Наратив як форма буття соціальної пам’яті Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, виявляється ступінь наукової розробки, визначається предмет, об’єкт дослідження, з’ясовується мета й висуваються завдання дослідження, характеризуються методологічні засади дисертації, розкривається її наукова новизна, з’ясовуються питання теоретичної та практичної значущості роботи, відображається апробація результатів дослідження.

У першому розділі – “Огляд літератури та методологічні засади дослідження наративу як форми буття соціальної пам’яті” – визначено динаміку розвитку філософських уявлень про наратив як форму буття соціальної пам’яті, здійснено аналіз філософської літератури, присвяченої становленню проблеми наративу та соціальної пам’яті від класики до сучасної філософії, окреслено предметне поле та методологію їх комплексного соціально-філософського дослідження.

У першому підрозділі першого розділу – “Огляд літератури з досліджуваної проблематики”– здійснено дослідження літератури, в якій у різних вимірах осмислюється наратив як форма буття соціальної пам’яті. У підрозділі доведено, що інтерпретації терміну як наративу, так і соціальної пам’яті доволі поширені. Визначено, що різноманітність інтерпретацій як наративу, так і соціальної пам’яті зумовлена тим, що вони знаходяться в епіцентрі різних підходів сучасної соціальної філософії.

Простежено динаміку дослідження наративу та соціальної пам’яті. Виявлено, що з останньої чверті ХХ ст. головним предметом соціальних наук вважалася свідомість суб’єктів соціального життя, але свідомість розглядалася як похідна суспільно-економічного буття. Суб’єкт пізнання, у свою чергу, розглядався як занурений у соціокультурний світ. Тим самим він виявився зсередини причетним до соціального життя і мав змогу реконструювати його, спираючись на свій власний внутрішній досвід. Сенс проекту соціальних наук полягав у обґрунтуванні об’єктивності пізнання за допомогою подолання суб’єктно-об’єктної дихотомії. Це призвело до редукції мислення до мови, оскільки саме вона дозволила представити і наратив, і соціальну пам’ять як соціальний феномен та “мовну поведінку”.

Подальша еволюція філософії наративу та соціальної пам’яті значною мірою визначена логікою лінгвістичної парадигми. З одного боку, ще більш радикальна історизація суб’єкта пізнання поставила під сумнів ідею суб’єкта взагалі. З іншого боку, використання “лінгвістичної аналогії” для пояснення соціальних явищ з особливою силою виявилась у структуралізмі та в постмодернізмі.

Як показує аналіз літератури, проведений автором, для сучасної науки характерні інтенсивні дослідження наративу у найрізноманітніших наукових дисциплінах: антропології, лінгвістиці, когнітології, соціальній філософії тощо. Це свідчить про те, що домінантою сучасних досліджень наративу є міждисциплінарність, а сам наратив розглядається як сполучний компонент різних галузей наукового знання.

Поява значного числа міждисциплінарних досліджень наративу дозволяє нам говорити про виникнення нового парадигмального напрямку, який вчені називають “поворотом до наративу”. Означений поворот детермінований зміною теоретичних поглядів на природу і суть наративу та надає можливість дослідження соціальної пам’яті у його контексті.

Автором послідовно досліджені наступні концепції наративу: структуралістські (Р. Барт, Ж. Женетт, К. Леві-Стросс, Ю. Лотман), постструктуралістські (Ю. Крістева, Х. Уайт) і постмодерні (Ф. Анкерсміт).

Відповідним чином були проаналізовані й основні концепції соціальної пам’яті: функціональні (Е. Дюркгейм, М. Хальбвакс), феноменологічні (Е. Гуссерль, П. Рікер). Особлива увага була приділена семіотичному (Я. Ассман, Ю. М. Лотман), структуралістському та постструктуралістському дослідженню пам’яті (Р. Барт, Ж. Лакан, К. Леві-Стросс, М. Фуко).

Дисертантом зазначено, що дослідженнями різних аспектів наративу та соціальної пам’яті займалися такі вітчизняні фахівці, як А.К. Бичко, П.І. Гнатенко, Р.О. Додонов, А.Н. Єрмоленко, С.Б. Кримський, А.М. Лой, В.В. Лях, В.Б. Окороков, М.В. Попович, С.В. Пролєєв, В.І. Пронякін, Ю.О. Шабанова, Я.В. Шрамко та ін.

Другий підрозділ першого розділу – “Методика та методологія дослідження наративу як форми буття соціальної пам’яті”– присвячений аналізу основних методологічних стратегій дослідження.

У підрозділі доведено, що для дослідження наративу як форми буття соціальної пам’яті потрібна наративно-лінгвистична методологія. Зазначено, що саме лінгвістична філософія акцентує увагу на мові наративу, розглядаючи соціальну пам’ять як лінгвістичну конструкцію.

Аналіз специфіки дискурсу як текстопороджуючої діяльності дослідників був об’єднаний із семіотичним підходом, що призвело до формування оригінальних дискурс-аналітичних дослідницьких практик, а також до поглиблених теоретичних розробок концепції дискурсу як наративу.

Аналіз різноманітних способів дослідження, здійснений протягом написання дисертації, показав, що теорія дискурсу, яка є ґрунтовною у дослідженні наративу як форми буття соціальної пам’яті, з’явилася як крос-дисциплінарна спроба поєднання фундаментальних принципів феноменології, лінгвістики і герменевтики зі стрижневими ідеями соціальної філософії. Ця спроба була зумовлена зростаючим визнанням тісного переплетіння мови і соціальних подій у сучасній соціальній дійсності.

Доведена доцільність структурно-семіотичного аналізу текстів, що відображають реальність своєї епохи. На підставі такого аналізу можна виявити те, у який спосіб формується значимість подій минулого для сучасності, і таким чином зрозуміти, чому саме ці події актуалізуються сучасністю, запам’ятовуються нею і становлять соціальну реальність даного суспільства в цілому і кожної соціальної групи зокрема. Застосування структурно-семіотичного аналізу дозволяє не тільки отримати досить повне розуміння феномену соціальної реальності, але і приступити до вивчення власне проблем її формування.

Автором також показана плідність позиції Я. Ассмана, який проаналізував різні аспекти буття соціальної пам’яті та дійшов до висновку про сутнісну вкоріненість її буття в текстах, які здатні надати людині стійку індентичність та самоідентичність, дякуючи текстам, насамперед, наративним текстам, які й фіксують пам’ять. Певні герменевтичні, компаративістські та інші методологічні стратегії націлені на з’ясування різних причин, форм існування наративу як форми буття соціальної пам’яті.

Дисертантом зроблено висновок, що сучасна соціальна філософія при дослідженні текстової реальності наративу як форми буття соціальної пам’яті виявляє нестачу методологічних засобів її дослідження. Це виражається у нездатності як традиційної, так і постмодерністської філософії виявити специфіку наративу як форми буття соціальної пам’яті за умов руйнації сенсу будь-яких інтерпретацій, результатом чого і стає вичерпаність когнітивних процедур у дослідженні поставленої проблеми.

У другому розділі – “Соціально-філософська концептуалізація соціальної пам’яті” – проаналізована загальна динаміка концептуалізації соціальної пам’яті та досліджена специфіка наративу як форми буття соціальної пам’яті.

Перший підрозділ другого розділу – “Структура та феномени соціальної пам’яті” – присвячений розгляду основних характеристик соціальної пам’яті.

Дисертантом показано, що соціальна пам’ять є соціокультурною практикою, яка змінюється, варіюється в залежності від часу і місця. Існують соціальні пам’яті для кожної спільноти, епохи або символічної сутності. Клас, нація, гендер, родина тощо створюють історично сконструйовані форми соціальної пам’яті. Безліч інтересів та владних відносин здатні вплинути на формування соціальної пам’яті або ж перервати її. При цьому відбувається маніпуляція, яка відображає інтереси та політичні прагнення окремих класів, соціокультурних спільнот та індивідуумів.

Пам’ять стає активним інструментом політики влади, оскільки за допомогою пам’яті створюються колективні образи. Соціальна пам’ять є механізмом збереження, трансляції та відтворення соціального досвіду, цінностей і традицій, є універсальним соціальним феноменом, характеристики якого можуть змінюватися залежно як від змін суспільного устрою, так і відповідної трансформації соціально-економічного, політичного та культурного становища певної соціальної групи.

Автором з’ясовано, що соціальну пам’ять можна вважати соціокультурною системою, якій властива структура і динаміка. Соціальна пам’ять людства як носій культури є сукупністю різних як об’єктивованих, так і необ’єктивованих форм свого буття. У дисертаційному дослідженні виділено та обґрунтовано наступні об’єктивовані форми буття соціальної пам’яті: а) вербальні форми, б) процесуальні форми, в) предметні форми.

Дисертантом показано також динаміку соціальної пам’яті. Оскільки соціальні знання, норми тощо мають властивість старіння, втрати з часом своєї цінності, тому прірва, яка виникає між досвідом людини і соціальною пам’яттю попередніх поколінь, змушує по-новому переосмислити минуле і шукати нові стратегії його засвоєння. Соціальна пам’ять допомагає як соціуму у цілому, так і різним соціальним спільнотам зрозуміти, усвідомити і транслювати важливий досвід.

Досліджено, що соціальна пам’ять є найважливішим фактором самоідентифікації соціальної групи через підкреслення її унікальності. Існування певної репрезентації минулого стає можливим тільки через зацікавленість тієї або іншої соціальної групи в пролонгуванні свого існування в історичній перспективі.

Дисертантом виявлено, що, як тільки пам’ять окремої спільноти отримує необхідні умови для фіксації, можна говорити про її перетворення на текст, її наративізацію. Доведено, що саме буття соціальної пам’яті, яка зберігає і транслює зміст ціннісно-смислового світу епохи, дозволяє людині та соціальній групі, ідентифікуючи своє актуальне буття з буттям минулих поколінь, залишатися і відчувати себе неповторним явищем.

У другому підрозділі другого розділу – “Специфіка наративу як форми буття соціальної пам’яті” – проаналізовані інтенції та можливості дослідження наративу як форми буття соціальної пам’яті.

Дисертантом доведено, що, являючи собою особливу форму дискурсу, наратив не просто реєструє події, він конституює та інтерпретує їх як значущі частини осмисленого цілого, причому цілим може бути соціальна група, ситуація або суспільство взагалі.

У даній роботі розглянуті соціальні спільноти – об’єднання людей, що виникають і формуються на основі: культурно-історичної самобутності (народи, нації); родинних зв’язків і схожості стадій життя (сімейні, статеві, вікові тощо), зважаючи на необхідність дослідження наративів родини, гендерної спільності, нації тощо – з метою виявлення загальної специфіки наративу як форми буття соціальної пам’яті.

Показано, що наратив може дати пояснення долі соціокультурної спільноти (нації, сім’ї, гендерної спільноти), сенсу її існування. Показуючи, що розрізнені ситуації та події утворюють структуру, впорядковуючи можливу реальність і пов’язуючи її докупи властивим лише йому способом, наратив задає моделі трансформації реальності.

Наративи соціальної пам’яті певних спільнот розкидані, багатослівні та еклектичні. Люди постійно переробляють, утворюють самі категорії, у межах яких вони згадують минуле. Кожна велика соціальна зміна шукає обґрунтування в соціальній пам’яті. Дослідження доводять, що традиція в цілому в сучасних суспільствах заснована на свідомих діях.

Соціальна пам’ять формується в смисловому горизонті культури, але вона є вибірковою: частіше згадуються події, закріплені текстуально. “Науковий” наратив, збережений і постійно відтворюваний у соціальній пам’яті, наприклад, про процес запліднення, що відбувається як пригоди відважного сперматозоїда у ворожих пасивних умовах, дає можливість чоловікам знаходити в цьому обґрунтування свого більш високого соціального статусу й відповідно більш активної соціальної ролі. До того ж у формуванні наративу гендеру як форми соціальної пам’яті величезну роль відіграють оповідні витоки, наприклад, тексти перших філософів, перші закони, біблійні тексти та ін., у яких вже закладена певна гендерна соціальна нерівність.

Дисертантом досліджено, що залучення смислового горизонту до області наукових досліджень, увага до системи цінностей людей, що живуть у певний період, до їхніх соціальних відносин дозволяє розкрити зміст того чи іншого наративу як форми буття соціальної пам’яті. Автор послідовно розглядає наративи різних соціальних груп – родини, гендерної спільноти, нації тощо та виявляє їх специфіку як форми буття соціальної пам’яті.

На думку автора, українській соціально-філософській думці слід категоріально чітко визначити сам концепт наративу як форми буття соціальної пам’яті для його подальшого використання під час дослідження сучасної реальності.

У третьому розділі – “Наратив у соціально-філософському вимірі” – проаналізовані основні соціальні характеристики наративу, загальні риси, властиві різним типам наративів, критерії, що дозволяють розрізняти останні між собою, а також правила, відповідно до яких наративи створюються та розвиваються.

Перший підрозділ третього розділу – “Дискурсивна природа наративу, його зміст та структура” – присвячений розгляду сутності, змісту, структури наративу, його основних соціальних функцій та аналітичних компонентів.

Дисертантом досліджено, що, узагальнюючи, можна виділити таке розуміння наративу: наратив є особливою епістемологічною формою репрезентації минулого соціального досвіду за допомогою послідовності впорядкованих речень, що передають часову послідовність подій. За допомогою наративу людина та спільнота надають соціальним практикам форму і зміст, впорядковують соціальний досвід темпорально і логічно, виділяючи в ньому початок, середину, кінець і центральну тему. Наративи присутні в усьому як соціальний механізм організації людського досвіду, локальні – через соціокультурні конкретні шляхи їх сприйняття.

Доведено, що основоположним критерієм, який формує наративну модель, є спосіб усвідомлення знака, взаємовідносин означуваного та означника. Наративи є певним способом розуміння соціального світу, надають йому відповідних значень. Наративи структурують соціальну реальність, завдяки чому відбувається закріплення за тими чи іншими знаками певних значень, встановлюються, відтворюються та змінюються відносини ідентичності.

Однак наративи не статичні, вони підпорядковані власній динаміці, оскільки сучасність неминуче переглядає значення подій минулого. У дисертації показано, що вивчення проблем формування наративів було б неповним без урахування динаміки їх структури, яка виражається в згасанні одного та зародженні іншого способу усвідомлення знака.

Досліджено, що соціальний та індивідуальний суб’єкти мають схожу наративну структуру, яка повинна описувати не тільки даність, але описувати основний сенс існування суб’єкта. Наративи виступають як провідний засіб надання смислу людським діям. Вони є поняттями, що формують оповідну схему, у якій присутні цілі, причини, інтенції тощо.

Автором послідовно проаналізовані основні аналітичні компоненти наративу – сюжет, голос, час, точка зору, персонаж, роль. Визначено, що текст наративу можливо відкривати і примножувати; “правильної” інтерпретації не існує – жодна інтерпретація не відповідає справжньому змісту історичної реальності. Наративна філософія узгоджує різні інтерпретації історії через співвіднесення їх не з фактами, а з аргументами наративів, тобто акцентує значення риторичного модусу тексту, не пов’язаного з вимогою обов’язкового дотримання істини в описі референта; мова наративу топологічна і метафорична (Ф. Анкерсміт).

У другому підрозділі третього розділу – “Соціальна зумовленість наративу та його особистісні основи” – досліджуються соціальні детермінанти наративу та його суб’єкти.

Дисертантом зазначено, що образ минулого може бути об’єктивним лише певною мірою. Він є або його реконструкцією, або конструкцією, що має лише деяке відношення до справжнього минулого. Цей образ безпосередньо залежить від владних відносин у суспільстві і є предметом маніпуляцій сил, що мають на меті досягнення тих чи інших політичних результатів у сьогоденні. Наративне знання є не чистим знанням, а знанням, залежним від конкретних соціальних обставин. Це знання так чи інакше використовується владними силами як на користь, так і нерідко на шкоду суспільству, що призводить до таких сумних наслідків, як війни, геноцид, гендерні, міжетнічні конфлікти тощо.

У дисертації виявлено, що до основних соціальних детермінант наративу відноситься мова і відповідним чином розкривається взаємозв’язок пам’яті та наративу, не стільки на змістовному, скільки на структурному рівні. Структурний аналіз наративу дозволив ввести текст наративу до загального семіотичного простору.

Дисертантом доведено, що наратив відповідає одвічним прагненням суб’єктів соціальної дії вирватися з безперервного потоку часу, визначаючи в ньому початкові, серединні та кінцеві пункти подій. Ціле індивідуального або соціального людського існування артикулюється як сюжет оповіді, що являє собою більше, ніж просте хронологічне перерахування подій. Соціальні традиції являють собою запас сюжетів, що можуть бути використані для організації будь-яких подій життя в соціальній пам’яті.

Для наративного аналізу розуміння правдивості індивідуального пояснення не є першочерговим завданням. Оскільки наратив є власним описом суб’єкта, в якому елементи оповіді про себе є ґрунтовними для дійсності суб’єктивного буття, наративний аналіз досліджує мову не як інструмент відображення зовнішнього світу, а, насамперед, як засіб і умову конструювання сенсу. З цієї точки зору, наративи потребують не стільки об’єктивності, скільки істини життєвої школи.

Ці істини виявляють себе тільки після інтерпретації наративу у соціокультурному контексті з точки зору різних впливів на нього: вивчення реальних соціальних та індивідуальних суб’єктів відбувається у наративному розгляді за допомогою розуміння сенсу, яким люди наділяють минулі явища. Ця властивість наративу змушує дослідника поступитися роллю інтерпретатора ззовні, оскільки його соціальне становище нерідко детермінує ті смисли, які він одержує з наративів. Окремі дослідники приходять до висновку про необхідність відмови від аналізу суті наративу і розглядати в ньому виключно способи вираження індивідуального і соціального досвіду.

У дисертації показано доцільність переорієнтації дослідницького інтересу на прийоми конструювання оповіді. За таких умов наратив виступає не тільки вербальною формою, а й соціальною практикою, що дозволяє з’ясувати і пояснити механізми формування, виробництва і відображення соціальних уявлень.