П’ЄСА М.Л.КРОПИВНИЦЬКОГО “ДАЙ СЕРЦЕВІ ВОЛЮ, ЗАВЕДЕ У НЕВОЛЮ” В УКРАЇНСЬКОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ І ТЕАТРАЛЬНОМУ КОНТЕКСТІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність теми й проблематики, з’ясовується мета, теоретико-методологічні засади й наукова новизна, апробація та практичне значення результатів роботи.

У першому розділі „Історіографія питання” розглядаються найвагоміші праці про М.Кропивницького, починаючи від перших публікацій і завершуючи останніми виданнями. Особлива увага звертається на монографічні дослідження, в яких осмислюються етапи творчості драматурга, аналізуються основні п’єси, зокрема драма „Дай серцеві волю, заведе у неволю”.

Другий розділ „Художнє світобачення драматурга”. Митець з юних літ пройнявся прагненням українського народу до волі, до побудови справедливого суспільного ладу. Драматург шукав суспільний ідеал, вдаючись до його осмислення у своїй творчості. У пошуках суспільного ідеалу М.Кропивницький звертається до художньої, політичної та філософської літератури. Він знайомиться з працями філософів Р.Оуена, Г.Спенсера, Д.Мілля, захоплюється ідеями утопійного соціалізму, радить своїм друзям та знайомим засновувати „селянські общини” й вірить у них, як в „одну із передумов переходу до соціалізму”.

Суспільно-політичні проблеми Марко Кропивницький не відокремлював від національних, культурних, засуджуючи русифікаторську політику царизму. Як письменник з глибоко національними переконаннями, який усе своє життя вболівав за свій народ, захищаючи його рідне слово, він скрушно писав у листі до В.Уманова-Каплуновського: „…в Украйне моей… по-прежнему украинский язык вышучивают, не признают, силятся уничтожить… За что же это все, за что?.. Обидно, больно, тяжело!” Ці слова актуальні й у наші дні. Письменник звертався з „Прошениями” про дозвіл виставляти п’єси українською мовою та відкриття українських шкіл не тільки до міністрів, а й до самого імператора, на які завжди приходила негативна відповідь.

Якщо М.Кропивницький-драматург спирався на творчий досвід І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, Т.Шевченка, то як актор і режисер він був талановитим продовжувачем традицій насамперед великого реформатора сцени М.С.Щепкіна. Домагаючись художньої правди на сцені, М.Кропивницький утверджував театр національний, який би відповідав запитам і вимогам народу – формував патріотичну свідомість. Водночас він цікавиться розвитком літератури і культури багатьох європейських країн, особливо ж високо поціновує творчість В.Шекспіра й пишається тим, що в Україні його п’єси набули значної популярності.

Це зумовлювало своєрідну панорамність, широку узагальненість відтворюваних автором колоритних, побутово-достовірних життєвих картин. Відтак М.Кропивницький постає чільним представником класичного реалізму в українській літературі, фундатором цього напрямку в національній драматургії й театральному мистецтві. Водночас в його творчості присутні передчуття модернізму.

Третій розділ „Оволодіння драматичним родом” присвячений дослідженню першого твору Марка Кропивницького – п’єси „Микита Старостенко, або Несчуєся, як лихо спобіжить”, який ще й дотепер перебуває у рукописному вигляді і належно не поцінований літературознавцями. Зауважимо, що першу п’єсу Марко Кропивницький, тоді вільний слухач юридичного факультету Київського університету, написав у 1863 році, коли було видано горезвісний циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва про заборону української мови. Проте саме цього року опубліковано драми Т.Шевченка „Назар Стодоля” та О.Стороженка „Гаркуша”, побачила світ опера С.Гулака-Артемовського „Запорожець за Дунаєм”. Мистецька злагодженість, композиційна чіткість, колоритність національних типів у п’єсі „Микита Старостенко…” ще не сягає такого рівня, як у творах названих авторів. Однак спільне між ними простежується у плідному використанні фольклорних мотивів, етнографії, народної мови, пісень. Щодо пісенності, то п’єси „Назар Стодоля”, „Гаркуша” й навіть опера „Запорожець за Дунаєм” значно ощадливіші, ніж „Микита Старостенко…” Деяку подібність можна угледіти і в образній системі, зокрема в характерах персонажів.

            Автор відніс „Микиту Старостенка…” до жанру мелодрами, в якій, отже, соціальний конфлікт ледве присутній. Літературознавці здебільшого ототожнюють п’єсу „Микита Старостенко…” з „Дай серцеві волю…” Так, у праці „Проблема конфлікту в драматургії. Нариси з історії української реалістичної драми другої половини ХІХ ст.” З.Мороз вбачає конфлікт у п’єсі „Микита Старостенко…” „між трудящим селянством… та сільською буржуазією”, а в іншому дослідженні „На позиціях народності” зазначає: „Драма „Микита Старостенко” (1863), що більш відома під назвою „Дай серцю волю, заведе в неволю”, основою драматичного конфлікту має „класову нерівність”. Такий наголос щодо п’єси „Микита Старостенко…” здається дещо перебільшеним. В основі стосунків між персонажами цього твору, зокрема між Микитою Старостенком та Семеном Мельниченком, не класове, а морально-етичне протистояння, бо ж обидва вони не є представниками звичайної селянської маси. Семен окреслюється в п’єсі багатим парубком, а Микита – сином сільського старости. Доречно відзначити, що Микита тут не має прізвища, він – син старости, Старостенко. У наступних варіантах та редакціях він буде йменуватися Микитою Гальчуком.

            Семен і Микита – опорні постаті у п’єсі „Микита Старостенко…” Взаємини між ними розгортають дію і вивершують сюжет. Окреслюються ці образи за принципами реалістично-натуралістичної естетики із залученням мелодраматичних і сентиментальних художніх прийомів. Хоча Семен і Микита зростали й виховувалися в однотипних умовах українського села епохи кріпацтва, все ж характери у них сформувалися різні, протилежні, а тому їх мораль і поведінка докорінно відмінні. Семен добросердний, порядний, розважливий і допомагає всім, хто того потребує. Його кохання до Одарки відтак щире й глибоке. Але він його не виявляє так запопадливо й агресивно, як Микита. Проте Семен у п’єсі є особистістю аморфною, безвольною, власне, безхарактерною, яка покладається здебільшого на Бога. Його мова наснажена журливою лексикою, ніби вихопленою автором з народних джерел. Микита ж – інший. Він енергійний, діяльний, цілеспрямований. У Микити співіснує ніби „дві душі” – одна характеризується палким коханням до Одарки, інша – затятістю. Микита намагається силоміць, будь-якими засобами домогтися як не взаємного, то підневільного кохання. Він зважується на замах на Семена, за що й покараний рідним батьком. Дезертирувавши з війська і повернувшись до рідного села, він переконався, що одружені Семен та Одарка живуть щасливо. Не в змозі знести подвійної психологічної травми, угамувати кохання до Одарки і разом з тим ненависті до подружжя, він здійснює кривавий злочин, а потім сам накладає на себе руки.

            З-поміж усіх персонажів п’єси найбільш колоритним є бурлака Іван, виписаний з допомогою гумористично-комедійних засобів, характерних для української драми. Образ Івана, як і образ Микити, є динамічним, але на противагу Микиті – одухотвореним. Правди і справедливості Іван дошукується засобами невимушеного гумористичного слова, веселої, а почасти й дошкульної народної пісні. З жіночих персонажів драматург найбільше уваги приділяє Одарці, яка шанує національні традиції й суворо дотримується приписів християнської моралі. Проте її, як і Семена, переслідує жах і передчуття якоїсь трагедії, що мусить статися в родині. Образ Одарки (як і Семена) доволі статичний, що підсилюється її сентиментально-мелодраматичними монологами. Інші персонажі п’єси створюють необхідне побутово-етнографічне й емоційно-психологічне тло дії.

            Саме за наявний у п’єсі „Микита Старостенко…” побутовізм, етнографізм, сентименталізм і мелодраматизм письменникові пізніше докоряла критика. Все ж однозначне осудження етнографічно-побутової колоритності цієї п’єси, як і інших творів драматурга, видається не зовсім коректним, здебільшого мало обґрунтованим.

            Окрім творів відомих українських письменників у роки жорстокого переслідування української мови були видрукувані й виставлялися деякими театральними колективами п’єси авторів, імена яких сьогодні призабуто. Такими є трагікомедія Авксентія Тарновського „Оксусь і Олеся, або Розумна дядькова голова” (1862), драма М.Стеценка „Доля” (1863), трагічна оперета К.Шаповала „Не до любові” (1865), драми О.Цисса „Сватання невзначай” (1865), „Гріх задля лиха” (1865), „Ятрівка” (1864), комедія Данила Костянтиновича „Був кінь та з’їздився” (1864), художня тканина яких досліджується в дисертації у зіставленні з п’єсою „Микита Старостенко…” Відзначається, що окрім п’єси „Доля” твори названих авторів своїм мистецьким рівнем значно поступаються творові М.Кропивницького, особливо мовною палітрою та побудовою монологів і діалогів.

            Споріднена з життям і міцно зв’язана з традиціями попередньої української драми, п’єса „Микита Старостенко, або Несчуєся, як лихо спобіжить”, незважаючи на вельми відчутний натуралізм і мелодраматизм та аморфність деяких постатей, зокрема Семена й Одарки, на сентиментальну розлогість монологів та діалогів, владно торувала шлях до багатогранної і багатожанрової української реалістичної драми з гострими соціальними колізіями, глибоко національною образною системою й довершеною сценічністю.

            Четвертий розділ „Утвердження реалізму” складається з трьох підрозділів. У них досліджуються проблеми удосконалення художньої майстерності М.Кропивницького у зв’язку з подальшою роботою над п’єсою, яка дістала назву „Дай серцеві волю, заведе у неволю”. Розвитку драматичного хисту автора сприяла його праця актором в театрах Одеси і Харкова. Як відомого актора М.Кропивницького у 1874 році антрепренер Зізерін запрошує на гастролі до Петербурга, де він успішно виступає з невеличкою трупою, а 1875 року йому пропонує працю в Галичині керівниця українського театру „Руська бесіда” Т.Ф.Романович. Тут він прагне реорганізувати театральну справу й спрямувати її на шлях реалізму й посилення національного колориту, домагається мовної чіткості й виразності.

            Якщо актор М.Кропивницький став знаним і відомим не лише в Російській імперії, а й за її межами, то як драматург він перебуває ще в становищі мистецького пошуку. Опрацьовує відомі сюжети („Помирились” – 1869, „За сиротою і Бог з калитою, або Несподіване сватання” – 1871), перекладає українською мовою твори російських письменників, зокрема „Ревізор” М.Гоголя, „Лев Гурич Синичкин” Ленського. Інсценізує поему Т.Шевченка „Сліпий” („Невольник”). Письменник створює оригінальну комедію „Пошились у дурні” (1875). Водночас не полишає праці над докорінною переробкою першої своєї п’єси.

            Ймовірно, що над п’єсою „Дай серцеві волю, заведе у неволю” М.Кропивницький працював в Одесі й завершив у Харкові. Соціально загострюючи сюжет, драматург разом з тим основну увагу в переробці звертає на морально-етичні стосунки між персонажами. Образну систему виразніше виписує за художнім принципом контрасту – сердечності та безсердечності. Персонажі переробки, на відміну від першотексту, наділені чіткішими соціальними рисами, яскравішими національними характерами. Якщо у „Микиті Старостенко…” Семен Мельниченко був багатим парубком та ще й дворянином і належав до того ж прошарку заможної частини сільських парубків-багатіїв, що й Микита Старостенко, то в „Дай серцеві волю…” Семен спершу бідняк, який перебував у далекій Бессарабії на заробітках, звідки приніс певну суму грошей, розумно вклавши їх у своє господарство, і завдяки чесній праці на землі, співчуттю та допомозі бідним заслужив повагу односельчан, які й обрали його соцьким.

            У переробці Микита має не узагальнене адміністративне прізвище Старостенко, а конкретне – Гальчук. У новому варіанті п’єси багатій Микита Гальчук стає на перешкоді одруженню бідняка-заробітчанина Семена Мельниченка з дівчиною-сиротою Одаркою Степаненковою, якою не бажає поступитися не тільки тому, що кохає її до нестями, а й з огляду на свою майнову перевагу.

            Якщо у першотексті Микита-москаль сам прийшов до рідного села, щоб помститися своєму суперникові Семенові за понівечене кохання, то у переробці він селянин-втікач, який розмовляє українською мовою. Злісний Микита-москаль прагне крові. Він зарізує Семена, заколює Одарку й сам накладає на себе руки. Микита ж – селянин-втікач, хоч і не подолав злостивості у своєму серці, по-справжньому кохає і дотепер Одарку. У нього ще прокидається почуття помсти. Вночі, коли всі спали, він намагався вбити Семена сокирою, але не зміг. Той уві сні промовив: „Бог з тобою, Микито!” Сокира випала з рук…” [№ 22041. – Дія 5. – Сцена 2. – Ява 4]. Тож фінал переробки інший. Микита перебуває на цвинтарі біля могил батьків. Від тяжких спогадів і переживань він там і помирає з іменем Одарки на устах.

            Образи Семена Мельниченка, Одарки Степаненкової, Івана Непокритого, вдови Морозихи, молоді – дівчат і парубків – Кропивницький виписує у переробці за принципами реалістичної естетики з певними рисами мелодраматизму і сентименталізму, а інколи й натуралізму.

Драматург переосмислює характер і поведінку Одарки. Вона тепер жива людина з індивідуальним обличчям, поважає традиції, зневажає захланних, надто таких, як Микита, що залицяється до неї. Значно ускладнює автор у переробці поведінку і мораль Івана, наголошуючи на його глибоко національній духовності. Суттєво розширюється сценічна біографія персонажа. На відміну від першотексту Іван тепер бере участь у всіх діях п’єси. Він спілкується зі всіма персонажами твору і своїм дотепним словом не лише висміює поведінку та мораль Микити Гальчука, а й засуджує суспільний устрій, що породжує жмикрутів і лихварів. Соціально-психологічна вагомість і поетичність постаті Івана Непокритого яскраво викристалізовується в четвертій та п’ятій, діях п’єси, зокрема у сценах рекрутського набору та розповіді про перебування на війні з Туреччиною (цього немає в „Микиті Старостенку…”).

            Нових відтінків у переробці набула мова всіх персонажів твору, яка стала більш соціально означеною і водночас набула особливої поетичності. В окремих монологах персонажів, зокрема Івана Непокритого, використовуються навіть художні прийоми народної казки, для якої характерна алегорія.

            Послідовне застосування в п’єсі реалістичних художніх засобів, підпорядкування мелодраматизму, сентименталізму життєвій правді вимагало від автора докорінної переробки сюжету, зміни всієї композиції п’єси. Першотекст, як відомо, мав лише три дії, що відбувалися в селі й не сягали за його межі. Стосунки між персонажами розгорталися на тлі однотипних обставин сільського побуту. П’єса дещо переобтяжена побутовізмом, натуралістично-мелодраматичними ефектами. У переробці автор не лише загострив головну колізію сюжету, а й наснажив його новими сценами, які колоритніше й глибше відтворюють мораль персонажів різних суспільних прошарків, що вимагало розширення дії, ускладнення композиції твору.

            Проведене зіставлення рукописів „Микита Старостенко, або Несчуєся, як лихо спобіжить” і „Дай серцеві волю, заведе у неволю” дає підставу стверджувати, що це два різні твори, що переробка є цілком новою, оригінальною п’єсою, ідейно виразнішою, довершенішою, вона відзначається особливою життєвою достовірністю, неповторним національним колоритом, який виявляється зокрема в етнографічній привабливості п’єси, в добірній мові персонажів.

            Актуальна тема п’єси, гострий конфлікт, майстерне розв’язання його автором визнавалися і схвалювалися рецензентами багатьох журналів і газет, навіть тих, які не дуже прихильно ставилися до української культури. Так, у статті „Малорусская драматическая литература”, опублікованій у петербурзькому журналі „Заграничный вестник” (1883. – Т. 6), Євг. Б-в [Євген Борисов] пише, що „Збірник творів М.Л.Кропивницького” є свідченням появи в українській літературі „новой драмы”, яка „вполне соответствует требованиям действительной жизни”.

            З осяжною рецензією на перший збірник драматичних творів М.Кропивницького виступив І.Франко у журналі „Зоря” (1883. – № 13). Тут приділено багато уваги п’єсі „Дай серцеві волю, заведе у неволю”. Особливо ж приваблювала І.Франка чарівна мова п’єси. Певні зауваження мав І.Франко стосовно не досить чіткої композиції п’єси, але відзначав, що тема її актуальна і взята автором з життя народу.

            До опублікованого тексту п’єси „Дай серцеві волю, заведе у неволю” М.Кропивницький вносить чимало виправлень, скорочень, доповнень та редакторських правок, які не порушують структури твору, не послаблюють соціального звучання, національного колориту. У дисертації всі ці зміни детально розглядаються. Із зіставлень рукопису (1873) і опублікованого тексту (1882) п’єси „Дай серцеві волю, заведе у неволю” доходимо висновку, що новий варіант відзначається посиленням реалістичних тенденцій, які зокрема виявляються в глибшій життєвій достовірності образної мови, її чіткішому соціально-психологічному обґрунтуванню. Автор досяг більшої текстової і водночас сценічної виразності у передачі етнографічно-побутових реалій українського села, у створенні колоритних національних типів. Сюжет п’єси став більш напруженим, динамічним. Опублікований текст має виразні риси реалістичної драми з гострим соціально-психологічним конфліктом. П’єса торувала нові шляхи в розвитку драматичних жанрів в українській літературі і вплинула на становлення й розвиток українського професійного театру.

            Проте М.Кропивницький не вважав п’єсу „Дай серцеві волю, заведе у неволю” (1882) цілком довершеною і далі працював над нею. Останній, четвертий варіант п’єси, який сам автор вважав найдосконалішим, вийшов уже після його смерті у 1911 році.

            Насамкінець досліджуємо остаточний або канонічний текст п’єси „Дай серцеві волю, заведе у неволю”, до якого драматург вносить зміни, що випливали з зауважень, зокрема І.Франка, спрямованих, насамперед, на удосконалення композиції п’єси, глибше проникнення в сутність суспільних явищ, у внутрішній світ та психологію персонажів, увиразнення національного колориту і, зрештою, надання творові більшої сценічності. Йдучи шляхом реалістичного відтворення типових життєвих ситуацій, М.Кропивницький доводить в останньому тексті конфлікт між Микитою Гальчуком, Семеном Мельниченком, Одаркою й односельчанами до граничної гостроти, до найвищого драматичного напруження. Отож Микита Гальчук навіть у перших діях остаточного тексту постає особистістю іншою, морально бридкішою, якою керує і яку формує до певної міри майно і владне становище батька. Разом з тим в останній дії чіткіше розкривається внутрішня еволюція персонажа, виразніше вмотивовується його шлях до каяття.

            В іншому, більш емоційно, психологічно і соціально напруженому ракурсі виписані й образи Семена, Одарки, Івана Непокритого та селянської маси. Віками очікуючи „сподіваної волі”, вони в час, коли про волю й права людини стали говорити на повний голос, починають чинити владним структурам належний опір. Тому бундючну поведінку Микити Гальчука, його потворну мораль та злісні наміри відверто осміюють односельчани. Тут драматург щедро вдається до приказок, прислів’їв, загадок, в яких ніби концентрується здорова народна мораль.

            У розвитку драматичного конфлікту означається рішучий поворот, після чого змінюється сам характер протидії і нестримно наближається розв’язка, у якій зосереджуються емоційний пафос драми. З арештом Микити Гальчука конфлікт у п’єсі набуває нових форм розвитку. Замість Семена, визначеного в рекрути, йде Іван Непокритий. Семен одружується з Одаркою, стає поважним сільським соцьким. Іван зрештою повертається покаліченим з війни, а Микиту, що втік з в’язниці й тинявся світом, приводять як „бєглого крєстьяніна” на поселення у рідне село. Письменник тепер майстерно користується часом не тільки як просторовою, а й як соціально-філософською і психологічною категорією. Час, що вимірюється чотирма роками, змінив соціальне й матеріальне становище персонажів, змінив їх погляди на взаємини між людьми. Повагою до людини, особливо знедоленої, перейнята діяльність Семена Мельниченка на посаді сільського соцького. Добротою наповнене серце його дружини Одарки та покаліченого Івана Непокритого, якого не обізлила війна. Лише не змінився, залишився злісним і мстивим Микита Гальчук, який позбувся батьків, став жебраком та ще й до того ж хворим. На пропозицію Семена („Забудь, брате, те, що колись було…) Микита знервовано відповів: „Забути? Ні, скоріш перестане серце битись у грудях…, ніж я забуду, що я був і що я тепер!” Проте людяне ставлення до нього Семена, на якого Микита знову підніс сокиру, коли той спав, особливо слова сонного („Бог з тобою, Микито!.. Братом рідним ти мені будеш…”) разюче вплинули на нього: „Свята, свята душа!.. Прости!” Це те нове, що вносить М.Кропивницький до образу Микити Гальчука. З моменту, коли Микита повірив у Бога, він став перероджуватися. З іменем Одарки на устах помирає. Такий фінал остаточного тексту п’єси покликаний вразити глядача.

            У жанровому відношенні „Микиту Старостенка…” трактуємо як мелодраму, а рукописи п’єси „Дай серцеві волю…” 1873 і 1884 років, як і остаточний текст, відносимо до соціально-психологічної драми, в якій, щоправда, почасти ще наявні елементи сентименталізму і мелодраматизму, але вони не є визначальними в розгортанні гострого соціально-психологічного конфлікту.

            П’ятий розділ – „Літературне і сценічне життя п’єси”. Опублікування у 1882 році п’єси „Дай серцеві волю, заведе у неволю”, а потім її сценічне втілення схвально було сприйняте літературною і театральною громадськістю. Преса відгукується на появу друком першого драматичного твору уславленого артиста і режисера, вбачаючи в п’єсі нові жанрові особливості народної, вважай реалістичної драми. Автор розвідки С.Р. (Я.Веселовський) „Украина в произведениях ея новейших писателей”, що вийшла друком у часопису „Неделя”, за 18 лютого 1884 року, відносить М.Кропивницького до „крупных драматических талантов”, дякуючи якому „Украина… увидела себя в зеркале; которое не льстит и не искажает отражаемого им предмета”, відзначає, що драматург „создает целые типы, неизгладимо врезающиеся в памяти зрителя”, а „село предстает… во всем величии своей стихийной жизни, во всей роскоши его романтической красоты, с его песнями и обрядами, но и со всем жгучим горем и царящей… нужды”.            Виробленими під час довголітньої праці над п’єсою „Дай серцеві волю, заведе у неволю” драматургічними засобами М.Кропивницький плідно користувався усе своє творче життя, їх переймали й інші українські драматурги другої половини ХІХ століття й наступних періодів. В дисертації простежується асоціативність між п’єсою „Дай серцеві волю, заведе у неволю” й іншими творами М.Кропивницького, п’єсами І.Карпенка-Карого („Бурлака”, „Безталанна”, „Наймичка”, „Бондарівна”), Панаса Мирного („Лимерівна”). Окремі мотиви й художні прийоми п’єси „Дай серцеві волю, заведе у неволю” помітні у творчості І.Франка. Оглядаючи розвиток жанру драми в українській літературі 80-90-х років ХІХ століття, Л.Мороз аргументовано зазначає: „Як драматург І.Франко, за його власним визнанням, сформувався під впливом українських письменників Наддніпрянщини”. Своєрідно використав творчий досвід автора „Дай серцеві волю…” В.Винниченко, зокрема в п’єсі „Молода кров”.

            Як глибоко національний твір, п’єса „Дай серцеві волю, заведе у неволю” відіграла неабияку роль у становленні й розвитку українського професійного театру. У репертуарі українських театральних труп п’єса постійно була з 1882 року. Вже перші вистави п’єси захоплено сприйняли глядачі й рецензенти. Навіть не досить прихильна до українського слова газета „Киевлянин” відзначила успіх п’єси та неабиякий хист автора як драматурга та артиста.

            У дисертації подається огляд рецензій на вистави п’єси „Дай серцеві волю, заведе у неволю” в Одесі, Харкові, Єлисаветграді, Кишиневі, Мінську, Тифлісі й багатьох інших містах. Одначе особливого розголосу набули виступи українських театральних колективів у Петербурзі та Москві. В гастрольному репертуарі завжди була і п’єса „Дай серцеві волю, заведе у неволю”. У театральний сезон 1886-1887 років трупа Марка Кропивницького гастролювала у Петербурзі. Газета „Петербургский листок”, від 23 грудня 1886 року, писала: „Публіка, що відвідує зал…, постійно міняється. Очевидно, весь Петербург має намір подивитися репертуар малоросійської трупи”. З поля зору дописувачів не випала і п’єса „Дай серцеві волю, заведе у неволю”. Впливова газета „Новое время” приділила увагу виставі п’єси, вважаючи її „простонародной драмой”, писала, що незважаючи на високі ціни на квитки, театр „был полон”. З виконавців ролей відзначається М.Кропивницький, який „был… очень хорош в комической роли сироты Ивана Непокритого”. Вистави трупи М.Кропивницького здобули у Петербурзі таку славу, що сам Олександр ІІІ зажадав побувати на українських спектаклях.

            І в Криму, зокрема у Севастополі, до якого у 1886 році вперше прибула на гастролі трупа М.Старицького, п’єса „Дай серцеві волю, заведе у неволю” захоплено сприймалася глядачами й рецензентами. Це був період занепаду театрального мистецтва на півострові, про що писала тодішня місцева преса. Газета „Севастопольський листок”, від 2 листопада 1886 року, повідомляла: „Наступила постыдная реакция в театральном искусстве… Сцена не дает больше пищи ни уму, ни сердцу, а действует на чувственность массы; благородные порывы и здоровые инстинкты уступают место разнузданной похотливости…” Такому низькопробному мистецтву протидіяла українська театральна трупа М.Старицького виставами п’єс українських авторів, зокрема п’єсою „Дай серцеві волю, заведе у неволю”, яка, за висловом рецензента, „легко смотрится и производит впечатление… нового”, а „картины малорусского быта” в спектаклі є вражаючими. Про прихильне сприйняття кримськими глядачами українських вистав свідчать рецензії на виступи трупи М.Кропивницького у 1899 році у Сімферополі. На шпальтах газет друкувалися огляди репертуару трупи, кваліфіковано аналізувалися його п’єси.             Кожна українська театральна трупа до свого репертуару завжди включала п’єсу „Дай серцеві волю, заведе у неволю”. Неабияку роль відігравала п’єса у зростанні майстерності багатьох українських артистів. Сценічне життя п’єси „Дай серцеві волю, заведе у неволю” засвідчує, що як літературний твір і вистава вона розвивалася й удосконалювалася разом з розвитком української драматургії та професійного театру другої половини ХІХ століття.

ВИСНОВКИ

            Як визначний драматург, актор, режисер, громадський діяч Марко Лукич Кропивницький зростав, формувався і мужнів у процесі майже півстолітньої праці над удосконаленням сюжету, образної системи, композиції й мови п’єси „Дай серцеві волю, заведе у неволю”, що сприяло утвердженню в українській літературі й сценічному мистецтві реалістичних принципів.

            Уже мелодраматичний першотекст п’єси „Микита Старостенко, або Несчуєся, як лихо спобіжить” відзначається гострим морально-етичним конфліктом, який розгортається послідовно і досить чітко. Привабливою рисою твору є своєрідний етнографічний колорит, що надає йому яскравої видовищності. Проте автор почасти втрачає почуття міри в зверненні до натуралістичних деталей, сентиментально-мелодраматичних сцен, що уповільнює розвиток дії та надає композиції твору деякої громіздкості. Певні вади п’єси не можуть, одначе, перекреслити її загалом досить чіткої художньої системи. Навіть деяка статичність образів дещо нівелюється їх близькістю до життєвих типів, колоритною мовною палітрою. П’єса „Микита Старостенко…” – це те добірне зерно, з якого проросла не лише драма „Дай серцеві волю, заведе у неволю”, а й уся творчість драматурга, яка мала суттєвий вплив на подальший розвиток української драматургії і театру.

            Ґрунтовно переопрацьований у 1873 році першотекст п’єси, що дістав назву „Дай серцеві волю, заведе у неволю”, є твором мистецьки вивершенішим, соціально глибшим, тут виявляється чуйність драматурга до реалій українського пореформеного села. Це новаторський твір, у якому мелодраматичні аспекти підпорядковано реалістичній поетиці, жанровим параметрам соціально-побутової драми.

            Порівняно з п’єсами інших авторів цих років, зокрема В.Александрова „За Неман іду”, „Не ходи, Грицю, на вечорниці”, Ф.Заревича „Боднарівна”, сюжетною основою яких є народні українські пісні, п’єса М.Кропивницького є твором етапним, перехідним від традиційної любовної драми до цілком нової, глибоко реалістичної з гострим соціальним конфліктом та яскравим національним побутовим і мовним колоритом.

            Період становлення реалістичної національної драми й театру завершується 1882 роком, коли була опублікована чергова переробка п’єси „Дай серцеві волю, заведе у неволю” і коли була заснована М.Кропивницьким у Єлисаветграді перша професійна українська театральна трупа. Відтепер творчість і театральна діяльність провідних драматургів і артистів відбувалися під значним впливом п’єси „Дай серцеві волю, заведе у неволю” та її сценічного втілення. З часу опублікування п’єса „Дай серцеві волю, заведе у неволю” постійно входила до репертуару українських театральних колективів, які гастролювали не лише у великих містах, а й віддалених закутках Російської імперії і своїми спектаклями пропагували мистецтво українського народу. Вистави п’єси „Дай серцеві волю, заведе у неволю” визначали глибоко національні, реалістичні шляхи розвитку професійного українського театру, сприяли піднесенню майстерності артистів, утверджували нову режисерську практику, основою якої було створення цілісної, гармонійної вистави.

            Опублікований текст п’єси „Дай серцеві волю, заведе у неволю” автор не вважав цілком довершеним і продовжував працювати над його удосконаленням. У 1884 році він надсилає відбиток (рукопис) п’єси до цензури на предмет дозволу до вистави і друку й готує п’єсу до нового видання, яке побачило світ у 1911 році, уже після смерті драматурга. М.Кропивницький в остаточному тексті доводить провідний конфлікт до граничної гостроти, до найвищого драматичного напруження. Разом з тим тут чіткіше подаються психологічні мотиви поведінки персонажів. Остаточний текст п’єси „Дай серцеві волю, заведе у неволю” слід віднести до жанру соціально-психологічної драми, в якій наявні різні художньо-стильові засоби і прийоми, не лише реалістичні, а й імпресіоністичні і, навіть експресіоністичні, що будуть розвиватися в драматургії початку ХХ століття.

            Українська драматургія і театр другої половини ХІХ століття розвивалися одночасно з невпинною роботою автора над вдосконаленням своєї першої п’єси, яка стимулювала його драматургічну й сценічну діяльність. У п’єсі „Дай серцеві волю, заведе у неволю” сфокусовано творчі принципи М.Кропивницького – драматурга, які стали основою розвитку української драматургії і театру не лише другої половини ХІХ століття, а й наступних періодів.