КУЛЬТУРА ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ ОСОБИСТОСТІ В КОНТЕКСТІ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПАРАДИГМИ Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету, завдання, об’єкт, предмет дисертаційного дослідження, а також визначено наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, ступінь їхньої апробації.

Перший розділ – «Теоретико-методологічні засади дослідження екологічного аспекту культури життєдіяльності особистості» – присвячений аналізу ґенези та еволюції проблеми життєдіяльності та діяльнісного підходу в контексті історії філософії та соціальної філософії. Зазначається, що феномен діяльності є наскрізним і фундаментальним предметом дослідження соціальної філософії. Через діяльність розкриваються найважливіші явища розвитку людини, суспільства, культури, цивілізації, наукового пізнання тощо. Діяльність є вихідною «клітиною» суспільного розвитку. Саме вона постає як необхідна передумова формування таких важливих антропних складників людської життєдіяльності як практика, активність, творчість.

Феномен екологічної діяльності в сучасній соціальній філософії та політології стає однією з вагомих та актуальних експлікацій загальної теорії життєдіяльності. Це пов’язано з тим, що загроза екологічних криз глобального і регіонального масштабу нині стає все більш актуальною. Джерела цих сучасних кризових ситуацій можуть бути в далекому минулому. Екологічна ситуація складалася протягом не тільки останніх років, але й усього існування та розвитку етносів. Можна говорити про те, що виживання етносів багато в чому залежить від того, наскільки зрілою є їхня екологічна культура. Елементи екологічної культури формуються й виявляються в різних сферах життя суспільства: економічній, соціальній, політичній, духовній, моральній.

Загальним проблемам виживання людства в цілому і безпеки життєдіяльності зокрема присвячені праці В. Вернадського, М. Моісеєва, П. Олдака, О. Оуена, М. Реймерса, Е. Тоффлера, Дж. Форрестера, А. Швейцера, М. Голубця та інших вчених. Проблеми екологічної безпеки, переважно в прикладному аспекті, досліджують А. Качинський, Д. Гродзинський, В. Волошин, Дж. Харруел, А. Нагорна, Ю. Хотунцева, Л. Шершнєв,
В. Баряхтар, А. Толстоухов, М. Хилько та ін. Певні аспекти екологічно безпечного розвитку України представлені у працях з екологічного права В. Андрейцева, С. Гавриша, М. Залудяка, Н. Малишевої, Н. Єрофеєва, В. Перини та інших науковців. Філософські та політичні виміри екобезпечного розвитку України стали предметом ретельного аналізу М. Хилька, М. Кисельова, Ф. Канака, К. Ситника, С. Васюти, В. Дьоміна, О. Салтовського, В. Крисаченка, А. Піджакова, Д. Стоуна, В. Лося. Праці саме цих дослідників створили ту надійну основу, яка дозволила поставити мету комплексно проаналізувати моделі та шляхи практичного впровадження екологічної парадигми як інтегративної основи культури життєдіяльності людини і суспільства.

Під життєдіяльністю розуміється властивість людини не просто діяти в життєвому середовищі, яке її оточує, а процес збалансованого існування та самореалізації індивіда, групи людей, суспільства і людства загалом в єдності їхніх життєвих потреб і можливостей. Одним з головних аспектів культури життєдіяльності є аспект екологічний, оскільки він охоплює собою не тільки природу, але й культуру, людину, її духовність тощо.

У розділі подається детальний аналіз екологічної діяльності як важливого компонента людської діяльності взагалі. Зміст терміна «екологічна діяльність» перебуває в руслі загальної тенденції застосування діяльнісного підходу в науковому пізнанні та в соціальній практиці. У ньому знаходить відображення матеріальна діяльність людей зі збереження та поліпшення навколишнього середовища, екологізації виробництва та створення екологічного виробництва тощо, а також духовна діяльність, пов’язана з формуванням екологічного мислення.

У літературі широко (іноді не зовсім коректно) вживається словосполучення «взаємодія суспільства і природи», що є певним аналогом поняття «екологічна діяльність». Але останнє не є абсолютним синонімом першого; воно виділяє ту суттєву частину згаданої взаємодії, яка стосується суспільства й обумовлена його активністю. Оскільки діяльність має суб’єкт-об’єктну природу, то її доцільно розглядати як взаємодію суб’єкта (суспільства, людини) з довкіллям, тобто екосистемою. Інакше кажучи, взаємодія суб’єкта (суспільства, людини) з екосередовищем є суттєвим чинником формування екосистем, які є принципово соціоприродними утвореннями.

Сфера екологічної діяльності включає весь обшир взаємодії людини та суспільства з природним середовищем. Драматизм сучасної екологічної ситуації полягає в тому, що наслідки такої взаємодії не завжди бувають очікувано корисними. Хоча не слід впадати в крайнощі та вважати, що будь-яка взаємодія веде до негативних наслідків, наближуючи екологічну кризу. Актуальність обраної нами проблеми саме й полягає в пошуку шляхів та засобів «екологізації» людської діяльності. У контексті побудов соціальної екології взаємовідношення «людина – природа» цілком залежить як від соціальної організації конкретного суспільства, що взаємодіє з природою, так і від знарядь-посередників цієї взаємодії.

Екологічна діяльність з самого початку повинна формуватися інтенсивно й ставати органічним компонентом загального соціального поступу людства в планетарному масштабі. Основні її цілі та функції мають полягати в попередженні та ліквідації всіх можливих екологічно негативних наслідків, збереження природи та її екологічно зваженого «олюднення».

Виходячи з цього, ми детально аналізуємо такі види екологічної діяльності, як екологічне виробництво, екологічне підприємництво та екологічна політика.

Екологічна діяльність є центральним елементом екологічної культури, а остання передбачає наявність у людини екологічних знань, високої екологічної свідомості, екологічних переконань, а також практичні дії, які узгоджуються з вимогою дбайливого ставлення до природи. Формування та подальший розвиток екологічної свідомості українців може стати основою самоусвідомлення в сучасному світі, базисом національної самоідентифікації, допоможе зміцнити й зберегти цілісність українського народу, забезпечить взаємозв’язок, спадкоємність поколінь.

Унаслідок переорієнтації суспільства на екологічні цінності – здоровий спосіб життя, збереження незайманої природи, оптимізацію штучних ценозів, коеволюцію суспільства й біосфери – формується новітня стратегія ставлення людини до природи, котру можна назвати екотелеологічною життєдіяльністю.
В літературі досить часто використовується споріднений термін – «екофільність», яким позначають любов до природи, намагання жити в гармонії з нею. Екотелеологічність поглиблює це поняття, звертаючи увагу на досягнення рівноваги, гармонії з довкіллям як «мету» («телекс») життєдіяльності людини. Справедливість такої оцінки новітніх тенденцій у природокористуванні підтверджується прикладами з багатьох сфер людського життя. Передусім це стосується специфічного аспекту взаємодії науки і практики, втіленого у біоніці – науці, що вивчає особливості структури та функції біосистем (організмів, екосистем) з метою створення певних технічних пристроїв (приладів, механізмів), технологій та виробничих циклів. Йдеться, таким чином, про осягнення принципів та механізмів функціонування біосистем та процесів з метою створення засобами техніки їхніх своєрідних аналогів та моделей.

Такі екологізовані галузі життєдіяльності, як генетична інженерія, біотехнологія, селекція, зоотехнія і рослинництво та ін., безпосередньо засвідчують як можливості, так і напрямки конструювання навколишнього світу, свого довкілля, згідно з існуючими потребами та здатностями. Зазначені потенції, котрі уможливлюють практично будь-яке втручання в екосистеми, можуть бути прикладені з найрізноманітнішою метою, залежно від політичних, етичних, економічних та інших чинників. Можна вишукувати засоби подолання голоду чи лікування хвороб, але ж має місце й протилежна тенденція, зокрема, пов’язана з нагромадженням зброї масового знищення (біологічної, геологічної, екологічної та космічної природи), цілеспрямованою трансформацією екосистем на шкоду людям (екологічні війни – В’єтнам, Афганістан, Чечня тощо). Тому тут з’являються проблеми морально-етичного статусу вченого та практика, відповідальності за втручання у природні процеси.

Екологізація виробництва багатовимірна й неоднозначна. Керуючись високими гуманістичними міркуваннями, орієнтуючи на природність людської життєдіяльності, вона має і позитивні, і негативні наслідки. Позитивним є, безумовно, економія ресурсів, зменшення забруднення довкілля та ін.; негативні наслідки нерідко пов’язані з тим, що природні об’єкти та процеси, котрі використовуються як засіб екологізації, можуть повертатися до людини несподіваними загрозами. Тому тактика і стратегія екологізації виробництва мають враховувати весь комплекс обставин: знання, мораль, цінності, потреби, ідеали розвитку та ін.

Другий розділ – «Екобезпечний розвиток в світлі сучасних філософських та освітніх концепцій» – присвячений аналізу різноманітних підстав досліджуваної проблеми: історичних, політичних, правових, концептуальних, категоріальних та ін.

Особливе значення для розуміння феномену екобезпечного розвитку мають принципи і категорії, котрі визначають зміст прав людини, зокрема її право на гармонійні відносини з природою. Серед таких принципів насамперед мова йде про право на життя, право на свободу, право на власність, право на громадянську ідентичність і, як уже зазначалось, основне право людини. У
свою чергу, реалізація засад екобезпечного розвитку передбачає існування реальних механізмів втілення принципу верховенства права, принципу законності, принципу відповідальності (як держави, так і громадянина), принципу екологічної рентабельності людської діяльності. Особливе місце займають морально-етичні принципи, базовими серед яких виступає екологічний імператив, що в свою чергу базується на ідеях категоричного імперативу І. Канта та ідеї благоговіння перед життям, яка нині стоїть у основі розгортання системи еко- і біоетики і, яка своїми витоками коріниться у творчості А. Швейцера. Робиться висновок, що найбільш загальні підстави екобезпечного розвитку випливають, з одного боку, з антропоцентричної спрямованості людської діяльності, а з іншого – з укоріненості людства в біосферу, заперечення чого неодмінно призводило до конфліктів людини і біосфери.

У розділі аналізуються основні підходи, що існують у зарубіжній та вітчизняній літературі щодо вивчення проблеми «філософії екобезпечного розвитку». Аналіз природних передумов історичного процесу показує, що у світовій науці до останнього часу домінували соціологізаторські концепції суспільного розвитку, спостерігалася визначена зневага до природних передумов історичного процесу, що простежується в роботах мислителів XVIII – XIX ст. і першої половини XX ст. Це було обумовлено, з одного боку, абсолютизацією ролі науки і техніки в суспільному розвитку, значним ослабленням (багато в чому внаслідок бурхливого розвитку техніки) безпосередньої взаємозалежності людини, суспільства і природи, з іншого боку – ілюзорними уявленнями про «панування людини над природою», «нескінченності» її ресурсів і подібними, висхідними до інтелектуального клімату Нового часу, а в ряді відносин – до джерел західної культури і західноєвропейського мислення в цілому. Це привело до домінування антропоцентричної і соціоцентричної парадигм мислення, що і відповідають ціннісно-ідеологічній парадигмі суспільної свідомості з культом прагматичного, споживацького та експансивного відношення до природи.

У становленні філософії екобезпечного розвитку велику роль зіграли узагальнення радянських вчених в області медико-біологічних наук. У їхньому числі можна назвати теорію географічної патології екстремальних зон, вчення про адаптацію, концепцію адаптивних типів людей у різних природних зонах, парадигму екологічної фізіології, концепцію природних передумов хвороб, що сприяла розробці методів і прийомів створення систем життєзабезпечення людей у регіонах із суворими природними умовами.

Розвиток екології людини є одним з джерел формування філософії екобезпечного розвитку. Саме через включення в предмет сучасної екології проблеми відношення людини і природи виникає група «загальних екологій» Так С. Тулмін вводить поняття «інтелектуальної екології», Д. Ліхачов – «екологічної культури», П. Дракер – «політичної екології», І. Круть – «екологічної філософії». Потреба розробки сучасної екології, як філософії екобезпечного розвитку, на нових концептуальних засадах висловлюється і в зв’язку з невідповідністю теоретико-методологічних орієнтацій теорії біотичної регуляції довкілля екологічній реальності. Вітчизняні вчені-філософи М. Кисельов, Ф. Канак та інші стверджують, що це завдання є своєрідним вузлом, в якому переплітаються традиційні життєво важливі питання виробництва, економіки, охорони здоров’я, раціонального природокористування, політики, національної та загальнолюдської безпеки. Екологія сьогодні є своєрідним інтегратором вітальних та духовних інтересів людини.

Підґрунтям для розвитку філософії екобезпечного розвитку є також «соціальна екологія» – напрямок, початок якого відноситься до ідей О. Конта, які були розвинуті відомими англійським філософом Д. Міллем і французьким філософом Г. Спенсером. Однак до 20-х років ХХ ст. поняття і термін «соціальна екологія» в прийнятому сьогодні сенсі не існували. Соціальною екологією називали розділ біоекології, що досліджував, так званих, «суспільних тварин», наприклад, мурах, бджіл. Новий контекст соціальної екології почав формуватися в роботах американських соціологів Р. Парка і Е. Берджеса, які включили в соціальну екологію вивчення закономірностей поведінки людських популяцій в урбанізованому середовищі.

Важливий внесок у розуміння специфіки філософії екобезпечного розвитку зробили західні алармісти (алармізм – позиція, відповідно до якої людству загрожує загибель через екологічну катастрофу). Наприклад, О. Тоффлер, У. Дуглас, А. Печчеї обґрунтували розуміння сучасної екології як світогляду людства, що прагне не дійти до екологічної катастрофи. Продовженням цієї лінії є трактування екології як основи сучасної ідеології і сучасного світогляду – «екологізму», що не обмежується суто науковим дослідженням стану довкілля, а входить у всі сфери суспільно-політичної діяльності, економіки, культури, етики. Західні дослідники пропонують розрізняти «екологізм» (ekologism) та «інвайронменталізм» (environmentalism). Інвайронменталізм ґрунтується на переконанні, що самих лише управлінських підходів може бути достатньо для вирішення сучасних екологічних проблем. Натомість екологізм наполягає на визнанні самоцінності природи, отже на необхідності радикальних змін у ставленні людини до неї.

У становленні філософії екобезпечного розвитку головну роль зіграли натуралісти, що заклали основу нового напрямку філософії науки, що передвіщає новий етап розвитку науки, який слідує за сучасним, іноді названим посткласичним. У XXI ст. у зв’язку з необхідністю реалізації екологічних вимог і переходом до екобезпечного розвитку можна передбачати посилення подібної ролі філософії як у науці, так і в розвитку суспільства і його взаємодії з природою.

Визначивши екологічну парадигму життєдіяльності особистості як нормативне знання екобезпечного розвитку, що формується загальним уявленням про місце та роль людини у світі та досягненнями її соціальної практики, зазначимо, ця парадигма має змінний характер. Тому нагальним питанням постає дослідження та визначення механізмів, які б забезпечували стійку рівновагу екосистем, з метою підтримки та збереження існуючих параметрів біосфери. Це й є нова екологічна парадигма, детальному розгляду якої й присвячено третій розділ – «Еволюція екологічних парадигм культури життєдіяльності особистості». З’ясовано, що активізація природоохоронних рухів у Європі та США кінця ХІХ – початку ХХ ст. на тлі індустріальної та урбанізаційної революцій і виснажливого природокористування відбувалося на засадах романтичного, естетичного й етичного ставлення до природи. Ідеологами й провідниками природоохоронного та культурно-ландшафтного руху виступали представники інтелектуальних еліт (письменники, вчені-натуралісти, громадські діячі, митці), котрі розглядали природу як джерело гармонії та стабільності, здатне протистояти руйнівній силі індустріалізації. Їхня діяльність сприяла формуванню ідеалізованого уявлення про природний порядок, якого слід дотримуватися в суспільному житті, а також спонукала до практичних дій, спрямованих на захист взірцевих куточків дикої природи (на цей період припадає створення перших національних природних парків) та збереження природно-культурної спадщини. Суспільним наслідком такої діяльності стало політичне визнання важливості природоохоронної справи та законодавче обґрунтування її в низці європейських країн та США, а також створення європейської мережі природоохоронного руху. При цьому метою не ставили зміну суспільно-політичного ладу та економічного устрою загалом, а природоохоронні завдання формулювалися здебільшого в межах наявної суспільно-політичної системи.

Особливістю цього етапу є аргументація не так залежності добробуту широкого людського загалу від природи і стану довкілля, як наголошення необхідності створення нової етики, яка визнає самоцінність природи, її право на існування незалежно від людських уявлень про користь та інших практичних оцінок. А. Швайцер сформулював принцип «благоговіння перед життям» як розширення меж людської моралі та покладання людиною на себе «безмежної відповідальності за все, що живе» (етика життя). Американський натураліст О. Леопольд в етиці землі піддає критиці радикальний антропоцентризм та обґрунтовує необхідність у ставленні до природи переходу від прагматизму до раціонального використання її ресурсів на засадах екологічної науки.

Кардинальні зміни суспільної свідомості щодо екологічних проблем відбулися 1960-ми роками на тлі загострення проблем довкілля та зростання ризиків для населення, що стали результатом стрімкого повоєнного економічного зростання в країнах Західної Європи та Північної Америки. Екологічна стурбованість вийшла за межі суто природоохоронної діяльності, зосередившись на наслідках зростання військово-промислового комплексу, промислових забрудненнях, кислотних дощах тощо. Громадська активність цього періоду принципово вирізнялася такими характеристиками: 1) масовість нового руху на відміну від елітарності політично нейтральних природоохоронних організацій ХІХ – першої половини ХХ ст.; 2) критичне ставлення до панівних ідеологічних доктрин інструменталізації природи; 3) алармізм та масовий екопротест; 4) перехід від природоохоронної діяльності до діяльності на захист довкілля загалом.

Також досліджуються ідейні засади екологічної парадигми, на основі яких проголошується необхідність докорінних суспільних перетворень заради відвернення глобальної екологічної кризи й оптимізації відносин у системах «людина – природа» та «суспільство – довкілля».

«Нова екологічна парадигма» сформована на противагу парадигмі людської винятковості, що виправдовує людську владу над природою. Її формування пов’язують із даними та ідеями, оприлюдненими в книжці Р. Карсон «Мовчазна весна» (1965 р.) та першому звіті Римському клубу «Межі зростання» (1968 р.), причому поняття меж зростання є ключовим для ідеології екологізму.

Нова екологічна парадигма визначається як: 1) науковий конструкт, що дає змогу описувати й пояснювати «нову соціальну реальність» за умов екологічних криз і потенційних меж економічного зростання; 2) система, в якій інтегруються цінності, пов’язані зі ставленням до природи, довкілля й якості життя людини. Нова екологічна парадигма застерігає проти віри у всемогутність науково-технічного прогресу, загострюючи увагу на необхідності врахування законів життя і розвитку природи. Характерними рисами нової екологічної парадигми є: ґрунтовність на постматеріальних цінностях (охорона довкілля, ґендерні й громадянські права, свобода особистого вибору, антимілітаризм); визнання необхідності суспільного контролю над екологічно небезпечними формами діяльності; зорієнтованість на екологічні знання та просвітництво широких верств населення.

Розглядаються особливості застосування концепції ієрархії потреб А. Маслоу («піраміди» Маслоу) в контексті нової екологічної парадигми.
На основі досліджень М. Белла, Р. Інглегарда, К. Кіда, А.-Р. Лі, Дж. Сайера, Б. Кемпбела та ін. проаналізовано особливості співвідношення матеріальних і постматеріальних цінностей, зростання екологічної стурбованості та ускладнення на шляху утвердження нової екологічної парадигми в економічно розвинених країнах і країнах третього світу. Турбота про довкілля, зростання екологічної стурбованості й становлення екологістського руху є складними взаємопов’язаними феноменами, для пояснення яких мають братися до уваги всі аспекти політико-економічного життя та весь ціннісний спектр суспільства.

Головні контури сучасної екологічної парадигми розвитку цивілізації вимальовуються із сучасного розвитку науки та теорії самоорганізації. Знання законів природи повинне сприяти її розумінню, аби прагнення приборкати природу не входило в протиріччя з потребою її збереження як місця існування людини.

Підвалинами нової моралі, нової екологічної філософії, нової екологічної парадигми мають бути: ідея розумного співіснування біосфери й техносфери; планетарний, загальнолюдський підхід до вирішення земних соціально-економічних (передусім енергетичних) та екологічних проблем; ідея універсалізму – глобальної і космічної взаємозалежності всіх процесів; ідея необхідності самообмежень, підказаних екологічними законами й досвідом попереднього розвитку; ідея оптимального використання всіх ресурсів Землі на основі впровадження нових ресурсозберігаючих і маловідходних технологій та міжнародної глобальної експертної оцінки цих ресурсів; ідея збереження й примноження біорізноманітності; консолідація людства під прапором об’єктивного знання, перетворення науки, особливо екології, на керівний інструмент; тотальна екологізація життя людей, перехід від сервотехнології (небезпечної для довкілля) до екотехнології.

В четвертому розділі – «Глобалізація як онтологічна засада формування сучасного екологічного виміру культури життєдіяльності особистості» – ми виходимо з того, що глобалізація є складним, багатовимірним і суперечливим процесом, а одним із найтривожніших наслідків глобалізації є погіршення стану глобального довкілля та зростання вразливості людини (екологічна глобалізація). За умов глобалізації значно ускладнюються процедури ухвалення та впровадження рішень щодо подолання екокризових явищ. Світова спільнота докладає чимало зусиль до вироблення спільних заходів з метою пом’якшення негативних, зокрема екологічних, наслідків глобалізації в різних формах мобілізації колективних зусиль і ресурсів. До числа опонентів глобалізації, котрі прагнуть привернути увагу до її негативних сторін, належать країни третього світу, корінні народи та місцеві громади, радикальні групи нових соціальних рухів, у тому числі й екологістських («зелених»).

У сучасних умовах життєдіяльність та виховання особистості окрім усіх інших чинників формування не можуть бути виключені зі сфери впливу глобалізаційних процесів. Незважаючи на багату палітру визначень, глобалізацію слід розуміти як «розмивання кордонів» для потоків фінансів, товарів, людей, ідей та цінностей, зближення людства завдяки розвитку технологій і пов’язану з цим уніфікацію освоєння людиною довкілля.

Поряд з тим глобалізація несе із собою збільшення масштабу старих та появу нових проблем, які набувають планетарного значення. Серед найбільш значущих дослідники фіксують екологічні ризики та загрозу унікальності національних культур, саме остання тенденція викликає супротив у процесі поширення уніфікованих норм, цінностей та стилів життя. Культурна глобалізація породжує низку проблем та парадоксів, зокрема: між унікальним та єдиним, між регіональним та інтернаціональним, між особистісним та космополістично-загальним. Ці парадокси часто є підставою для виникнення рухів опору, які отримують назву антиглобалістичних.

Антиглобалізм, на думку більшості дослідників, є зворотною реакцію на глобалізацію, проте не маючи єдиної структури та ідеологічного центру часто виступає не проти глобалізації як такої, а проти її негативних ефектів, які підлягають корегуванню, тому такий рух отримує назву альтерглобалістичного. Зокрема, важливою частиною альтерглобалізму є екологічний рух, який включає в себе безліч організацій різного спрямування – від наукових центрів до політичних партій, від радикальних до міжнародних організацій конвенційного співробітництва. Антиглобалістичний рух, у т.ч. екологічний є дуже мобільною структурою, що користуючись перевагами інформаційного суспільства має мережевий характер. Саме інформатизація дозволяє прихильникам екологічних рухів діяти спільно у пропаганді екологічних цінностей, ідей, знань про довкілля.

Проте наукове осмислення екологічних проблем людства та активна дія громадянського сегменту є недостатньою умовою для вирішення екологічних та ресурсних проблем людства в цілому. Формування нової екологічної парадигми є завданням цивілізаційного значення. Для подолання екологічної кризи необхідним є її осмислення як кризи культурно-антропологічної, зміни парадигмальних засад світогляду та світосприйняття. Щоб досягти збереження екологічного балансу на макрорівні, необхідні зміни на мікрорівні – на рівні кожної людини. Тому дуже важливим є прийняття екологічної етики та культури, що побудована на усвідомленні єдності людини, суспільства та природи, збереження довкілля, цінності усіх проявів життя, на рівні кожної окремої особистості. Цьому завданню, на нашу думку, має слугувати постнеокласична наука та освіта, нові практики та цінності в структурі тих соціальних інститутів, що відповідають за формування особистості – сім’ї, школи, засобів масової інформації. Лише внутрішні цінності та переконання особистості у поєднанні зі спільними діями глобального масштабу є запорукою виживання людства та його виходу з екологічної кризи.

Попри незворотність глобалізаційних процесів, життя людей перебігає не в «глобальному просторі», а в певному осередку із притаманним йому ландшафтом, життєвим устроєм, ритмом, традиціями, звичаями тощо. Життя конкретних людей і громад протікає в локальному довкіллі, яке є для них безпосереднім джерелом ресурсів, засобів для життя та сакрального натхнення, а також умовою і середовищем самоідентифікації. Чисельні глобальні проблеми набувають особливої гостроти на регіональному і локальному рівнях, переходячи зі сфери абстрактного у сферу конкретного, заторкуючи життєві інтереси людей і громад. Через це виникає необхідність глибшого дослідження їхніх впливів на локальному рівні та зворотних зв’язків, що виникають при цьому.

Також розділ присвячений глибшому й детальнішому розгляду феномена локалізації як однієї з основних характеристик екологізму, яка не так часто порівняно з глобалізацією є предметом філософського аналізу та світоглядних оцінок. Вектор локалізації спрямований у протилежному від глобалізації напрямі і, певною мірою, є антитезою останньої. Сутність локалізації полягає
в актуалізації місцевих проблем, переорієнтації світогляду на місцеві цінності, перерозподілі влади й здійсненні організаційно-інституціональних змін
задля розв’язання екологічних і соціально-економічних проблем на місцевому рівні. Згідно зі світоглядними настановами локалізації, поступ у масштабнішому подоланні екологічних і соціально-економічних проблем визначається позитивними кроками саме на місцевому рівні, а активізація дій на
місцевому рівні розглядається як необхідна умова розв’язання глобальних проблем.

Локалізація набуває більшої ваги в сучасному світі, хоча поки зарано робити остаточні висновки стосовно її здатності врівноважити глобалізаційні процеси і протистояти їхнім негативним наслідкам. Активізація локалізаційних тенденцій в усьому розмаїтті їхніх виявів свідчить, що людство перебуває у постійному пошуку шляхів розв’язання суперечностей, що виникають в системі «суспільство – природа», та пошуку відповідей на екологічні виклики глобалізації в таких формах, які були б суголосними життєдіяльності кожної людини як у своєму власному, так і в нашому спільному домі.

П’ятий розділ – «Формування екологічної свідомості суб’єкта як цивілізаційний імператив сучасності» – досліджує роль освіти як засобу підвищення екологічної свідомості різних верст населення, трансформації індивідуальних і суспільних цінностей, світоглядних орієнтирів тощо.

Аналіз сучасних уявлень про феномен екологічної свідомості дозволяє виявити суперечливі тенденції його тлумачення, розбіжності між якими обумовлюють неоднозначність визначення терміна «екологічна свідомість». Відповідно до однієї з таких тенденцій, екологічну свідомість розглядають як таке, чого ще немає, але, з огляду на небезпечні екологічні реалії, слід терміново сформувати й поширити серед людського загалу. Прямо протилежна тенденція виходить із того, що оскільки екологія є новою назвою дуже старого предмету, а саме явище свідомого й бережливого ставлення до природокористування існувало з давніх-давен, то екологічна свідомість є невід’ємним атрибутом свідомості на всіх, починаючи з найбільш ранніх етапів розвитку людства. Іноді екологічну свідомість розглядають як онтологічну даність, а проблема полягає лише в тому, щоб знайти оптимальні форми та методи інкорпорації її у колективну свідомість широких верств населення. Виокремлюється та тенденція, відповідно до якої ставиться під сумнів коректність та необхідність терміна «екологічна свідомість» або прямо заперечується існування екологічної свідомості як явища.

У межах зазначених тенденцій існують численні дефініції екологічної свідомості, аналіз яких демонструє, що у більшості з них акцентовано увагу лише на онтологічних та гносеологічних аспектах, але не враховано аксіологічний аспект відношень людини і природи. Це означає, що у проаналізованих дефініціях не зазначено притаманну природі самоцінність, яка не залежить від інтересів людини, а також, що природа передбачає власні цілі та принципи розвитку, які людина ще не здатна зрозуміти.

Крім того, у переважній більшості дефініцій не визначено статус екологічної свідомості у структурі суспільної свідомості. Обґрунтування статусу екосвідомості як неосновної форми суспільної свідомості базується на тому, що, з одного боку, екологічна свідомість знаходиться у сфері наукової свідомості, з огляду на те, що екологія є точною наукою, що вивчає детерміновані закони природи, і водночас є цілісною дисципліною, яка поєднує природничі та гуманітарні науки. Але з іншого боку, екологічна свідомість сьогодні виходить за межі науки, оскільки порушує філософські, етичні, релігійні, політичні, естетичні та правові аспекти відношення людини та суспільства до природи. Взаємодія екологічної свідомості з основними формами суспільної свідомості породжує певні синтетичні утворення, що збагачують одне одного змістом, зокрема, екологічну етику, екологічну філософію, екологічне право, релігію природоохорони та ін.

Провідною ідеєю більшості екофілософських концепцій є думка про те, що першопричиною глобальної екологічної кризи є криза світогляду, зокрема, антропоцентризм як філософський світогляд і світовідчуттєва практика, що переміщує людину в центр Всесвіту, наділяє її унікальною цінністю на відміну від інших живих істот та об’єктів неживої природи і надає пріоритет саме людським потребам й інтересам.

Активні спроби визначення альтернативних антропоцентризму орієнтирів почали здійснюватися вітчизняними та зарубіжними мислителями наприкінці ХІХ – початку ХХ століть. Зокрема, західна філософська думка дійшла висновку про необхідність докорінної світоглядної трансформації, яка вже вимагала від людини обрати інший «центр» орієнтації власної свідомості.

Аналіз відношення «людина – природа» в межах екофілософських концепцій зарубіжних та вітчизняних мислителів із позицій антропоцентристського, біоцентристського, екоцентристського, антиантропоцентристського та інших підходів доводить, що спроба подолати глобальну екологічну кризу шляхом світоглядної переорієнтації в межах зазначених у дослідженні «центризмів» не приводить людство до успіху. Незалежно від того, яку з категорій – природу чи людину – переміщено у «центр» світосприйняття, якась із них автоматично переходить на периферію, що в свою чергу, означає, що людина та природа розглядаються як нерівнозначні форми буття, які протистоять одна одній.

Тому екологічна свідомість визначена як неосновна форма суспільної свідомості, яка знаходиться у тісному взаємозв’язку з усіма основними формами останньої, віддзеркалює екологічні реалії та протиріччя світоглядних орієнтацій (настанов), регулює відношення Людина-Природа, виходячи з усвідомлення природи як найголовнішої цінності, що, в свою чергу, визначає норми поведінки людини й межі її дій у природному середовищі. Для того, щоб подолати нерозв’язаність категоріальних опозицій «людина – природа», зроблено висновок про необхідність відмови від «центризмів» та застосування цілісного, комплексного підходу.

Оскільки сьогодні не існує універсальної стратегії екобезпечного розвитку цивілізації, яка дозволяла б максимально оптимізувати процес формування екологічної свідомості, розробка соціокультурних механізмів її оптимізації продовжується на рівнях науки, ідеології, аксіології та психоповедінковому рівні.

Оптимізація екологічної свідомості може бути досягнута за допомогою таких соціокультурних механізмів, як екологічне виховання, екологічна освіта, формування екологічної культури. Також необхідно здійснити такі заходи: визнати цілісність відношень людини, суспільства та природи з позицій екоантропосоціальної тотальності; відмовитися від такого типу відношень як «центр – периферія»; визнати за планетою статус живої істоти, виходячи із рівнозначності людини, суспільства та природи як рівноцінних форм буття; прийняти тезу про неможливість зведення поняття «природа» до таких понять, як «навколишнє середовище людини», «оточення людини»; відмовитися від вживання таких понять, як «оптимізація природокористування», «раціоналізація використання природних ресурсів», та таких розповсюджених міфологем, як, наприклад, «гармонія людини та природи», «перетворення людиною природи» та ін.; формувати екодоцільні цінності та ідеали людини, що потребує, з одного боку, інтенціональної концентрації на природі (у тому числі й на власній природі людини), а з іншого боку, підтримки цих зусиль суспільством. Механізми такої підтримки ті ж самі, що й у формуванні будь-яких інших цінностей – соціалізація за допомогою виховання та освіти, засвоєння особистісно значущого досвіду та переконань.

Також розділ присвячено аналізу характерних рис, змісту та цілей екоосвіти та співвідношенню їх з ідейно-світоглядними настановами екологічної проблематики.

Можна констатувати той факт, що для досягнення необхідного рівня екологічної освіти, просвітництва та досягнення відповідно рівня екологічної культури в Україні треба прикласти ще дуже багато зусиль.

А це значить, що екологічна освіта, просвітництво, виховання та культура є важливими системними елементами екологічного потенціалу України, і від них залежить конкурентноспроможність та імідж країни у геополітичному просторі. Тому увага до цього сегменту освітньої підготовки потрібно приділяти максимальну увагу.

Концептуальним для поліпшення екологічної освіти в Україні є положення, яке дещо виходить за межі особливого аспекту навчального процесу і розглядається як найбільш адекватна основа для підвищення якості освіти загалом, вироблення нового способу життя.

Таким «новим способом життя» є свідоме сприйняття людством і кожною людиною зокрема ідей сталого (збалансованого) екологічно безпечного розвитку. В такому разі ставлення до природи фактично виступає різновидом ставлення сучасної людини до майбутнього людства.

Переорієнтація освіти на питання сталого розвитку тісно пов’язана також з проблемами екології і етики, формуванням цінностей, виробленням навичок і поведінки, сумісних зі сталим розвитком і метою забезпечення основ ефективної участі населення в процесі прийняття рішень.

Отже, розуміння екологічної освіти тільки як частини викладання біологічно-географічних дисциплін застаріло. Екологічна освіта у багатьох розвинутих країнах світу розуміється нині як освіта в галузі навколишнього середовища, освіта для сталого розвитку.

З цією ідеєю мету екологічної освіти можна розглядати як формування екологічної культури окремих осіб та суспільства загалом, екологічного мислення і свідомості, що ґрунтуються на ставленні до природи як унікальної, універсальної цінності. Отже, не вивчення екології як наукової дисципліни, не механічне насичення змісту освіти екологічними відомостями й фактами, а виховання ціннісного ставлення до природи є головним завданням екологічної освіти.

Так необхідна для України переорієнтація освіти на питання сталого розвитку тісно пов’язана з проблемами екології і етики, формуванням цінностей, виробленням навичок і поведінки, сумісних зі сталим розвитком і метою забезпечення основ ефективної участі населення в процесі прийняття рішень.

Отже, розуміння екологічної освіти як частини викладання біологічно-географічних дисциплін застаріло. Екологічна освіта розуміється нині як освіта в галузі навколишнього середовища, збереження екологічних ресурсів, освіта для сталого розвитку.

Саме освіта має стати початковим елементом трансформації суспільства до сталого розвитку, який буде забезпечувати потреби людства у можливостях перетворювати свою уяву про сталий розвиток на реальність. Вона не тільки повинна надавати наукові та технічні знання, а й забезпечувати відповідну мотивацію, служити поясненням й здійснювати соціальну підтримку для формування навичок та їх використання. Ключовим завданням освіти у XXI ст. є розвиток мислення, орієнтованого на стале майбутнє.

А це дає можливість сподіватися на те, що Україна зможе розраховувати на рівну з іншими країна європростору участь у різноманітних міжнародних програмах та вступ до Євросоюзу.

Шостий розділ – «Праксеологічні аспекти впровадження екологічної парадигми культури життєдіяльності особистості» – присвячений з’ясуванню конкретних механізмів, напрямків, проблем та шляхів їх розв’язання у створенні сприятливих умов для життя та здоров’я людей України.

До відповідних механізмів належать, з одного боку, взаємодія різних гілок влади, а з іншого – активність самого громадянського суспільства. Показано на основі досвіду світової практики, що порушення взаємодії між цими двома складовими нерідко призводить до суттєвої деформації у досягненні мети. До механізмів державного регулювання і забезпечення екобезпечного розвитку належать діяльність законодавчої влади, виконавчої влади, судової системи і, певною мірою, державних органів засобів масової інформації. До громадських механізмів належить, насамперед, активність різноманітних організацій екологічного і політичного спрямування, які базуються на активності самих громадян. Істотну роль виконують також політичні партії, недержавні ЗМІ, громадянська експертиза, екологічна освіта і виховання.

Показано, що недостатня ефективність діяльності державних механізмів полягає в тому, що не завжди різні гілки влади можуть виконувати покладені на них законодавством функції. Відповідно має бути реалізований комплексний підхід до розв’язання екологічних проблем замість підходу, коли одна з гілок влади нав’язує іншим гілкам своє бачення тієї чи іншої проблеми. Це, зокрема, простежується на тому, що колосальні порушення існуючого законодавства на рівні підприємств, комунальних господарств, сільськогосподарських об’єднань, часто-густо проходять непоміченими, оскільки мають великих покровителів у виконавчих та законодавчих структурах, підкріплених упередженими позиціями судово-прокурорської системи. Серйозною проблемою нерідко також є відсутність адекватної і автентичної реакції державних органів на громадянську позицію і на громадські дії як неполітичних, так і політичних організацій, а також незалежної преси. Водночас, неурядові або громадські структури виконували і виконують досить ефективно контроль за діяльністю різних органів влади. Система контролю здійснюється багатьма напрямками: громадський моніторинг, громадська експертиза, громадські проекти, громадська ініціатива, пропаганда і просвітництво. Показано, що саме у взаємодії як державної, так і громадянських складових лежить розв’язання низки екологічних проблем України.

У дисертації аналізуються основні законодавчі і відомчі постанови, закони і акти, які повинні сприяти розв’язанню цих проблем. Показано також, що сукупність політико-правових чинників захисту життя і здоров’я населення України є складною, багатокомпонентною діяльністю і, очевидно, що на нинішньому етапі її розвитку справа полягає в тому, щоб зробити цю сукупність системою. Це необхідно для координації різних рівнів і напрямків діяльності законодавчих, виконавчих і самоврядних органів влади з широким залученням громадськості для розв’язання нагальних проблем розвитку суспільства і гарантування прав громадян не тільки на сприятливе для життя, але і для здоров’я довкілля, що дасть можливість людині реалізувати себе у бажаних сферах діяльності без шкоди для власного здоров’я, для здоров’я сім’ї, близьких, та суспільства в цілому. Показано, що Україна зробила істотні кроки у створенні ефективної політико-правової системи щодо забезпечення не лише сталого розвитку власного суспільства, але й охорони і безпеки здоров’я громадян.

Звертається увага на те, що надмірне і науково не обґрунтоване зростання промисловості, яке часто супроводжується непродуманим втручанням людини у природні закономірності, інколи супроводжується екологічними кризами і катастрофами. Основну відповідальність за збереження навколишнього середовища, його охорону, раціональне і науково обґрунтоване природокористування несе держава, адже природа – необхідна умова біологічного існування людини і держава зобов’язана регулювати відносини в системі «людина – природа – суспільство» в такому напрямі, щоб зберегти її для майбутніх поколінь. Такі стосунки людини і природи мають регулюватися законодавчими актами, в основі яких повинні лежати наукові розрахунки, прогнози і рекомендації, вироблені світовою науковою думкою. Ефективність вирішення цього питання може бути досягнута за умови усвідомлення людством значущості юридичних засобів захисту навколишнього середовища і контролю за його забрудненням. Цим пояснюється той факт, що право, як один з ефективних регуляторів соціально-екологічних відносин, має використовуватися в погодженні з міжнародними природоохоронними
нормами.

Юридичні закони, як відзначається у розділі, повинні сприяти створенню режиму, який гарантуватиме соціально-екологічне благополуччя шляхом встановлення обов’язкових правових вимог до кожного громадянина, принципів, норм, прав і обов’язків кожного члена суспільства як на регіональному, так і на планетарному рівнях.

Екологічні і техногенні катастрофи, що мали місце в історії людства, ще більш загострили питання про юридичне забезпечення охорони навколишнього середовища, поставивши його в число найголовніших, що сприяє гуманізації права як одного із важливих інструментів управління суспільним життям і відношенням до навколишньої природи.

У розділі аналізуються законодавчі документи багатьох країн світу, а також акцентується увага на тому, що в сучасний період існують десятки конвенцій і інших міжнародних договорів, які стосуються соціально-екологічної безпеки на морі, в повітрі і т.д. Відзначається, що в Основному законі (Конституції) багатьох держав відведені окремі Статті щодо правового забезпечення охорони навколишнього середовища, які, на жаль, не завжди виконуються, що можна пояснити послабленням державного і громадського контролю за їхньою реалізацією.

Розкривається значення діяльності суспільних об’єднань в напрямку правового забезпечення вирішення екологічних проблем. Така діяльність соціальних екологів не була б успішною, якби дії цих об’єднань, спрямованих на захист навколишнього середовища, не набули б чітко визначених організаційних рис, закріплених у партійних статутах. Політичні партії, які основним своїм завданням ставлять розробку правових норм, які б сприяли охороні довкілля і захисту його від непродуманих втручань самої людини, є продуктом сучасної демократії в межах конституційної державності.

У цьому плані у розділі аналізуються можливості громадянського суспільства, різних соціальних груп, науково-технічної інтелігенції, яка, будучи почасти позбавлена змоги брати участь в управлінні виробничими процесами, формулює свої вимоги щодо охорони навколишнього середовища у нормативних документах і здійснює пропаганду природоохоронних ідей серед широких кіл громадськості. При цьому ми стверджуємо, що якими б активними не були зусилля соціальних екологів, у які б політичні партії вони не об’єднувалися, вони не спроможні вирішувати ключові для суспільства соціально-екологічні проблеми, якщо їх діяльність не буде підтримана і забезпечена законодавчими документами, що дасть їм можливість ставити ці проблеми на рівень державних дій.

Інтернаціоналізація і глобалізація виробництва у нинішніх умовах трансформування суспільства, як доводиться у підрозділі, вимагає об’єднання зусиль екологів у світовому масштабі, оскільки негативні наслідки техногенних і інших катастроф не дотримуються кордонів тієї країни, у якій вони відбуваються, і це ставить світову спільноту в ситуацію необхідності об¢єднання зусиль, спрямованих на вирішення соціально-екологічних проблем, в тому числі і на правотворчу діяльність у цьому напрямку.