ГРОМАДЯНСЬКА КОМПЕТЕНТНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ: СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету, об’єкт і предмет дослідження, визначені дослідницькі завдання та наукова новизна, показані методологічні основи дослідження, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, їх апробацію.

Перший розділ – «Методологічні засади дослідження громадянської компетентності особистості в соціальній філософії» – присвячений пошуку та обґрунтуванню головних парадигм становлення громадянської компетентності особистості як проблеми сучасної гуманітарної науки.

У підрозділі 1.1 – «Громадянські чесноти як стрижневий елемент філософських концепцій людини в стародавні часи» – розкриваються погляди давньогрецьких мислителів на громадянські чесноти. Наводяться думки Фалеса, Піфагора, Протагора, Сократа та інших. Однак на їх тлі вирізняються Платон та Арістотель. Платон створив цілісну концепцію буття людини в рамках досконалої держави, де всі люди є її громадянами, а їх громадянські чесноти в ієрархії людських якостей є найважливішими. Говорячи про відсутність громадянської компетентності як ключової вади всіх без винятку тогочасних держав, Платон концептуалізував ієрархію найважливіших людських чеснот в ідеальній державі, яку має очолювати правитель-філософ як найкраще уособлення знання і компетентності. До них він відніс мудрість, мужність, стримуючу міру та справедливість. В останній з них Платон вбачав основний зміст громадянської чесноти.

Арістотель обґрунтував громадянську чесноту як таку, що позбавлена своїх крайніх форм – як надлишку, так і недоліку. Справжні людські чесноти Арістотель вбачав у розумній душі, яку поділяв на розсудливу і розумну. Відповідно і чесноти він диференціював: на рівні розсудливої душі – практичні, на рівні розумної – чесноти мудрості. Звідси арістотелівське розуміння громадянської чесноти як практичної, але не мудрої, не найважливішої. Таким чином, на відміну від Платона, який абсолютизував громадянську компетентність як прояв громадянської чесноти, Арістотель її «понизив у класі». На його думку, громадянськими чеснотами мають володіти всі громадяни держави, однак найвищою цінністю вона має бути лише для тих, хто зайнятий в сфері управління державними справами.

У підрозділі 1.2 – «Концепції природних прав людини та громадянського суспільства – важливий крок в актуалізації проблеми громадянської компетентності особистості» – зазначається, що Арістотель в продовження концепції громадянських чеснот започаткував іншу парадигму в контексті громадянської компетентності – тему природного права. Вона з новою силою актуалізувалася в часи західноєвропейського Відродження, яке поставило питання про достоїнства людини, її індивідуальність. Особливо це відобразилося в творчості Г. Гроція, який вважав, що головним аргументом на користь природного права, який не може бути підданий сумніву, є сам факт існування людини як розумної істоти. Нідерландський філософ, не змінивши концепцію Арістотеля про природні права людини за змістом, надав їй нової методології, яка полягала в раціональному методі їх обґрунтування. Справжню роль такий підхід відіграє в контексті проблеми громадянського суспільства – нової парадигмальної грані становлення громадянської компетентності особистості.

У дисертації розглядаються концепції громадянського суспільства, сформульовані англійськими філософами XVII століття Дж. Локом і
Т. Гоббсом. Концепція Т. Гоббса ґрунтувалася на ідеї цілковитої асоціальності людини, а відтак крайньої небезпеки втрати нею основних життєвих свобод і неможливості їх практичного втілення в умовах «війни всіх проти всіх». Тому гарантом забезпечення громадянських прав пропонується держава, яка виступає як монополіст цих прав, врешті як деспот (Левіафан), який переслідує благородну мету захисту всіх громадян.

Дж. Лок, навпаки, вважав, що людина – істота соціальна і моральна, а її базовою ознакою є природна суспільність, винятково стан миру, злагоди і взаємодопомоги. Звідси Локове розуміння громадянського суспільства як такого, що виникає із спільної вигоди людей у гарантіях своїх приватних прав і свобод – власності, свободи, особистої безпеки. Локова концепція громадянського суспільства передбачала свободу і вільний вибір людини, тоді як концепція Т. Гоббса заґрунтовувала таке громадянське суспільство, де фактично неможливий громадянин як вільна істота.

У ХІХ столітті особливу роль в розробці громадянського суспільства відіграв Г.В.Ф. Гегель. Він сформулював дві його умови. Однією з них є конкретна особа (громадянин), яка сама для себе є особлива ціль як цілісність потреб і змішання природної необхідності та свавілля. Друга полягає в тому, що така особа (громадянин) суттєво співвідноситься з іншою такою особливістю, так що кожна з них стверджує свою значимість і задовольняється як опосередковане іншою особистістю. Говорячи про першу з них, німецький вчений в якості принципу називає приватний інтерес, говорячи про другу – державу. Останню Г. Гегель розглядає як основну умову громадянського суспільства, як абсолютну раціональність, як божество, яке знає і хоче, є вічним і необхідним буттям духу, ходою Господа у світі.

Підрозділ 1.3 – «Громадянська компетентність особистості: конституювання проблеми в сучасній гуманітарній науці» – аналізує суспільні процеси, які зумовили громадянську компетентність особистості як самостійний предмет дослідження: розвиток капіталістичного виробництва, боротьба за права і свободи громадян в країнах Заходу, перехід до загального і прямого виборчого права. Особливим фактором кваліфікується прискорення темпів суспільного розвитку. Всі вони разом гостро поставили питання про компетентного учасника виробництва, політичних процесів, соціального життя.

Зазначається, що дослідження компетентності людини як проблеми мало три періоди. Перший пов’язаний з роботами Н. Хомського (1965 р.), коли вперше вводиться поняття «компетенція». Другий (70-90-і роки ХХ ст.) – це період перших спроб визначення компетентності як явища, обґрунтування його компонентів (Дж. Равен «Компетентність в сучасному суспільстві»). З’являються перші дослідження в Росії (І. Зімняя, Н. Кузьміна, Л. Петровська) та в Україні (Л. Сохань, Є. Головаха, Р. Ануфрієва, О. Злобіна). Третій період продовжується до сьогодні і характеризується прийняттям низки міжнародних документів, що засвідчують компетентнісний підхід в освіті, а також документів в освітній галузі України.

У підрозділі підкреслюється, що проблема громадянської компетентності розроблялася одночасно із загальною проблематикою. До відомих її дослідників можна віднести Б. Рассела, Дж. Ролса, С. Вербу, Р.А. Даля, Х. Мюнклера, Н. Боббіо, Дж. Сарторі, Б.У. Холла, Д. Хелда та ін.
В українському гуманітарному просторі громадянська компетентність особистості як об’єкт дослідження перебуває поки що в початковій стадії. Основну увагу їй приділяють науковці-педагоги (О. Пометун, І. Єрмаков, О. Овчарук, Н. Гупан, І. Тараненко та ін.). Разом з тим, тема громадянської компетентності стала предметом ряду державних документів освітнього характеру, а також низки дослідницьких проектів за підтримки Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, ЄС та МВФ.

Другий розділ – «Громадянська компетентність особистості: сутність, структурні елементи та мотиваційний механізм формування» – включає три підрозділи.

Підрозділ 2.1 – «Поняття громадянської компетентності особистості» – аналізує наявні у науковій літературі формулювання громадянської компетентності особистості та визначення її структурних елементів. Громадянська компетентність визначається як ключова чеснота, яка дає можливість людині на достатньому рівні реалізовувати свої громадянські права і обов’язки (Р. Даль); як певні якості і кваліфікаційні характеристики володарів цього статусу, їх партиціпаційна здатність і партиціпаційна готовність, їх інтерес до примноження не тільки особистого, але й суспільного надбання (Х. Мюнклер); як здатність людини активно, відповідально й ефективно реалізовувати громадянські права та обов’язки з метою розвитку демократичного суспільства (О. Пометун); як сукупність знань, умінь, навичок, переживань, емоційно-ціннісних орієнтацій, переконань особистості
(учня – Л.Н.), які допомагають людині усвідомити своє місце в суспільстві, успішно реалізуватись як громадянину української держави (Т. Смагіна); як розвиток здатностей бути громадянином, який володіє демократичною громадянською культурою, усвідомлює цінності свободи, прав людини, відповідальності, готовий до компетентної участі у громадянському житті
(Г. Несен) тощо. Структурними елементами громадянської компетентності особистості називаються переважно когнітивні (пізнавальні), діяльнісно процесуальні (практичні, процедуральні) та ціннісні (вольові, габітуальні).

Запропонована власна методологія дослідження сутності громадянської компетентності особистості як явища складного, системного, певним чином структурованого. Це означає, що сутність громадянської компетентності особистості можна виявляти за різними вимірами, зокрема: за її природою, за функціональним призначенням, за структурою, за широтою дії. За природою громадянська компетентність особистості – це поняття, яке відображає певний стан людського індивіда, громадянське буття якого є адекватним стану соціуму, в якому цей індивід здійснює власну життєдіяльність. За функціональним призначенням громадянська компетентність особистості – це поняття, яке відображає стан індивіда як громадянина, рівень громадянськості якого дозволяє йому реалізовувати свої права та свободи, а також належно виконувати громадянські обов’язки. За структурою громадянська компетентність особистості – це поняття, яке відображає здатність і готовність людини виявляти свій статус громадянина та рівень своєї громадянськості завдяки пізнавальним, діяльнісним, вольовим та цілепокладальним чеснотам.
За широтою дії громадянська компетентність особистості – це поняття, яке відображає ключову, поліваріантну, полівалентну, системну компетентність, яка дозволяє людині реалізовувати свої громадянські чесноти у всіх сферах її діяльності, насамперед у політичній, правовій, економічній, соціальній та культурній.

У підрозділі 2.2 – «Головні чинники та структурні елементи громадянської компетентності особистості» – розглядаються, зокрема такі важливі суспільні фактори громадянської компетентності особистості, як політичний режим, громадянська культура, громадянське суспільство. Так, політичний режим при всіх модифікаціях його визначення (А. Брегеда,
В. Кремень і М. Горлач, О. Бабкіна і В. Горбатенко, В. Муляр) визначається в дисертації як політичне обличчя країни і суспільства, як концентрований вираз того, яка в країні влада (державна, політична), якими методами вона управляє,
і які рамки свободи гарантує громадянину. Наголошується на тому, що політичний режим фактично визначає рамки громадянських прав і свобод людини і цим опосередковано об’єктивно зумовлює стан її громадянських знань, умінь, навичок, потреб, здібностей, у цілому – громадянської компетентності.

Громадянське суспільство в дисертації розглядається як один з найважливіших факторів (чинників) громадянської компетентності особистості, і визначається як неполітична сфера життєдіяльності суспільства та людини. Маючи на увазі, що його першим принципом є принцип приватного інтересу – вічний супутник життя людського індивіда, можна констатувати, що громадянське суспільство навіть у мінімізованому вигляді існує при будь-яких політичних режимах. Чим жорстокіший, чим більше недемократичний політичний режим функціонує в країні, тим менше цивілізованих, відкритих проявів громадянського суспільства і тим більше його у закритих, прихованих, підпільних формах. Цим зумовлюється і відповідний вплив громадянського суспільства на розвиток громадянської компетентності особистості.

Важливим фактором громадянської компетентності особистості є громадянська культура. Вона – органічна частина культури як такої і визначається в дисертації як поле людських громадянських смислів та значень, як особливий зріз людського як громадянського з боку його людиностворювального змісту. Громадянська культура – результат, показник розвитку і практичного втілення людських сил у вимірах її громадянськості. Тому вона – об’єктивна основа формування громадянських чеснот людини, насамперед, громадянської компетентності і обґрунтовується в дисертації як своєрідна «соціальна спадковість» процесу формування прав і свобод людини, її громадянської компетентності.

У підрозділі розкриваються основні структурні елементи громадянської компетентності особистості. Стрижневим серед них є своєрідне «Я» індивіда як поєднання його індивідуального та особистого. При цьому індивідуальність – це сфокусоване відображення цілісності людини в поєднанні її найрізноманітніших складових, яке виражається її неповторністю, унікальністю, своєрідністю, тоді як особистість – соціальна творча сутність індивіда, зріз сукупності людських сил певного суспільного утворення.

Головними елементами структури громадянської компетентності особистості виступають пізнавальні (когнітивні), діяльнісні (процедуральні) та морально-вольові (ціннісні). У складі перших – громадянські уявлення, громадянські знання щодо найважливіших сфер життєдіяльності людини: політичної, правової, економічної, соціальної, культурної. До складу других (діяльнісних, процедуральних) входять громадянські здібності, громадянські уміння і навички. Стрижень третього (морально-вольового) елементу громадянської компетентності складають воля і система цінностей. Перша з них актуалізує свободу людини, є рушійною силою втілення громадянських чеснот, а тому пов’язана з вибором та відповідальністю, а цінності складають світоглядно-моральний каркас всієї життєдіяльності людини. Серед них в дисертації називаються такі, як гуманізм, справедливість, свобода, толерантність, любов до Батьківщини тощо.

У підрозділі 2.3 – «Мотиваційний механізм громадянської компетентності особистості» – розглядаються основні елементи внутрішньої детермінованості громадянської компетентності: потреби, інтереси, цілі, ідеали. Стрижневим елементом перших є потреба особистості в громадянській компетентності. Це форма усвідомлення особистістю суперечності між наявним станом свого громадянського буття та належним, бажаним рівнем її громадянськості, її знань, умінь, навичок, життєвого досвіду як громадянина держави. Ключовий характер потреби особистості в громадянській компетентності зумовлюють її основні ознаки та функції: системостворювальний характер та полівалентність. Перша з них розкривається завдяки потенціалу системності, підпорядкування та цілеспрямованості. Друга пояснює її як потребу, яка може бути задоволена шляхом реалізації багатьох, практично будь-яких, інших потреб. Таким чином, потреба особистості в громадянській компетентності створює своєрідне «тло», «атмосферу», базовий смисл її громадянської життєдіяльності. Полівалентність цієї потреби дає підстави уявляти її своєрідним «ліфтом», який курсує у величезному будинку потреб людини. На якому поверсі цей «ліфт» зупиняється, такі способи, шляхи
і форми задоволення цієї базової потреби будуть домінувати в громадянському житті людини.

Інтерес громадянської компетентності особистості є відображенням суперечності її життєдіяльності між змістом потреби в громадянській компетентності та наявними умовами її задоволення. Інтерес в громадянському контексті – це ставлення особистості до власної потреби в громадянських знаннях, уміннях, навичках, громадянськості як такої, а саме, усвідомлення цієї потреби як форми, в якій виражається головний зміст громадянського буття особистості, а також пошук умов, способів і форм її задоволення. Завдяки цьому інтерес особистості в громадянській компетентності в системі детермінацій цього процесу знаходиться ближче до предмета задоволення відповідної потреби, ніж сама потреба.

Ціль – безпосередня рушійна сила громадянського життя особистості, її громадянської компетентності. Вона – ідеальний, наперед визначений результат громадянської діяльності людини, спрямований на перетворення суспільного життя у відповідності до усвідомленої потреби. Ціль функціонує завдяки засобам, а тому, з одного боку, іманентно містить в собі певний негативізм стосовно наявного громадянського буття людини, з іншого – глибокий позитивний заряд, спрямований на зняття наявного громадянського буття як проблеми.

Завершальним елементом мотиваційного механізму функціонування громадянської компетентності особистості є ідеал. Це, з одного боку, найвища
і життєво необхідна громадянська ціль, з іншого – інтегратор, кульмінаційна ланка всієї системи детермінацій в площині світоглядно-ціннісних її підстав. Головними функціями ідеалу особистості в громадянській компетентності є прогнозування міри об’єкта, регулятивна як нормативно-систематизуюча
і програмна.

Основне завдання третього розділу дисертації – «Сучасні цивілізаційні процеси і громадянська компетентність особистості» – піддати аналізу основні цивілізаційні виклики, що зумовлюють актуалізацію проблеми громадянської компетентності в сучасних умовах, а також виявити специфіку цього процесу в сучасних українських реаліях.

У підрозділі 3.1 – «Громадянська компетентність особистості в контексті цивілізаційних викликів сучасного світу» – розкриваються особливості прискорення темпів людського життя та глобалізації. Перше, крім своїх ілюстративних доказів, можна аргументувати в просторово-часовому розрізі. Будучи сталими субстанційними властивостями матерії як такої, простір і час отримують особливий статус в людських відносинах, бо можуть змінюватися у відповідності до змін головних засад людського буття – діяльності та соціальності. Відповідно соціальний простір і соціальний час несуть в собі всі сутнісні ознаки діяльності – цілеспрямованість, доцільність, предметність тощо.

Прискорення темпів розвитку сучасної цивілізації фактично означає розширення соціального простору та ущільнення соціального часу. Перше логічно викликає в людини оптимізм від надзвичайних можливостей, що відкриває розширення соціального простору. Друге ж (ущільнення соціального часу) створює дефіцит часу – справжній виклик для сучасної людини. Адже рішення потрібно приймати все швидше і швидше, а звідси проблема компетентності.

Другим цивілізаційним викликом є глобалізація. Це якісно нове явище на нинішньому етапі розвитку людства, яке характеризується не тільки формуванням світового ринку капіталів, товарів, послуг, робочої сили, планетарного інформаційного простору тощо. Глобалізація – це зростаюча взаємозалежність громадян Землі у всіх сферах життєдіяльності; це процес формування кардинально нової людської спільноти, яка базується на інтеграції та транснаціоналізації всієї діяльності різних країн. Виникає соціум так званого другого порядку – мегасоціум, мегасуспільство, яке, зберігаючи формальні характеристики національних об’єднань, разом з тим створює наднаціональні корпоративні системи і форми особистісної, громадянської ідентифікації в них. Тут потенційно – питання про спільне, єдине громадянство, а відтак і про громадянську компетентність.

В підрозділі 3.2 – «Громадянська компетентність особистості: сучасний український контекст» – висвітлюються два головні контексти актуалізації громадянської компетентності в реаліях сучасного українського соціуму: зовнішні (цивілізаційні) та внутрішні (суто українські). Цивілізаційний контекст пов’язаний із входженням України в світовий процес, що зумовлює дисонанс традицій громадянства, громадянського простору, громадянської компетентності, відсутність в українців достатнього історичного досвіду набуття вказаних явищ.

Виділені два внутрішніх контексти формування громадянської компетентності особистості в сучасній Україні: політичний (в цілому політична система, держава, політичний режим) та громадянський (громадянське суспільство). Аналіз стану та перспектив актуалізації громадянськості, громадянської компетентності в таких важливих сферах, як політична, правова, економічна засвідчує, що українська держава не достатньо зацікавлює своїх громадян у зростанні їх як активних будівничих демократичного влаштування країни, а тому і не сприяє утвердженню об’єктивних умов для забезпечення громадянських чеснот в життєдіяльності особистості. Вона не зробила проблему громадянської компетентності особистості (як і власну компетентність у громадянському вимірі) предметом своєї системної діяльності. Цим держава зумовила для громадян: варіант активної самостійної роботи людини по актуалізації та формуванню власної громадянської компетентності; варіант формування громадянської компетентності шляхом раціонального осмислення усіх можливих шляхів досягнення своїх прав і свобод, зростаючої недовіри до давно діючих основних акторів політичної сцени України і пошуку акторів нових, не обтяжених минулою діяльністю у владі; варіант еміграційний як відмову від активної діяльності за свої громадянські права як у внутрішньому вимірі (внутрішня міграція), так і у зовнішньому (зовнішня, фізична еміграція). Винятком у цьому плані є освітня сфера, особливо на прикладі середньої школи, де зроблено немало для впровадження компетентнісного (в тому числі і в громадянському вимірі) підходу до навчання та виховання як теоретично, так і законодавчо (практично).

У дисертації доводиться, що в сфері функціонування громадянських об’єднань як одній з найближчих до процесу актуалізації та розгортання громадянської компетентності особистості виявляє себе низка прихованих ризиків для формування справжньої, цивілізаційної громадянської сфери. Мова іде про нерідко формальний, фіктивний статус громадських організацій, політичні впливи на їх діяльність, що породжує таку серйозну проблему, як низька залученість широкої громадськості до державотворчих та громадянсько засадних процесів. Це є блокувальним фактором в актуалізації та розгортанні громадянських чеснот українців.