Ковтун, Наталія Михайлівна. Воля як основа соціальної активності: соціально-філософський аналіз

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, проаналізовано ступінь наукової розробленості проблеми, сформульовано мету та дослідницькі завдання, визначено об’єкт і предмет, основні методи та принципи дослідження, його наукову новизну, теоретичне та практичне значення, наведено дані про апробацію отриманих результатів і структуру дисертації.
У першому розділі «Воля як об’єкт соціально-філософського пізнання та методологічної рефлексії» проаналізовано концептуальні підходи до розуміння соціального характеру феномена волі, проведено логіко-семантичний аналіз понять «воля» та «воління», розкрито основні методологічні підходи до дослідження волі як основи соціальної активності індивіда і соціальної спільноти.
У підрозділі 1.1. «Феномен волі в історії соціально-філософської думки: від раціоналізму до волюнтаризму» здійснено теоретичний аналіз раціоналістичного та волюнтаристського підходів до розуміння волі на індивідуальному і суспільному рівнях. Перший з них збігається з раціоналістичною філософською традицією, в якій воля розглядається як специфічна якість людської свідомості та психіки, джерело внутрішньої активності людини, яке сприяє ухваленню рішень на основі розуму. В раціоналістичній філософії воля тлумачиться як необхідна складова розуму, що втілює механізми здійснення соціальної активності поза межами бажань і прагнень або й всупереч їм. Подібне розуміння вольової активності суб’єкта характерне, насамперед, для філософії Арістотеля, Плотіна, Р. Декарта, Б. Спінози, Т. Гоббса, Дж. Локка, І. Канта, Г. Гегеля, К. Маркса та ін.
У контексті соціально-філософської парадигми дослідження особливої уваги заслуговує переведення Г. Гегелем проблеми волі зі сфери індивідуального буття у сферу соціально-політичного буття різних народів на відмінних історичних етапах. В такій інтерпретації індивідуальна воля вільна лише тоді, коли свідомо підкоряється закону, адже в ньому як у модусі всезагальної волі світового духу вона підкоряється сама собі. Новим етапом у раціоналістичній парадигмі розуміння волі стала філософія марксизму, де воля розглядалася не тільки як важливий фактор соціальної активності, спрямованої на перетворення предметної дійсності, а й обґрунтовувалася зумовленість вольового процесу матеріальними умовами життя класу, особливостями процесу навчання і виховання суб’єктів соціально вмотивованої активності.
Другий підхід до інтерпретації феномена волі пов’язаний зі становленням філософії волюнтаризму. В її межах воля інтерпретується як основа існування
11
світу загалом і соціального середовища зокрема. Поняття «воля» у такому розумінні вживається для позначення трансцендентальної реальності у філософії Аврелія Августина, Фоми Аквінського, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, Ф. Тьонніса, О. Шпенглера, Д. Донцова, І. Ільїна та ін. У філософії волюнтаризму обґрунтовується субстанційний характер волі, яка у повній мірі постає основою становлення індивідуальної та суспільної свідомості і, як наслідок, усієї повноти виявів соціальної активності. Саме у такому контексті розглядається «воля до влади» як уособлення прагнення організму до самозбереження та самоствердження у творах Ф. Ніцше. У межах волюнтаризму сформувався й підхід, за яким воля ототожнюється з активністю свідомості (А. Шопенгауер, М. Лоський, В. Шмаков, О. Бахтіяров). При цьому волюнтаристський підхід до інтерпретації буття світу в цілому і суспільства зокрема може мати як песимістичний (А. Шопенгауер), так і оптимістичний характер (Ф. Ніцше).
У підрозділі 1. 2. «Вольовий характер соціальної активності у парадигмі мотивістської, регулятивістської та активістської інтерпретацій» встановлено, що, у ХХ ст. проблематика дослідження вольових процесів змістилася переважно у сферу психологічних дисциплін. Під впливом позитивістських та психоаналітичних методологічних підходів проблема волі опинилася на периферії наукового інтересу у межах мотиваційної експериментальної методології дослідження. У цей період у західній науковій парадигмі чи не єдиною роботою, присвяченою ґрунтовному аналізу волі, стала праця Р. Мея «Любов і воля» (1969), в якій було обгрунтовано єдність феноменів любові й волі у бутті особистості, що не просто воліє світ, а творить його своїми рішеннями. Однак, починаючи з 80-х рр. ХХ ст., неспроможність через традиційні когнітивні парадигми пояснити складні процеси цілеспрямованої поведінки людини змусила деяких західних дослідників (Р. Багоцці, Г. Берріса, П. Голлвіцера, М. Джилі, А. Дорсчела, Г. Кілхофнера, Ю. Куля, Р. Норвуда, Х. Хекхаузена) повернутися до аналізу вольової проблематики.
У радянській науковій парадигмі після появи декількох магістральних розвідок, які торкалися різних аспектів вольового процесу (праці М. Басова, В. Екземплярського, О. Лазурського та ін.) на декілька десятиліть проблематика дослідження волі перейшла на маргінес наукового аналізу. У руслі марксистсько-ленінської філософії зусилля радянських вчених були спрямовані переважно на доведення об’єктивного, незалежного від свідомості характеру вольових зусиль. У зв’язку з цим аналіз вольової проблематики у 60-70-х роках ХХ ст. зосередився переважно на інструментальних дослідженнях у сфері спортивної психології (А. Пуні, П. Рудик, Б. Смірнов, В. Селіванов та ін.), на вивченні вольового зусилля як атрибутивної ознаки волі (М. Басов, О. Лазурський, В. Мясищев, В. Мерлін), на визначенні критеріїв та механізмів вольової активності (В. Іванніков), на аналізі сміливості (А. Висоцький, Б. Смірнов, Н. Скрябін) та витримки (Є. Ільїн, П. Козлов) як вольових якостей.
Загалом у вітчизняній науковій літературі радянського періоду сформувалося чотири основні підходи до розуміння волі: мотиваційний, регулятивістський, ціннісний та активістський. У межах мотиваційного підходу воля пов’язувалася з моральністю як основою переведення особистісних мотивів
12
на суспільний рівень (І. Сеченов, С. Рубінштейн, Л. Виготський, Д. Узнадзе, В. Іванніков). У контексті мотиваційного підходу перебуває і виведення волі зі сфери бажань і прагнень (Б. Ананьєв, Л. Божович, С. Рубінштейн, О. Леонтьєв, Д. Узнадзе). Натомість регулятивістський підхід до інтерпретації волі виходить з розуміння регулятивної функції волі як основи соціальної активності (М. Басов, М. Бріхцин, Л. Виготський, В. Калін, А. Пуні, П. Рудик, В. Смирнов). У площині ціннісного підходу (І. Сеченов, С. Рубінштейн, В. Іванніков, В. Селіванов Є. Ільїн) обґрунтовується ідея про вирішальну роль у вольовій активності людини її світоглядних орієнтацій та цінностей. В цілому у межах вище зазначених концептуальних підходів, воля розглядається здебільшого як своєрідна якість, стан психіки людини або складова свідомості. У них не береться до уваги, що людина виявляє вольові якості не стільки на інфернальному, скільки на екстернальному рівні буття – у сфері соціальної активності.
Становлення активістського підходу до розуміння вольових процесів пов’язане з працями Ю. Вейнгольда, Л. Гумільова, Л. Корецької, В. Ойгензіхта, Ш. Чхартішвілі, в яких воля тлумачиться як соціальне явище і як основа соціальної активності. У руслі активістського підходу перебувають і дослідження політичного волюнтаризму О. Водолагіна й О. Крижанівської. Саме цей концептуальний підхід дає можливість на основі врахування поліфункціональності волі у бутті людини розглядати її як системну якість, що дозволяє людині свідомо керувати власною соціальною активністю.
У підрозділі 1. 3. «Методологічні засади дослідження волі як феномену соціального буття» здійснено аналіз основних методів і принципів дослідження соціального характеру виявлення волі на індивідуальному й суспільному рівнях активності людини. З метою подолання описовості та методологічної фрагментарності дослідження соціального характеру вольових процесів здійснено на основі системного аналізу, який дозволяє розглядати волю не просто як явище індивідуального буття людини, а й як джерело, рушійну силу та особливий механізм соціальної активності. Принцип системності використано з метою врахування діалектичної єдності соціальної системи з її структурними елементами (сферами соціального буття, суб’єктами соціальної активності, соціальними механізмами, соціальними функціями). Зокрема, системний аналіз дозволяє виявити вольові засади активності суб’єкта у різних сферах суспільної буттєвості (моралі, права, політики та в площині творчості).
Синергетична методологія у дослідженні використана під час аналізу вольових зусиль суб’єкта соціальної активності як джерела і рушійної сила переспрямування напрямків розвитку перехідних суспільств. Синергетичний підхід до аналізу соціальної дійсності дозволяє використовувати у дослідженні принципи «нелінійності», «вірогідності», «випадковості», «ймовірності», «детермінації», «розвитку». Структурно-функціональна методологія наукового аналізу була використана у процесі дослідження функцій, через які реалізується активність суб’єктів соціальних перетворень, та в процесі порівняння їх вольових і моральних якостей. Наразі метод герменевтичного аналізу дозволив розкрити розуміння взаємозалежності вольових чинників соціальної активності в інтерпретації представників різних філософських напрямків.
13
Феноменологічний метод аналізу соціальних явищ у репрезентованому дослідженні було використано під час застосування поняття «час-свідомість» для розуміння вольових процесів як таких, що прив’язані, перш за все, до теперішнього часу. У свою чергу феноменологічний принцип інтерсуб’єктивності соціального світу Ю. Габермаса використано у процесі визначення сутнісних ознак соціуму через взаємодію суб’єктів соціальної активності. Натомість концепція «життєвого світу» Е. Гуссерля знайшла відображення під час аналізу волі як інтегральної якості, яка пронизує різні сфери життєвого світу людини.
Запропоноване дослідження ґрунтується й на використанні загальнонаукових принципів об’єктивності, історизму, розвитку й методологічного плюралізму. З метою уникнення позиції крайнього волюнтаризму у контексті визначення джерела соціальної активності в дисертації застосовано принцип об’єктивності. При цьому воля розглядається як один з важливих, але рівнозначних чинників актуалізації соціальної активності поряд зі сферою мислення та емоцій. У свою чергу принцип розвитку дозволяє розглядати волю як джерело, рушійну силу і механізм суспільних трансформацій. Принцип історизму було використано під час аналізу еволюції суспільного волевиявлення у традиційному, індустріальному й постіндустріальному суспільствах.
Вищезазначений комплекс методологічних підходів дозволив визначити волю як інтегральну, активно-діяльнісну якість індивіда або соціальної спільноти, спрямовану на трансформацію об’єктивної і суб’єктивної сфер дійсності. Воля у соціальному середовищі реалізується у комплексі похідних від неї явищ – індивідуальній і суспільній волі, волінні, вольових процесах, волевиявленні, вольовій регуляції, вольових якостях, вольових зусиллях, силі волі та ін. Зокрема, індивідуальна воля розглядається автором як воля індивідів, осіб, особистостей, спрямована на досягнення особистісно значущої мети. Суспільна воля тлумачиться як воля індивідів, осіб, особистостей, соціальних спільнот, суспільства в цілому, націлена на взаємодію з іншими суб’єктами соціальної активності з метою досягнення суспільного блага. Процесуальним втіленням волі у природному і соціальному середовищі є воління.
У другому розділі «Зміст та структура вольового процесу у контексті дослідження соціальної активності» розглянуто структуру та типологію вольової активності у соціальному середовищі, досліджено специфіку виявлення волі суб’єктів активності на індивідуальному і суспільному рівнях, розкрито розуміння свободи волі людини як необхідної умови соціальної активності.
У підрозділі 2. 1. «Структура та типологія вольового процесу у контексті філософської парадигми дослідження соціальної активності» сутність та зміст волі розкрито через її поділ на індивідуальну й суспільну складову. Якщо індивідуальна воля реалізується у діяльності індивідів, осіб і особистостей, то суспільна воля виявляється, насамперед, в активності особистостей, соціальних груп та суспільно-історичних спільнот, спрямованої на досягнення суспільного блага. Оскільки у змісті суспільної волі неможливо врахувати інтереси й потреби усіх громадян, значна частина індивідуальних прагнень ігнорується, а домінуючою у суспільному волінні стає воля однієї з соціальних груп або держави.
14
На індивідуальному і суспільному рівнях вольовий процес поділяється на три основні фази (В. Віндельбанд): перша фаза збігається з виникненням волінь і прагнень, кожне з яких може реалізуватись на практиці; друга фаза втілюється у взаємному стримуванні прагнень та реалізується у конкретному рішенні; третя фаза співпадає з імпульсом волі під час втілення рішення на практиці. З різною інтенсивністю на цих фазах відбувається виявлення таких вольових якостей, як рішучість і сміливість. Поряд з цим, якщо для першої фази вольової активності властиві витримка, ініціативність, самостійність, цілеспрямованість, то третя фаза – збігається з активізацією вольових якостей енергійності й наполегливості.
Окрім вольових якостей, у сфері суспільного воління важливу роль відіграють вольові стани, які уособлюють готовність суб’єкта активності виконувати певні завдання. Вольовий характер людини якнайповніше виявляється у станах соціальної активності, соціальної апатії та мобілізаційної готовності. Соціальна активність є специфічним вольовим станом або системною соціальною якістю, у межах якої відображається активне ставлення людини до різних сфер соціальної дійсності та виявляється рівень взаємодії індивідів та соціальних спільнот. Натомість соціальна апатія характеризується байдужістю, соціальною і психологічною пасивністю, повною або частковою втратою інтересу до перетворень. У свою чергу стан мобілізаційної готовності втілює здатність суб’єкта виявляти максимум вольових зусиль у процесі досягнення мети. У дисертації встановлено, що на суспільному рівні набувають актуалізації лише ті компоненти індивідуальних вольових станів, які є загальними для більшості представників соціальної спільноти. Однак під впливом маніпулятивних практик воля окремої людини може бути цілком нав’язана колективній волі.
У підрозділі 2. 2. «Індивід, особа, особистість як суб’єкти вольової регуляції соціальної активності» волю розглянуто як системну якість соціального життя індивіда. Її атрибутивною ознакою є вольова здатність людини здійснити діалектичне заперечення і рішуче сказати «ні» закостенілим суспільним нормам, які обмежують свободу людини, залишаючи її в напівдрімотному стані безпорадності й відчуття непотрібності її буття.
У підрозділі обгрунтовано варіативність суб’єктності вольової активності у різних сферах соціальної дійсності. Особа як людина, яка пройшла процес соціалізації, є суб’єктом вольової активності, насамперед, у сферах морального, правового, політичного, економічного буття. Натомість особистість як системна якість людського індивіда забезпечує його здатність бути відносно автономним вольовим та індивідуально своєрідним суб’єктом творчої активності. Особистісні характеристики суб’єкта активності піддаються нівеляції, якщо його рішення є підневільними, обмеженими обставинами або сваволею інших людей.
Якнайповніше вольовий характер соціальної активності виявляється у перетворюючій діяльності пасіонарної особистості, якість якої варіюється на різних етапах соціогенезу. На висхідній фазі суспільної трансгресії високий рівень вольової активності пасіонарія виявляється у процесі вироблення нової системи цінностей і практичних настанов як засадничих для процесу соціальної стабілізації. На другій фазі соціальної консолідації під впливом вольової активності пасіонаріїв відбувається закріплення нових процедур і правил гри у
15
конституціях, законах, правових і моральних нормах. Однак, на заключній фазі соціогенезу відбувається не тільки остаточне закріплення нових елементів соціокультурного досвіду, а й витіснення (знищення) пасіонарних особистостей.
Соціально вмотивована вольова активність можлива лише у тому випадку, якщо людина усвідомлює дійсність як відкритий нескінченний простір можливого. У соціальному середовищі ця можливість пов’язана з відповідальністю за долю «Іншого», міра якої варіюється у різні епохи залежно від ступеню особистісного волевиявлення. У період переходу від міфологічного до релігійного типу світогляду саме індивідуальна відповідальність за вчинки вказує на наявність індивідуальної волі у процесі дотримання або порушення моральних і правових норм. При цьому, якщо у період традиційного суспільства людина може перекласти свою відповідальність на божественну волю, то у тоталітарних або авторитарних державах модерного типу індивідуальна відповідальність суб’єкта значною мірою перекладається на волю партії або держави. Натомість у демократичних спільнотах індивіди, особи, особистості мають брати усю повноту соціальної відповідальності на себе. Відтак розширення сфери суспільного воління стимулює розширення обсягу і змісту відповідальності його суб’єктів.
У підрозділі 2. 3. «Соціальні спільноти та соціальні групи як суб’єкти суспільного воління» встановлено, що суспільна воля є основою переспрямування напрямків історичного розвитку у відповідності з суспільними потребами. Саме вольові зусилля зумовлюють трансформацію стихійної активності спільноти у цілеспрямовану діяльність щодо перетворення соціальної і природної реальності.
У традиційних рабовласницьких й феодальних спільнотах носіями суспільного воління є представники правлячої еліти або очільники релігійних інституцій. Натомість у період становлення капіталізму і парламентаризму до вироблення суспільного воління залучаються представники третього стану. Таке розширення соціальної бази суспільного воління пов’язане зі становленням класової волі, яка є необхідною умовою переходу стихійної активності на індивідуальному рівні у цілеспрямовану суспільно значущу діяльність. Подальший розвиток економічних і політичних відносин, демократизація й лібералізація суспільства зумовили ще більше розширення соціальної бази суспільного воління. Під впливом впровадження загального виборчого права, залучення до інституцій громадянського суспільства і органів державної влади широкі верстви населення здобули право виявляти власну волю щодо визначення магістральних напрямків розвитку суспільства.
Трансформація індивідуальної волі в суспільні форми волевиявлення прямо пов’язана з феноменом держави. Однак, якщо функціонування держав абсолютистського, авторитарного і тоталітарного типу засвідчило здатність держави на основі сваволі мобілізувати й підкорювати індивідуальне воління, створюючи лише видимість впливу широких мас на вироблення суспільного воління, то у демократичних суспільствах державна воля спрямовується на забезпечення прав меншості через конвенційні форми політичної активності. У випадку якщо державна воля відображає інтереси й потреби тільки правлячої верхівки й ігнорує інтереси більшості населення, існує реальна загроза державної дезінтеграції і соціальних заворушень.
16
Специфічною формою державної волі є воля імперії. На відміну від демократичних держав, зосередження суспільної волі на імперському рівні відбувається на основі домінування держави і її силових структур над волею підданих. Імперська воля як своєрідний вияв прагнення до універсалізації концентрується навколо ідеї територіального розширення з метою захоплення чужих матеріальних ресурсів. В епоху постіндустріального суспільства, коли ключовими факторами ефективного розвитку стають знання, інформація та технології, територіальний експансіонізм є анахронізмом, який засвідчує цивілізаційну відсталість і втрату перспектив розвитку для його суб’єктів.
У контексті існування національних держав важливого значення набуває й національна воля. У волі нації знаходять відображення консолідовані прагнення, інтереси та потреби конкретної нації, у виробленні яких вирішальну роль відіграє творча меншість (національна аристократія). Суспільне воління нації пов’язане з необхідністю задоволення її потреби в безпеці, праві на вільний розвиток національної духовної та матеріальної культури. При цьому, якщо раціональність, осмисленість інтересів і потреб нації сприяє збереженню національної ідентичності, то надмірна актуалізація національної волі у процесі суспільної консолідації здатна вкинути соціум у прірву крайнього волюнтаризму, агресії, шовінізму й ксенофобії щодо інших етносів, націй та держав.
Встановлено, що у ХХ – поч. ХХІ ст. простежується тенденція щодо переходу від концентрації національних воль до універсалізації волевиявлення людської цивілізації. Ця тенденція виявляється не тільки у становленні наддержавних і наднаціональних політичних, економічних та фінансових структур (Ліга Націй, ООН, ОВД, НАТО, ЄС, МВФ, ОПЕК та ін.), а й у потужних глобалізаційних процесах у сучасному інформаційному просторі. З одного боку, ці процеси засвідчують прагнення людства до консолідації суспільного воління у напрямку, якщо не вирішення, то хоча б часткового пом’якшення глобальних проблем. З другого боку, міжнародні організації – Ліга Націй після Мюнхенської угоди та радянської-фінської війни і ООН після російсько-грузинської (2008 р.) та російсько-української (2014-2016 рр.) воєн – продемонстрували неспроможність у процесі концентрації колективної волі світового співтовариства щодо дотримання принципів поваги до територіальної цілісності й незалежності держав та превентивного покарання агресора.
На сучасному етапі розвитку постіндустріального суспільства перспективною є й мережева модель консолідації суспільної волі. Вона надає можливість на індивідуальному й суспільному рівнях не тільки виявляти високий рівень свободи волі суб’єкта, а й дозволяє протистояти маніпулятивним практикам у засобах масової інформації та виявам економічного, релігійного й культурного імперіалізму. Поряд з цим мережеві структури є потужним засобом маніпуляції індивідуальною і суспільною волею у різних сферах соціальної дійсності в діапазоні від насадження спотворених економічних потреб до розповсюдження закликів до екстремізму й тероризму.
У підрозділі 2. 4. «Свобода волі як умова соціальної активності суб’єктів суспільних перетворень» розширено розуміння свободи волі як необхідної умови і фактору вироблення нових зразків соціокультурного досвіду, які у перспективі
17
трансформуються у соціальну необхідність. Діалектичний характер свободи волі виводиться з того, що вона містить у собі одночасно і відкритість суб’єкта діяльності до перетворення світу як реалізацію свободи, і спрямованість на ці перетворення як реалізацію волі. Свобода волі прямо не визначає якість соціальної активності людини, вона має відносно нейтральний характер. З одного боку, вона може призвести до деструктивних змін у суспільстві, а з другого – саме наявність свободи воління є основою соціальної активності, спрямованої на модернізацію і вдосконалення життя соціуму. В умовах кардинальних соціальних перетворень свобода волі є висхідним фактором для десакралізації і відкинення віджилих зразків традиції. На їх місці формуються нові форми соціокультурного досвіду, які з часом набувають статусу традиції.
У третьому розділі «Сутність та структура соціальної активності у контексті соціально-філософської методології дослідження феномена волі» охарактеризовано атрибутивні ознаки активності, соціальної активності і діяльності, досліджено інтенсивність, рівні та форми соціальної активності суб’єкта, визначено сутнісні ознаки соціальної апатії як специфічної форми активності та проаналізовано особливості впливу вольового начала на вияви соціальної деструктивності.
У підрозділі 3. 1. «Соціальна активність та діяльність у контексті соціально-філософської методології аналізу» встановлено, що на відміну від західної філософської традиції, де відсутнє розмежування понять «активність» і «діяльність», у радянській і пострадянській філософії відбулася демаркація смислової сфери їх застосування. У радянській науковій парадигмі, починаючи з 30-х рр. ХХ ст., поняття «активність» використовувалось для позначення внутрішнього джерела та рушійної сили діяльності. Натомість у працях радянських дослідників 60-70-х рр. ХХ ст. активність тлумачилась у значенні енергетичного аспекту діяльності, що втілилося у поширенні похідних від нього понять «активна діяльність», «активна діяльність особистості», «активна життєва позиція», «соціальна активність», «політична активність» та ін.
У контексті вирішення проблеми родово-видового відношення між поняттями «соціальна активність» і «діяльність» у науковій літературі сформувалося три основні підходи. Згідно з першим підходом (К. Абульханова-Славська, В. Коган, Є. Комаров, Т. Тищенко, І. Христова) поняття «соціальна активність» визначається через родове до нього поняття «діяльність». В межах другого підходу діяльність визначається через активність і соціальну активність як родові щодо нього поняття (В. Андрущенко, Л. Губерський, М. Михальченко, А. Петровський, С. Смирнов, М. Ярошевський). У свою чергу в науковій літературі сформувався й третій підхід, за яким соціальна активність розглядається як якість особистості, що базується на потребах та інтересах, та як іманентна націленість суб’єкта на перетворення світу (О. Якуба, О. Івченко, В. Татенко).
На основі аналізу вищевказаних концептуальних підходів встановлено, що атрибутивними ознаками активності є довільність, ініціативність та ситуативність. Якщо діяльність має цілеспрямований, цілепокладальний, детермінований характер, то активність в цілому, й соціальна активність зокрема, можуть мати як цілеспрямований раціональний, так і спонтанний ірраціональний позбавлений мети характер. Таким чином, поняття «активність»
18
і «соціальна активність» розглядається як ширші за обсягом щодо діяльності, а відтак, і родові щодо нього. У зв’язку з цим соціальна активність визначається у дослідженні як внутрішня якість або стан особи, особистості, соціальної спільноти, спрямована на перетворення у природному і суспільному середовищі. Натомість діяльність інтерпретується як спосіб існування соціального суб’єкта і як реальний прояв його соціальної активності.
У підрозділі 3. 2. «Інтенсивність, рівні та форми соціальної активності суб’єктів суспільних перетворень» розширено розуміння життєдіяльності суб’єкта, інтенсивність якої рухається у діапазоні від соціальної активності до соціальної апатії. До внутрішніх джерел соціальної активності належать матеріальні та духовні потреби, інтереси, знання, рівень розвитку свідомості, емоції та вольові зусилля, а до зовнішніх – природні та соціальні умови існування суб’єкта. Суб’єктами соціальної активності є особа, особистість, соціальні спільноти та соціальні групи, історичні спільноти та об’єднання (сім’я, рід, клас, нація), суспільство загалом.
На основі аналізу структури соціальної активності дисертантом виділено її три основні рівні (мікро-, мезо-, макрорівні), у межах яких відбувається взаємний перехід від індивідуальних потреб та інтересів до суспільних. У дисертації також розкрито дискретність цього переходу у посттоталітарних спільнотах, де суспільний розвиток відбувається на основі волюнтаристських маніпуляцій правлячою верхівкою індивідуальними й суспільними інтересами. Форми соціальної активності виокремлюються автором на основі специфіки їх виявлення у різних сферах суспільного буття (економічна, політична, правова активність, релігійна, моральна, творча активність) та на підставі наявності різних суб’єктів соціальної активності (особи, особистості, соціальної спільноти).
У підрозділі 3. 3. «Соціальна апатія як форма вольової активності суб’єкта» поглиблено розуміння соціальної апатії й соціальної активності як перманентних вольових станів та модусів діяльності суб’єктів суспільного розвитку. У кризові періоди розвитку суспільство зазвичай виявляє високий ступінь соціальної активності, що дозволяє досягнути суспільної рівноваги, здійснивши необхідні перетворення у сферах природної і соціальної дійсності. Натомість соціальна апатія в умовах трансгресії здатна вкинути суспільство у стан абсолютної дезінтеграції. Однак, соціальна апатія може бути й своєрідним способом адаптації індивіда і соціальної групи до природних і суспільних викликів.
На індивідуальному рівні соціальна апатія з’являється на основі нездатності людини здійснити вибір через значну кількість мотивів діяльності. Через розрив між інтенціальними станами свідомості вона досить часто впадає у стани хитання й нерішучості, внаслідок цього значна частина її рішень є «рішеннями без зусиль». На суспільному рівні передумовами соціальної апатії є виснаження матеріальних і духовних ресурсів соціуму, брак ефективної провідної верстви як суб’єкта перетворень, непомірний зовнішній тиск на соціум. Нівеляція і деградація індивідуальної і суспільної волі в постіндустріальному суспільстві пов’язана з пришвидшенням темпу життя, коли людина, не встигаючи сприйняти величезну кількість інформації, потрапляє у стан
19
розгубленості і байдужості. В умовах засилля масової культури соціальна апатія поглиблюється й через кризу релігійної, політичної й культурної самоідентифікації.
В українському суспільстві соціальна апатія актуалізується під впливом перманентної політичної й соціально-економічної кризи, «зрощення» владних структур з кримінальними елементами, посилення не тільки політичної нестабільності, а й прямої загрози територіальній цілісності та незалежності України. Причиною соціальної пасивності є й низький рівень доходів більшості громадян держави, неможливість підвищити свій соціальний статус через соціальні ліфти внаслідок засилля патерналізму й непотизму, відсутність авторитетних політичних сил та лідерів, які б мали високий рівень суспільної довіри.
У підрозділі 3. 4. «Вольовий характер соціальної деструктивності на індивідуальному й суспільному рівнях» на основі аналізу проблеми співвідношення соціальної активності і деструктивності виділено декілька концептуальних підходів до її розв’язання. Так, у межах інстинктивістського і психоаналітичного підходів обґрунтовується генетична запрограмованість та пов’язаність з інстинктами соціальної деструктивності. Натомість представники біхевіоризму зводили проблему агресивності людини до аналізу типів і стимулів її поведінки у соціальному середовищі. Прихильники інтроспективних досліджень пов’язували соціальну деструктивність з явищами ізоляції, контакту, конфлікту, змагання, війни, адаптації, кооперації, панування, підкорення, акультурації, соціального контролю. Якісно новим етапом в осмисленні соціальної деструктивності стали праці Е. Фромма, в яких основа деструктивності людини виводиться з кардинальних змін у соціальному середовищі, що призвели до зростання щільності населення, урбанізації, технізації і в підсумку до становлення постіндустріального суспільства.
На основі аналізу співвідношення вольових засад соціальної активності і соціальної деструктивності встановлено, що людина поряд з захисною агресією, коли існує реальна загроза її вітальним інтересам, здатна виявляти неспівмірну подразникам злоякісну агресію. Причиною цього є специфічна характеристика буттєвості людини – її відірваність від конкретного природного ареалу (М. Шелер, Е. Фромм), «ексцентричність» людини у природному середовищі (Г. Плеснер). В таких умовах детермінантами «доброякісної» і «злоякісної» (деструктивної) агресивності людини стають не лише безпосередні загрози вітальним інтересам людини, а й ймовірні соціальні небезпеки. Відтак деструктивна агресивність людини часто продукується за допомогою маніпулятивних практик індивідуальною або суспільною волею. Важливу роль при цьому відіграє експлуатація суб’єктами маніпулятивних практик ірраціональних чинників вольової активності індивіда або соціальної спільноти.
Четвертий розділ «Співвідношення раціонального й ірраціонального у структурі вольової активності індивіда і суспільства» присвячено дослідженню раціональних й ірраціональних чинників вольової активності на індивідуальному й суспільному рівнях та аналізу ірраціональних засад маніпулятивних практик волею людини у процесі суспільних перетворень.
У підрозділі 4. 1. «Раціональне у структурі вольової активності суб’єкта у процесі суспільної взаємодії» розкрито концептуальні підходи до тлумачення
20
співвідношення раціонального й вольового начала в соціальній активності. У межах класичного підходу (Сократ, Платон, Арістотель, Фома Аквінський, Б. Спіноза, І. Кант, Г. Гегель, Й. Фіхте) обгрунтовано позицію, згідно з якою воля виводиться зі сфери розуму. Соціальна активність індивіда і соціальної групи пов’язується з феноменом свободи волі, де воля розглядається як розумна сила, розумне бажання. При цьому відбувається акцентація на зв’язку вольових і раціональних станів з необхідністю досягнення мети, а відтак з феноменами цілеспрямованості й цілевідповідності. У такому розумінні воля тлумачиться як практичний розум, як основа вироблення і впровадження моральних імперативів, які є джерелом регуляції соціальної активності.
Некласичний підхід до тлумачення співвідношення розуму й волі в соціальній активності ґрунтується на тезі, що воля є онтологічною основою існування світу, а відтак джерелом як біологічної, так і соціальної активності людини (А. Бергсон, Ф. Ніцше, З. Фрейд, А. Шопенгауер). Згідно з цим підходом сутність світу залишається непізнаваною для раціонального способу сприйняття. Щоправда окремі аспекти існування світу піддаються раціоналізації, оскільки у світі жорсткої необхідності діє цілком пізнаваний закон достатньої підстави (причинності). Однак надмірна раціоналізація призводить до втрати людиною первинної непогрішності у несвідомих діях волі. У межах некласичного підходу обґрунтовується й позиція, що чим повнішим є раціональне пізнання, тим більше мотивів діяльності відкриваються перед людиною, що зумовлює у перспективі її безвольність і соціальну апатії.
Зв’язок раціонального і вольового у соціальній активності реалізується у феномені цілевідповідності. Критерієм раціональності є цілевідповідність, результати якої виявляються вже після завершення відповідного акту соціальної активності. Якщо у сфері раціональності цілевідповідність вказує на ефективність обраного шляху досягнення цілі, тобто засвідчує відповідність діяльності правилам і нормам, то у вольовій активності цілевідповідність відіграє засадничу роль у процесі реалізації бажань і прагнень на практиці.
У підрозділі 4. 2. «Ірраціональне у структурі індивідуального і суспільного воління в умовах трансформації сучасного соціуму» проаналізовано концептуальні підходи до розуміння співвідношення між ірраціональним й вольовим у соціальній активності. Перший з них пов’язаний з інтерпретацією співвідношення ірраціонального й вольового у соціальній активності в античній традиції. У працях Платона й Плотіна обґрунтовується виведення ірраціонального начала вольової активності людини зі сфери розуму. При цьому ірраціональне розглядалося як таке, що має конструктивні й деструктивні вияви. Другий концептуальний підхід до інтерпретації ірраціонального і вольового у соціальній активності сформувався у християнській апологетиці і патристиці. В її межах (Квінт Тертуліан, Аврелій Августин та ін.) воля як ірраціональне начало, з одного боку, пов’язувалася з бажаннями і тілесними прагненнями людини як основою її гріховності, а з другого – воля інтерпретувалася як необхідна умова добровільного прагнення людини до досягнення божественної благодаті.
Третій підхід до тлумачення ірраціональної складової у вольовій активності індивіда і соціальної групи склався на основі філософії німецького Просвітництва,
21
де ірраціональне розглядається в органічній єдності активності волі уряду й волі народу (Г. Гегель) або в розумінні волі як рушійної сили існування чуттєвого світу загалом і суспільно значущої діяльності людини зокрема (Й. Фіхте). Четвертим підходом до розуміння співвідношення ірраціонального і вольового начала в соціальній активності є некласична ірраціоналістична філософія, в якій активність соціального суб’єкта набуває ознак ірраціональності через розуміння волі як основи віри у вищу божественну сутність (С. К’єркегор), волі як джерела життя в усій повноті його турбот, страхів і нужденності (А. Шопенгауер), «волі до життя» і «волі до влади» як рушійної сили фізичних і соціальних процесів (Ф. Ніцше), інстинктів як домінанти вольової активності (З. Фрейд), творчого імпульсу як втілення вольової життєвої сили індивіда (А. Бергсон).
Розширено розуміння діалектичної єдності раціонального й ірраціонального у сфері соціальної буттєвості: ірраціональне у соціумі прямує до раціоналізації, а раціональне здатне набувати ірраціонального характеру. В умовах кардинальних соціальних трансформацій реформування соціуму нерідко неможливе без імпульсивної інноваційної ірраціонально спрямованої вольової активності, завдяки якій виникає нове. Ірраціональне у вольовій активності індивіда і соціальної спільноти якнайповніше виявляється у відсутності в ній цілевідповідності, коли суб’єкт не усвідомлює мету власної діяльності.
Важливою сферою виявлення ірраціонального начала у вольовій активності суб’єкта на індивідуальному й суспільному рівнях є соціальні почуття, міфологічні символи та образи, традиційні соціальні стереотипи, пов’язані з «волею до життя» і «волею до влади». За різних обставин одне й те саме соціальне почуття як втілення емоційного ставлення людини до явищ дійсності може викликати відмінні емоції у різних суб’єктів соціальної активності. Якщо в періоди соціальних катаклізмів інстинктивні ірраціональні начала у соціальних почуттях домінують над усвідомленими світоглядними орієнтаціями, то в періоди стабілізації суспільства емоції індивіда (радість, натхнення, гнів, злість) як носії ірраціонального начала стимулюють соціальну активність. В таких умовах задіяння вольових якостей на індивідуальному й суспільному рівнях зводиться до мінімуму. Натомість у періоди соціальних катаклізмів сила волі суб’єкта здійснює функцію компенсації і нівеляції дезінтегруючого впливу пристрастей.
У підрозділі 4. 3. «Ірраціональні засади маніпуляції індивідуальною і суспільною волею у процесі розвитку суспільства» доведено, що ірраціональні вияви вольового начала соціальної активності якнайповніше виявляються у соціальних заворушеннях (стихійних народних рухах, повстаннях, революціях). Неврівноваженість, нестабільність соціальних систем у процесі заворушень відкриває широке поле для маніпуляцій індивідуальною і суспільною волею. В результаті цього відбувається нівеляція свідомого суб’єкта соціальної активності, спрямування його бажань, прагнень, почуттів та ідей на досягнення цілей суб’єкта маніпуляції. Ці тенденції виявляються, насамперед, у діяльності натовпу, в якому нівелюється індивідуальна воля й відповідальність за вчинки. Внаслідок цього воля харизматичного лідера не тільки підкорює собі індивідуальну волю інших людей, а й стає основою вироблення нових напрямків суспільного воління.
22
Визначальним фактором маніпуляції індивідуальною і суспільною волею є штучна актуалізація одних соціальних почуттів і пригнічення інших. При цьому зв’язок між соціальними почуттями і вольовою активністю суб’єкта розкривається на основі переведення суб’єктивного ставлення до суспільних процесів з площини світовідчуття і світосприйняття до сфери світорозуміння.
Маніпулятивні практики індивідуальною й суспільною волею реалізуються через механізми ствердження, повторення і зараження. Феномен ствердження втілюється у насадженні в інформаційному просторі певних переконань. Їх закріплення у суспільній свідомості відбувається через довготривале повторення у засобах масової інформації, кіноіндустрії, Інтернеті. Внаслідок поширення вказаних переконань і соціальних почуттів в інформаційному просторі відбувається зараження спотвореною інформацією значної кількості суб’єктів соціальної активності. Ефективність маніпулятивних механізмів ствердження, повторення і зараження зростає під впливом навіювання, внаслідок якого індивід або соціальна спільнота втрачають здатність до усвідомлення себе як суб’єкта вольової активності. В результаті цього об’єкт навіювання потрапляє у стан залежності від волі «Іншого».
Схильність до навіюваності пов’язана з механізмом розгортання вольового наміру суб’єкта. Цей тип маніпулятивних практик індивідуальною і суспільною волею розкривається через механізми «присвоєння імені Іншого» та зміни «поля уваги». Присвоєння «нових імен» і правил їх взаємного перетворення дозволяє «включити» індивідуальну і суспільну волю у процес досягнення мети, необхідної маніпулятору. Натомість переведення одного з інформаційних приводів у центр «поля уваги» робиться з метою переорієнтації суспільної уваги з більш нагальних проблем, які слід «приховати» від соціуму, на другорядні.
П’ятий розділ «Вольова природа взаємодії суб’єктів суспільних перетворень у різних сферах соціальної активності» присвячено осмисленню специфіки виявлення вольового начала у сферах моральної, правової й політичної активності та в площині творчості.
У підрозділі 5. 1. «Експлікація вольової активності індивіда і соціальних спільнот у сфері моралі» на основі аналізу діалектичного характеру взаємодії морального і вольового начал у соціальній активності встановлено, що вироблення, селекція, закріплення, ретрансляція моральних настанов та приписів як соціокультурних феноменів можливі лише за наявності вольової активності, носієм якої є особа або соціальна спільнота.
У дисертації доведено, що воля по-різному реалізується у моральній свідомості і в моральній практиці (моральності). В індивідуальній і суспільній моральній свідомості вольовий компонент найбільш повно втілюється у моральних вимогах (моральному обов’язку) і моральних цінностях (моральних мотивах і ціннісних орієнтаціях особистості, почутті сумління, честі й гідності). Вольовий характер має і моральна практика (моральність), яка є втіленням індивідуально-групових виявів поведінки, стосунків, діяльності, орієнтованих на найвищі універсальні цінності. Діяльність набуває морального характеру лише через виявлення вольових зусиль щодо дотримання моральних імперативів. Через вольове зусилля суб’єкт моральної активності приймає у горизонт духовності
23
моральні переконання, усвідомлюючи їх як соціальну необхідність. Не визначаючи сутності моралі, воля є необхідною умовою та особливим механізмом засвоєння моральних цінностей та конституювання нових моральних імперативів.
Діалектична єдність вольового і морального компонентів соціальної активності виходить з того, що перша фаза актуалізації активності суб’єкта – фаза вольового імпульсу – і друга фаза вольового вибору співвідноситься з моральною свідомістю, в межах якої відбувається актуалізація моральних імперативів. Третя фаза вольової активності асоціюється з фазою моральної практики у вчинках і в поведінці людини. Поряд з цим на основі дослідження вольового і морального компонентів соціальної активності індивіда і соціальної спільноти обгрунтовано кореляцію між їх регулятивною, комунікаційною і виховною функціями та сумісність між такими морально-вольовими якостями, як мужність, помірність, правдивість, справедливість, нечестолюбство.
У підрозділі 5. 2. «Вольовий характер правової активності суб’єктів суспільних перетворень» встановлено, що виявлення вольового начала в праві реалізується в індивідуальному й суспільному волевиявленні, які репрезентують сфери об’єктивного і суб’єктивного. У сфері об’єктивного відбувається виникнення, зміна, припинення прав і обов’язків. Натомість сфера суб’єктивного волевиявлення втілюється у правової активності фізичних або юридичних осіб, органів місцевого самоврядування і державних органів влади. Воля виявляється не тільки у сфері вироблення правових норм і приписів, а й у сфері регуляції державними інституціями поведінки особи і соціальної спільноти. При цьому державна воля реалізується у двох основних напрямках – як політична воля і як правова воля. Процес виявлення волі на індивідуальному й на суспільному рівнях не завершується прийняттям правового рішення. До того часу, поки рішення не набуде реалізації у конкретних діях, вольові акти не припиняються.
У підрозділі розкрито взаємозалежність правової відповідальності і свободи волі людини, яка вчинила правопорушення. Зазначена діалектична єдність втілюється в акті вибору, коли особа на основі волі здійснює вибір подальшої діяльності, відкидаючи інші ймовірні напрямки. Відповідальність у такому розумінні постає як здатність індивіда, володіючи волею і свідомістю, цілеспрямовано здійснювати вибір діяльності, прагнучи при цьому передбачити ймовірні, зокрема правові, результати власної активності. При цьому саме в регулюючій функції волі втілюється правова активність людини, її самостійність і здатність взяти на себе відповідальність. Власне такі вольові якості, як сміливість, рішучість, цілеспрямованість, здатність власні інтереси узгодити з суспільними, пожертвувати своїми інтересами заради соціуму є основою становлення особистості як відповідального суб’єкта соціальної активності.
У підрозділі 5. 3. «Вольові засади політичної активності соціальних суб’єктів» обгрунтовано розуміння політичної активності як форми соціальної активності, спрямованої на формування, збереження, селекцію і ретрансляцію політичних цінностей й задоволення політичних потреб на індивідуальному і суспільному рівнях та розкрито специфіку виявлення вольових якостей у конвенційних і неконвенційних формах політичної активності. З’ясовано, що поряд з такими якостями, як розум, кмітливість, швидка реакція, мобільність,
24
активну з політичної точки зору особистість характеризує високий рівень виявлення вольових якостей – рішучості, сміливості, мужності, наполегливості – як основи досягнення суспільно значущих потреб та інтересів.
Найбільш системно вольовий характер політичної активності виявляється у конвенційній діяльності професійних політиків – лідерів та членів політичних партій, депутатів представницьких органів влади, чиновників державних органів, лідерів та членів громадських організацій, представників наддержавних політичних організацій. Найпоширенішою формою конвенційної політичної активності є участь у виборах, що є основою ретрансляції індивідуального політичного волевиявлення на суспільний рівень.
Мотивація і воління мають вирішальне значення у процесі боротьби за завоювання і використання політичної влади з метою задоволення інтересів певної суспільної верстви. Бажання й мотивація як основа вольового виміру активності у діяльності політичних партій розкривається у теоретичному обґрунтуванні інтересів різних соціальних спільнот та у виробленні відповідної до них ідеології політичної діяльності. Вольовий характер має і здійснення пропаганди з метою обґрунтування й популяризації, вироблених партією програмових засад вирішення актуальних суспільних проблем.
Якщо у демократичних спільнотах від політичної активності окремих громадян через механізми функціонування політичних партій і громадських організацій залежить визначення основних напрямків розвитку держави та суспільства, то в авторитарних і тоталітарних державах політична активність громадян нерідко інспірується державними органами задля легалізації власних волюнтаристських рішень. У таких суспільствах політична активність набуває ознак імітації а значна частина громадян може виявляти ознаки абсентеїзму. Незважаючи на позірну апатичність прихильників абсентеїзму, небажання брати участь у виборах за умови мобілізаційного типу політичної активності вимагає від людини активізації значних вольових зусиль.
Деструктивний характер вольової активності в межах неконвенційних форм політичної діяльності найбільш чітко виявляється у політичному активізмі. До політично вмотивованих форм активізму належить політиканство, екоактивізм, екотероризм, «секстремізм», «хактивізм», політичний «туризм» екстремістського характеру, тероризм та ін. Під час екстремістських акцій представники активістських рухів, насамперед терористи, виявляють високий рівень вольових зусиль, що проявляється у дисциплінованості, рішучості, хоробрості, відчайдушності, здатності пожертвувати своїм життям на догоду ідеї досягнення ефемерного суспільного блага. При цьому основною метою своєї діяльності терористи вважають необхідність зламати волю потенційних жертв через переведення насильства і ненависті на ще вищий рівень ескалації.
У підрозділі 5. 4. «Творчість як сфера об’єктивації вольового характеру соціальної активності особистості» встановлено, що відчуття піднесення, бажання здійснювати звершення як основа творчої активності неможливе без актуалізації таких вольових якостей, як цілеспрямованість, рішучість, сміливість, старанність, ретельність, твердість характеру, акуратність, що спонукають творця невпинно слідувати обраним шляхом до високої мети. У
25
процесі творчості відбувається й актуалізація таких вольових якостей особистості, як старанність, ретельність, твердість характеру, акуратність. Саме від волі митця залежить, чи відбудеться ідеальний образ у матеріальній формі, чи ні. Водночас воля творця визначає й долю творіння: надати йому можливість самостійного існування чи навіть знищити.
Для суб’єкта творчості властивий не тільки підвищений рівень інтенсивності вольового прагнення до творення, а й певна непристосованість до соціального середовища. Виявлення вольових якостей генієм пов’язане з трагічністю його буттєвості, оскільки діяльність генія часто не просто не відповідає усталеним нормам соціального життя, а й протистоїть їм. Реалізація волі генія нерідко набуває характеру одержимості, коли митець, перебуваючи у стані загострення усіх відчуттів, у стислі терміни завершує шедевр. Споглядання генієм дійсності потребує забуття власної особистості, адже геніальність як втілення об’єктивності протилежна суб’єктивній, зверненій у себе волі.