КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ІСТОРІОСОФСЬКОГО МІФУ У ЛІРИЦІ 1960–80–Х РР.

Короткий зміст

У „Вступі” обґрунтовується актуальність теми, ступінь її опрацювання в українському літературознавстві, визначаються мета і завдання дисертації, роз-кривається її наукова новизна і практична цінність. Подано відомості про апробацію роботи, методи та структуру дисертаційного дослідження.

Перший розділ – „Проблема історіософського міфу в українській ліриці 1960-80-х рр.”

Розглядаються питання, пов’язані із загальними теоретичними аспектами історичного, міфологічного мислення та історіософського світовідчуття. Художньою репрезентацією історіософського міфу виступає концепт, який  виражає смислове наповнення слів всупереч конкретним мовним формам їхнього вираження. Він сприймається як розумовий і психологічний образ об’єкта у фрагментарній множинності складових, стосуючись відгуку свідомості людини на її попередній культурний досвід.

Кожний концепт володіє своєю власною історією, тому характеризується ендоконсистенцією та екзоконсистенцією, цілісною невизначеністю гетерогенних складових, співвіднесенням з іншими концептами, що знаходяться у „зоні сусідства”, де  відбувається впорядкування складових відповідно до плану іманен-ції, створюючи образ думки. Концептуалізація історіософського міфу позначає пошук та встановлення необхідних зв’язків між поетичними концептами, відображаючись у поетичній свідомості, трансформуючись та набуваючи адекватної змістової репрезентації.

Зважаючи на особливості міфотворення у світовій літературі, дослідник  зосередив увагу на історико-літературних передумовах українського історіо-софського міфу. Факт онтологічного наповнення концептів представлено у міфотворчості Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка, О.Кобилянської, В.Пачов­ського, В.Домонтовича-Петрова-Бера, В.Підмогильного, поетів -„неокласиків”, де історіософський міф набув свого повноцінного вираження.

Одними з перших, хто продовжив художнє дослідження історіософського міфу у ХХ столітті, смислового наповнення поняття у новітній українській літературі, стали представники „Празької школи”. Як зауважив Ю.Ковалів, творче покоління накреслювало перспективи становлення літератури, проривало небезпечне блокування „відсутньої присутності”. Представники цієї школи, художньо синтезуючи явища етногенетичної та світової пам’яті, доклали зусиль до формування історіософського міфу ще й у діаспорі, що було покладено в основу означеного феномена наступними поколіннями в українській літературі.

Розвиток історіософського міфу тісно пов’язаний зі становленням україн-ського модернізму у літературі, зокрема, в українській поезії ХХ століття. Лірика представників Нью-Йоркської групи поетів, Київської школи, „тихої” лірики засвідчила різні варіанти прояву історіософського міфу, який змінював свою варіативність у залежності від способів внутрішнього відчуття світу окремими письменниками. Художнє апелювання до різних типів світоуявлення, зокрема, язичницького та християнського, тісно переплетені з народнопісенними традиціями, емоційною картиною сприйняття досвіду, яскраво втілені у ліриці представників української лірики другої половини ХХ століття.

У роботі взято до уваги праці С. Аскольдова-Алексєєва, Д.Лихачова, О.Ясіновської, інших дослідників, які розглядали зміст поняття концепту, його смислове наповнення, незважаючи на конкретно-мовну форму вираження. Крім того, використано теорії Р.Дж.Колінгвуда, а також В.Ізера, Г.Яусса, праці інших філософів, які допомогли окреслити явище історіософського міфу, його концептуального втілення у ліриці.

Чільне місце у сприйнятті явища концептуалізації історіософського міфу,  охопленні особливостей формування концептуальної схеми в українській ліриці 1960-80-х рр. посідають літературознавчі праці та критичні зауваги В.Базилев-ського, Н.Білоцерківець, І.Дзюби, М.Ільницького, Ю.Коваліва, В.Кордуна, Я.Мельника, П.Мовчана, В.Моренця, М.Рябчука, Т.Салиги, М.Слабошпицького, Е. Соловей, В. Стуса, Л. Талалая та ін. Взято до уваги теорію В.Моренця, який, обстоюючи думку щодо сплесків міфотворення в українській ліриці ХХ століття, зосередився на міфологічному мисленні як на характерній ознаці української лірики.

У своєму дослідженні автор окреслив загальну модель історіософського міфу в українській ліриці представників 1960-80-х рр. Дисертант інтерпретує кожне з охарактеризованих явищ в українській ліриці вказаного періоду як наслідок глибокого психологічного напруження, в якому відчувається внутрішня часова диференціація, побудована на історіософському розмитті часових рамок, на шляху до впорядкування та ієрархії концептуальної схеми.

Другий розділ роботи – “Фольклорні ремінісценції в естетичній історіософії                    В. Голобородька”.

Історіософська лірика В.Голобородька – художній синтез світовідчуття народнопоетичних традицій та новітньої естетичної думки, міфологізованої природи поетичного слова і конструктивного підходу до форми. Зважаючи на особливості емоційного начала, яке зумовлює динаміку розширення змісту окремого концепту, Голобородькова лірика передбачає глибоке розуміння позасвідомого, того, що має певне відношення до істинного у „непомильному чутті естетичної міри” (за Ю.Ковалівим). У такому сприйнятті зникає внутрішня межа концептуальної схеми лірики, котра допомагає уникнути конкретно-мовної форми вираження.

Спорідненість синкретичного і метафоричного типів світовідчуття досягає своєї особливої точки там, де автор закодовує власні внутрішні переживання, сягнувши праукраїнського сакрального контексту, або передтексту, – окремої системи ментального світу, неструктуровані явища та ознаки якого перебувають у хаосі новітнього розуміння метафізики природи та людини, матеріалізуючи автентичну основу буття. Співіснування означених типів перетинається на рівні первинності кожної деталі навколишніх предметів, шукаючи особливого місця у структурі природних закономірностей, і, як результат, складові елементи тоталі-зуються. Ліричний герой В.Голобородька знаходиться у пошуках цілісності, і задля того, аби її знайти, він поринає у світ поняття у його синкретичній  первинності, наближаючись до первісної витонченості світоладу, де відво-лікається від конкретної форми вираження поняття у поетичній історіософії автора. Історіософський міф В.Голобородька характеризується цілісною нероз-дільністю гетерогенних складових і співвіднесеністю з іншими концептами, що знаходяться на одному рівні історіософського сприйняття світу.

Спробу інтуїтивного наповнення історіософською лінією поезії, насичені кольоровою гамою почуттів та глибоких роздумів, В.Голобородько сприйняв крізь праукраїнський передтекст як систему неструктурованих явищ, які перебували у хаосі світовідчуттєвої ієрархії. Виражальна закодованість як ознака хаосу чуттєвості лишилася провідною у сприйнятті поезії В.Голобородька. Незважаючи на таку зовнішню завуальованість, його лірика сприймається на різних рівнях поетичного сприйняття концептів, де вони співвідносяться з предметною областю власне історіософського міфу. Способи бачення, які демонструють концепти В.Голобородька, фіксують адекватність відображення реальності за рахунок онтологічного конструювання світу.

Концептуальне осягнення світу можливе за умови глибокої деталізації фрагментарної множинності, де використані оригінальні фігури поетичної мови, що виникли в результаті переназивань і переосмислювань складових конкретних понять. В.Голобородько не ховає першооснови „примітивного” світу за складними стилістичними конструкціями, а навпаки – спрощує лексику, зосереджуючись, в першу чергу, на творенні поетичного малюнку, користуючись синестезійними одиницями. За такими художніми ознаками його лірика тяжіє до акту заклинання дії і слова у своїй гармонійній означеності конкретних явищ історіософського міфу.

Історіософська лірика В.Голобородька дозволяє поетові моделювати часову площину у своїй співмірності накладення різних хронологічних рамок. Особливість поетичного письма полягає у тому, що лірик або ж звужує естетичні рамки до мізерності у певній точці напруження сенсу значень світу, або навпаки – розширює їх, позбавляючись чіткості очікуваного горизонту, сприймаючись ризомно. Наслідком такої дії стає тоталізація внутрішнього поетичного часу за  метафоричними законами намиста, елементи якого нанизуються епізодами життя ліричного героя, а також всілякими побутовими декораціями та пов’язаними з ними подіями, де всі вони створюють фрагментарну множинність та багато-гранність сприйняття означуваних явищ. У такій послідовності простежується деталізація поетичного історіософського міфу В.Голобородька в усій повноті зображення означуваних явищ.

У ліриці В.Голобородька широко використано поетичний концепт хати, який у широкому плані позначає святе довкілля буття його ліричного героя. За допомогою використання елементів і частин будівлі поет створює перцептивний ряд як базис концептуальної поетичної схеми. Концепт хати набуває свого повноголосся та багатозначності і тоді, коли втрачається зовнішньо вмотивований  зв’язок між його сталими елементами, тому у ліриці В.Голобородька прогресує явище ендоконсистенції, яке допомагає глибше сприйняти означуване поняття та співвіднести з іншими концептами у спільному горизонті. Тому розсипання  намистин та їх поступове визбирування – ідентифікація та моделювання світу переживань із використанням стиснених метафоризованих концептів, які знаходяться у спільній предметній області, за допомогою  яких  персонаж  органічно  наближається до пізнання світу у гармонійному існуванні буття-в-усьому.

Використання традиційних для історіософської лірики концептів води, смерті, тіні, межі, миті виправдані значним об’єднанням фрагментарної множинності їх сприйняття, адже вони виступають віртуальним пластом сконден-сованої підсвідомої інформації як автентичної основи буття лірики В.Голобородька не заради самого акту опредметнення, а для досягнення особливого стану історіософського навантаження, внутрішнього розширення сенсу уречевлених явищ, глибокої художньої витонченості у загальній моделі світу в загальній поетичній історіософії Київської школи.

Мікросвіт лірики В.Голобородька діє у системі стосунків з мезо- і мікро-космосом, виведеним на рівень символічних маніпуляцій мовою, а відтак виступає магічною, заклинальною відповіддю на виклик міфологічного часу, залишаючись у вигляді вербального ритуалу, тісно пов’язаного з культом священ-ного, первинного значення слів. Поетичні концепти В.Голобородька володіють більшим змістом, бо вміщують етичне навантаження, естетичну першооснову, мають глибоке моральне звучання із загостреною історіософською формою сприйняття та способів бачення реальності.

Історіософський міф лірики В.Голобородька характеризується важливими ознаками язичницького типу світовідчуття, зокрема, у ньому широко представлені анімістичні  уявлення. У сконденсованому просторі поетичної мови  відбувається ущільнення/розширення внутрішнього відчуття меж часу, що створює  пара-доксально-наративну манеру екзистенційного сприйняття світу лірики.

Поетичний світ лірики В.Голобородька попри зовнішню закодованість внаслідок метафоризації поетичного тексту видається внутрішньо неполяри-зованим, чим наближається до хаосу первинності Всесвіту. Запропонований автором історіософський міф набуває свого звучання у багатоголоссі різних рівнів концептів, котрі діють усередині сформованої концептуальної схеми. Наприклад, концепт руки, виконуючи функцію магічної жестикуляції, позначає контакт, що пов’язаний з любов’ю до свого прасвіту, який звучить мелодією повільної течії.

Антагонізм усередині концепту повітря, який дозволяє зовні розмежувати його на холодне і тепле, пояснює духовну основу зіткнення різних світів у поетичній міфології В.Голобородька. Тепле повітря необхідне предкам його ліричного героя, які збираються докупи погрітися, а вже тільки потім дарують персонажеві радість духовного буття. На відміну від них духи прохолодного повітря нейтралізують поетичну свідомість ліричного героя, збільшуючи амплітуду хаотичності на рівні повноцінного сприйняття історіософського міфу. Таким  чином, вдихати тепло – триматися віковічних настанов, перебувати у межах певної системи способів бачення світу, а видихати холод – зраджувати світ, генетичний досвід, у якому стирається діалектика часу та простору. Тому концепт тепла у різнобарв’ї свого використання з іншими поетичними одиницями створює свою внутрішню історію буття у загальній концептуальній схемі лірики В.Голобородька.

Використання антагоністичних опозицій у Голобородьковій поезії допомогло зафіксувати історіософську суть концепту дерева, який виступає вертикаллю світу, нагадуючи про зв’язок трьох світів, запозичених, перш за все, з язичницької міфології. Саме вона пропонує культ Трійці, котра позначає ще і єдність культу Слова, Світла і Життя. Використання чорного кольору як міфологеми концепту Світла як такого у Голобородькових поезіях наповнюється особливим звучанням нездійсненності мрій ліричного героя, позначаючи смерть, яка проступає крізь прозоре, світле тло поетичних сподівань за самого життя. Заради повноти здійснення та реалізації історіософського міфу поет широко вживає й інші кольори згаданого концепту, які щоразу збільшують амплітуду сприйняття культу Світла, згущуючи поетичні образи, концентруючи їх внутрішньо збалансовану енергію,  засвідчену, зокрема, у поезії В.Голобородька „Наші слова на вороновому крилі”.

Апелювання у ліриці до конкретних історичних осіб підтверджує ідею про історіософське нівелювання часових рамок. Цей прийом підтверджує генеральну ознаку концепту відсторонюватись від конкретної форми вираження дійсності заради значного збільшення внутрішньої амплітуди його сприйняття. У поезії В.Голобородька „Напучування” на передньому плані постає легендарний український гетьман П.Сагайдачний, якого раптово „на порозі зустрінеш/ з розпростертими обіймами, як батька”. Інтерпретація означеного фрагмента вимагає усвідомлення зміщення окремих часів української історії, їхнього взаємного накладання, під час якого змінюється концептуальна схема поетичного світу та стискається значення явища на рівні його внутрішнього звільнення від влади самої форми слова. Окрім образу козацького гетьмана, помітні й інші, які чекають на ліричного героя у далекому світі, „де чекає на тебе ганьба і слава”. У такому вигляді виникає відчуття народження концепту козака, уславленого у бойових походах та нелегкій борні, що загалом нагадує про вічну боротьбу українського народу за власне право називатися народом. У такому гнучкому пошукові відповідної форми вираження змісту збільшується амплітуда сприйняття самого значення, таким чином, підкреслюється значимість концептуалізації історіософського у міфу у системі поетичного світовідчуття В.Голобородька. 

Духовний простір ліричного героя вибудовується за допомогою цілого ряду концептів, які за своєю природою стають універсальною ментальною матерією українського світу, в якому вчувається пошук гармонії між світом переживань та вражень, що загалом відрізняє історіософську лірику В. Голобородька від лірики інших представників Київської школи поезії.

Третій розділ – „Історіософський аспект „тихої лірики” Л. Талалая”.

Історіософська модель лірики Л.Талалая багата внутрішньо насиченою системою концептів, які мають великий духовний заряд, континуальний та відновлювальний за своєю суттю. Попри власну варіативність та особливий тип сприйняття, поетична концептуальна схема характеризується натурфілософським  світовідчуттям, важливими ознаками якого у системі образної репрезентації стали психологічна заглибленість, філософська виваженість, специфічна художня чутливість, зібрана у виражальному більше, ніж у зображеному. У такому художньому аспекті зображення законів світу у ліриці Л.Талалая виникають такі концепти, що стають епіцентром згущення своїх складових, котрі прагнуть стати подібними за сферою впорядкування поза художніми межами просторово-часових координат. 

Л.Талалай концептуалізує внутрішній світ ліричного героя, продемонстро-ваний за допомогою формули буття-у-собі. Таким чином, відбувається повноцінна ідентифікація множинності одиниць історіософського міфу, котра передбачає наявність  зовнішнього мовчання як способу олюднення концепту-альної схеми світу. Цей прийом стає традиційним для поетичного мислення Л.Талалая, тому виражається внутрішнім неспокоєм і почуттям болю, викли-каного пошуками епіцентру Всесвіту через поступову втрату власної духовної історії роду. В очах збайдужілого онука, який „...іде ... з байдужою косою”, більшості туристів, які, аби потрапити до скрижалей вічності, увічнюють свої імена на каменях, помітне заглиблення ліричного героя у світ ілюзій, тому поетичні концепти стають емоційно насиченими, перебуваючи на рівні внутріш-нього амплітудного збільшення. Криза душевного світу, дисгармонія суб’єкт-об’єктивної бінарної опозиції породжує відчуття його минущості, емоційного зміління („Байдужі до часу і тліну”). В такій ситуації ліричний герой Л. Талалая, нагадуючи про оберненість людського досвіду, вірить, що персонаж ще зможе підвестися з колін („Поразка”), тому біблійний сюжет про блудного сина формує концепт істини, який має тісний зв’язок з багатьма іншими одиницями історіософського міфу у ліриці.

Концепт часу у поезії Л.Талалая позбавлений своє головної характерис­тики – демонструвати динаміку світу в його залежності від інших процесів. Уникнення хронологічної організації наводить на думку про глибоке існування часовості усередині кожного з використаних у ліриці концептів. Широке використання поетичних образів на кшталт „золотих якорів”, „відлиги”, „яблук незібраних колі червоному”, „чаші кругової”, „нахиленої трави” вкотре засвідчує існування однієї з важливих характеристик самого концепту вічності, проявленого на метафізичному рівні сприйняття об’єктивної дійсності: „А весла стрілок горнуть час, / І сутінний, і сонячний”. Це призводить до того, що на передньому плані в ліриці Л.Талалая – внутрішнє поєднання часів із затертими хронологічними рамками, розтягненими до рівня історіософського занурення у глибину емоційної пам’яті ліричного героя. В результаті цієї дії зникає фізичне розуміння часу як такого, проте з’являється його внутрішнє, емоційне сприйняття. Так формується художня модель слайда, яка органічно вплетена у концепт миті, який пред-ставлено в окремій мікросистемі світовідчуття на позначення концептуальної всечасовості. Тут відчувається розширення емоційного досвіду за допомогою поетичної медитації, що призводить до ідентифікації окремого світу ліричного героя.

Концептуальна гармонія у ліриці Л.Талалая досягається одночасним використанням та органічним поєднанням, зокрема, концепту часу з іншими важливими одиницями історіософського міфу – води („Дівчина з відрами”), рослини („Антонівка пахне з осіннього саду. Висока тополя над сонцем горить” („Запах антонівки”), а також мандрівника, жінки, хати, межі, води, землі, які загалом відбивають видиму та невидиму сторони поетичного буття. Подібна дія антагоністично відображати світ підкреслює значимість впорядкування та розподілу складових за „зонами сусідства”, де вони стають поза межами визначеності.

Загальна картина концептуальної системи лірики Л.Талалая насичена за рахунок глибокої артикуляційної повноти та великого емоційного заряду складових одиниць, викликаного історико-культурним контекстом українського світу. У ракурсі просторово-часової дезорієнтації передчуття іншої, „щасливішої миті” підтверджує думку про глибину переживань ліричного героя, замикаючи тим самим історіософське коло сприйняття концептуальної поетичної моделі світу („Мить”, „Палахкотить коротка осінь” та ін.).

Поет метафізує ідею про вічність концепту матері, – тієї жінки, яка не тільки дарує життя, але й першою вчить ліричного героя наповнювати явища та поняття значно більшим сенсом. Ліричний герой разом з матір’ю відчуває себе поза часом, тому важливе місце у ліриці відіграє ідея всечасовості. Під концептом матері Л.Талалай розуміє концепт рідної землі як основу історичних, культурних, інтуїтивних сподівань народу і, зокрема, покоління. Концепт матері в історіо-софській ліриці Л.Талалая співіснує з концептом рослини, тому вона, виглядаючи сина, стає  маком з дороги („Бувають у житті хвилини”), слідом на курній дорозі („Де земля зберігає тепло”) тощо.

У горизонтальній проекції історіософського міфу Л.Талалая помітна картина поділу складових життя людини на відтинки, які на рівні передчуття закінчення циклу дозволяють уникнути моменту переходу від життя до смерті (вічного життя), широко наслідуючи традиції історіософського відчуття концепту часу. Такими чином, життя ліричного героя нагадує власне концепт, складові якого впорядковані відповідно до „зон сусідства”.

Історіософська модель натурфілософської концепції Л.Талалая складає емоційно наповнену систему уявлень про природу як об’єкт концептуального сприйняття світу. Так з’являється, зокрема, концепт ранку, який пояснює у ліриці Л. Талалая внутрішню відвертість та душевну щирість. Автор зображує ліричного героя у вікні ранкового трамвая, у тумані, з росою, і пересвідчується, „яка молода / на світанку земля!”. Концепт вечора як стиснута концепція ставлення до життя  модифікується в залежності від співвіднесення з іншими складовими концепту-альної схеми лірики.

Фокусування уваги довкола шиття сонячними променями в одній з поезій пояснює збереження мудрості поколінь, акумуляцію власного поетичного досвіду, визначаючи рівень буття кожного з предметів. Втрачаючи життя, наближаючись до самого його краю, ліричний герой долає зовнішній спротив, входячи органічно у буттєву картину світу. Взагалі спротив долається антагоністичним концептом згоди, який стоїть у спільному полі функціонування концептуальної схеми Л.Талалая. Таке зіставлення допомагає краще розпізнати суть самого буття, яке розкривається у внутрішньому бутті ліричного героя. Авторська натурфілософія позначає невичерпність світу та його відкритість,  відтворюючи за глибиною відчуття та масштабами самореалізації концептуальну основу історіософії „тихої” лірики Л.Талалая.

Поет докладає зусиль для того, аби уникнути перебування персонажа на межі, опинившись „між радістю і болем” („Весла”, „Середина дня”, „Минуло літо”, „Тиша”, „Осінні крила”, „Вересень світом пливе”, „У чеканні холодів”, Осіннє багаття”, „Біля скверу на Подолі”) та ін. У подібному стані помітне заглиблення свідомості персонажа у суть перехідного періоду, збільшення глибини якого сприймається за рахунок значного емоційного навантаження, представленого у поетичних картинах: „І по стежці змія проповзає, / Як жива таємнича межа” („Чапля ногу одну підігнула”). Уникнути цього моменту у житті ліричного героя неможливо, адже втеча від часу реалізується на рівні самозаглиблення та філософського заспокоєння. Концепт межі у натурфілософії Л.Талалая має властивість збільшувати амплітуду свого сприйняття внаслідок використання різних міфем на його позначення. У наведеній поезії зморшки на обличчі ліричного героя, образ рідної землі позначають філософське збереження внутрішньої суті і природи почуттів, філософії суб’єкт-об’єктних стосунків.

Важливе місце у поетичному міфотворенні Л.Талалая посідає концепт хати як синтезована одиниця, яка позначає різні рівні сприйняття: зовнішню (видиму) та внутрішню (невидиму) основи буття. Подібна диференціація поляризованих світів викликана специфікою поетичного сприйняття світу в цілому, в якому всі концепти перебувають у гармонійному зв’язку. Питання концептуального  збереження просторового осягнення міфопростору наближено до врятування символічного простору внутрішнього світу у метафізиці об’єктивного світо-сприйняття. Недаремно у ліриці Л.Талалая хата знаходиться у саду, в епіцентрі родинного космосу, який доглядається дбайливими руками ліричних  героїв („Глибокий сад”), тому складає основу поетичного Всесвіту в історіософському міфі автора.

Вживаючи широку кольорову гаму на позначення важливих концептів у поетичній історіософії, Л.Талалай заглиблюється у пластику поетичного живопису, котрий розширює емоційний заряд поетичних картин, які, диферен-ціюючись, ущільнюють історіософський аспект „тихої” лірики.

Четвертий розділ – „Метафорика історіософії у ліриці В.Герасим’юка”.

Лірика В.Герасим’юка складає важливий шар розуміння динаміки формування історіософського міфу наприкінці ХХ століття.  Головною монадо-логічною одиницею його поезій виступає концепт світового дерева, наявність якого пояснює центральні історіософські питання авторської концепції, що   виникла внаслідок зіткнення язичницького та християнського типів світовідчуття. Цей концепт стає і місцем, і способом перебування живих та неживих сил, концентруючи в собі святу Трійцю: триєдність Світла, Життя і Слова.

Серед найпоширеніших репрезентантів концепту дерева у поезії В.Герасим’юка варто згадати яворове, букове листя, черешневий цвіт, зелень смереки, листя трепети – як варіанти поетичного космосу автора. Концепт дерева асоціюється і порівнюється у поета з Божою присутністю на землі, яка рятує ліричного героя, вивільнює його з-під суспільного навантаження й тиску часу („Восени, наприкінці 40-х”). Автор по-дитячому боїться лісу, бо той – старий, високий, темний, хоча водночас ставиться до нього як до священного, відчуваючи його непоясниму присутність у собі.

Синтезований, концептуальний образ дерева поєднується з тією частиною життя ліричного героя, до якого він поспішати не збирається, де темна сила – „чорний ліс”, створюючи антитетичну сполуку у ліриці, на рівні протистояння непримиримих сил. Недаремно у часи розставань і прощань дорога коханої вкрита смерековими лісами, перетворюючись на межу, за якою – провалля.

Концепт жінки позначає важливу суть буття ліричного героя: вона знає секрети вічності, бо володіє законами життя, які його ліричний герой тільки намагається збагнути. Життя з нею – „як на верхах пласти”, хоч і порубано  невідоме число „молодих смерек на остриви”. Персонаж намагається її затримати, тому, коли вже доводиться прощатися з коханою, дорога між ними перетворюється на зовні приховану магію переживань, яка демонструє своє повноголосся на рівні концептуального напруження сенсу буття. 

Використання концепту матері позначає збереження поетичного світу,  засвідчує тривалість поколінь, підтверджує прагнення персонажа зберегти важливі основи родової пам’яті. Гармонія духовного світу порушується тоді, коли поет говорить про смерть матері („Маріє”, „На березі Він вогонь розклав”), разом з якою втрачається зв’язок між сенсом слова та особистим досвідом ліричного героя, – втрачаються знання про світ. Використовуючи у ліриці концепт жінки, В.Герасим’юк подає його у контексті концептуального онтологічного сприйняття, де суттєве місце посідають концепти порогу, хати (церкви), ока, підтверджуючи ризомність сприйняття національного космосу. Так досягається консистенція хаосу, який не втрачає жодного елемента свого буття.

Концепт церкви позначає зв’язок між духовними святинями народу та їхнім  конкретним втіленням, демонструючи симбіоз різних елементів природи космосу ліричного героя, в якому поєднуються голоси поколінь, направлені на осягнення  вічності, саме тому життя народу сприймається у безперервності цивілізаційної  суті кожного об’єкта історії.

Авторське передчуття світу, творча інтуїція рятує горизонт переживань за допомогою медитації, під час якої ліричний герой повертається додому і знаходить спокій. Тема повернення, а разом з тим і концепт блудного сина, залишається для лірики В.Герасим’юка ознакою причетності персонажа до коріння свого роду.

Концепт миті, який стає синтезованою ознакою буття, стає для ліричного героя порятунком унаслідок внутрішнього розширення семантичних меж. Попри холодок на тілі, „що пробирає до кісток і свище”, птах надії здіймається у небо, над Чорним лісом. У польоті, де проступає формула: „це наша мить – остання мить” („На лісу вечоровому тканні”), помітне бажання автора ущільнити враження широкою палітрою відчуття самого буття крізь динаміку втілення концепту миті за допомогою конкретних історичних епізодів. Так з’являється  внутрішньо збалансований позачасовий поетичний простір у певній сконден-сованій точці, на рівні емоційного перетину складових (“Кілька хвилин першої світової”, “Восени, наприкінці 30-х”, “Восени, наприкінці 40-х”, “Влітку, наприкінці 80-х”, „Нічні кіоски – 93” та ін.).

З метою досягнення внутрішньої логіки розв’язання часів лірик оперує концептами коня, коханої, втікачів, вовка, повітря, тіні, погляду тощо, які певною мірою пов’язані з власною долею поета, його карпатського роду. Ці концепти здатні наповнити історіософський міф складовими міфологічного бачення у їх множинності та поліфункціональності у системі сприйняття лірики.

Концепт чужинця проступає у ліриці В.Герасим’юка у складі „останньої сотні”, яка чинитиме опір. Дослідження життєвого моменту персонажа напередодні загибелі, за крок до смерті, набуває особливого емоційного піднесення через те, що поет екзистенціює момент ймовірної зміни через перехід власної межі, яка позначає набуття важливої внутрішньої гармонії та досвіду: „Ми не винні, що зайди прийшли / і на березі табором стали”, тому, ймовірно, і „на камінь поклали мечі / і в ріці своїх коней купали”. Концепт вовка визначає один з найголовніших  мотивів історіософії лірики В.Герасим’юка, бо має тісний зв’язок з долею карпатського роду.

Пам’ять про батьків-повстанців, які пішли у вічність, вже ніхто не наздожене, хоча за життя вони відчули справжню гонитву, породжену константністю фатуму людського буття. Ліричний герой відчуває значну відповідальність за причетність до свого родинного світу, який, переживаючи еволюцію амбівалентного лірич-ного начала, маскується та змінює форми свого прояву та впливу.

Танець у ліриці В.Герасим’юка символізує відродження душі, Всесвіту, бо прийняти священний аркан – спокутувати не тільки свої гріхи, очисна сила від яких закладена у магічному перетворенні дійсності, але й роду, який уникає прокляття дійсністю. Ритуальний або ж поетичний танець позначає глибоке бажання визволитися від тілесної несвободи й опинитися у ролі чистого духа. Крізь пластику зображення окремих поезій народжується почуття свободи напередодні смерті ліричного героя. Вона йому допомагає стати воєдино у загальнолюдське коло поруч зі своїми родичами у стані віртуального поетичного самогубства. 

Герасим’юкова історіософська модель живиться авторською концепцією повторюваності часів, їхньою взаємною оберненістю. У цій системі важливою залишається система „ранок-день-вечір”, котра виводить лірику на рівень часової безмежності, яка реалізується за допомогою посилання на нумерологію. Магія концепту чисел „два”, „три”, „дванадцять” позначає міфологічну закодованість та містику язичницького типу світовідчуття.

Змій як концепт метафоричного сприйняття часу регламентує поняття зникнення самої історії. Чим більше людина наближається до історії та її розуміння, тим складнішими видаються її перспективи у цивілізаційному культурному процесі. Метафоричну есхатологію історіософського міфу в ліриці  продемонстровано у картині приходу Страшного суду, який ввижається авторові „зимовим і тихим”. В.Герасим’юк навмисно вдається до такого зображення і виклику, бо пов’язує його з очищенням, на яке очікує ліричний герой.

Символічне уособлення антагоністичних світів, що віднайшли себе в опозиції життя й смерті, реалізовано і в найбільш архаїзованому символі вершника, котрий переборює змія. Побороти його позначає закликати правічні сили на боротьбу за існування. У ліриці В.Герасим’юка два змія, які, повзають поруч, підстерігають  свого героя, позначаючи два протилежні полюси („Із двох ущелин два вужі / повзли до тебе”) і виступають антагоністичною силою світовідчуття. Один з них позначає історичний час, який „пожирає людину” (за М.Еліаде), а другий – його історіософське сприйняття, наділяючи ліричного героя вічними знаннями про закони Всесвіту та перебування у ньому.

У поезіях В.Герасим’юка ліричний герой бореться з прокаженими, що в  концептуальній картині світу позначає подолання перешкод, найбільшою серед яких лишається внутрішній бар’єр, який зникає тоді, коли персонаж нарешті зважується „підніматися крутою горою / все вище і вище” („Пси Юрія Змієборця”). Поет сприймає Сізіфову працю як пошук істини, тому „гейби скинувши з плечей храмові плити, / легко вийшли на самий верх, / і тільки тоді збагнули: на землі була ніч.” Очікуючи на “прокажених” і двобій з ними, персонаж не претендує на вражаючу перемогу, адже енергія його зв’язку з правічними законами дає йому духовної непереможності, тоді як загальнолюдська криза таких зв’язків призводить до втрати метафізики роду.

Історіософська лірика В.Герасим’юка, яка наближається до глибокого сприйняття космізації роду як сакральної площини поетичного міфу, засвідчує, що персонаж в його есхатологічній причетності до буття знаходиться у пошуках внутрішньої гармонії, породжуючи метафоричну оберненість метафізики історіо-софських концептів. Чим більше ліричний герой усвідомлює фатальність свого існування, тим більше він наближається до етнічного центру родинного космосу, коли відчуття духовної провини за мовчання і страх сприяє очищенню ліричного героя.

Поетичне світовідчуття В.Герасим’юка, котре стало ознакою становлення альтернативного поетичного мистецтва, продемонструвало утвердження індивідуальної метафоризації світу, де цілий комплекс різних за своєю природою структур органічно вплетений у концептуальну історіософську картину буття лірики.

Концептуальний історіософський космос В.Герасим’юка втілено у його  версифікаційній есхатології. Місцем перебування концептуальних одиниць лірики В.Герасим’юка виступає одна зі стихій – повітря, наскрізна і домінуюча у поетичній уяві, в якому в гармонійному поєднанні перебувають концепти води, землі, дерева, жінки, вовка тощо, що дозволило наблизити ліричного героя до горизонту історіософського подолання у сфері сакрально-космологічної світо-будови гуцульського етносу.

Усі концепти поетової свідомості перебувають у нерозривному зв’язку,  утворюючи циклічну сполуку, яка нагадує вітальну мережу усередині концептуальної схеми. Поетичне світовідчуття В.Герасим’юка, котре стало ознакою становлення альтернативного поетичного мистецтва врозріз із традиційною літературою на початку 1980-х років, продемонструвало в яскравому вигляді чітке утвердження індивідуального історіософського охоплення світу, де комплекс різних за своєю природою структур органічно вплетений у метафоричні картини української поезії 1980-х рр.