Притча у давній українській ЛІТЕРАТУРІ: еволюція жанру

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, висвітлено стан розробки проблеми, сформульовані мета і завдання, визначена новизна і практичне значення  роботи, задекларовані теоретичні та методологічні основи дослідження.

У розділі першому, який називається „Теоретичні основи дослідження жанрової природи притчі”, подано аналіз праць Георгія Хуровського, Памви Беринди, С.Добротворського, О.Потебні, I.Франка, М.Грушевського, О.Білецького, В.Крекотня, Д.Лихачова, М.Прокоф'єва, Є.Ромодановської, Г.Островської (Кохан), І.Бетко, Л.Тарнашинської, М.Прокоф’єва та інших.

Систематизація результатів усіх проаналізованих нами наукових праць засвідчує, що притча представлена в них і як жанр, і як прийом (притчевість), і як художній засіб.

Наше дослідження дозволило встановити наступні властивості притчі як жанру:

- зміст притчі (на ньому зосереджували увагу Георгій Хуровський, О.Потебня, С.Добротворський, Архімандрит Никифор, М.Грушевський, С.Аверинцев, Д.Лихачов, В.Крекотень, Є.Ромодановська, М.Прокоф’єв, Г.Островська (Кохан)) як жанрової одиниці становить типова, часто повторювана, житейська ситуація, відтворена найчастіше в динаміці, остаточне розв'язання якої не передбачене. Зображена проблемна ситуація, пов'язана з вибором, позначена дидактизмом з елементами іносказання, тоді як у параболі – одній з модифікацій притчі – присутнє пряме тлумачення суті персонажів, людей, явищ, ситуацій тощо. Сам зміст такого твору тяжіє до глибинної “премудрості” морального, світського чи релігійно-філософського порядку. Залежно від ситуації використання, змістове ядро притчі залишається постійним, а змін зазнають лише смислові акценти.

Що стосується форми притчі (цього питання торкалися у своїх дослідженнях С.Добротворський, Ф.Буслаєв, Архімандрит Никифор, М.Грушевський, В.Крекотень, Є.Ромодановська, М.Прокоф'єв та інші), то вона представлена здебільшого короткою, дещо абстрагованою повчальною епічною оповіддю про виникнення й реалізацію якоїсь важливої типової ситуації.

 До формальних варіацій притчі відносимо притчу як художній засіб, притчевість як сукупність поетичних засобів, а також параболу як функціональний різновид притчі.

До найсуттєвіших ознак притчі вчені зараховують: 1)втиповість відтвореної житейської ситуації (О.Потебня та ін.); 2) узагальненість, що переростає в загальнолюдський характер змісту (і навіть деякий символізм) (О.Потебня, С.Аверінцев, Д.Лихачов); 3)а проблемність відтвореної житейської  ситуації  (Архімандрит  Никифор,  Є.Ромодановська); 4) максимальну доступність змісту й характеру викладу для людей будь-якого віку, соціального, майнового стану чи національної приналежності (Архімандрит Никифор); 5) контекстуальність і підтекстовість змісту (С.Аверінцев, Д.Лихачов, Ю.Клим’юк); 6) змінність смислових акцентів залежно від текстового (мовного) чи контекстуального оточення (“Энциклопедический словарь юного литературоведа”); 7) граничну поєднаність дійових осіб (О.Потебня); 8)аненав’язливий дидактизм сюжетів, ситуацій  тощо   (“Энциклопедический  словарь  юного  литературоведа”);  9) специфічний тип абстрактної думки, який втілюється в конкретних персонажах, речах, явищах тощо (Є.Ромодановська та ін.); 10)амомент вибору поведінки в житейських ситуаціях без нав’язування однозначного, правильного вирішення проблеми (О.Потебня та ін.); 11) схематичність відтворення дійових осіб та стосунків між ними (“Энциклопедический словарь юного литературоведа”); 12)адещо поверхова зашифрованість змісту (С.Добротворський, Архімандрит Никифор); 13) зв’язок іносказання з іншими способами непрямого висловлення думки (Ю.Клим’юк). Цілком зрозуміло, що всі ці ознаки можуть виявлятися в притчі різною мірою.

    Основними функціями притчі називаються такі, як: 1) відображення типових житейських ситуацій (О.Потебня); 2) узагальнення людського досвіду – аж до символіки (О.Потебня та ін.); 3) постановка і натяк на розв’язання важливих (іноді – вирішальних) проблем (О.Потебня, Ю.Клим’юк); 4) навчання житейської мудрості (О.Потебня, В.Крекотень, Ю.Клим’юк); 5) активізація людського мислення для дешифрування тексту й змісту (С.Добротворський, Архімандрит Никифор, В.Крекотень, Є.Ромодановська, М.Прокоф’єв); 6) наочна ілюстрація абстрактної думки (чи поняття) (Є.Ромодановська, М.Прокоф’єв); 7) ілюстрація до релігійних доктрин, моральних принципів (I.Франко), певних філософських концепцій тощо; 8) розкриття філософських міркувань, тез, сентенцій (I.Франко, Ю.Клим’юк); 9) моделювання з метою навчання (чи повчання) ситуацій проблемного характеру для самостійного їх розв’язання читачем (слухачем) (Архімандрит Никифор, Є.Ромодановська, Г.Островська (Кохан)).

У висновках до розділу синтезовані знання про особливості форм, змісту, ознак та функцій притчі як жанру, як художнього засобу, притчевості як прийому творення образів, параболи як функціонального різновиду притчі за період від давнини до XIX століття.

За теоретичну основу дослідження взяті згадані раніше праці, суть яких полягає в тому, що:

– притча – це максимально типізоване й узагальнююче повістування ілюстративного характеру з елементами іносказання, в основу якого покладено такі життєві ситуації, що є доступними для самостійного осмислення читачем (слухачем), а тому й навмисне позбавлене чітко сформульованої авторської думки, висновку, моралі чи ідеї;

–  парабола – притча з розгорнутим тлумаченням;

– притчевість – така сукупність поетичних засобів образотворення, що спрямована на максимальну типізацію дійових осіб і обставин, змальованих у будь-яких літературних жанрах з метою узагальнення й абстрагування, та яка орієнтована на постановку моральних, соціальних, філософських чи інших проблем, але без будь-якого однозначного (чи категоричного) їх розв’язання;

– притча як художній засіб – типізовано-абстрагований вислів (чи поєднання слів), уведений у текст твору з метою непрямого висловлення думки через наведення подібного, наочного, відомого.

Подальші дослідження притчі в українській літературі, як давнього, так і всіх інших періодів, має розв’язати маловивчені проблеми притчевості як сукупності поетичних засобів творення образів у різних за жанрами текстах, притчевість українських інтермедій, особливостей побутування фольклорної притчі, розвиток традицій давньої української притчі в сучасному “химерному” романі тощо.

У розділі другому „Передумови формування притчево-міфологічного стилю в пам’ятках української літератури давнього періоду”, який складається з двох підрозділів, чимало уваги приділяється висвітленню питання  походження біблійних притч та перекладу Св.Письма українськими письменниками і науковцями (Г.Павським, П.Морачевським, М.Шашкевичем, П.Кулішем, І.Нечуєм-Левицьким, І.Огієнком).

На основі глибокого аналізу таких пам’яток, як „Слово про Закон і Благодать” Митрополита Іларіона, „Слово про Сліпого й Кульгавого”, „Про білоризця і про чернецтво” Кирила Туровського, ряду трактатів Клірика Острозького, Василя Суразького тощо було встановлено проблеми впливу запозичених зразків на зародження і формування української літературної притчі та виявлено певні закономірності.

Під час свого виникнення й становлення українська літературна притча побутувала у таких основних варіаціях:

а) парабола (“Слово про Закон і Благодать” Митрополита Іларіона, “Слово про Сліпого й Кульгавого”, “Про білоризця і про чернецтво” Кирила Туровського та ін.);

б) притча-художній засіб (прислів’я, приказки – у “Молінні” Данила Заточника, біблійні афоризми – у “Слові про Закон і Благодать” Митрополита Іларіона, у параболах Кирила Туровського (“Слово про Сліпого й Кульгавого”, “Про білоризця і про чернецтво”), у трактатах Василя Суразького (“О единой истинной православной вђре”), Клірика Острозького (“Отпис на лист в Бозђ велебного отца...” тощо); редуковані біблійні образи (анонімна поезія “О лжеучителђх”, перший том “Літопису” Самійла Величка та ін.).

У першу чергу засвоювалися біблійні притчі й сюжети, а вже потім – інші (зокрема, через посередництво збірників, альманахів на зразок “Пролог”, “Пчела” тощо). Ряд біблійних притч зазнав переробки з боку українських майстрів красномовства; ці притчі сприяли розв’язанню різних світських, політичних, освітніх проблем (наприклад, “Слово про Закон і Благодать” Митрополита Іларіона, трактати Василя Суразького “О единой истинной православной вђре…”, Клірика Острозького “Отпис на лист в Бозђ велебного отца...”, у п’єсах С.Полоцького “Комедія притчі про блудного сина”, Г.Кониського “Воскресіння мертвих”, у анонімному вірші “О лжеучителђх” тощо).

Завдяки притчам у “Молінні” Данила Заточника, у п’єсах “Комедія притчі про блудного сина” С.Полоцького та “Воскресіння мертвих” Г.Кониського спостерігається процес гармонізації книжної та народної мудрості, що взаємодоповнюють одна одну і вносять специфічний національний колорит до змісту творів.

Єдиний випадок використання ліричних відступів і “вкраплень” у змісті притчі маємо в параболі Кирила Туровського “Слово про людську душу й тіло”. Саме ця пам’ятка (аж до появи парабол Г.Сковороди “Вдячний Еродій”, “Убогий жайворонок”) була одним з найдовершеніших і найскладніших за змістом і формою зразків давньої української літературної притчі.

Третій розділ дисертації „Від Івана Вишенського до  Г.Сковороди: шляхи модернізації української літературної притчі”, складається з трьох підрозділів, де досліджуються твори Івана Вишенського, А.Радивиловського, І.Максимовича, анонімні твори ”Притча про жіночу злобу”,” Притча про витязя і про смерть”, про цигана й хазяїна.

Загальні тенденції еволюційних змін в українській притчі зазначеного вище  періоду носять специфічний характер: з другої половини XVI ст. у давній українській літературі побутують твори, що несуть у собі риси стилів бароко та Ренесансу, провідні засади яких докладно досліджували С.Маслов, Д.Чижевський, Д.Наливайко, Л.Ушкалов, М.Кашуба та інші.

      Притча як складова літературного процесу не стала винятком. Параболи в посланнях і трактатах Івана Вишенського (“Велможным их милостям, панам арцибискупу Михаилу и бискупам Потђю, Кириллу, Леонтию, Деонисию и Григорку”, “Послання до Домнікії”) служать засобом розв’язання проблем освіти, боротьби за чистоту православної віри і викриття вад людського характеру.

Творчий спадок А.Радивиловського (18 парабол) засвідчує подальше продовження традиції трансплантації іноземних сюжетів і пристосування їх до  власне українських повчально-виховних потреб.

Анонімна “Притча про жіночу злобу” через своєрідність змісту (трагічність світосприйняття Батька і його песимістичні погляди на взаємини з жінками, парадоксальне пояснення злоби до жінки за допомогою біблійних сюжетів і увиразнення тим самим чоловічої злоби) належить до бароко як до літературного напряму. Сюди ж слід віднести й поезії І.Максимовича (“Камбиза”, “Тайна”, “Колись один премудрий...”, “Коли вода в краплині одній пробуває...”), анонімну притчу про цигана й хазяїна (з трагікомедії Г.Щербацького “Фотій”), “Притчу про витязя і про смерть” і “Варіантъ малороссійскій “Притчі про витязя і про смерть” (изъ сборника XVIII вђка)”.

Вкраплення в тексти елементів живої народної мови, що в окремих випадках (зокрема, в анонімній притчі про цигана й хазяїна) представлені жаргонізмами, надають особливого національного колориту запозиченим протосюжетам  притч і парабол (“Камбиза”, “Тайна” І.Максимовича, безіменна притча про цигана і хазяїна, “Варіант малоросійський “Притчі про витязя і про смерть”) .

Питома вага проблем у притчах від середини XVI ст. і до появи творів Г.Сковороди припадає вже не на богословські тонкощі православ’я, а на міжособистісні взаємини людей.

Ряд досліджуваних пам’яток (“Притча про жіночу злобу”, “Тайна”, “Камбиза”, “Коли вода в краплині одній пробуває...”, “Колись один премудрий...” І.Максимовича; анонімна притча про цигана і хазяїна; “Притча про витязя і  про смерть”, “Варіант малоросійський “Притчі про витязя і про смерть”) відтворюють ситуацію, яка провокує вибір морально-естетично-філософсько-юридичного плану, що його мають здійснити ті, кому адресовані притчі. З-поміж барокових рис ряд текстів містять в собі поєднання елементів античності  й християнства (“Тайна” І.Максимовича та ін.), парадоксальність  мислення автора й персонажів (аноніми “Притча про жіночу злобу”, про цигана й хазяїна з трагікомедії “Фотій” Г.Щербацького).

Останній четвертий розділ дисертації „Синкретизм парабол і притч-художніх засобів у творчості Г.Сковороди” присвячено докладному дослідженню особливостей використання притч і парабол видатним українським мислителем, чия літературна спадщина належить до тих надбань людства, що по-справжньому обдаровують перлинами мудрості тих неофітів, які здатні не лише розумом, а й серцем прийняти написане. Теоретичним підґрунтям для нашого дослідження стали наукові праці Д.Багалія, М.Ковалинського, В.Ерна, М.Возняка, І.Драча, С.Кримського, М.Поповича, Д.Чижевського, В.Шаяна, Ю.Барабаша, Ю.Ісіченка, О.Мишанича, Л.Ушкалова та інших.

Загальновідомо, що український Сократ належав до тих людей, твори яких ще  за життя вивчалися напам’ять. Цьому сприяла глибина філософського узагальнення та універсальна спрямованість його творчої спадщини на ідеї загальнолюдського характеру.

 Важливим засобом авторського узагальнення в доробку Г.Сковороди стали притчі, уведені до складу трактатів („Бесіда 1-ша, названа Observatorium (Сіон)”, ”Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті”, ”Симфонія, названа книга Асхань про пізнання самого себе”, ”Кільце. Дружня розмова про душевний мир”, „Боротьба архістратига Михаїла з Сатаною про це: легко бути добрим”, ”Діалог, ім’я його – потоп зміїний” тощо) та прислів’я, приказки ,афоризми (зразки притчі-художнього засобу).

Цілком закономірно, що притча як засіб іносказання знайшла своє гідне застосування у філософських творах Г.Сковороди, де виявляється в таких модифікаціях: а) прислів’я і приказка фольклорного походження (“Вдячний Еродій”, “Убогий Жайворонок”) з виразним українським національним колоритом; б) афористичні біблійні вислови (усі без винятку трактати); в) авторські афоризми – “сковородизми” (“Бесіда І-ша, названа Observatorium (Сіон)”, “Розмова п’яти подорожніх про справжнє щастя...” та інші).

Парабола як функціональний різновид притчі у творчій спадщині мандрівного філософа виступала: а) як складова частина трактату (про неграмотного Марка з “Розмови п’яти подорожніх про справжнє щастя...”, там же притча про подорожніх, які опинилися в землі обітованій; притча про пустельника в трактаті “Ікона Алківіадська”; “Левова огорожа”; про Сліпого і Зрячого з “Діалогу, ім’я його – потоп зміїний”; про Лота з трактату “Книжечка про читання Святого Письма, названа жінка Лотова”; притча про художника; притча про батька й вісьмох синів з трактату “Симфонія, названа книга Асхань про пізнання самого себе”; про діда й бабу та ін.); б) як самостійний літературний твір (“Вдячний Еродій”, “Убогий Жайворонок”).

Найхарактернішою ознакою парабол Г.Сковороди є те, що вони, як правило, мають у своїй будові діалоги, інколи – виступають складовими частинами поіменованих реплік. За допомогою парабол, спираючись і посилаючись не на канонізовані книги, а на гебрейський варіант Біблії, тлумачиться духовний зміст Святого Письма та його символів (зокрема, образів Сіяча, зерна тощо).

Послуговуючись параболами, автор наповнює буденні земні справи й клопоти високим духовним змістом, що пов’язується з чистотою думки й серця, яка засвідчується  конкретними вчинками й діями.

У Висновках підведено підсумки дослідницької роботи.

         Огляд праць про жанр притчі та його модифікації в українській та зарубіжній літературах показав наступні закономірності.

         По-перше, на сьогодні в українському літературознавстві лише поверхово висвітлено питання про походження та особливості історичних видозмін притчі.

         По-друге, визначено такі функції цього жанру, як: а) засіб пізнання житейських взаємин і моральних засад життя (О.Потебня); б) ілюстрація теологічної доктрини, моральних принципів (І.Франко).

         По-третє, поняття притчі охоплює художній засіб творення образу (М.Прокоф’єв), притчевість як систему засобів (чи прийомів) авторського узагальнення і як складову частину міфологічно-притчевого стилю (І.Бетко), притчу як жанр літератури й параболу як її функціональний різновид.

         По-четверте, історично детерміновані зміни у змісті, формах та функціях притчі зафіксовано лише частково (у дослідженнях О.Потебні, С.Добротворського, І.Франка, В.Крекотня, Є.Ромодановської, М.Прокоф’єва, Ю.Клим’юка, І.Бетко).

У дохристиянський період і аж до ХІХ ст. притча як жанр існувала в усній народній творчості. З прийняттям християнства (Х ст.) у Київській Русі склалися сприятливі умови для поширення літературної притчі, передусім біблійної.

Зародження і становлення світської літератури в XVII – XVIII ст. супроводжувалося формуванням у жанрі притчі філософських засад, насамперед у творах І.Максимовича (“Колись один премудрий прийшов був на річку...”, “Коли вода в краплині одній пробуває…”), у “Варіанті малоросійському “Притчі про витязя і про смерть”, анонімній притчі про цигана і хазяїна з трагікомедії Г.Щербацького “Фотій”.

Парабола як функціональний різновид притчі від давнини до ХІХ ст. зазнала певних змін. Цілком закономірно, що до першої половини ХVI ст. українські митці слова, послуговуючись перш за все болгарськими джерелами, активно переймали зарубіжний літературний досвід, пристосовували запозичені притчеві сюжети  “для власних потреб”, вдаючись до їх часткової новітньої інтерпретації. Цей процес  пов’язувалося насамперед із біблійними притчами, які входили до складу інших жанрів давньої української літератури – “Слова про Закон і Благодать” Митрополита Іларіона, полемічних трактатів (Василь Суразький “О єдиной истинной православной вђре и о святой соборной апостольской церкви...”; Клірик Острозький “Отпис на лист в Бозђ велебного отца Ипатия Володимерского и Берестейского епископа...”; Г.Сковорода “Наркіс. Розмова про те: пізнай самого себе”, “Боротьба архистратига Михаїла з сатаною про це: легко бути добрим” та ін.)

Новітню інтерпретацію алегоричного та символічного змісту біблійних притч подали у своїх драматичних творах у XVIII ст. Г.Кониський (п’єса “Воскресіння мертвих”), С.Полоцький (“Комедія притчі про блудного сина”), причому “Комедія притчі про блудного сина” вирізняється народними українськими жартами, колоритними національними персонажами, має у своєму складі інтермедію (елемент народного театрального розважального дійства).

З-поміж перекладної літератури небіблійного характеру на українських теренах найбільших переробок зазнали притчі з повісті “Про Варлаама і Йоасафа”. Дві з них (“Притча про людську душу й тіло” та “Повість про білоризця і про чернецтво”) завдяки Кирилу Туровському набули глибокого підтексту. Ускладнивши внутрішню структуру розгорнутими тлумаченнями, ліричними відступами й вкрапленнями, автор уміло поєднав зміст запозичених сюжетів із сучасними для нього суспільно-політичними подіями. Крім того, він розширив систему персонажів, збагатив ідейно-тематичне тло протосюжетів відвертим релігійним моралізаторством.

А.Радивиловський (XVII ст.) досить штучно використав запозичені сюжети парабол для ілюстрації християнських ідей та загальнолюдських цінностей, приділивши особливу увагу моделюванню внутрішньої будови параболи.

Понад 17 різних за змістом і походженням сюжетів в анонімній “Притчі про жіночу злобу” аргументують негативні риси характеру жінок і водночас є параболами, що створюють неповторний “мозаїчний стиль” викладу, властивий збірці східних казок „Тисяча і одна ніч”.

Український переказ перської притчі про царя Камбиза має місце в однойменному творі І.Максимовича. Автор переробки не лише приєднав до протосюжету коментар про те, яким чином цей твір потрапив в Україну, а й поставив соціально злободенну проблему справедливості суддів. Запозичений з “Метаморфоз” Овідія сюжет про царя й ослячі вуха І.Максимович у поемі “Тайна” підпорядкував християнській моралізації, вибудувавши таким чином місток між загальнолюдським досвідом різних народів і віддаленими епохами.

Отже, частина притч прийшла в українську літературу через запозичення так званих “мандрівних сюжетів” (наприклад, про цигана і хазяїна з одноіменної анонімної інтермедії до п’єси Г.Щербацького “Фотій”; про царя з ослячими вухами в обробці І.Максимовича у поемі “Тайна”), із священних писань стародавніх цивілізацій Індії (“Слово про людську душу й тіло” Кирила Туровського та інші переробки притч з “Повісті про Варлаама і Йоасафа”) та Єгипту (міф про Нарциса, на думку Г.Сковороди, є притчею єгипетською).

Перші зразки власне українських парабол з’являються  наприкінці XVI – на початку XVII ст. у творчій спадщині Івана Вишенського, що прагнув за їх допомогою не лише пояснити зміст Господніх Заповітів (послання “Велможным их милостям, панам арцибискупу Михайлу и бискупам Потђю, Кириллу, Леонтию, Деонисию и Григорку”), а й викрити злопам’ятство, гордощі, високу самооцінку та інші людські вади (“Послання до Домнікії”).

Найцікавіші й водночас найскладніші зразки параболи в давній українській літературі пов’язуються з ім’ям Г.Сковороди (“Вдячний Еродій”, “Убогий Жайворонок”), який сміливо поєднав у межах кожного твору не лише різні родо-видові ознаки, а й створив своєрідний синтез власних філософських, релігійних, педагогічних, естетичних світоглядних засад.

Модифіковані притчі (параболи) виступають складовими частинами трактатів Г.Сковороди (“Наркіс. Розмова про те: пізнай самого себе”, “Розмова п’яти подорожніх про справжнє щастя...”, “Ікона Алківіадська”, “Левова огорожа”, “Книжечка про читання святого Письма, названа жінка Лотова”, “Симфонія, названа книга Асхань про пізнання самого себе”, парабол “Вдячний Еродій”, “Убогий Жайворонок” та ін.).

Притча як художній засіб творення образів від давнини до XIX ст. мала такі вияви: а) біблійні афоризми (наприклад, із “Києво-Печерського патерика”, “Київського” та  “Галицько-Волинського” літописів, перекладних збірників “Ізмарагд”, “Пчела” тощо); б) народні прислів’я і приказки (наприклад, у “Повісті минулих літ”, “Молінні” Данила Заточника, в “Убогому Жайворонку” Г.Сковороди і т.д.); в) крилаті вислови (з “Моління” Данила Заточника чи з “Вдячного Еродія” Г.Сковороди); г) редуковані притчеві образи (у “Києво-Печерському патерику”, в анонімі “О лжеучителђхъ”, у “Літописі” С.Величка та ін.).

Якщо у Х – першій половині XVI ст. (Доба монументалізму, Доба орнаментального стилю, Переходова доба та початки Ренесансу й Реформації) притча як художній засіб виступала переважно ілюстрацією християнської доктрини, а в окремих пам’ятках давнього періоду (зокрема у “Молінні” Данила Заточника та ін.) було започатковано гармонійне поєднання біблійних і фольклорних притч-художніх засобів, то з другої половини XVI ст. (Ренесанс і Реформація, Бароко) вона продовжує еволюціонувати, поступово звільняється від церковного догматизму, охоплює світську тематику, своєрідно коментуючи мирські чи філософські проблеми.

У цілому українська літературна притча в Х – XVIII ст. зазнала кількісних і якісних перетворень та видозмін, що були обумовлені рядом об’єктивних факторів.

Доба Середньовіччя (X – XVI ст.) була позначена особливим інтересом до біблійних притч. А в XVII – XVIII ст. в Україні відбувався перехід від копіювання чужих зразків літературних притч до створення власне українських прикладів цього жанру. “Високий” стиль викладу змінювався на “низький” (“Комедія притчі про блудного сина” С.Полоцького).

Ряд літературних пам’яток XVII – XVIII ст. (анонімна “Притча про жіночу злобу”, “Варіант малоросійський “Притчі про витязя і про смерть”, анонімна притча про цигана і хазяїна з трагікомедії “Фотій” Г.Щербацького) засвідчують їх приналежність до самобутнього українського бароко, яке повною мірою реалізувало свої можливості й досягло нечуваної висоти злету у творчій спадщині Г.Сковороди.

Отже, притча в процесі становлення української літератури до XIX ст. стала її невід’ємною часткою, увібравши в себе не лише кращий літературний досвід людства, а й набувши рис нашої самобутньої національної ментальності, що в різні історичні періоди позначена своєю неповторністю.