| Короткий зміст: | У Вступі схарактеризовано стан дослідження проблеми, обґрунтовано актуальність обраної теми, об’єкт і предмет роботи, визначено мету, завдання й методи та теоретико-методологічну основу дослідження, окреслено наукову новизну, теоретичне та практичне значення дисертації, подано відомості про публікації, апробацію результатів та структуру роботи.
У першому розділі “Теоретико-філософський вимір модернізму та постмодернізму” спростовується стереотипне твердження про приналежність прозових творів Е.Андієвської до суто модерністської стилістики, засноване на переконанні, згідно з яким у період написання текстів існувала відсутність дефініцій постмодернізму, що формується у 80-90 рр. ХХ ст. і перебував у стані зародження у 60-70-х рр., унеможливлюючи появу мистецького передчуття виникнення нової системи.
Виникає потреба у категоріальному розмежуванні модерністської та постмодерністської стилістики з обов’язковим визначенням головних особливостей естетичних та технічних параметрів кожної з аналізованих дискурсивних практик. Дослідження теоретичних питань модерністського й постмодерністського дискурсу дозволяє проаналізувати концепцію світу, особистості, митця тощо, щоб з’ясувати, які причини зумовили зародження постмодерністських акцентів у масиві модерністської літератури. У дисертації виділяються риси, що зближують сюрреалізм із постмодернізмом.
Отже, з’ясування естетичних критеріїв (концепції світу, особистості, ціннісних настанов) та засобів організації тексту в модерністському та постмодерністському дискурсах на теоретичному рівні вмотивовує гіпотезу про зародження постмодерністських акцентів у надрах модерністської стилістики.
У другому розділі “Художня природа справжнього і несправжнього буття” проаналізовано різні прояви існування особистості в період розчинення достовірних цілісних уявлень про реальність, загострення питання самоідентифікації та актуалізації понять “гра заради гри”, а також деміфологізація історичної дійсності.
Перший підрозділ другого розділу “Ракурси амбівалентної орієнтації героя: “світ як текст” і “світ як хаос” представляє детальний аналіз питання кризи власного “Я”, а також пов’язаних із нею “магнетичних концептів” (термін І.Старовойт): існування героїв у ракурсі “світу як тексту” і “світу як хаосу”, екзистенційного світогляду та шизофренічного дискурсу.
Онтологічні параметри персонажів Е.Андієвської визначаються кризою свідомості, яка робить внутрішній поворот до самої себе, з обов’язковою руйнацією системи цінностей, зникненням символічних протилежностей, втратою принципу опозиції, демонтажем сенсового центру. Представлені характерні акценти постмодерністського дискурсу є чинними елементами поетикального руху творів письменниці. Зазначено, що зміни світовідчуття призводять до виникнення “інформаційного шуму”, який ускладнює цілісне сприйняття текстів.
Новелістику та велику прозу Е.Андієвської споріднює чітка фіксація моменту вибуху свідомості, якісної зміни. Проте широка гама подієвого циклу, використана для вмотивування змін, кардинально не впливає на варіативні можливості результату. Перед читачем завжди постає ситуація нульового відліку в шкалі координат, коли сюжетна дія за своєю суттю більше нагадує ситуацію творення, в якій виникають нові орієнтири у пошуках власної автентичності. Сприяє цьому і притаманна ранній творчості письменниці постмодерністська “відкрита розмова” між різними поглядами та культурними парадигмами, як узаконена манера оповіді. Значна увага приділяється зображенню своєрідності героїв, внутрішнім проявам їх свідомості, а також об’єктам, які провокують реакції персонажів, а отже, спонукають сюжет рухатись. Комунікативний простір персонажів більше не є їх приватною власністю, а стає відкритим універсумом голосів. До того ж персонажів Е.Андієвської різнить система мовних моделей, що у межах певного угруповання перебуває у відношеннях подібності й не сприймається “чужорідними” структурами. Монтаж сюжетних епізодів сприяє композиційній ускладненості, коли способом поєднання мотивів стає асоціативний ланцюг.
Завдяки поєднанню двох світоглядних позицій створено мінливий у своїй валентності світ, що переміщує існування героїв то в ракурс “світу як тексту”, то “світу як хаосу”. Це пов’язане з тим, що свідомість персонажів часто проявляється через текст, втілюючи ілюзію-міф про книгу, який оприсутнюється в “Геростратах”, нівелюючи поняття істини, впроваджуючи категорію амбівалентності. Часто автор тексту, про який розповідає роман “Герострати”, перетворює життя в книгу, хоча остання так і не стає світом, в якому було б затишно мешкати. Убезпечення виявляється неможливим через гру на межі вигадки та реальності. Текстам письменниці властиве симптоматичне переключення у площину одночасної віри/невіри (Ю.Лотман), у реальність перипетій (ознака, найбільшою мірою притаманна творам із фантастичним дискурсом). Кожен прозовий твір Е.Андієвської – це постійні сумніви щодо подій надзвичайного характеру. Вагання забезпечують сюжетну актуальність дилеми: “це вигадка чи правда?”. Конфігурація можливостей її розв’язання призводить до градації мислення у межах формули “герой майже переконався у правдивості подій”. Застосування незвичного ускладнює тональність інтриги. Незвичне, неймовірне “виявляється тим наративним матеріалом, який найкраще виконує конкретну функцію: привнести зміни в попередню ситуацію і порушити встановлену рівновагу”.
Аналізуючи образний масив творів Е.Андієвської, дисертантка вказує на нарощення мистецького змісту. Тексти письменниці поєднують персонажів модерного та постмодерного типу. Основною функцією існування постмодерних героїв у творі стає невидимість, яка моделює ситуацію повного розчинення в тексті, унеможливлюючи збіг героя з власною ідентифікаційною моделлю. Персонаж завжди не той, ким здається, він “як особа на ім’я” ніколи не існував, і головна мета героя-скриптора – ідентифікація його “Я” серед іншого. Проте здатність підмінити мовними іграми реальність (риса, властива постмодерністській свідомості) спричиняє ситуацію, коли поведінка стає текстом.
Створену Е.Андієвською концепцію хаосу мотивують введені у тексти образи, що ототожнюються з відвідувачем (“Герострати”), демоном (“Купівля демона”), термометром (“Термометр”), черевиками (“Рай”). Момент нестійкості системи, в даному разі психологічної, проектує передумови для зникнення категорій фундаментального і другорядного, бо кожна дрібниця, випадковість стає однаково важливим елементом у розгортанні сюжетного ракурсу. Письменниця наголошує на значимості подій не в момент їх появи, а в період повтору (пригадування). Акт пригадування розвиває подію, наповнює її змістом. Отже, динаміка сюжету побудована, передусім, на перегрупуванні мотивів усередині опозиції “я/інший”. Динамізація статичного сюжету (як у новелістиці, так і в “Геростратах”) відбувається після травматичного досвіду. Травматичний досвід зустрічі призводить до неструктурованості світоустрою, параноідальності з наступним переключенням на розщеплене бачення світу. З огляду на це опис переходить у розповідь із помітним стиранням межі між реальністю подій і тим, чим вони здаються.
Варто зазначити: говорячи про вихід героя за межі свого “Я”, Е.Андієвська розвиває концепцію художника-деміурга, де людина та світ поступово набувають ознак єдиного безмежного тексту, творення або прочитання якого і складає сенс існування особистості. Найпомітнішою подією стає зустріч з іншим, що ламає усталену індивідуалістичну інтенцію, створюючи простір буття, де за масштабом слів зникає суть. Нове семіотичне поле вимагає від персонажів Е.Андієвської оновлення комунікативних можливостей і дозволяє моделювати ситуацію розчинення в тексті. Центром колізії кожного з творів письменниці стає катастрофа певності, що проявляється чи через втрату сутнісних орієнтирів, чи через зникнення стереотипного існування. Центр більше не здатен утримувати систему від руйнації. Потрапляння у чужий епізод – простір з іншими семантичними можливостями, спричиняє ускладнення життєвого простору з утрудненням або унеможливленням комунікації, як у межах родини, суспільства, так і із самим собою. Параноідальний синдром виникає з появою не тотожного усталеним стереотипам предмета (таємничий відвідувач у “Геростратах”, демон у “Купівлі демона” тощо), дозволяючи спрогнозувати розлад асоціацій (порушення принципу сукупності тексту), із появою зорових та слухових галюцинацій, що підтверджує тяжіння Е.Андієвської при зображенні світовідчуття героїв до шизофренічного дискурсу при зображенні персонажів. Простір творів письменниці органічно поєднує істот, хворих на геніальність, з особистостями, що штучно вставлені у химерно-дивакуватий світ абсурду.
У підрозділі 2.2 “Гра як форма існування в художньому просторі” розглядається постмодерністська інтерпретація ігрової поетики у текстовому узусі Е.Андієвської. Для прози письменниці характерне виведення героя на рівень, де на перший план поставлені постмодерно інтерпретовані екзистенційні постулати. Важливого значення набуває факт брутального втручання у свідомість, який супроводжується появою присмаку існування іншого в тобі, із наступною втратою контролю й зміщенням життя у напівдійсність, якій часто притаманне фантасмагоричне забарвлення. До того ж у процесі пошуку істини персонажі опиняються не перед кінцевою метою, а перед інтелектуальною провокацією, за допомогою якої авторка розгортає синонімію безмежної постмодерністської гри з порожнечею, небуттям, надаючи онтологічного забарвлення самому процесу гри, незважаючи на її нестабільність. Ігровий простір письменниці тяжіє до відсутності вербалізованої системи правил. Ефект відсутності (характерний акцент постмодерністської літератури) проявляється як у рамках зникнення зорового оприсутнення персонажа (невідомий відвідувач у “Геростратах”), так і стимулу психологічної мотивації для подієвого руху. В Е.Андієвської гра відбувається на декількох рівнях: по-перше, гра зі свідомістю; по-друге, з текстом; по-третє, з читачем.
Відрізняється своєрідністю і технічна побудова творів. Перед нами тексти зі складною структурою і відкритим фіналом. Застосований прийом багатошаровості, притаманний більше техніці написання картин, який вважають сутністю постмодерністського моделювання світу – провідна ознака усього творчого доробку Е.Андієвської. Притаманна їй манера нарації становить тривимірну структуру: перший складник – реальний пласт подій, другий – уявлення головного героя, і третій – це глибинний зміст, філософські міркування.
Така сюжетобудова являє собою реалізований варіант постмодерністської концепції деканонізації автора: тексту побудованому на принципах модерністського потоку свідомості надано рис інтерактивності. Важливим критерієм авторської ідентичності є орієнтація на знеособлених героїв. У творах наявний мистецький прийом ідентифікації з ім’ям, що несе особливе семантичне наповнення (йдеться про заголовок першого роману Е.Андієвської – “Герострати”). Ім’я тут алюзійне і додатково містить міфологічний код.
Гра зі свідомістю полягає не лише у намаганні маніпулювати свідомістю, а й у спробі гри людини зі світом, із Богом, і Бога з людиною через творення ним світу. До того ж персонаж постійно перебуває як у грі, так і поза нею, утверджуючи хаотичну флуктуацію (правило постмодерністської гри). Гравець постійно вдає, що дотримується правил, не знаходячи їх.
На семантичному рівні гра з текстом помітна менше, і виявляється у вживанні латинських слів, філософських виразів і термінологічної лексики з різних галузей знань. Але мовленнєва гра полягає не в обігруванні фраз, а у внутрішньому діалозі різних психологічних станів.
Проте зацікавлення Е.Андієвської йде далі та спрямоване на постійне загравання з читачем, яке відчувається як на невербальному, так і на вербальному зрізах тексту. Часто простежується настанова на створення між письменником і читачем неординарних стосунків, згідно з якими учасники стають водночас слухачами, творцями, спостерігачами, перебираючи почергово на себе різні іпостасі автора. До того ж на відміну від модерністської традиції, де читач, надаючи квоту довіри всезнаючому автору, мав дотримуватись правил гри, щоб увійти в ігровий простір тексту, письменниця знімає маску всеобізнаності, зміщуючи образ творця на периферію.
У порівнянні з новелістикою велика проза Е.Андієвської вводить новий прийом, бо попередня зацікавленість у грі з читачем проявлялася тільки на інтелектуальному рівні. Тут же простір для вибору ігрових настанов стає значно ширшим, отже, дозволяє читачеві носити не лише маску інтелектуала з більшим чи меншим потенціалом для декодування, а й набути маску гравця.
Підрозділ 2.3 “Деміфологізація історичного дискурсу у прозі Е.Андієвської” присвячений аналізові особливого підходу письменниці до осмислення історичної проблематики, що виражається у намаганні відсторонено поглянути на широкий фактографічний матеріал, який має ілюстративний характер. Художні твори авторки акцентують увагу на відмові від пошуку будь-якої історичної правди, що дозволяє Е.Андієвській обігрувати міфи породжені історичною добою, створюючи прецедент для розуміння абсурдності як світової, так і вітчизняної історії, де весь світ трактується, у відповідності до постмодерністських уявлень, як божевільний і одночасно тоталітарний. Письменниця намагається, нарешті, зрозуміти, чим же стала для людини історія – гоном за вічністю, як у “Геростратах”, страхіттям “хребтотрощильної імперії”, як у “Романі про добру людину” та “Романі про людське призначення”, чи чимось зовсім іншим. До того ж часто у її текстах одночасно співіснують прикмети різних часів, сприяючи підкресленню наявності в новому старого, незмінного.
Варто погодитись із твердженням Н.Бедзір, яка зазначає: “Сучасний автор вже не визнає ніякого повчального значення історії, не знаходить ніяких виправдань крові й вбивствам. Історія його вже не лякає і не втішає“. Це позбавляє письменницю можливості тяжіння до осмислення логіки людської поведінки. Створені в прозі Е.Андієвської характери виявляються маргінальними з погляду традиційної людської логіки – перед нами найчастіше люди, хворі на геніальність чи позбавлені здорового глузду.
Третій розділ “Творчість Е.Андієвської на межі модерністської та постмодерністської поетики”. Виділені у цьому ракурсі проблеми пов’язані з питанням особливостей існування акцентів постмодерністської поетики у прозі Е.Андієвської.
У підрозділі 3.1 “Ідея круглого часу та просторова модель як домінантні стилетворчі фактори” на широкому літературному матеріалі дисертантка з’ясовує провідні характеристики особливого чуття часу в прозі Е.Андієвської, стверджуючи, що гра з читачем продовжується і на рівні часової ідентифікації. Використаний у “Геростратах” ретроспективний погляд дозволяє розглядати минуле з декількох позицій. Повторний перегляд дає переваги, бо подія, яка відбулась, передається через багаторівневе висвітлення. Ілюзію подій, що ніби розгортаються у теперішньому часі в експозиції, знівельовано, коли читача повідомляють про те, що оповідь носить характер спогадів. Отже, план минулого часу домінує над уявним теперішнім.
Широта часових рамок не вичерпується поняттям перцептуального чи художнього хронотопу, а уособлена в предметі (катушки часу). Ще одним концептом, дотичним до даної категорії, є образ вічності, трансформований у “Геростратах” у мрію. Він наскрізний і виявляється як безпосередньо, так і в символічно-алегоричній формі. Проте вічність – не тільки метроном часу, а й шкала існування особистості. У творах Е.Андієвської, на противагу людині модерної доби, для якої часоплин існує лише крізь/та у репрезентації, особистість характеризується колапсом відчуття часу.
Досліджуючи творчий доробок Е.Андієвської в аспекті просторової поетики, необхідно зауважити тяжіння художніх структур авторки до урбанізованого простору (найяскравіше така позиція проявляється у ранній творчості письменниці). У роботі аналізується трансформація просторової моделі, коли з лінійного простору читач потрапляє то в лабіринт з його простором нескінченних можливостей, то в ризоматичний простір.
У тексті “Геростратів” виокремлюються три домінантні просторові координати: топос міста, вулиці й будинку. Загальна картина усіх топосів – відчуття анонімності, безкінечності, яка поглинає персонажів. Відсутність ознак ідентифікації семіосфер підсилюється потраплянням у застиглий простір, нейтральну землю нескінчених можливостей. Рання проза Е.Андієвської тяжіє до відсутності ідентифікації будь-якого просторового узусу, на відміну від “Роману про добру людину” та “Роману про людське призначення”.
Підрозділ 3.2 “Жанрова специфіка великої прози Е.Андієвської”. У цьому підрозділі аналізується жанрово-композиційна структура художніх творів Е.Андієвської. Жанрові дефініції великої прози Е.Андієвської попередніх дослідників, що називали її романи то “антироманом” (П.Сорока), то “романом” (Н.Зборовська, Т.Возняк), то експериментальною прозою (П.Сорока), а також визначення самої письменниці, подані у підзаголовку чи в назві, дозволяють нам говорити про незбігання означника з означуваним, спричинене процесом деформації, а інколи й повної відсутності багатьох ознак як антироманного, так і романного мислення. Провокативний характер застосованих визначень вимагає визначення характерних рис названих жанрів. Процес аналізу прози Е.Андієвської утруднюється через те, що створена форма дозволяє застосовувати нове, не властиве модернізму поєднання філософських роздумів та гри. Жанрова своєрідність текстів авторки полягає в наявності пригодницьких та детективних елементів, що поєднуються з філософським спрямуванням.
На суд читача представлені твори, складені із суми питань, яким внутрішньо притаманні бінаризм і множинність смислів. Авторка, замість орієнтуватись на прості, відомі картинки та ситуації, прагне збудувати складні конструкції. Часто використовуться монологізм та поліцентризація зображення. Тим самим текст створює враження безупинної множинності бачення.
Традиційно (у ракурсі модерністських претензій) письменниця відмовляється від спроби створити інформаційне поле персонажа. Перед нами істоти, які виринули з небуття і в нього повернуться. Поетика Е.Андієвської тяжіє до прийому децентрації, оприсутненого у двох аспектах: по-перше, на композиційному рівні – зникнення головної сюжетної лінії; по-друге, на сюжетному рівні через зняття категорії “головний герой”.
З ознак романного узусу творам письменниці також притаманна настанова на зображення “епосу приватного життя”, відчуття незбігу особистості із собою. Наявне часткове збереження конфлікту людини з оточенням. На композиційному рівні ознаки романного жанру зберігаються через розгалуженість сюжету (“Герострати”) та нанизування фабульних епізодів (“Роман про людське призначення”) тощо.
Для дискурсивних структур прози Е.Андієвської вагомим елементом стає розповідь про події, які відбулись у минулому, зберігається просторова локалізація, помітна відсутність романної кульмінації. Проведений аналіз дозволяє стверджувати, що велика проза Е.Андієвської тяжіє до жанру “романізованої повісті”.
Манера оповіді письменниці зазнала суттєвих змін. Характерна для ранньої творчості розповідь від першої особи однини, де між персонажем-наратором та персонажем-актором ставився знак рівності, виключаючи настанову на всезнання (риса, притаманна усій новелістиці, а також “Геростратам”), у двох останніх творах письменниці (“Роман про добру людину” та “Роман про людське призначення”) переключається на граматичну форму третьої особи. Кардинальна зміна манери нарації призводить до дистанціювання автора від акторів.
Поява особливого погляду на дійсність умотивована у творчості Е.Андієвської використанням прийомів полістилістики, інтертекстуальності у поєднанні із фрагментарною манерою письма. Як стверджує П.Сорока, “твір Е.Андієвської – строката мозаїка, амальгама, скомпонована з різних стильових фрагментів, як із шматків смальти. Подибуємо тут елементи імпресіоністичного, реалістичного і сюрреалістичного письма”.
Полістилістична практика вводиться у зв’язку з прагненням створити нові способи зображення, моделюючи різноманітні літературні стилі. У великій прозі письменниця найчастіше застосовує ті стилі, які органічно вписуються у сформульовану у 80-90-х роках доктрину постмодернізму. Це, зокрема, бароко, рококо, сюрреалізм.
Барокове мистецтво збагачує майстерність Е.Андієвської прийомом роздвоєння, уособленому в часовому розщепленні на “Я вчорашній – Я сьогоднішній”, що реалізується через використання маски міфологічного, фольклорного чи літературного персонажа – як своєрідного двійника митця. Водночас теорія децентрації, впроваджена письменницею, переглядає модерні погляди на місце індивіда у світі за тими ж критеріями, за якими відбувалося зняття практики антропоцентризму доби Бароко стосовно поглядів мистецтва Ренесансу, використовуючи двозначність у ставленні до звичайних життєвих цінностей і прагнень, авторка неодноразово підкреслює появу нового відчуття (суму), провокуючи героя на перегляд усталених устоїв. Часто використовує письменниця притаманне стилістиці бароко змішування мотивів античної міфології з християнською символікою.
Але іманентність барокових ознак творам авторки не відкидає можливості поєднання традицій сюрреалістичного дискурсу, що у порівнянні з поезією та збіркою новел “Тигри”, де вони були домінуючими, зміщуються на другий план. Твори Е.Андієвської демонструють спробу пошуків первинних даностей, підсвідомого, надаючи глобального масштабу принципу акумуляції світу сновидінь з активним тяжінням до національного забарвлення. Фольклорні засоби стають в основному прикрасою, оздобою химерно ускладненого світу.
Та якщо ознаки сюрреалістичного дискурсу відчуваються більше на фоновому рівні, то створена рококова концепція пов’язана з моделюванням просторового узусу. Важливим елементом художнього моделювання стає і переключення на стилістику експресіоністичного модусу при спробі відтворення світовідчуття та застосування екзистенційної проблематики.
Незважаючи на значне зацікавлення прийомом полістилізму, провідним засобом інтеграційної поетики залишається категорія інтертекстуальності. Бо спектр інтертекстуальних зацікавлень письменниці не обмежується україномовними авторами, де поряд із Т.Шевченком, М.Кулішем, текстом “Слова о полку Ігоревім” можна поставити прізвища таких митців, як Б.Брехт, Дж.Джойс, Ф.Кафка, А.Роб-Грійє, Н.Саррот, цитати з яких співіснують поряд із цитатами сучасних фільмів. Використано алюзії до міфологічних традицій античної, єгипетської, української культур. Специфіка вживлення матеріалу останніх тяжіє до постмодерністської традиції. Постмодерністи, на відміну від своїх попередників (найбільше модерністів), які займались виключно інтерпретацією міфу, значну увагу приділяють розігруванню відомих міфологем, створюючи на їх базі міфологічну, дещо карнавалізовану реальність, яка постає на основі сталої системи сюжетів та образів.
Специфіка трактування міфологем полягає у використанні двох моделей міфопоетичної традиції, перша з яких відзначається існуванням архетипних мотивів (мотив подорожі, перевтілення, лихого фатуму, лабіринту), друга представлена сюжетами та образами.
Проте іноді міфологічний мотив переплітається з пізнішими традиціями. Ідеться, наприклад, про мотив подорожі, яка пов’язується зі зверненням до середньовічних мандрівних сюжетів, а також із сервантівською традицією пародіювання лицарського роману, бо пошуки Дон Кіхотом вітряків схожі на пошук антикваром (“Герострати”) таємничого відвідувача. Звичайно, мотив пошуку зазнає трансформації, бо перетворюється на процес віднаходження персонажем істини, а основою його реалізації стають принципи й методи деконструктивізму.
Інтертекстуальне коріння прийому знищення тексту (модель тексту в тексті), коли головним героєм стає автор і книга, Е.Андієвська запозичує у Н.Саррот (“Золоті плоди”).
А.Роб-Грійє та Е.Андієвську споріднює гра на стереотипах читача (пародіювання класичних жанрових стандартів), незаданість трактування тексту (постійне відчуття гри уяви), відкритість фіналів тощо.
Має право на існування у прозі Е.Андієвської виділений О.Астаф’євим ще один аспект інтертекстуальності, ніяк не пов’язаний з цитуванням реально існуючого твору. Ідеться про використання вигаданих фрагментів. У “Геростратах” – трьох віршових уривків та новели “Смерть старої людини”.
Осмислення конструкції “текст у тексті” дозволяє говорити про розширення меж твору, про складання не просто чергового тексту з посиланнями на відомі імена, а своєрідно побудованого ризоматичного простору, де ідеї, образи, сюжети різних епох співіснують “тут і тепер” у межах актуального хронотопу.
У Висновках дисертації узагальнено результати спостережень над особливостями стильової манери Е.Андієвської. Ця манера базується на поєднанні ідейних чинників, у якому в межах модерністської традиції з’являються постмодерністські акценти. Ознаки постмодернізму наявні не тільки на рівні сюжетно-фабульної структури, а й на жанровому зрізі. Риси стильової новизни полягають у застосуванні на рівні побудови текстів прийому полістилістики, фрагментарності, інтертекстуальних зв’язків, а також використанні нового погляду на світ та людину в ньому. Е.Андієвська вдається до зображення героїв із шизофренічним роздвоєнням, що матеріалізованим після вибуху свідомості, спричиненого впливом іншого, зникненням ціннісної бази та причиново-наслідкових зв’язків. Модус таємничості, навіть містичності – невід’ємний елемент усієї прози письменниці.
З’ясовано, що Е.Андієвська провокує переключення традиційного уявлення про автора-деміурга на постмодерну приватну “випадкову” особу. Відбувається впровадження антиміметичної спрямованості письма, яке більше не є ні мірилом досвіду, ні відповіддю на культурно-історичні обставини.
Нові аналітичні принципи художнього мислення дозволяють поєднувати в межах одного твору образ людини модерної свідомості та емблематичний постмодерний образ (наприклад, таємничий відвідувач у “Геростратах”). Наголошується на неоднозначності трактування жанрової природи творів письменниці, стверджується, що великій прозі авторки притаманні риси романізованої повісті.
Доведено, що здебільшого персонажі Е.Андієвської – представники модерністської моделі світобачення, які переживають зіткнення із представниками іншого способу сприйняття світу. Процес фіксації зустрічі призводить до вибуху свідомості, що змушує персонажів грати “за невідомими правилами”, поступово набуваючи ознак постмодерністської свідомості. Для увиразнення цього прикладу використано класичний прийом протиставлення, найбільшою мірою виражений у “Геростратах”, де антиквар – пряма протилежність до таємничого відвідувача.
Важливе місце у трактуванні художніх творів приділяється не лише з’ясуванню ідейно-тематичного змісту, а й особливостям організації текстового матеріалу, в основу якого покладені такі поширені принципи постмодерністської поетики як фрагментарність та полістилізм (з урахуванням прийому інтертекстуальності). До полістилістики належить принцип взаємодії різних художніх систем (естетичних принципів, прийомів, образів), змішування різних жанрових форм, фіксація цитатного мислення. Не залишаються поза увагою у дослідженні й такі домінантні стилетворчі фактори, як ідея круглого часу та просторова концепція, в якій застосовується притаманний постмодернізмові ризоматичний підхід до створення просторово-часової парадигми з ускладненням її семантики.
Багатоплановість та змінність прози Е.Андієвської полягає у постійному оновленні творчого методу. Рання новелістика (“Джалапіта”, 1952 р. та збірник “Подорожі”, 1955 р.) тяжіє до постмодерністської манери письма (фрагментарність оповіді, жанрова дифузія, зникнення фабульності у “Джалапіті” тощо). Художні принципи збірки новел “Тигри” (1962 р.) кардинально відрізняються від попередніх. Відбувається повне зникнення ознак нової манери письма. Перед читачем спроба активного освоєння, осмислення й втілення принципів естетики та поетики модернізму. Роман “Герострати” (1971 р.) повертає читачеві відчуття втрачених постмодерністських акцентів. Наступні твори мали б бути за логікою повністю побудовані на ознаках постмодерністської стилістики, але “Роман про добру людину”, як і “Роман про людське призначення” змінюють вектор зацікавлення з постмодерних акцентів на модерну модель світу.
Осмислення та синтетичне узагальнення феномену передчуття постмодерністської свідомості у межах модерністського дискурсу на прикладі творчості Е.Андієвської збагачує розуміння специфіки зародження постмодернізму, а також поглиблює літературознавчу рецепцію художнього доробку письменниці.
|
