ПРОЗА МАРІЇ МАТІОС: ОСОБЛИВОСТІ ІНДИВІДУАЛЬНОГО СТИЛЮ

Короткий зміст

У «Вступі» обґрунтовано актуальність і доцільність дослідження, визначено конкретні методи аналізу, об’єкт і предмет, сформульовано мету й завдання дисертаційної роботи, з’ясовано наукову новизну, теоретичну цінність і практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі роботи «Теорія та історія питання» уточнено термінологічний статус поняття «індивідуальний стиль» («ідіостиль»), визначено місце цієї дефініції в системі таких літературознавчих понять, як «загальний стиль», «напрям», «метод», «поетика» тощо. У підрозділі «Понятійно-термінологічна основа дослідження індивідуального стилю письменника» за результатами аналітичного огляду наукової літератури, присвяченої проблемі ідіостилю, подано широку панораму тлумачення цього терміна філософами та літературознавцями від часів античності до сучасної гуманітаристики. Складність досліджуваної проблеми виявляє себе в тому, що до сьогодні ще не подолано розмитість терміна «стиль», учені оперують різними теоретичними концепціями і різним наповненням означеного поняття. В реферованому дослідженні ми використовуємо літературознавчу концепцію стилю, згідно з якою до його носіїв зараховують як змістові, так і формальні елементи. Індивідуальний стиль – це багатокомпонентне поняття, яке включає чимало складників: від авторської концепції світу і людини, рівня вплетеності художнього твору в життєвий контекст і літературну традицію, способів і форм мистецького вираження предмету – до засобів віднайдення мовностилістичного еквівалента заявленій темі чи проблемі та специфічних інтонаційних і лексичних прийомів розкриття психології героя. Характер цих складників детермінується типом світосприйняття, світорозуміння письменника, його естетичною свідомістю та суб’єктивно-оцінною позицією. Будучи історично і психологічно зумовленим, стиль пов’язується не тільки з індивідуальними устремліннями письменника, а й з ритмами його часу.

Дослідження стильових контурів прози вісімдесятників в однойменному підрозділі є доцільним з огляду на те, що саме до цієї мистецької генерації належить М. Матіос. Якщо попереднє письменницьке покоління, тобто сімдесятники, внесло в літературу такі ознаки стилю, як герметизм, асоціальність тематики, розмитість поділу між свідомим і підсвідомим, раціональним та ірраціональним, між добром і злом, то твори вісімдесятників примітні якраз заглибленістю в соціальні проблеми, переважанням сатиричних і саркастичних засобів при змалюванні сучасної доби.

Домінуючою для творчості вісімдесятників стала проблема самоусвідомлення, самототожності, самоідентифікації. Реалізація цієї проблеми, яка порушувалась на рівні етносу загалом, і на рівні окремої особистості, передбачала порушення цілої низки раніше табуйованих тем, серед яких історія й героїчне минуле України, національне як обов’язкова складова загальнолюдського, релігія і духовність, індивідуально-людське на противагу колективно-масовому, еротичне як тотожне естетичній категорії краси. У новому тисячолітті проза вісімдесятників продовжує утверджувати плідність та перспективність такого дискурсу, який органічно поєднав би в собі традиційний та авангардний стильові пласти.

У підрозділі «Стильове розмаїття прози Марії Матіос у рецепції літературної критики» відстежено загальний стан досліджуваної проблеми та особливості критичного сприйняття епічного набутку письменниці. Зокрема докладно проаналізовано інтерв’ю М. Матіос, статті Я. Голобородька, В. Соболь, Т. Тебешевської, С. Філоненко, Б. Червака, М. Якубовської, а також принагідні оцінки І. Боднаря-Терещенка, Р. Семківа, Р. Харчук та ін. Праця, пророблена навколо прозових текстів Марії Матіос, увібрала в себе істотні досягнення історії й теорії літератури, лінгвістики, діалектології, фольклористики, семіотики, що в свою чергу стає стимулом дальшого дослідження важливих історико-літературних проблем, засвідчуючи якісні зрушення в сучасній філологічній науці.

Серед визначальних рис стилю письменниці критика виокремлює «гру історичними епохами, аналогіями, стилями, мовами» (В. Соболь), драматизований ліризм, емоційну проникливість, ощадне використання стилістики натуралістичного письма, естетичну довершеність, афористичність і метафоричність фрази, розкішну мову. Усі ці ознаки дали підстави Б. Черваку стверджувати, що з приходом у літературу М. Матіос ми отримали напрочуд «свіжу» прозу, де синтезовано колорит буковинського фольклору з елементами імпресіонізму, сюрреалізму й екзистенціалізму. Як правило, дослідники характеризують М. Матіос як прозаїка-традиціоналіста, менше уваги звертають на авангардні риси її поетики.

Таким чином, об’єктивний аналіз індивідуальної стильової системи сучасного письменника можливий як результат осмислення співвідношення категорій традиційного, модерного й авангардного. У розділі наголошено, що дисертація – не лише послідовне виявлення ключових ознак стилю М. Матіос, але й спроба концептуалізувати методологічні засади стильової інтерпретації художнього твору.

У другому розділі роботи «Проблемно-тематичні комплекси прози Марії Матіос: традиції та новаторство» з’ясовано ті константні риси стилю письменниці, які виявляють себе на ідейно-змістовому рівні творів. Прочитуючи прозу М. Матіос у хронологічному порядку, можна завважити послідовність письменниці в реалізації національної ідеї: від болю і жалю, якими перейнята «Нація» і «Солодка Даруся», до сатири й сарказму як визначальних констант роману «Містер і місіс Ю-Ко в країні укрів».

У підрозділі «Репресивне минуле і проблема виживання нації (збірка «Нація», роман “Солодка Даруся”)» здійснено аналіз новел «Вставайте, мамко…», «Просили тато-мама», «Дванадцять службів», «Апокаліпсис», «Юр’яна і Довгопол», «Прощай мене» та ін. Він дозволяє зробити висновок про домінанти виразно індивідуального стилю письменниці, які з огляду на ідейно-змістове наповнення творів виявляють себе в моральному максималізмі, в осягненні високого пафосу і щирого трагізму, у відчутті парадоксальності світу, в утвердженні кодексу національної і фамільної честі, у запереченні комплексу української меншовартості. Тематика новел істотно конкретизована такими важливими проблемами, як національна самоідентифікація українського народу, зв'язок долі «маленької» людини з історією народу, буття української нації, міжетнічні стосунки, громадянське суспільство і державні інституції, жінка і соціум, людяність і цинізм, добро і зло, життя і смерть тощо.

Якщо в новелах збірки «Нація» буття персонажів переважно ущільнене до одного дня, то історія «солодкої» (тобто причинної) Дарусі в однойменному романі розпросторена в декілька десятиліть минулого століття. Гротескний за своєю суттю мотив «божевілля» героя і «нормальності» суспільства допомагає письменниці показати недосконалість світобудови, яку добре розуміє і її героїня. Образ «солодкої Дарусі» органічно вписується у контекст шевченківських грішних душ з «Великого льоху», які послідовно персоніфікують наше минуле. Героїня Марії Матіос – це метафора сьогочасної України, тобто Даруся – це вічна українська «грішниця», поставлена в нові політичні й суспільні умови.

На національному ґрунті М. Матіос порушує проблему запроданства і зрадництва. Тема суспільно-політичної катастрофи в країні, зокрема в її галицько-буковинському ареалі, трансформована у сферу людських відносин, тим самим письменниці вдається істотно поглибити осмислення психологічних аспектів української душі, української ментальності з її позитивними і негативними виявами. Розкриваючи події певного часового відтинку, письменниця залучає категорії минулого, сьогоденного і прийдешнього, що надає її творам не просто філософського, а й історіософського наповнення. Зосередженням багатьох проблем української історії у творчості М. Матіос є дуже конкретні і дуже локальні топоніми, підняті до рівня художньо-узагальненого образу Буковини. Саме «буковиноцентризм», спричиняючи замкненість художнього світу письменниці, дозволив їй розв’язати порушені проблеми на онтологічному рівні.

У другому підрозділі «Екзистенція жінки в прозі М. Матіос: феміноцентричний підхід» досліджуємо ґендерний аспект прози письменниці. Найорганічніше вона пов’язана з досвідом своїх землячок – Ольги Кобилянської, Наталі Кобринської, Євгенії Ярошинської, а особливо з досвідом Ірини Вільде, що продемонстровано в процесі аналізу конкретних творів. Проза Марії Матіос переважно «проговорює» психологічний досвід жінки, набутий нею в час великих суспільних перемін. Освоюючи історичні, національні, суспільні сфери буття жінки, авторка торкається таких тематично-смислових аспектів, як «жінка і держава», «жінка і нація», «жінка і репресивна цивілізація», «жінка і політика». Найпоширенішим художнім типом жінки в її творчості є жінка бунтівна, яка має щось від архетипного образу біблійної Ліліт, відомої своїм протистоянням ненависній патріархальній структурі. Різні іпостасі «слабкої статі», яка зважується на відкритий бунт проти свого середовища, виписані філігранно, з глибоким проникненням у неповторний жіночий душевний космос. У новелах, повістях, романах письменниці на високий філософсько-екзистенційний рівень піднімаються теми материнства, родинних цінностей, жіночого бунту, сексуальної свободи, жіночої самотності, реабілітованої тілесності тощо. Проходячи через усю творчість письменниці, вони набувають архетипного значення. Екзистенціалістський характер феміноцентричної прози М. Матіос виявляє себе не лише у суголосності з мистецькими тенденціями епохи, а й у потребі проектувати власну практику на внутрішній світ своїх образів-персонажів.

У підрозділі «Політичний аспект прози М. Матіос: художнє моделювання української дійсності в романі “Містер і місіс Ю-Ко в країні укрів”» простежено, яким чином письменниця створює не заполітизований, не опрощений, а художньо переконливий зріз сучасного життя. У романі явно простежуються механізми бахтінської моделі карнавалізованої дійсності і бурлескно-травестійної традиції. Сучасних політиків М. Матіос переносить у контекст Запорозької Січі і, ведучи мову про енергетичний комплекс країни, про діяльність Ради Національної Безпеки, про стосунки прем’єр-міністра і оточення президента, послуговується поетикою безсмертної «Енеїди». Актуалізація вже відомого в минулому поведінкового досвіду подружньої пари, коли чоловічі ролі були соціально значущими, а жіночі обмежені сімейними рамками, має дати приклад самозреченої залежності жінки-політика від політика чоловіка. Тут бурлеск лише злегка іронічний, згодом він стає загострено саркастичним. Здебільшого характеристики М. Матіос не викликають різнотлумачень, письменниця не надто ховає свої симпатії чи антипатії, зокрема це відбувається тоді, коли на зміну бурлескній поетиці приходять інвективи рівня Шевченківської сатири.

Період Майдану і помайдання, відтворений в аналізованому романі, особливо тісно пов'язаний з динамікою націєтворення, втратою ілюзій і долею наших сподівань, тому так активно на нього відреагувала художня література, не кажучи вже про зразки усної народної творчості, згенеровані майданною спільнотою. У цьому контексті особливо вияскравлюється оригінальність стилю М. Матіос-сатирика.

Отже, книги «Нація», «Солодка Даруся», «Містер і місіс Ю-Ко», будучи конкретною відповіддю на виклики часу, засвідчують інтенсивність смислобуттєвих пошуків М. Матіос. Еволюціонуючи, авторка все глибше проникає в історичний, соціальний, політичний, етичний смисли життя. Традиціоналізм у поєднанні з прагненням щораз нового кута зору забезпечив письменниці неповторність її голосу в ідейно-естетичному культуропросторі сучасної доби.

Розділ третій «Текст Марії Матіос як формозмістова єдність: жанровий синтез, архітектонічна культура» присвячений дослідженню творів письменниці крізь призму формозмістових чинників. Обравши концепт «індивідуальний стиль митця» як найбільш цілісний і конструктивний для осягнення проблеми художньої майстерності, ми відмовились від аналізу корпусу прозових текстів М. Матіос за принципом хронологічної послідовності на користь проблемно-тематичних і жанрово-композиційних векторів. Відтак у підрозділі «Експериментальне прозописьмо Марії Матіос (роман-синтез “Майже ніколи не навпаки”, книга-колаж “Фуршет”)» проаналізовано один із найпізніших за часом видання творів – роман-сага в новелах «Майже ніколи не навпаки». За своєю природою це роман, базований на поєднанні різних жанрово-стильових дискурсів, що підтверджує думку М. Бахтіна про здатність роману як синтетичної форми засвоювати і переробляти «мови» багатьох інших жанрів. У традиційному змістовому та формотворчому вимірі «чистоти» новелістичного жанру чи жанру саги у творі нема. Але в модерністичному – це сага, в якій глибоко і багатогранно розкрито родинно-родові стосунки, а за цим верхнім, побутово-сімейним зрізом, постають таємниці людської психіки, великі пристрасті звичайних людей, відтак осягаються найуніверсальніші істини буття і свідомості.

Фрагментарна композиція, що її передбачає новелістичний роман, не лише забезпечила багатоплановість твору, але й дозволила виділити основні тематичні центри, загострити протиріччя, зв’язати описи подій, розмежованих значною часовою дистанцією. Синтез жанрів дав письменниці певні переваги в моделюванні картини світу: новелістичним підходом вона показала цікаву мозаїку життя, сконденсувала драматизм подій і зміст людських характерів, а сагою інтенсифікувала повсякденні моменти, звичайні життєві епізоди.

Синтезом літературних і позалітературних жанрів, а точніше квазіжанровим поєднанням гастрономічних і художніх текстів є книга «Фуршет від Марії Матіос», яка містить чимало елементів колажної техніки, що уможливлює віднести її до масиву експериментальної прози початку ХХІ століття. Авторське «я» цементує художній текст як ззовні, так і з середини. Колажний набір текстових блоків використовується не лише як прийом зацікавлення читача особливою структурою книги, а й як засіб опосередкованого впливу на нього: розсипані на сторінках твору «поучення» авторки передбачають прагматичну скерованість на конкретного адресата. Марія Матіос успішно комбінує різноманітні наративні структури, внаслідок чого запропоновані житейські історії постають таким чином, що комунікація між автором і читачем перебуває в постійному тонусі. Оповідна фрагментарність віддзеркалює мозаїку світовідчуття письменниці, вживлення нелітературних елементів, налаштованість на діалог з читачем сприяє структурній різноманітності книги, сигналізує про прагнення спростувати канонічні критерії художньої єдності, бажання модифікувати традиційний художній текст, надати йому нового естетичного звучання.

Сповідальний дискурс прози М. Матіос досліджуємо в другому підрозділі. Виявлено такі типи повістування: пряма авторська оповідь, стилізація мовного потоку «з народних уст», спогад-сповідь, щоденникові записи, потік свідомості, «мовлення в собі» тощо. «Не плачте за мною ніколи» – класичний зразок такої оповіді, в якій присутні два наратори: авторка і оповідач. Розгортаючись за сюжетною формулою: теза-антитеза-синтез, ця новела нагадує сонет, а своєю потужністю може зрівнятися і з романним явищем. На мотиві «перетинання межі» побудовано сюжет повісті-мелодрами «Детектор». Колізія твору постає не в подієвій, а в психо-семантичній основі, оскільки межа життя і смерті проходить через душу героя. Хоча оповідь провадиться з позиції оповідача-чоловіка, письменниця зуміла сформувати цілісний жіночий образ, щоправда, розкривається він не через свій конкретно-чуттєвий вияв, а через своєрідний шифр емоційного потоку почуттів. Якщо мелодрама «Детектор» зорієнтована переважно на дійсність реальну, то повість «По праву сторону твоєї слави (Книга життя і смерті)» – на дійсність метафізичну. Вона є варіантом езотеричного письма і зразком глибоко особистісної сповіді ліричної героїні. Аналіз твору в гармонійній єдності його змістових і формальних компонентів дозволяє говорити про два визначальні типи моделювання світу у ньому: епічного, представленого картинами земного життя, й агіографічного, який репрезентує ідею самовдосконалення людської душі. Зміст твору базується на мотивах традиційного сюжету мандрівки в потойбіччя, на зіставленні світу профанного зі світом сакральним. Наратив повісті, часові і просторові межі якої розімкнуті до Всесвіту й безкінечності, побудовано як подорож. Тут продовжує функціонувати визначальний для творчості письменниці мотив занурення персонажа у власний внутрішній простір, експлікований цього разу в образ трансцендентного світу (від пекельних кіл до райських садів). Просторова вертикаль повісті, на зразок сковородинівської моделі, будується знизу вверх – від землі до неба. Емоційне та філософське начала органічно взаємодіють у повісті на ґрунті специфічного сюжету, основою якого слід вважати принцип нерозрізнення життєвої реальності і реальності віртуальної.

На автопсихоаналізі, на потоці свідомості ґрунтується і «Щоденник страченої». Твір цілком свідомо структурований авторкою на кількох рівнях. Перший рівень зорієнтований на горизонт читацьких очікувань і виявляє себе в елементах пригодницької фабули. Другий рівень акумулює психологічний досвід героїні, набутий нею внаслідок травми почуттів. Буттєвим суперечностям недосконалого, авантюрного світу письменниця протиставляє любовну лінію, детективний сюжет поступається перед палкою силою почуттів у їх наступально-владному вияві. На відміну від пересічних «розважально-спекулятивних» (М. Жулинський) детективів, де все зводиться до логіки розслідування злочину та ідентифікації злочинця, історії Марії Матіос являють собою сюжетне нарощування тих елементів, які демонструють болісне відшукування людиною морально-етичного змісту її співжиття з іншими людьми, перевага психологічного над подієвим є домінантою стилю авторки.

У підрозділі «Поетика заголовкових комплексів» простежено динаміку розвитку естетичної природи заголовка з погляду жанрово-композиційної специфіки прози письменниці. Заголовки – це ціла поетикальна система, яку виробила М. Матіос на шляху опанування технікою слова. Усі заголовки її творів виразно функціональні. В одних випадках вони вказують на центрального (-их) персонажа (-ів) («Солодка Даруся», «Юр’яна і Довгопол», «Анна-Марія», «Анти-Марія», «Мама Маріца»), в інших окреслюють тему чи проблему («Життя коротке», «Нація. Одкровення», «Апокаліпсис»), ще в інших кваліфікують жанр твору («Бульварний роман», «Щоденник страченої»), визначають місце або час події («Містер і місіс Ю-Ко в країні укрів», «А на Петра вода тепла»), акцентують певний образ-предмет, що має символічну вагу («Млин мерців» («Детектор»), «Гойданка життя», «Дім на піску», «Поштовий індекс»).

Найорганічніша для Марії Матіос така модель заголовка, яка заснована на спонукальній конструкції: «Признай свою дитину», «Не плачте за мною ніколи», «Прощай мене», «Просили тато-мама», «Вставайте, мамко…»,  «Будьте здорові, тату». Маючи високу енергетичну зарядженість, такі заголовки здатні владно втягувати читача у силове поле авторської ідеї, формувати у реципієнта складний комплекс емоцій, настроїв і смислів, скеровувати процес сприйняття у відповідному напрямі.

Усю систему заголовків у М. Матіос можна звести до двох типів: по-перше, це заголовки прозорі стосовно подальшого змісту твору, по-друге, це символічні, лейтмотивні заголовки, для дешифрування яких від читача вимагається певних передзнань. Художня інформація, наявна у «мінітекстах» М. Матіос, досить часто кодується біблійними, фольклорними, інонаціональними контекстами, що й породжує множинність читацьких очікувань.

Таким чином, аналіз прози М. Матіос крізь призму формозмістових чинників дозволяє зробити висновок про схильність письменниці до неординарних композиційних прийомів, зумисного порушення причинно-часової послідовності, дивоглядних заголовків, містифікацій, діалогу з читачем тощо. Стильовою настановою на неординарність зумовлена і практика розхитування жанрових канонів, «дифузія» роману й саги, оповіді й публіцистики.

У висновках узагальнено основні результати дослідження стилю Марії Матіос.

1. Визначення стильових домінант доробку Марії Матіос є важливим моментом систематизації свідомісно-естетичної парадигми сучасної української прози, твореної кількома письменницькими поколіннями, нетотожними своїми світоглядними і мистецькими пріоритетами. Постать авторки «Солодкої Дарусі» найдоцільніше розглядати у контексті вісімдесятницької генерації, яка зорієнтована переважно на осмислення актуальних проблем суспільного, соціально-політичного і морально-етичного планів та на саркастичну критику суспільства. Будучи органічним складником мистецького дискурсу доби, прозопис Марії Матіос засвідчив активні стильові шукання, зумовлені потребою урізноманітнення зображально-виражальних засобів української прози на етапі порубіжжя.

2. «Ескізно» проявивши себе у новелістиці («Нація»), константи індивідуального стилю закріпилися великою прозою («Солодка Даруся», «Майже ніколи не навпаки», «Мама Маріца» тощо). Великі та малі епічні форми М. Матіос – явище цілісне передусім на проблемно-тематичному рівні, тобто є всі підстави говорити про те, що кожен прозовий твір письменниці постає не сам собою, а в межах єдиного художнього організму, де кожен елемент окремого вписується в структуру цілого. М. Матіос сформувала власну концептосферу (Д. Лихачов) з таких засадничих понять, як Бог, вітчизна, мораль, життя, смерть, гріх, спокута, пам'ять. У її прозі проглядаються три основні тематичні масиви: минуле українського буття в усіх його складностях і суперечностях, жінка у кращих і гірших виявах своєї людської сутності, сучасне у його драматичній, але не безнадійній перспективі. Концептуальною домінантою є нація, а найяскравішим проявом образу вітчизни в текстах письменниці виступає Буковина.

3. Творчість М. Матіос має досить широку гаму інтонаційно-проблемної спорідненості зі спадщиною Н. Кобринської, Є. Ярошинської, О. Кобилянської, І. Вільде, що зробило можливим постановку в роботі проблеми вияву спадкоємності між сучасною фемінною прозою і прозою минулих століть. Зрозуміло, йдеться не про лінійне наслідування, а про особливу енергетику жіночого світовідчуття, безперервну «циркуляцію» екзистенційних мотивів, про самовираження у режимі притягань-відштовхувань. Знакове місце у феміноцентричній прозі М. Матіос займає тема репресованої жіночої свідомості, яка постає в соціальному, національному, екзистенційному, ґендерному, психологічному та психоаналітичному аспектах.

4. Індивідуальний стиль письменниці не позбавлений публіцистичного струменя, що сполучається з іронічно-гротескним сприйняттям української дійсності. Роман «Містер і місіс Ю-Ко в країні укрів», з його відлунням бурлеску й травестії, вкрапленнями меніппейності, використанням архетипних моделей, дає цікавий матеріал для підтвердження висновків про результативність поєднання традиційних і новаторських підходів до відтворення дійсності як на змістовому, так і на формальному рівнях.

5. Визначальним засобом розкриття явищ дійсності в аналізованих текстах є психологічна обґрунтованість поведінки. Письменницю найбільше цікавить людське, передусім жіноче «я». В її новелах, повістях, романах поряд із зовнішнім сюжетом розвивається внутрішній, що відбиває динаміку почуттів жінки. Тяжіння до інтенсивної виражальності забезпечується не лише засобами сповідально-ліричного письма («Детектор», «По праву сторону твоєї слави») чи психологічною інтерпретацією конфліктів і колізій («Нація», «Солодка Даруся»), а й гротескно-сатиричними прийомами у поєднанні з інтертекстуальним багатоголоссям («Містер і місіс Ю-Ко в країні укрів»).

6. Стиль М. Матіос відзначається багатством лексики, яка вміщує найрізноманітніші пласти – від фольклорного до книжного, від публіцистичного до просторічного, від рафіновано літературного до діалектного. Національна ідентичність героїв прози виразно підкреслена локальними діалектизмами.

7. Результатом художнього пошуку М. Матіос в царині композиційних засобів стало створення рухливої структури твору, яка засвідчила необмежені комбінаторні можливості гри з читачем («Фуршет»). Письменниця апробовує як класичний спосіб організації текстового матеріалу з лінійним сюжетом і можливими ретроспекціями («Апокаліпсис», «Не плачте за мною ніколи»), так і постмодерний виклад, для якого характерні багатоярусність, колажність, асинхронність композиції («Щоденник страченої», «Майже ніколи не навпаки»). Осібне місце у прозовому дискурсі авторки посідає близька до потоку свідомості психологічна оповідь, яка за формою являє собою суцільний внутрішній монолог («Детектор», «По праву сторону твоєї слави»). М. Матіос виступає творцем гібридних жанрів, суть яких передає описово: «гомеричний роман-симфонія», «повість-мелодрама», «роман-сага в новелах» тощо. У різноманітних своїх виявах функціонує в аналізованій прозі заголовковий комплекс, виступаючи передусім генератором енергії художнього тексту, прийомом, стилем, що уможливлює осмислення буттєвих проблем на знаково-символічному рівні.

8. У річищі подальших студій над прозовим набутком М. Матіос найбільш перспективним видається компаративний підхід, який враховуватиме порівняння художньої образності епічної творчості письменниці з аналогічними явищами світової і національної літературної практики.

Таким чином, виразно національна стильова специфіка епічного набутку нашої сучасниці забезпечується триєдиною зцементованістю традиційних, модерних і постмодерних текстових стратегій. Як оригінально-самобутній митець слова, М. Матіос-прозаїк продемонструвала суттєві інновації в проблемно-тематичній та жанрово-стильовій палітрі української літератури епохи порубіжжя.