| Короткий зміст: | У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, окреслено стан вивчення проблеми, сформульовано мету дослідження, низку завдань, спрямованих на її реалізацію, розкрито новизну, теоретичне і практичне значення дисертації, методи аналізу, вказано апробацію результатів дослідження.
Перший розділ – „Джерела художнього мислення Ростислава Єндика” – складається з чотирьох підрозділів. У підрозділі 1.1. „Проекція національної ідеї та своєрідність її втілення у творчості письменника” досліджено особливості художньої реалізації національної ідеї у творчості
Р. Єндика. Концепт національного осмислювався й образно закодовувався письменником як проблема моральної свободи, як любов до свого народу і готовність до самопожертви в ім’я національних ідеалів. Р. Єндику близький етико-антропологічний ідеал І. Франка – як образ мети людського розвою, образ „цілого чоловіка”, якому властиві такі загальні якості, як духовність, діяльність, соціальність, самовдосконалення. Художньо втілений він у образах Олекси („Змагун”), Добровольського („Береза Картузька”), Юліана Красівського ( „Жага” ), Юрія Прутського ( „У небі”), Івана Нукачовського („Мала Людина”), смисл життя яким відкривається у вірності своєму призначенню, послідовній громадянській позиції. Дисертант акцентує увагу на тому, що українське національно-культурне пробудження 1920-х років, яке відживило фаустівський дух, творчий вітаїстичний активізм, стало одним із чинників динамічної волі, втілилось в урочистій енергії слова письменників того часу (П. Тичина, М. Хвильовий, Ю. Яновський та ін.), потужно зрезонувало і в творчості Р. Єндика.
Вольові інтонації, романтизація боротьби і персонажів – стильові ознаки прози письменника, який прагне пробудити народ, як писав Д. Донцов, до напруженої „борні великих пристрастей”. Р. Єндик проповідував стійкість характеру, культ вольового начала, ту „державницьку літературу”, яку творили в еміграції Є. Маланюк, Л. Мосендз, О. Теліга, Олег Ольжич, Ю. Липа та багато інших письменників. Стійкі політичні та національно-патріотичні переконання Р. Єндика знайшли втілення в образах і проблематиці його збірок, герої яких – це зазвичай духовно багаті українці, нерідко „озброєні” фанатичною вірою у відродження нації, за яку готові вмерти.
У підрозділі 1.2. „Міфологічні засади прозових творів Ростислава Єндика” з’ясовано, що важливою рисою стилю письменника є оригінально трансформована народна творчість як невичерпне джерело для вислову поглядів людини на соціальну дійсність та певні події. Письменницький талант Р. Єндика живився глибинними струменями національного духу. Як уроджець Прикарпаття, він досконало знав народні вірування, обряди, звичаї, побут його етнічних мешканців. Дисертант на переконливих прикладах доводить, що художнє мислення письменника невіддільне від історичної долі рідного гуцульського краю, у споріднено близьких зв’язках перебувають його індивідуально-особистісна та народнопоетична свідомість, а функціонування у структурі прозових текстів міфологем, фольклорно-міфологічних персонажів – це художнє реконструювання автором системи образів і характерів фольклорно-міфологічної спадщини українського народу загалом. Герої творів „Регіт Арідника”, „Звідки беруться мольфарі”, „Торонке мольфарування” з перших днів народження потрапляють в атмосферу фантастичних народних вірувань, успадкованих їхніми батьками від давніх предків. Р. Єндик уміло поєднує українську міфологію з реальним життям, яскраво представляє іпостась надприродного, що виражається в містичному переживанні героями його незримої присутності. У створеному ним гуцульському світі простежується чітка аксіологічна опозиція „Добро – Зло”, що має архетипне підґрунтя: ця антитетична модель образно втілена в яскравих міфологемах (приміром, сонця, ночі, вітру, води), які несуть вагоме смислове навантаження.
Вічна тема боротьби світлого й темного, ангельського й диявольського художньо реалізується не лише на рівні фольклорно-міфологічної свідомості, а й проектується на сучасні для автора події. У передмові до збірки „Регіт Арідника” Р. Єндик пророче передбачив наближення апокаліптичної радянської доби і страждання тих, хто „не зуміє відрізнити янгола від диявола”. Посланцями темряви в письменника найчастіше постають чорти і щезники, очолювані дияволом Арідником. Їхня місія – знищити українські звичаї та обряди, національну самобутність. На противагу їм прозаїк зобразив посланців світла, гуцулів-мольфарів (праобрази Мудрих Старців), які намагаються очистити світ од скверни.
Народні пісні, прислів’я, вірування, ритуали, приказки, афоризми – це своєрідні джерела, які збагачують їх поетику, увиразнюють природу психології Р. Єндика як новеліста. Майстерно використаний міфологічний фольклоризм у його оповіданнях і новелах має кілька основних форм вираження: стилізацію твору на міфологічні теми і сюжети; функцію залучення елементів міфу для вияскравлення символічності літературного підтексту.
У підрозділі 1.3. „Національне і міфологічне як головні детермінанти психологічного характеротворення (на матеріалі збірки „Жага”)” розглянуто використання Р. Єндиком розмаїтої палітри форм, засобів і прийомів психологічного зображення, що допомагає художньому розкриттю багатого внутрішнього світу героїв. Відповідно до власних естетичних уподобань і світобачення письменник зосереджував увагу на гостродраматичних ситуаціях та явищах, проникав художнім зором у глибини душі героїв, нерідко змальовуючи трагізм існування в умовах тогочасного суспільного устрою. Психологічна мотивація вчинків персонажів Р. Єндика зумовлена ментальністю українців, власне їх релігійністю, народною філософією і розумінням призначення людини в житті. Автор докладно відтворює різні психологічні стани і процеси (думки, почуття, бажання) героїв, зрідка вмотивовує їх імена (Іван Загуканий, Грек, Бовваницький).
Одним із продуктивних засобів психологічного характеротворення в новелах та оповіданнях Р. Єндика є архетип землі, що, подібно до архетипів вогню і води, виконує структуротворчу функцію. Письменник здебільшого компонує свої художні твори за принципом відповідності архаїчним міфологічним структурам, що відтак виражається в їх жанрово-композиційних особливостях. Так, архетип землі, який, на думку етнопсихолога О. Кульчицького, збагачений віковим досвідом співжиття хліборобського народу з доброю ненькою-Землею, пояснює відсутність явно вираженої агресивності у світовідчутті українців. Комплекс Атея, приміром, є визначальним у поведінці Грека - героя твору „Грудка з порога”. Проте названий архетип письменник інтерпретує й по-іншому: з метою розкриття внутрішнього світу персонажів він наче спотворює його, і тоді земля стає вже символом фатальності та зловісності. Скажімо, в оповіданні „Зов землі” Семен, одержимий думкою прибрати до рук чужі ниви, здатний заради цього на все. Таким чином, переосмислення Р. Єндиком архетипу землі відкриває додатковий інформативно-сугестивний план тексту твору і виконує функцію своєрідного каталізатора його змісту.
Сутнісні значеннєві модуляції традиційних фольклорних сюжетів і мотивів спостерігаються у творах „Відступник”, „Мала людина”, „Цвинтарний упир”, де на перший план виходить проблема катастрофічного впливу природних і суспільних процесів на приватне життя персонажів. Прийом градації, до якого часто вдається автор, допомагає передати постійне відчуття загрози для українців, що породжена більшовицьким часом і прирікає людину на усамітнення, розпач. І все-таки природа психології творчості Р. Єндика має життєствердний характер, адже автор дивиться на події в Україні „не як на остаточне прокляття страшного суду історії, але як на чистилище, крізь яке проходить нація, поки увійде в царство своєї свободи і держави” (М. Шлемкевич). Так, Іван Загуканий із новели „Відступник” врешті усвідомлює необхідність такого очищення, яке, на жаль, можливе тільки через „вихід у смерть”, власне в інший буттєвий вимір.
У підрозділі 1.4. „Традиції західноукраїнської новели у творчості Ростислава Єндика” досліджено, що у творах Р. Єндика, як і в інших представників західноукраїнської малої прози, зокрема „Покутської трійці”, домінуючими є вічні екзистенційні проблеми, як-от: життя і смерть, добро й зло, гріх і спокута. Це особливо „ріднить” його з В. Стефаником. Спільними в обох письменників є максимальна згущеність слова, архетипний характер різних структурних компонентів творів, поєднання національно-побутового і вселюдського начал; герої перебувають у трагічній дисгармонії з навколишнім світом насильства і зла, протистоять йому ціною самоти та відчуження. Прикметним у творчості новелістів є художнє осмислення смерті. Схожий ракурс зображення трагедії характерний, приміром, для новел „Стратився”
В. Стефаника і „В зударі з життям” Р. Єндика. У названих творах бачимо самогубство юнака і сприйняття страшного фіналу вбитого горем батька. Різними були обставини, що підштовхнули молодих людей до останньої межі, але причина одна – трагічний абсурд життя у ворожому світі. Герой новели В. Стефаника – сільський юнак, який не зміг винести наруги над собою в цісарському війську; у Р. Єндика – студент Остап, що був безпідставно звинувачений друзями у зраді, а в час арешту, дізнавшись ім’я справжнього донощика, добровільно підписав собі смертний вирок.
Аналізуючи малі жанрові форми Марка Черемшини та Р. Єндика крізь призму традицій та новаторства, спостережено схожість, однак не тотожність у використанні гуцульських вірувань, голосінь, ритуалів, звичаїв та обрядів. Для прикладу, в сюжет творів „На Купала, на Івана” і „Регіт Арідника”, відповідно, Марко Черемшина та Р. Єндик майстерно вплітають народне повір’я про цвіт папороті, який допомагає героям знайти „потайну дорогу” до свого покликання – служити вірою і правдою рідному народові. Традиційними для обох авторів є фольклорно-фантастичні персонажі, наприклад, Дух гір, Чортеня, Щезник, Нявки та інші надприродні сили.
В обох прозаїків прагнення до орнаментування стилю „гуцульськими оздобами” фольклору та міфології зорганізовується тонким чуттям композиційного ритму. Вони творять драматизовану, будовану на діалогах новелу, але в якій нерідко ліричний струмінь вривається у ритми голосінь, пісень. Ліризація наративних форм оповіді у творах Р. Єндика набуває лірико-драматизованого характеру, відповідно до зміни їх ідейно-тематичного спрямування.
Письменник послуговується засобами сатири, що зближує його з іншим представником „Покутської трійці” – Л. Мартовичем. Адже особлива увага у
Р. Єндика, як і в Л. Мартовича, зосереджена на понятті „суспільно-політична сатира”, за допомогою якого висміюються і викриваються негативні явища, заперечується пануюча система певної епохи („У суді”, „Відступник”, „В зударі з життям”). Крізь „гіркий сміх” прозаїків пробивається їхня глибока, щира любов до знедоленого та пригніченого злиднями і безправ’ям українського народу. Звичайно, про сатиричний модус зображення в Р. Єндика, на відміну від Л. Мартовича, мова може йти лише як про одну з художніх стихій конкретних творів.
У другому розділі – „Поетика жанру і стилю художньої спадщини Ростислава Єндика” – з’ясовано, що у кращих творах прози письменника, попри виразну традиційну основу, спостережено також різностильові модерні елементи (неоромантизму, імпресіонізму, експресіонізму), сукупність яких творить оригінальний індивідуальний стиль.
Підрозділ 2.1. „Прозова творчість письменника в контексті стильових пошуків доби” розкриває ті твори художника слова, що формували потужну психологічну чутливість, спрямовану на пробудження людського духу, морально-етичний розвиток особистості. Адже такі ідейно-естетичні зразки являють собою започаткований в нових умовах стильовий синкретизм, де домінанта неоромантичного типу художнього мислення охоплює елементи різноступеневої авторської свідомості (символізму, імпресіонізму, натуралізму, експресіонізму). Саме ці стильові риси зближують Р. Єндика з представниками „Празької школи”, бо серед визначальних образів і мотивів їхнього поетичного поля більшість дослідників (М. Неврлий, Ю. Шерех, Б. Рубчак, Т. Салига, М. Ільницький, Ю. Ковалів, Л. Куценко та ін.) одностайно називають національний мотив.
Р. Єндик по-своєму осмислює його, визначаючи духовні основи особистості, її внутрішній світ та еволюцію. Ідея прекрасної і вільної людини виражена в стильовій атмосфері багатьох творів, зокрема в новелі „Змагун”, герой якої Олекса – яскравий представник „романтики вітаїзму”, є образним втіленням духу національних змагань. Життєве кредо Олекси перегукується з тезою М. Хвильового: „Так, я безумно люблю життя. Я вірю, що в темних очах моєї буйної неспокійної республіки нарешті заграє голубий промінь і вона найде те, чого так довго шукає”. Для Р. Єндика також органічною була „психологічна категорія”, яка має стимулювати дух неспокою, протесту, боротьби, активізовувати життєву енергію людської спільноти. Текстуальний аналіз такого типу оповідань письменника, здійснений у дисертації, засвідчує, що майже з самого початку своєї прозової творчості йому властиве було оригінальне реалістичне світосприймання, яке згодом збагатилося певними елементами модерністичного світовідчуття.
Р. Єндик прагне розкрити найтонші порухи душі особистості, дошукується нового синтезу, нових узагальнень, нового заглиблення в життя. У текстах його малих жанрових форм спостерігається тяжіння до імпресіоністичної манери письма, заглиблення у внутрішній світ людини, акцентування уваги на хвилевих перебігах почуттів героїв, зіткненнях різних переживань, нахил до лаконізму й експресивності у викладі думки, змалюванні явищ життя. У творчості прозаїка імпресіонізм як стильова манера не є однорідним, суцільним‚ його можна визначити як синкретичне й „розлите явище”. У творах „Відступник”, „В зударі з життям”, „Катарзіс”, „Любашне божевілля” простежено такі імпресіоністичні домінанти, як фіксація миттєвих вражень від об’єкта, мінливих душевних станів, ущільнення часопростору тощо. Подібно до імпресіоністів, письменник акцентує увагу читачів на винятковості‚ нетиповості‚ спонтанності вчинків того чи іншого персонажа.
Р. Єндик схильний поєднувати в одній людській особистості добро і зло, прекрасне та потворне, прагнучи правдиво віддзеркалити реальність. Експресіонізм як елемент художнього мислення письменника знайшов вияв у домінуванні лірично-суб’єктивного начала в художньому дослідженні складних суперечностей суспільного життя, намаганні пояснити їх сутність, адже митці-експресіоністи не зображують, а виражають певну подію, не відтворюють, а оформляють ситуацію, конфлікт. Як стиль, експресіонізм Р. Єндика спричинений психічним станом героя, що перебуває в трагічній ситуації, зумовленій об’єктивно, і з яким автор ідентифікує своє емоційно вразливе внутрішнє „я” („Відступник”, „Грудка з порога”).
У текстах письменника прочитуємо відкритий інтерес не тільки до реалій тоталітарного світу, що нищить людський індивід, а й до душевних станів людини в найбільш загострені моменти національно-духовної та фізичної катастрофи, в ситуації апокаліптичного переживання історії, коли руйнівний вплив влади стає настільки сильним, що втрачаються будь-які засади гуманності й кожна особистість підлягає процесу загальнодержавної асиміляції. Приміром, в оповіданні „Мольфар”, де надто увиразнений міфологічний фольклоризм, автор створює власну модель світобудови, насичену демонічними силами, акцентуючи на тому, що злий дух намагається опанувати, підкорити собі людський світ. У трагічно-містичних описах багато деталей (речові, кольорові, звукові), які свідчать, що такий стан – справа нечистої сили. Водночас Р. Єндик шукає засоби гармонізації простору, відновлення втраченої єдності, що має бути досягнуто передовсім за допомогою духовних зусиль особистості.
Безперечно, творчість письменника відбиває різновекторність мистецьких пошуків тогочасної доби. Ліризм – домінанта стилю малої прози
Р. Єндика, а неоромантична течія (з елементами імпресіонізму та експресіонізму) найбільше відповідає природі таланту письменника і цілком закономірна, оскільки зумовлена іманентним розвитком національного літературного процесу.
У підрозділі 2.2.1. „Синкретизм родо-жанрових ознак і наративні прийоми психологічного моделювання характерів та ситуацій” з’ясовано, що за жанровими ознаками більшість прозових творів Р. Єндика належать до перехідних форм, які перебувають на межі новели та оповідання, оповідання з тяжінням до невеликої повісті. Сам письменник називає їх „новелями” (збірки „В зударі з життям”, „В кайданах раси”, „Жага”, „Зов землі”, „Регіт Арідника”). Тут він використовує різні типи наратора – розповідача-героя, розповідача-персонажа та оповідача-героя й оповідача-спостерігача, кожному з яких притаманні певні риси – ідеологічні, соціально-історичні, культурні, психологічні, мовні.
Жанровий пошук письменника виявивлено і конкретизовано на проблемно-тематичному рівні. Проступають природні для автора вузли, довкола яких об’єднуються змістові пласти, відтак виділено мотиви свободи і кризи особистості („В зударі з життям”), чину („Змагун”, „Жага”), зради („Цвинтарний упир”, „Відступник”), митця і творчості („В небі”), вбивства та самовбивства („В зударі з життям), фанатизму і віри („Cuius region – eius religio”, „Відступник”), добра і зла („Мольфар”, „Регіт Арідника”) тощо.
Стильовій манері кращих творів Р. Єндика властиве психологічно-виразне портретування з проекцією на внутрішній світ персонажів. Почуття і думки героїв розкриваються головним чином у монологах або діалогах, в інтонації, у відповідно підібраній лексиці. Лаконічні ж авторські репліки підкреслюють саме ті риси поведінки героя, які виражають найтонші порухи його душі.
Важливим засобом моделювання індивідуальності персонажа виступає портрет, який позбавлений надмірної розлогості, але влучно дібрана деталь, поодинока чи наскрізна, як це вимагає закон новелістичної концентрації, дає змогу відтворити не так зовнішність, як стан душі героя, динаміку процесів, що в ній відбуваються. Скажімо, коли Грек („Грудка з порога”) бачить, як беззаконна „совєтська” влада вчить односельців порушувати „старосвіцькі звичаї” і „не боятися хреста”, його „серце завмирає в тузі”. Коли ті „вічні дайкала” (вимагачі. – З.О.) починають з кожним днем щораз більше розтягати маєток, Грекові „стікає кров із живого серця. Наперед тяжкими краплями, а потім цілим струмом”. Покидаючи село, бо вже не мав що роздавати, на чому працювати, Грек нагадує зраненого звіра без логовища. Р. Єндик пильно „стежить” за виразом очей та обличчям Грека, що віддзеркалюють його внутрішній стан: „Як я виходив з села, викапало мені одне око. І серце всохло”. Власне спостерігаємо „втечу” автора в людську душу як останній прихисток небуденної особистості в невлаштованому світі.
У збірках „Зов землі” та „В зударі з життям” зростає зацікавлення
Р. Єндика особистісно-психологічною проблематикою, відбувається переміщення акцентів із соціального буття в сферу інтимних переживань, почуттів, вражень. Концепція людини, як і світу, осмислюється на рівні зображення стосунків між чоловіком і жінкою („Оце жінка”, „Блазень”, „Вічний двигун”). Сюжет стає формою вираження авторської ідейно-естетичної свідомості – від розташування його компонентів до письменницької оцінки зображуваного. У центрі художнього дослідження прозаїка – психічні переживання героїв-інтелігентів, внутрішнє буття людини. Своєрідно трансформує Р. Єндик мотив „аристократизму Духа”, поривання до високості, а також прагнення зберегти внутрішній сенс життя („В безпуття на шлях”, „Любашне божевілля”, „В зударі з життям” та ін.).
Р. Єндик – майстер цікавих і влучних подробиць, яскравих художніх деталей, картин природи, наповнених філософським підтекстом. Прикметно, що й музикальне начало в нього постає як виразна антитеза сірому, буденному, корисливому, загрозливому. Пісня в новелах Р. Єндика – це акомпанемент настрою, збудник печалі та радості, зміст душі наратора та героїв оповідання.
У підрозділі 2.2.2. „Ритміко-графічна організація художнього висловлювання” досліджено принцип ритмічної побудови творів Р. Єндика, що впливає на художню рецепцію. Деякі оповiдання, новели яскраво iлюструють нахил письменника до музичностi, живописання словом, використання сугестивної сили мистецтва. Йдеться насамперед про застосування автором чисто формальних стилiстичних засобiв: ритмічне впорядкування фраз, риторичних запитань, окликiв, асонансiв, алiтерацiй, антитези, контрасту, „графічного письма” тощо. Р. Єндик часто послуговується повторами, які структурують твір і потрібні авторові для посилення динаміки, емоційної напруги. Ось, приміром, в описі розбитого коханням героя в оповіданні „Оце жінка” через кожні кілька фраз рефреном повторюються слова „Світ затратив і форми, і кольори, і пахи, тіло – і соки, і гнучкість, свідомість виповнилася клубовищами сутіні”.
У деяких творах автор подає частину тексту іншим шрифтом, що видає його присутність, загострює сприйняття читачем важливої, на його думку, інформації. „П р о х а ю б е з с т у к а н н я н е в х о д и т и. З а д е р ж а т и
т и ш у” – уважне, делікатне поводження з творчими натурами; „Ж и в и й і
в і л ь н и й” – відчутний екзистенційний вимір справжнього існування: не просто живий, але й вільний (бо ж інакше прочитуватиметься, як у Стуса – „смертеіснування й життєсмерть”), „Х а й н і х т о, х т о с а м о с т і й н о
д у м а є, н е в х о д и т ь д о м о й о г о ш а т р а” і т.п.
У підрозділі 2.3. „Художня трансформація національних морально-етичних традицій у збірнику афоризмів „Бенкет” проаналізовано афористичність мови Р. Єндика. Цікаво, що періоди максимального розвитку цього жанру збігаються з переломними подіями в житті суспільства, загостренням ідеологічної боротьби, що супроводжує ці події, коли на перший план виходять особистості, які сприяють цим процесам. Збірка Р. Єндика „Бенкет” яскраве тому підтвердження.
Кожне афористичне висловлювання має прихований зміст – авторської долі, авторського світовідчуття. Це щось на кшталт інтимного щоденника, записи в якому надають довершеності кожному прожитому дню: „Писати для мудрих – непотрібно, для дурнів – нерозумно, отже для кого врешті? Для себе самого, щоб мати творчу розкіш, яка містить у собі щось з дурня й мудрого – подив до себе самого”.
Збірка „Бенкет” поділяється на певні підрозділи за тематикою: біблійний, суспільно-політичний, філософський, морально-етичний. У кожному з них „прочитується” мистецький світогляд, індивідуально-психологічні особливості письменника, зокрема емоційна пам’ять, а також суспільне оточення та його вплив на Р. Єндика.
Мотив богошукання набуває у прозаїка філософського осмислення: у світі має панувати добро як гармонійна злагода з макро- і мікрокосмосом (вплив сковородинівської філософії), проте реально переважає зло, а людина розіп’ята у своїх прагненнях, сумнівах і ваганнях: „Де нема ясних правд, там вірять у кожний туман”.
Моральні цінності Р. Єндик виділяє як найголовніші в житті вільної людини. Дух незламності, сильна воля, владність – ці риси визначають особистість, бо „навіть з малих людей робить воля великих”. Письменник твердо переконаний, що нація – не щось дане від природи, нація – це мета, за яку треба боротись: „Хто не вміє збудувати власної хати, напевно не збудує і держави”.
У Висновках узагальнено основні результати дисертаційного дослідження.
На основі системного й цілісного осмислення прозової спадщини
Р. Єндика з’ясовано джерела і самодостатність світоглядно-естетичних засад його художнього мислення. У кращих творах письменник вибудував свою морально-етичну концепцію пріоритетних загальнолюдських та національних цінностей, зосередивши увагу на психології конкретної людини, її внутрішніх суперечностях, душевній роздвоєності, поневоленні особистості в тоталітарному суспільстві.
Проаналізувавши твори, що визначають обличчя поверненого із забуття художника слова, який розпочинав літературну діяльність у Львові, а згодом у Польщі та Німеччині, виявлено, що його улюбленими жанрами є малі епічні форми, які здебільшого синтезують в собі оповідні чи новелістичні риси, а також лапідарні художні вислови, афоризми.
Охарактеризувавши творчість Р. Єндика (насамперед 30–40 рр. ХХ ст.), узагальнюємо, що прозаїк творчо продовжував традиції західноукраїнських письменників, передовсім І. Франка (образ „цілого чоловіка”) та представників „Покутської трійці” – В. Стефаника, Марка Черемшини, Л. Мартовича. У книзі „Регіт Арідника”, а також окремих творах періоду 40–70 рр. („Жага”, „Зов землі”) автор вдало злютовує українську міфологію зі щоденним побутом гуцулів, чітко виявляючи єдність ірреального з реальним, що акумулюється в містичних відчуттях героїв. Персонажі його оповідань („Звідки беруться мольфарі”, „Торонке мольфарування”, “Регіт Арідника” та ін.) із самого початку життя занурюються в стихію предковічних, фольклорних та фантастичних уявлень, що найчастіше відтворюється автором в анімо-аніматичному світі природи. Однак за фольклорно-міфологічними шатами надприродного зримо постають сучасні для автора реалії – події, явища, факти, пов’язані зі зміною суспільного устрою.
Дослідивши стильові особливості доробку Р. Єндика, визначаємо, що в нових еміграційних умовах, попри традиційну основу його світобачення і світовідтворення, автор тяжіє до естетики „пражан” з домінуючим у них образом України, що трансформується прозаїком у простір рідного краю, Гуцульщини, а також превалювання неоромантичного типу художнього мислення, в якому синтезуються модерністські моделі авторської ідейно-естетичної свідомості (символізм, імпресіонізм, експресіонізм).
Власне, в еміграційний період літературної діяльності Р. Єндика спостережено його творче розгортання національно-патріотичного імперативу Д. Донцова, що виражається в домінанті національного в художньому, відтворюючи вольове осердя характеру героя, стійкість його переконань у руслі ідеї, „державницької літератури”, яку творили представники „Празької школи”. Пафос вісниківського устремління до здобування і боротьби, культ сили і суворості пронизує творчість письменника. У новелах та оповіданнях Р. Єндика герой філософськи осмислює своє ставлення до дійсності, до обов’язків громадянина через глибокі переживання, вагання й душевні страждання. Зіставлення позитивних і негативних рис персонажів твориться шляхом системної диференціації образів за ідейно-моральними критеріями: суспільно-громадянська позиція героїв, їх зв’язки з оточенням („Блазень”, „Посада”, „Мала людина”), національне і релігійне самоусвідомлення („Відступник”, „Cuius region – eius religio”), інтелектуально-естетичні смаки і запити („В безпуття на шлях”, „В небі”), родинні стосунки („Зов землі”, „Піст”), ставлення до жінки („Оце жінка”, „Жага”) тощо.
Діалектично поєднавши традиційне і новаторське, письменник знайшов нові шляхи розширення здобутків літераторів-попередників щодо освоєння селянської теми. Не відступаючи від суспільного детермінування особи, він провадить художній аналіз психології особистості, заглиблюється у сплетіння думок, емоцій, почуттів, настроїв селянина, відтворює складний процес визрівання протесту в його терплячій душі, відтворюючи соціальну зумовленість душевного складу своїх героїв – Івана Загуканого („Відступник”), Грека („Грудка з порога”), Добровольського („Береза Картузька”) та ін. У багатьох творах Р. Єндик проектує роздуми про справжнього господаря (селянина не з рабською психологією, а з вольовим ставленням до дійсності) на все суспільне життя українства, яке повинно нести відповідальність за родину, рід і землю, на якій живе.
У художньо досконаліших творах збірок „В зударі з життям” та “Зов землі” спостережено поглиблений інтерес автора до особистісно-психологічної проблематики, переміщення акцентів з площини суспільно-історичної до внутрішніх чинників.
Звідси, людина і світ творчо трансформується у моделі гендерних взаємин („Реrpetuum mobile”, „Оце жінка”, „Блазень”).
Динаміка почуттів, настроїв, станів простежується як в авторському мовленні, так і в монологах персонажів, полісемії міміки, жестів, рухів. Для розкриття напряму і логіки змін, які відбуваються в психіці героя, письменник використовує можливості ресурсів пам’яті, спогадів, ретроспективного аналізу пережитого, сповідальні форми тощо.
Р. Єндик вдається до повторiв, риторичних запитань, контрасту, „графічного письма”, що є важливими засобами згущення концептуальної ідеї, відтворення напруги, концентрації уваги не стільки на зображенні дійсності, скільки на процесі її переживання задля об’єктивації максимальних почуттів. Особливо часто послуговується цими прийомами у творах, що ввійшли до збірок „В зударі з життям” і „Зов землі”.
Наратор є виразником української ідеї, що репрезентується в духовній сутності персонажів, специфіці характерів, конкретних вчинках тощо. В оповіданнях „Цвинтарний упир”, „Мала людина”, „Спекуляція” автор розкриває тенденції руйнації родини, України в цілому. Р. Єндик виводить формулу національної трагедії: розрив генетичного коду, що призводить до втрати родовідної пам’яті. Водночас твори письменника формують нову естетичну реальність, в якій домінує прагнення повернути людині відчуття втраченої історичної пам’яті й гармонії („Мольфар”, „Cuius region – eius religio”, „В безпуття на шлях”, „Береза Картузька”).
Збірка афоризмів „Бенкет” дає багатий матеріал для розуміння природи національної ідеї, висвітлення місця, ролі та її значення в житті національно зорієнтованої еліти. Письменник не сприймає людської пасивності, рабської упокореності. Тому наскрізним мотивом його афоризмів є боротьба добра і зла – не тільки як загальнолюдських універсальних цінностей, а й безпосередньо боротьба добра і зла в душах українців.
Таким чином, дослідження особливостей художнього мислення, специфіки індивідуального стилю Р. Єндика, домінуючих основних жанрових форм, образів, тем підтвердили вагомість внеску письменника у розвиток української прози ХХ ст. Поєднання традиційної основи з модерними естетичними пошуками збагатили його епічні твори своєрідними стилістичними прийомами й засобами, реалізували нову тематику, позначилися на манері художнього викладу. |
