ІНСТИТУЦІЙНИЙ ВИМІР ГЛОБАЛЬНИХ СУСПІЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, розкривається ступінь її розробки, характеризуються мета і завдання дослідження, його методологічна основа, формулюється новизна, практична значимість роботи.

У першому розділі – «Сучасні тенденції і перспективи інституційних процесів світової глобалізації» – здійснено огляд основних варіантів інституційної інтерпретації процесів світової глобалізації.

У підрозділі 1.1 – «Інституційний аналіз тенденцій глобалізації суспільного розвитку» – здійснено обґрунтування положення, що глобалізація – це якісно нове явище на нинішньому етапі розвитку людства. Воно пов’язане, з одного боку, з колосальним накопиченням капіталу окремими компаніями та країнами, що супроводжується переростанням цього капіталу в транснаціональний та його домінуванням над економіками багатьох країн і їх політичними можливостями. З іншого боку, створення світовою матеріальною культурою деяких нових технологій, продуктів споживання і послуг, стає глобально затребуваним. У світовому масштабі глобалізація означає більше, ніж потоки грошей, технологій, товарів і послуг. Це – зростаюча взаємозалежність населення Землі, це процес, що об’єднує не лише економіку, але і культуру, інформаційну сферу, технології та управління. У такому розумінні глобалізація призводить до нового явища, яке можна визначити як інституалізоване суспільне і віртуальне звуження світової цивілізації. Головне, що вирізняє сучасний світ, – це процес інституалізованої глобалізації, що відбувається в ньому. Якщо інтернаціоналізація – це процес створення світової системи соціоісторичних систем, то глобалізація – процес виникнення однієї єдиної глибоко інституалізованої соціоісторичної системи у масштабах всього людства. Ця виникаюча світова соціоісторична система має своєрідну структуру – вона сама складається з соціоісторичних інституалізованих систем. Тому, точніше, було б говорити про становлення глобальної соціоісторичної надсистеми.

У підрозділі 1.2 – «Глобальна сучасність: основні інституційні суперечності і перспективи суспільного розвитку» – виявлено, що сьогоднішньому світу притаманний значний ступінь інтегрованості та інтернаціоналізації. Національні економіки, міжсуспільні зв’язки, міждержавні відносини поступово стають все більш інтегрованими. Відбулося свого роду «стиснення» світового простору, який вимагає нових форм взаємовідносин. Глобалізацію можна уповільнити засобами економічної політики (що і відбувається у ряді випадків), але не можна зупинити або «відмінити», оскільки це імперативна вимога сучасного суспільства та науково-технічного прогресу. Нині спостерігається так звана послідовна форма глобалізації, що розвивається в умовах єдиного ринкового характеру світового господарства. Це об’єктивний процес, який є важливою ознакою постіндустріальної цивілізації. Людство пройшло внутрішньодержавний/мікро- (в рамках імперії), міждержавний/мезо- (колонії – метрополії) і дійшло до міжрегіонального/макрорівня (промислово розвинені держави – регіони як укрупнені інтеграційні та інтегративні об’єднання), але є ще вищий, так званий «макро з макро» – мегарівень. Основними параметрами сучасної глобалізації визначаються: економічна взаємозалежність – посилення відкритості національних ринків, поглиблення міжнародного поділу і кооперації праці; інформаційна глобалізація, взаємозалежність, що пов’язана з проблемами планетарної безпеки – екологія, ядерна енергетика, ядерна зброя тощо.

У підрозділі 1.3 – «Індустріалізм і трансформаційні тенденції інституційного рівня глобалізації» – уточнено, що індустріалізм – це не просто тип виробництва і споживання, але постає як логіка, закономірність безмежного збільшення виробництва, споживання, накопичення, матеріального достатку, з одного боку, розкрадання енергії, сировини і людських ресурсів (за будь-яку ціну і незважаючи на довгострокові потреби сучасних поколінь, і майбутніх) – з іншого, стандартизації, «формування» людей – з третього. Його зміст – гонитва за економічною ефективністю, матеріальним багатством, множенням благ і привілеїв, вдосконалення контролю і влади. В основі індустріальної економічної системи – особливий тип розподілу праці, продуктивні сили, організовані таким чином, що неминуче виникає граничне розділення між керівниками і виконавцями конкретних, часткових операцій. Тому існування тих, хто управляє, і керованих, тих, є запрограмованим. У світовому ж масштабі кожний новий прояв «глобалізації» стає черговою сходинкою до формування однополюсного світу, в якому глобальне значення може мати лише його центр, його постіндустріальна складова – архітектонічна вершина світової валютно-фінансової системи. Індустріалізм-ортокапіталізм – перший в історії людства заснований на експлуатації людини людиною суспільний устрій, який на певному етапі свого розвитку, а саме на стадії «пізнього капіталізму» забезпечив достатньо високий життєвий рівень для людей, що не належать до пануючого класу, включаючи значну частину членів експлуатованого класу. Пізній капіталізм, однак, у своєму глобальному втіленні неминуче здійснює демонтаж «системи загального добробуту».

У підрозділі 1.4 – «Інституційна глобалізація як суспільне явище неоіндустріального розвитку» – здійснено обґрунтування положення, що у ситуації переходу до глобальної соціальної системи у формі неокапіталізму («посткапіталізму», «нового індустріального», «постіндустріального» суспільства) прагнення до стабілізації системи виявляє недостатність тільки економічних важелів, виникає потреба у безпосередньому впливі на свідомість мас, у створенні загальносуспільного ринку товарів духовного виробництва як інтегруючої, об’єднуючої суспільної сили. Науково-технічний процес, перетворення науки у безпосередньо виробничу силу, революція у сфері засобів масової комунікації полегшують здійснення цього завдання. Це стало новим історичним кроком на шляху створення реальних передумов як для матеріальної, так і для духовної інституційної інтеграції соціальних систем. Глобальна революція формується під впливом геостратегічних потрясінь, соціальних, технологічних, культурних і етнічних факторів, поєднання яких веде у невідомість. Глобальна революція, що відбувається, має свою ідеологічну основу. Більше того, її основна рушійна сила, а також джерело численних проблем і зривів знаходиться саме у сфері світосприйняття. Хоча загальновизнаного терміну, який охоплював би усю багатогранність даного феномену, немає, однак, безумовно, що глобалізація є продуктом епохи постмодерну, формуванням основ ноосферної цивілізації та переходом до постіндустріальної стадії економічного розвитку.

У другому розділі – «Теоретико-світоглядні засади соціально-філософського аналізу інституційного виміру глобального розвитку» – визначено методологію дослідження, у тому числі – завдяки виявленню відсутності в них належного системно-інтегративного та методологічного підходу і основних концептуальних понять, а на цьому фоні – з’ясуванню необхідності виявлення специфіки інтегративної концептуалізації та наукового синтезу існуючих концепцій та теорій відповідного напряму.

У підрозділі 2.1 – «Визначення основних парадигм дослідження тенденцій інституалізації глобального суспільного розвитку» – виявлено, що згідно використаних теоретико-методологічних засад, соціальна філософія глобалістики являє собою сферу наукових досліджень, що здійснюються в світі і в Україні з метою виявлення сутності процесів глобалізації, визначення причин їх появи і тенденцій розвитку, а також вивчення причин глобальних проблем розвитку і пошук шляхів їх подолання. У більш широкому смислі слова філософія глобалістики означає сукупність наукових, філософських, культурологічних і прикладних досліджень, а також реалізацію їх в економічній, соціальній, політичній і міжнародній сферах.

В сучасній філософії глобалістики виокремлюється соціально-філософська методологічна проблематика, в межах якої досліджуються філософські засади, сутність, ґенеза глобальних інституційних процесів, аналізуються найважливіші трансформаційні соціально-політичні та економічні перетворення, необхідні для успішного розв'язання, проблем, що виникають в процесі світового суспільного розвитку.

У підрозділі 2.2 – «Діалектика суспільної практики в соціальній онтології глобального інституційного розвитку» – обґрунтувано, що «загальне», або людство в ситуації глобального суспільного розвитку, індивідуальний суб'єкт, або конкретна людина, постає в якості носія «часткової функції» сукупної суспільної практики, яка «знає» лише те, що здійснюються лише в межах її спеціалізованої діяльності. Пізнавальним, досліджуючим, діючим суб'єктом є не позасуспільний представник «чистої науки», а людина суспільна, яка репрезентує собою тотальність усіх соціальних визначень, що входять у суспільство, його інститутів та індивідів.

Для такого «тотального суб'єкта» суспільства пізнавальний об'єкт не є чимось зовнішнім, не ним сформованим і покладеним; навпаки, останній постає як продукт його ж власної діяльності. Протилежність суспільних «суб'єкта» і «об'єкта» відображає реальний стан соціального світу, який, незважаючи на свою внутрішню єдність «праксису», у суспільному житті постає у вигляді антагонізму «одиничного» і «загального». Внаслідок цього кожен свідомо діючий індивід (носій «часткової діяльності») достеменно не знає, у яку конкретну сукупність виллється його діяльність, поєднавшись з діяльністю інших «часткових діячів» абстрактних носіїв суспільного праксису. Діяльність людства як цілого водночас і свідома у кожній окремій ланці, і несвідома в цілому, бо це ціле підпорядковане стихійним закономірностям конфліктного, експлуатаційного суспільства. Вирішення цих протиріч досягається на шляху докорінного суспільного перетворення, яке передбачає підняття діяльності на рівень такої ж єдності і спрямованості до мети, такої ж планомірності, яким вирізняється людська діяльність у кожній спеціалізованій сфері. Соціальна онтологія глобального інституційного розвитку та критична соціальна теорія постають як базис порівняльного аналізу наявних парадигм дослідження процесів глобалізації.

У третьому розділі – «Основні парадигми дослідження глобального суспільного розвитку» – виявлено специфіку та основні прояви спроб створити таку картину усесвітньої історії, в якій на перший план виступили б «горизонтальні», тобто міжсоціорні зв'язки.

У підрозділі 3.1 – «Системна парадигма дослідження інституційних моделей глобального суспільного розвитку» – уточнено, що будь-яка геополітика і геоекономіка як системні стратегії тісно пов'язані з глобалістикою і глобалізацією. Всередині постіндустріального світу глобальні тенденції ведуть у кінцевому результаті до зближення рівнів розвитку окремих країн і жорсткому протистоянню їх з рештою світу. Для розуміння сучасного світу як єдиного цілого, економіко-соціальної системи, довгий час в науковій літературі широко використовувався термін «інтернаціоналізація». У науці йшла мова про інтернаціоналізацію економіки, суспільного і культурного життя тощо. Зараз усе частіше для характеристики процесів, що відбуваються у світі, починає вживатися слово «глобалізація». Однією з головних ознак сучасного етапу розвитку світової цивілізації є глобалізація всіх сфер суспільного життя людини – культурної, інформаційної, економічної. Глобалізація – це багатовіковий соціально-історично і соціально-природничо процес становлення єдиних для всієї планети політико-економічних, світоглядно-ідеологічних, культурних і біосоціальних структур-інститутів, зв'язків і відносин; глобальні проблеми – сфера теорії і практики, у центрі якої знаходиться глобалізація, вони виникли у результаті закономірного розвитку суспільства і його відносин з природою, в межах суспільних, економіко-політичних та ідеологічних інститутів, які системно трансформуються в умовах науково-технічного прогресу.

У підрозділі 3.2 – «Парадигма «суспільних альтернатив»: теорії імперіалізму/постімперіалізму, концепції модернізації та «залежного розвитку»» виявлено, що технічний прогрес, що розповсюдився на усю систему панування і координації, створює форми життя і влади, які замирюють сили, опозиційні по відношенню до системи і руйнують або знищують будь-який протест іменем історичних перспектив звільнення від важкої праці і панування. Досвід тотальної інтеграції суспільних груп на основі «консенсуальної згоди» у неокапіталістичних суспільствах робить кордони між соціальними класами усе більш умовними. У цих умовах маніпулювання духовними потребами постає лише опосередковано, як похідне від економічного і почасти політичного маніпулювання.

Зараз сформована цілісна глобальна світова неокапіталістична/постімперіалістична система (на відміну від минулого, коли імперіалізм являв собою постійний конфлікт між різними гегемоністськими державами), яка розколена на два глобальні класи – країни-експлуататори і експлуатовані, залежні від них країни. Глобальна система світу є єдиною інституалізованою цілісністю, чітко розмежованою на «центр», який включає декілька високорозвинутих індустріальних держав, і «периферію», яку складають в основному аграрні країни. Периферійні країни знаходяться в економічній залежності від «центру» («центрів»), що перешкоджає їхньому розвиток і обумовлює їхню відсталість.

У підрозділі 3.3 – «Макросоціальний підхід та світ-системна парадигма дослідження інституалізації глобального суспільства» – уточнено, що з позицій макросоціального підходу суспільство визначається як автономна інституалізована система, задіяна у широкому спектрі кооперативної діяльності. Ключовими властивостями, що вирізняють суспільство як систему серед інших соціальних систем, є наявність багатьох інституційних кооперативних зв'язків усередині суспільства та певна автономність суспільства відносно інших суспільств. Досі невирішеною науковою проблемою дослідження сучасної глобальної соціальної системи, є те, що структурні моделі, розроблені в межах окремих теорій, неповно, і часто однобічно, відображають структуру цієї соціальної системи. Тому, варто розглядати сучасну глобальну соціальну систему згідно понять – «світ-система», «світ-економіка», які позначають інституалізовану глобальну систему світу, який є зараз «системою», «економікою», «імперією» – «сучасною світ-системою» або «капіталістичною світ-економікою». Значна інтегрованість та системна єдність сучасної світ-економіки обґрунтовується наявністю глобальних інвестицій та міжнародного ресурсозабезпечення виробництва, а також інтенсивних економічних обмінів між різними частинами світ-економіки, які спричиняють утворення врівноваженої системи розташування праці та інших ресурсів.

У підрозділі 3.4 – «Інституційна криза ліберальної парадигми глобального суспільного розвитку» – здійснено обґрунтування положення, що соціально-філософську глобалістику слід визначити як галузь знань, тісно пов’язану з геополітикою і геоекономікою, що вивчає закономірності взаємодії як світового соціуму, так і його окремих складових – суспільств-соціоісторичних систем, а також ліберальних економіки і політики з системою позасуспільних, позаекономічних та неполітичних факторів, що формують географічне середовище, включаючи фізичну економіку, екологію, демографію, сировинну стратифікацію, військову могутність. За ситуації, коли капіталізм не в змозі забезпечити більшості населення Землі стерпні умови життя, неминуче закінчення його мирного панування і вичерпання пануючої ідеології лібералізму. Глобальна модель сучасного розвитку розглядається як така, що, створюючи на периферії анклави сучасного виробництва, пануючий ззовні неокапіталізм метрополії обов'язково проводить «демодернізацію» і навіть архаїзацію решти частини суспільної і виробничої системи. На відміну від метрополій, суспільства яких втілили у самій своїй структурі цивілізуючі функції капіталізму, суспільства залежної від нього периферії виявилися структурною матеріалізацією суспільно-економічної архаїки. Капіталізм змінився, і він не може допустити появи на його периферії системи, яка відтворювала б ранні форми капіталізму метрополії. Нові, зрілі форми «пізнього капіталізму» неминуче знищують зародки ранніх, «юних» форм буржуазного суспільства. Цей принцип актуальний сьогодні для транзитивних («перехідних») суспільно-державних і економічних систем, адже він руйнує ліберальні утопії побудови розвиненої стабільної «ринкової економіки» у світовому глобальному масштабі. Необхідний інший напрям розвитку: не кількісне зростання, а досягнення більшої рівності. Поділ світу-економіки на ядро і периферію зникає не у результаті включення в ядро нових країн, а внаслідок трансформації ліберальної парадигми глобального суспільного розвитку. Але цей варіант не детермінований (настав момент біфуркації), а досяжний лише у комплексній (ідейній, політико-правовій, економічній) інституційній соціальній революції глобального рівня.

У підрозділі 3.5 – «Світовий глобалізм і системні тенденції антикризового суспільного розвитку інституційного рівня» – здійснено обґрунтування положення, що розуміння зміни стадій всесвітньої суспільної історії людства не є абсолютно новим і виникає цей підхід з потреби поєднати ідеї єдності людства і поступального характеру його суспільної історії з фактами, які свідчать про розділення людства на відокремлені утворення, які виникають, розквітають і гинуть. Тому має сенс розглядати суспільну історію з ідеї історичної естафети глобальної інституалізації і виниклого в результаті її розробки глобально-стадіального розуміння історії. Щоб запобігти подальшому поглибленню кризи, соціального приниження і духовного розпаду глобального суспільства, слід сумнівному курсу неолібералізму (з усіма його неоколоніалістськими для країн і аморальними для людей наслідками) рішуче протиставити інші, справді наукові, гуманістичні та високоморальні принципи та концепції економічного і соціального життя суспільства, вироблені людством. Згідно даного підходу, суспільна історія людства, полягає в тому, що творчий розум, долаючи сформовані уявлення про глобальний розвиток, і в той же час спираючись на попередній досвід людства, відкриває нові принципи, проривається в нові області знання, розширюючи коло можливостей людства, посилюючи його взаємодію і створюючи умови для безперервного якісного зростання людства. Це, у свою чергу, підвищує «проривну силу» колективного людського розуму, збільшує число соціальних систем і творчих одиниць, які готують нові пізнавальні прориви. Абстрактне об'єднання за «зовнішньою ознакою» багатополярного світу має бути змінене прагненням до науковотворчої гармонії людства, соціумів, національних економік, держав у здійсненні соціальної та економічної стабільності у кожній окремій країні і в світі в цілому. І тут в усій своїй досконалості вбачається ноосферна велич життя єдиного глобального людського співтовариства.

У четвертому розділі – «Системний соціально-філософський аналіз глобальних інституційних криз сучасного суспільства» – виявлено загальну ідейно-теоретичну установку дослідження гуманістичних проблем у межах західної соціальної філософії, якою постає індивідуалізм, що призводить до того, що усі суспільні проблеми кінець кінцем приймають особовий характер. Тому переважна більшість концепцій, що аналізують відчуження і кризу особистості при капіталізмі, є просвітницькими утопіями, автори яких зайняті пошуками педагогічних засобів особистого самовдосконалення.

У підрозділі 4.1 – «Концептологічний аналіз кризових тенденцій особистісного розвитку в сучасному індустріальному суспільстві» – здійснено обґрунтування положення, що нові засоби суспільної інтеграції, які відкривають більш широкий простір для обміну діяльністю і гармонійного розвитку людини панівна система ставить на службу своїм корпоративним інтересам. Одномірне мислення людини розглядає наявну соціальну дійсність як найліпшу, як втілення розуму і здатне до покращення цієї дійсності завжди вже у її межах, в рамках закріпленого, захищеного панівними силами сьогодення. Критичне мислення, аналізуючи дійсність, об’єктивно охоплює її можливості, борючись за переборення даної дійсності заради здіснення і втілення більш прогресивних можливостей для реалізації саморозвитку людини і людства на шляху до гуманізації. Примусовий контроль за широкими суспільними сферами має організаційні форми, які сприяють закріпленню певного соціального положення, згладжуванню певних соціальних негараздів, він викликає до життя свого роду тривалу інституалізовану реформу.

У підрозділі 4.2 – «Передумови, тенденції і перспективи сучасної кризи світової системи глобалізму» – уточнено, що можливості, пов'язані з інституційним, громадянським, соціально-економічним розвитком суспільства, в даний час багато в чому визначаються якістю інституційної системи. Якість же останньої, у свою чергу, визначається не тільки здатністю суспільства швидко асимілювати отримані знання. Не тільки якісне задоволення існуючих потреб, але і завчасне прогнозування форм їхнього виникнення, аналіз можливих наслідків і постійний пошук нових методів взаємодії – є головним стратегічним і повсякденним завданням функціонування будь-якого суспільства, його інститутів, підприємств, установ і організацій. Організація та бюрократія, які з‘явилися тільки як додатки до соціальних інститутів, невблаганно диктують вектори глобального розвитку, нав‘язуючи логіку організаційних структур, які руйнують усі інші цінності. Антагоністично-експлуатаційні відносини між людьми і перш за все, у сфері безпосередньої комунікації є основним відчужуючим фактором, оскільки в них людина постає не в якості унікальної особистості, а як певний фетишизований еталон пануючих економічних і політичних ідеологем. Суспільні реформи як самоціль самі по собі не здатні вирішити фундаментальні суперечності, що роздирають світ. Необхідні також і радикальні соціальні революційні зміни, широкі масові дії і розвиток системи самоорганізації і самоуправління. Виникає гостра необхідність використання традиційних, модерних і постмодерних культурних цінностей та етичних принципів в соціально-економічному розвитку суспільства.

У підрозділі 4.3 – «Цивілізаційна криза корпоративного глобалізму і трансформаційні стратегії суспільного розвитку» – виявлено, що на зміну класичній ринковій економіці прийшов не просто монополістичний та олігополістичний ринок, але складна структура керованих і взаємозалежних процесів. Наслідки суспільно-економічної глобалізації – поглиблення інтеграційних процесів, зростання ступеню інтернаціоналізації господарських систем, все більш тісний взаємозв’язок і взаємозалежність окремих національних економік та їх перетворення у єдиний світовий суспільно-економічний простір – на сьогоднішній день є найважливішими факторами розвитку світової економіки і суспільно-державних систем. Глобалізація у цьому контексті перш за все виявляється у вільному, нічим не обмеженому переміщенні ідей, капіталу, товарів і грошей з країни в країну. У ситуації переходу до неокапіталізму («нового індустріального», «постіндустріального» суспільства) прагнення до стабілізації системи виявляє недостатність тільки економічних важелів, виникає потреба у безпосередньому впливі на свідомість мас, у створенні загальносуспільного ринку товарів духовного виробництва як інтегруючої, об’єднуючої суспільної сили. Науково-технічний процес, перетворення науки у безпосередньо виробничу силу, революція у сфері засобів масової комунікації полегшують здійснення цього завдання. Це стало новим історичним кроком на шляху створення реальних передумов як для матеріальної, так і для духовної інтеграції.

У підрозділі 4.4 – «Постмодернізація глобальної економіки і інституційні трансформації суспільної системи в сучасному транзитивному розвитку» – уточнено, що сучасні зміни в природі глобального індустріального суспільства призвели до того, що вузькоспеціалізований аналіз ринкового механізму не може вже надати реального уявлення про структуру глобальної інституційної суспільної системи: держава стала невід'ємним елементом функціонування економіки та освіти, і в певному значенні усе суспільство перетворене в економічний апарат і навпаки, спостерігаємо масштабне явище державно-політичного і соціального інтервенціонізму в економічну систему. Швидкому поступові глобалізації сприяє бурхливий розвиток інформаційних і комунікаційних технологій та опанування світом ідеї мережевого способу організації суспільної діяльності. Цей спосіб став безальтернативним для інформаційного середовища, фінансової, торгової, телекомунікаційної, транспортної та інших систем взаємодії між людьми. Він є головним двигуном майбутнього розвитку – економічного, наукового, культурного і соціального. Втім, такий вплив на культуру окремих країн може мати небажані наслідки, коли їхні традиційні культурні цінності опиняються під загрозою. Потрібні нові знання і навички, щоб уміло використовувати нові ідеї та нові технології та ефективно працювати з ними. Ці особливості суспільного розвитку обумовлюють швидкі зміни в різних сферах людської діяльності. Сучасні тенденції глобального суспільства призвели до того, що суспільна практика, освіта і виховання, економіка і політика, системи управління/самоуправління стають автономними інтегрованими сферами суспільного розвитку, отримують можливість не підмінювати одна одну, а лише взаємно обмежувати та доповнювати.

У підрозділі 4.5 – «Сучасна криза експансії неоліберального імперіалізму і перспективи світової глобалізації» – здійснено обґрунтування положення, що мета деглобалізації полягає у тому, щоб вийти за вузькі рамки концепції економічної ефективності, в якій головною мотивацією є зниження собівартості, незалежно від того, які соціальні та екологічні лиха можуть стати результатом цього процесу. У зв'язку з цим перед академічною наукою, громадянською практикою виникають проблеми принципово нового характеру. Такими проблемами є: розробка концептуальної соціально-філософської моделі інституційного виміру глобальних суспільних трансформацій і механізмів, які забезпечують гармонійне поєднання співпраці і взаємодії в суспільних відносинах, раціонального планування і суспільної регуляції розвитку, виробництва і споживання в економіці, наповнення споживчого ринку товарами і послугами, усунення диспропорції між інтелектом і морально-духовним розвитком соціуму, прискорення окупності капітальних вкладень, орієнтація на прогресивні технології в технологічно-індустріальних стратегіях. При цьому особливе місце займає проблема забезпечення стабільного зростання якості і перспективності сталого глобального суспільного розвитку. Концепція деглобалізації також ґрунтується на тому, що соціально-економічні моделі, що претендують на загальний характер, які пропонує неолібералізм або централізований бюрократичний соціалізм, не можуть нормально функціонувати і не в змозі забезпечити стабільний суспільний розвиток. Соціально-економічна різноманітність, подібна існуючій у природі, повинна сприйматися як нормальне явище, яке слід всебічно підтримувати.

У п’ятому розділі – «Сучасні інституційні трансформації форм, рівнів і моделей розвитку глобальної системи в контексті концепції глобально-стадіального розвитку» – з’ясовано, що в суспільстві за умов прогресуючої глобалізації обов’язково будуть нарощуватися стратиграфічні тенденції. Вони виявляться у полярній елітизації тих шарів суспільства, які успішно адаптуються до вимог і викликів глобалізації, й маргіналізації інших, адаптивно менш спроможних. При цьому елітизація й маргіналізація буде охоплювати різні сфери діяльності – інтелектуальну, матеріальну, політичну та інші.

У підрозділі 5.1 – «Інституційні тенденції індустріального розвитку сучасного глобального суспільства» – здійснено обґрунтування положення, що пануючі сектори капіталу мають спільні інтереси по управлінню своїми прибутками в новій імперіалістичній системі, а справжні проблеми, які вислизають від пануючого дискурсу глобалізації, пов'язані з суперечністю між логікою глобалізованого накопичення пануючими секторами капіталізму центру («олігополіями») і «політикою» системи. Ці теорії також розробляють моделі створення демократичних, народних і національних гегемоністських блоків, здатних подолати силу, представлену як постімперіалістичними, так і компрадорськими гегемоністськими блоками. Створення таких блоків відбувається в конкретних умовах, які дуже сильно відрізняються в різних країнах, оскільки загальної моделі ще не існує. Їх зараз можливо розподілити на чотири групи. Перша група – світова ортокапіталістична система. Друга – стара залежна периферія. Третя – соціоісторичні системи, які раніше входили нe входили безпосередньо у дану глобальну систему, а зараз вступили на шлях впровадження її моделі. Усі вони знаходяться у різній мірі залежності від глобального центру і у всіх них формується периферійний капіталізм. Це – нова залежна периферія. Разом друга і третя групи утворюють залежну периферію нової епохи. Четверта група – країни, що зберегли свою незалежність від центру. Соціори (соціоісторичні системи) першої, другої і третьої груп інтегруються у світову суперсистему, але в абсолютно різній якості. Ортокапіталістичний центр завжди експлуатував і зараз продовжує експлуатувати значно розширену світову систему паракапіталістичної периферії.

У підрозділі 5.2 – «Теорія «імперії» і «множини» та критика апологетики постімперіалістичної глобальної експансії» – виявлено, що результат світового економіко-фінансового і політичного експансіонізму – глобальний імперіалізм – пройшовши модифікації після першої і другої світових воєн, поєднався з політичним проявом процесу нагромадження капіталу в його конкурентній боротьбі за залишки некапіталістичного світового середовища. В умовах глобалізації централізація олігополістичного капіталу призвела до становлення однієї нової загальносвітової системи «колективного» імперіалізму зі спільними експлуатаційними та гегемоністськими інтересами – «імперії» («неокапіталізму»/«постімперіалізму». Дослідження концепції і моделей т.зв. «імперії» – «постімперіалізму» – важливе сьогодні для обговорення і розуміння наступних проблем: ступінь адекватності аналізу головних моделей розвитку і кризи капіталізму («пізнього» капіталізму, індустріалізму, посткапіталізму тощо); природа сучасних проявів соціальної революції; трансформацій ідеології світового і суспільного розвитку; перспективи функціонування ринкової економіки; доктрина глобалізації та її ідеологічне прикриття. Поєднання демократичних досягнень і соціального прогресу буде частиною тривалого переходу до нової, якісно відмінної системи світового устрою, разом із утвердженням автономії народів, націй і держав, яка надасть можливість замінити багатобічною глобалізацією одномірну глобалізацію, яка нав'язується пануючим капіталом і, таким чином, поступово знищити постімперіалістичну систему.

У підрозділі 5.3 – «Глобальна імперія як форма сучасного постімперіалізму в концепції «суспільної демократичної множини»» – з’ясовано, що завоювання демократії призвели до закріплення у розвинених державах громадянсько-політичних свобод, формально-юридичної рівності всіх громадян, широкої системи соціального захисту. Цей стан є зручною основою для поступового подальшого суспільного розвитку. Йдеться про зміну сутності суспільства – доповнення до наявних соціальних завоювань розширеної системи відносин самоврядування (у суспільній, виробничій і політико-державній сферах), зменшення простору відносин адміністрування, найманства та експлуатації. Рух від загального до конкретного, коли до процесів пізнання постійно залучається соціальний контекст, надає можливість адекватно, в руслі системного підходу, визначити провідну логіку розвитку в умовах світової глобалізації та інтегративних процесів, які охоплюють не лише сферу економіки і політики, а й в значній мірі, особливо і систему громадянської інституалізації, глобалізаційну парадигму. Ідея деліберативного самоуправлінського устрою суспільства є протилежністю як командно-адміністративному типу управління, так і тотально-дерегульоваованим системам. Демократичне самоврядування має бути досить гнучким, тобто маси повинні мати можливість вільно обирати із числа різноманітних альтернативних проектів, мають самі вирішувати, яка частина продукту і управлінської влади повинна розподілятися на тому чи іншому рівні суспільства.

У підрозділі 5.4 – «Трансформація інститутів суспільства і суспільної практики в умовах неоіндустріального розвитку» – уточнено, що в соціально-інституційній інтерпретації терміни «економічний», «політичний» та «ідеологічний» мають у ньому більш широке значення, ніж звичайно, і фактично включають у себе більшість аспектів соціального життя. Це виявляється у «відносній автономності» рівнів і двозначності причинних зв’язків між ними. Політика та ідеологія не є простим наслідком економіки, їх відносини не мають жорстко детермінованого характеру. До того ж вони здатні здійснювати зворотний вплив на економічні відносини. Кооперативні зв'язки всередині суспільств обумовлюють їхню системність відносно компонентів суспільства, а політична автономність (значна саморегулятивність у сфері владних відносин) обумовлює їхню системність відносно інших суспільств. Базовим у цьому випадку є поняття «практики», яка розглядається максимально широко – як актуалізація висхідних аспектів соціальної і громадянської, виробничої і політичної, психічної і лінгвістичної та інш. суспільної поведінки людини: прагнення і вибору. У цьому контексті особисте буття як сукупність різних конкретних практик, які піддаються аналітичному розподіленню, внаслідок чого з множини їхніх різновидів є можливим виділити основні з них: економічну, політичну та ідеологічну, вважаючи їх основними для будь-якого суспільства та індивіда. У взаємовідносинах основних рівнів суспільної організації кожен з них володіє власною сукупністю елементів і власною логікою відношень цих елементів, їх внутрішньою структурою. Тому кожен з цих рівнів має власне реальне існування і зв‘язки між ними мають комплексний характер, до того ж вони здатні здійснювати зворотний вплив один на одного.

У підрозділі 5.5 – «Соціальна філософія інституційного системно-стадіального розвитку і аналіз альтернативних перспектив розвитку сучасного глобального суспільства» – здійснено обґрунтування положення, що кожна соціально-історична інституційна система (т.зв. «соціор») локалізована у часі і просторі. Соціоісторічна інституційна система є окремим конкретним суспільством, яке є відносно самостійною одиницею соціально-історичного розвитку. Декілька регіональних систем соціоісторичних організмів можуть у свою чергу утворювати соціорну систему вищого порядку (соціорну надсистему). Не виключене існування і ще ширших об'єднань. І кожна з соціорних систем будь-якого ієрархічного рівня теж є суб'єктом історичного процесу. Однак, всесвітній соціор не є (принаймні зараз і в осяжному майбутньому) соціально-історичною системою в абсолютно точному сенсі цього терміну. Його виникнення не є зникненням раніше існуючих окремих конкретних суспільств. Вони зберігаються, але при цьому стають частинами всесвітнього соціоістору. Тому останній швидше за все повинен бути названий не стільки системою, скільки соціоісторичною інституційною надсистемою (глобальною суспільною суперсистемою). Глобальна суперсистема формується на ґрунті існуючих соціоісторичних організмів і на глобальному інституційному рівні світовий «центр» і «периферія» почали ставати суспільними класами, але такими, які на відміну від звичайних класів безпосередньо складаються не з людських істот, а з соціоісторичних систем. Такого роду соціальні класи можна було б назвати глобальними класами. Таким чином, виникнення світової соціоісторичної надсистеми є становленням глобального класового суспільства з його класовою боротьбою в найрізноманітніших формах. Історія сучасного суспільства набуває рис глобальної класової боротьби.

У шостому розділі – «Суспільні та інституційні трансформації в сучасних індустріальних системах і нові альтернативи глобального суспільного розвитку» – здійснено узагальнюючі висновки щодо політико-економічних, світоглядних, технологічних трансформацій суспільства як соціальної революції.

У підрозділі 6.1 – «Модернізація інституційного розвитку і потенціал антропологічно-соціальної революції в ціннісно-нормативному вимірі сучасного суспільства» – уточнено, що ефективні громадянські асоціації будь-якого рівня і типу здійснюється не на основі рішень більшості і навіть не тільки на основі суспільного консенсусу, а на ґрунті внутрішньої узгодженості суспільних орієнтирів і ціннісних прагнень. Суспільство в перспективі має стати самокерованим. Зміст соціальної системи в цілому розглядається як результат взаємовідносин протиріч різних рівнів суспільного життя (економічного, політичного, ідеологічного). Ці взаємовідносини можуть бути двох різновидів: або протиріччя різних рівнів посилюють одне одного, або вони взаємно гасяться. Результатом першого різновиду взаємовідносин буде революція у широкому смислі (як тотальна трансформація соціуму, його інститутів і типів світосприйняття), а результатом другого – стагнація і занепад. Особистісна поведінка є досить сильно детермінованою внутрішніми соціальними структурами. Діяльність створює враження «свободи вибору», а основою створення враження слугує існування «ідеологічного апарату». Цей апарат вже існує до нашого народження, і жорстко нав’язує більшість суспільних ролей, які ми можемо обрати у нашому соціальному житті. На зміну системі «людина-річ-людина», повинна прийти інституалізована система «людина-людина», де відносини будуть безпосередньо суспільними, розумними. Але такі відносини вимагають і певних людей – всебічно розвинених, здатних орієнтуватися у всіх суспільних відносинах. В ідеях Р.Курца, Г.Райхельта, А.Екснера, А.Яппе, Ш.Муфф, О.Лафонтена, Е.Лакло, А.Негрі, І.Месароша звертається увага на взаємозв’язок громадсько-колективних дій, інтерперсональної взаємодії з типом інституційних процесів, ідеології і суспільного розвитку в контексті альтернативних перспектив глобального соціуму. Видається суттєвим та обґрунтованим твердження, що ефективні громадянські асоціації будь-якого рівня і типу здійснюється не на основі рішень більшості і навіть не тільки на основі суспільного консенсусу, а на грунті внутрішньої узгодженості суспільних орієнтирів і ціннісних прагнень.

У підрозділі 6.2 – «Лібертарна альтернатива інституційної моделі суспільства як комунітарна стратегія деконструкції «Spätkapitalismus»» – виявлено, що в сучасних суспільних умовах саме людина як громадянин (соціум) і працівник (виробництво), вже не є об'єктом-виконавцем, а від неї самим соціальним життям вимагається активна позиція, завдяки чому стимулюється творчий підхід, формується особиста відповідальність за результати власної праці та суспільної діяльності і діє вона заради спільних цілей (соціуму, підприємства), участь працівників (виробництво) і громадян (суспільство) в структурах суспільних інститутів. В сучасних суспільствах можна виявити три нерівні соціально-економічні сфери. Це перш за все держава як інституціоналізована сфера влади і панування, потім – капіталізоване суспільство сучасної глобальної неоліберальної моделі «Spätkapitalismus» («пізнього капіталізму»), яке створює неінституціоналізовану основу держави і також пройняте духом і логікою панування, ієрархії та експлуатації, і, нарешті, елементи альтернативного глобального суспільства (у потенціалі – лібертарного), що само організаційно й самоуправлінськи розвивається знизу, яке прагне звільнитися від панування, ієрархії та експлуатації. Досліджено специфіку стратегій суспільного розвитку і взаємодії самоорганізаційних, субсидіарних, самоуправлінських (лібертарних) структур та інститутів влади в умовах глобалізації в сучасних розвинених індустріальних системах.

У підрозділі 6.3 – «Соціальна динаміка процесів самоорганізації в умовах глобалізаційних та трансформаційних змін соціальних інститутів» – здійснено обґрунтування положення, що «соціальне несвідоме» (норми і стереотипи, ідентифікація, наслідування, соціально-культурні міфи тощо) у своїй основі детермінується суспільством, яке породжує ірраціональні пристрасті і наділяє своїх членів різноманітними вигадками, перетворюючи таким чином істину у полонянку хибної раціональності. Репресивне несвідоме у своїй основі є соціальним. Фундаментальні протиріччя індивідуально-соціального життя виникають внаслідок ірраціональності соціальних інститутів і структур. Традиційно суспільно-практичний процес укладався в формулу S ® О, де суб’єктом виступав управлінець, державні, владні інституції, а об’єктом – людина, зокрема – громадянин. Зараз це співвідношення не досить ефективне. Той, ким управляють, також має стати суб’єктом суспільної практики. S S відношення – це активна співпраця, в результаті якої людина здобуває цінності, норми (суспільство, держава і соціальні інститути) та знання, уміння і навички (суспільна практика), а соціальні інститути і сфера влади, управління – суспільну легітимацію. Соціальні системи є різновидом природних систем і їм теж властива самоорганізація. Соціальні системи самоорганізовуватимуться відповідно до суб'єктивних законів і тих об'єктивних законів, які стають найбільш важливими для даної системи. У цьому відношенні спільним об’єктом для них виступає самоуправлінська, соціально-ціннісна творчість в процесі громадянської інституалізації, на які спрямована співпраця. Сьогодні S-S відношення опосередковане спільними інституційними умовами – сучасними технологіями, що робить класичну дихотомію трьохчленною. До цих, опосередковуючих суб’єкт-суб’єктне відношення умов, вони мають однакове відношення, як до засобу активізації і спрямування соціально-інституційного, соціально-організаційного процесу.

У підрозділі 6.4 – «Постіндустріалізм та альтернативи суспільного розвитку в моделі інституційного самоуправління» – уточнено, що метою аналізу соціальної деліберативної теорії є визначення ключових рис і механізмів побудови суспільства, в якому немає незалежних від волі людей суспільних і виробничих відносин, тобто в якому скасовані відносини примусу і панування одних людей над іншими. Контроль над процесами виробництва і суспільного функціонування повинен перейти до безпосередніх учасників суспільного виробництва. Попередні об'єкти виробництва і управління (люди) повинні стати суб'єктами виробничої, суспільної організації і управління з метою реалізації своїх і колективних, загальносуспільних потреб і здібностей. Створюється система спільних стимулів і спільної зацікавленості завдяки спільній участі в управлінні, яке в результаті набуває рис самоуправління. Формування громадянських структур в умовах глобалізації постає як процес реформування інститутів суспільства і систем самоуправління. Розвиток даного типу інститутів громадянського соціуму, соціальної інтеграції означає розвиток у членів суспільства суспільної самосвідомості, творчої самостійності, незалежності суджень у поєднанні з громадянською відповідальністю, повагою до поглядів інших, почуття самоповаги, здатності орієнтуватися у світі інтелектуальних і духовних цінностей, уміння приймати рішення і відповідати за свої дії.

У підрозділі 6.5 – «Субсидіарно-деліберативні моделі інституційного розвитку в умовах глобальних суспільних трансформацій» – з’ясовано, що у концепціях субсидіарного суспільного розвитку розвиваються моделі соціальної революції (Е.Мандель, І.Месарош, О.Лафонтен, А.Горц, А.Бадью, М.Хардт, П.Кокшотт,), під якою розуміють необхідність солідарних дій людства щодо вирішення глобальних соціальних проблем. Субсидіарна громадянська демократія (термін так званої «Субсидіарної соціальної школи», яка охоплює суспільствознавчі студії таких дослідників, як Р.Курц, Г.Райхельт, О.Лафонтен, Т.Майєр, Г.Вайссер, С.Міллер та інш.), розглядає нинішній стан суспільства як тимчасовий, етапний, потребуючий перманентних соціальних змін. Безперервність процесів глобальної громадянської інституалізації в світовому суспільному розвитку, якісне управління ними, їхня інтенсивність можуть бути забезпечені лише за суспільних умов принципово нового демократичного характеру, внаслідок чого постає потреба інтегративної концептуалізації та наукового синтезу існуючих концепцій та теорій відповідного напряму і результатом дослідження є також обґрунтування критеріїв для оцінки якості процесу демократизації суспільства, до яких можуть бути віднесені: формування організаційної свідомості соціальних суб’єктів – громадян, кількість переданих під вплив системи самоврядування напрямів суспільно-громадянської діяльності або відсоток прийнятих органами самоврядування управлінських рішень, організаційна свобода особистості у суспільстві та його інститутах і структурах. Завданням «деліберативного комунікативного розвитку» на суспільному, політичному і економіко-виробничому рівнях є досягнення стану безконфліктності на основі узгоджених дій, що спрямовані на задоволення спільних інтересів, участь громадян (суспільна громадянська інституалізація) в структурах управління. В даній теорії відбувається еволюція розширення до інституційного рівня сфер самоуправління, тому в концепціях громадянської інституалізації та суспільної практики є необхідним формування нової стратегії, початком чого є злам традиційних стереотипів в соціальному мисленні і суспільній практиці.