| Короткий зміст: | У “Вступі” обґрунтовано актуальність і новизну теми, визначено мету й завдання, теоретичне і практичне її значення.
У першому розділі “Журнал Жіноча Доля” за редакторства Олени Кисілевської. Феміністичний дискурс” проаналізовано загальний стан досліджуваної проблеми; встановлено основні дискурсивні моделі дослідження, окреслено сутнісні риси феміністичної журналістики Галичини – від перших жіночих часописів “Лада, письмо поучительное русским девицам и молодицам в забаву и поучение” (1853), “Русалка” (1868) – журналу “для красавиць”, що їх видавав С. Шехович, – до “Жіночої Долі”. Розділ складається з двох підрозділів: 1.1. “Від “Першого вінка” (1887) Наталі Кобринської до “Жіночої Долі” (1925-1939) Олени Кисілевської. Тяглість традицій” присвячено дослідженню історії становлення та розвитку феміністичного літературного напряму на Україні під керуванням Н. Кобринської як передумови заснування жіночої преси, зокрема “Жіночої Долі”.
Заснування часопису “Жіноча Доля” відбулося після поразки національно-визвольних змагань 1917-1920 рр., в умовах культурної ізоляції галицьких українців, що опинилися в складі польської держави на правах другорядної національної меншини, позбавленої навіть тих національно-культурних та політичних прав, що їх вони мали в колишній Австро-Угорській імперії.
Консолідуючись навколо державницьких інтересів, галичанки знаходили підтвердження тяглості народних поривань до свободи й незалежності у фактах вітчизняної історії, їх професійному осмисленні й ретроспективній оцінці, через відповідну спрямованість творчості письменників, зокрема Наталії Кобринської. За підтримки І. Франка та М. Павлика автор повістей про безправне становище жінки в суспільстві (“Задля кусника хліба”, “Дух часу”, “Катруся”, “З життя служниць”, “Гануня”) заснувала Товариство руських жінок (1884), яке стало зразком для наступних жіночих організацій.
Вилучене із загальних і публічних прав, затиснене у вузьку сферу домашнього побуту, галицьке жіноцтво, вважала Н. Кобринська, могло триматися тільки “літератури і відшукувати в ній вираз своїх життєвих потреб і вимогів”. Намагаючись засобом літератури показати становище жінки в суспільстві, Н. Кобринська планує видавати часопис, щоб “кожда з яких-будь причин зроджена ідея уже в перших своїх фазах розвою загортала якнайширші круги і переходила в маси”. “Перший вінок”, що його видали Н.Кобринська та Олена Пчілка, став першим українським жіночим альманахом – за змістом, формою і духом. Крім художніх творів (Н. Кобринської, Уляни Кравченко, Олени Пчілки, Лесі Українки, Дніпрової Чайки, Л. Старицької-Черняхівської та ін.), в альманасі вміщено програмові статті Н. Кобринської: “Про рух жіночий в новійших часах”, “Руське жіноцтво в Галичині в наших часах”, “Замужня жінка середньої верстви”, “Про первісну ціль Товариства руських жінок в Станіславові”? – в яких уперше порушені проблеми захисту інтересів української жінки – матері, дружини, громадянки; акумульовано “порухи українського жіноцтва в давніші часи та зародження і умови нового тогочасного руху”. Всупереч політичним бар’єрам і кордонам, Н. Кобринська відкрила шлях духовного злиття жіноцтва Галичини та Придніпров’я “в один єдиний дружній і могутній голос з девізом: “Віддай усе, усе за рідний люд”. (Через шість років Н. Кобринська підготувала три випуски альманаху “Наша Доля” (1893 - 1896), що формою і змістом не піднеслися до рівня “Першого вінка”.)
Почин Н. Кобринської продовжили молоді поступові жінки виданням журналу “Мета” (1908) за редакцією Дарії Старосольської. Проте заангажоване філософією “моя хата з краю” жіноцтво не було готове підтримати і цей часопис. Через одинадцять літ “відпочинку і... духовної дрімоти” засновано двотижневик для “робітного жіноцтва” “Наша Мета” (1919-1920) – єдиний український часопис у заблокованому Львові, в якому призначення жінки трактовано на новій філософській основі.
Початок 20-х рр. знаменується заснуванням постійних жіночих часописів, альманахів, збірників тощо. Жінки дістали доступ до всіх посад, включаючи й військові, досягли певних успіхів в економічній, освітній, правничій сферах. Неодмінним атрибутом модерного фемінізму стали самодостатність світогляду, “окремішність поняття моралі й почуття справедливості”; прагнення “внести в суспільне життя нову ноту, надати йому новий напрям, збагатити дотеперішню виключно мужеську культуру”(М.Рудницька). Відповідно якісних змін зазнали ідеологія, зміст, завдання фемінізму та способи реалізації їх у нових, післявоєнних, умовах. Жінка ХХ ст. прямує до повного розвитку своєї індивідуальності, має відвагу бути собою, завоювану участю в українській революції (1917-1920), часто ціною власного життя.
Із середини 20-х рр. ХХ ст. в Україні помітно активізувалося видання жіночих часописів та літературних альманахів: “Жіноча Доля” (1925-1939); “Українська господиня” (1929 р., додаток до “Сільського господаря”); “Жіночий голос” (1931-1935 рр., додаток до “Громадського голосу”); “Жінка” (1935-1939); “Українка” (1938-1939); “Громадянка” (1939) та ін. Усі вони, на думку О. Кисілевської, проголошували ті самі гасла, що й Н. Кобринська. Різниця тільки в тому, що “вона голосила їх одна – чуло її ледво кілька десятків охочих, – нас голосить вже сотки тисячам молодших посестр, – а ці тисячі, що з нами йдуть, пірвуть (поведуть. – Л. К.) за собою мільйони”.
Завдання української жіночої преси в нових умовах мали загальнонаціональний характер. Підносячи себе й свою індивідуальність до висоти європейської культури, своїми інтелектуальними, духовними й моральними силами жіноча преса ідентифікувала самодостатність і самобутність української нації. Не відокремлюючись від чоловіків, не вступаючи в безпредметну боротьбу обох статей, вона сприяла духовній концентрації сил української культури та зближенню східних і західних земель вітчизни, розмежованих штучними кордонами.
22-23 грудня 1921 р. у Львові на Першому Всеукраїнському жіночому з’їзді створено жіноче товариство “Союз українок”, що стало важливою школою політичного й національного виховання жіночих мас. На другому з’їзді (1923) прийнято рішення про поглиблення ідеології та консолідацію українських жіночих сил засобом друкованого слова. У вересні 1925 р. в Коломиї, у тихій столиці Покуття, невеличкий гурток жіноцтва взявся до видання свого часопису “Жіноча Доля”: Щомісячний часопис для українського жіноцтва. Видає і редагує Колегія. Начальна редакторка О. Кисілевська. Рік І., Ч.І, Коломия, 1 вересня, 1925".
Почавши своє існування в іпостасі місячника, “Жіноча Доля” впродовж 14-ти років міняла періодичність видання на двотижневик (1.1. 1927 – 1.1.1930); тижневик (1.1.1930 – 1. IV.1932); двотижневик (1. IV.1932 – 15. VIII. 1939).
Феміністичний, політико-літературний журнал “Жіноча Доля” та пізніші його додатки: “Жіноча Воля” (1932 – 1939 рр., Коломия, редактор О. Кисілевська), “Світ молоді” для дівчат (1932-1939 рр., м. Коломия, редактор Ірина Вільде) – повністю кореспондувались із загальною концепцією діяльності Союзу українок у сфері державотворчих та націотворчих діянь. Їх зміст і напрям – переконливий доказ того, що питання незалежності й економічного забезпечення жінки – це “проблема здоров’я душі й тіла всієї суспільности” (Д.Полотнюк ).
Феміністичний і підпорядковані йому культурно-освітній, мовно-літературний, економічний, політичний, господарський напрями, закладені в площину націотворчої концепції “Жіночої Долі”, були спрямовані на піднесення патріотичного духу українки, усвідомлення нею своєї вартості, своїх сил, своїх досягнень, своєї єдності. Про це йдеться в підрозділі 1.2.1.”Заснування “Жіночої Долі її ідеологія й завдання”.
У підрозділі 1.2.2 “Хронологія ідейно-тематичної еволюції часопису в системі загальнонаціональних завдань” простежено завершення процесу становлення “Жіночої Долі” та старт її ідейно-тематичної еволюції (1927); пріоритетні напрями редакції у здійсненні широкої національної і освітньо-культурної програми, базованої на положеннях феміністичної теорії початку століття, а також специфічного побутування феміністичних ідей в українському культурному просторі та за кордоном.
Зусиллями редколегії та автури (А. Чайковського, Д. Николишина, В. Жуковецької-Вільшанецької, С. Чубатівни, І. Зубенка, Ірини Вільде, О. Дучимінської, Уляни Кравченко, М. Омельченко, Наталії Чайковської (з родини Гладиловичів) – одної із засновниць часопису та ін.) “Жіноча Доля” стає для читачок “букварем”, політичним інформатором, провідником, дорадником і практичним помічником. Автор реферованого дослідження відзначає особливі заслуги у становленні “Жіночої Долі” В. Сіменовича (1858-1932) – редактора американсько-канадського відділу журналу, автора аналітичних статей про причини морального і духовного занепаду українського народу. Його авторитет вченого, письменника й публіциста, громадського діяча-патріота сприяв налагодженню і підтримці творчого, ділового зв’язку з українською діаспорою Америки, Канади, Бельгії та ін. Своїми статтями з історії Ірландії, художніми творами з життя української еміграції в США (повість “Добрі люди”, нарис “Край-Анка”) В. Сіменович відкрив читачкам часопису заокеанський світ. Кожний діалог його з читачем – це постійне заохочення до пізнання себе, це настійна порада самовдосконалюватися, черпати знання з надійного й доступного кожному джерела – книги. Його роздуми в рубриці “Чому ми бідні”, в основу яких покладено філософсько-економічну наукову теорію, підкріплену американським досвідом, змушували читачів замислитися над своєю долею і долею України.
Уже в перші роки свого існування журнал був визначальним фактором консолідації нації навколо державницьких ідеалів у прилученні її до скарбів національної та світової культур. Створений у покутському містечку, журнал швидко набув статусу єдиного всеукраїнського жіночого часопису, залучивши до співпраці суцвіття представників різних галузей науки, культури, літератури, етнографії, фольклору, інтелектуально-творчої автури безпрецедентно широкої географії їх проживання. Своє 10-ліття “Жіноча Доля” зустріла в іпостасі міжнародно визнаного авторитету.
У третьому підрозділі “Жіноча Доля” і світовий феміністичний простір” охарактеризовано дільність авторського колективу в контексті феміністичного руху доби. Акцент зроблено на творчу діяльність О. Кисілевської (1869-1956) – авторки новел, оповідань та етюдів, подорожніх нарисів, надрукованих у “ЛНВ”, у газеті “Діло” та додатку – “Жіноче Діло”; у популярних виданнях “Світ”, “Ілюстрована Україна”, “Молода Україна”, “Український голос”, “Нова хата” та ін. Як редактор (1925-1929) і видавець (1929-1939), О. Кисілевська змінила, пожвавила, оновила чима ло рубрик і загалом обличчя журналу. Її пристрасні статті на актуальні теми в “Жіночій Долі”, подорожні нариси, звернення, літературні листи, спогади, некрологи, літературні рецензії, поради, агітки, хроніки, реклами тощо – навіяні турботою про національну свідомість, фізичне й моральне здоров’я, господарський добробут і громадянське формування світогляду жінки в дусі всеукраїнського ідеалу.
На новому етапі журнал глобалізував дискурсивний зміст жіночого руху як невіддільну складову частину загальнонаціонального (а не суто жіночого) визвольного руху, знаменуючи собою, з одного боку, тяглість вітчизняної традиції (“Перший вінок”, три випуски “Наша Доля”) та європейської (польський “Kobeta w Swiecie і Domu”, німецький “Frauenwarte”, французький “La fam”, швейцарський “Die Hausfrau”) – з іншого.
Редакція не визнавала жіночого руху, жіночої преси, жіночих інтересів, якщо вони ставали самоціллю та йшли на шкоду загальнонаціональним. З номера в номер публіковано статті, розвідки з історії національно-визвольних рухів, етнографії, фольклору, мови, з питань шкільної народної освіти; літературно-художні, публіцистичні та критичні матеріали в контексті української дійсності та політичних перспектив, пройняті твердою вірою у неможливість “зігнути” націю. Редакція не обмежувалася видавничою діяльністю. Поїздки, виступи, зустрічі із земляками співпрацівників журналу сприяли взаємообмінові інформацією і мали важливе значення для “національної справи”.
Назва “Жіноча Доля” цілком відповідала концептуальній спрямованості часопису, який кристалізував громадський і національний отос, скріплював національну етику й мораль, формував лицарство українського духу, виробляв правдивий критицизм, орієнтував читачів у сучасних українських і європейських літературних та мистецьких напрямках, став своєрідною енциклопедією українського феміністичного руху 20-30-х рр. ХХ ст.
У другому розділі “Жіноча Доля” в контексті літературного процесу доби” досліджено проблему “Нація і жінка в рецепції публіцистів “Жіночої Долі”. Публіцистика журналу надзвичайно важлива концептуальною цілістю та глибиною аналізу порушених проблем; безкомпромісністю, послідовністю протистояння спробам “ополячити” чи “омоскалити” українців; титанічними інтелектуально-художніми потугами в царині української справи; намаганням сформувати з етнічної маси народу “українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя” (Франко).
Упродовж 14-х років “Жіноча Доля” формувала жінку нового типу, готувала її до громадянського чину на користь нації. Особлива заслуга в цьому належить незмінному редакторові журналу О. Кисілевській, публіцистичні праці якої основані здебільшого на рефлексіях розвитку феміністичного руху на Тернопіллі, Буковині, Покутті, Гуцульщині, Бойківщині, Волині, Причорномор’ї, Лемківщині, Станіславщині, Львівщині; у Чехії, Словаччині, Болгарії, Польщі, Румунії, Австрії, Англії, Америці, Канаді , Бельгії, Швейцарії та ін., де жили і працювали українці.
Інформуючи читачок про життя народу, його історію, культуру, мову, публіцисти журналу виховували патріотичний дух українки, активізували усвідомлення жінкою своєї вартості, сили й значущості і – найголовніше – відповідальності за долю народу й майбутнє України. Загалом же публіцистика “Жіночої Долі” і зосібно її редактора О. Кисілевської – феноменальний материк, що відбиває тематичне, жанрове, характерологічне і стилістичне оновлення національної традиції. Вона позначена любов’ю до культурно-національних і соціально-політичних основ того народу, який зумів виплекати й закріпили в себе високі принципи індивідуальної та соціальної етики.
Публіцистика “Жіночої Долі” охоплює складність і реальність українського життя, вникає в той індивідуалізм, ту орієнтацію на екзистенційні мотиви, що наростали в європейській культурі, мистецтві, літературі, філософії. Вона стала чудовою школою гнучкості, швидкості, точної орієнтації у світі, самовідданого служіння в ім’я ідеї соборності України, духовного й культурного поступу її народу. У дискурсі публіцистів “Жіночої Долі” Україна, як доля-воля рідного краю, уособлена в образі народу, втрачала характер абстракції і вимислу.
В умовах гніту, індиферентності, роз’єднаності суспільства “Жіноча Доля” стала потужним об’єднавчим фактором жіночих сил у нових суспільно-політичних умовах; організатором, провідником й ідейним натхненником усієї нації в боротьбі за державну незалежність, продемонструвавши здатність “піднести себе й свою індивідуальність до висоти європейської культури і людства”. “Європеїзм” народу як якість, як елемент культури, ставав частиною живого оргнізму світового розвитку й набував природної життєвої цілості.
Квінтесенцією національно-політичної й освітньо-культурної програми журналу були національні права українського народу, що має свою територію, історію, культуру, літературу, мову й мусить мати всі умови для самостійного розвитку. Ця програма визначила характер художніх творів, статей, розвідок з історії України, етнографії, фольклору, мови, шкільної народної освіти та виховання, а також досить солідного публіцистичного та науково-критичного масиву журналу. Про це йдеться у підрозділі “Нація і жінка в рецепції публіцистів „Жіночої Долі”.
Історично склалося так, що тип української вольової жінки – мужньої, сильної і гармонійної особистості – формувався в безмірних стражданнях. Українська жінка мужньо пронесла хрест турецької, татарської, кріпацької неволі, колоніального гніту й більшовицького терору. У тих стражданнях виробився тип жінки “активної, лицарської вдачі”, що в бою з ворогом лишала “в тіні козацьких полковників та отаманів” ще й вела козаків за собою, свідомо йшла на смерть, – як сотничиха, що під час облоги Буші вилетіла в повітря разом з бочкою пороху; як полковниця Паліїха, що замінила свого чоловіка, командуючи військом; як сотні сестер-жалібниць, хорунжих, сотничок – у бойових рядах першої світової війни.
В унікальному контрасті української жінки з українським чоловіком помітна не лише перевага елементів М над Ж, а й “взаємне переміщення цих елементів”, природна тенденція до “втілення майже абсолютного мужчини в жіночій формі”. Проте тривалий час лише одиниці вносили свою частку в будування української культури й державності, а загал залишався індиферентним до національнольно-громадської справи. Редакція “Жіночої Долі” виявила мудрість і далекоглядність, залучивши до громадської справи селянське жіноцтво — найбільш консервативне, темне й беззахисно-вразливе.
У статті “Є праця – нема рук до неї” О. Кисілевська застерігає від легковажного погляду на село тих, хто хотів би повчати селянок, не маючи для того доброї фахової підготовки, і закликає їх насамперед “почувати себе українками й дивитися на працю над селом не тільки під кутом хліба, але водночас почувати себе громадянином – робітником, що помагає будувати народові кращу його долю”.
Журнал розвивав національну свідомість, підвищував моральний і культурний рівень жінок, готуючи їх до того, щоб в ім’я доброї слави української родини, що має колись стати підвалиною будови всенародного храму ... бути взірцевими матерями-спартанками й вірними дружинами”, здатними вже “з свойого дому зробити твердиню здорової національної моралі”. Апелюючи до українського жіноцтва, редакція підкреслювала важливу духовну місію української жінки – матері і громадянки. “Ми віримо, — писала Мілена Рудницька, – що почування, досвіди і воля української жінки – це органічна складова частина скарбу народної душі та що її думка, її рада, її чин так само потрібні, так само необхідні і незаступні для розвитку і визволення Нації, як сили мужеського духа”.
Редакція провадила постійний діалог з читачками, підкреслюючи важливість їх чину у визвольних змаганнях нації, прищеплюючи їм почуття особистої відповідальності за свою бездіяльність, слабкість, пасивність перед народом, перед родиною і дітьми. Почуття відповідальності стало життєво необхідною рисою української жінки в умовах роз’єднаності нації. “Що робиш, щоби замирити розсварених синів, братів та привернути між ними почуття живої єдності нації, сильнішої над усі внутрішні противенства? Що робиш, щоби врятувати неоцінені скарби національної енергії, яка марнується в нас на взаємне поборювання і партійні та особисті колотнечі,- щоби довести до національної консолідації? Що робиш, щоби утримати єдність через кордони, соборність Духа Нації? Як протиставишся занепадові моралі у внутрішніх громадянських відносинах? Чи не бачиш, що в душі Твоїх чоловіків вкрадається зневіра, що ломляться ряди, ідуть у розтіч щораз більші гурти? Як протиставишся втомі і дезерції, що охоплюють громадянство? Як можеш інших виховати у гарті Духа, коли ти сама слаба і розбита?”.
Журнал послідовно допомагав читачкам усвідомити їхню роль жінки-дружини, жінки-матері, жінки-громадянки в суспільстві, відтворюючи в їхній пам’яті визвольні традиції народу. Щоб освятити нову справу та почин: оборону віри, законодавство, звичаї тощо, – редакція О. Кисілевської зверталася до авторитету письменників та їхніх творів – насамперед Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки. Аналіз поетичної спадщини “Жіночої Долі” і розвиток літератури й літературної критики з урахуванням поточного моменту та ідеологічних спрямувань здійснено в підрозділі “Жіноча Доля”: формування нового літературно-естетичного простору”.
Журнал надавав публічну трибуну авторам, праці яких виявляли зразки особистісних рис національного характеру, – “відвагу думання, завзяття та волю, володіючи якими нація могла встояти серед розбурханої стихії новітньої епохи, не розчинившись у ній, не втративши ідеалів і високих моральних орієнтирів”; авторам, здатним об’єднати навколо пропагованих ідей свідомих українців на всіх теренах, без поділу і пріоритетів окремих партій, угрупувань; авторам, “котрим дороге наше рідне слово, хто вірить в будучину нашої нації”. До таких віднесено поетичні твори: Уляни Кравченко [Юлії Юліївни Шнайдер], однієї із засновниць жіночого феміністичного руху Галичини в передвоєнний період, авторки поетичних збірок “Prima vera”(1885), “На новий шлях”(1891), “У житті є щось”(1929), “Вибрані поезії” (1941); кількох збірок поезій для дітей та юнацтва; Марійки Підгірянки [Марії Омелянівни Ленерт-Домбровської], Клементини Карлівни Попович-Боярської, поезії яких відповідали програмі журналу, привносили в українську літературну скарбницю елементи гуманізму, реалізму і народності; Віри Лебедової [Константини Іванівни Малицької], авторки низки стрілецьких пісень, сповнених жагою до пориву, неспокою, перемоги світла над темрявою; початкуючих поеток-початківців із народу: Олі Бондарукової, Олени Волинянки; Віри Вериківської, в поезії якої простежується своєрідна еволюція від мотивів праці і боротьби, ліричних сентиментів до бадьоро переконливого заклику молоді стати на шлях боротьби і перемоги; Олени Журливої [Олени Костянтинівни Пашинківни-Котової], поезіям якої властива мелодика і образність, за допомогою яких передається радість від приходу весни, прагнення людського щастя і долі, швидкоплинність життя, спонукання до праці й добра для людського загалу; Дніпрової Чайки [Людмили Олексіївни Березіної-Василевської], Христини Олексіївни Алчевської, в яких домінує настроєвість, гра уяви та думок, сум за красою та нерозділеним коханням.
Журнал став центром для літературних сил української діаспори Праги, США та Канади, зокрема Галі Мазуренко, Наталії Лівицької-Холодної, Ірини Наріжної, Богдана Лепкого (Польща), Степана Савицького (Бразилія); поеток-початківців Т. Шевчук (Канада), К. Випрук (Канада), Т. Дяковської (Канада), Т. Кройтер (Канада), А. Рибакової (США та ін.
Окрему увагу в реферованій праці приділено молодим поеткам, “відкритим” і вихованим “Жіночою Долею”: Ліді Мак [Ларисі Мурович], Миколаї Божук, ліричною героїнею якої є ідейно свідома особистість, активна учасниця суспільно-громадського життя („Миколая Божук і часопис “Жіноча Доля”: творчі взаємини”).
Естетичний ідеал М. Божук слугує прикладом для наслідування, довершеності, досягнення мети. Він є виявом естетичного почуття, що формувалося на тогочасному суспільно-політичному підґрунті через творче наслідування фольклору, класиків української літератури – Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки. Світоглядні чинники її творчості зорієнтовані на жіночій особистості в площині етичного пошуку, як унормованої поведінки щодо власної індивідуальності, свого оточення, батьківщини. На прикладі ліричної героїні показано зріст і формування громадянки, активної учасниці суспільних перетворень серед жіночого загалу. Бадьорість, оптимізм, самоутвердження, активізація суспільної свідомості – переважаючі акценти в її ліриці громадянського спрямування.
Зворушливі й ніжні поетичні рядки М. Божук, заглиблені у внутрішній світ героїні, відкривають перед нами почуття людини, сповненої коханням до милого, любов’ю до матері, природи. Такою є її інтимна лірика, яка випромінює чистоту ліричного струменя, оживає тихим зойком душі в хвилини розлуки з коханим, плаче сльозами прощання з матір’ю, тужить смутком власної недолі, переймається красою рідного краю (“Ой засвіти, місяченьку!”, “Мені тяжко, матусю, живеться...”, “Голос туги”, “Зеленіють веселі луги”, “Голос села”, “Вже сонце післало кохане проміння...”, “О, Тисо!..” та ін.).
Серед молодих і талановитих поеток “Жіночої Долі” заслуговує на увагу Ліда Мак [Лариса Мурович]. Її вірші – це романтичне захоплення всепоглинаючим вихором боротьби та неспокою, героїкою думок і почувань, одержимістю духу і прагнень (“Вихор”, “Буковина”, “Елегійне” та інші). На її поезії позначився неоромантичний стиль, що демонструє впевненість, силу й оптимізм, задекларовані нею у маніфесті галицької творчої молоді, для якої мотиви суму та туги, ототожнювались з пасивністю і слабкістю людини, нездатної до життя, коли її душа роздерта жалем та зневірою. Довгі століття неволі знищили здоровий інстинкт нації, зробили з колишніх войовничих княжих дружинників кліткових соловейків. Звідси й література наповнилася тьохканням соловейка, вечірніми настроями, сердечною тугою, жалем, стогоном та риданням над безталанною долею. Проте силі може протистояти тільки сила, а не скигління. Молодь мусить ґрунтовно змінитися на основі ідеології – на рівні не тільки світовідчування, світорозуміння та світосприймання, “але – і внутрішньої сили, що жене ... до творчості нового життя! Повторяймо собі це без утоми, що життю не треба людей сумних і кволих”, а нових людей, що писатимуть “не про осіннє “тяптяпкання”, але про радість життя, доцільність життя та віри в перемогу!”
Вбачаючи свою роль і покликання в тому, щоб усіма доступними засобами (просвітницькими, публіцистично-мистецькими) консолідувати жіночий рух навколо державницьких інтересів, видавці журналу успішно знаходили підтвердження тяглості народних поривань до свободи й незалежності у фактах вітчизняної історії, їх професійному осмисленні й ретроспективній оцінці через відповідну спрямованість творчості Т. Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, Н. Кобринської, О.Кобилянської та ін., твори яких збагатили журнал національно-соціальними мотивами, настроями й образами, що підхопили Уляна Кравченко, Марійка Підгорянка, Миколая Божук, Ольга Дучимінська, Ірина Вільде та ін.
Творчість Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Кобилянської постійно перебувала в центрі уваги видавців “Жіночої Долі”. Різноманітні за змістом, глибоко аргументовані, науково об’єктивні праці про них стали органічною складовою частиною українознавства. Матеріали, пов’язані з іменами цих письменників автор реферованої праці умовно поділив на три групи: а) оригінальні твори та посвяти; б) спеціальні критичні статті, спогади, есеї; в) популяризація творчості письменників (відзначення ювілейних дат, організація концертів, академій, читань, конференцій, збирання коштів для матеріальної підтримки українських письменників та видання їх творів).
У розділі з’ясовано суть філософсько-психологічного феномена як складника світоглядних особливостей творчості класиків, які осягнули екзистенцію української жінки, збагнули горе скривджених і зганьблених дівчат, заступилися за матір, піднесли до непізнаних висот жінку-громадянку.
Журнал перший в особі Ірини Вільде дав високу оцінку нікому тоді не відомій письменниці Наталені Королевій, що впровадила читача в “біблійні, першо-християнські та середньовічні часи. Й обертається вона в тому світі так певно, так сміливо, як може тільки той, хто все те, про що пише, глибоко простудіював і роками приготовлявся, заки засів до письменницького стола; хто всі ці речі віщо пережив і має душу, переповнену тими дивними, давніми світами...”.
Її творчість позначена історичною та релігійно-філософською тематикою стародавніх часів: оповідання “І не було їм місця в гостинниці” (1932. – Ч.1-2. – С.2.), “Ман-Сальват” (1937. – Ч.8-9. – С.7-10.); темою матері: як мати-вірменка, що проживала на еміграції, занедбала національно-патріотичне виховання своїх дітей: “Свят-Вечір” (1928. – Ч. 1-2. – С. 7-9.); відступництвом від материнських настанов: “Чайка” (1932. – Ч. 28. – С. 4-5.); зображенням ідилічної картини святкування великодніх свят на чужині: “Великодної ночи” (1928. – Ч. 8. – С.2-3.) та ін.
30-ми роками замикається певний період розвитку як жіночої поезії, так і жіночої прози, значною мірою породжений і підготовлений “Жіночою Долею”, відбитий у ній, – період, що його поза “Жіночою Долею” не можна глибоко зрозуміти і вивчити.
|
