховуючи, що цілісна соціально-філософська концепція еміграції ще не створена, у підрозділі 1.2 «Протоконцепції еміграції в європейському та вітчизняному філософському дискурсі» розглядаються певні підходи до проблеми дослідження в історії філософії, що створюють його теоретико-методологічне підґрунтя. Запропонована концепція представляє соціально-філософське розуміння феномену еміграції в контексті авторського вчення про буттєвісне укорінення людини.

У підрозділі підкреслюється, що античне ставлення до вільного пересування та еміграції не є одностайним, воно змінюється від явного неприйняття можливості еміграції Сократом, розуміння еміграції як вияву егоїзму та моральної помилки Платоном, до перекладання відповідальності за виникнення бажання покинути країну на політичний устрій, державу (у філософії Аристотеля). В епоху еллінізму ситуація змінюється й виникає уявлення про вільне життя людини, не обмежене певним локальним місцем перебування. Культура середньовіччя теж сприймає локальну невкоріненість неоднозначно. З одного боку, блукацтво може бути покаранням для людини, з іншого – це демонстрація спрямованості людини до Бога та розуміння того, що земля є лише тимчасовим місцем її перебування. Мандрівний спосіб життя стає звичайним для релігійних діячів (наприклад, для францисканців), філософів, вагантів, лицарів, що не мали своєї землі.

Ситуація певним чином змінюється в епоху Відродження та Реформації, однак не кардинально. Свобода та суверенність людини визнаються найважливішими властивостями людського буття, актуалізується і проблема локальної вкоріненості, однак про еміграцію як про особливий феномен усе ж не йдеться. Безпосередньо проблема перебування людини поза межами батьківщини стає предметом розмислів філософів Нового часу. Так, Декарт уважав, що подорожі, перебування серед чужих народів стимулюють творчість. У контексті нашого дослідження важливим є визнання свободи (у т.ч. і свободи пересування) зовнішньо- і внутрішньо детермінованою.

Власне проблема права на еміграцію розглядається просвітниками. Ж.‑Ж. Руссо підкреслював, що не можна забороняти людині покинути батьківщину. Краще створити такі умови, щоб вона не хотіла її залишати, а іноземці хотіли приїхати та оселитися в країні. Пізніше І. Кант окреслює межі мобільності як межі демократії та прав людини, а також протиставляє право відвідування праву на гостинність. Особливої ваги в епоху Просвітництва набуває свобода та такі соціокультурні детермінанти буття, як праця, перетворююча діяльність «колективно-історичної» людини (Г. Гегель).

Вітчизняна філософія ХІ – ХІХ ст. певним чином корелює з європейською християнською філософією, виступаючи у той же час своєрідним екзистенційно-кордоцентричним феноменом, що поєднує людину та «сродне» їй буття. А громадський обов’язок та відповідальність за долю батьківщини становлять глибинний зміст концепції «громадянського гуманізму» Т. Шевченка, М. Костомарова та ін.

Марксистську філософію захоплюють переважно соціально-економічні аспекти знекорінення, позбуттєвого існування людини, оскільки буттєвісне укорінення людини ні в локальному, ні у глобальному вимірі неможливе в умовах «перевернутих» соціокультурних та онтологічних цінностей. Головним висновком ленінського розуміння міграцій є налаштованість на вивчення останніх у контексті загального соціально-економічного становища в країні, у взаємодії багатьох факторів та умов.

Негативне ставлення до осілого, укоріненого буття знаходимо в роздумах Ф. Ніцше та А. Шопенгауера, які в мандрівному способі життя вбачають прояв свободи, духовного багатства. Навпаки, Г. Зіммель розглядає блукачів як крайній випадок усуспільнення людини, що поєднується не тільки зі свободою, а й самотністю.

Першою спробою концептуального обґрунтування життєствердження людини, пошуку шляхів до укорінення (у тому числі й локального, на вітчизняному ґрунті) є філософування С. Вейль. Виявляючи причини знекорінення, мислителька по суті окреслює причини еміграції. Головними ж засобами укорінення як реалізації найважливішої потреби людської душі С. Вейль вважає освіту, нову організацію суспільної праці та соціального буття загалом.

У підрозділі подається аналіз екзистенційної парадигми буття людини з її намірами «антропологічного реалізму» та самоцінності людського життя, обґрунтованих феноменологією, новою онтологією та екзистенціальною діалектикою. Так, М. Гайдеггер відобразив своєрідність людського існування як буття, що спрямоване «до себе», але протікає у світі, в який воно було закинуте, та намагався подолати уявлення екзистенціальної філософії про «приреченість» людини бути чужою, закинутою у світ, тобто знекоріненою. Автентичність, істинність людського буття, на думку філософа, слід шукати, з одного боку, у ґрунті батьківщини, але головним чином, – у духовній активності, у самодіяльності, у переході до усвідомлюючого мислення, «відкритого для таїни».

Вихідним положенням філософування Ж.‑П. Сартра, що безпосередньо пов’язане з темою дисертації, є ідея індетермінованості вибору людини, який завжди автономний, не визначається жодними обставинами та не обмежується нічим. Це стосується і місця народження, і місця перебування у світі, і стилю власного життя. Однак проблема полягає в тому, що, відчуваючи невкоріненість на глибинних буттєвісних рівнях, людина іноді не може знайти собі місця ніде. Це положення дозволяє зробити важливий для подальшого осягнення теми дослідження висновок: глобальний вимір життя людини як «буття-у-світі» визначає і характер локального виміру як існування «тут-і-зараз», укорінення як досягнення максимальної повноти буття дозволяє людині вкорінитися й локально.

Отже, визначений філософією ХХ ст. смисловий горизонт екзистування наблизив нас до створення власної концепції еміграції.

У підрозділі 1.3 «Основні причини, функції та типологія еміграції» проаналізовано наявні підходи до класифікації міграцій, суб’єктивні та об’єктивні фактори, відповідні критерії, уточнено відмінність між трудовою та професійною еміграцією. Розглянуто варіанти визначення причин міграцій: структурний, індивідуальний та системний підхід; а також фактори «тяжіння» та «виштовхування». Ураховуючи та узагальнюючи наведені дані, виділено найбільш суттєві причини міграцій, а саме: економічна нерівність, демографічний дисбаланс, наявність історичних зв’язків між країнами, транспортних мереж та посередників, сімейні та індивідуальні стратегії. Провідною ж, комплексною причиною еміграції визнано буттєвісне знекорінення людини.

Розглядаються види, форми, стадії й типи міграції. Під видами розуміють відмінність за тривалістю перебування: постійна, тимчасова або зворотна. У свою чергу тимчасова поділяється на сезонну, епізодичну, маятникову. Основними формами міграцій є організована та неорганізована (індивідуальна), а провідними типами залежно від спрямування є внутрішня та зовнішня міграції. За причинами виїзду з країни еміграція поділяється на чотири типи: втеча від злиднів та безробіття, еміграція з метою підвищення рівня життя, намагання уникнути переслідування (конфлікту або війни), втеча від надзвичайних подій або катастроф. Подано аналіз основних сучасних теорій міграцій: неокласична, макроекономічна, теорія світових систем, мережева, інституціональна, теорія міграційних систем тощо.

На основі наявного доробку запропоновано авторську системну типологізацію еміграції та визначено основні функції еміграції, серед яких: демографічно-кількісна, гендерно-вікова, компенсаторна, етнічна, економічна, освоєння нових територій, реалізація трансконтинентальних проектів, інтегративна, функція культурного обміну, реалізації споживацьких потреб, особистісна або функція самореалізації (що, на нашу думку, є провідною).

У підрозділі 1.4 «Вихідні науково-філософські принципи та методи дослідження феномену еміграції» робиться акцент на тому, що наявні підходи до вивчення еміграції (історичний, антропологічний, етнографічний, демографічний, економічний тощо) не можуть забезпечити осягнення даного феномену на рівні розуміння. Виключно філософський підхід може розташувати предмет дослідження в такому інтелектуальному середовищі, яке дозволить сконцентруватися на еміграції в її онтологічному, універсальному смислі, відкинувши похідне, вторинне, виявляючи глибинні, сутнісні, усезагальні параметри еміграції. Соціально-філософське дослідження еміграції потребує відповідної методології. У вступі зазначалося, що провідними методами дослідження є діалектика та метод філософської рефлексії. У підрозділі уточнюється, яким чином використовуються діалектичні настанови, рефлексія та екзистенційно-феноменологічна методологія у процесі нашого дослідження. Наголошується на важливості герменевтичної інтерпретації використаних у роботі літературно-мистецьких творів, застосування інтервального та діяльнісного підходів. Уточнюються поняття «рух» та «мобільність», від яких власне й походять провідні категорії дослідження.

Проаналізовано сутність та особливості видів просторової мобільності людини (за С. Бондиревою та Д. Колесовим), а саме: блукач як найбільш неблагополучний персонаж мобільності, або людина-«перекотиполе»; мандрівник, що шукає кращого життя; подорожуючий – соціально благополучний тип, що змінює місце перебування з цікавості, з надлишку сил; турист – близький до попереднього, який сприймає подорож як спосіб інтелектуального та духовного розвитку; авантюрист, що шукає новизну, а головне – переживання ризику. Подібна класифікація образів мігрантів подається Л. Бугайовою, яка, крім власне емігрантів, виділяє туристів, експатріантів та номадів. Представниками особливого виду мігрантів є біженці (переміщені особи).

Проведене дослідження дозволяє визначити еміграцію як комплексну фізично-соціальну мобільність, що породжується потребами індивіда та передбачає не тільки зміну географічного простору, країни проживання, але й зміну соціального статусу, соціальних ролей.

У другому розділі дисертації «Соціально-економічні та політичні фактори еміграційного процесу» доводиться, що сутність еміграційних процесів, їхні особливості неможливо зрозуміти поза соціально-історичним контекстом, без урахування зовнішніх умов, які породжують еміграцію. Розглядається вплив певних форм правління, політичних принципів та соціально-економічних факторів на еміграційні потоки. Певні межі дослідження та історико-політичні фактори зумовлюють зосередження уваги на трьох системах, що породжують специфічні форми еміграції: тоталітаризм, ліберально-демократичний устрій, а також глобалізація, яка стимулює міграційні процеси, надає їм особливого характеру.

Так, у підрозділі 2.1 «Тоталітаризм: самозавоювання та знекорінення народів» розглядається відповідна форма державного устрою, що має яскраво виражені негативні характеристики й породжує специфічні види еміграції. Окреслюються основні характеристики тоталітаризму, а саме: монополізація влади однією політичною партією, одним харизматичним лідером (вождем); знищення багатопартійної системи та втілення в маси ідеології, що підтримує та захищає інтереси провладної партії; створення суспільно-політичних рухів, що повинні забезпечити підтримку влади та охопити найширші верстви населення. Чітко розрізняються три види тоталітаризму залежно від панівної ідеології: комунізм, націонал-соціалізм та фашизм. Про добровільну еміграцію з тоталітарних держав мова йти не може. Характерними формами примусової еміграції є депортація та вигнання, що сягає корінням давньогрецького остракізму. Вигнання, як і депортація, відбувались, наприклад, у Радянській країні як внутрішнє переселення, тому еміграцією воно може бути назване не з юридичної точки зору, а враховуючи суб’єктивне сприйняття ситуації людиною. Ще одна форма еміграції, яка є характерною для тоталітаризму, – так звана «внутрішня еміграція». Власне формою еміграції є втеча, нелегальна еміграція, що переслідувалась законом, адже, покидаючи країну, людина демонструвала неприйняття її цінностей і сумніви щодо перспектив розвитку держави й суспільства.

У наступному підрозділі 2.2 «Принципи лібералізму та демократичні цінності як важливі чинники стабілізації еміграційних потоків» доводиться, що саме ліберальні принципи та демократичні цінності дозволяють реалізувати право на свободу пересування та нормалізувати еміграційну ситуацію. Однак, з іншого боку, це породжує неоднозначні наслідки щодо потоків іммігрантів у країни-реципієнти та втрат людських ресурсів у країнах-донорах. Тому підкреслено необхідність забезпечення сумісності права людини на свободу пересування з потребами суспільства у стабільності. Вільна міграція у такому випадку не буде загрожувати спокою суспільства-реципієнта, а сприятиме активізації міжкультурної комунікації, стане основою побудови відкритих і толерантних суспільств. У підрозділі подано філософсько-етичне обґрунтування свободи міграцій шляхом критичного підходу до двох підходів, що відстоюють необхідність обмеження міграцій: реалістського та лібертарного. «Міграції без кордонів» визнаються етичним вибором, оскільки доповнюють право на еміграцію правом на імміграцію, дозволяють по-новому поглянути на принцип справедливості в міграційній політиці та способи його втілення, виступають ефективним засобом стабілізації міграційних потоків та дозволяють уникнути витрат на обмеження імміграції. Проте дотримання принципів лібералізму не передбачає абсолютного усунення держави від управління міграційними процесами, позаяк ринкова економіка вимагає певного (хоч і обмеженого) державного регулювання.

Особливості міграцій та еміграції в сучасному «плинному» світі розглянуто в підрозділі 2.3 «Особливості міграційних процесів в умовах глобалізації». Зокрема, подано характеристику глобалізації, визначено її особливі риси та відображено сутність та неоднозначність цього процесу. Глобалізаційні процеси, що породжують стрімкі зміни в політичних та економічних системах, сприяють різкому зростанню міжнародних міграційних потоків та призводять до створення принципово нової міграційної ситуації у світі, а саме: значно збільшується кількість тимчасових, маятникових міграцій, а також біженців; розвивається транснаціональний характер міграцій; створено зони вільної торгівлі, що сприяє не тільки руху товарів, але й переміщенням людей (однак інституціонально визнане право на свободу переміщення людини діє сьогодні тільки в межах ЄС); головним стимулом міграцій є не скрутне становище на батьківщині, а бажання жити краще, маючи певні соціальні гарантії, які надають розвинені країни.

В умовах глобалізації формуються два напрямки соціально-філософських розвідок, що безпосередньо пов’язані з проблемою міграцій та потребують подальшого вивчення: 1) глобалізація та ідентичність; 2) вплив глобалізації на екзистенцію та відповідь окремої людини на ці впливи (у тому числі – міграція як відповідь на виклик історії). Розглядаються онтологічні проблеми: сприйняття простору та часу, які в умовах глобалізації усвідомлюються не завжди адекватно, відповідно до фізичної даності. Зокрема підкреслено наявність таких характеристик сучасності, як номадизм, «де-територіальний» зсув, «простір потоків» та «позачасовий час». Однак ми спостерігаємо сьогодні і прямо протилежні тенденції: глобалізації протистоять етнонаціональні цінності, зростає значущість державного (свого) територіального простору, актуалізується поняття біологічного часу, ритмів природи. Підкреслено, що в умовах еміграції посилюється дезорієнтація і «час змішується з простором» (Й. Бродський), адже емігрант змінює обидва виміри буття. Крім того, увага акцентується на зміні ідентичності, яка породжена міграціями, а також на проблемах мовної та етнічної приналежності. З’ясовано, що транснаціоналізм та універсальність ще не одержали перемогу планетарного масштабу, однак відбувається піднесення міжнаціонального в межах контролю за економічними наслідками глобалізації економіки та шляхом еволюційних змін міжнародного права. Збереження ж національної ідентичності з одночасним «читанням» інших культур, з формуванням світоглядних основ транснаціоналізму стає головним завданням національної освіти.

Таким чином, проведений соціально-політичний дискурс дозволяє зробити такий висновок: еміграційні потоки залежать від об’єктивних факторів (форми політичного устрою, соціальних, економічних умов тощо), однак усі вони діють опосередковано, через систему життєвих аксіологічних орієнтацій особистості в конкретній екзистенційній ситуації.

Саме тому третій розділ «Етно-екзистенційний вимір феномену еміграції», який композиційно складається з чотирьох підрозділів, є кульмінаційним, центральним розділом дослідження.

У підрозділі 3.1 «Особливості ментальності етносу як важливий чинник еміграційних процесів» досліджується вплив особливостей ментальності та характеру національної ідентичності на формування еміграційного потенціалу особистості. Встановлено, що прийняття рішення про еміграцію певним чином залежить від позитивної або негативної етнічної ідентифікації, від прийняття або відторгнення власної національності. Прийняття своєї національності свідчить про зрілість, сформованість ціннісної системи людини і, власне, про самодостатність нації. Великий вплив на формування первинної національної ідентичності має середовище, в якому живе людина: поліетнічне коло сприяє формуванню навичок комунікації та підсилює інтерес до власної національної приналежності, моноетнічне – навпаки.

Наступна частина підрозділу містить дослідження ментальності українців у контексті проблеми еміграції. Визначено, що серед інших рис ментальності особливе значення у формуванні еміграційного потенціалу відіграє антеїзм як глибинний зв’язок людини із землею (саме не з рідною землею, а із землею-годувальницею) та бажання мати власні землі, господарювати на них, отримуючи прибуток. Звичайно, значення певних архетипів ментальності не можна розглядати як сталу непорушну схему, адже культурне та психічне життя українства і окремої людини є процесом динамічним, він включає в себе не набір незмінних, канонічних рис, а тенденції або першообрази, які залежно від історичного часу мають різноманітне наповнення. Однак представлені рефлексії свідчать на користь того, що серед причин української еміграції (принаймні першої її хвилі) особливе місце посідає саме антеїзм.

Екзистенційні особливості процесу еміграції в контексті взаємодії людини та суспільства розглянуто в підрозділі 3.2 «Екзистенційні аспекти проблеми еміграції». Підкреслюється, що саме «граничні ситуації» в житті людини в більшості випадків штовхають людину до прийняття рішення про еміграцію. Не засуджуючи та не виправдовуючи добровільних емігрантів, ми намагаємось зрозуміти трагічну особистість блудного сина (або доньки) вітчизни.

Так, у підпункті 3.2.1 «Людина та соціум: взаємодія, адаптація чи протест» розглядаються основні типи взаємодії людини та суспільства в контексті досліджуваної проблеми. Стверджується, що стратегію адаптації обирає «одновимірна» людина-конформіст, яка орієнтується на псевдоцінності і стає в суспільстві об’єктом всезагального відчуження. Звичайно, про еміграцію такої людини не йдеться, однак вона демонструє лише псевдоукоріненість у бутті. Протестна стратегія може розглядатися як передумова реальної або внутрішньої еміграції, добровільного виїзду з країни або (у разі небажання самого бунтаря виїхати з країни) як передумова вигнання. Однак ці дві стратегії є крайніми та не вичерпують можливих варіантів взаємодії людини та соціуму. Найбільш продуктивною є діалектична взаємодія особи та суспільства на основі принципів гуманізму та творчості. В основі взаємодії – власний життєвий проект особистості, який дозволяє створити смисли життя, проектувати себе на основі духовного досвіду осягнення буття. Розглянуто і три соціальні типи особистості: ідеальний, нормативний та реально наявний. Окремо виділені людина радянська та пострадянська. Відповідно найменший еміграційний потенціал мають ідеальні особистості, дещо більший – нормативні, а найпотужніший – реально наявні. Людина ж радянська та пострадянська є по суті представниками крайніх реакцій на еміграцію: від неприпустимості думки покинути батьківщину до пошуку найменшої нагоди виїхати з країни.

Виділено особливий тип взаємодії суспільства та особистості, представлений досвідом творчих людей. Творча особистість у процесі культивування діяльнісної активності прагне до самоактуалізації та самореалізації, що і є основною причиною еміграції з репресивних суспільств (або ж держава сама «виштовхує» небажаного творця з країни). Стверджується, що творчість як екзистенціал життя людини є його сенсом, засобом знаходження себе та формою реалізації самотрансценденції у наднормативному просторі, що дозволяє людині запобігти знекорінення або псевдоукорінення.

Таким чином, людина є своїм власним проектом, який реалізує впродовж життя. Зовнішні умови, об’єктивні фактори, звичайно, впливають на її вибір, однак пошук справжнього автентичного буття є життєвим завданням та метою екзистенції. Саме на цьому наголошується в підпункті 3.2.2 «Еміграція як втеча від життєвої кризи, пошук та вибір людиною самої себе», де подано розуміння філософського смислу еміграції, що змінюється від буденного виміру до граничного залежно від мотивів. Буденне постає як масовий, звичний матеріальний рівень буття, на якому домінують стратегії виживання та споживання. Граничне буття відкидає буденність, повстає проти соціальних стереотипів, пробуджує особистісне начало та підносить людину на рівень екзистування. Мотив «заробітчанства», таким чином, дає можливість лише нарощувати рівні буденності та забезпечує псевдоукорінення на новому ґрунті. Граничного, екзистенційного рівня філософський смисл еміграції сягає в процесі реалізації мотиву творчого самоздійснення особистості, збереження самості, за умови відчуття трагічної дисгармонії «Я» та навколишнього світу. У даному контексті еміграцію можна розглядати і як варіант подолання життєвої кризи, і як кризу біографічну. Еміграція трактується, окрім іншого, як процес реалізації життєвого вибору, завдяки якому особистість змінює просторово-часові характеристики життєвого світу. Оцінюючи конструктивність життєвого вибору людини на користь еміграції, необхідно враховувати, у першу чергу, його значення для зростання та розвитку особистості, а також мотиви вибору. Життєвий вибір як відповідь на кризу дозволяє людині піднятися на новий рівень буття, стає запорукою розвитку особистості.

Якщо фізична, реальна еміграція неможлива, людина вдається до іншого варіанта, що розглядається в підпункті 3.2.3 «Внутрішня еміграція». Дане поняття виникло після жовтневих подій як протилежне реальній еміграції 20-х років. Значення його неодноразово змінювалося залежно від історичного контексту. Проте традиційним є трактування внутрішньої еміграції в політичному аспекті як ознаки тоталітарного або диктаторського режиму. Сьогодні феномен внутрішньої еміграції досліджується виключно психологами. Так, О. Івановою пропонуються шість ліній аналізу даного поняття: 1) історична, що дозволяє знайти прототипи внутрішньої еміграції ще у ХІХ ст.; 2) культурна, відповідно до якої визнається, що внутрішні емігранти не сприймали або заперечували офіційну культуру, водночас будучи творцями та активними споживачами неофіційної; 3) аналіз понять «публічна сфера» та «приватна сфера», які різко розмежовуються та протиставляються внутрішніми емігрантами; 4) вивчення ідентичності внутрішніх емігрантів, що призводить до висновку про існування в одній особі протилежних ідентичностей, внутрішньої дисгармонії. Якщо ж внутрішня еміграція набирає сили й не може стримуватись від зовнішнього вияву, вона перетворюється на дисидентство; 5) дослідження внутрішньої еміграції в контексті феномену страху, який і є причиною того, що люди утримувались від еміграції реальної або дисидентства; 6) колективна пам’ять народу, яка може розходитися в оцінці подій з офіційною версією, а у внутрішніх емігрантів вона протилежна до офіційної. Подається трактування поняття «антисистема», що введене в науковий дискурс Л. Гумільовим і є ширшим за значенням, ніж поняття «внутрішня еміграція».

Філософський зміст поняття «внутрішня еміграція» визначається нами як дистанціювання, відчуження від наявного буття, перебування в культурно-темпорально-просторовому поміжсвіті. Внутрішня еміграція означає втрату сенсу життя, можливості жити в актуальному бутті, в усьому багатстві його чуттєвих форм, що може призвести до еміграції реальної.

Як правило, внутрішні емігранти є представниками творчих професій, інтелігенцією, що входять до складу реальної інтелектуальної еміграції, особливості якої розглядаються в підпункті 3.2.4 «“Відтік мозків” або мандрівні вчені?». Зокрема, досліджується історія виникнення та сутність поняття «відтік мозків», причини та характер даного процесу, його масштаби і наслідки для культури та економіки країни. Внутрішній відтік має місце тоді, коли вчені масово йдуть працювати в комерційні або державні структури (пік його в нашій країні припадає на 90-ті роки). Від такого виду інтелектуальних втрат країна потерпає не менше, ніж від власне наукової еміграції. Протилежним є процес «припливу мозків» або «притягування мозків», який перетворився на державну стратегію, наприклад, США. Позитивним чинником інтелектуальної міграції є обмін інформацією, знаннями та досвідом. Однак історичний досвід нашої країни не дозволяє характеризувати даний процес як безпроблемний, адже українські інтелектуальні емігранти фактично втрачають зв’язок з батьківщиною, тому про повноцінний інтелектуальний обмін мову вести неможливо. Сьогодні «мандрівні» або «неафілійовані» вчені є символами нової соціокультурної парадигми, символами глобалізації. Насправді ж вони є вченими без постійного місця праці та проживання. Перевага сьогодні надається не людині, індивідуальності, а конкретній науковій організації, інституту. Герої процесу «відтоку мозків», талановиті науковці, інтелектуальні мігранти змушені вважати своїм домом науку, творчість, виправдовуючись необхідністю подолання «осілості мислення» (Е. Левінас) та нейтралізуючи тим самим негативні наслідки міграцій. Однак насправді така позиція є одним із численних міфів еміграції.

Останнім присвячено підпункт 3.2.5 «Міфологічна свідомість емігрантів», у якому з’ясовуються функції та роль міфології в умовах відірваності від вітчизняного соціокультурного ґрунту на прикладі української еміграції. У сучасному філософському дискурсі міф розуміють як спосіб сприйняття і трактування дійсності, що ґрунтується на традиційних уявленнях про світ, мораль, співвідношення між реальним та надреальним. Міф є особливою формою світовідчуття й одночасно вербальною, дієвою репрезентацією розуміння світу, що змінюється, з метою підтримки стабільності та рівноваги, тобто виступає іманентним соціальному інструментом осмислення реальності, системою буттєвісних семіотичних цінностей, що є актуальними в конкретній соціокультурній ситуації.

У підпункті розглядається класифікація міфів за походженням, змістом, характером, окреслюються функції міфів та подається характеристика міфів еміграції, які посідають особливе місце серед інших і мають на меті пояснення еміграції як середовища збереження культурних цінностей батьківщини, як інструмента самоствердження шляхом заперечення попереднього й теперішнього оточення. Міфи еміграції поділяються на внутрішні, які створюються в емігрантському колі самими переселенцями, та зовнішні, тобто міфи про еміграцію. До зовнішніх належать міфи про причини міграцій, про «свою» територію або державу, про культурний фактор, значення якого перебільшується, про певну країну як «райську землю» тощо. Найвідомішими та найпопулярнішими міфами українських емігрантів є: 1) етногенетичний міф, що має націоналістичний характер; 2) міф про діаспору як останній бастіон українства; 3) міф про «шматочок рідної землі» як символ єдності з батьківщиною; 4) міф про «райське життя» в еміграції; 5) міф про заробітчанські гроші, які допомагають сім’ї, зміцнюють її; 6) міф про збереження мови як виправдання еміграції; 7) міфологізація простору та часу: ідеалізація минулого, зосередження на внутрішньому часі та фактичне виключення із зовнішнього часу.

Підкреслюється, що з метою укорінення людини на вітчизняному ґрунті, зменшення кількості емігрантів, крім соціально-економічних заходів, необхідно розробити культурно-просвітницьку програму деміфологізації (або мінімізації міфологізації) еміграції.

Найбільш міфологізованими є уявлення про «своїх» та «чужих», що розглянуто в підпункті 3.2.6 «“Свої” та “чужі” крізь призму еміграції». Зокрема, уточнюється зміст даних понять як елементів фольклорних традицій, проаналізовано лінгвістичні, семіотичні та комунікативні аспекти їхнього розуміння. Відповідно до трьох рівнів комунікації (загального, рівня окремих елементів та рівня повсякденності) виділяються і три рівні міфологізації «свого» та «чужого»: системний (міфи про культуру загалом), елементарний (міфологізація окремих елементів культури) та дискурсивний (міфи про моделі поведінки). Залежно від спрямування окреслюються чотири групи етнокультурної міфологізації імміграції: 1) прості, або прямі автоміфи (що іммігранти думають про себе); 2) прості, або прямі гетероміфи (що іммігранти думають про чужих); 3) переносні автоміфи (припущення іммігрантів щодо думки «чужих» про них); 4) переносні гетероміфи (припущення іммігрантів щодо думки «чужих» про самих себе). Усі ці міфи віддзеркалюють думки самих іммігрантів. Відповідно виділяються й думки жителів країни-реципієнта про іммігрантів як про «чужих». Як правило, такі міфи мають негативний характер і об’єднуються в три групи: по-перше, «чужі» сприяють зниженню доходів жителів країни-реципієнта; по-друге, «чужі» є тягарем для суспільства та схильні до девіантної поведінки, по-третє, «чужі» – меркантильні заробітчани, що мають виключно мету збільшення статків.

У якості конструктивного способу вирішення опозиції «своє – чуже» пропонується метод бриколажу К. Леві-Стросса: використання опосередкування, перехідних категорій для зняття протиріч (наприклад, від «чужого» за допомогою категорій «знайоме», «освоєне» до «свого»). Таким чином, для іммігранта актуалізуються питання інтеркультурності, розуміння та порозуміння, розв’язання яких і дозволить встановити не міфологічний, а реальний зв’язок між суб’єктивним досвідом особи та певними структурами «чужого», перетворюючи останнє в потенційний ґрунт, у «своє».

Наступний підпункт 3.2.7 «Гендерний аспект проблеми еміграції» присвячується практично недослідженому аспекту теми дисертації. Його актуальність обумовлена різкою фемінізацією міграційних процесів за останні десятиліття. Зміни у структурі еміграційних потоків відбуваються не тільки в нашій країні, а загалом у світі. Представлено результати порівняльного аналізу гендерного складу першої та останньої хвилі української еміграції, виявлено причини її фемінізації. Еміграція виступає для сучасних молодих жінок способом гіперемансипації та гіперсоціалізації (за О. Маховською), для українських жінок – це ще й втеча від наявних соціально-економічних проблем, спосіб наблизитися до більш прийнятних європейських норм та влаштувати особисте життя. Однак жіноча українська еміграція руйнує не тільки вже існуючі сім’ї, а й майбутні, адже діти, які виростають без прикладу подружньої згоди та любові між батьками, в умовах гіпертурботи про матеріальний бік життя, втрачають гуманістичні ціннісні орієнтації. Підкреслюється, що зупинити фемінізацію української еміграції складно, але можливо: шляхом позбавлення соціокультурної маргінальності жінки, нав’язаної патріархатом та десятиліттями тоталітаризму. Головну роль у цьому повинна відігравати система освіти та соціокультурна політика загалом.

Еміграція як складний соціокультурний феномен включає, окрім інших, і такий важливий аспект, як етичність, що розглядається в підрозділі 3.3 «Моральні виміри еміграції». Моральний аспект еміграції з’ясовується шляхом співвіднесеності предмета дослідження з поняттями свободи, ностальгії, патріотизму, відповідальності, справедливості та щастя. З етичної точки зору еміграція постає, з одного боку, як боротьба з несправедливістю влади, реалізація права на свободу, пошук та результат свободи, а з іншого боку – як відповідальний пошук людиною себе, свого локального місця у світі. Крім того, відповідальність та обов’язок в контексті нашого дослідження породжують моральні колізії, розв’язати які складно безвідносно до конкретного випадку. Проблема справедливості постає в аспекті рівномірного розподілу благ та задоволення первинних базових потреб, однакових у всіх. Стосовно етичної оцінки феномену ностальгії існують три точки зору: негативний вплив ностальгії на мораль, який може призвести навіть до скоєння злочинів (за К. Ясперсом); позитивний вплив ностальгії, що чинить опір девальвації цінностей, сприяє збереженню національної культури; та сприйняття ностальгії як етично нейтральної, що тільки розважає та розраджує людину. Тісний зв’язок існує між поняттями «ностальгія» та «патріотизм», однак ностальгія спрямована в минуле і є виявом пасивності людини, а патріотизм – прояв активної життєвої позиції, що орієнтується на розбудову батьківщини, покращення її долі. В оцінці етичного аспекту еміграції як пошуку щастя ми переконалися в помилковості такого мотиву, адже можемо спостерігати, як «обличчя чужинця обпалює щастя» (Ю. Кристєва). У традиціях вітчизняної філософії та відповідно до авторської позиції, щастя людини – не в зовнішньому світі, а, головним чином, у її внутрішньому просторі. Отже, рефлексія над моральними підвалинами еміграції з необхідністю підводить до спроби теоретичного обґрунтування діяльнісних засад розв’язання досліджуваної проблеми на особистісному рівні.

У підрозділі 3.4 «Діяльнісні засади розв’язання проблеми еміграції на особистісному рівні» пропонуються способи укорінення людини на вітчизняному ґрунті. Методологічною основою розробки екзистенційних вимірів укорінення є розкриття структури, закономірностей розвитку та саморозвитку особистості. Саме від рівня розвиненості особистості значною мірою залежить її суверенність, відповідальність та здатність до укорінення. Логіка дослідження способів локального укорінення людини розгортається відповідно до понять «самість», «особистість», «Я» та певних екзистенційних характеристик суб’єкта. Послідовне дотримання такої методологічної настанови дозволило дійти висновку, що основою реалізації онтологічної спроможності до укорінення (глобального й локального) є діалектична єдність достатньо зрілих форм розвитку особистості, її соціально-духовної цілісності, усталеної системи саморозвитку «Я», що забезпечує автономність самоздійснення. Укорінення на вітчизняному ґрунті здійснюється за допомогою практик «турботи про себе», у процесі творення «буття-для-себе» як специфічно людського способу існування у рамках «культури себе».

Способами укорінення людини на вітчизняному ґрунті постають: 1) національна культура (людина укорінена є «людиною культури», емігрант же опиняється «між культурами»); 2) діяльність як власне людський спосіб буття у світі, однак зі зміщенням акцентів до самодіяльності та самотворення; 3) «сродна праця» як духовно-практичний спосіб самоствердження, адже саме незадоволення своєю працею, відсутність професійної реалізації, безробіття та, як наслідок, – безгрошів’я підштовхують людину до еміграції; 4) творчість як екзистенціал-потреба (проте проблема полягає не тільки в бажанні самої людини творити, а й у можливостях, які надають держава та суспільство); 5) освіта як засіб інтелектуально-духовного зв’язку поколінь, виховання патріотизму та створення позитивного образу батьківщини.

Розв’язання складної та багатогранної проблеми еміграції потребує взаємодії заходів на об’єктивному та суб’єктивному рівнях. І саме діяльність та самодіяльність людини, самоактуалізація та самотворення, творення «культури себе» повинні бути основою укорінення української людини на вітчизняному ґрунті.

Вивчення сутності та змісту проблеми еміграції, її основних типів, форм та різновидів, об’єктивних та суб’єктивних причин уможливлює дослідження особливостей власне української еміграції, чому і присвячено четвертий розділ дисертації «Особливості та засоби стабілізації еміграційного процесу в сучасній Україні».

У підрозділі 4.1 «Історичний аспект дослідження української еміграції» проводиться аналіз процесу еміграції з часів переселення слов’янських племен у ІХ‑Х ст. З’ясовано, що українська еміграція постає як відповідь на історичні виклики та залежить від загальної соціально-економічної ситуації в країні. Саме тому масова еміграція має хвилеподібний характер, проте індивідуальна еміграція має перманентний характер та існує на всіх етапах історії. Уточнено періодизацію української еміграції та вперше визначено, що еміграція (або протоеміграція) до Московії кінця ХVІІ та ХVІІІ ст. має характер «відтоку мозків», а еміграція до Південної та Північної Америки кінця ХІХ та початку ХХ ст. – характер колонізації. Останню можемо вважати першою хвилею масової української еміграції. Друга – пореволюційна, третя – повоєнна. Запропоновано виділити четверту хвилю, що пов’язана з «хрущовською відлигою» (хоч вона і не була такою масовою, як попередні). Сучасна українська еміграція – це п’ята хвиля. У процесі вивчення періодів української еміграції нами виявлені загальні риси закордонного українства як особливого соціокультурного феномену, а саме: відкритість та толерантність до культури та народу країни-реципієнта; відданість національним кореням та спадковий зв’язок між усіма хвилями еміграції; взаємодія між українськими діаспорами в різних країнах світу.

Використання у якості підґрунтя концепції буттєвісного укорінення людини дозволило визначити особливий онтологічний статус кожної хвилі еміграції: прагнення до буттєвісного укорінення на новому ґрунті у представників першої хвилі, ситуаційний характер – другої, іманентно-онтологічний – третьої та знову прагнення до укорінення у представників четвертої хвилі.

Остання найпотужніша хвиля української еміграції розглядається в підрозділі 4.2 «Сучасний стан еміграційного процесу в Україні: причини та наслідки еміграції». Визначено провідні напрямки української еміграції (Польща, Італія, Португалія, Іспанія) та її кількісні виміри (приблизні, позаяк точної цифри щодо кількості українців за кордоном, яка була б офіційно підтверджена, немає). Основними причинами виїзду з країни є бідність, безробіття, разюча різниця в рівні заробітної плати та проблема самореалізації науковців та творчих особистостей. Ще одна причина, яку все частіше називають заробітчани, – недовіра до влади, відсутність перспектив нормального розвитку країни. Крім того, є група причин особистого характеру: проблеми зі здоров’ям (пошук прийнятного клімату), пошук партнера для сімейного життя або, навпаки, втеча від сімейних проблем (насильства, пияцтва тощо). Відносно невелику кількість складають емігранти, що виїжджають через релігійні або етнокультурні причини. Більшість сучасних українських емігрантів – заробітчани, а найбільше страждають від сучасної еміграції українські сім’ї, адже якщо раніше вона мала переважно сімейний характер, то тепер виїжджають або батько, або мати, руйнуючи по суті власні родини.

У підрозділі розглядається сутність поняття «діаспора», його походження та особливості функціонування самого явища. Наголошується, що діаспора – це продовження природного існування етносу, спосіб об’єднання людей однієї країни походження, ґрунт для виживання та полегшення перебування на чужині. Передбачається, що у зв’язку зі зростанням кількості мігрантів у світі в перспективі в деяких країнах діаспоральні групи будуть домінувати над метропольними.

Тим не менше, необхідні державні заходи задля укорінення української людини та стимулювання рееміграції, установлення тісних зв’язків із закордонним українством та створення умов для використання інтелектуального, культурного потенціалу українських емігрантів на батьківщині, чому і присвячено підрозділ 4.3 «Способи стабілізації еміграційних потоків з України». Наголошується нагальність розробки державної програми рееміграції, яка повинна включати спеціальні соціально-економічні заходи. Пропонується розробити освітньо-виховну стратегію, спрямовану на укорінення та формування патріотичних настроїв молоді. Освіта сьогодні повинна спиратися на цілісно-плюралістичну концепцію, яку можна було б назвати «антропологією, педагогікою та соціологією сприяння» (В. Табачковський). Головним змістом освіти повинно бути осягнення культури власного народу, «привласнення» історії культури, переведення її з безособової форми в особистісну, в індивідуальне життя в культурі. Одним із дієвих засобів та передумовою укорінення на вітчизняному ґрунті є екскурсійно-краєзнавча діяльність, подорожі, адже вони сприяють розширенню світогляду, збагаченню внутрішнього світу, пробудженню любові до батьківщини та намагання зробити її краще. Важливим є і формування позитивного образу держави за допомогою культурно-просвітницької діяльності та засобів масової інформації. Провідну роль у розробці стратегії укорінення та рееміграції повинна відіграти інтелігенція як важливий духовний чинник формування та розвитку самосвідомості українства.

Програма рееміграції має включати заходи політичного, правового, фінансового, соціально-економічного, просвітницького та освітнього характеру. Сьогодні повернення емігрантів на батьківщину є проблематичним, адже, крім інших причин, воно ускладнюється світовою фінансово-економічною кризою.

У дисертації наголошується на наявності таких пріоритетних напрямків розв’язання проблеми української еміграції: легалізація осіб, які виїхали за кордон; забезпечення трудових мігрантів робочими місцями на батьківщині; соціально-психологічна підтримка сімей заробітчан; досягнення міждержавної згоди щодо вільного пересування трудових мігрантів з України та в Україну. У даному контексті необхідно враховувати не тільки об’єктивні фактори міграції, а й суб’єктивні: оцінку необхідності мігрувати самою людиною, що у свою чергу залежить від індивідуальних характеристик мігрантів, регіональних факторів, соціального середовища тощо. Підкреслюється, що сучасний світ відрізняється посиленням ролі суспільства та суспільних інституцій у житті країни. Однак знизити еміграційний потенціал та негативні наслідки еміграції у країні може насамперед держава. Громадянське суспільство, яке в нашій країні знаходиться у процесі становлення, покликане більш ефективно впливати на державні рішення.