ПОМІСНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ЯК ЧИННИК СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовано актуальність досліджуваних проблем, визначено мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, сформульовано його наукову новизну та положення, які виносяться на захист, висвітлено теоретичне і практичне значення роботи, наведені дані про характер апробації дисертаційного дослідження, його структуру.

У першому розділі - „Духовно-релігійна самобутність народу - основа національної ідентифікації” - досліджуються духовно-ідеологічні засади українського державотворення, процеси національної ідентифікації та становлення помісних церков, світоглядна парадигма українського православ’я.

Фундаментальний вплив релігії на закон, етику і суспільство першочергово диктується амбівалентністю відносин між церквою та державою, які можна розглядати і як інституціональний феномен, і як трансцендентний зв’язок, що існує між духовним та соціальним життям.

Специфіка України полягає в тому, що тривалий час бездержавності та роздільності українських територій спричинив так званий синдром «бездержавної нації», ознаками якого є настільки сповільнене самовизначення у доленосних економічних, політичних, духовних трансформаціях, що у період будь-якої політичної чи економічної кризи виникає загроза національній безпеці аж до втрати державності.

Закріплене Конституцією України положення про відділення церкви від держави передбачає, насамперед, що інституції церкви не повинні безпосередньо втручатися у політичні справи, а політики не мають нав’язувати церкві свої погляди. Проте існує загальна аксіома: церква не може бути і, по своїй природі, не є відокремленою від суспільства.

У становленні сучасної України як суверенної держави, коли в умовах розпорошеного духовно суспільства церква змушена прийняти на себе властиву їй роль ідеологічного «поводиря», ключового чинника становлення Української нації, постає першочерговою необхідністю утворення національної помісної православної церкви. Сьогодні, попри значні економічні, соціальні, екологічні, демографічні та інші проблеми України, найголовнішим завданням є завдання консолідації нації, завдання інтегративного характеру. Єдність нації, її політична воля відкриють шляхи оптимального розв’язання багатьох проблем. А оскільки основою інтегративних процесів у суспільстві є духовна єдність народу, то релігійне, на перший погляд, завдання — утворення єдиної Української помісної православної церкви — набирає надзвичайно великої політичної ваги і значення всенародного консолідуючого символу. Демократичні перетворення в соціумі, їх поглиблення пропорційно залежні від розвитку духовного стрижня нації. Єдина помісна православна церква буде здатною зберігати та концентрувати духовні сили Українського народу, бути його опорою на шляху розбудови правової демократичної держави.

Становлення помісних православних церков шляхом самопроголошення суверенітету є реальністю православного світу. Європейський досвід свідчить, що у здобутті суверенного статусу церкви існує своя логіка, згідно якої проголошення самостійної помісної церкви вимагає виконання кількох, закладених історичною практикою, принципів. Важливими є: по-перше, умова автономності, яку та чи інша православна церква вже мала, проте в силу певних історико-політичних обставин її втратила; по-друге, етнічний принцип, який вимагає етнічної ідентичності народу, його специфічної національної самобутності, національної мови в функціонуванні релігійних інституцій та духовних текстів; по-третє, істотне значення має регіональний фактор, який означає територіальну віддаленість частини автокефальної церкви, що утруднює управління нею з церковного центру; і, по-четверте, позиція державної влади щодо проголошення помісної церкви, яка існує в межах даної держави, а також ставлення владних структур до керівництва церковними справами на її території церковним центром, який знаходиться в іншій державі.  

Національні риси релігії формуються завдяки конкретним історичним та географічним умовам життя народу, серед якого ця релігія поширюється, специфіці національного менталітету, духовності, соціально-побутовим особливостям життя нації. Історія свідчить, що практично всі релігії, незважаючи на національний, чи міжнаціональний зміст багатьох з них, підпорядковані етнічному чиннику і завжди формувалися в національних умовах. Взаємодія релігії з етнічними структурами давала динаміко-генетичний імпульс до формування національної психіки, а разом з тим, при взаємодії з специфікою етнобуття народу, призводила до формування так званого етноконфесійного синкретизму.

Здатність релігійного фактора бути в Україні масовим, а значить, політично чинним, значно посилювалась надзвичайними, навіть унікальними для православ’я, впливами громади, світського елементу на церковне життя, на позицію та саму діяльність церковних установ. Ці впливи здійснювалися насамперед через участь громади у виборах духовенства та в управлінні майном. Джерелом цього було, очевидно, звичаєве руське право – „городські віча”, громади руського права. Вони подекуди зберігалися в Україні аж до ХVІ ст., потім цю традицію відновили церковні братства.

Універсальна релігійна духовність українців є свого роду феноменом, який і досі утримує народ не тільки релігійно, а й морально, буттєво, естетично. Через те що Україна впродовж віків не мала власної держави, саме церква виконувала тривалий час функцію етноконсолідатора.

Широкий спектр впливу Українського православ’я на громаду зумовлений кількома чинниками. Один із них полягає в максимально дієвому засвоєнні на українському ґрунті доктрин християнського вчення, котре інтегрувалося в духовну парадигму нації та морально-етичні засади буття народу. Другий чинник — специфіка національної ментальності, етнічно-генетична регулятивна програма ціннісних орієнтацій, згідно з якою національні образи світу, стереотипи поведінки, психічні реакції та оцінки певних подій відбивають те, що називають духом народу. Звідси — неприйняття деспотизму, абсолютної монархії, цезарепапізму, неприйняття глибинне, яке має в своїй основі індивідуалізм, поєднаний з ідеєю рівності, повагу до окремого індивіда і його свободи. Українці переплавили свою духовну природу, свої давні релігійні поняття з новими християнськими ідеями і сформували свій унікальний варіант православ’я, який є цілковито відмінним від нав’язуваного їм протягом століть московського варіанту православного християнства. Українське православ’я, яке акумулювало дух нації, за свою історію самостійного розвитку отримало певний комплекс характерних ознак-принципів будови, розвитку і життєдіяльності. До них належать демократизм, поєднаний з виборною основою заміщення всіх посад і, тісно пов’язана з цим, моральність церкви, висока (порівняно з іншими церквами) віротерпимість, європейськість і відкритість до інших релігійних систем тощо.

У другому розділі - „Православ’я в Україні: історіософський вимір” - розкриваються основні аспекти утвердження християнства на території України-Руси, своєрідність автономії Київської митрополії, відновлення Православної церкви в Україні XVII століття та втрата нею незалежності у XVIIІ столітті, українське державне й церковне відродження на початку ХХ століття, особливості функціонування Українського православ’я в добу комуністичного тоталітаризму.

В Україні з києворуських часів і до ХХ століття спостерігалося функціонування кількох моделей взаємовідносин держави і церкви, за яких ідея державності та ідея автономної православної церкви були реалізовані, або близькими до остаточної реалізації. При цьому формування історично обумовлених моделей державно-церковних відносин в Україні відбувалося при співдії кількох чинників: 1) історичної та національної традиції; 2) характеру співвідношення політичних сил, що визначали в даний період державну ідеологію та конкретні історичні реалії; 3) взаємного становища суб’єктів цих відносин — держави і церкви; 4) зовнішньополітичного чинника.

У цілому можна виділити декілька семантично структурованих моделей державно-церковних відносин, які існували до 1991р.: 1) Києворуська модель, яка продемонструвала ідеальний, на думку дисертанта, варіант симфонійних відносин держави і церкви; 2) могилянська та козацька моделі, котрі відтворювали національну специфіку державно-церковних відносин у ХVІІ ст. в період захисту державності; 3) васальна модель повної підпорядкованості церкви іноземним державним структурам; 4) реформаторські моделі церковної політики періоду спроб утвердження Української незалежної держави (УНР, Гетьманат, Директорія); 5) радянська модель державно-церковних відносин, що фактично ґрунтувалася на політиці державного атеїзму. Виокремлення названих моделей, їх характерних особливостей є значною мірою умовним, проте це дозволяє визначити характерні ознаки становлення Української помісної православної церкви на різних етапах українського державотворення.

Перша модель характеризується такими рисами: державне, великокняже сприяння поширенню християнства, становленню церковної системи і структури за взірцем феодально-адміністративної схеми; реалізація принципу: зміцнення церкви — зміцнення державності; наділення церкви широкою правовою юрисдикцією, передача церкві частини державних функцій; паралелізм державної і християнської експансії; дублююча, компенсаторна роль церковних структур в період кризи державно-політичної системи; поєднання державного сприяння в прагненні відділити вітчизняну церкву від церкви-митрополії з прагненнями державно-князівської влади підпорядкувати церковні інституції, перетворити їх духовно-культурний потенціал в контрольований чинник; посилення цих прагнень з ослабленням і формалізацією церковних зв’язків з Константинополем; тенденція до правового закріплення церковної системи як князівсько-державної.

Наступні за часом і значимістю для вітчизняного досвіду державотворення та врегулювання відносин між владними структурами і церквою є моделі, що припали на XVII ст.

Визначальними особливостями могилянської моделі державно-церковних відносин були: існування церкви за умов нетерпимої до православ’я католицької Речі Посполитої; кризовий стан православної церкви; державно підсилений наступ на православну церкву католицизму та уніатської церкви; слабкість, деморалізований стан представників національної еліти, неспроможної очолити національний та церковний рух.

Модель державно-церковних відносин при Петрові Могилі можна було б назвати моделлю відродження ослабленої церкви в іновірній державі з дискримінаційними щодо православної церкви законами. По-своєму сприятливими умовами для реалізації ідеї відродження були дистанційованість Київського православ’я від Варшави, близькість Запорізької Січі, суперечливість становища самих польських королів. Проте головною запорукою зміцнення авторитету православної церкви цього періоду, її позицій в державі та суспільстві, була дієвість могилянської програми у вкрай несприятливих правових умовах. Програма національно-церковних пріоритетів здійснювалася за умов домінування у Польщі антиправославних законів, прокатолицької більшості в сеймі, неподільної влади польсько-католицької адміністрації на місцях, повсюдного на Правобережній Україні лобіювання інтересів протиправославно налаштованої уніатської церкви. Позитивній реалізації могилянської моделі збереження церкви, безумовно, сприяла і тактика компромісів, розумних поступок, вміле користування наявними міждержавними суперечностями та авторитет Вселенського православ’я тощо.

Характерними ознаками козацької моделі державно-церковних стосунків були: гармонійна співпраця військового керівництва Січі і православної церкви при всій внутрішньосічовій незалежності і самостійності цих інституцій (формується усталена традиція симфонійних стосунків); регулювання відносин козацької держави і церкви в межах Січі звичаєвим правом, наказами військового керівництва і християнськими нормами співжиття; військовий захист, матеріальна підтримка Запорізькою Січчю церкви; всесічовий статус церкви як монопольної духовної і культурної інституції; кошова підтримка ідеї незалежної від московського патріарха січової православної церкви з власними ієрархами, структурою, мережею культових будівель, монастирів і святих місць, з українською мовою проповідування, ототожненням віри і національності, недопущенням іновір’я в Січі тощо; юридична охорона прав церковних інституцій та духовенства, контроль гетьманської влади.

Якщо згадані моделі тією чи іншою мірою були національно вираженими, то синодальний період існування православної церкви України у складі Московської патріархії, який передбачав повне включення церкви у державні структури, такої етнонаціональної риси майже не має. Все, що ідентифікувало церкву як національний духовний інститут, наприклад толерантність відносин церкви і державних структур, відсутність жорсткої цезаропапістської підпорядкованості першої другій тощо, — все це було майже повністю знищено могутнім пресом імперської уніфікації та централізації. Для цієї моделі, що існувала до початку XX ст., було характерно: одержавлення церкви на всіх рівнях, перетворення її в складову частину державного виконавчого механізму із статусом духовного міністерства, а також виконання церквою ряду державних, поліційних та інших невластивих церкві функцій; фактична втрата церквою незалежного від державних структур становища і вимушено апологетична щодо самодержавних акцій роль церкви; наявність церковно-охоронного, дискримінаційного щодо неправославних віросповідань законодавства; проголошення самодержавно-великоросійського варіанту православної церкви панівною, державна політика ототожнення православ’я і російської нації; правова меншовартість інших націй та релігій.

Реформаторські дії українських урядів 1917 — 1920-х рр. пропонували практично ідеальну схему стосунків церкви й держави: при взаємному представницькому визнанні — повна самостійна діяльність. Головними заслугами УНР, Гетьманату та Директорії були: відокремлення всіх українських церковних інституцій від російської православної церкви; орієнтація на національну автономію, проголошення автокефалії; надання національного характеру православ’ю, вирішення мовного питання; опікування на ідейно-законодавчому рівні важливими сферами життєдіяльності церкви, а в Гетьманській державі — і на матеріальному рівні; офіційне визнання провідного значення православної церкви; співмірність державної політики з релігійними свободами та внутрішніми законами церковного життя; відповідність таких стосунків оптимальному досвіду інших країн та рівню цивілізації ХХ ст.

Радянська модель державно-церковних відносин проіснувала понад 70 років і була значною мірою заперечною реакцією на зрощеність самодержав’я і церковних структур. Згідно з більшовицькою доктриною, церква за свою інкорпорованість у самодержавну систему Російської імперії, закріплену законодавчо, по-суті змушена була розділити з царизмом відповідальність перед революційними народами імперії. Проте застосування революційних методів встановлення соціальної справедливості, прагнення обмежити духовного опонента в особі церкви досить швидко переросло в курс на його ліквідацію як ворога. При всій змінюваності радянської моделі державно-церковних відносин, можна виокремити такі її особливості: законодавчо закріплене монопольне становище у державі правлячої партії, програмною метою якої було обмеження впливу, витіснення, а фактично – ліквідація релігії та церкви; наявність законодавства про свободу совісті та релігійні організації, яке формально декларувало окремі, поширені у світі принципи регулювання відносин між державою і церквою, але одночасно дозволяло на практиці реалізовувати політику держави і правлячої партії в широкому діапазоні: від адміністративних обмежень і гонінь до державного сприяння окремим церковним проектам і програмам; відокремлення церкви від держави і школи від церкви; декларування права сповідувати чи не сповідувати релігію, рівності віруючих і невіруючих, а також всіх церков, релігійних організацій перед законом; націоналізація церковної та монастирської власності (культових будівель, інших споруд, церковного майна, частина якого згодом була передана в користування його колишнім власникам; наявність системи партійно-державного контролю за діяльністю духовних структур, втручання світської влади у внутрішньоцерковні справи, ігнорування де-юре і де-факто міжнародних норм ставлення до церкви та ін.

У третьому розділі - „Роль Помісної православної церкви в національному відродженні України” - проаналізовано проблеми відносин держави і церкви в посткомуністичному суспільстві, особливості становлення Української помісної православної церкви на зламі ХХ-ХХІ століть, а також роль Української помісної православної церкви як духовної основи національного розвитку.

Релігійна ситуація в більшості нових незалежних держав Європи є адекватним відображенням політичних і соціокультурних протиріч, властивих посткомуністичним суспільствам, наслідком історичних особливостей їхнього розвитку. В умовах тоталітаризму в багатьох країнах Європи церква почасти сприяла формуванню громадянського суспільства. «Звичайні» для неї функції інтеграції, стабілізації, ідентифікації, сенсотворення посилювалися тією обставиною, що релігія в умовах соціалізму ставала одним із чинників системи гуманістичних ідей і цінностей.

Сьогодні релігійні інституції цих держав з їхньою загальнонаціональною, глибоко ешелонованою структурою, значним авторитетом серед населення, відпрацьованою системою трансплантації досить складних ідей у тканину соціуму на тлі нерозвинутих політичних партій, профспілок і громадських організацій ставали чинником державотворення та національної ідентифікації.

За умов задекларованої відсутності державницької ідеології в Україні  релігія стає домінуючою ціннісною орієнтацією суспільства, яка визначає співвідношення між добром і злом. Вона, значною мірою бере на себе відповідальну функцію коригування особистісного менталітету окремих членів суспільства у відповідності до загальнонаціональних ідеалів, піклуючись про спадковість культурних надбань поколінь, а отже, забезпечення життєздатності нації, реалізацію української національної ідеї, легітимацію та сакралізацію її духовної складової.

На противагу міфам про цивілізаторські місії Заходу та Росії стосовно пострадянських держав українська духовна парадигма, заснована на принципах толерантності та віротерпимості, обґрунтовує культурну самобутність та самодостатність всіх націй і народів. Тому становлення Української помісної православної церкви передбачає налагодження рівноправних, взаємовигідних і доброзичливих українсько-російських стосунків. Для цього необхідно виробити структуровану інноваційну систему взаємодії з російським православ’ям. З іншої сторони, вирішення проблеми міжцерковного протистояння і утворення помісної національної церкви є надзвичайно вагомою засадою консолідації українського суспільства, забезпечення її гуманітарної безпеки шляхом створення єдиного духовно-ціннісного континууму.

Українська помісна православна церква як специфічне виявлення національної ідеї візьме також опіку над найглибшим емоційно-уявним виміром національної самосвідомості. Такий вимір наповнює якісно новим змістом і синтезує історично найвищі форми національної ідентифікації. Тому в ідеалі церква, орієнтована на міжособистісні, духовно-психологічні структури, сприятиме розвитку державотворчих процесів заснованих на засадах культурно-гуманістичних цінностей, що мають одночасно національне і загальнолюдське значення.

Українська помісна православна церква, викристалізувана на етнічному ґрунті, де християнство і пантеїзм становлять синтетичне ціле, зможе відродити й інші духовні основи нації, зокрема патріотично-емоційне одухотворення природи, поетизацію праці, які в межах української ментальності мають чітке антитехнократичне та екологічне забарвлення. Цей аспект перегукується з європейською романтичною і постромантичною гуманістичною критикою вад не тільки індустріального, але й сучасного інформаційного суспільства. Естетизм та одухотворення природи, що характерно для української ментальності тісно пов’язані з антропологізацією Батьківщини, яка уявляється в образі матері, дружини тощо. Нарешті, своєрідною програмною установкою дійсно  українських церков є їхня орієнтація на духовний корпоративізм нації, пов’язаний з уявленням про глибоку спорідненість соціальної справедливості та національної незалежності.