НАЦИОНАЛЬНЫЙ МЕНТАЛИТЕТ В УСЛОВИЯХ ТРАНСФОРМАЦИИ СОВРЕМЕННОГО УКРАИНСКОГО ОБЩЕСТВА Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, визначаються мета, завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження, розкривається наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, вказується їх апробація, структура та обсяг дисертаційного дослідження.

У першому розділі «Теоретичні основи філософського дослідження національного менталітету» представлені основні сучасні підходи до аналізу поняття «національний менталітет» в соціально-філософському знанні, розкривається розуміння національного менталітету як соціокультурного феномену.

У першому підрозділі «Національний менталітет у дискурсі соціально-філософської думки» зазначається, що значну увагу дослідженню національних особливостей мислення і поведінки людей приділяли ще з давніх часів. В античності й середньовіччі вивчення етноментальних відмінностей носить переважно описовий характер. Геродот, Тацит, Полібій, Гай Светоній Транквілл залишили яскраві замальовки соціально-політичної організації персів, скіфів, германців, галлів, римлян, інших етносів і племен, а також їх поведінки в різних ситуаціях.

Відзначено, що науковий підхід до вивчення національного менталітету починає простежуватися лише в Новий час, що є реакцією на процес освіти європейських націй в епоху капіталізму. Відмінності в менталітеті народів стають об'єктом спеціального аналізу з боку філософів. Французький просвітитель Ш. Монтеск’є вводить в оббіг поняття «дух народу», вирішуючи питання про його обумовленість з позиції географічного детермінізму. К. Гельвецій вирішальне значення надає формам правління, а Д. Юм важливу роль у формуванні народного характеру відводить прагненню людей до об'єднання в соціальні групи відповідно до потреб економіки, оборони та управління.

У середині XVIII століття в європейській історії народи починають трактуватися як свого роду колективні особистості, наділені індивідуальними «характерами» (Д. Віко, Ш. Монтеск’є, І. Гердер та ін.) У подальшому Г. Гегель розвиває вчення про «дух народу», що розуміється як зверх задана форма ставлення до світу і відповідна цьому програма його історичної самореалізації.

Поняття «національний менталітет» західного походження і вперше зустрічається в працях Р. Емерсона. Однак вперше було започатковано термін «національний менталітет» в 20-ті роки ХХ століття у франкомовній гуманітаристиці. Ж. Лефевр ввів у якості пояснювального засобу уявлення про «колективну ментальність», тому що вбачав необхідність розгляду психології мас, поведінку яких, особливо в кризову епоху, не можна було пояснити без урахування структури колективної ментальності.

Проблема переходу від національних відмінностей до їх власне психологічної інтерпретації була виявлена в другій половині XIX століття М. Лацарусом і X. Штейнталем, які сформулювали концепцію нового напрямку в науці – психологію народів. Їх роботи спрямовані на аналіз ґенези та складових елементів народного духу. Важливим етапом у розробці проблеми стали праці Е. Фрома (зокрема «Втеча від свободи»), який ввів у науковий оббіг поняття «соціальний характер», яке за своєю сутністю є конструкцією національного менталітету. Проблемі менталітету приділяли велику увагу К. Юнг та Г. Лебон, які досліджували сферу несвідомого і розробили важливе для розуміння національного менталітету вчення про індивідуальність.

Історичні події XX століття стимулювали науковий інтерес до вивчення особливостей національного менталітету, які проявляються не лише в наукових дослідженнях, а й у дискусіях, що направляють рух самого громадського життя. Осмислення революційних подій і процесів становлення радянського ладу дозволили таким мислителям, як Н. А. Бердяєв, Б. П. Вишеславцев, І. А. Ільїн, І. Л. Солоневич, П. А. Сорокін та ін., зробити в своїх працях ряд глибоких висновків про національний менталітет.

У вітчизняній науковій думці спеціальне вивчення національного менталітету як об'єкта соціально-філософського осмислення не отримало такого широкого розповсюдження, як за кордоном. З цього, однак, не випливає, що вітчизняні вчені індиферентні й до саме цієї проблематики, і до тенденцій світової науки, що з нею пов’язані.

Українські вчені в своїх працях розглядали проблему ментальності під різними кутами зору: Т. Шевченко, Л. Українка, І. Франко осмислювали національний менталітет засобами художньої творчості; Г. Сковорода, П. Юркевич розглядали менталітет як вияв «божественної» сутності людини, кордоцентризму та софійності.

Найближче до вивчення національного менталітету та його аксіологічних особливостей підійшла група представників української діаспори. Аналіз суттєвих ментальних рис української нації, питання співвідношення свідомого і несвідомого, чинники формування українського національного менталітету представлені в роботах А. Кульчицького, Ю. Липи, Е. Онацького, Д. Чижевського, М. Шлемкевича, Б. Цимбалістого, В. Яніва та ін.

Серед сучасних дослідників українського менталітету і українського національного характеру необхідно назвати, перш за все, М. Поповича, П. Гнатенко, О. Донченко, В. Храмову. Сучасні українські вчені В. Андрущенко, В. Арбеніна, В. Бебик, А. Бичко, І. Бичко, Н. Вяткіна, В. Горський, Р. Додонов, Б. Евтух, Є. Головаха, С. Кримський, А. Кавалеров, О. Лісеєнко, О. Майборода, М. Мищенко, Л. Нагорна, В. Омельянчик, Т. Поплавська, Ю. Писаренко, О. Стовпец, Т. Рудніцка, С. Степаненко, В. Храмова, М. Шульга та ін. проводять дослідження національного менталітету в його філософських, соціальних, економічних, політичних аспектах.

У другому підрозділі «Експлікація поняття «національний менталітет» в сучасній соціальній філософії» проаналізовані сучасні підходи до визначення змістовних характеристик поняття «національний менталітет» в соціально-філософському дискурсі.

Підкреслено, що поняття «національний менталітет» дуже об’ємне і за своїм змістом суттєво насичене. Його часте вживання в соціальній філософії є завершенням досить довгого шляху, протягом якого поняття «національний менталітет» придбало такий зміст, що відображає певний спосіб мислення, загальний духовний настрій народу сприймати світ належним чином і відповідно до цього діяти в ньому.

На основі аналізу методологічних підходів до визначення сутності поняття «національний менталітет» таких учених, як М. Поповича, А. Гуревича, Г. Усенко та ін. в дисертації пропонується таке визначення поняття «національний менталітет». На думку автора, національний менталітет – це сукупність історично сформованих установок і рис характеру народу, цінностей, стереотипів і архетипів, які мають специфіку поведінкового прояву. Звідси національний менталітет є досить сталим, загальнорозповсюджений в тій чи іншій групі людей особливий спосіб мислення (узагальнення уявлення) щодо певних елементів соціальної реальності. Він свідчить про специфічні риси соціалізації індивіда, його автономність та самобутність розвитку, суверенність його як суб'єкта соціального життя. Національний менталітет проявляється як сукупність внутрішніх настанов, нахилів народу щодо характеру їх діяльності, мислення, відчуття та сприйняття світу саме тільки йому притаманним чином. Національний менталітет має конкретно-історичний характер, відповідає певним періодам розвитку суспільства, визначає стереотипні уявлення до навколишнього світу та забезпечує можливість адаптації до нього людини.

У другому розділі «Методологічні підходи до дослідження національного менталітету як предмета соціальної філософії» представлені основні методи дослідження сутності феномену національного менталітету, визначаються структура та функції національного менталітету як соціокультурного феномену, визначені підходи до вивчення національного менталітету як способу національної ідентифікації.

У першому підрозділі «Структурно-функціональний аналіз сутності національного менталітету» проаналізовано національний менталітет як складний, багаторівневий соціокультурний феномен, який має сукупність різних компонентів і виконує важливі функції в суспільстві.

В роботі аналізуються сучасні методологічні підходи до змістовного визначення структури національного менталітету (О. Усенко, Т. Поплавська та ін.). Структура національного менталітету включає в себе різні компоненти, однак універсальне значення в структурі національного менталітету мають, принаймні, п’ять основних компонентів. Це – «архетипічний» компонент менталітету – система архетипів; когнітивний компонент – образ світу і способи мислення колективного суб'єкта; ціннісно-смисловий компонент – система цінностей, ціннісних орієнтацій, ідеалів, значень, норм; емоційний компонент – оцінки, настрої, емоції, почуття; поведінковий компонент – мотиви і стереотипи поведінки. Відзначено, що кожен з цих компонентів має несвідомий і свідомий рівні, феномен національного менталітету може мати стійкі та нестійкі структурні стани.

Будучи духовним продуктом об’єктивних процесів, особливого роду людської практики, національний менталітет має найактивніший вплив на життя суспільства, виступаючи в якості важливого регулятора форм поведінки людей, у тому числі за допомогою механізмів громадської думки, суспільного настрою. Однією з найважливіших функцій національного менталітету є транслююча, тому що вона виступає засобом збереження і передачі людського досвіду. В ході історії були вироблені спеціальні механізми трансляції національного менталітету як певної цілісної системи від одного покоління до іншого. Такі механізми реалізовувалися як на вербальному, так і на невербальному рівнях в різних сферах життєдіяльності, серед яких традиції, ритуали, мистецтво, література, сім’я, школа.

Разом з тим, структурні елементи національного менталітету дозволяють зрозуміти своєрідність сприймання та оцінки соціальними групами того чи іншого суспільного явища або процесу. У ньому відображено як раціональне, ціннісне, так і чуттєве, підсвідоме, ставлення людей до певних елементів соціальної реальності. Саме тому національний менталітет виконує ціннісно-орієнтаційну функцію. Він відображає певний спосіб мислення, загальну духовну налаштованість людини та групи на відповідні ціннісно-нормативні орієнтації і, відповідно до цього, схильність мислити, відчувати, сприймати світ належним чином. Він же розкриває закономірності й способи соціальної поведінки людей, продиктовані їх розумовими та емоційними установками. У цьому сенсі національний менталітет виконує регулятивну функцію.

Будучи формою вираження групової свідомості, національний менталітет відіграє важливу роль у забезпеченні єдності й цілісності відповідної соціальної групи у зв’язку з усталеними в ній загальними підходами, цінностями, нормами поведінки. Національний менталітет формує у людей почуття приналежності до певного народу і в цьому плані він забезпечує цілісність спільнот, суспільства і виконує інтеграційну функцію.

Будучи засобом соціального впливу, національний менталітет, формуючись в залежності від традицій, культури, соціальних структур і всього середовища проживання людини, в свою чергу, сам їх формує, виступаючи як такий, що породжує національну свідомість та самосвідомість і забезпечує освоєння і перетворення світу, тобто виконує адаптаційну функцію.

Конструктивна функція виявляється у визначенні простору прояву національного менталітету, модусів його існування і розвитку. Це виражається у формуванні певних стереотипів поведінки, створення системи ціннісних і соціальних переваг, існування типів орієнтацій свідомості людей та їх груп. Національний менталітет займає порівняно невелику частину обсягу масової свідомості, але надзвичайно важливий у змістовному усвідомленні свого природного та соціального оточення.

У другому підрозділі «Особливості соціокультурного підходу до вивчення національного менталітету як способу національної ідентифікації народу» національний менталітет розглянутий як форма прояву національної ідентифікації народу.

Національний менталітет та національна ідентичність за своєю природою є соціокультурними духовними феноменами і мають ціннісну природу. Виходячи із визначення національного менталітету як сукупності різних компонентів свідомого і несвідомого, то на змістовному рівні цей феномен буде пов'язаний з ідентифікацією, з цінностями, смислами і значеннями певного народу. Оскільки у феномені національного менталітету відображаються соціально-психологічні й духовні (соціокультурні) стани суб'єкта історії (народу, нації), який складається в результаті історично тривалого і досить стійкого впливу природно-географічних, етнічних, соціально-економічних і культурних умов його проживання і виявляється в різних видах діяльності, то в різні історичні епохи, в різних регіонах, в яких переважають якісь фактори – релігійні, громадські, господарські – саме вони і будуть задавати форму національного менталітету й особливості національної ідентифікації народу.

Ідентифікація-відчуження є універсальним механізмом життєдіяльності культурних артефактів. Саме завдяки цьому універсальному механізму людина не втрачає своєї автентичності й не втрачає зв’язок з іншими. Саме механізм відчуження дозволяє людині рефлексувати свій досвід і не зливатися з ним, не бути його придатком, а механізм ідентифікації дозволяє особистості занурюватися у світ культури, транслювати знання, сенс, цінності іншим поколінням.

Третій розділ «Національний менталітет як детермінанта трансформаційних змін» присвячено філософському осмисленню взаємозв'язку таких феноменів, як національний менталітет та національна ідентичність, дослідженню формування українського національного менталітету й особливостей його функціонування в трансформаційному українському суспільстві.

У першому підрозділі «Основні чинники та передумови формування та зміни українського національного менталітету» показано, що, оскільки менталітет українців формувався протягом усього часу існування їх як нації, то, враховуючи історичні, расові, географічні, культуроморфні та інші особливості національного менталітету, можна встановити «генетичне пояснення» специфіки світосприйняття і поведінки населення сучасної України.

Аналіз формування українського національного менталітету дозволив виділити шість основних груп чинників, з якими безпосередньо пов’язана специфіка формування національного менталітету. Ці фактори носять історичний характер і є визначальними ланками у формуванні національного менталітету: расові (або соматопсихічні), географічні, історичні, соціально-психічні (громадські), культуроморфні, релігійні.

У другому підрозділі «Особливості функціонування національного менталітету в умовах трансформації сучасного українського суспільства» проаналізовано особливості прояву національного менталітету в трансформаційному українському суспільстві. Відзначено, що ринкові й демократичні реформи в Україні, безсумнівно, впливають на закладені в структурі національного менталітету базові уявлення, однак традиційні стереотипи, моделі мислення і поведінки населення України практично залишаються незмінними. Як свідчать результати соціологічних досліджень, в ядрі «ціннісної ментальності» населення України знаходяться традиційні цінності. Цінності, які є, насамперед, постматеріальними (мати високе становище в суспільстві, знати кілька мов, бути знаменитим та ін.) мають другорядний характер, тобто в даний час знаходяться на периферії «ціннісної ментальності».

Обґрунтовано, що фактором функціонування національного менталітету населення України є національна ідея. В даний час іде пошук загальноукраїнської національної ідеї. Відзначено, що саме національна ідея має виконати функцію національної інтеграції та національної ідентифікації. Вона дозволить багатонаціональному українському суспільству усвідомити свою ідейно-політичну і духовну єдність, сприятиме національній і громадянській згоді, віротерпимості, відновленню почуття впевненості в завтрашньому дні.