Коломієць, Олена Германівна. Філософська парадигма упередження агресивності у сучасному суспільстві

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність досліджуваної теми, сформульовано мету, об’єкт та предмет дисертаційного дослідження, визначені ключові дослідницькі завдання, подана наукова новизна, продемонстровані методологічні основи дослідження, сформульоване теоретичне і практичне значення отриманих у роботі результатів, рівень їхньої апробації.
Перший розділ – «Теоретико-методологічні засади дослідження феномена агресивності» – присвячений аналізу феномену агресивності у проблемному полі соціальної філософії, дослідженню природи та сутності зазначеного феномену, а також виявленню психологічних особливостей агресивності особистості.
У підрозділі 1.1. – «Феномен агресивності в сучасному філософському дискурсі» – зазначається, що агресивність є комплексним соціальним явищем і предметом міждисциплінарних досліджень. Філософська рефлексія щодо агресії піднімає питання про те, чи є агресія певною сутнісною ознакою людського буття. У класичній філософії існують дві позиції стосовно цього питання. З одного боку, людину вважають істотою, не схильною до агресії (як поведінки, спрямованої на заподіяння шкоди іншим людям). Агресивність виявляється в людях лише в ситуації, коли вони позбавлені можливості вдовольнити свої природні та соціальні потреби (позиція А. Маслоу). Протилежний субстанційний підхід полягає в тому, що в людській природі сутнісно присутня схильність до агресії. Вона є неодмінним елементом її буття, оминути який неможливо (позиція З. Фрейда). Ці субстанційні підходи згодом лягли в основу теорій агресії в соціальній психології та соціології.
Ціннісний аспект аналізу проблеми людської агресії ґрунтується на припущенні про існування людини та її життя як певної безумовної цінності. Апеляція до універсальності цієї ідеї, формує основи філософського дискурсу про права людини (Ю. Габермас, К. Апель). Будь-які вчинки, що ставлять під загрозу дані права – розглядаються як агресивні. При цьому, розрізняють інструментальну (вимушену) та спрямовану агресію.
Інша філософська точка зору на проблему людської агресії ґрунтується на ідеї про те, що агресія є, в першу чергу, певною соціальною практикою, яку засвоює людина у процесі свого життя. Той чи інший тип соціальних інституцій реалізує різні типи агресивної поведінки, легітимуючи одні та заперечуючи інші. В такому разі, на методологічному рівні, аналіз людської агресивності
11
представляє собою аналіз дискурсивних практик вкорінених в тому чи іншому соціумі довкола теми агресії.
Згадані філософські методологічні підходи лежать в основі сучасних практик викорінення агресії чи її профілактики у соціальній психології, соціології та політології. Проблему агресії намагаються вирішити на макро- (суспільство, держава), мезо- (громада) та мікро- (сім’я) соціальному рівнях, а також реалізуючи ці впливи через різноманітних соціальних агентів. Тобто, змінюючи старі чи впроваджуючи кардинально нові інституційні практики – служби сімейного консультування, громадські рухи та організації, міжнародні агенції з розвитку.
При цьому, згідно з результатами даного дослідження, ми прийшли до висновку про те, що в умовах сучасного світу, з глобальними комунікаціями, мультикультурністю та боротьби за ресурси, формуються нові види формати агресії та форми її упередження.
У підрозділі 1.2. – «Природа, сутність та основні вияви агресивності» – зазначається, що науковці, які займалися феноменом агресії, висували різні підходи щодо природи агресії, основних причин її прояву та чинників, що впливають на агресивність. Є різні точки зору щодо тлумачення агресивності, проте в підрозділі розглянуто три основні. Перший, що базується на теорії інстинктів і потягів розробниками якої були З. Фрейд, К. Лоренц, В. Мак-Дугал та інші. Згідно цієї теорії агресивність є природною внутрішньою властивістю людини, формою поведінки, яку визначають вроджені інстинкти і потяги, і яка спрямована на інших людей. Наступний підхід. це фрустраційна теорія агресивності (Л. Берковіц, Д. Долард). З позиції даної теорії агресія є наслідком фрустрації, тобто перепони, що з’являється на шляху цілеспрямованої дії особистості або досягнення нею цільового стану. Ще одне тлумачення агресивності пов’язане з теорією соціального научіння, розробниками якої є такі вчені як: Р. Уолтерс, Д. Річардсон, А. Бандура, Р. Берон тощо. З точки зору даної теорії, агресивність набувається (так само, як і інші моделі поведінки) в процесі набуття індивідуального досвіду міжособистісної взаємодії. Наприклад, А. Бандура зазначає, що індивід переймає агресивність як дієву модель поведінки, спостерігаючи та аналізуючи вчинки інших людей, а не навчається агресивності лише тому, що дана модель може бути корисною для його існування. Серед факторів які впливають на процес зародження, формування та реалізації людської агресивності в підрозділі розглядаються ситуативні фактори (кліматичні умови; соціально-культурні чинники; стресові ситуації; спостереження моделей агресивної поведінки інших людей в реальному житті, та на екранах телевізорів; внутрішній дискомфорт тощо); особистісні чинники (підвищена ворожість, дратівливість, тривожність, депресивні стани тощо); соціальні та психологічні чинники.
Взагалі, виникнення і розгортання агресивної поведінки доволі складний процес, оскільки він зумовлений взаємодією багатьох факторів і має багато варіантів свого втілення. Тому шукаючи пояснення агресивної поведінки беруться до уваги різні чинники і соціологічні, і психологічні, і біологічні, і
12
генетичні, які дозволяють ширше розкрити таке складне і багатогранне явище як агресія. Так, біологічні фактори дають змогу пояснити агресивну поведінку як наслідок перенаселення і природну потребу відстоювати власну територію. В свою чергу психологічні фактори постають як неминучі наслідки блокування в процесі досягнення конкретної мети. Генетичні – представляють агресію як природжену властивість, що зв’язується з присутністю певного гена. А соціологічні фактори, поєднують розвиток агресивної поведінки із ідеєю ініціації.
Агресія має різноманітні вияви серед яких виокремлюють два основні типи: цільову та інструментальну агресію. Цільова агресія трактується як наперед спланований акт, який має на меті завдати шкоду або збитки певному об’єкту. Інструментальна – є засобом досягнення якогось результату, який за своєю природою не є актом агресії. Доволі розповсюдженою також є репрезентація агресії у вигляді дихотомії: активна та пасивна, пряма та непряма, фізична та вербальна.
Підрозділ 1.3. – «Психологічні аспекти агресивності» – аналізує такий психологічний вияв особистості як агресивність, яка вважається стійкою особистісною рисою, і полягає в готовності до агресії, а також в силу тих обставин, що людина по своїй природі є схильною до сприймання і інтерпретації поведінки іншої людини, як ворожої. Отже, агресивність, як стійкий елемент структури особистості, здатна визначати загальну тенденцію поведінки. Індивідуальні риси характеру, які можуть бути внутрішніми чинниками виявів агресивності, визначають ймовірність того, чи стане певна особа агресором чи жертвою. Риси характеру людини зумовлюють її схильність до агресії, та є доволі стійкими самі по собі. До того ж ці риси зберігаються протягом тривалого часу і можуть впливати на поведінку людини в найрізноманітніших обставинах. В агресивній поведінці психологічних характеристик звичайних особистостей (без психопатологій) беруться до уваги наступні особистісні риси: страх несхвалення іншими, дратівливість, схильність вбачати ворожість в діях інших (упередженість атрибуцій ворожості), впевненість індивіда, що він господар своєї долі за будь-яких ситуацій, схильність відчувати сором, а не вину в багатьох ситуаціях. Як окрему категорію агресорів виділяють екстремістів, тобто тих людей які доволі часто, чи в крайніх формах виявляють агресію.
З погляду Е. Фромма, існує дві форми вияву наступальної агресивності. Перша – філогенетична форма, яка є спільною як для людей, так і для тварин. Це закладений від природи імпульс до нападу чи втечі – залежно від ситуації, коли раптом виникає небезпека для життя індивіда. Така захисна, або доброякісно-оборонна агресія спрямована на виживання самого індивіда чи його роду. Така агресія, зазвичай, має біологічний вигляд вияву і затухає у випадку зникнення загрози. Друга форма вияву наступальної агресивності – жорстокість. Це «злоякісна», деструктивна агресивність, властива тільки людині й практично відсутня у тварин. У такої агресії відсутня філогенетична програма, вона не спрямована на біологічне пристосування і жодною мірою не
13
слугує досягненню конкретної мети. З огляду на це, Е. Фромм розглядає взаємну залежність між доброякісно-оборонною і злоякісно-деструктивною формами агресії крізь призму відношення інстинкту до характеру, вдачі індивіда. Тобто вчений вважає за необхідне розмежувати закорінені у фізіологічних потребах природні ваблення і специфічні людські пристрасті, які мають власним джерелом характер особистості.
Крім того, внаслідок еволюційного розвитку людина набула специфічних властивостей психіки, що притаманні лише їй, не маючи аналогії в інших видів. До них, насамперед, належать свідомість людини, її уява та розум, які, тим не менше, не можуть існувати поза реальним світом. Світогляд може мати примітивні форми, як це буває у представників диких племен, чи навпаки, доволі складним, як в сучасному глобальному цивілізованому суспільстві. Проте, в центрі зазначеної структури, як своєрідної «карти світу», задається певна система координат, використовуючи яку людина може регулювати власну поведінку й одержувати ціннісні орієнтири.
Виявлення агресивної поведінки є складним процесом, в якому може взаємодіяти безліч факторів і який може розгортатися різним чином. Водночас у ньому обов’язково виявляються різні психологічні чинники. Індивідам часто приписується психологічна агресивність, хоча остання виявляється лише рисою їхнього характеру. Але якщо вона використовується для придушення психічного стану іншої людини, цілком слушно називати таку агресивність психологічною.
Водночас звертається увага, що агресивність як особистісна риса може надавати взаємодії деструктивності і може набувати різноманітних форм – від ворожнечі, помсти, зухвалості, заздрощів до зневаги, образи, лайок, погроз, знищувальної критики партнера тощо. Зокрема, такі особистісні риси людини, як лицемірство, обман, брехня, егоїзм, є водночас і підставами і формами деструктивної взаємодії, що супроводжують різні вияви агресивності. Вони визначають поведінку особистості, що спрямовується на те, щоб отримати особистісну вигоду за рахунок інтересів когось іншого.
Другий розділ – «Соціокультурні аспекти упередження агресивності» – присвячений аналізу соціальних детермінант феномену агресивності, дослідженню потенціалу культури в упередженні агресивності, а також можливостям сімейного виховання у питанні упередження та мінімізації агресивності.
Підрозділ 2.1. – «Сучасні соціальні детермінанти феномену агресивності» – аналізує соціальні виміри феномену агресії, які відзначаються тим, що в суспільстві вона не виникає без певних мотивів і настанов, і тому це явище більш складне, аніж тваринна агресія. Агресія яка існує в природі постає передумовою для виникнення насильства в соціальній площині, де вона отримує специфічні риси і якості у порівнянні з агресією хижаків в природному середовищі, і в силу цього в соціалізованому виді постає як насильство. Соціальне середовище, є певною структурою в середині якої людина отримує своєрідну «систему координат», використовуючи яку вона отримує можливість
14
певним чином регулювати власну поведінку і отримувати ціннісні орієнтири. Соціальна теорія пояснює прояви насильства і агресивності людей тими соціальними відносинами, які склались в суспільстві, і передусім боротьбою людини за існування, ресурси та владу. А високий або низький рівень агресивності особистості є результатом її соціалізації.
Серед соціальних детермінант феномену агресивності в сучасному суспільстві нами виділено ряд таких факторів як: негативний приклад культивування в суспільстві насильства та жорстокості, слабка правова база , а також низька ефективність діяльності правоохоронних органів в державі. Але найбільшу загрозу складають сформовані в суспільній свідомості уявлення відносно того, що насильство отримало широкого розмаху, а рівень покарання (наприклад, розкриття здійснених злочинів) залишився критично низьким. В підрозділі також проаналізовано концепції ненасильницького вирішення різних соціальних конфліктів, та підкреслено, що її сучасне трактування завбачає не лише пасивне спостерігання чи підпорядкування агресії (насильству) в суспільстві, але й чинення активного опору цим явищам без застосування насильства у відповідь. Хоча, нажаль, без застосування відповідного примусу та дисципліни не можна обійтися в суспільстві, аж доки воно не досягне певного (необхідного) рівня свого духовного розвитку та правової культури і поки існує загроза в суспільстві з боку різного роду агресорів. В суспільній площині проблему насильства не можна виключити як явище взагалі, але можна істотно знизити його застосування в суспільстві. З цією метою слід викорінювати самі причини, які спричиняють виникнення агресії та насильства, на скільки це можливо, а також створювати умови, за яких насильство постане неефективним та недоцільним засобом.
Агресивність соціалізується в суспільстві, з одного боку, через негативний приклад (зразок) відношень в суспільстві, а з іншого − через схвалення агресивної поведінки людини з боку інших людей. З позицій суспільної моралі поведінка та вчинки особистості мають відповідати визначеним в суспільстві нормам. Межі цих норм задаються як багаторічними моральними традиціями, а також комплексом існуючих в конкретному соціальному середовищі етичних уявлень,.
У підрозділі 2.2 – «Роль культури в упередженні агресивності» – демонструється роль культури у формуванні «карти світу» людини. Показано, що упередженню «злоякісної» агресії сприяє культура, яка, по-перше, сприяє залученню індивіда до світу прекрасного і формування у нього естетичних смаків та уподобань, по-друге, виступає як система регуляції поведінки індивіда (за допомогою розробки системи легітимних для конкретного суспільства законів та етичних норм), по-третє, є простором, який містить у собі той соціальним ресурс, що наповнює життя індивіда соціальним сенсом. Саме культура має можливість щонайбільше стимулювати ініціативу і самостійність, долати людську пасивність, несамостійність мислення та дії. Смислова домінанта культури – це головний сенс, те загальне ставлення людини до оточуючого світу, яке визначає характер усіх інших стосунків.
15
Впродовж життя людина перебуває в культурному контексті, який формує її, надає розуміння принципів улаштування світу навколо неї а також місця людини в цьому світі. Таким чином культура, окрім природи, охоплює весь відтворений та репрезентований символічним чином світ (Н. Рєзанова). Культура здатна зміцнювати розум людини, гуманізувати її почуття, гартувати волю та розвивати конструктивно-творчі сили та устремління особистості, пробуджувати в ній бажання творити та самореалізовуватись. Саме тому культура – це необхідна передумова подолання такого негативного явища як людська агресивність.
У підрозділі 2.3 – «Упередження агресивності засобами виховання в сім’ї» – розглядаються особливості дитячої агресивності, яка впливає не лише на її зв’язки з навколишнім світом, але й визначає розвиток особистості в цілому, а також проблеми упередження дитячої агресивності, зокрема, засобами виховання у сім’ї. Спостереження демонструють, що найбільш вірогідніше агресивність проявляється у тих дітей, чиї сім’ї характеризуються особливими взаєминами між її членами. Психологи описали такі тенденції як «цикл насильства». Зазвичай,самі діти відтворюють такі види взаємин, які існують між батьками. Дитина копіює тактику батьків для вирішення конфліктів і застосовує її у власних стосунках. Щось подібне відбувається і в середині самої особистості, так званий «принцип спіралі». Дослідники встановили, якщо з дитиною жорстоко поводяться в сім’ї, то це не лише підвищує її поведінкову агресивність, наприклад, з однолітками, але й розвиває її схильність до проявів насильства у старшому віці. Фізична агресія перетворюється таким чином в стиль життя особистості. Отже, певний спосіб життя в сім’ї та стиль спілкування, з великою вірогідністю стають причиною того, що в дитини розвивається і закріплюється девіантна поведінка. Негативний мікроклімат в сім’ї обумовлює виникнення у дитини таких рис, як відчуження, грубість, неприязність, прагнення робити все всупереч волі тих, хто її оточує. За таких обставин створюються об’єктивні передумови для появи агресії. Дитяча агресія виявляється або у формі не деструктивної агресивності, або ворожої деструктивності.
Доволі часто батьки стикаючись з проявами дитячої агресивності припускаються різних помилок. Найпоширенішою помилкою є намагання придушити будь-які її вияви. Це відбувається тому, що батьки, в переважній своїй більшості, ототожнюють поняття агресії та насильства, і тому прагнуть заборонити дітям будь-які ігри, фантазії тощо в яких є вияви ворожості, юкласифікуючи їх як патології. В свою чергу, ті діти, яких за це регулярно карають, згодом починають вважати так само як і їх батьки і як результат стримують та пригнічують такі вияви з усіма неприємними наслідками.
Така позиція є цілковито помилковою, оскільки придушення агресивних виявів не призведе до встановлення в сім’ї стану дружності та врівноваженості, оскільки пригнічена агресія не зникає зовсім, вона певним чином накопичується в дитячому несвідомому і одного дня проривається назовні шаленим вибухом. Вирвавшись на зовні агресивність дитини викликає
16
зустрічну агресію у батьків, і таким чином утворюється замкнене коло, з якого іноді, без допомоги фахівців, його учасники не можуть вийти.
Практика доводить, що між покаранням з боку батьків і дитячою агресивністю існує зв'язок. По-перше, батьки можуть не однаково реагувати на агресивну поведінку своїх дітей в залежності від того, на кого вона спрямована на них, чи на однолітків, що негативно впливає на саму дитину. По-друге, є залежність між агресивною поведінкою дитини та характером і суворістю покарань, а також тим на скільки батьки контролюють поведінку дітей. Взагалі виявлено, що чим жорстокіше батьки карають дитину тим вищий рівень її агресивності. А недостатній контроль з боку батьків призводить до високого рівня асоціальності, яка не рідко супроводжується агресивною поведінкою.
Таким чином, і надмірна поблажливість батьків до дитини, і надто суворі дії з покарання її агресивних виявів з однаковою вірогідністю можуть визначати розвиток агресивності в поведінці дитини. До недоліків сімейного виховання можна віднести багато різних факторів які були розглянуті нами вище. Але ми нагадаємо, що і надлишок вільного часу в дитини, і недостатній контроль з боку батьків, і відсутність захоплень які можуть позитивно формувати особистість, і виховання в неповні сім’ї в якій порушено функціональні зв’язками, і гіперопіка і багато іншого, знаходять своє вираження у вигляді агресивності в дітей.
Слід зазначити, що більшість авторів, які займалися проблемами сімейного виховання дітей, відводили важливу роль ранньому досвіду їхнього виховання у конкретному соціокультурному середовищі, прикладу взаємовідносин і поведінки батьків, сімейним традиціям та емоційному ставленню батьків до дитини.
У третьому розділі − «Освіта як ефективний інструмент упередження агресії» − нами здійснюється аналіз потенціалу освіти для упередження, або ж мінімізації агресії особистості. Зокрема, розглядаються можливості дошкільної, шкільної та вищої освіти у здійсненні упереджу вального впливу на особистість.
У підрозділі 3.1. – «Потенціал дошкільної освіти в упередженні та мінімізації агресії» аналізуються можливості дошкільної освіти щодо зменшення агресивності особистості. Освіта, в широкому розумінні цього слова, є не лише цілеспрямованою пізнавальною діяльністю з отримання знань, але й процесом формування характеру особистості.. Вихователь системи дошкільної освіти має таким чином організувати навчальний процес, щоб максимально активізувати пізнавальні і творчі можливості учнів, застосовувати різні засоби і прийоми співпраці між учнями і вчителем, проводити групову і індивідуальну роботи, що в підсумку сприятиме розвитку інтересів дітей, їх позитивному ставленню до інших, терпимості в поведінці, дисциплінованості, доброти тощо.
У дошкільній освіті, орієнтованій на упередження агресивності, має враховуватись вплив загальноцивілізаційних тенденцій розвитку (пов’язаних з переходом до нового типу інформаційного суспільства або суспільства знань)
17
на сучасній концепції педагогічної освіти. Також дошкільна освіта повинна бути дієвим інструментом впливу на світогляд майбутнього активного члена суспільства, редукуючи ще й негативні впливи, зокрема, агресивні мотиви сучасного телебачення, комп’ютерних ігор, сучасних книжок тощо.
Враховуючи особливості мисленнєвої діяльності дітей дошкільного віку (образне мислення), продуктивним засобом упередження агресії є використання потенціалу арт-терапії (зокрема, малювання, казкотерапії тощо). Дошкільна освіта має розбудовувати гуманістичні стратегії упередження та мінімізації агресивності з урахуванням досвіду комунікації дитини та членів родини, оцінюючи перспективи розбудови взаємин в сім'ї та екстраполюючи їх на потенційні перспективи формування агресивних моделей поведінки під їхнім впливом.
У підрозділі 3.2. – «Шкільна освіта та феномен агресивності» досліджується потенціал шкільної освіти в упередженні та мінімізації агресивності. Упереджуючи агресивність школярів, на перше місце вже виходять проблеми забезпечення систематичного контролю з боку вчителів як за самою навчальною діяльністю, так і проведення індивідуальних консультацій, кураторська робота тощо. період навчання у школі є складною фазою становлення механізмів поведінки школярів, а проблемне поле утвердження механізмів неагресивного мислення не завжди є продуктивним у вітчизняних реаліях.
За допомогою пізнавальної активності дитини можна активізувати фактори, які сприяють мінімізації виявів агресивності в ході навчально-виховного процесу. Для упередження агресивності в системі освіти важливою є її гуманітарна складова, до якої відносять ті дисципліни, які формують знання про людину і суспільство, історію, культуру, мистецтво, моральні цінності тощо. Для того, щоб гуманістична вихована система була ефективною, важливо об’єднати і дітей, і дорослих в спільний колектив, який звичайно буде різнорідним за своїми функціями, але єдиним цілим за своєю суттю.
Основою комунікації в шкільній освіті повинна бути взаємна повага до свободи, коли учень не відчуває себе пригнобленим та затиснутим у суворі рамки диктатурою викладача. упередженню агресії у школярів сприятиме шкільне освітнє середовище, побудоване на принципах продуктивної діалогічної взаємодії між вчителем та учнем: саме така освітня модель є засобом утвердження ідеалів взаєморозуміння, стратегій взаємного розвитку, взасадничених на принципах неагресивного зняття протиріч, які закономірно можуть виникати в процесах навчання та виховання. Зазначені підходи є дієвими інструментами упередження набуття легітимного статусу агресивним моделям поведінки школярів, а вчитель постає в якості активного носія демократичної суб’єкт-суб’єктної освітньої моделі, здатної збалансовано реалізувати свободи учня в продуктивних формах, коли будь-які конфлікти вирішуються на засадах взаємної поваги та раціональності.
У підрозділі 3.3. – «Агресивність та засоби її упередження у вищій освіті» аналізується потенціал вищої освіти щодо мінімізації та упередження агресії.
18
Система вищої освіти має справу із дорослими сформованими особистостями, що якісно відрізняє, на нашу думку, освітній інструментарій профілактики агресії. При цьому, додаткової уваги заслуговують широкі процеси інтернаціоналізації вищої освіти як закономірний результат впливу глобалізації на систему вищої освіти.
З одного боку, гуманітарна освіта в Україні повинна мати національний характер. Але це не означає, що вона прагне піднести український народ над іншими. Національний характер гуманітарної освіти ні в якому разі не має на меті викликати агресивності щодо інших народів, націй, культур тощо, вона лише прагне утверджувати український народ як рівний з-поміж інших народів світу, який хоче жити в мирі з іншими народами, та як народ зі своєю самобутньою історією, культурою, державністю тощо.
Особливої уваги заслуговують ідеї національного виховання в контексті утвердження полікультурного освітнього простору. Студенти мають долати культурні обмеження в бік утвердження ідеалів глобального ґатунку це має дистанціювати студентів від потенційних проявів агресії та утвердити дискурс плідної взаємодії із «Іншим». студенти мають, з одного боку, залишатись патріотами та носіями національних ідей, проте усвідомлювати сучасну геополітичну картину світу та бути здатним до інтеракції із представниками інших культур глобального світу, яка була б позбавлена агресивних чи дискримінаційних проявів. Продуктивним виглядає утвердження в освітній галузі ідей мультикультуралізму в якості політики та практики неагресивного співіснування представників різних культур на засадах толерантності.
У четвертому розділі – «Основні напрями упередження агресивності» – зазнають аналізу можливості упередження агресивності шляхом формування такої риси, як емоційна стійкість особистості, вихованням її комунікативної компетентності, а також використанням мистецтва в якості дієвого інструменту з упередження агресивності.
У підрозділі 4.1. – «Формування емоційної стійкості особистості» – розкривається важливе значення емоційної стійкості як інтегративної властивості особистості, що завбачає готовність психіки до збереження високої функціональної активності в умовах впливу з боку стресорів та фрустраторів (як наслідок адаптації до них), так само як завдяки високому рівню в людини емоційно-вольової саморегуляції, формування якої сприяє упередженню або мінімізації агресивності.
Кожній людині притаманні індивідуальні емоційні властивості, тобто ті особливі, характерні реакції, які яскраво і постійно виявляються в її поведінці. Зазначимо, що емоційна стійкість особистості реалізовується через емоційний інтелект. В широкому сенсі емоційний інтелект розуміється як певна здатність особистості диференціювати позитивні та негативні почуття. Крім того, емоційний інтелект, це також знання людини про те, як змінювати свої емоції з негативних на позитивні.
Емоційна стійкість, так і нестійкість особистості в основі своїй мають емоції, які разом становлять багаторівневу систему емоційних явищ. Для того
19
щоб розібратися в великій кількості емоцій їх прийнято розподіляти на біологічні, соціальні та психологічні. Природу соціальних і психологічних емоцій визначає те місце, яке вони займають в житті людини. Біологічні емоції, в свою чергу, є оцінкою біологічних смислів предметів і узгоджують поведінку з природним середовищем у тварин. Соціальні та психологічні оцінюють соціальні смисли і регулюють взаємовідносини первісної людини у древньому суспільстві. Отже, емоції постають певним регулятором суспільного життя, адже саме через емоції соціальний смисл здійснює підпорядкування поведінки члена соціальної групи (соціуму).
Аналізуючи проблему емоційної стійкості особистості, слід враховувати той факт, що її вияви і характеристики трансформуються разом з переходом індивіда до старшої вікової групи, оскільки в свідомості особистості, по мірі її соціального дозрівання, віддзеркалюється процесуальність формування конкретних намірів, мотивів, збільшується мотиваційне поле тощо. Дослідження вікової специфіки емоційної сфери людини важливе з огляду на тісний взаємозв’язок емоційного і інтелектуального розвитку особистості.
Відносно чинників які впливають на емоційну стійкість особистості то вони можуть бути як об’єктивними, так і суб’єктивними. Серед об’єктивних чинників виокремлюють суспільний стан, тобто рівень стабільності чи нестабільності суспільної системи; ступінь заможності; наявні та легітимні механізми соціальної мобільності; соціокультурні норми; соціальні ресурси. До суб’єктивних чинників відносять: ступінь соціальної компетентності особистості (тобто на скільки адекватно вона може реагувати на різні соціальні процеси та їхні результати); її адаптаційний потенціал; психотип особистості. Емоційна стійкість, як вже було зазначено, обов’язково пов’язана з діяльністю особистості. Оскільки емоційна стійкість особистості прослідковується лише в процесі її діяльності чи в результаті спостереження за її поведінкою.
В підрозділі 4.2. – «Виховання комунікативних компетентностей особистості» – висвітлюються значення здатності до міжкультурних комунікацій у справі подолання та упередження агресивної поведінки в умовах сучасних процесів становлення глобального інформаційного суспільства, що супроводжується інтенсифікацією міжкультурних контактів, обмінів, протиріч та конфліктів. Формування цієї здатності включає низку компонентів, серед яких першочергове значення мають уміння спілкуватися, від успішності в якому залежить комунікативна компетентність, до якої входять: мовна компетентність, як навички розуміти та продукувати необмежену кількість правильних повідомлень; дискурсивна компетентність, як здатність поєднувати окремі повідомлення у цілісні дискурси; соціолінгвістична компетентність, як вміння розуміти та продукувати мовлення в конкретно взятому соціолінгвістичному контексті спілкування; іллокутивна компетентність, як вміння реалізовувати особисті комунікативні наміри, за допомогою використання структури повідомлення; стратегічна компетентність, як вміння ефективно спілкуватися, підбираючи правильну стратегію (а потім, і тактику) спілкування; соціокультурна компетентність, як вміння користуватися
20
соціокультурним контекстом: звичаями, нормами, традиціями, соціальними стереотипами.
До інших компонентів у формуванні здатності до міжкультурних комунікацій належать здатність вести цивілізований діалог на різних рівнях суспільної комунікації, повага до іншої культури, толерантне ставлення до міжкультурних відмінностей, установка на пошук взаємопорозуміння з «Іншим». На практиці міжкультурна комунікація це взаємодія суб’єктів, які представляють різні культури, а тому в них різний світогляд, цінності, правила поведінки тощо. Але в тій чи іншій мірі учасники процесу комунікації завжди відрізняються, і це характеризує комунікацію як таку. Інакшість, тобто відмінність між суб’єктами комунікації хоча і утруднює процес спілкування, але разом з тим є неодмінною його умовою: людина не може існувати одна, а тільки маючи можливість порівнювати себе з іншими, «чужими», вона може повноцінно функціонувати та розвиватися. Таким чином, в будь-якій комунікації передбачено процес подолання відмінності та пошук взаєморозуміння.
Особливу роль при цьому відіграють засоби масової комунікації, що володіють значним потенціалом для упередження агресивності через просвітництво, виховання, інформування, медіаосвіту населення з метою формування міжкультурної компетентності.
В підрозділі 4.3. – «Мистецтво як дієвий чинник упередження агресивності» – зазначається, що мистецтво постаючи засобом художнього спілкування є дієвим способом упередження агресивності. Справжнє мистецтво гуманістичне по своїй природі і виховує в людини не тільки потребу в художній насолоді, а і сприяє формуванню в особистості здатності до сприйняття «іншого» як творчого партнера, а не «ворога», тим самим викорінюючи глибинні підвалини агресивності.
Виховна функція мистецтва визначається тим, що мистецтво в усіх різноманітних своїх проявах постає як певний каталізатор творчих можливостей особистості. Воно спроможне змінювати не тільки психічні стани особистості, а і характер та мотиви її діяльності. Мистецтво також допомагає особистості цілісно сприймати буття. Виховна функція мистецтва обумовлена психологічними особливостями впливати на особистість, перетворюючи зовнішні культурні смисли на внутрішні, особистісні. При спілкуванні з творами мистецтва ініціюються психологічні механізми, що регулюють емоційне уподібнення та співпереживання.
Заняття мистецтвом як певним видом людської діяльністю сприяють створенню та розвитку людської здатності насолоджуватися, захоплюватися красою й, найголовніше, – учитися, а згодом уміти її цінувати. Ця здатність має запобігти формуванню в особистості рис агресивності, що, на жаль, є досить поширеною в сучасному суспільстві.