Матвійчук, Андрій Васильович. Екологічна деонтологія: соціально-філософська рефлексія

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, ступінь розробки
проблеми у науковій літературі, сформульовано мету, завдання, об’єкт та предмет
дослідження, зв’язок роботи з науковими програмами, планами та темами,
визначено методологічну основу роботи, положення наукової новизни, що
виносяться на захист, теоретичну та практичну цінність отриманих результатів,
описано структуру та обсяг дисертаційної роботи, наводяться дані щодо
результатів апробації наукових досліджень.
У першому розділі «Специфіка застосування деонтологічного підходу в
контексті дискусій щодо методології та предмету сучасної філософії» розкрито
філософський зміст деонтологічної проблематики та особливості методології
вивчення екологічної деонтології.
Підрозділ 1.1 «Передумови залучення деонтологічного підходу до
вирішення екологічних проблем сучасності» висвітлює підґрунтя становлення
деонтології як особливого бачення та настанови розв’язання екологічних завдань.
Необхідність ефективного вирішення екологічних проблем (поточних і
прийдешніх) зумовлює звернення до деонтологічної проблематики, яка
концептуалізує вироблення в кожної людини потреби відповідати за майбутнє
цивілізації та долю людського роду. В сучасному екологічному дискурсі
тематизовано духовно-моральне самовдосконалення людини на основі
усвідомлення себе як частини соціоприродної цілісності. Із урахуванням
соціальних колізій сучасності гранично чітко увиразнюється домінуюча роль
моральних імперативів, а серед них екологічного, у поступовому, але
неухильному перетворенні світової соціально-політичної системи на засадах
утвердження цінностей і принципів сталого розвитку.
На практиці гармонізація відношення «Людина – Природа» передбачає
розроблення й упровадження нових його стандартів, що актуалізує звернення до
деонтологічного підходу: деонтологія не лише недвозначно визначає систему
вимог до поведінки людини у певній сфері життєдіяльності, але й виявляє
специфіку їхньої реалізації. Нормам деонтологічної моралі притаманний
потенціал щодо створення нових стратегій людського існування та поступу.
Екологічну деонтологію (екодеонтологію) концептуально розглянуто як
теоретико-практичну наукову та навчальну дисципліну, що постає як система
спеціальних знань (екодеонтологічних) про специфіку і наслідки діяльності
людини у природі та систему принципів, вимог і норм належної, екологічно
зорієнтованої предметно-практичної або соціальної (зокрема, професійної)
діяльності. Завданням екологічної деонтології є не просто фіксація розриву між
належним (із екологічної точки зору) та реальним (сущим) у процесі
життєдіяльності людини, але науково організований пошук ціннісних і моральних
орієнтирів екологічного змісту, які зрештою буде відображено у формальних і
неформальних вимогах і установках психологічного, етичного, правового,
політичного й економічного характеру.
13
У підрозділі 1.2 «Деонтологічний підхід і постмодерністський науковий
дискурс» проаналізовано доречність застосування деонтологічного підходу за
умов принципово міждисциплінарного характеру екологічних проблем.
Осмислення наукових перспектив екологічної деонтології не можливе без її
аналізу через призму основних сучасних філософських трендів та концепцій. Це
зумовило дослідницьку увагу до філософського концепту постмодернізму в якості
свого роду мірила актуальності та філософсько-методологічної доречності
залучення деонтологічного підходу у контексті ціннісного та епістемологічного
обґрунтування екодеонтології. Постмодернізм і його ідеї набули статусу
загальнокультурного явища, простежуваного в різноманітних сферах життя
сучасного суспільства (особливо у сфері інтелектуального життя). Зокрема,
постмодернізм обґрунтовує поєднання плюралістичної онтології та епістемології
з акцентом на пріоритетності завдання залучення кожної особистості у суспільстві
до осмислення і здійснення суспільних перетворень. Наприклад, у контексті
формування екологічного обов’язку та внутрішнього екологічного імперативу як
засадничих феноменів екологічної культури особистості ми повинні вивчати
екологічний досвід різних народів світу або досліджувати їхні сакральні традиції,
які часто позначені запереченням сучасного стереотипу ставлення людини до
Природи як до поняття другорядного.
У другому розділі «Соціально-філософське осмислення особливостей
становлення деонтологічної традиції» представлено аналіз основних тенденцій
розвитку проблематики належного до їхнього оформлення у спеціальний
деонтологічний підхід.
У підрозділі 2.1 «Проблема співвідношення сущого і належного та її
осмислення у європейській філософії» представлено розгляд поняття «належне»
у його сутнісній кореляції із поняттям «суще».
Обґрунтування актуальності деонтологічного підходу до вирішення
екологічних проблем потребувало звернення до історії деонтологічної традиції у
європейській філософії та аналізу на цьому ґрунті теоретичного змісту і
філософсько-методологічного потенціалу сучасних деонтологічних концепцій.
Практично від самих його історичних витоків філософському мисленню було
властиве звернення до проблематики співвідношення сущого та належного,
розкриття змістовного наповнення і трактування природи понять «обов’язок»,
«належне», «відповідальність», «суспільне та індивідуальне благо» (а також
інших принципових для деонтології понять). Попри те, що теоретично
обґрунтовували деонтологію (вивчали проблеми належної поведінки, обов’язку,
його природи та соціально-історичної специфіки) представники багатьох
філософських і етичних течій, спосіб і напрям звернення до деонтологічної
проблематики були позначені впливом світогляду певного мислителя, зумовлений
його належністю або до наукової, або до релігійної філософської традиції.
Наскрізною для історії філософії видається думка про те, що буття людини
суперечливе з огляду на діалектичне поєднання в ньому тілесного і духовного,
емоційного та розумного, «сущого» і «належного». У ракурсі інтерпретації
14
«належного» як ідеалу, до якого прагне людина і якого досягають шляхом
підпорядкування однієї з граней її буття інший (тіла – духу, емоцій – розуму),
розбіжність «сущого» та «належного» тривалий час значною мірою нівелювали
внаслідок зведення «сущого» до «належного», реального життя – до ідеалу.
У межах античної філософії опрацювання проблематики співвідношення
належного та сущого, а також змісту та підстав обов’язку відбувалося передусім у
контексті проблеми соціалізації людини та її долучення до різного роду
соціальних практик. На основі оперування поняттями деонтологічного дискурсу
філософи античності успішно поєднували вимогу індивідуального
самовдосконалення та вимогу суспільно належної активності із наданням їм
морального статусу. Період Середньовіччя позначений відходом від
інтелектуалізму та реалізацією всіх філософських і етичних візій у площині
християнства, зважаючи на те, що практично вся біблійна література містить різні
форми нормативної інформації – крім заповідей, широко застосовуваними є
приписи, заповіти, сентенції праведного життя, що, на нашу думку, також можна
розцінювати як активне звернення християнських авторів до деонтологічного
підходу. У Європі Нового часу парадигми мислення й інтелектуальної (зокрема
моральної) творчості проходять етап трансформування в аспекті надання статусу
фундаментальної проблеми новоєвропейського духу утвердженню самоцінності
вільного індивіда. У мислителів Нового часу звернення до деонтологічного
підходу та деонтологічної проблематики – це доволі поширене явище: з одного
боку, спостерігалося застосування нормативного способу донесення інформації, а
з іншого – поступово утверджувалася власне деонтологічна проблематика в
контексті вирішення питання належної поведінки людини як члена суспільства.
Концептуально оформив деонтологію англієць Джеремі Бентам, який
використав термін «деонтологія» для позначення теорії моральності як науки про
належну поведінку. Мислитель переконував у можливості за допомогою
деонтології сприяти вирішенню проблем, пов’язаних з конфліктом і
неузгодженістю зобов’язань людини в суспільстві, на ґрунті принципу користі. У
Бентама деонтологія – це наука про належне (і корисне), усвідомлення якого
досягають самостійно, а не внаслідок примусу.
У підрозділі 2.2 «Теоретичний зміст і методологічний потенціал
деонтологічних концепцій: від Канта до сьогодення» здійснено аналіз основних
напрямів розвитку деонтологічної проблематики від постановки питання про
протиставлення належного і сущого у І.Канта і до сучасної філософії.
Попри тривалу історію деонтологічної проблематики, її теоретичне
осмислення та дисциплінарне оформлення розпочато лише у XIX столітті –
передусім з огляду на вплив етики обов’язку Імануїла Канта. На сучасному етапі
розвитку практичної філософії деонтологія як обов’язкова складова етичного
вчення постає у статусі практичного засобу реалізації певного набору ідей і
ціннісних установок, сформульованих у межах того чи того філософського
вчення. Перспективність використання як фундаменту для розвитку деонтології
етики обов’язку Канта детермінована тим, що проголосивши обов’язок виявом
15
вільного вибору індивіда сторони добра, німецький мислитель розкриває
можливість забезпечення людиною (на основі звернення до власного розуму)
свободи її морального вибору, а відтак моральної поведінки. Кант не відкидає ідеї
високої мети, якою він вбачає саму людину, визнає важливим усе, що сприяє її
самовдосконаленню та досягненню стану щастя. Наукову та практичну
спроможність етики Канта оцінюють переважно на підставі його апеляції до
загальнолюдських принципів міжлюдських стосунків, які виступають свого роду
основою та, водночас, мірилом морального змісту дій людини, а також підґрунтям
легітимації обов’язків, які має виконувати людина, зокрема в суспільному житті.
Висока актуальність кантівської етики на сьогодні зумовлена тим, що
гуманізації суспільних відносин прямо зумовлена зростанням суспільного
значення етики обов’язку. Можливість розгляду крізь призму відношень «Людина
– Людина» та «Людина – Природа» глобальних проблем пояснює логіку
залучення деонтологічної проблематики та методології до вирішення питання
пошуку ефективних та універсальних регулятивів людської предметно-
перетворюючої та соціальної діяльності.
У третьому розділі «Аксіологічні засади розвитку екологічної
деонтології» – розглянуто основні цінності екологічної деонтології у їхньому
взаємозв’язку та характерних суспільних проявах.
У підрозділі 3.1 «Плюральність наявних екологічних парадигм як
змістова та ціннісна основа екодеонтології» здійснено огляд та порівняльний
аналіз ціннісних засад основних парадигм у рамках екологічної деонтології.
Змістову основу екологічної деонтології складає система екологічного
знання, яка по-різному концептуалізується певними екологічними парадигмами,
які генетично визначені його специфікою. Вияви такої специфічності
спостерігаємо й у предметному полі екознання, й у методологічному апараті, й в
структурній його організації, що загалом детермінує інтенсивний розвиток
екологічного знання, передусім стимульований наявністю значущої
інтелектуальної мети, як-от – усебічне пізнання відношення «Людина – Природа».
Наявність в екознанні специфічних ознак і статусних особливостей сприяла
породженню значної кількості екологічно зорієнтованих філософських ідей і
принципів, об’єднаних нині поняттям «екологізм», яким оперують для позначення
сучасного різновиду екологічного за характером світогляду.
Встановлено виразність і масштабність проникнення екологічних ідей,
уявлень і концепцій у структуру сучасного наукового знання. Серед наслідків
процесу екологізації – своєрідна інтеграція соціально-гуманітарних, природничих
і технічних (технологічних) наук, до виявів якої належить залучення всього
комплексу сучасного наукового знання та методології (від філософського рівня до
конкретно наукового) до вивчення проблемних аспектів відношення «Людина –
Природа». Водночас ми є свідками активного проникнення екологічних ідей і
парадигм у різні сфери науки – природничі, технічні, соціально-гуманітарні.
Екологічна деонтологія пропонує епістемологічний плюралізм як
світоглядно-теоретичну основу для узагальнення системи екологічних знань з
16
метою надання їм ціннісного характеру й імперативного значення, що
слугуватиме підґрунтям комплексу екологічно визначених принципів, норм і
правил для регламентації предметно-практичної діяльності людини. Одним із
важливих результатів опанування людиною (студентом, майбутнім фахівцем)
екологічної деонтології має бути формування системи екодеонтологічних знань і
екологічних компетенцій, змістовною передумовою яких є екологічне знання,
зокрема визначені ним принципи та парадигми: принцип пріоритету живого,
принцип коеволюції, принцип екологічного оптимуму, принцип екологічного
егоїзму, парадигма сталого розвитку та нова екологічна парадигма.
У підрозділі 3.2 «Морально-етичний зміст екологічної деонтології»
проаналізовано етичну складову екологічної деонтології та її суспільні прояви у
царині моралі.
Практична екологізація предметно-перетворюючої діяльності сучасної
людини, зокрема матеріального виробництва й усієї суспільної практики,
неможлива без екологізації її свідомості та мислення, без формування її
внутрішнього екологічного імперативу, а також екологічного обов’язку та
відповідальності. Така екологізація свідомості нашого сучасника та формування
високого рівня екологічної культури передбачає звернення до динамічного
екологічного знання у всій його багатогранності.
Етизація відношення «Людина – Природа» як одна із передумов сталого
розвитку заслуговує відображення у таких важливих сферах суспільного життя, як
освіта (підготовка екологічно ангажованих професіоналів), економіка
(підвищення ефективності шляхом упровадження ресурсо- та природоощадних
технологій), політика (прийняття екологічно зважених рішень для забезпечення
належної якості життя та безпеки людини і суспільства). Втім, на сьогодні в
царині етики як практичної філософії запропоновано доволі різнобарвну палітру
еколого-етичних ідей і концепцій, що дає підстави стверджувати про активний
пошук інтелектуалами всього світу шляхів реальної гармонізації відношення
«Людина – Природа».
Екологічна етика на сьогодні визнає самоцінність природи як складову
людських цінностей. Ціннісне осмислення зв’язку людини з природою має
фундаментальне значення для розбудови нової етики. Незаперечним благом для
людства є збереження здорового довкілля та біорізноманіття. З іншого боку,
моральний спосіб життя, як одна із фундаментальних цінностей людства,
передбачає дбайливе та розумне ставлення людини до всіх форм життя, зрештою
до природи. Апелювання екологічної етики до ціннісного аспекту відношення
«Людина – Природа» очевидно зумовлює необхідність спеціальних аксіологічних
досліджень для ґрунтовного опрацювання філософсько-теоретичного змісту
екологічної деонтології як дисципліни, серед завдань якої – формування вимог
моральної та належної (з точки зору екологічних законів) предметно-
перетворюючої діяльності людини. Щодо екологічної етики інтереси людини не
абсолютні та потребують узгодження з «інтересом» природи, тобто йдеться про
вимогу обмеження прав окремих осіб (чи спільнот) на природокористування в
17
разі шкідливості останніх для природних екосистем або суперечності із правом
інших людей на здорове навколишнє середовище. Специфічною особливістю
різних типів екологічної етики є функціональне навантаження етичних цінностей
та норм і стосовно відношення «Людина – Природа», й у контексті міжлюдських
взаємин – зокрема, щодо екологічної відповідальності нашого сучасника перед
прийдешніми поколіннями.
Утім, попри визнання необхідності морального ставлення до природи, на
практиці діяльність людини часто дуже далека від такої, що відповідає принципам
екологічної етики. З огляду на це практична реалізація ідей і концепцій еколого-
етичного характеру можлива лише в разі створення обґрунтованих і дієвих норм
екологічної поведінки формального та неформального характеру (тобто
зовнішньо і внутрішньо спрямованих екологічних імперативів). Наявність таких
імперативів – передусім внутрішньо спрямованого – виступає основою
раціональної регуляції поведінки людини у процесі екологічної діяльності, яку
потрактовуємо як систему дій і вчинків, засобів і методів, за допомогою яких
особа має намір залучити у свою предметно-перетворюючу діяльність природні
ресурси із завданням мінімальної шкоди навколишньому середовищу.
Формування внутрішньо спрямованого екологічного імперативу, як внутрішнього
регулятора екологічної діяльності особи, потрібно вважати фундаментальним
завданням нової наукової дисципліни – екологічної деонтології. Предметне поле
останньої утворюють завдання переосмислення та формулювання в сучасних
філософсько-наукових категоріях усієї мудрості екологічної етики з метою
репрезентації її для представників різних сфер діяльності як доступного та
актуального морально-етичного інструментарію вирішення проблем відношення
«Людина – Природа». Саме цій новій дисципліні властивий потенціал щодо більш
глибинного усвідомлення сутності такого відношення. Зважаючи на визнання
безпосереднього корелювання ефективності життєвих орієнтирів, підґрунтя яких
– принципи різноманітних еколого-етичних концепцій, із ціннісним статусом
таких принципів для певної особи (або соціальної групи), стверджуємо, що
насправді цінністю для людини постає те, що вона переживає та відчуває як
персональну цінність.
У підрозділі 3.3 «Аксіологічні виміри екологічної деонтології» виявлено
місце екологічних цінностей поміж усієї множини наявних у суспільстві
цінностей.
З’ясовано усталеність в екологічному дискурсі бачення залежності
поведінки людини в природі та із природою від сформованості в неї ціннісних
орієнтацій щодо довкілля, від сприйняття особистістю природи. З огляду на це
постає очевидним, що для вирішення проблем екологічного характеру доцільна
зміна орієнтації діяльності сучасної людини у напрямі перегляду шкали
цінностей, укоріненій у свідомості нашого сучасника. Практичне вирішення
означеного завдання пов’язуємо з екологічною деонтологією, яка покликана не
просто зафіксувати розрив між належним (із екологічної точки зору) та реальним
у процесі життєдіяльності людини, але й відзначається спрямованістю на пошук
18
ціннісних і моральних орієнтирів, що знайдуть зрештою своє відображення у
предметно-практичній або соціальній діяльності.
Наше звернення до теми екологічних цінностей зумовлене притаманним для
сучасної практичної філософії усвідомленням особливої функції цінностей як
засобу інтерпретації навколишньої дійсності: результати цієї складної
інтелектуально-емоційної діяльності згодом очевидно детермінуватимуть
необхідні та належні практичні дії певного суб’єкта. Оскільки світ цінностей
постає як світ належного, зроблено спробу експлікації тих цінностей, що можуть
складати його морально-аксіологічне підґрунтя.
В межах сучасної аксіологічної теорії залишається актуальним і
дискусійним питання змістовного визначення понять «цінність» і «ціннісні
орієнтації». Розгляд цінностей і ціннісних орієнтацій у площині таких
методологічних підходів, як об’єктивізм і нормативізм, надає їм деонтологічного
характеру, з огляду на трактування цінностей як засобу актуалізації морального
обов’язку особистості. Стосовно витоків людських цінностей солідарні з тими
мислителями, які шукають їх у суспільстві (суспільних відносинах) і самій людині
(її біосоціальній специфіці). Так, представники комунітаризму обґрунтували, що
цінності мають загальний об’єктивний статус, щоправда лише щодо життя
певного суспільства. Екологічна деонтологія може виступати засобом
формування об’єктивних екологічних цінностей і моральних пріоритетів окремих
соціальних утворень (передусім професійних), що знайдуть зрештою своє
відображення у формальних і неформальних вимогах й установках
психологічного, етичного, правового, політичного й економічного характеру.
Сумнівною видається успішність спроб окреслити зміст екологічних
цінностей, які здійснювалися щонайменше із 80-х років ХХ ст.: попри широкий
відповідний слововжиток розуміння екологічних цінностей залишалося нечітким і
неоднозначним. З огляду на це у досліджені використано прийом, застосовуваний
у межах теоретичної соціології, що полягає у визначенні основних цінностей
суспільства за допомогою певного вихідного принципу, неочевидної цінності,
вияви якої простежуємо у цінностях, доступних повсякденній свідомості. Такою
вихідною цінністю екологічного плану вважаємо Життя.
Філософська категорія життя фундаментальна і для екологічного знання, і
для екологічної етики. Екознання сприяє усвідомленню людиною
співвіднесеності її життя із глобальним Життям, розумінню залежності людського
життя та його якості від життя у всіх його формах. Для екоетики принциповою є
теза про потребу побудови зв’язків із природою на ґрунті визнання екосистеми та
співтовариства людей самостійними моральними суб’єктами, які мають
неодмінну цінність як різні форми життя. Життя як найвища цінність очевидно
може претендувати на статус засадничого для екологічної деонтології.
У четвертому розділі «Теоретико-методологічні перспективи
становлення екологічної деонтології» розкрито епістемологічні підстави для
створення екологічної деонтології як спеціального напряму наукових досліджень.
19
Підрозділ 4.1 «Концептуальні засади створення понятійно-
категоріального апарату екологічної деонтології» висвітлює ступінь
розробленості науково-термінологічного словника екологічної деонтології та міру
визначеності щодо основних її категорій у вітчизняній та світовій науці.
Максимально можлива гармонізація відношення «Людина – Природа»
критично залежить від наукової правомірності й обґрунтованості залучення
спектра методів, а також дослідження змістовного наповнення понять і категорій,
що слугують фундаментом таких методів. Шляхом аналізу категорій і понять
екологічної деонтології увиразнено її бачення як теоретичного концепту, що
відзначається спрямованістю на вирішення питання екологізації предметно-
перетворюючої діяльності людини. Категоріями екологічної деонтології є такі
особливі поняття, в яких узагальнено відображено зміст, специфіку сутнісних
зв’язків між основними поняттями екодеонтології. Умовно поняття та категорії
екологічної деонтології можна розподілити за трьома групами (за рівнем і сферою
застосування).
Першу групу становлять поняття та категорії, використовувані для
позначення змістовних характеристик екологічної деонтології як самостійної
наукової галузі. До цієї групи зараховуємо такі поняття та категорії, як
«екологічна актуальність», «екологічна наукова проблема», «об’єкт і предмет
екологічного дослідження», «мета та завдання екологічного дослідження»,
«принципи та парадигми екодеонтології», «методологічні основи та методи
екологічного дослідження», «його теоретична та практична значущість». Другу
групу понять і категорій складають ті, що застосовувані для означення явищ і
зв’язків у межах предметного поля екологічної деонтології. Йдеться про такі
поняття та категорії: «екологічне знання», «екодеонтологічні знання», «екологічні
компетенції», «екодеонтологічні норми», «екологічні цінності», «екологічні
переконання» «екологічні імперативи». Третя група понять і категорій
безпосередньо пов’язана із практичними завданнями, вирішуваними у площині
екологічної деонтології. Оскільки пріоритетними завданням екодеонтології
визнаємо перетворення екологічного імперативу на елемент особистої культури
нашого сучасника на ґрунті екологічних і етичних знань сьогодення, що
сприятиме ефективному формуванню екологічної свідомості людини, то до цієї
групи зараховуємо такі поняття та категорії, як «екологічна відповідальність»,
«екологічний обов’язок», «екологічна свідомість», «екологічна культура». Знання
та вільне оперування вказаними вище поняттями та категоріями дає змогу
виконувати наукове дослідження в межах екологічної деонтології, робити
висновки та теоретичні узагальнення, вирішувати окремі практичні завдання.
Концептуальний аналіз системи понять і категорій екологічної деонтології
виявляє системність, повноту та змістовну несуперечність її понятійно-
категоріального апарату. Унаслідок герменевтико-структурного аналізу з’ясовано
логічну структуру та системну організацію екодеонтології як наукової
дисципліни. Таким чином, обґрунтовано перспективність екодеонтологічних
досліджень на теоретичному рівні та їхній значний потенціал щодо виконання
20
реальних практичних завдань у контексті формування екологічної культури
високого рівня.
У підрозділі 4.2 «Функціонально-інструментальний потенціал
екологічної деонтології як особливої наукової галузі» проаналізовано основні
завдання екологічної деонтології як напряму наукових досліджень та можливі
засоби їх розв’язання.
Для сучасного наукознавства властиве бачення науки як особливого
соціокультурного явища, динаміка розвитку якого детермінована не тільки
внутрішньонауковими чинниками, а й фундаментальними культурними
цінностями відповідної історичної епохи, що мисляться підставою легітимізації
знання як наукового. Претензія екологічної деонтології на особливий науковий
статус передбачає необхідність розроблення адекватного предметному полю й
ефективного із пізнавальної точки зору методологічного інструментарію, зокрема
шляхом творчого використання методів інших наук із урахуванням специфіки
змістовного освоєння власного предмета. Методологію екологічної деонтології,
передусім, визначаємо як систему принципів, ціннісних установок і конкретних
способів – методів наукового дослідження питань, що утворюють предметне поле
екодеонтології. Методологічний апарат екологічної деонтології має особливий
характер, що зумовлено специфічністю її об’єкта, предметного поля й очікуваного
результату. Специфіка методологічного апарату екодеонтології детермінована ще
й належністю до її предметного поля феноменів нематеріального, духовного
характеру – екодеонтологічних норм і цінностей, екологічних переконань й
імперативів, екологічної свідомості й екологічної культури.
Методологію екологічної деонтології як сукупність методів пізнавальної
діяльності може бути подано як систему, що охоплює три рівні – філософський,
загальнонауковий і конкретно-науковий. Розвиток екологічної деонтології
знаходиться на етапі становлення, а тому її предмет, об’єкт, категоріальний і
методологічний апарати, очевидно, зазнаватимуть уточнень і вдосконалення,
чому сприятимуть традиційні наукові комунікативні заходи – публікації на
екодеонтологічну тематику, проведення наукових конференцій, теоретичних
семінарів і круглих столів з обговорення відповідної проблематики. Екологічну
деонтологію слід розглядати як таку галузь соціально-гуманітарних наук, яка має
ознаки соціальної та прикладної етики, однак не редукується до них.
У п’ятому розділі «Вплив екологічної деонтології на ціннісно-смислові
трансформації основних завдань освіти та політики» представлено аналіз
прагматичного виміру екологічної деонтології на прикладі розгляду її впливу на
надання освіти та здійснення політики.
У підрозділі 5.1 «Екологічна деонтологія і стратегії інноваційної освіти»
представлено перспективи екодеонтологічного переосмислення основних завдань
сучасної освіти.
Поглиблення та розширення сфери впливу суспільства та людини на
природу детермінує підвищення рівня вимог не лише до наукових і технологічних
можливостей раціонального використання природних ресурсів, але, на наш
21
погляд, і до способу мислення сучасного професіонала у тій чи тій галузі. Йдеться
про здатність до екоцентричного за змістом мислення. З огляду на те, що
практична діяльність (соціальні, економічні та політичні процеси) у принципі
передбачає наявність філософсько-культурологічного підґрунтя, для її
екологізації очевидно необхідне створення відповідного філософського
культурологічного базису – екологічного за змістом. Це вимагає напрацювання
системи знань екологічних закономірностей і законів, знань про наслідки
нехтування останніми, формування почуття відповідальності та переконання у
доцільності їх дотримуватися.
Потреба поширення екодеонтологічних знань зумовлена вимогою
формування в людей (представників різних сфер професійної діяльності) стійкого
переконання, що їхня діяльність впливає на людину (людське життя) та якість її
життя. Метою екологічної деонтології як освітньої дисципліни є навчити
особистість (майбутнього фахівця певної галузі) здійснювати компетентну
саморефлексію поведінки із природою й у природі. Завданням екологічної
деонтології вважаємо вдосконалення (у професійному контексті) уявлень
людини про природу внаслідок систематичного з’ясування проблемних питань
відношення «Людина – Природа» та шляхів вирішення означених проблем задля
подолання розриву між екологічними ідеалами та реаліями сьогоденного
існування. Для формування екологічних за змістом канонів життєдіяльності
людини передусім потрібне усвідомлення нових проблем і запровадження нових
поведінкових моделей, які уможливлюють вирішення таких проблем.
Передбачуваний результат вивчення екологічної деонтології – це творення
системи екологічних цінностей (соціальних, професійних та особистісних),
системи екодеонтологічних знань (орієнтирних, дескриптивних та активних) і
системи екологічних компетенцій (соціально-екологічних і професійно-
екологічних); тобто інкорпорація новітніх морально-етичних та екологічних
імперативів у свідомість, уміння та навички майбутніх представників
різноманітних професійних та (ширше) соціальних груп. Для досягнення такої
мети, як екологізація практики людської життєдіяльності (як передумова сталого
розвитку), насамперед варто створити потужну систему проблемно зорієнтованої
освіти на ґрунті екодеонотологічного знання.
Ефективність засвоєння такого матеріалу безпосередньо залежить від
внутрішнього інтелектуального й емоційного осмислення особистістю
екологічного досвіду всього людства та свого власного (зокрема професійного –
наявного чи потенційно можливого). Емоційне переживання та сприйняття
особистістю екологічних знань і практики – це запорука формування в неї
внутрішнього екологічного імперативу, що є передумовою екологічної
відповідальності та реалізації екологічного обов’язку як обов’язкових елементів
екоцентричної свідомості та підтвердженням високого рівня екологічної
культури. Зауважимо, що зміст проблем, для вирішення яких запропоновано
екологічну деонтологію, а також необхідність створення нових освітніх
технологій для реалізації завдань останньої зумовлює її особливий статус у царині
22
сучасної інноваційної освіти. Саме в надрах освітніх інноваційних процесів
екодеонтологія набуває потенціалу щодо визначення пріоритетних засад розвитку
сучасної особистості та формування соціокультурних цінностей екологічного
змісту, що стане адекватною відповіддю на глобальні виклики сучасності.
Вирішення означеної проблеми пов’язуємо зі зверненням до потенціалу
екологічної деонтології з її значними філософсько-методологічними
можливостями для напрацювання системи спеціальних (екодеонтологічних) знань
про специфіку та наслідки діяльності людини у природі та систему принципів, а
також вимог і норм належної, екологічно зорієнтованої предметно-практичної або
соціальної (зокрема, професійної) діяльності. Взаємодія систем екологічних
цінностей, екодеонтологічних знань та екологічних компетенцій – це шлях до
досягнення гармонії відношення «Людина – Природа». Тому видається нагальним
запровадження спеціальної екодеонтологічної підготовки майбутніх менеджерів
для набуття ними здатності краще визначати та реагувати на глобальні зміни
навколишнього середовища, а також ініціювати дослідження на предмет
вирішення завдань сталого розвитку.
У підрозділі 5.2 «Екополітичний простір як сфера реалізації екологічної
деонтології» здійснено аналіз екологічної політики як провідної сфери залучення
засобів публічного впливу на соціальну діяльність та комунікацію для реалізації
завдань екодеонтології.
Кризовий характер відношення «Людина – Природа», спричинений
діяльністю людини та суспільства всупереч законам саморегуляції біосфери,
набуває дедалі більших масштабів і вимірів значної соціальної проблеми з доволі
сумними перспективами. Спроможність техніко-екологічних ризиків не лише
підсилити суспільні суперечності, але й спровокувати нові соціально-економічні
та політичні негаразди увиразнює актуальність здійснення продуманої й
ефективної екологічної політики.
На сьогодні реалізацію екологічної політики у теорії та практиці
природоохоронної та ресурсозберігальної діяльності традиційно пов’язують із
вживанням заходів щодо екологізації технологічних процесів: запровадження
екологічних за змістом способів організації виробництва та форм
господарювання, впровадження ресурсозберігальних природонеруйнівних,
природонезабруднювальних і екологобезпечних видів техніки та технології.
Необхідне зміщення акцентів екологічної політики на формулювання завдань
екологічних перетворень у суспільній свідомості загалом і свідомості кожного
члена суспільства зокрема з огляду на те, що саме такі перетворення – це
найважливіша передумова реальної екологізації життєвої практики людства.
Для забезпечення реальної екологізації суспільного життя доречно
звернення до наукового підходу, на ґрунті якого можливе створення продуманої
концепції екологічної політики й ефективна діяльність суб’єктів такого
екополітичного процесу. Екологічна політика як специфічний механізм
узгодження соціальних та екологічних цілей суспільства, оптимізації
природоперетворювальної діяльності людини повинна передбачати
23
просвітницький (екоосвітній) компонент. Правомірність вказаної тези
підтверджено у різноманітних, зокрема описаних у нашій роботі, дослідженнях, за
результатами яких можна констатувати про те, що вирішенню екологічних
проблем різних рівнів заважає (1) брак ефективної взаємодії між політиками й
науковцями та (2) несформованість у суб’єктів екологічної політики й управління
належного рівня екологічної культури й екоцентричного природорозуміння.
Саме екологічну деонтологію вважаємо одним із продуктивних засобів
напрацювання таких регулятивів, що мисляться запорукою здійснення ефективної
екологічної політики, перспективної щодо вирішення завдання максимальної
гармонізації відношення «Людина – Природа».