литература народовецтва и чина на украинском Подкарпатье в первой половине ХХ века

Короткий зміст

У Вступі  обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність і зв’язок з про­­відними напрямами наукових досліджень, визначено специфіку об’єктно-предметної сфери, сформульовано мету і завдання дисертаційного дослідження, уточнено терміно-понятійний апарат, окреслено хронологічні й територіальні ме­жі дослідження, охарактеризовано ступінь наукової новизни одержаних ре­зуль­­татів та їх практичну значимість. Автор акцен­тує увагу на стані вивчення лі­­тератури українського Підкарпаття першої по­ло­вини ХХ ст., дає ха­рак­те­рис­ти­ку історичних умов формуван­ня ідейно-ес­­те­тич­них принципів літератури народовецтва та літератури чи­ну.

Дисертант наголошує на особливій ролі Першого народовецького з’їзду мо­­­­лоді 1929 р. та Всепросвітянського з’їзду 1937 р. щодо формування ук­ра­їн­сь­кої культурно-мистецької еліти краю, на значному впливі товариства “Уніо”, жур­на­­лу “Пробоєм“ та української еміграції на розвиток літературного життя краю.

У першому розділі дисертації “Народовецька традиція як підґрунтя фор­му­вання літератури чину” на основі аналізу історичних умов формування ідей­­­­­­но-есте­тич­них прин­ципів літератури українського Підкарпаття в першій по­­ловині ХХ ст. наголошується на наявності чітких ознак принаймні двох лі­те­ра­турних течій – літератури народовецького напряму й літератури чину.

Література народовецька, слідуючи будите­ль­ській/просвітницькій традиції особливого інтересу до життя простого народу, характеризується тяжінням до рустикальної тематики, творенням позитивного образу сільського лі­дера, з хрис­ти­янською мораллю в душі, чесного й відданого громаді. Пройшовши важкий шлях від політичної боротьби за право на кириличну літур­гію до утвердження рід­ної, української мови в публічному житті та літературі, представники цього на­пряму ліквідували гостру нестачу лектури рідною мовою та сформували ши­ро­ку читацьку аудиторію. Народовецька ідеологія витворювалась ав­то­ри­тет­ни­ми в середови­щі інтелігенції діячами, зокрема греко-като­лиць­кими свя­ще­ни­ка­ми або особами, близькими до церкви, що сприяло зростанню популярності на­ро­­довецтва се­ред вір­ників. Важ­ливим був їх со­ціальний статус і в плані за­без­пе­­чення можли­вості розвитку літератури шляхом прямих та опосередкованих фі­­нансових і ма­теріальних інвестицій. Йдеться про о. Августина Волошина, іде­олога народовецтва, та його близьке оточення. Заснування й утримування ча­­сописів, друкарень, активна участь у діяльнос­ті національних товариств, твор­чих колективів ставила літературу українського Підкарпаття в якісно вигідні умо­­ви. Створення мережі навчальних закладів й надання можливості пра­цю­ва­ти в них чисельній молодій місцевій інтелігенції та україн­ським емігрантам з ра­дян­ської України, серед яких було чимало письменників й літерату­рознав­ців, ста­ло підґрунтям при­­­ходу молодої ґенерації митців, які власне й вивели лі­те­ра­ту­ру на новий, якісно відмінний рівень.

Спадщина А. Волошина складає більше 50 окремих книг - під­руч­­ни­ків з мо­ви, педагогіки, логіки, дидак­тики, арифметики, фізики, статей у на­у­ко­­вій пре­сі, по­літичних і публіцистичних виступів, художніх творів. Біб­лі­о­гра­фія його дру­ко­ваних праць налічує понад 200 позицій. До середини 1990-х рр. знач­­ний твор­чий на­буток А. Волошина був під забороною, його не система­тизували, не ви­­в­­ча­ли, не за­лучали в науковий обіг. Ім’я вче­ного, політика, педагога й пись­мен­­­ника всі­­­ляко дис­кримінувалося, піддава­лося огульній критиці. Йо­го зви­ну­ва­­­чували в ук­­­раї­н­сь­ко­му буржуазному націоналізмі, називали німець­ким при­служ­­­ником, полі­тичним аван­тюристом, попом-патером і под.

Ана­лі­зуючи віхи життя і діяльності А. Волошина як священика, гро­­мад­сь­ко-по­лі­тич­ного лідера, органі­затора шкільництва й освіти, педагога, мо­вознав­ця, при­хо­димо до висновку, що майже вся історія Закарпаття першої половини ХХ ст. найбезпосередніше по­в’я­за­на з його іменем. З іме­нем А. Волоши­на ко­лиш­ні національно відсталі й упосліджені під­кар­пат­сь­кі русини інтег­рувалися у за­гально­­український ви­зво­л­ь­ний рух, заявили пе­ред усі­м світом про своє іс­ну­ван­ня і свої державотворчі зма­гання.

Найповніше талант А. Во­ло­ши­на-пись­­мен­ника про­я­вив­ся на сторінках ре­да­­го­ваної ним газети “Наука” і в до­дат­­ку до неї - “Се­ло”. Це - нариси, ко­рес­пон­­ден­ції, замальовки, невеличкі опо­ві­дан­ня, що у лег­­кій ху­дож­ній формі вчи­ли се­лян добру, вза­є­­мо­до­по­мо­зі, як давати собі раду, за­­стерігали їх від пияцтва. На­­­писані в живій дохідливій формі прос­тою зро­­зу­­мі­лою мовою.

Звернення А. Волошина до драматургії пояснюється значною активністю ама­­­­­тор­­­­ського театру на Закарпатті в цей час. Крім професійного про­сві­тян­сь­ко­го те­а­­тру, тут у 20-30-і роки працювали десятки аматорських театрів, що ста­ви­ли п’є­­­си місцевих авторів, які прихильно сприймалися невибагливим гля­дачем з ко­­­ну шкільних, сільських і містечкових сцен. А. Волошин скористався цим на­­­род­ним масовим театром для пропаганди своїх педагогічних, морально-по­­вчаль­­­­­них і просвітительських цілей.

Народний те­атр у ро­­зумінні А. Волошина був театром для народу, який “бла­городно має впливати на маси, приводити думки духовного цивілізованого життя, котрий раз сміхом, дру­­­гий раз слезами примушує людей розсуджувати над їх вчинка­ми”. Ро­­­­зуміння ролі народного театру було властиве багатьом лі­те­­­ра­торам Європи, які бачили своє завдання у просвітництві простого народу.

П’єса “Маруся Верховинка” (1931) відобразила не лише просвітницькі ідеї та на­маган­ня по­ка­зати користь освіти, але й передала фактичні тенденції стрім­­­ко­го роз­­витку на­ціональної освіти, характерного для початку ХХ ст. в сві­ті. Цю тен­­ден­цію спостеріг у своїй праці “Бунт мас” сучасник А. Волошина, іс­пан­­­сь­­кий філо­соф Хосе Ортега-і-Гасет.

Ще один прояв людської вза­­ємодопомоги на се­лі – тодішня кооперативна ор­­­ганізація. На нашу думку, Волошин показав через п’єсу політичні та прос­віт­ни­­­­­ць­кі ідеї, які бажав донести до народу. Вда­ло і довершено ви­світ­лив­ мо­ральні цін­ності так, щоб будь-яка пересічна лю­дина могла зрозуміти всю їх­­ню важ­ли­вість і необхідність. При цьому передані у репліках дійових осіб ідеї не надто пе­ревантажу­ють п’є­су, яка і сьогодні зацікавлює читача. А. Волошин пов­ніс­тю ви­­три­­мав основні принципи такого виду сце­ніч­но­го мис­те­цтва, як народний те­а­­т­р­.

П’єса “Князь Лаборець” (1936) свідчить про те, що автор вирішив по­ди­ви­ти­ся на іс­торичні події з абсолютно нової точки зору, під­­­креслити ту грань ле­ген­дар­них ча­­сів, яка в попередніх творах або не зга­ду­­є­ть­­ся зовсім, або зга­ду­є­ть­ся бук­валь­но одним рядком. Саме дійство, за заду­мом письменника, почи­на­є­ть­ся хо­­ровою піснею “Буди ім’я Гос­под­нє”, оскільки тема християнства є тут не прос­то супровідною до іс­торичних по­­дій (підготовки до війни і бо­­ротьби з зав­о­йов­­никами), а виходить на перший план: іс­то­­рич­ні події подаються не як боротьба сло­­­в’ян з нападниками, а як протистоя­н­­ня хрис­тиянської і по­ган­сь­кої моралей.

Уся багатогранна діяльність А. Волошина освячена національно-па­т­­ріо­­тич­ною ідеєю і спрямована на підняття національної сві­домості за­­кар­пат­ців, їх­­ньо­го освітнього рівня, на поширення християнської мо­ралі. Втім, ду­же важ­ко ви­зна­чити межу між Во­лошином-священиком, Волошином-­про­сві­тя­ни­ном, Во­­ло­ши­ном-політиком і Волошином-пись­менником.

Без­по­се­ред­ньо від художньої творчості Августина Волошина, зокрема від йо­­­го дра­ма­тич­них творів, починається серйозне творення соціально значущої лі­­­­тератури Підкарпаття, української літератури, по­кликаної формувати націо­наль­но свідоме по­­коління, готове служити рідній дер­жаві, соборній Україні, ве­ли­кому чину.

Апологетом народництва в літературі українського Підкарпаття була й Іри­­на Невицька, не­бу­де­н­на по­с­та­ть жу­р­на­лі­с­т­ки й аг­ро­но­ма, піо­не­р­ки жі­но­чо­го ру­ху, ре­да­к­то­р­ки й ви­да­в­ця, ав­то­р­ки ба­га­тьох ди­тя­чих ві­р­шів, ка­зок, п’єс, ба­йок, опо­ві­дань, пе­р­шо­го іс­то­ри­ч­но­го ро­ма­ну та сво­го ча­су на­д­з­ви­ча­й­но по­пу­ля­р­­ної по­ві­с­ті “При­го­ди Ма­тія Ку­ко­л­ки” (друга половина 20-х рр. ХХ ст.), дія­ч­ка, по­ді­б­них якій ма­­ло мо­ж­на зна­й­ти в на­шій іс­то­рії. Во­на – на­т­х­не­н­ний на­ро­до­лю­бець, пи­сь­ме­н­­ни­ця, ві­д­ва­ж­на, са­мо­ві­д­да­на­ та че­с­на па­т­ріо­т­ка, ба­га­то­с­т­ра­ж­­да­ль­на жі­н­ка-ма­ти.

За лі­те­ра­ту­р­ни­ми стре­м­лі­н­ня­ми й по­шу­ка­ми вла­с­ної то­на­л­ь­­но­с­ті Ірина Не­ви­­цька бли­зь­ка Оле­ні Ки­си­лі­в­сь­кій, Хри­с­ті Ал­че­в­сь­кій, На­дії Ки­ба­ль­чич, Га­­ли­ні Жу­р­бі, Іва­н­ні Бла­ж­ке­вич, Ма­рі­й­ці Пі­д­гі­ря­н­ці, Уля­ні Кра­в­че­н­ко, Оль­зі Ко­­би­ля­н­­сь­кій, Ле­сі Ук­раї­н­ці. Та, по­п­ри всі ці по­рі­в­ня­н­ня, вона то­ру­ва­ла свій шлях в ук­­раї­н­сь­ке пи­сь­ме­н­с­т­во, ро­­би­ла це сві­­до­мо й упе­р­то.

Ле­бе­ди­ною пі­с­нею Іри­ни Не­ви­ць­кої є по­вість “При­го­ди Ма­тія Ку­ко­л­ки”. Во­­на ство­ри­ла об­раз хло­п­чи­ка-­си­ро­ти, що став бли­зь­ким і рі­д­ним не од­но­му по­­­ко­лі­н­ню ка­р­па­т­сь­ких ді­тей. Не­ви­че­р­п­на фа­н­та­зія, се­р­де­ч­на до­б­ро­та, го­с­т­рий ро­­зум, кмі­т­ли­вість і ви­на­хі­д­ли­вість, вмі­н­ня спі­ві­с­ну­ва­ти з чу­жи­ми йо­му лю­дь­ми, ви­­кли­­ка­ти в них спі­в­чу­т­тя та ми­ло­се­р­дя, пра­г­не­н­ня ро­з­би­ти сті­ну ві­д­чу­же­но­с­­ті та бе­з­се­р­де­ч­но­с­ті ви­­кли­кають не ті­ль­ки по­зи­ти­в­ні емо­ції, а й ба­жа­н­ня тво­­­ри­ти до­б­­рі спра­ви. Він схо­жий на То­ма Со­йє­ра, ко­ли бе­ш­ке­­тує, на Фра­н­ко­во­­го Гри­ця, ко­ли хо­дить до шко­ли, на ге­роїв Бо­­же­ни Нє­м­цо­вої з “Ба­бу­сі”, ко­ли по­­ма­гав старшим, на Тю­тю­н­ни­ко­во­го Кли­м­ка, ко­ли вчи­ть­ся у ма­й­с­т­ра Шкро­ба­й­­ла, на хло­п­чи­­ків Ал­­ко­то­вої, ко­ли ро­з­хо­джував яр­ма­р­ком.

У другому розділі дисертаційного дослідження “Новий погляд на проб­ле­му служіння народу у творчості Юрія Станинця” йдеться про яскравого пред­­ставника со­ці­аль­но-психо­ло­гіч­­ної літератури народовецького спрямування 30-40-х рр. на українському Підкарпатті. До­ля сипнула йо­­му щедрою рукою не­аби­якого літературного та­ланту, та не дала можливос­ті впов­­ні зреалізувати се­бе, хоч у міжвоєнний період письменницький голос Юрія Ста­­­нинця звучав впе­в­­­­не­но й багатообіцяюче. Та, власне, й критика називала йо­го твори “новим вкладом в скарбницю нашої літератури”, “скарбом, що дав­­ся новому Підкарпаттю”, а кни­ги “небуденним” літератур­ним яви­щем, тексти якого читаються “з ве­ли­ким ін­те­ре­­сом і правдивим задово­ленням”; про­­­ро­ку­вала, що ще “много протече во­ди, доки су­­часникам якоюсь но­вою збір­кою удасться догнати оповідання Юрія Стан­чука”. Во­­ди справді про­тек­ло “много”. Але і сучасникам, і на­щад­кам важко пе­ревершити кра­­­су Ста­­нинцевого сло­ва.

На час державотворчих змагань Карпатської України Ю. Станинець був уже зрілим письменником. Певно, по­спри­яло цьому і знайомство та спіл­ку­ван­ня з Уласом Сам­чу­ком. Новела Ю. Станинця “У вагоні”, колізія якої має за ос­­нову національні категорії “своє” і “чуже”, захопила Самчука, й він на­поліг не­гайно ж ві­діслати її до Львова у “Вісник”. Вона була там надрукована, і звід­ти, з подачі того ж Уласа Сам­чука, потрапила в антологію української прози, що вий­­ш­ла італійською мовою в Римі 1938 року, в якій Закарпаття бу­ло пред­став­­лене єдиним Ю. Станинцем.

Роман Ю. Станинця “Сусіди” (1935-1941) – перший со­ціа­л­ь­но-побутовий ро­­­ман у літературі українського Підкарпаття, який свого часу не був над­ру­ко­ваний, і тільки сьогодні, коли твір прийшов до читача, можемо го­во­ри­ти про ньо­­го як про помітний внесок в не таку вже й багату художню прозу За­кар­паття 30-40-х рр. ХХ ст., український дискурс якої окреслений іме­нами Ірини Не­ви­ць­­кої, Василя Ґрен­­джі-Дон­ського, Олександра Маркуша, Луки Дем’яна, Федора По­тушняка, Петра Міговка, Андрія Во­­ро­на.

За жанром “Сусіди” – це реалістичний соціально-побутовий роман з еле­мен­­­­тами етнографізму, моралізаторства та психологізму. Твір місткий за об­ся­гом, складний за бу­довою, в якому досить широко охоплено життєві події, роз­кри­­то історію фор­му­вання характерів багатьох персонажів, зображено приват­не жит­тя людини в не­розривному зв’язку з суспільним розвитком, відтворено кон­ф­­лікт між лю­ди­ною і обставинами реального життя. У тексті чимало описів на­род­­них звичаїв і обря­дів, лі­рич­них і власне автор­сь­ких відступів про роль і зна­чен­­ня християнської віри й церк­ви в житті людини, а також монологів-роздумів про добро і зло, про честь і під­лість, своє і чуже, життя і смерть. Роман ха­рак­те­ри­­зується правди­вим і все­біч­ним відображенням дійсності на основі типізації жит­тєвих явищ. В основу роману лягли справжні події із життя закарпатського се­ла 10-20 рр. ХХ ст., його побут, звичаї, соціально-економічні й національні су­пе­реч­ності. Це – ре­а­лістичні картини історії Бор­жав­ської долини.

У третьому розділі дисертаційного дослідження “Великий чин як по­е­тич­на формула національно-держав­ни­ць­кої домінанти творчості” ди­сер­тант розглядає зародження й утвер­дження в літературі україн­ського Підкарпаття ідеї великого чину. Автор пов’язує цей процес, у першу чергу, з іменем Сте­па­на-Се­ва­с­ті­­яна Сабола-Зореслава.

Перша збірка Зореслава “Зі сер­цем у руках” (1933) для лі­те­ра­ту­ри укра­їн­сь­­кого Підкарпаття стала подією. Поряд із творами Василя Ґренджі-Донського, Юлія Бор­­шоша-Кум’ятського, Костя Вагилевича, Івана Ірлявського, Федора По­­туш­ня­­ка, Федо­ра Моґіша, Івана Колоса та ін. вона є новато­рською - є новим сло­­вом і щодо змісту, і щодо форми поезій. Збірка тематично надзвичайно ба­га­та. Ос­новну групу доробку складають вір­­ші патріо­тичного спрямування: “При­свя­та”, “На шляху”, “Поете, знай...”, “Ме­сії ми чекали...”, “Співцям”, “Мо­лит­ва” (первісна назва “Молитва нації”), “До пісні!” та ін. У них автор закликає ви­хо­ву­вати нове покоління мужніх, хо­роб­­рих і готових до праці й боротьби пат­ріо­тів, відкинути зневі­ру, сльози, жур­бу і страх, кидає заклик до всіх поетів - зне­­вірених і занімілих - сколихну­ти сво­їми піснями все Підкарпаття.

Збірка “Сонце і блакить” (1936) - теж показова що­до зміс­­­ту і фор­ми. Книж­ка мі­с­­тить програмові патріотич­ні поезії “Іду невідомий”, “Не знаю й сам...”, “Ю­на­­к”, “Но­ве покоління”, “Борці”, “Ідемо”. Оскільки сві­то­гляд Зо­ре­сла­ва динамічний, за­­хідноєвропейський, то він “не по­­кла­дає надій на Схід чи За­хід Єв­ропи, а ві­рить у власні сили народу, які збу­дить вели­ка ідея”. У ав­то­ра - без­межний опти­­мізм і завзяття до бою, його вір­ші “від­сві­жу­ють ат­мосферу, бу­­дять приспані си­­ли, підносять людям голови - відроджують ду­­шевно”.

Змужніла й поглибшала релігійна лірика Зореслава. Бог і Україна є і будуть для кожного порядного ук­раїнця нерозривними й святими. Невипадкові й осо­б­ли­­ві вони і для Зо­ре­сла­ва. Дві великі ідеї - Бог і Україна - стали сми­слом його жит­­­­тя: духовного, твор­чо­го, мирського. “Бог і Ук­­ра­ї­на!” - було на­пи­сано на кож­­­ному з семи зшитків що­ден­никових за­пи­сів вра­­жень, пе­реживань, спостере­жень з Рима, Венеції, Неаполя, Фло­­ренції, Уж­го­рода, Хуста, на сімох зошитах, що згоріли у вирі ве­ли­кого ли­хо­лі­т­­тя. Бог і Україна плекали його сили, коли ли­ше ви­хо­див на жит­тє­ві кру­тозлами, і надихали до останнього подиху, коли стіль­­ки пе­ре­жи­того й здо­бу­­то­го. Молитва, звернена до Гос­­­пода, і слово, спря­мо­ва­­не до людського серця - у цьому невичерпна енер­гія ми­с­­­тецтва, у цьо­му сила по­­етичного слова. Крізь “розспівані хвилі і за­мріяні фйор­ди” митець вчуває ходу “схід­­­ньо­ди­ких орд”, і в монастирських му­рах по­ет-чер­не­ц­ь ство­­рює вірш-візію май­­бутньої апо­каліптичної доби, що вра­жає син­те­зом на­у­ко­вої прозірливості, по-мак­­си­ма­ліс­тськи “мате­ріа­ліс­тич­но­го пориву”. Передбачуваний Зореславом прихід “схід­­ньодиких орд”, “Червоний См­о­к”, що пронісся над Європою, змусили його емі­грувати й про­довжити свою свя­­щеничу, наукову й літера­турну місію про­по­ві-д­у­ванням Слова Божого, про­слав­­­ленням Творця Вселенної уже за ко­рдоном, про­дов­жити з любов’ю в сер­ці до рі­д­ного Закарпаття, до тої сонцем і блакиттю ося­я­ної землі, де починався йо­го шл­ях.

Офіційна радянська критика 50-80 рр. ХХ ст. називала Зореслава “типовим пред­­ставником українського буржуазного націоналістичного напрямку в літера­ту­рі Закарпаття, який з ненавистю і презирством говорив про свій народ, на­зи­ва­­ючи його “п’яними у ярмі раба­ми”, і, як той справжній фашист, мрі­яв про ті ча­­си, коли з цих “п’яних рабів” повстане нація твереза...”

Із приходом Зореслава можна впевнено по­в’язувати на­бу­ток кар­па­то­ук­ра­їн­сь­­кою літературою якісно вищого рівня. Йо­го поезії явили чи­та­ч­е­ві потужну по­­чут­тєву та естетичну наснагу в органічній ці­лос­­т­і­. По суті, до­ро­бок Зореслава між­воєнних років в історико-лі­­те­ра­ту­ро­знав­чих ви­мірах своєю зна­чущістю ми при­рівняли б до класичних ла­­тиномовних по­езій Ва­силя Довговича, філософа й пись­менника, під зна­ком якого сприй­ма­є­мо Закарпаття ХІХ ст.

Ставши новатором у галузі фор­ми поезії, він наполегливо шукав нові шля­хи ви­ра­жен­ня своїх почуттів і думок. Його класичні сонети й артистичні вер­ліб­­ри, по­чу­т­­тєві екс­пре­сії й філо­софські етюди, врешті роздуми та переклади ори­гінальні за бу­до­вою, сво­єрідні й самобутні. Це поезія яскравої образності, рясної ме­та­фо­рич­ності.

Сьогодні логічні акценти розставляються по-іншому, ми оцінюємо лі­те­ра­тур­ний доробок Зо­реслава так, як він того вартий. Поезія Зореслава - гли­боко чуттєва лірика, філософ­ські імпресії, грізні, закличні, заклинальні вір­­ші - це, по суті, ті твори, в яких звучить саме та пра­в­да, до якої ми по­тро­ху наближалися і прийшли.

Уродженець Пряшева, а ширше - Пряшівщини, того краю, де русь­кий дух і в минулі віки, і в міжвоєнні роки та й нині, перебував і пе­ребуває під ці­ле­спря­мо­­­ва­­ним, ініційованим, а часто й за­ко­но­мір­ним наступом на­ціонального ні­ве­лю­ван­­­ня наймодернішими шляхами, як то за­раз маємо в ідеї ру­син­ства-не-ук­ра­їн­ства, уродженець прекрасного прес­толь­но­го карпатського краю є без наймен­шого пе­ребільшення феноменом нашого на­ціо­наль­но-куль­тур­но­го жит­т­я­.

Поетична національно-державницька домінанта виразно відтворена в поезії Івана Ірлявського. Своє ко­ро­т­ке жи­т­тя він поклав на вівтар Ук­раї­н­сь­кої де­р­­жа­ви, самовіддано служачи ідеї ве­ли­ко­го чи­ну, а його лі­ри­ка - од­на з на­й­я­с­­к­­ра­­ві­ших сто­рі­нок ук­раї­н­сь­кої пое­зії За­ка­р­па­т­тя ХХ ст.

Пре­д­с­та­в­ник “пра­зь­кої шко­ли” ук­раї­н­сь­кої пое­зії кі­н­ця 30-х - по­ча­т­ку 40-х рр., за словами критиків – “Го­лос Срі­б­ної Зе­м­лі”, поет не­спо­кі­й­них бу­д­нів і великого чину, со­ра­т­ник Оль­жи­ча й Те­лі­ги, ро­з­с­т­рі­ля­ний за на­ціо­на­ль­ну ідею в Ба­би­но­­му Яру, - це да­ле­ко не все, що зри­нає в па­м’яті при зга­д­ці іме­ні майже неві­до­мо­­го, але впер­то замовчувано­го до­не­да­в­на ук­раї­н­сь­ко­го пое­та-за­ка­р­па­т­­ця Іва­на Рош­ка-Ір­ля­в­­сь­ко­го. Його тво­р­чість повільно, але впевнено сьогодні тіль­ки зна­хо­дить свого чита­ча й дослідника. тво­ри поета з’я­ви­ли­ся під час де­р­жа­во­т­во­р­чих про­це­сів у Ка­р­па­т­­сь­кій Ук­раї­ні та бу­ре­м­них по­дій Дру­гої сві­то­вої ві­й­ни, й то­­му не всти­г­ли от­ри­ма­ти ши­ро­ко­го ро­з­го­ло­су ні в чи­та­чів, ні в кри­ти­ки, а зго­дом поет як “україн­сь­кий бу­р­жуа­з­ний на­ціо­на­лі­с­т” був ви­лу­че­ний із лі­те­ра­ту­р­но­­го про­це­су.

Доробок Івана Ірлявського – це спра­в­ж­ня ви­со­ка, елітна, шляхетна пое­зія. І хоч якою спокусливою не була б нагода потрактувати два­д­ця­ти­трьохрі­ч­но­го Ір­ля­в­­сь­ко­го тільки як пое­та на­ціо­на­ль­но­­го гні­ву й бо­ро­ть­би, пое­та-­три­бу­на, про­ро­ка до­би, на­ціо­на­ль­но­го стра­ж­да­ль­ця й ге­роя, як би не кор­тіло пришпилити його до того чи іншого пар­тій­но­го зна­ме­на, він пе­р­шоче­р­гово - Ми­тець, Бо­­жа іс­к­­ра та­ла­н­ту яко­го так по­ту­ж­но ос­ві­ти­ла  пое­ти­ч­ний не­бо­схил українського Під­ка­р­­па­т­тя.

Іван Ір­ляв­ський належав до покоління закарпатських літераторів і мит­ців, які знайшли міцне опертя в духовних надбаннях рідного народу, його народному мовленні, його пісні, казці, легенді, переказі, святі, обряді, звичаєвості, сакраль­ній та народній архітектурі, витворах народних мит­ців.

Літературна творчість Івана Ірлявського починається з 1932 р.: йо­го пое­зії ре­­гу­ля­р­но дру­кую­ть­ся на сто­рі­н­ках жу­р­на­лу “Про­боєм”, що ви­хо­див у Пра­зі. Тут вмі­щені його пое­ти­ч­ні твори. “Перші зорі” і “На рідній ріллі” – перші ру­ко­пис­­ні книги поета, нещодавно віднайдені О. Пагірею в архівах, мають важливу іс­торико-лі­те­ратурну зна­чимість як у контексті творчості самого автора, так і в плані розвит­ку лі­те­ра­ту­ри Закарпаття у ХХ столітті. Листування та спілкування з Степаном Росохою та Оле­гом Ольжичем, на нашу думку, вплинули на ево­лю­цію поета, вдосконалення вер­си­фі­ка­цій­ної майстерно­сті, ви­роб­лен­ня есте­тич­них смаків.

У першій книжці поета “Голос Срібної Землі” (1938) ві­д­­­творені ра­ді­с­ні, хви­люю­чі, а во­д­но­час три­во­ж­ні на­с­т­рої де­р­жа­во­т­во­ре­н­ня. Всту­­­паю­чи в світ пое­зії Івана Ір­ля­в­­сь­ко­го, ре­да­к­ція “Про­боєм” пи­са­ла: “За­к­ли­­ка­­є­мо всіх ук­раї­н­ців, які лю­б­лять пи­сь­­ме­н­с­т­во сво­єї Ба­ть­кі­в­щи­ни, за­мо­ви­ти со­­бі ц­ю збі­р­­ку, бо ті­ль­ки та­ким чи­ном ук­­раї­н­сь­ке гро­ма­дя­н­с­т­во змо­же оці­ни­ти мо­­ра­л­ь­­но і ма­те­ріа­ль­но са­мо­же­р­т­ву та­ко­го мо­­­ло­до­го пое­та для Ук­­раї­ни”.

У першій збірці Івана Ірлявського чітко проступа­ють ше­в­­­че­н­­кі­в­­сь­кі де­р­жа­во­­т­во­р­чі ідеї, які за­ли­ши­ли свій яс­к­ра­вий ві­д­го­мін у тво­р­­чо­с­­ті за­­ка­р­па­т­сь­ких по­е­тів Василя Ґре­н­джі-­До­н­сь­ко­го, Зо­ре­с­ла­ва, Федора Моґі­ша, Івана Ко­­ло­са. У вірші “Ше­в­че­н­ко” Іван Ір­ля­в­сь­кий на­зи­ває пое­та “тво­р­­­цем но­вих ідей”, “Бо­я­ном”, “Про­ро­ком”, “во­ж­дем па­л­ко­го по­ко­лі­н­ня”. Ла­ко­ні­ч­но, з до­­по­мо­гою мі­с­­т­ко­­го афо­ри­з­му пе­ре­да­на роль Т. Ше­в­че­н­ка в іс­то­рії ук­раї­н­сь­кої на­ції: “Він во­с­к­ре­­­сив дух на руї­ні”. Знаковим є вірш “Ве­ли­кий Чин”, в якому поет ві­тає рі­д­ну ка­р­­па­т­сь­ку зе­м­­лю, що ста­ла пе­р­шою ві­д­п­ра­в­ною то­ч­кою на шля­ху со­бо­р­ності Ук­­раї­ни. Як пі­с­ля хо­ло­д­ної зи­ми при­хо­дить “ве­с­ни ці­лю­щий по­дих”, так і люд Срі­б­­ної Зе­м­­лі про­бу­джує­ть­ся для бо­ро­ть­би за ук­раї­н­сь­ку де­р­жа­ву. Го­лос на­ро­ду, по­к­ли­ка­но­го до на­ціо­на­ль­но-ку­ль­ту­р­ної пра­ці, го­лос про­­бу­дже­ної зе­м­лі дзве­­­нить на всю Ук­раї­ну: “Від Та­тер до да­ле­ко­го Ка­в­ка­зу су­р­­міть про міць ка­р­па­т­­сь­ко­го бо­р­ця”. Ав­тор вірить, що­ по­ко­лі­н­ня ли­ца­рів, за­хо­­п­ле­не ге­рої­кою Ба­за­­ру, Льво­ва, Крут, пі­де не­з­ни­щи­мо до ме­ти.

Дру­га збі­р­ка пое­та “Моя ве­с­на” (1940) – на­с­ті­ль­ки ці­ка­вий твір, що стає шко­да, що мо­ло­дий ав­тор-­емі­грант мав та­ку ма­лу ау­ди­то­рію чи­та­чів, якою була емі­гра­ція українців у Ні­ме­ч­чи­ні. Ко­ж­ний вірш ці­єї збі­р­ки заслуговує на увагу. Ба­га­то з них ви­к­ли­кають ці­ка­ві ду­м­ки. У цій збі­р­ці Іван Ір­ля­в­сь­кий на­с­к­різь на­ціо­на­­лі­с­­ти­ч­ний поет, за­хо­п­ле­ний по­г­ля­дом у майбутнє рідної України. Лі­ри­чні тексти є щирою спо­ві­д­дю ав­то­ра з лю­бо­ві до при­ро­ди, до сво­єї ве­­с­ни, сво­єї осе­ні, до прийдешнього. Ки­дає­ть­ся у ві­чі си­м­во­лі­ч­ність об­ра­зів збі­р­ки.

Третю поетичну книжку Івана Ірлявського “Ве­ре­сень” (1941) при­хи­ль­но зу­с­т­рі­­ла кри­ти­ка. “Ве­ре­сень” мо­ж­на вва­жа­ти од­нією з на­й­по­мі­т­ні­ших збі­рок, то­ді ви­пу­ще­них на ук­раї­нсь­ко­му За­хо­ді. І спра­в­ді, його пое­зія має свою осо­б­ли­вість, свою тро­хи мо­же й од­но­ма­ні­т­ну, за­те не­­пі­д­ро­б­ле­ну, в ні­ко­го не за­по­зи­че­ну му­зи­ку. Де­сять ро­з­ді­лів пое­ми і не­ве­ли­кий про­лог – це спо­га­ди, спо­га­ди, спо­га­ди... Лі­ри­ч­ний ге­рой знов пе­ре­живає свої минулі ра­до­щі й бо­лі, бу­дні й свя­та, ди­ти­н­с­т­во і юність. І від­тво­рено це у формі своєрідної сповіді перед ко­­ха­ною.

Це ві­ч­не се­ля­н­сь­ке ко­ло: від уро­жаю – до уро­жаю, від осе­ні – до осе­ні, від ве­­ре­с­ня – до ве­­ре­с­ня. Цим за­ка­р­па­т­сь­ке се­ло жи­ло ко­лись, цим жи­ве і сьо­го­д­ні. З осі­н­ню по­чи­нає­ть­ся нау­ка в шко­лі. Лі­ри­ч­ний ге­рой зга­дує, як що­ра­н­ку біг із “Бу­к­ва­рем” бе­ре­гом річки Ста­рої, зби­ваю­чи бо­сі но­ги об ка­мі­н­ня. Маю­чи охо­ту до знань, з ча­сом ві­д­чув, що да­ле­кий не­з­на­ний світ ва­бив йо­го, хо­ті­ло­ся пі­з­на­ти іна­к­ше жи­т­тя, то й ви­рі­шив не ли­ша­ти­ся бі­ль­ше між ци­ми ни­ва­ми. Пла­ка­ла ба­бу­ся, про­во­джа­ю­чи з се­ла, па­с­ту­хи до­в­го ма­ха­ли ка­пе­лю­ха­ми, схли­пу­вав дощ, за­во­д­не­­ні зли­ва­ми рі­ки шу­мі­ли в бе­ре­гах, а лю­ди з мо­ти­ка­ми йшли до нив. Іван про­хо­див повз них, за­ли­шав се­ло з на­ді­єю, що обо­в’­я­з­ко­во по­ве­р­не­ть­ся.

Як своє­рі­д­не іде­й­не й ху­до­ж­нє об­ра­м­ле­н­ня спри­й­має­ть­ся Х ро­з­діл пое­ми. Зно­ву ста­рі му­­ри мі­с­та. Лі­ри­ч­ний ге­рой зу­с­т­рі­чає свій де­ся­тий ве­ре­сень у ро­з­лу­­ці з рі­д­ною ха­тою. Ве­ре­сень су­м­ний і за­жу­ре­ний, та все ж ду­же ці­н­ний для ав­тора, бо по­к­ли­кав у за­ку­ре­ну даль спо­ми­нів, при­га­дав рі­д­ні ді­б­ро­ви й ми­лі осе­­лі, мо­ло­дий і ві­щий шлях. І тут лі­ри­ка ві­д­с­ту­пає на дру­гий план, а на­пе­ред ви­с­ту­пає ідея: вия­в­ляє­ть­ся тих, хто по­ки­ну­в се­ло, бу­ло чи­ма­ло. Усі во­ни хо­ті­ли зло­ми­ти зли­де­н­не жи­т­тя три­ва­ли­ми зма­га­н­ня­ми. Усі во­ни ще на до­ро­зі. У всіх за пле­чи­ма свої ве­ре­с­ні, що го­рять не­з­ба­г­ну­тим яс­ним ся­й­вом і кли­чуть у бе­з­к­райній про­с­тір, і всі во­ни теж лю­б­лять ве­ре­сень па­лаю­чою, до­ві­ч­ною лю­бо­в’ю, що не­ з­га­сає ні в сі­ч­ні, ні в се­р­п­ні. От­же, лю­бов до ве­ре­с­ня (чи­тай: лю­бов до рі­д­но­го краю) об’­єд­на­ла їх і зро­би­ла “цих гір си­на­ми”, а зе­м­ля їх­ня – ук­раї­н­сь­ка, за яку зло­жи­ли мо­ло­ді го­ло­ви в бе­ре­з­ні 1939 р., за яку, як­що то­го тре­ба бу­де, по­в­с­та­нуть но­ві по­ко­лі­н­ня. От­же, як ска­за­ли б ко­лись: об­раз лі­ри­ч­но­го ге­роя “Ве­ре­с­ня” – це об­раз завзято­го юна­ка-­за­ка­р­па­т­ця – ти­по­во­го пре­д­с­та­в­ни­ка за­ка­р­па­т­­сь­кої мо­ло­ді 30-40-х рр. ХХ ст., в яко­му вті­ле­ні на­й­к­ра­щі по­ри­ва­н­ня не­с­по­кі­й­­ної до­би, по­ка­за­ні ду­м­ки і мрії, яки­ми жи­ли мо­ло­ді лю­ди на За­ка­р­па­т­ті, ві­д­т­во­ре­­но на­й­б­ла­го­ро­д­ні­ші і на­й­па­т­ріо­ти­ч­ні­ші їхні вчи­н­ки. Або, як ска­за­ли б ми те­пер: у Ір­ля­в­сь­ко­го “на­йі­н­ти­м­ні­ша лі­ри­ка ва­гі­т­на бо­ля­ми ча­су”.

Як член Ку­ль­ту­р­ної Ре­фе­ре­н­ту­ри ОУН у кі­н­ці лі­та 1941 р. Іван Ір­ля­в­сь­кий ві­д’­ї­ж­джає до Киє­ва, де бе­ре акти­в­ну участь у ро­з­бу­до­ві ук­раї­н­сь­ко­го на­ціо­на­л­ь­­­но­­го жи­т­тя: стає од­ним із за­с­но­в­ни­ків ти­ж­не­ви­ка літератури і мистецтва “Ли­тав­ри”, ви­ко­нує фу­н­к­цію се­к­­ре­та­ря Спі­л­ки пи­сь­ме­н­ни­ків.

У відповідь на те, що ук­раї­н­сь­кі па­т­ріо­ти пра­г­ну­ли на­ла­го­ди­ти гро­ма­д­сь­ко-­ку­ль­ту­р­не жи­т­тя в Киє­ві і ві­д­ро­ди­ти ук­раї­н­сь­ку де­р­жа­в­ність, ні­м­ці уже з гру­д­ня 1941 р. по­ча­ли аре­ш­ти сві­до­мої ук­раї­н­сь­кої ін­те­лі­ге­н­ції, бу­ла за­к­ри­та га­зе­­та “У­к­раї­н­сь­ке сло­во”, а її ре­да­к­то­ра Івана Ро­га­ча та спі­в­ро­бі­т­ни­ків заа­ре­ш­ту­ва­­ло ге­с­та­по. Бе­з­по­се­ре­д­ня за­г­ро­за на­ви­с­ла і над го­ло­ва­ми пра­ці­в­ни­ків “Ли­та­в­рів” та чле­нів Спі­л­ки ук­раї­н­сь­ких пи­сь­ме­н­ни­ків. Як зга­дують оче­ви­д­ці тих тра­гі­ч­них по­дій, Олена Те­лі­га та її­ д­ру­зі зна­ли, що ві­д­бу­ду­ть­ся аре­ш­ти, але про­до­в­жу­ва­ли пра­цю­ва­ти. Зі спо­га­ді­в О. Жда­но­ви­ча яс­но, що про аре­ш­ти знав і Іван Ір­ля­в­сь­кий. У лю­то­му 1942 р. поет ра­зом із ін­ши­ми па­т­ріо­та­ми був ро­з­­­ст­рі­ля­ний у Ба­би­но­му Яру. Як і лі­ри­ч­ний ге­рой йо­го пое­зій, Іван Ір­ля­в­сь­кий сво­їм ге­рої­ч­ним жи­т­тям до­вів, що на­за­в­ж­ди за­ли­шає­ть­ся ві­р­ним об­ра­но­му шля­ху, ом­рія­ній ме­ті, великому чину.

Ос­та­н­ня й по­с­ме­р­т­на збі­р­ка Іва­на Ір­ля­в­сь­ко­го – “Бро­с­ті” (1942). У ній так са­мо, як і в по­пе­ре­д­ніх, зна­хо­ди­мо спо­га­ди про рі­д­не се­ло, ма­му, що про­ве­ла си­на в да­ле­ку до­­ро­гу і мо­ли­ла Пре­чи­с­ту “у­му­ж­ни­ти йо­го гін, щоб не хи­т­ну­в­ся йо­го змаг, щоб по­­гі­р­д­ли­вість і лу­ка­вість він пе­ре­жив і пе­ре­міг”. Бе­з­мі­р­на лю­бов до Ба­ть­кі­в­щи­ни, юна­­ць­кий ма­к­си­ма­лізм у ду­ші, ба­жа­н­ня ро­зі­п’­я­ти ва­ж­ку бла­кить по­к­ли­ка­ли тої осе­­ні з се­ла ба­га­то ді­тей. Їх юна­ць­ка до­ро­га про­с­те­ли­лась бе­то­ном і пі­с­ком, та на за­­к­лик обо­ро­ня­ти мі­с­то во­ни ві­д­да­ли жи­т­тя, ус­ві­до­м­люю­чи, що є ли­ше бро­с­тя­ми, цві­­том, з яко­го зро­ди­ть­ся обо­в’­я­з­ко­во зе­лень. Зви­ча­й­но, мо­ва про “ли­ца­рів аб­су­р­­­д­у” (Зореслав)  Ка­р­па­т­сь­кої Ук­раї­ни, що за­ги­ну­ли, обо­ро­няю­чи то­ді­ш­ню сто­ли­цю Хуст. Ос­кі­ль­ки “Бро­с­ті” Ір­ля­в­­сь­кий упо­ря­д­кову­вав у Киє­ві, то зро­зу­мі­лою є поя­ва тут ци­к­лу “Сто­ли­ця”. Не за­­бу­ва­й­­мо: йде ві­й­на, не­да­в­ній ра­дя­н­сь­кий за­мі­нив фа­ши­с­т­сь­кий ре­жим. А сто­ли­ця - “го­р­­да і яс­на, з усіх сто­лиць на­й­к­ра­ща і ве­ли­ч­на” - має ста­ти для во­ро­га нескореною фо­р­те­­цею, а для сві­ту - тає­м­ни­цею. Ра­зом із тими, хто го­рів Ук­раї­ною й чиї слі­ди не за­по­ро­ше­но, бо, кро­в’ю у бо­р­ні за­ро­ше­ні, в міт про­ро­с­ли, Ір­ля­в­сь­кий ви­­-й­шов на­зу­с­т­річ ма­й­бу­т­нім дням, скла­в­ши у же­р­т­ву “жи­т­тя в по­лу­мі­н­­ні”. Є якась си­м­­­во­лі­ч­ність у то­му, що ос­та­н­ній вірш в ос­та­н­ній збі­р­ці - “Па­­м’я­т­­­ник”. Це як на­д­­г­рі­­­бок, по­к­ла­де­ний са­мо­му со­бі. Усе своє ко­ро­т­ке жи­т­тя Іван Ір­ля­в­сь­кий свій пое­ти­ч­­ний та­лант офі­­­ру­вав ідеї Ук­раї­н­сь­кої де­р­жа­ви, ідеї Ве­ли­ко­го чи­ну, а його лі­ри­ка - од­на з на­йя­с­к­ра­ві­ших сто­рі­нок ук­раї­н­сь­кої пое­зії Підка­р­па­т­тя 30-40-х рр. ХХ ст.