ЛЮДИНА В СУСПІЛЬСТВІ: ВІДПОВІДНО ФІЛОСОФІЇ В. СТУСА Автореферат

У вступі викладено актуальність теми дисертаційної роботи, показаний її зв'язок з науковими програмами і планами, визначені об’єкт, предмет, мета, завдання і методи дослідження, розкрито наукову новизну, практичне значення отриманих результатів, наведено дані про їх апробацію.

Перший розділ «Теоретичні основи дослідження філософської концепції В. Стуса» присвячений розгляду теоретичних і методологічних основ дослідження, аналізу умов, чинників та екзистенціального змісту філософської концепції В. Стуса, ступеню дослідження проблеми людини в суспільстві у філософській думці.

Підрозділ 1.1. «Культурно-історичні чинники становлення філософських поглядів В. Стуса» містить в собі осмислення історичних та соціокультурних чинників формування філософських поглядів В. Стуса.

В історії української філософії творче ім’я В. Стуса посідає чільне місце. У своїх творах поет прагнув до максимального вираження та осмислення глибини філософського сенсу буття людини в суспільстві. Зосередженість В. Стуса на суспільній долі людини характеризує його як екзистенціально-соціального філософа. Українським мислителем був розроблений власний філософський підхід щодо суспільності людини та проблеми людського існування в суспільстві. Він запропонував оригінальний метод усвідомлення людиною себе та соціального світу – самособоюнаповнення на основі прагнень до надособової трансценденції, духовного самовдосконалення та розвитку соціальної складової особистості.

Сучасне суспільство в цілому, його соціальні інститути, соціокультурні норми й цінності здійснюють на людину вплив, який можна простежити як на рівні загальної соціалізації особистості, так і в плані формування певного світоглядного типу людини, соціально зумовлених якостей індивіда. Вирішення проблеми подолання відчуження людини від суспільства, соціалізації особистості у філософії В. Стуса вбачається ще одним шляхом гуманізації людського існування.

Підрозділ 1.2. «Теоретико-методологічні засади конструювання філософської концепції В. Стуса» розкриває умови формування та особливості екзистенціальної концепції людини в суспільстві у творчій спадщині В. Стуса.

Аналіз філософської літератури показав, що проблема людини в суспільстві є однією з найважливіших в історії розвитку людського знання. На основі підходів та концепцій С. К`єркегора, Б. Паскаля, Ф. Ніцше, Ф. Достоєвського, Л. Шестова, М. Бердяєва, М. Шелера, К. Ясперса, М. Хайдеггера, М. Бубера, Ж. -П. Сартра та ін. показаний розвиток екзистенціальних ідей щодо проблем досягнення сенсу життя, свободи, самотності, відчуження, дегуманізації. Було з’ясовано, що соціальний аспект екзистенціалізму на відміну від класичної соціальної філософії переважно виражається не в економічних чи політичних засадах, а в обґрунтуванні категорії людського існування. Важливим гуманістичним соціальним підґрунтям екзистенціалізму є утвердження абсолюту людської свободи.

Зазначено, що творче надбання В. Стуса за образно-символістською формою, соціально-гуманістичним пафосом і яскравою антропоцентричною орієнтацією виводить його філософію на рівень розвиненого світового екзистенціалізму. Поетичні ідеї В. Стуса глибоко пронизані філософським змістом, що, швидше за все, обумовлено екзистенціальним сприйняттям автора. У багатьох аспектах людина в суспільстві за допомогою самособоюнаповнення репрезентує духовний світ свого творця, і тому можна вважати, що екзистенціальний світогляд детермінував філософсько-поетичну творчість поета. Це дозволяє стверджувати про повноцінний метафізичний потенціал творів В. Стуса, самодостатності його як оригінального філософа.

Властива В. Стусу моральна досконалість, глибинна повнота та рефлексивність мислення, внутрішня суверенність накладає своєрідний відбиток на філософське осмислення ним подій та явищ суспільної дійсності. Духовна домінанта та патріотична спрямованість, як ключові ознаки життєво-творчої цілісності автора, виступають мірилом наявного соціального устрою, рівня існуючих у ньому гуманістичних відносин. Філософська лірика В. Стуса відтворює еволюційний розвиток митця, підноситься ним до рівня світобачення, до роздуму людини про сутність особистісного начала, про сенс і призначення людського буття в суспільному світі тоталітаризму. Стусова особистість в суспільстві як втілення типу європейської людини з притаманними йому рисами національного характеру є автентичним авторським прагненням культурно-духовного злету української нації.

Маючи чіткі орієнтири у вітчизняній, світовій літературі й філософії, В. Стус керується власним усвідомленим вибором, суб’єктивною творчою волею. Він моделює своєрідну самобутню соціально-екзистенціальну концепцію буття людини в дегуманізованому світі не як привід для розпачу, а як дарований людині шанс віднайти свою істинно унікальну сутність, усвідомивши й переборовши абсурд соціального існування. Висхідним пунктом цієї концепції стає поняття «екзистенції індивіда», яка відбиває існування в умовах «закинутості» поза власним бажанням у несприятливий світ, суспільство зокрема, під постійною загрозою зникнення, впадіння у небуття, в ніщо. Виклик цій небезпеці як індивідуально-внутрішній «межовій ситуації» підштовхує людину до духовної боротьби та самовираження її «самості», неповторності, внутрішнього «Я» і кладе початок довгому процесу суспільного звільнення її особистості.

Обгрунтовано, що філософія В. Стуса наскрізь наповнена екзистенційними мотивами. Вона містить у собі образ і спосіб мислення й життя як граничне екзистенціальне існування «на межі». Роздуми про філософію поета дають змогу зрозуміти, що, знаходячись у процесі складної внутрішньої боротьби, В. Стус шукає трансцендентні шляхи подолання екзистенціальної самотності, яку породила соціальна система. У філософському осмисленні дійсності В. Стус звертається до подолання міжлюдської відчуженості, завмерлості, однобокості у духовній трансценденції за межі тоталітарного світу.

Життєвий шлях поета коливається між щирим бажанням своїм талантом служити власному народу, Україні до найгостріших переживань, відчуття безпорадності й самотності, неспокою та незадоволення тим, що відбувається в навколишньому чужому соціальному світі. Наряду із трагічним сприйняттям оточуючої дійсності, в якій немає місця творчому духу, індивідуальному обличчю, національному самоусвідомленню, В. Стус гостро відчуває метафізичну тягу до одвічних цінностей, правдивого слова, людської гідності. Це обумовлює унікальність його філософії – взаємозв’язок трагічного світоглядного неприйняття навколишньої морально-спотвореної соціальної дійсності та гуманістичну орієнтацію на особистість, природу, суспільство, націю в їх загальнолюдських вимірах.

У другому розділі «Екзистенціально-символічні засади взаємодії людини і суспільства у філософії В. Стуса» розглянуто екзистенціальний і символічний зміст філософської концепції В. Стуса стосовно буття людини в суспільстві.

У підрозділі 2.1. «Ідеї взаємодії людини і суспільства в концепції В. Стуса» доводиться, що філософський світ Стуса дуже різноманітний і багатогранний, але поєднаний загальною екзистенціальною тематикою. Майже всі роботи поета відповідають «філософії серця», де в центр всього поставлена людина, що закинута в абсурдний навколишній світ. У своїх творах митець намагається осягнути самісне «Я», розгадати феномен людської моральної особистості.

Екзистенціальні засади й особливості творчості В. Стуса пов’язані з осмисленням існування індивіда в чужому для нього соціальному світі через екзистенціали людської самотності та відчуженості, вибору та пошуку життєвої долі, локалізації та граничності, відчуження, трансценденції за межу і самособоюнаповнення. В. Стус розкриває їх через цілу систему багатошарових концептуальних символів, на тлі яких він осмислює глибинні примордіальні пласти самості людини. Символіка в метафізиці Стуса дає змогу осягнути внутрішній духовний світ індивіда, його пошук істини в екзистенційному вимірі людського буття.

Своєрідним лейтмотивом філософських поглядів українського мислителя є спроба екзистенціального тлумачення проблеми людини в суспільстві, що виявилося у корінному дуалістичному роз’єднанні людини та соціального світу: суспільство і людське «Я» сприймаються як дві автономні, самостійні, незалежні одна від одної сутності. Тому весь філософський доробок В. Стуса стосовно взаємовідносин людини і суспільства побудований на опозиційних парах, антиноміях, бінарних позиціях.

Бінаризм особистість-суспільство та самотність людини в соціальному середовищі у всій повноті актуалізують проблеми людської волі й свідомого вибору особистістю свого життєвого шляху, її право залишатися собою. В. Стус постулює триступеневий акт вибору, здійснюваного людиною в суспільстві: усвідомлення абсурду, дистанціювання від абсурдного соціального світу та створення індивідуального самособоюнаповнюваного світу.

Роблячи свій вибір, людина намагається віднайти сенс і «ґрунт» екзистенційного існування, що неминуче призводить до особистісної самотності. Тоді вона починає сприймати страждання як спосіб вивільнення своїх внутрішніх глибинних потенцій, катарсисний шлях до самовдосконалення та самореалізації. Ставши на шлях світоглядного вибору, людина переживає почуття вини, закладене в структуру вибору, беручи тим самим на себе всю відповідальність за содіяне.

Образ суспільства у філософії В. Стуса надзвичайно місткий, змістовний і багатозначний. Загалом, соціальний світ по відношенню до людини, за В. Стусом, може виступати: ворожою гнітючою волюнтаристичною даністю; далекою об’єктивною реальністю, в якій людина змушена самовідчужуватися; абсурдним, безглуздим сущим, непідвласним ніяким раціональним законам; милостивим, що очищає, приносить щастя й задоволення логосом.

За точку відліку людського існування В. Стус бере першовитоки буття у здебільш ворожому для особистості суспільстві. Побудувавши унікальну філософську концепцію просторово-часової структури буття, де категорії простору й часу прив’язані до духовного світу людини, В. Стус намагається осмислити будову внутрішнього дихотомічного універсуму особистості в соціальній системі. У ній людський дух у своєму розвитку зосереджується та реалізується у декількох сферах, які обумовлені просторово-часовою структурою буття: примордіальне чекання світу, діалектика в людині духовного (неба) і плотського (землі), самовизначення на рівні духовного існування та досягнення трансцендентальної небесно-духовної сфери.

Екзистенціальні акценти сприйняття і розуміння соціуму (суспільні відношення та зв’язки, час та простір) виразно зміщуються для людини у внутрішні пласти, набуваючи індивідуально-суб’єктивного вираження. Особливою загрозою для особистості постає можливість «життєсмерті» – перебуванні у ворожому та абсурдному оточуючому соціумі, який призводить до її індивідуального нівелювання та відчуження.

Запобігти відчуженню можливо через особистісне самособоюнаповнення. Самособоюнаповнення як «заглиблення» в самого себе, іманентне пізнання суспільного буття та соборна спорідненість до іншого призводить до рефлексивного самопізнання і самовдосконалення особистості як духовної субстанції, трансцендентного виходу за власні межі духу, підносячи людину в духовному злеті над суспільством і державою.

У підрозділі 2.2. «Символічний вимір людини в суспільстві» розкривається, як самоусвідомлення і самовизначення людини в суспільстві, її існування у здебільш ворожому соціальному світі мислитель осмислює за допомогою символічних форм та образів. Найпоширенішими числовими образами-символами у філософії В. Стуса є одиниця, двійка, трійка, четвірка та сто.

Символ числа «один» позначає одиничне буття індивіда у протистоянні множинності навколишньому суспільному світу та водночас усвідомлення своєї екзистенційної духовної самотності. Протилежністю одиниці виступає символ ста, який у Стусовій концепції є головним мірилом зовнішнього (соціокультурного) і внутрішнього (особистісно-духовного) світу. Його концепт неоднозначний, він має і позитивний, і негативний сенс. У негативному сенсі «сто» виражає ситуацію постійного й неминучого вибору та випробовування духу людини, втілення фатуму, стає своєрідним знаком граничності, надмірності почуттів і страждання на межі. У позитивному значенні «сто» може розумітися як багатоваріантність можливого вибору між ста можливостями, індивідуальне здійснення самовизначення і самореалізацію в соціумі.

Символ «двійки» відображає діалектичний духовний розвиток людини та дуалістичне роздвоєння людини та суспільства, наявність себе та інших, складну й суперечливу сутність індивіда в його ставленні до проблеми вибору свого місця і ролі в суспільстві. Трійка увиразнює дуалістичне, за В. Стусом, «міжперебування» людини, коли вона знаходиться в «третій точці» між двома наявними можливостями на шляху самоусвідомлення чи соціального самовизначення. Символ «четвірки» є ознакою сталості та непорушності, а квадрат (подвійна символіка четвірки) – соціально-замкненого нерухомого простору, позбавлення особистісної волі та свободи, дисгармонійного суспільного існування без шляху й руху, а також страждання, насильства, непохитності тощо.

Першовитоки та глибинні властивості й особливості людської індивідуальності мислитель показує за допомогою телуричних образів природи, матері, вогню й неба. Природа в Стусовому розумінні – досвідчений наставник, наділений магічною силою мудрості, що дарує людині вічні духовні цінності. Природа – це першооснова буття, джерело, в якому зароджується життя. Небо виступає етичним символом високих дум, прагнень і надій особистості. Це образ добра, щастя, справедливості, правди та джерело божественної благодаті. Вогонь є символом життя чи самопізнання нації (наприклад, з символом свічі В. Стус порівнює рідну Україну, яка згоріла від вогню нещасть її синів), а також особистісного пізнання, випробувань, очищення. Разом з тим, він може виступати й у негативному аспекті як позначення руйнації, нещасть, божої кари за гріхи. Образ матері як берегині людського роду філософ пов'язує з вічністю та властивістю незмінно залишатися собою в будь-яких життєвих ситуаціях.

Третій розділ «Есхатологічне і національне підгрунтя суспільної реалізації людини в концепції В. Стуса» присвячений аналізу есхатологічно-релігійних і національних засад буття людини в суспільстві.

У підрозділі 3.1. «Есхатологічно-релігійні аспекти існування людини в суспільстві» розкриваються есхатологічні мотиви смерті у взаємовідносинах людини із суспільством у філософській концепції В. Стуса.

Постійне відчуття смерті надало філософії В. Стуса граничної сконцентрованості на найважливіших першопричинах індивідуального буття. Есхатологічне визначення життя й смерті в роботах В. Стуса виразно моралізується, наповнюється глибоким соціально-філософським значенням. Автентично-особистісний мотив смерті трактується філософом насамперед як моральне очищення і духовне відродження та є символом не фізичного знищення людини, а її духовного переродження, катарсису. У своїй моральній силі людина переборює духовну смерть і стає вільною, а, отже, живою.

В. Стус доводить, що кожна людина в суспільстві вибудовує власний часопростір буттєвого існування, ототожнює себе із певним часом, добою, з одного боку, та вічністю, космічним часом, з іншого; самоідентифікується в суспільному світі й автентично-рефлексивно ідентифікує соціум по-своєму. Діалектика екзистенціального буття для людини в суспільстві формує часову структуру у вигляді спіралі, здатної самозгортатися. У процесі розгортання час стає вічністю, набуваючи релігійного значення, згортання ж зводить його до меж повсякденного людського побуту.

Вічність, що перебуває в опозиції до небуття, смерті, «безодні», виступає у мислителя позитивним початком. Пов’язана з божественною благодаттю, жертовністю, соборністю й прощенням, вічність дає людині підстави вірити, що її спроби піднятися над побутом, що затягує, і абсурдністю соціальної повсякденності не є пустими, даремними і нездійсненими, тоді як тимчасове (пов’язане з часом, а не з вічністю) суспільне життя з його рамками обмежує індивіда, втискаючи його в занадто вузький для нього мікросоціальний простір. Часова спіраль має ознаки осьового часу, коли людина в рамках соціальної системи актуалізує для себе момент проходження життєважливої граничної межі, самособоюнаповнення, за якою міняється її духовне єство і світогляд, і вона долає рамки своєї соціальної несвободи й відтак починає існувати немов би в іншому вимірі.

Стверджується, що зміст та характер філософських поглядів мислителя стосовно буття людини в суспільстві багато в чому також визначаються ідеалістичними релігійними мотивами, які виразно звучать в його роботах. Особливо важливими для В. Стуса були пошуки Бога, що відбуваються в межах екзистенційного вибору людини та особистісного самопізнання.

Релігійні аспекти світогляду В. Стуса можна визначити не лише християнством. Поряд з ним співіснують буддизм, язичництво та містицизм. Але, безсумнівно, філософ мислить у руслі релігійного екзистенціалізму, який виходить із креаціоністської ідеї творення людини Богом. Бог існує як безпосередня даність, як всесвітній розум. У метафізиці В. Стуса він є мірилом вічного в людині та вищою духовною цінністю, її внутрішнім моральним орієнтиром.

Щодо відносин людини до Бога, то філософ вважає, що благодать Божа повинна бути всередині людини, в її серці, в її дусі, і, як наслідок, – у її вчинках. Апеляція до божественного пов’язана з духовними імперативами особистості. Завдяки божій підтримці особистість перетворює світ у собі, самособоюнаповнюючись і вдосконалюючись.

У підрозділі 3.2. «Громадянські та національні цінності у дискурсі філософських поглядів В. Стуса» досліджується така важлива тема у філософській творчості В. Стуса, як переживання людиною в суспільстві своєї національної сутності. Розуміння повноти й повноцінності національного буття пов'язане для філософа із незалежністю мислення, соціальною активністю, особистісною суверенністю, гармонійною духовною цілісністю («цілий чоловік», «одноцільність людської одиниці»). Найважливіші грані такого розумного одухотвореного існування – праця й боротьба, творчість як найвища особистісна самореалізація, наявність високої мети та самозречене прагнення її досягти. Філософ вважає, що саме в рефлексивній роботі душі, в душевній муці за долю рідного народу розкривається зміст особистої причетності до національної долі.

Екзистенційна тривога за місце та роль особистості в соціальній системі поєднувалась у В. Стуса з турботою про зміцнення національної самосвідомості. Український філософ доходить висновку, що нація являє собою суб'єктивний феномен, який окреслює масу людей, що з власної волі бажають створити спільну державність. Визначальною ознакою нації він вважає відчуття соборної єдності й розуміння спільного майбутнього. Через усвідомлення своєї приналежності до націопростору визначається особистісно-громадянська орієнтація людини.

Розгорнувши як суто екзистенціалістський феномен становлення до світогляду людини, В. Стус бачить процес формування особистості у виразно діалектичному індивідуально-національному дусі: автентичність особистісна для нього дорівнює автентичності національній, причому остання має бути здобута в боротьбі з дегуманізованим чужорідним (перш за все з соціально-етнічної точки зору) елементом, котрий прагне нав’язати авторитарний спосіб існування і тим самим перетворити суспільний світ на хаос. У прагненні особистості в тоталітарному суспільстві повернутися до національно-культурних коренів, самозаглибитися полягає вольове прагнення духовно «відродитися» до соціального світу та протистояти нищівній денаціоналізації і знеособленню.

Єдиним способом для виживання людини в таких несприятливих обставинах, для перемоги в боротьбі з «чужим», є, на переконання В. Стуса, збереження національної пам’яті українців і закладеного в ній архетипного уявлення про внутрішній зміст етапів національного поневолення. Саме образ історичної епохи національного буття, особливо козаччини, обіцяє надію на майбутнє етнічне воскресіння. Наряду із збереженням історичної пам’яті, необхідно, на думку В. Стуса, залучати до формування патріотичної свідомості широкі верстви населення, підіймати рівень самосвідомості всієї української нації, консолідувати суспільство. Мислитель висловлює щиру надію на культурно-духовне й свідомо-громадянське відродження України.