КОНЦЕПТ ТІЛЕСНОСТІ В СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКОМУ ДИСКУРСІ Автореферат

У Вступі обґрунтована актуальність проблеми дослідження; виявлений ступінь її наукового опрацювання; визначений зв’язок з науково-дослідною роботою кафедри, де виконана дисертація; вказані об’єкт і предмет дослідження; проаналізовані застосовані в ньому методи і принципи; сформульовані мета, завдання та наукова новизна дослідження; розкрито теоретичне й практичне значення роботи; наведені дані про апробацію дослідження; показана структура дисертації.

У першому розділі «Методологія дослідження понять «тіло» та «тілесність» у соціально-філософському дискурсі» розглядаються основні історичні етапи формування поняття тілесності, досліджується співідношення та способи використання термінів «тіло» та «тілесність», а також методологічні напрямки у соціально-філософському вивченні тілесності. Демонструється плюралістичність соціально-філософського дискурсу тілесності.

У підрозділі 1.1. «Історія поняття тілесності у західноєвропейській традиції» йдеться про основні підходи до розуміння тіла та тілесності в історії філософії, а також етапи розвитку сучасного дискурсу «тілесності»: тіло та тілесність в давньогрецькій та середньовічній традиції – від ознаки чуттєвості всесвіту до символу спасіння та спокутування гріхів; психо-фізична проблема за Нового часу; феноменологія Гуссерля і виникнення особливого поняття «тілесності»; Мерло-Понті, Сартр, Шюц та Плєснер – тілесність, інтерсуб’єктивність та особливий статус людського становища у світі; психоаналітичне розуміння тіла як джерела інстинктивних потягів та підґрунтя несвідомого; Скот Леш про тіло у Ніцше, Фуко, Дельоза і Гваттарі: нариси сучасного розуміння тілесності.

Підрозділ 1.2. «Термінологічні розвідки «тіла» та «тілесності»» присвячений аналізу спроб концептуалізації поняття тілесності, де спостерігається велике розмаїття підходів та способів розгляду даного поняття. Більшість дослідників сьогодні чітко розмежовують тіло як фізичний об’єкт і живе та діюче тіло людини. Проблематичною залишається межа «життєвості». Також зрозуміло, що поняття «організм» можна інтерпретувати цілком протилежним чином – від біологічної умови людського існування в природничо-наукових концепціях, до єдиного джерела і причини усіх духовних поривань людства (як у Ніцше). При цьому слід зазначити, що на сьогодні наукові уявлення про будову і принципи функціонування людського організму являються обов’язковим елементом культури. Тому слово «організм» має широкий побутовий вжиток та власну серію інтерпретацій, що вимагають окремого дослідження.

Стосовно поняття «тілесність» можна виділити дві межі, на яких увесь час балансують спроби адекватного опису даного поняття. Це по-перше – перехрестя природного та культурного (фізична реальність та носій свідомості), а по-друге – межа індивідуального, суб’єктивного та соціального, інтерсуб’єктивного (персональність тіла та його зв’язок зі світом людей). Тілесність вважається поняттям, ширшим за поняття тіла. І це розширення – стосується важливого для гуманітарних наук поняття «людської природи». Тілесність підкреслює особистісність та унікальність людського буття на тлі природного існування і, одночасно, дає можливість втілення і реалізації духовних аспектів людини у соціокультурному середовищі. «Тілесність» в широкому сенсі постає як пучок конотацій, пов’язаних із тілом, як побутово-онтологічним фактом людського життя, де панують вільні застосування термінів: «тіло», «організм», «сома», «живе», «живе тіло людини», «тілесність». Зустрічаються перетини та паралелі у застосуваннях понять та використанні термінів: перетини – коли протилежний сенс вкладається в одне й те саме слово, наприклад «організм»; паралелі – коли один і той самий сенс вкладається в різні слова, як «тілесність» у феноменології та «сома» у Л.Газнюк.

У підрозділі 1.3. «Методологічна багатовимірність дискурсу тілесності» аналізуюється широке коло методологічних підходів «навколо тіла», що їх використовує, або мало б використовувати, соціально-філософське дослідження. Дискурс тілесності виявляється надто неоднорідним, строкатим, досить фрагментарним. Ставиться завдання визначити напрямок інтерпретації поняття «тілесність» та обрати методологічний шлях, який відповідав би наступним вимогам:

а) утримував би філософський кут зору щодо проблематики тілесності, тобто зберігав зерно сенсу щодо тілесного існування людської суб’єктивності незмінним на протязі досліджень у різних контекстах, зокрема – соціально-філософських;

б) був би досить гнучким у середовищі численних інтерпретацій тілесності, дозволяючи відповідати на запити різноманітних сфер, де потребують визначеного розуміння тіла та тілесності – тобто «інтерпретативно сумісним»;

с) враховував би та дозволяв вільно використовувати здобутки міждисциплінарних досліджень сучасного рівня, без яких зараз важко уявити будь-який серйозний філософський дискурс.

Для формування такого підходу авторка звертається до існуючих методологічних спроб вирішення тілесної проблематики, які нам здаються важливими у дослідженні. Умовно їх можна розділити на шість напрямків, кожен з яких заслуговує особливої уваги:

· Метод історичного аналізу та компаративний метод у дослідженнях тілесності.

· Сцієнтизоване розуміння тіла та тілесності у сучасних наукових теоріях.

· Феноменологічне розуміння тілесності як свідомості, що існує тілесно.

· Герменевтика тілесності та інтерпретативна суть цього поняття.

· Соціальна топологія та топологія дискурсу тілесності.

· Теорія практик як можливість соціально-філософської експлікації поняття тілесності.

Визначено, що проблемне поле соціально-філософських досліджень тілесності, на думку більшості дослідників, має багато «білих плям». Відчувається недостатність класичної методології у вивченні проблеми тілесності. Тому важливим є застосування некласичних методів соціально-філософського дослідження, таких як феноменологія, соціальна топологія, теорія практик, які дають можливість експлікації поняття тілесності та соціальності у адекватних категоріях.

Другий розділ «Топологія тілесності як структура соціального» присвячений основним метафоричним сенсам тілесності, які використовує соціально-філософський дискурс, топології тілесного та соціального на перетині просторів «Своє\Чуже» та «Природне\Штучне», а також – темі афективності як сенсотворчій рисі тілесності. Співпадіння структури тілесності та соціально-філософського простору інтерпретацій є досить показовим і дозволяє досліджувати соціальні явища, їх формування та закономірності, враховуючи такий істотний фактор як тілесність людського існування.

У підрозділі 2.1. «Метафоричність тіла та її використання у соціально-філософському дискурсі» досліджується стиль використання поняття тіла та тілесності в історії філософії. Показано, що в рамках світової філософії формується ряд концепцій, які демонструють різні моделі співвідношення тілесності і соціальності. Причому, кожний з описаних підходів послуговується визначеною метафорою тіла та обов’язково використовує власний спосіб узгоджувати соціальне та тілесне. Наявність такої метафори та «способу узгодження» можна назвати метафоричним стилем використання тілесності у соціальній філософії.

Також визначено основні види метафор:

1) фізична аналогія (тіло являється фізичною річчю і це значною мірою впливає на те як вибудуване суспільство; те, що завдяки тілу відбувається доступ до світу речей – сприймається майже непроблематично, саме собою зрозуміло.) Цей досить банальний, «фоновий», а тому «малопомітний» факт є онтологічною передумовою соціального;

2) життєво-біологічна аналогія найчастіше використовується в описах соціального. Це зазвичай образ «живого тіла взагалі» як цілісної системи органів зі складною, рухливою структурою. Використовується часто для опису динамічних та надскладних соціальних явищ. У такій якості, щоправда, не дуже важливо – чи саме людська тілесність мається на увазі. Тваринне тіло так само володіє властивістю цілісності систем, як і людське. Часто, щоб підкреслити «життєвість», «природність» соціальної системи використовують образ організму, де лише злагоджена взаємообумовлена робота частин створює «здорове ціле», а ціле, в свою чергу, працює (або має працювати) на загальне благо частин;

3) образ тілесності як носія суб’єктивних переживань, зрідка використовується у соціально-філософських творах. Частіше він передбачається як самозрозумілий, коли мова іде про «чутливість» соціального організму чи його частин (груп, інститутів).

Також у підрозділі 2.1 описано функції тілесних метафор у соціально-філософському дискурсі: описово-моделююча, інтегративна (поєднання частин в цілому), інтерпретативна (для експлікації соціальної складності та динаміки), образно-комунікативна.

У підрозділі 2.2. «Афективність як засаднича характеристика тілесності» ставиться питання про те, що ж саме в самій тілесності є джерелом такої унікальної функції як уособлення свідомості, тобто «Я-функції» тіла. Відбувається звернення до поняття афективності у феноменологічній традиції. Справді, чому тілесні стани та явища викликають у нас таку безумовну увагу? Як ми інтерпретуємо власні стани? Як узгоджуємо свою поведінку та прийняття рішень з тим, що відчуває наше тіло? Тобто питання полягає в тому, як саме відбувається «приписування сенсів» нашим тілесним відчуттям? Або – як тіло диктує власні сенси свідомості?

У підрозділі запропонована схема розгляду чотирьох основних аспектів афективності – афективні шари інтерсуб’єктивної приналежності (1), «власне афективність» (2), афект «спротиву тілесній природі» (3), афективний результат соціального конструювання тіла та свідомих ідентифікацій (4), – що дає можливість повноцінного дослідження теми тілесності у філософії.

Показано, що теоретичні проблеми у контексті соціального, що відповідають кожному з чотирьох означених напрямків, можуть складати структуру цілісного соціально-філософського дослідження. Адже такий підхід дозволяє розмежувати простори розуміння тілесного та соціального, що раніше зазвичай змішувались. Наприклад: біологічна та видова єдність роду людського та соціальне – як свідоме колективне та культурне утворення; простори особистого – як сфери індивідуальних, в тому числі й тілесних, потреб та групові потреби на рівні виживання людства; особистісна екзистенціальна границя – між усвідомленням тілесності власного існування та непроблематичним ототожненням себе із тілом, його потребами, примхами та афектами; свідоме виокремлення особистістю себе з натовпу, усвідомлення власної унікальності серед інших та всесильний вплив соціального середовища на те, як формуються самі наші уявлення про себе.

У підрозділі 2.3. «Топоси дискурсу тілесності: Природне\Шучне, Своє\Чуже» йдеться про зв’язок тілесності та суб’єктивності у просторі соціального та розглядаються, відомі у соціальній філософії опозиції Природне\Штучне та Своє\Чуже. Кожна з цих опозицій, взята окремо, представляє собою певну вісь і напрямок досліджень у соціально-філософському контексті, має свою історію – від класичного періоду до постмодерністського і сучасного філософського дискурсу. А, отже – задає певний простір уявлень, «топос» розуміння. Демонструється відповідність чотирьох базових сенсів тілесності (з підрозділу 2.2 про афективність) та топосів соціального. Показано, яким чином може використовуватись дана структура в теорії практик для адекватного вивчення соціальних явищ.

Третій розділ «Топологія тілесності як засновок соціального» присвячений детальному вивченню кожного з чотирьох аспектів тілесності, отриманих в результаті дослідження структури тілесності в соціальному контексті. Показано можливості соціально-філософської експлікації поняття тілесності та основних елементів особистого та соціального досвіду, таких як «приналежність до роду людського», а, отже, природне почуття єдності, «самоототожнення людини із власним тілом», а також проблема ідентифікації на особистісному рівні, «усвідомлення можливої нетотожності з тілом», разом із проблемою пізнання як афектом «утворення сенсу», «соціальне конструювання тілесності» та «тілесна визначеність соціального».

У підрозділі 3.1. «Рівень природної приналежності до «роду людського» детально розглянуті системи неусвідомлених приналежностей, основою яких є людська тілесність, такі як сімейна, родова, національна, приналежність до роду людського тощо. Тотожне своєму тілу Я – ніколи не перестає бути приналежним своїм вихідним сімейно-родовим стосункам та параметрам тілесних станів або статусів, що задані «Природним\Чужим». Від генетичної приналежності та морфологічної схожості всередині роду – до статусу «бути біологічною дитиною своїх батьків», від народження як несвідомого інтерсуб’єктивного акту, до смерті як виходу із системи інтерсуб’єктивних стосунків – усе це може виявитися необхідною основою для перегляду засад соціальної філософії з точки зору структури людського досвіду. Сектор «Природне\Чуже» в соціальному середовищі співвідноситься з наступними «тілесними просторами» – рід, мама-тато, сім’я, брати-сестри, нація, раса, людство, а також – з фундаментальними актами народження (вхід до приналежності з іншими) та смерті (вихід із сфери тілесної приналежності).

Поняття, що відповідають даному сектору у історії філософії: М.Мерло-Понті: «міжтілесність», допредикативна «система досвіду», «двосенсове життя» з природним і соціальним світом (трактовка Lebenswelt); З.Фройд – «реципрокність», «тілесний діалог», «лібідінозний об’єкт», «нарцисичність»; П.Рікер: «плоть» як тіло серед тіл та «засновниця самотності», «парне формування однієї плоті з іншою», «дорефлексивність та допредикативність парування», «подібність і асиметрія у паруванні», «Інший наче Я», «Сам як інший» тощо.

У підрозділі 3.2. «Соціально-філософський сенс «ототожнення з тілом» йдеться про природне та звичне для людини ототожнення Себе, самості, суб’єктивності – із власним тілом. Соціальне середовище, інтерсуб’єктивний простір в цілому, непроблематично покладається на це цілком суб’єктивне явище. Більше того, саме це ототожнення (Я = моє тіло) – виявляється підґрунтям соціального, адже вчинком в соціальному середовищі може вважатись саме фізична дія, що її вчинила особа «тілесно». Ототожнення з тілом є основою соціальної відповідальності, оскільки «вчинене моїм тілом» – «вчинено мною». Даний підрозділ відповідає на наступні питання: Яку роль відіграє афект «неусвідомленого ототожнення Я і тіла» в особистому і соціальному просторі? Як впливає неусвідомлений характер тілесного буття людини на формування соціальних систем і відносин? Чи є важливим, і до якої міри є значущим, ступінь цієї неусвідомленості? Чи постає тема «ототожнення Я і тіла» як суттєва, зокрема, в проблемах прав людини та формуванні соціальних інститутів?

У підрозділі 3.3. «Пізнавальний потенціал «ототожнення з тілом» та його соціально-філософський вимір» досліджується таке явище як«усвідомлення ймовірної нетотожності Я і тіла», що відкриває могутній пізнавальний та творчий потенціал людської істоти, вимагає ґрунтовного вивчення з точки зору співвідношення індивідуального і соціального в процесі пізнання. Сектор «Штучне\Своє» вочевидь – сфера суб’єктивного. Та, разом з тим, саме наявність такої суб’єктивності виокремлює людину на тлі природи і є для соціального середовища – критерієм «людського як такого», тобто основою для групування за спільною ознакою. Сама пізнавальна здатність, здатність усвідомлювати та уявляти дещо, що відрізняється від простих «життєво-біологічних» станів, можливість подумки відсторонитися від тотожності з тілом при цілковитому зв’язку з ним – і є ознакою людського існування. Тут постає особливий, суб’єктивуючий сенс людської «тілесності», що відрізняється від втіленості тваринного існування.

Проблематика підрозділу стосується таких визначних для теми тілесності понять як «res cogitas» та «res extransa» Декарта, «рівні конституювання досвіду» (серед них – «тілесність»), «Leib» / «Körper» (Тіло живе і фізичне) Гусерля, «позбавлення самого себе» (у самовіднесенні тілесності, що збігається з зовнішніми джерелами) Вальденфельса, «рефлексивне Cogito» (стосовно «нерефлексивного мовчазного Cogito»), «об’єктивне» та «феноменальне тіло», «плоть» у Мерло-Понті, «буття-в-собі»/«буття-для-себе», «рефлексія над первинною афективністю» і «психічне тіло» Сартра, «розколоте Cogitо» та «плоть, як парадигма іншості» Рікера. Питання, які розглянуто в даному підрозділі: В чому полягає пізнавальний потенціал афекту «свободи від тіла»? Яка його роль і значення в соціумі? Де межі пізнавальної і перетворюючої могутності людського духу та як вони (межі) пов’язані з тілесним способом існування людини?

Підрозділ 3.4. «Соціальне конструювання тілесності» присвячений дослідженню проблематики тілесності безпосередньо у соціальному середовищі. Вилучивши з розгляду вище зазначені аспекти розуміння тіла, лише на даному рівні дослідження можна говорити про власне соціально-філософський сенс тілесності. Адже саме у секторі «Штучне\Інтерсуб’єктивне» стає очевидним сенс впливу соціальності на тілесність та міра важливості тілесності для соціальності. Стає очевидно, що більшість соціально-філософських досліджень вочевидь говорять про «соціальне конструювання тілесності», про неминучість формування тілесних звичок соціальним середовищем, про необхідність слідування колективним нормативам або їх репресивність, позбавлення прав та сегрегацію на ґрунті тілесних відмінностей, сексизм тощо. Тіло виглядає або «тираном» або «мучеником» на тлі соціального. На наш погляд, важливо звернути увагу саме на протилежний аспект стосунків тіла та соціуму: релевантність тілесності для формування соціального. Це мало вивчений та вузько інтерпретований аспект. Мова не має йти про тотальну залежність від біологічних аспектів тілесності, цього очевидно замало. Йдеться про тілесність, яка уособлює людину як таку у соціальному середовищі, про особистісний смисл тіла, як його розуміє та інтерпретує «суб’єкт у соціальному середовищі». Це такі питання та проблеми як «тілесне самовираження», «імідж та образ у суспільному обширі», «ідентифікація та свідоме формування соціальних ролей», «тіло та соціальний статус», «тілесна комунікація та утворення груп», «культура тіла, краси та здоров’я як джерело формування соціальних інститутів», «тілесне як підґрунтя економіки», «політичне тіло» тощо. Вочевидь, проблематика тіла у соціальному середовищі настільки широка, що загрожує втратою свого предмету. Тому авторка пропонує вивчати дану тему методом соціальної топології, що дозволяє розкрити структуру взаємозв’язків соціального та тілесного.

В даному розділі обґрунтовується, що тілесність у чотирьох своїх базових сенсах являє собою важливий концепт в межах соціальної філософії та постає підґрунтям соціального у наступних висновках:

1. Необхідність підтримання принципової невизначеності у соціально-філософських дослідженнях тілесності пов’язана із особливою роллю докси у досвіді соціального. Гадка (докса) – це безпосереднє і первинне буденне знання, де тілесність – є живим простором практик.

2. Сенсотворча потенція тілесності в людському досвіді – афективність –
є осердям будь-якого акту (чи процесу) взаємодії агента з соціальною реальністю, навіть більше – самим явищем або «ситуацією» у просторі соціального.

3. Базова тотожність тіла і світу (вразливість), а також несвідоме ототожнення Я та тіла – постає як засновок усієї серії ідентифікацій, що їх набуває агент у соціальному просторі. А відтак, уся система розподілу благ, капіталів та цінностей – не може не містити відношення до агента-тілесного.

4. Дослідження соціального – має орієнтуватися на структуру, що її задає тілесність у перетині двох невизначеностей Природне\Штучне та Своє\Чуже: це вже описані чотири напрямки інтерпретацій – Природне\Чуже, Природне\Своє, Штучне\Своє та Штучне\Чуже. Саме ця топологія здатна повноцінно відобразити явища соціального у живій відповідності факту тілесного існування людини.