Краснокутський, Олександр Володимирович Взаємозв\'язок політичної та правової свідомості проблема формування ідеології державотворення

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, проаналізовано ступінь її розробленості, визначено мету й завдання, об’єкт та предмет дослідження, розкрито методологічну основу дисертаційної роботи, встановлено наукову новизну отриманих результатів, подано інформацію про практичну цінність дисертаційного матеріалу та відомості про апробацію й структуру дисертації.
Перший розділ – «Теоретико-методологічні засади соціально-філософського аналізу проблеми формування ідеології державотворення» – висвітлює питання, пов’язані з дослідженням ґенези проблеми формування ідеології державотворення та її філософської рефлексії, а також визначенням сутності державотворчого ідеологічного феномена і змісту поняття, що його позначає.
У підрозділі 1.1 – «Ґенеза проблеми формування ідеології державотворення та її філософської рефлексії» – встановлено, що ґенеза проблеми формування ідеології державотворення сягає своїм корінням Стародавнього світу. Саме тут розпочинається латентний період осмислення досліджуваної проблеми. В умовах перших практик державного будівництва виникає необхідність їх ідейного супроводу, створення ідеального підґрунтя державотворчої діяльності. Тому з об’єктивною необхідністю народжуються оригінальні державотворчі концепції (Каутільї, Конфуція, Лао-цзи, Мо-цзи, Хань Фея, Шан Яна та ін. – на Сході; Аристотеля, Платона, Полібія, М. Цицерона та ін. – в античному світі), що започатковують традицію осягнення й аналізу державотворчого сутнісного аспекту ідеології державотворення. На світанку стародавності домінують міфологічні мисленнєві моделі божественного встановлення держави, процесу її творення, ідеї про статичність державного утворення; згодом закріплюються концепти щодо природного походження державної організації, її закономірного розвитку й перетворення, замкнутого формоутворення.
За часів Середньовіччя та Відродження продовжується період латентного осмислення досліджуваної проблеми, тривають духовні потуги осягнення державотворчого сутнісного аспекту ідеології державотворення й, відповідно, створюються самобутні державотворчі концепції. Розвиток держави й хід державотворчих процесів трактується тут здебільшого лінійно, як висхідний однолінійний рух державно-політичної матерії. У Середньовіччі переважають релігійні концепти щодо держави, процесу її розбудови (релігійний напрям аналізу державного утворення – А. Августин, Т. Аквінський та ін.), в епоху Відродження державна організація, її творення отримують тенденцію реалістичного осмислення (реалістичний напрям – Ж. Боден, Н. Макіавеллі та ін.). Унаслідок критичного реагування державотворчої думки на поглиблення соціальної диференціації в країнах західної цивілізації з’являється й утопічний погляд на державне утворення (утопічний напрям – Т. Кампанелла, Т. Мор та ін.).
Згаданий період осмислення проблеми формування ідеології державотворення пронизує собою й Новий час. Якщо традиція пізнання державотворчого сутнісного аспекту розгляданої ідеології триває впродовж усієї епохи чинності зазначеного часу, то в останні її десятиліття закладається й тенденція осягнення ідеологічного істотного аспекту досліджуваного феномена (А. Дестют де Трасі). У державотворчій думці закріплюється демократичний тренд розуміння держави й державотворення, а разом із тим і спроб духовного супроводу цього процесу соціально-перетворюючої діяльності як відгуку на необхідність існування ідеального підґрунтя державного будівництва. Взаємозв’язок індивідуально-групових і суспільних інтересів, наявні протиріччя між ними зумовлюють розгортання двох типів державотворчих концепцій як різновекторних духовних платформ розбудови держави: перший тип – концепції демократичного спрямування (спочатку Б. Спінози, Дж. Локка, потім – Ш. Монтеск’є, І. Канта та ін.), в основі яких – демократичні механізми забезпечення природних прав, свобод, інтересів людини й громадянина; другий – концепції тотального контролю над індивідуальністю, обмеження її свободи (Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо, пізніше – Г. Геґель та ін.), засновані на мисленнєвих моделях етатизму, й такі, що передбачали мінімальну роль громадян у державотворенні. Еволюціонує критичне реагування державотворчої думки на поглиблення соціальної диференціації й формується критичний утопічний соціалізм (Р. Оуен, К. Сен-Сімон, Ф. Фур’є), представники якого генерують концепти-здогадки про майбутню розумну суспільну систему, що заснована на природних законах.
Латентний період осмислення проблеми формування ідеології державотворення входить у Новітній час і завершується в середині 90-х років XX ст., коли розпочинається чітко виявлений період дослідження означеної проблеми. У державотворчій думці утверджуються демократичні цінності й ідеали, формується модель демократії як цивілізованої форми організації державно-політичної життєдіяльності, створюються концепції для духовного забезпечення розбудови відповідного типу державності (М. Драгоманов, М. Ковалевський, І. Франко; Ф. Гаєк, Р. Даль, К. Поппер та ін.). Взаємозв’язок вищевказаних інтересів, протиріччя між ними детермінують концептуальне оформлення, взаємну конкуренцію «індивідуально-групової» (М. Вебер, Ф. Енгельс, В. Ленін, К. Маркс та ін.) та «суспільної» (Г. Арендт, Т. Парсонс, М. Фуко та ін.) державно-владних парадигм. Поряд з осмисленням державотворчого сутнісного аспекту ідеології державотворення відбувається осягнення й ідеологічного істотного її аспекту: триває спроба дослідників збагнути природу феномена ідеології як такого й позначається традиція осмислення особливого різновиду цього явища – ідеології державотворення.
Якщо впродовж XX ст. для репрезентантів філософських і суспільствознавчих концептів Заходу в осмисленні ідеологічного явища була характерна загальна орієнтація на нижчий, буденний рівень суспільної свідомості («соціологія знання» К. Маннгайма; концепція «деідеологізації» – Р. Арон, Д. Белл, С. Ліпсет, К. Поппер, Е. Шилз та ін.; «реідеологізації» – А. Вінер, Дж. Кебот-Лодж молодший, О. Лемберг, К. Менерт, Л. Фойер, а також Ю. Габермас, Т. Роззак та ін.), то для представників вітчизняної, радянської філософії і науки, суспільної думки країн соціалістичної співдружності – на вищий, теоретичний рівень згаданої свідомості (В. Андрущенко, Н. Біккенін, В. Воловик, Л. Губерський, П. Гуревич, Г. Журавльов, В. Іванов, В. Келле, М. Михальченко, Л. Москвичов, Ж. Тощенко, І. Троценко, О. Уледов, В. Ядов, М. Яковлєв та ін.). Наприкінці минулого століття необхідність розбудови незалежної Української держави детермінує активізацію відповідних дослідницьких напрямів у вітчизняній науці й філософії пострадянської доби. Наявність традиційних філософських і наукових трендів – домінування марксистського підходу до осмислення держави й державотворення, а також орієнтація в осмисленні ідеологічного явища на вищий, теоретичний рівень суспільної свідомості, підводить вітчизняну суспільствознавчу, соціально-філософську державотворчу думку до усвідомлення цілісності того різновиду позначеного феномена, що досліджується в нашій роботі, і, відповідно, постановки проблеми ідеології державотворення, формування останньої. Ядром, серцевиною проблемного поля ідеології державотворення є проблема її формування. Її ефективне розв’язання дозволить виробити чіткий алгоритм впорядкування проблематики державотворчого ідеологічного явища в умовах суспільства, що трансформується (сучасного українського суспільства).
У підрозділі 1.2 – «Феномен ідеології державотворення: сутність і зміст поняття, що його позначає» – констатується, що певна властивість теоретичної свідомості, яка виявляється у відображенні істотних зв’язків дійсності й притаманних їй закономірностей у наукових теоріях, що утворюють систему достовірних, глибоких і конкретних знань про неї, а також об’єктивна необхідність здійснювати матеріальну, чуттєво-предметну, цілепокладаючу діяльність, яка має своїм змістом освоєння й перетворення природних та соціальних об’єктів, складаючи загальну основу розвитку суспільства, зумовлюють формування первинного, ідеологічного сутнісного структурного аспекту ідеології державотворення. Центральним поняттям, що висвітлює серцевину розгляданого аспекту, поряд із іншими провідними категоріями – «соціальне», «соціальне буття», «діяльність», «практика», «суспільство», «суспільні відносини», «суспільна свідомість» тощо, виступає така соціально-філософська категорія, як «ідеологія», котра являє собою сукупність теоретично обґрунтованих ідей та поглядів на навкружну дійсність і самого себе, які сприймаються суб’єктом як правильні й потрібні у вирішенні певних завдань практики, і зміст котрої є основою для понятійно-категоріального визначення державотворчого ідеологічного феномена.
Об’єктивна необхідність здійснювати соціально-перетворюючу діяльність у сфері державно-політичного буття, яка має своїм змістом створення й перетворення держави, складаючи загальну основу розвитку державного організму, зумовлює формування державотворчого сутнісного структурного аспекту досліджуваного феномена й водночас ідеологічного явища з новою, державотворчою якістю, тобто ідеології державотворення. Вузловим поняттям, поряд із поняттями «держава», «державна влада», «право», «державно-політичне буття», «творчість», що розкриває й висвітлює стрижень цього аспекту, виступає така соціально-філософська категорія, як «державотворення», що являє собою процес діяльності зі створення якісно нової держави.
Якщо первинний сутнісний структурний аспект державотворчої ідеології детермінує її буттєвість як теоретично обґрунтованого духовного підґрунтя практичної діяльності, то другий, вторинний аспект цього ідеологічного феномена окреслює межі зазначеної діяльності, вказує на безпосередній об’єкт такої ідеології. І перший, і другий сутнісні структурні аспекти досліджуваного явища органічно доповнюють одне одного, зумовлюючи разом буття цілісного складного утворення – ідеології державотворення.
Ідеологію державотворення, зміст якої включає два її основні сутнісні структурні аспекти, правомірно визначити як соціально-філософську категорію для позначення сукупності теоретично обґрунтованих ідей та поглядів на державно-політичне буття, котрі сприймаються суб’єктом як правильні й потрібні у вирішенні практичних завдань зі створення якісно нової держави.
У ході розкриття змісту запропонованого поняття були використані визначальні істотні детермінанти, основні сутнісні структурні аспекти аналізованого феномена, котрі разом складають єдину багаторівневу сутність ідеології державотворення, яка характеризується сукупністю глибинних зв’язків, відношень і внутрішніх законів, що зумовлюють загальні риси й тенденції розвитку системи державотворчої ідеології.
Серед суттєвих рис розгляданої ідеології виокремлюються такі: а) ідеальний, вторинний, похідний від державно-політичного буття, діяльності та практики зі створення й перетворення держави, характер; б) аксіологічний, ціннісний, відносно самостійний характер; в) віддзеркалення державно-політичного буття, практичної діяльності зі створення та перетворення держави в систематизованій, теоретично обґрунтованій формі; г) орієнтація на створення якісно нової держави.
Ідеологія державотворення, наслідуючи в цілому ідеологічний феномен, виконує в суспільстві дві основні функції: 1) функцію відображення державно-політичного буття, практичної діяльності зі створення й перетворення держави у систематизованій, теоретично обґрунтованій формі; 2) функцію активного впливу на навколишню державно-політичну дійсність, державотворчу практику з метою створення якісно нової держави. Окрім цих функцій, досліджувана ідеологія має ряд інших, що теж генетично пов’язані з функціями ідеологічного явища: інтегрувальну, регулятивну, організаційну та мобілізаційну.
У ролі суб’єкта ідеології державотворення можуть виступати: співгромадяни конкретного суспільства та їхні об’єднання; носії державної влади, що уособлюють органи держави; інші соціальні групи, котрі беруть участь у практичній реалізації теоретично обґрунтованих ідей та поглядів на державно-політичне буття і сприймають їх як правильні й потрібні під час створення якісно нової держави. При цьому об’єктом цієї ідеології виступає певна сфера практичної діяльності, на яку спрямована активність вищевказаного суб’єкта: практика з творення й перетворення державного організму.
На підставі загальної класифікації ідеології проводиться розподіл державотворчого ідеологічного явища за таким критерієм, як ступінь його науковості, та виокремлюється передусім наукова ідеологія державотворення або відносно істинна й ненаукова державотворча ідеологія або ілюзорна. Ідеологію державотворення правомірно класифікувати також залежно від формаційного критерію.
Другий розділ – «Процес формування ідеології державотворення та його провідні складові» – присвячений питанням, що пов’язані із загальною концептуалізацією процесу формування ідеології державотворення, аналізом політичної свідомості як утворюючої складової згаданого процесу, а правової свідомості – як його перетворюючої наслідкової складової.
У підрозділі 2.1 – «Поняття процесу формування ідеології державотворення» – з’ясовується, що процес формування ідеології державотворення має загальні риси, що властиві всім соціальним процесам – об’єктивний, конкретний характер, обмеженість певними просторово-часовими межами, діалектична єдність перервності й безперервності, мінливості й стійкості, а також особливі риси: а) детермінованість як внутрішніми причинами (ідеологічна діяльність державотворчого спрямування), так і зовнішніми (політичний фактор, правовий, економічний тощо); б) властивість бути інтегратором форм суспільної свідомості, що спрямовані на процеси державного будівництва – політичної свідомості та правосвідомості; в) наявність специфічно-історичних, державотворчо-ідеологічних станів (політичного державотворчо-ідеологічного стану й правового).
Постаючи як складно детерміновані ідеальні утворення, кожна із вищевказаних форм суспільної свідомості віддзеркалює відповідну сторону державотворчої практики (політичний чи правовий її аспект) і характеризується певною самостійністю. Так, цілком можливо виокремити й піддати аналізові, з одного боку, політичну свідомість, що спрямована на процес утворення якісно нової держави, а з іншого – правосвідомість, яка орієнтована вже на унормовану розбудову державного організму. Такі форми, по-перше, відіграють роль провідних утворюючих складових процесу формування ідеології державотворення, а по-друге, самі інтегровані в цей процес і детерміновані ним.
Наслідком існування таких складових виступають специфічно-історичні, державотворчо-ідеологічні стани. Під ідеологічно-державотворчим станом слід розуміти не всю сукупність властивостей та відношень, що притаманні певному державотворчому ідеологічному утворенню в конкретний період його становлення й розвитку, а лише ту частину, в якій знаходить свій вираз стан сутності ідеології державотворення. Мова йде насамперед про характер ідеологічної державотворчої діяльності та ідеологічних відносин, що з нею пов’язані.
Виявлення характеру вказаної діяльності й зазначених відносин, тобто ідеологічно-державотворчого стану, його змін, дозволяє, по-перше, фіксувати наявність самого процесу розгортання ідеології державотворення в його системній цілісності, а по-друге, формує можливість адекватного пізнання державотворчого ідеологічного явища, визначати спрямованість даного процесу.
З огляду на вказані риси, беручи за основу трактовку таких понять, як «процес» і «ідеологічний процес», процес формування ідеології державотворення визначаємо як соціально-філософську категорію для позначення сукупності державотворчо-ідеологічних станів, що послідовно змінюють один одного, перебуваючи у взаємозв’язку, взаємопереходах попереднього й наступного, яка об’єктивно складається і в якій виражається, маючи певну спрямованість, зміна суттєвих властивостей і відношень, притаманна ідеології державотворення, що розвивається.
Багатоаспектна будова, складна природа державотворчого ідеологічного явища, що перебуває в динаміці, зумовлюють відносну самостійність складових елементів визначеного різновиду процесуального утворення: двох конкретних форм суспільної свідомості, що спрямовані на державотворчі процеси й відображають різні сторони буття ідеології державотворення, та похідних від них специфічних державотворчо-ідеологічних станів. Одночасно ці елементи є невід’ємними частинами єдиного процесу становлення й розвитку згаданої ідеології, які органічно пов’язані одні з іншими, що зумовлюється цілісністю досліджуваного ідеологічного феномена, котрий перебуває в постійному русі.
Розуміння цієї обставини слугує вихідним пунктом, що дозволяє осягнути діалектику державотворчого ідеологічного процесу. В останньому між об’єктивним та суб’єктивним існує тісний діалектичний взаємозв’язок, який і зумовлює розвиток процесуального явища, що нас цікавить. Відповідно до наведеного в роботі розуміння діяльнісного та ідеологічного феноменів, на підставі поняття діяльності ідеологічну діяльність дефінуємо як соціально-філософську категорію, окреслюємо визначальні риси такої діяльності, специфіку її суб’єкта та об’єкта, тлумачимо на понятійно-категоріальному рівні «ідеолога». Це дає можливість розкрити зміст «ідеологічно-державотворчої діяльності», сформувати п’ять її ознак і визначити поняття «ідеолог державотворення».
Наприкінці переходимо до аналізу діалектичної природи взаємозв’язку форми й змісту, явища й сутності в досліджуваному процесі, розглядаємо останній крізь призму таких діалектичних категорій, як причина й наслідок. Висвітлюється питання, пов’язане зі з’ясуванням специфіки джерел та рушійних сил розвитку державотворчого ідеологічного процесуального явища.
У підрозділі 2.2 – «Політична свідомість як утворююча складова процесу формування ідеології державотворення» – виокремлюється напрям інтерпретації політичного явища, котрий пов’язує політику зі специфічною діяльністю, змістом якої є участь у справах держави, й коріння котрого сягає концептів Аристотеля. Працюючи в руслі відповідних мисленнєвих моделей, політику визначаємо як соціально-філософську категорію для позначення особливого різновиду діяльності, змістом якої виявляється участь суб’єкта в державних справах, відношення до них, що спрямовує, зберігає або змінює державний устрій, визначаючи напрямок розвитку держави. Згадане поняття, віддзеркалюючи істотні моменти політичного феномена, дає можливість підкреслити ряд визначальних характеристик політики й перейти до аналізу категорії політичного буття, виявлення його предметно-специфічних особливостей, що, у свою чергу, допомагає з’ясувати зміст соціально-філософської категорії «політична свідомість», особливі характеристики, котрі визначають специфіку цієї свідомості. Висвітлюються основні функції політичної свідомості, з’ясовуються підстави для її класифікації. Розкривається системна природа такої свідомості, розглядаються її горизонтальний та вертикальний виміри, з одного боку, а з іншого – її основні рівні: буденна політична свідомість і теоретична, політична психологія й політична ідеологія. Остання концептуалізується як вищий рівень практичної політичної свідомості, теоретичний її конструкт, як теоретично обґрунтована практична політична свідомість. На основі понятійно-категоріального опрацювання понять «ідеологія», «політична свідомість» виявляється зміст «політичної ідеології», розкриваються грані її сутності; визначаються істотні риси політичного ідеологічного явища, а разом із ними – напрями (головні і ті, що їх доповнюють) його функціональної спрямованості. Концептуально окреслюються суб’єкт розгляданої ідеології та її об’єкт. Політичну ідеологію правомірно розрізняти за характером її прогресивності, ступенем її науковості.
У певний історичний період політичної еволюції того чи іншого соціально неоднорідного суспільства, коли провідні його соціальні суб’єкти, політичні актори досягають у своєму становленні вищого рівня політичної самосвідомості, розпочинається їх активна політична діяльність, тобто участь у державних справах, відношення до них, що спрямовує, зберігає або змінює державний устрій, визначаючи напрямок розвитку держави, зумовлює її формування, творення. Задовольняючи об’єктивну потребу в теоретичному забезпеченні своєї політичної діяльності, актори політики з необхідністю ініціюють і активно проводять ідеологічну діяльність, що перманентно має державотворчий характер – виступає як відповідна політична ідеологічно-державотворча діяльність – і активізує державотворчі потенції політичної свідомості. Одним із результатів такої діяльності постає політична ідеологія як теоретично обґрунтована практична свідомість, якою керуються вказані актори, суб’єкти політики, і яка спрямована на формування держави, її творення й розбудову, виконуючи тим самим державотворчу функцію. Активізація політичної свідомості, її державотворчого потенціалу, становлення й розвиток політичної ідеології з її державотворчим спрямуванням призводять до формування особливого специфічно-історичного, державотворчо-ідеологічного стану, котрий, вбираючи в себе основні риси політичного ідеологічного явища, народжується як політичний державотворчо-ідеологічний стан – складовий елемент, один зі станів процесу кристалізації ідеології державотворення. А сама політична свідомість у своїй цілісності виступає таким чином утворюючою складовою згаданого процесу.
У підрозділі 2.3 – «Правова свідомість як перетворююча наслідкова складова процесу формування ідеології державотворення» – обґрунтовується доцільність понятійно-категоріальної інтерпретації правового явища, що витлумачує його переважно в дусі позитивістської (Г. Кельзен та ін.) і класової (К. Маркс та ін.) теорій права як систему правил поведінки, норм, котрі встановлені або санкціоновані державою, мають загальнообов’язковий характер, виражають волю домінуючої в суспільстві частини населення, спрямовані на регулювання суспільних відносин і дотримання яких забезпечується цілеспрямованою діяльністю держави, оскільки вона дає можливість на підставі запропонованої дефініції формулювати ряд істотних визначальних рис права, з аналізу яких принагідно випливає те, що його народження із необхідністю спричиняє становлення правовідносин, що свідчить про розгортання в історичному просторі-часі правового буття як специфічного різновиду соціальної буттєвості, котрий з об’єктивною закономірністю отримує віддзеркалення у відповідній формі суспільної свідомості. Ґрунтуючись на соціально-філософській інтерпретації концептів «суспільна свідомість», «право», «правові відносини», «правове буття», «правову свідомість» визначаємо як соціально-філософську категорію, окреслюємо особливі характеристики цієї ідеальної форми. На відміну від політичної свідомості, що започатковує процес формування ідеології державотворення як практичної свідомості, на яку спирається суб’єкт державотворчої практики, і що тим самим виступає в ролі утворюючої складової згаданого процесу, правосвідомість продовжує останній, наповнюючи його своєю потужністю, і виступає як його перетворююча наслідкова складова.
Зображуються основні функції правової свідомості, виділяються доцільні критерії її класифікації. Важливим є те, що правосвідомість постає у формі надскладного ідеального системного утворення, де, по-перше, зберігаються й модифікуються основні рівні материнської структури, по-друге, виокремлюються практичні горизонти, що утворюють практичну правову свідомість. Виразником вищого рівня-горизонту останньої є її специфічний теоретичний конструкт – правова ідеологія, що виступає в ролі теоретично обґрунтованої практичної правосвідомості. Ґрунтуючись на понятійній інтерпретації «ідеології», «правової свідомості», правову ідеологію дефінуємо як окрему соціально-філософську категорію, позначаємо обриси сутності цього явища. Це дає можливість визначити його істотні риси, функції, коло суб’єктного складу й сам об’єкт правового ідеологічного феномена. Вирізняти правову ідеологію доцільно, на наш погляд, за характером її прогресивності, ступенем її науковості, а також за державним режимом, який вона закріплює, та ін.
У певний історичний період правової еволюції того чи іншого державно-організованого суспільства, коли провідні його соціальні актори – суб’єкти права, носії державної влади досягають у своєму розвитку вищого рівня правової самосвідомості, розпочинається їх активна правова діяльність, участь у правовідносинах, у тому числі правових відносинах із державного будівництва. Задовольняючи об’єктивну потребу в теоретичному забезпеченні своєї правової діяльності, суб’єкти права з необхідністю ініціюють і активно провадять ідеологічну діяльність, що в умовах становлення й розвитку державно-політичної буттєвості має державотворче забарвлення (виступає як відповідна правова ідеологічно-державотворча діяльність) і активізує державотворчий потенціал правосвідомості. Одним із результатів такої діяльності постає правова ідеологія як теоретично обґрунтована практична правосвідомість, якою керуються суб’єкти права, носії державно-владних повноважень, і яка спрямована на правничу розбудову держави, розвиток, створення державного організму, виконуючи тим самим державотворчу функцію. Активізація правосвідомості, її державотворчого потенціалу, становлення й розвиток правової ідеології з її державотворчим спрямуванням призводять до формування особливого специфічно-історичного, державотворчо-ідеологічного стану, котрий, вбираючи в себе основні риси правового ідеологічного явища, народжується як правовий державотворчо-ідеологічний стан – складовий елемент, один зі станів досліджуваного процесу, що з необхідністю слідує за політичним державотворчо-ідеологічним станом. А сама правова свідомість у своїй цілісності виступає як перетворююча наслідкова складова процесу формування ідеології державотворення.
Третій розділ – «Закономірний характер розвитку ідеології державотворення» – присвячений висвітленню питань, що пов’язані з дослідженням, по-перше, взаємозв’язку політичної та правової свідомості як закономірності становлення й розвитку ідеології державотворення, а по-друге, особливостей прояву цього взаємозв’язку на різних етапах історії.
У підрозділі 3.1 – «Взаємозв’язок політичної та правової свідомості як закономірність становлення й розвитку ідеології державотворення», – орієнтуючись на процесуальний характер ідеології державотворення, формуємо її каузальну модель, яку принагідно використовуємо в дослідженні відношення аналізованих форм свідомості, що допомагає пізнати й повноцінно осмислити існуючий взаємозв’язок між ними. У цьому відношенні, з одного боку, політична свідомість в односторонньому порядку впливає на правову, що є свідченням прояву одностороннього зв’язку між ними, а з іншого – правосвідомість чинить зворотний вплив, який може бути симетричним – повноцінним, або ж асиметричним – неповноцінним (у більшості випадків – через зниження рівня самосвідомості суб’єктів права й зменшення активності правової ідеологічно-державотворчої діяльності), на політичну свідомість, що вказує на існування зворотного зв’язку між згаданими формами суспільної свідомості.
Подальший аналіз засвідчує, що досліджуваний взаємозв’язок має: а) суттєвий характер, оскільки зумовлений процесуальною природою ідеології державотворення, що виявляється в існуванні двох утворюючих державотворчий ідеологічний процес – політичної форми свідомості й правової, що продукують буття відповідних державотворчо-ідеологічних станів, які постають у вигляді певної сукупності, котра об’єктивно складається і де знаходить своє вираження певним чином спрямована зміна суттєвих властивостей і відношень, притаманна державотворчій ідеології, що перебуває в розвитку, і які послідовно змінюють один іншого, перебуваючи у взаємозв’язку, взаємопереходах попереднього й наступного; б) стійкий характер, оскільки виявляється в життєдіяльності соціально неоднорідного суспільства за несхожих об’єктивних умов (різного історичного простору-часу, рівня соціально-економічного й політичного розвитку, різноманітного соціокультурного середовища і т.ін.); в) повторюваний характер, бо відтворюється на різних етапах історії соціально неоднорідного суспільства, у різні історичні періоди, епохи розвитку такого соціального організму; г) внутрішній характер, оскільки виявляє себе у взаємодії двох сторін державотворчого ідеологічного соціально-духовного відношення – політичної свідомості й правосвідомості, – наявне специфічне буття яких, у вигляді належних державотворчо-ідеологічних станів, випливає з глибинної природи ідеології державотворення й відбувається у внутрішніх горизонтах відповідного ідеологічного процесу; д) об’єктивний характер, позаяк відображає реальні зв’язки, відносини, взаємодії, що трапляються в самій дійсності, а також взаємозумовленість реального існування двох сторін державотворчого ідеологічного соціально-духовного відношення; е) необхідний характер, оскільки виражає внутрішню взаємозумовленість того, що не відбуватися не може, а саме взаємодії двох основних форм суспільної свідомості, політичної свідомості й правосвідомості.
У підрозділі 3.2 – «Особливості прояву взаємозв’язку політичної та правової свідомості на різних етапах історії», – у пункті 3.2.1 «Природна обмеженість вияву взаємозв’язку політичної та правової свідомості за часів Стародавнього світу, Середньовіччя й Відродження» вказується, що духовний взаємозв'язок, який нас цікавить, в умовах розгортання буття державно-організованого суспільства Стародавнього Сходу зумовлював взаємодію відповідних форм суспільної свідомості, що відбувалась у форматі односторонньої дії політичної свідомості на правову свідомість і водночас асиметричного зворотного впливу правосвідомості на політичну свідомість і що ілюструє особливість прояву такого взаємозв'язку в часи існування вказаного суспільства. Такий формат позначеної взаємодії створював оригінальну державотворчо-ідеологічну матрицю, в межах котрої закономірно виникала ідеологія державотворення, формуючи в процесі свого розвитку відповідний різновид державотворчого ідеологічного явища – державотворчу ідеологію східної рабовласницької держави. Цією ідеологією й керувалися верховні носії державно-владних повноважень, створюючи, вдосконалюючи ті чи інші конструкції східних державних організмів сивої давнини (Стародавня Індія й Стародавній Китай, Стародавній Єгипет і Стародавній Вавилон).
Взаємозв'язок політичної та правової свідомості в умовах існування соціально неоднорідного суспільства західної цивілізації періоду античності зумовлював взаємодію позначених форм суспільної свідомості, що відбувалась у форматі односторонньої дії політичної свідомості на правову й водночас переважно асиметричного зворотного впливу правосвідомості на політичну свідомість, у чому й полягає найбільш загальна особливість прояву цього взаємозв'язку в античні часи. Згаданий формат означеної взаємодії створював історичну державотворчо-ідеологічну матрицю, в межах якої стверджувалась державотворча ідеологія західної рабовласницької держави. Цією теоретично обґрунтованою практичною свідомістю й керувалися державотворці античності, створюючи, перебудовуючи класичні античні державні форми (Стародавня Греція й Стародавній Рим).
У період розквіту античності, за умов високого рівня розвитку соціально-економічних, політико-правових інститутів, піднесення політичної та правової культури античної громади, закладається і якісно інший, більш досконалий формат державотворчо-ідеологічної взаємодії як прояву взаємозв'язку, що нас цікавить: з одного боку, одностороння дія політичної свідомості на правову, а з іншого – симетричний зворотний вплив правосвідомості на політичну свідомість. У руслі цього формату поставала унікальна державотворчо-ідеологічна матриця, що робила можливим поступальний розвиток ідеології державотворення західної рабовласницької держави, яка поступово трансформувалася (в часи Класичної Греції) у державотворчу ідеологію республіканської державності.
Взаємозв'язок політичної та правової свідомості за умов еволюційного поступу державно-організованого суспільства періоду Середньовіччя й Відродження зумовлював взаємодію аналізованих форм суспільної свідомості, що принагідно відтворювалась у форматі, з одного боку, односторонньої дії політичної свідомості на правову свідомість, а з іншого – асиметричного зворотного впливу правосвідомості на політичну свідомість, який (формат) дає, серед іншого, чітке уявлення про специфіку прояву розгляданого взаємозв'язку в часи існування конкретно-історичного суспільства епохи феодалізму. В означений час у межах згаданого формату специфічної соціально-духовної взаємодії виникала самобутня державотворчо-ідеологічна матриця, що робила можливим подальшу ходу ідеології державотворення, продукуючи державотворчу ідеологію феодальної держави, котру як теоретично обґрунтовану практичну свідомість якраз і використовували можновладці, творячи й, відповідно, перетворюючи конкретні форми середньовічних державних організмів.
У пункті 3.2.2 «Повноцінний характер прояву взаємозв’язку політичної та правової свідомості в епоху Нового й Новітнього часів» зазначається, що аналізований взаємозв'язок на тлі поступу державно-організованого суспільства періоду Нового часу детермінував взаємодію двох досліджуваних форм суспільної свідомості, що закономірно відтворювалась у форматі державотворчо-ідеологічної взаємодії, з одного боку, односторонньої дії політичної свідомості на правову свідомість (перша форматна лінія державотворчо-ідеологічної взаємодії), а з іншого – нарощення й ствердження симетричного зворотного впливу правосвідомості на політичну свідомість (друга форматна лінія), що і дає конкретне зображення особливостей прояву цього взаємозв'язку в означений період буття буржуазної спільноти. У лоні такого формату завдяки наявності двох його специфічно-історичних ліній утворювалась особлива державотворчо-ідеологічна матриця, що з необхідністю спричиняла природний поступальний плин розгляданої ідеології, продукуючи формування окремого її виду – ідеології державотворення буржуазної держави, якою керувалися суб’єкти державного будівництва, котрі створювали та розбудовували нові форми буржуазних держав, і яка у розвинутих регіонах світу (Європа, Америка) за наявності там сприятливих обставин поступово трансформувалася в державотворчу ідеологію республіканської буржуазної державності.
Досліджуваний взаємозв’язок в умовах поступу державно-організованого суспільства періоду Новітнього часу зумовлював державотворчо-ідеологічну взаємодію двох відомих форм суспільної свідомості й ця взаємодія закономірно поставала у форматі односторонньої дії політичної свідомості на правову свідомість (перша форматна лінія) і симетричного зворотного впливу правосвідомості на політичну свідомість (друга), що й складає загальну картину особливостей прояву названого взаємозв'язку в означений час життєдіяльності людства. У такому форматі створювалася модерна державотворчо-ідеологічна матриця, що робила можливим природний поступальний плин державотворчого ідеологічного явища, продукуючи формування ідеології державотворення сучасної держави, яка еволюціонувала у двох своїх видах. Перший – державотворча ідеологія капіталістичної державності (посткапіталістичної держави), котрою як теоретично обґрунтованою практичною свідомістю керувалися суб’єкти процесу державотворення капіталістичного світу, створюючи різноманітний ряд капіталістичних державних конструкцій, серед яких виокремлюються передусім Німеччина, Франція, Великобританія як ключові держави-члени Європейського Союзу на Старому континенті, а також США як світова «наддержава», котра була утворена вже в Новому Світі. Другий вид – державотворча ідеологія соціалістичної держави, на яку спиралися будівничі соціалістичних державних форм, котрі утворювали в другій половині минулого століття державно-політичне поле так званих «соціалістичних країн», до якого входило близько двадцяти держав, у тому числі й одна «наддержава» – СРСР. Нині у цьому полі лишилося фактично декілька державних утворень, зокрема, й КНР, що впевнено набирає обертів на шляху до розбудови нового світового наддержавного організму з унікальним «китайським обличчям», який готовий наздогнати у глобальних цивілізаційних перегонах визнаного світового лідера – США й навіть випередити його практично у всіх сферах людського буття.
Четвертий розділ – «Стан і основні детермінанти оптимізації розвитку ідеології державотворення в українському суспільстві на етапі його трансформації» – висвітлює питання, що пов’язані з дослідженням сучасного стану ідеології державотворення в Україні, а також із системою детермінант оптимізації її розвитку в українському суспільстві на етапі його трансформації.
У підрозділі 4.1 – «Сучасний стан ідеології державотворення в Україні» – розглядається історичний контекст проголошення незалежності України, утворення, політичного й правового поступу новітньої Української держави. Доводиться, що ідеологія державотворення, яка стверджувалась на її території, оформлювалась у самобутній різновид державотворчого ідеологічного явища. Він мав низку генетично зумовлених істотних характеристик, особливу роль у життєдіяльності суспільного організму країни, що визначалась його головним призначенням, ряд основних і додаткових функцій, котрі логічно випливали з цього, свого унікального носія – суб’єкта й відповідного об’єкта; і був фактично тією цариною практичної свідомості, на яку спиралися дійові особи вітчизняного новітнього державного будівництва.
Перед тим, як здійснити аналіз сучасного стану вказаної ідеології, ми звертаємо увагу на нинішнє буття держави «Україна», результати її життєдіяльності й, мисленнєво переходячи від явищ об’єктивної суспільно-політичної дійсності до їх сутності, суті того, що відбувається в країні упродовж останніх років і десятиліть, констатуємо відсутність прогресу в просуванні України від юридичної незалежності до фактичної, будівництві якісно нової Української держави як дійсно демократичного, соціального, правового державного утворення. Держава практично не виконує свого прямого функціонального призначення (забезпечення збереження суспільства та його оптимізації, вдосконалення); носії державної влади не здатні повноцінно впоратися зі своїм головним завданням, тобто оптимально організувати суспільну життєдіяльність, практичну діяльність зі збереження суспільства та його перетворення, вдосконалення; а можновладні кола, здійснюючи процес національного державного будівництва, не спроможні повноцінно використати духовні потенції ідеології державотворення.
Автор у цілому погоджується з мисленнєвими моделями В. Воловика щодо сучасного стану державотворчого ідеологічного явища, який вкоренився в українському суспільстві, і викладає аргументи, котрі доводять, що нинішній стан ідеології державотворення незалежної України характеризується такими рисами: а) відсутністю чітко вираженої спрямованості розвитку суспільства; б) внутрішньою суперечливістю, роздвоєнням – існуванням когнітивного державотворчо-ідеологічного дисонансу; в) клаптиковістю, різновекторністю ідеологій державотворення провідних соціальних прошарків та груп українського суспільства (фрагментарністю державотворчо-ідеологічного поля й різноплановістю його напрямків); г) зростанням соціального песимізму; д) існуванням синдрому дива.
Виокремлюються чотири інших основних риси сучасного стану державотворчого ідеологічного явища в Україні. Перша з них має відношення до тієї ідеологічно-державотворчої діяльності, що утворює позначений соціально-духовний феномен, і яка характеризується певною кволістю, розпорошеністю в просторі й часі, безсистемністю, відсутністю в ній чіткого ядра, «мозкового центру», специфічної національної «фабрики державотворчої думки», де б відбувалася генерація та провадження такої діяльності. Друга пов’язана з характеристикою формату специфічної соціально-духовної взаємодії (двох її ліній), у межах якого виникала самобутня державотворчо-ідеологічна матриця, що продукувала формування ідеології державотворення сучасної незалежної України, котра оформлювалась як державотворча ідеологія капіталістичної державності, а саме: одностороння дія політичної свідомості на правову свідомість (перша форматна лінія) й переважно асиметричний зворотній вплив правосвідомості на політичну свідомість (друга). У зв’язку з відсутністю повноцінної практики активізації легітимної взаємодії між суб’єктом та об’єктом державно-владних відносин, редукцією демократії, послабленням демократичної культури в суб’єктності державотворчої ідеології відбувається, з одного боку, просування на перший план носіїв державної влади, які уособлюють державні органи, їх інституції, а з іншого – відхід на другі плани інших суб’єктів цієї ідеології, і насамперед широких народних мас, українського народу як такого, що й складає третю рису. Четверта риса виявляється в тому, що на тлі вкорінення в ідеальних обріях суспільства ілюзорного державотворчо-ідеологічного кластеру залишається переважно осторонь інший, вищий та більш визначальний – науковий, унаслідок чого духовні сили ідеології державотворення залишаються сповна не задіяними, а її державотворчий потенціал – невикористаним.
Із такою характеристикою ідеології державотворення країна й увійшла в останній квартал 2013 р. Зважаючи на довготривалий пригнічений стан функціонування розгляданої ідеології, у надрах останньої повільно визрівала ще одна риса її сучасного стану, непомітна до певного часу, яка лишень почала виявлятися, наростати саме наприкінці 2013-го, коли в Україні спалахнула чергова суспільно-політична криза, що поступово переростала в загострені вибухонебезпечні форми суспільного протистояння (2014 р.), і яку можна позначити концептуально стисло – зростання радикалізму.
У підрозділі 4.2 – «Система детермінант оптимізації розвитку ідеології державотворення в українському суспільстві на етапі його трансформації», – у пункті 4.2.1 «Основи системи оптимізації розвитку ідеології державотворення в сучасній Україні» відпрацьовується система детермінант оптимізації розвитку державотворчого ідеологічного явища в сучасному українському суспільстві; зауважується, що її пірамідальна конструкція складається із декількох блоків, котрі об’єднують певні детермінанти, що дотичні одні до одних і знаходяться в окремому сегменті загального поля оптимізації розвитку досліджуваної ідеології; детально розглядаються основи такої системи – її первинний блок.
Його умовно можна назвати «теоретичним», оскільки він об’єднує детермінанти, пов’язані з розробкою розгорнутої теорії, що необхідна для вдосконалення наявної ідеології державотворення. Цей блок є системотвірним, таким, що об’єднує ті фактори, що мають пряме відношення до розробки всіх теоретичних аспектів державного будівництва. Він є інтегрувальним і для теорії суспільства, і для теорії держави, і для теорії державотворення. Правомірно говорити про необхідність творення єдиного формату метатеорії – теорії суспільства, держави й державотворення, котра б посідала центральне місце в концептуальних вимірах позначеного блоку. Останній, разом із відповідною метатеорією, слід розглядати як фундаментальний конструкт системи, її основи, адже саме він максимально синхронізується з високою природою досліджуваної ідеології як особливого різновиду теоретично обґрунтованої практичної свідомості.
Подальший пошук виявляє слабкість проробки згаданої метатеорії в цілому й розгорнутої карти теорії державотворення зокрема. Виокремлюється низка проблемних моментів, розв’язання яких дозволить поглибити й укріпити теоретичний фундамент вітчизняного державного будівництва, оптимізувати народження метатеорії, необхідної для вдосконалення наявної державотворчої ідеології. Серед них, зокрема, – відсутність, по-перше, єдиної інституції, що здійснює системну розробку теорії суспільства, держави й державотворення; по-друге, напрацювань щодо законів і закономірностей, яким підпорядковані у своєму розвитку вищевказані явища соціальної реальності; по-третє, чітко окресленої, прийнятної для більшості громадян теоретично обґрунтованої української національної ідеї; по-четверте, привабливого для широких мас соціально-політичного ідеалу; по-п’яте, концептуально відпрацьованих шляхів і засобів його досягнення, тощо.
Другий блок аналізованої системи названо «культурним», оскільки він об’єднує детермінанти, що мають культурне спрямування, які пов’язані з підвищенням рівня, по-перше, політичної та правової культури, а по-друге, відповідальності державно-владних структур у цілому й суб’єктів державної влади зокрема. Такі фактори здатні передусім оптимізувати перебіг державотворчого ідеологічного каузального відношення, державотворчо-ідеологічної взаємодії й водночас поступальний плин ідеології державотворення на теренах сучасної України, а також поліпшити довколишню державно-владну дійсність, державно-політичне буття, що, безумовно, знаходитиме відповідне відображення в наявній державотворчій ідеології, змінюючи у більш позитивну сторону її нинішній стан.
Третій блок слід розглядати як «організаційний», адже його конструкція передбачає низку факторів, за допомогою яких відповідна метатеорія може просуватись у широкі народні маси, перетворюючись тим самим на державотворчу ідеологію. Він є об’єднавчим для таких чинників: а) формування ефективної системи агітаційно-пропагандистських заходів щодо поширення й ствердження в практичній свідомості мас теоретичних напрацювань державотворчого змісту; б) розробка й практична реалізація конкретних програм-символів незалежної України, що сприяло б становленню дійсної державної незалежності, з одного боку, а з іншого – поліпшенню стану державотворчої ідеології, яка не забарилася відбивати у своїх горизонтах успіхи на ниві просування країни від статусу де-юре до де-факто; в) вихід на вітчизняну історичну авансцену потужного колективного політичного гравця прогресивної орієнтації – блоку партій соціального прогресу, котрі виражають інтереси класів, соціальних груп, які співпадають із потребами поступального розвитку України, і котрі не на словах, а на ділі, готові взятися за справу вдосконалення досліджуваної ідеології, виступаючи таким чином у ролі фактичного провідного її суб’єкта; г) підготовка до державотворчих справ молодих поколінь громадян країни, всебічний розвиток, ґрунтовна освіта, патріотичне виховання дітей та молоді як майбутніх повноцінних носіїв ідеології державотворення незалежної України.
Четвертий блок доречно назвати «економічним». Його головний конструкт – удосконалення структури власності на знаряддя праці й засоби виробництва, що виступає економічною основою оптимізації розвитку політичної та правової буттєвості в сучасному українському суспільстві, а разом з тим і відповідних форм суспільної свідомості. Реалізація цього конструкту суттєво зменшить домінування олігархічних кіл у суспільстві, обмежить їхній вплив на владні інститути й водночас підвищить статусні позиції інших соціальних груп (малих і середніх підприємців, кваліфікованих найманих працівників і службовців, пенсіонерів, працюючої молоді та ін.), збільшить їхню роль у суспільно-політичній життєдіяльності. Це створить основи для формування широких лав середнього класу й сил прогресу, тобто соціальної бази для позначеного вище партійного блоку й того суб’єкта, котрий здатен опрацьовувати теорію та сформувати оновлену ідеологію державотворення.
П’ятий блочний елемент досліджуваної системи позиціонований як «духовний». Він розташовується на вершині відповідної пірамідальної конструкції й містить чинники, які скріплюють духовну єдність сучасного українського суспільства, сприяють становленню потужного енергетичного ідеального поля цього суспільного організму, єдиної, цілісної країни, що і є тим життєдайним імпульсом, котрий може підживлювати наявну суспільну свідомість, усі її внутрішні виміри, включно з найвищими, в обріях яких принагідно розпочинатиме еволюційний рух ідеологія, що нас цікавить, перетворюючись у скріплене силою народного духу державотворче ідеологічне явище, спираючись на яке дійсний творець історії країни – її народ – спроможний упевнено йти шляхом прогресу, розбудовуючи на теренах своєї Вітчизни модерну суверенну й незалежну Україну. Центральною детермінантою тут може стати системне утвердження в суспільстві трьох християнських чеснот – віри, надії та любові, перенесення цієї тріади духовних цінностей у державотворчу площину: а) віри у можливість творення якісно нової Української держави; б) надії, що державотворення України буде успішним; в) любові до Батьківщини, Вітчизни, оновленої країни.
У пункті 4.2.2 «Підвищення рівня політичної та правової культури як базовий фактор і загальний критерій оптимізації розвитку ідеології державотворення в Україні на етапі її трансформації» у межах загальної концептуалізації другого, «культурного», блоку системи розглядаються світоглядно-методологічні засади понятійної інтерпретації, пропонується категоріальне визначення, нотуються загальні й специфічні риси, з одного боку, політичної культури, а з іншого – культури правової; резюмується, що підвищення рівня політичної та правової культури є базовим чинником і водночас загальним критерієм оптимізації розвитку досліджуваної ідеології на етапі трансформації України. Аналізується стан цих двох різновидів культурного феномена в сучасному українському суспільстві, фіксується наявна критичність такого стану; наголошується на необхідності детальної проробки, концептуального доопрацювання й невідкладної реалізації єдиної політико-правової культуротворчої програми, що здатна забезпечити поступальний розвиток ідеології державотворення і яка складається з двох розділів із відповідним первинним змістовим наповненням. Перший розділ – програмний продукт, спрямований на вдосконалення, підвищення рівня політичної культури в сучасному українському суспільстві, що включає такі напрями: а) зростання елементарної політичної грамотності громадян; б) підвищення їх політичної освіченості; в) підвищення теоретичного обґрунтування існуючої політичної реальності, перспектив її подальшого розвитку, збільшення ефективності політичної теорії; г) формування прогресивної політичної ідеології. Другий – аналогічний продукт щодо вдосконалення й підвищення рівня правової культури в означеному суспільстві, який містить такі дороговкази: 1) зростання елементарної правової грамотності широких народних мас; 2) підвищення правової освіченості всіх верств населення країни; 3) підвищення теоретичного обґрунтування правової реальності, перспектив її подальшого розвитку, збільшення ефективності теорії права; 4) формування прогресивної правової ідеології як вершини розвитку правового культурного явища відповідного суспільного організму.