ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА XVI-XVIII СТ. ЯК ЧИННИК ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ: СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність досліджуваної теми, визначено мету і завдання, об’єкт, предмет, методи дисертаційної роботи, розкрито наукову новизну здобутих результатів, їх практичне значення, вказано форми їх апробації, наведено інформацію про публікації, де висвітлено основні положення роботи, наведено основні відомості про дисертацію.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади осмислення місця та ролі соціальної організації в державотворчих процесах” окреслено методологічні засади, на основі яких здійснюється соціально-філософський аналіз природи організацій українського козацтва XVI–XVIII ст., вивчається їх роль у процесах державотворення.

У підрозділі 1.1. “Соціальна організація та її вплив на українське державотворення в козацьку добу як об’єкт соціально-філософського дослідження” проаналізовано ступінь розробленості проблеми, визначено перспективні напрямки, методологічні та концептуальні засоби її дослідження. Доведено необхідність використання переваг міждисциплінарного підходу при вивчення ролі козацьких організацій XVI–XVIII ст. в українському державотворенні, а також поєднання і теоретичного синтезу знань, що виробляються не лише філософією, а й культурологією, історією, соціологією. Соціальна філософія в органічній єдності з іншими компонентами філософського знання виступає світоглядною і методологічною основою вивчення організації у всіх проявах її функціонування та діяльності.

Показано, що філософською наукою організація характеризується як різновид соціального зв’язку й соціальної взаємодії, як об’єднання людей, що створюється для виконання чітко окреслених функцій і цілей, займає конкретне місце в суспільстві, має певний статус і структуру (О. Богданов, Я. Зеленевський, Д. Гвішіані, А. Пригожин, С. Фролов, І. Гавриленко, М. Недюха). Особливостям функціонування національних форм організації в українському соціумі присвячені дослідження Н. Петрук і В. Чорного.

Аналіз різних вимірів сучасного українського буття, вивчення ролі особистості в процесах трансформації та модернізації суспільства, осмислення місця України у сучасних цивілізаційних реаліях дається В. Андрущенком, В. Баранівським, Т. Кононенком, М. Лукашевичем, І. Надольним, С. Макеєвим, М. Михальченком, І. Предборською. Зміст і характер українського державотворення досліджується В. Барковим, В. Кременем, В. Крисаченком, М. Степико. Соціально-філософська методологія аналізу суті державотворчих процесів у контексті розвитку ідеології розробляється З. Самчуком.

Невід’ємним елементом філософського аналізу постає використання синергетичної парадигми при вивченні ролі самоорганізаційних процесів у суспільстві (І. Пригожин, Г. Хакен, Л. Бевзенко, Л. Горбунова, І. Добронравова, О. Князєва, С. Курдюмов).

Прикладом цікавих історичних досліджень процесу формування української національної ідеї та становлення української козацької держави в XVII–XVIII ст. є книги О. Апанович, В. Брехуненка, В. Горобця, Ю. Мицика, В. Смолія, В. Степанкова, Т. Чухліба, С. Плохія, а також двохтомна “Історія українського козацтва”.

Джерельною базою для пізнання феномена українського козацтва, його історичної своєрідності, тяглості української державотворчої традиції виступають козацькі літописи – Самовидця, Григорія Граб’янки, Самійла Величка.

Однак незважаючи на сталий інтерес до козацької тематики, у вітчизняній філософській науці відсутні дослідження, в яких українське козацтво осмислюється як соціально-організаційний феномен, вивчається діяльність організацій українського козацтва, аналізується їх природа і соціальні механізми функціонування. Цією обставиною зумовлена потреба соціально-філософського аналізу ролі українського козацтва в державотворчих процесах.

У підрозділі 1.2. “Соціальна організація у вимірах історії: особливості пізнання української реальності” обґрунтована необхідність врахування історико-культурного контексту при вивченні місця козацьких організацій в структурі українського соціуму та їх ролі в процесах державотворення. Дослідження сутнісних рис і функціональних можливостей організації як соціального феномена водночас є відображенням історії її виникнення та розвитку, набуття специфічних, відповідних історичному часові рис, реконструкції конкретних історичних обставин, подій, фактів, цінностей, особливостей національного життя. В історії досвід соціального та культурного буття людини проявляється як множинність мікро- і макросоціальних феноменів, пов’язаних різноманітними соціальними та особистісними зв’язками.

У контексті соціально-філософського аналізу історія постає як складний, багатовимірний процес і не зводиться лише до емпіричної, хронологічної послідовності явищ, подій і фактів. Показано, що філософська позиція по відношенню до історії дозволяє бачити в ній людину, що утверджує себе в різних формах соціальності й творить своєю діяльністю організаційні форми, які є виразом її активності й соціально-конструктивної діяльності. Проблеми, що торкаються вивчення механізмів соціальної детермінації історичного процесу, впливу соціальної організації на процеси українського державотворення актуалізують звернення дослідницької уваги до історії організацій українського козацтва XVI–XVIII ст.

У підрозділі 1.3. “Природа і специфіка соціальної організації в контексті сучасного філософського дискурсу” розглядаються різні аспекти функціонування соціальної організації в системі суспільного буття. Відзначено, що через діяльність організація проявляє себе як приклад колективного суб’єкта, який реалізує певну програму чи ціль. Виступаючи невід’ємним елементом соціальної структури, організація характеризується формальним розподілом функцій, наявністю ієрархії статусів, ролей і престижу, фіксованим членством і водночас певною свободою для своїх членів. Показано, що забезпечуючи умови для спільних узгоджених дій людей та для інтеграції їх зусиль у досягненні загальнозначущих цілей, соціальна організація демонструє потужні синергетичні можливості. Базові принципи синергетики дають можливість по-новому бачити ієрархічність й способи організованості людської спільноти, особливо в час утрати соціальною системою рівноваги, стабільності, хаосу, що було характерно для певних періодів розвитку українського суспільства. Розглядаються особливості функціонування основних типів соціальної організації – формальної та неформальної. Встановлено, що прерогативи формальної організації полягають у фіксуванні та закріпленні сталого і повторюваного у відносинах між людьми, а неформальні структури виражають міру організаційної лабільності, динамічності, гнучкості соціальної системи.

Обґрунтовано, що організація в різних своїх історичних варіантах є носієм різних форм активності людей, впливає на формування системи цінностей в суспільстві, детермінує вияви культурного й політичного життя, постає невід’ємною частиною державотворчих процесів. Суттєвим детермінуючим чинником національного буття й процесу українського державотворення виступають організації українського козацтва XVI–XVIII ст.

У другому розділі “Державотворчий потенціал організацій українського козацтва в XVI–XVIII ст.” досліджується роль українського козацтва в державотворенні, в національно-культурному розвитку українського етносу.

Підрозділ 2.1. “Феномен українського козацтва крізь призму соціальної організації” містить у собі характеристику соціальної природи козацьких спільнот і організацій. Встановлено, що організаційне оформлення козацтва було спричинене загальною логікою розвитку українського соціуму, а діяльність козацьких організацій – від окремих ватаг на кордоні зі Сходом до чітких, структурованих військових організацій (полків, сотень, куренів) – є одним з найяскравіших прикладів функціонування соціальної організації в українській історії. Головними ідентифікаційними чинниками, що визначали існування та функціонування козацьких організацій, були етнонаціональний та релігійно-конфесійний. Захищаючи православну віру і православну церкву, козацтво виражало релігійну і культурно-національну єдність українського (руського) етносу.

Показано, що українське козацтво – це окрема спільнота зі своїми інтересами, цінностями, специфічними рисами і способом життя, яка оформилось на рубежі XVI–XVII ст. Становлення феномена українського козацтва характеризується як еволюційний рух від братерського товариства, об’єднання близьких за духом і спільною метою людей до військово-політичної організації – Запорозької Січі. Організаційне оформлення українського козацтва супроводжувалось визнанням за ним привілеїв, свобод і прерогатив окремого суспільного стану. Саме таким чином козацькі товариства перетворювались в організацію з чіткими ознаками та функціями.

Обстоюється думка про те, що українське козацтво було значущим феноменом у контексті загальноєвропейського цивілізаційного розвитку. Маючи багато спільного з європейськими аналогами військових структур, козацькі організації стали невід’ємною складовою у стосунках між християнською та мусульманською цивілізаціями, впливаючи, таким чином, на цивілізаційну ситуацію на Сході Європи загалом.

У підрозділі 2.2. “Запорозька Січ як форма самоорганізації українського суспільства” показано, що виникнення і функціонування організацій українського козацтва було значною мірою результатом процесів самоорганізації в суспільстві, а особливою військово-політичною організацією, яка сформувалась і функціонувала на основі механізмів самоорганізації, постає Запорозька Січ.

Обґрунтовано, що функціонування Запорозької Січі або Війська Запорозького стало показником саморозвитку української спільноти і свідченням ефективності самоорганізаційних процесів у відповідальні моменти державотворення. Відзначено, що головними принципами існування Запорозької Січі були демократичність її устрою, рівність всіх, свобода індивіда, відчуття товариства й солідарності, громадянська дисципліна. Запорозька Січ – це, передусім, приклад військово-політичної організації, що функціонувала на основі дотримання внутрішньої стабільності, чіткого розподілу функцій, визначеності у взаєминах між членами козацької громади й пошукові механізмів, що перешкоджали б виникненню конфліктів.

На основі здійсненого аналізу зроблено висновок, що завдяки дієвості й раціональній організації Запорозької Січі стало можливим формування політичних та військових інститутів української держави, яка постала в результаті Національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

У підрозділі 2.3. “Козацький чинник у розвитку етнокультурних засад українського буття XVI–XVIII ст.” обґрунтовано, що організаційна еволюція українського козацтва не в останню чергу була детермінована культурно-історичними факторами, які свідчать про належність козаків до української (руської) спільноти. Це – стан суспільної свідомості, поширена в суспільстві система цінностей, духовні й релігійні пріоритети, психологічні стереотипи. Відзначається, що у свою чергу як соціальна й організована сила українське козацтво накладало суттєвий відбиток на зміст і спрямованість національного життя України. Найвищий сплеск розвитку всіх виявів українського життя прийшовся на середину XVII ст., коли козацтво перебрало на себе функцію державотворчості. Консолідуючою в середовищі козацтва була християнська ідея та захист православ’я. На середину XVII ст. система вироблених Військом Запорозьким цінностей почала визначати національні орієнтири українців, що можна розцінювати як крок у формуванні політичної нації в Україні.

Роль козацтва у становленні національних інституцій досліджено у розділі 3 “Українське козацтво у розбудові інституційних засад українського державотворення”.

У підрозділі 3.1. “Козацтво і формування державотворчої моделі розвитку українського етносу” розвивається думка, що українська держава, яка постала в козацьку добу, стала формою найвищого розвитку українського етносу, важливим кроком до здійснення процесів націєтворення. Відзначається, що вирішальним етапом у формуванні української державності була Національно-визвольна революція середини XVII ст., в ході якої формулювались цілі національного розвитку. Зроблено висновок, що українська державна ідея зароджувалась на ґрунті суспільно-політичної організації “козацького устрою” з його демократичністю, самоуправлінням, особливостями військової організації. В цей час окреслилися основні тенденції організації влади, що знайшло вираз у становленні двох основних форм правління – республіканської (притаманної Війську Запорозькому) і монархічної (гетьманської). Формувалась також нова модель суспільних відносин в українській державі, за якою козацтво ставало носієм державності, а становлення державної ідеї відбувалося у формі автономізму. Наголошується, що засадничі принципи реалізації української державної ідеї суттєво змінилися в час Руїни, коли посилювались деструктивні процеси в українському суспільстві, а політика українського козацтва інколи суперечила державницьким устремлінням українських гетьманів і мала негативні наслідки для державотворення.

У підрозділі 3.2. “Вплив козацтва на формування політичних інституцій в Україні XVII – початку XVIII ст.” розвивається думка, що важливим етапом організаційної еволюції українського козацтва було перетворення його в елемент політичної системи української держави. Показано, що демократично-правові засади українського державотворення, органи законодавчої та виконавчої влади з яскраво вираженими національними рисами були створенні в Запорозькій Січі. Гетьманська Україна (самоназва – Військо Запорозьке) як державне утворення функціонувала за моделлю козацької держави. На основі аналізу характеру політичних процесів в українському суспільстві зроблено висновок, що Військо Запорозьке перебирало на себе функції повноцінного державного механізму, соціально-політичної інституції, здійснюючи таким чином легітимацію гетьманської влади. Охарактеризовано діяльність основних інститутів Війська Запорозького – Генеральної, Загальної та Старшинської рад.

Підкреслюється, що розширення рамок козацької організації до функціонування полково-сотенних інституцій, козацьке самоврядування, організація судочинства стали факторами, що визначали адміністративно-територіальні та військово-політичні засади української держави в середині XVII ст. й були передумовами перетворення українського етносу в політичну націю. Однак цей процес залишився незавершеним через опозиційність і автономізм запорозької спільноти до державної влади (в час Гетьманщини), наслідком чого стала загальна дезорганізація українського життя в період Руїни.

У підрозділі 3.3. “Козацька еліта як структуроутворюючий елемент українського державотворення” досліджується процес формування старшинської еліти як чинника державотворення. Обґрунтовано, що повноцінне функціонування козацької еліти виражалось у творенні українських інституцій і співпало з часом існування української держави. Встановлено, що у другій половині XVII–XVIII ст. економічне та політичне становище еліти було частиною динамічної системи, якою керували два неоднакові за впливом центри влади – Гетьманщина і російська влада.

Розвивається думка, що українській еліті об’єктивно були притаманні великі можливості соціальної самоорганізації. Однак козацька еліта не стала національною, не була носієм культурної, політичної та національної єдності, а у період Руїни не запобігла протистоянню. Зрештою це вело до дестабілізації ситуації в Україні, до хаосу і дезорганізації соціуму, до повної втрати української державності. Констатується невідповідність діяльності козацької еліти висунутим самим життям історичним завданням українського державотворення.