| Короткий зміст: | У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету і завдання, визначено предмет та об’єкт дослідження, окреслено теоретико-методологічні підходи.
У першому розділі – “Проблематика релігійно-філософського дискурсу у прозі Наталени Королевої” – розглянуто релігійно-філософські основи творчої концепції Наталени Королевої.
1.1. Біблійні основи художнього тексту. Характерно, що коротко згадані образи чи фрагменти Святого Письма розгортаються в повноцінні художні сюжети, “наповнені живим життям давно минулих часів з психологічною і філософською підосновою” (О. Мишанич).
У дисертації розглянуто різні види рецепції Святого Письма та характер його авторського переосмислення. Скажімо, образ Кая Понтія з роману “Quid est veritas?” Наталена Королева ототожнює з багатим юнаком, який запитав Ісуса, що слід робити, аби здобути життя вічне (див.: Мат. 19,16-26; Марк. 10,17-27; Лук. 18,18-27). Водночас із цим образом пов’язана одна з найцікавіших сюжетних ліній роману. Син римського намісника, на відміну від свого батька, уособлює беззастережну відкритість перед новим християнським світоглядом, що змінить хід історії. Фрагментарний євангельський персонаж (без імені) – дружина Понтія Пилата (Мат. 27,19) – постає як цілісний і багатогранний характер. Наталена Королева помітно ідеалізує Клавдію Прокулу – втілення незламної давньоримської честі, що в контексті новозаповітних подій набуває особливого сенсу, репрезентуючи початок доби випробовувань для послідовників Христа. Використовуючи матеріали іспанських та французьких апокрифів, Наталена Королева зображає дружину прокуратора першою стигматизованою, що в християнській етиці вважається виявом великої Божої милості. Суголосно до біблійного прототипу подано образ Ірода – одного з ворогів Месії, що прагнув його вбити (Лук. 13,31) та жорстоко знущався під час судового процесу (Лук. 23,8-21).
Перехід від юдаїзму через античну і східну філософію до християнства символізує Йосиф Ариматейський (див.: Мат. 27,57-61; Марк. 15,42-47; Лук. 23,50-56; Йо. 19,38-42).
Центральну постать Святого Письма – Ісуса Христа – подано через сприйняття інших персонажів роману “Quid est veritas?”, які пригадують Його слова і чудесні події. У трансформації сюжету про дванадцятилітнього Ісуса в храмі (пор.: Лук. 2,41-52) в образах Сина Божого й Марії немає ні пафосу, ні глорифікації: це звичайні назаретяни. Духовне розуміння місії Христа передано устами Йосифа Ариматейського в оповіданні “Що є правда?”: “Месія, Понтію, – це відродження мого зганьбленого, знищеного й дощенту спідлілого в утисках народу (...) відродження моральне, духовне, без якого не може бути нічого великого й вічного”. У небіблійних за сюжетно-образною структурою романах „1313” і „Предок” Наталена Королева також використовує Святе Письмо як джерело художньої концепції.
Творчість Наталени Королевої неможливо інтерпретувати поза біблійним контекстом і його християнським розумінням. Це становить ядро художньої самосвідомості, що проявляється в трансформації євангельських сюжетів, мотивів і образів, у неповторних авторських конотаціях, у старо- і новозаповітних цитатах, символах, алюзіях, ремінісценціях, органічно вплетених в художню канву творів.
Біблійні основи тексту дають Наталені Королевій можливість пізнати й відтворити справжній дух культурно-історичних континуумів, для яких Святе Письмо було одним із найважливіших джерел формування і розвитку. Це юдейсько-ізраїльське середовище з його ворожістю до чужих впливів в умовах римської колонізації; зародження та поширення християнства серед античного світу; теоцентричні середні віки, що переходять у Ренесанс.
1.2. Рецепція філософських ідей. Творчість Наталени Королевої – один із промовистих прикладів близькості філософії та літератури, що уможливлює адекватне розкриття образу середньовічно-християнського світу. Наприклад, у романі “1313” Наталена Королева виходить насамперед з переконання середньовічних мислителів (св. Августина, Ансельма Кентерберійського та ін.), що все існуюче керується універсальним порядком та ієрархічністю. Шляхетський рід Анклітценів загинув саме через порушення споконвічно встановленої рівноваги. Замість виконання високого лицарського обов’язку, що передбачав турботу про слабких і вбогих та дотримання релігійних принципів старий Анклітцен займався розпустою, пиятикою і розбійницькими грабунками. Його син Константин-Бертольд, зневаживши встановлений порядок, нехтував природною вдячністю Богові (відкидав любов) і батькам (замах на батька і втеча без його благословення), не намагаючись навіть пізнати свою “сродність” (Г. Cковорода), через те впав у гріх і був заслужено покараний небесами.
Спотворені спроби Константина осягнути вищі ступені досконалості стосуються релігійно-філософського розуміння дихотомії “добро-зло”, в якій другий компонент не має самостійного джерела буття, а виступає недостатком блага, створеного Богом (Діонісій Ареопагіт). Гіпертрофоване самолюбство та егоїзм приводять до спілки з дияволом, що втілений в образі брата Бертрама.
Інших принципів у досягненні повноти буття дотримувалася Колумба, яка навіть у час випробувань пам’ятала про встановлений порядок поводження з богопосвяченими особами, що могли її й невинно стратити.
У романі „Предок” прокляття роду де Кастро і випробування за гріхи „зеленоокої” Інес де Кастро зумовлені теж всезагальним порядком, “бо ж в світі є рівновага, яка часто збігається з Божою справедливістю...” Виразно представлена тут середньовічна концепція, згідно з якою світ розпадається, за св. Августином, на Civitas Dei (Ґрад Божий) та Civitas terrena (Ґрад Земний) – останній легко зближався з поняттям Civitas diaboli (Ґрад диявола). Наявності цих світів відповідають дві групи персонажів роману “1313”: з одного боку – Колумба-Адельвіна, брат Нарцис, Абель, абатиса Ерентруда, з іншого – Бертрам, Константин-Бертольд, патер Герхард, батько Анклітцена, ченці-францисканці. Цілком реальними у цьому творі постають представники потойбіччя: юродивий Абель застерігає Константина, що його переслідує диявол, а сам Анклітцен дорогою остерігається “блукаючих душ” та вірить, що “лиха сила” водить його манівцями. Королева-вдова Хуана (роман “Предок”) чекає на повернення життя в мертве тіло свого чоловіка, а напад скаженого вовка на табір мандрівників Беата тлумачить як кару небес, які посилають “вогненного звіра”, щоб той забрав її через гріхи предків до пекла.
Свідомий вибір героями свого шляху детермінований поняттям волі, яка керує людиною (Йоанн Дунс Скот). Таким чином, у романах “1313” і “Предок” Наталена Королева представила цікаве й гармонійне поєднання літератури та філософії, відтворюючи екзотичну для українського письменства епоху західноєвропейського середньовіччя, якраз ту історичну добу, для якої єдність філософських і художніх ідей була визначальною. Проникливе розуміння світогляду середніх віків виявляється в увазі до чільних філософсько-етичних проблем – всезагального порядку, подвійності світу, боротьби добра і зла, свободи волі, смиренності, що покладені в основу художнього дискурсу.
Другий розділ – “Інтерпретація “мандрівних” сюжетно-образних структур” – присвячений аналізу літературних джерел творчості Наталени Королевої.
2.1. Понтій Пилат: трансформація характеру. У дослідженні подається характеристика прокуратора Понтія Пилата у Новому Заповіті як судді Ісуса Христа та в середньовічних легендах, де оцінка намісника Риму є здебільшого негативною.
Наталена Королева по-своєму переосмислює образ Пилата (“Quid est veritas?”), показує складність його характеру крізь призму подвійних конфліктів: з юдейськими первосвящениками, з одного боку, і з римським патриціатом, з другого. Понтій Пилат виступає тут “одиничним” духовним індивідом (С. К’єркегор), його шлях самоактуалізації власної особистості породжує прагнення знайти істину, що, за християнським уявленням, означає встановлення подоби Божої в людині. Однак намагання досягнути цього в раціонально-логічній мудрості античності привели Пилата до розчарування, бо, як вчить середньовічна філософія, преобразитися можна лише вірою, надією, любов’ю (св. Бонавентура).
Понтій Пилат робить конформістський крок за юрбою під впливом загадкової трансцендентної сили, що уві сні ранить його серце. Страх не дає йому помітити споконвічної істини в Ісусі Христі, бо Він – “путь, істина і життя!” (Йо. 14,6). Істина насамперед – це свобода. Отже, страх стає основною причиною деструкції поглядів прокуратора. Зрадивши самого себе і відмовившись від принципу справедливості, що був його життєвим кредо, Пилат втрачає душевну рівновагу, сім’ю, посаду. Наталена Королева показує, як каяттям і пошуком “шляху любові”, що верифікує надприродний світ Божої благодаті, релевантної пізнанню істини, прокуратор відновлює зв’язки із Творцем і власною екзистенцією. Удар блискавки-кулі по дорозі за чашею Ґрааля переводить його в іншу якість буття. Лише занурення в іманентну ідеальну сферу Божественного дозволило пізнати істину душею (розумом прокуратор її так і не осягнув). Фізична смерть і духовне воскресіння – в образі Маріюса – набуває особливо актуальних рис в ранньохристиянському дискурсі.
Наталена Королева насправді знімає з Понтія Пилата тавро “класичного відступника”, “ворога християнства” шляхом психологічного занурення в проблематику цього образу, філософсько-релігійного обґрунтування вчинків і детального дослідження історико-культурної панорами на початку нової християнської ери. Образ прокуратора Понтія Пилата, який створює Наталена Королева у романі “Quid est veritas?”, особливо увиразнюється в контексті творів світової літератури, в центрі яких виступає суддя Ісуса Христа.
2.2. Духовні метаморфози образу Маріям. Окреслюється семантичне поле інтерпретації постаті Марії Магдалини. З часів середньовіччя вона ототожнювалася з безіменною грішницею, про яку пише євангеліст Лука (Лук. 7, 36-50) перед першою згадкою про неї (Лук. 8,2). За нашими спостереженнями, Марія Магдалина в романі “Quid est veritas?” – найбільш ідеальний образ сучасниці Ісуса Христа.
Спочатку Маріям із Магдали виступає безтурботною дівчиною, яка не обтяжує себе роздумами про сакральне і вічне, а насолоджується життям у класично грецькому гедоністському дусі. Наталена Королева зосереджує свою творчу увагу на зовнішній привабливості героїні, щоб підкреслити пізніше її духовно-внутрішню досконалість. Кульмінацією розвитку цього образу стає відмова від епікурейського способу життя та вигідного шлюбу з Каєм Понтієм і рішення нести чашу Ґрааля народам Європи, щоб розбудити їх із темної летаргії. Тепер Маріям знайшла “не кохання, що переквітає, як найчарівніша квітка (...), але якусь неосяжну, велику, вічну, нев’ялу любов”. Вона перемагає слабкість свого єства у внутрішньому протистоянні високої духовності та людської недосконалості, постаючи як образ-символ неофітів “благої вістки”. У межах релігійного конотативного значення є підстави узагальнити образ Марії Магдалини, що несе Ґрааль, до макросимволу церкви . На останніх етапах формування характеру вона уже ближче до позаматеріальних сфер буття, бо таїнство євхаристії (духовний зміст чаші Ґрааля) поєднує земне з небесною сферою.
“Вічний” образ новозаповітної Марії Магдалини набуває у Наталени Королевої неповторного авторського звучання якраз через вихід поза межі загальновідомих, усталених інтерпретацій. Самобутності трактування досягнуто по-мистецьки витонченим зображенням зламу поганської античності та передпочатку християнського середньовіччя. Знаком цього зламу є містично-символічне проповідництво Маріям, що супроводжується психоаналізом і мотивацією її духовних метаморфоз .
2.3. Авторська концепція фаустівського мотиву. У романі “1313” Наталена Королева використала відомий з класичної літератури мотив спілки диявола із людиною, який під пером Й.-В. Ґете в трагедії “Фауст” став метазнаком художньої культури.
Фаустом в Наталени Королевої стає Константин Анклітцен – молодий аристократ, перейнятий характерним для свого часу бажанням – знайти філософський камінь. Він по-анахоретськи відмовляється від світських принад та особистого щастя. Змістом його життя стають алхімічні досліди в монастирі. Треба відзначити майстерну, часто інтригуючу побудову сюжету в романі “1313”, завдяки якому відтворено тонку межу між наукою і безбожництвом.
Аналогом ґетівського Мефістофеля є містичний “чернець-вартівник” з портрета в родинному замку, який втілився в образ брата Бертрама. Він поступово приводить Константина Анклітцена (в монашестві – Бертольда) до такого душевного стану, в якому не можна прийняти любові, навіть такої самозреченої, як любов Колумби (в чернецтві – Адельвіни). Образ цієї дівчини суголосний концепціям францисканізму, які породили характерні тенденції в літературі першої чверті ХХ ст.
На прикладі образів Бертрама й Бертольда Наталена Королева представила модель „двійника”: добро, потенційним носієм якого може вважатися Бертольд, капітулює перед злом в образі Бертрама. У серці молодого дослідника розпалюється велика гординя, почуття вищості над іншими, жага безсмертя, бажання слави, могутності. У своїх роздумах він приходить до висновку, що все людство нікчемне й мізерне. Втрата відчуття власної гріховності порушує систему середньовічних моральних цінностей: він випадає з цієї системи і опиняється в ситуації духовної порожнечі.
Наталена Королева глибоко досліджує еволюцію складного характеру фаустівського типу, показуючи, як у душі проростає та розквітає насіння зла. Такий негативний бік людської натури не раз зображався в літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття. Як свідчить історія, образ демонічної особистості тоді був особливо актуальним, зокрема у період між світовими війнами – у час написання роману “1313”.
Самобутність інтерпретації “мандрівного” сюжету тут простежується при типологічному зіставленні з трагедією “Фауст” Й.-В. Ґете. Глибокий інтелектуалізм, блискуче знання світогляду середньовіччя та тонкий психологізм допомагають Наталені Королевій відтворити трагічний екзистенційний стан особистості у переломний момент історії, коли вимоги до моралі вибраних членів суспільства набувають вселюдського значення.
У третьому розділі – “Образ середньовіччя у творчості Наталени Королевої” – розглядається особливість художнього світу письменниці.
3.1. Переживання часу і простору. Дослідження дає підстави стверджувати, що в творах Наталени Королевої превалює простір, більше пов’язаний із феноменологічними сферами сакрального та містичного, ніж з емпіричною реальністю. Виникає особлива часо-просторова модель на основі світогляду представлених історичних епох, де простір і час мають свої сакральні та профанні виміри і де профанні неминуче зникають.
У романі “Quid est veritas?” легендарна Mont Salvat (Гора спасіння) є модифікованим символічним священним простором та Центром Світу. У цьому місці час зупиняється, перестає визначати послідовність сюжету, бо в таких сакральних ситуаціях, тобто на рівні вищої реальності, простір і час невід’ємні один від одного. Семантично вмотивований топос печери – місця, де оселилася Марія Магдалина і де раніше переховував чашу Ґрааля Йосиф Ариматейський. Вона символізує певний сховок святості, ворота в інший, вищий світ.
Із символікою imago mundi (образу світу) асоціюється також паломництво до Єрусалиму, зокрема до Гробу Господнього, Карлоса де Лачерди. Помітно, як цей простір вибудовується за законами духовної ієрархії – Світ – Місто – Церква, – вивершеної Храмом Воскресіння, в якому шукав очищення для свого роду іспанський ґранд, що, за родинними переказами, був предком Наталени Королевої. Храм як дім Божий освячує світ, бо він відображає і в той же час містить його в собі. Цікавих нюансів набуває в сюжетах Наталени Королевої традиційний образ пустелі. Перебування в ній наповнює душу Карлоса міццю та святістю. Під час його космогонічної прощі з’являються образи Острова серед морських хвиль та Дерева життя, які означають прагнення зняти тавро гріха. Окремо виділяються в роботі образи безодні і темного ставу – символи смерті і зла.
Вихідною точкою подорожей Константина Анклітцена є родинний замок, насичений “часом історичного минулого” (М. Бахтін). Розрив зв’язків із минулим, з традиціями роду породжує нову систему аксіологічно-етичних координат.
Характер сюжетів Наталени Королевої детермінує християнське розуміння часу, основними моментами якого є початок (сотворення світу), кульмінація (прихід Христа) та завершення (кінець світу). Майбутнє тут усвідомлюється через поділ світу на добро і зло. Над долями головних персонажів – Константина-Бертольда, Понтія Пилата, Маріям – помітно тяжіє есхатологічна темпоральність. Це дає підстави зробити висновок, що простір і час особливо увиразнюють авторську інтерпретацію. Наталена Королева спирається на християнсько-середньовічну модель часо-простору, в якій важливу роль відіграє поняття сакральності. Водночас, порівняно з середньовічним хронотопом, у якому домінує час, у романах Наталени Королевої переважає просторовість. Письменниця користується тим методом творчого втілення хронотопу, коли уточнення всіх часових і просторових вимірів відбувається в людині, що сприяє концептуальній наповненості образів та розширенню креативного потенціалу художніх ідей.
3.2. Соціально-історичні прикмети тексту. У творах Наталени Королевої з достатньою повнотою відтворено соціальні конфлікти євангельських часів, насамперед – протистояння християнства й поганства. Перемогу християнства показано на прикладі місійної діяльності Марії Магдалини з її родиною, що прибула на європейський континент: “І бачить Маріям, як розпливаються снами-привидами “дев’ять чорних муз” ... жерці, жриця, дівчатко... вівтар і посвятний вогонь...”. Крім цього, авторка зосереджує увагу на інших особливостях середньовічного соціуму, скажімо, на звичаєвому праві, що співвідноситься з основними константами християнства. Вершиною етики стає святість. Наслідування святості чи заступництво численних святих (св. Франциска, св. Бенедикта, св. Флоріана, св. Катерини тощо) – це наскрізні мотиви прози Наталени Королевої.
Наталена Королева не може оминути й теми інквізиції. Вона далека від безапеляційної критики католицької церкви, але зауважує, що її слуги, керуючись намірами оберігати віру від ворожих нападів, припускались фатальних помилок. Об’єктом її уваги є дещо перебільшений формалізм іспанського католицизму, театральність церковних церемоній, які відсували на другий план суть віри. Певну увагу викликає й альбігойська єресь – провісниця Реформації. Наталена Королева засуджує катарів (інша назва секти), бо вони чинили розбрат серед християн і робили їх вразливими перед ворогами, передусім мусульманами. Представлено релігійну боротьбу і на українських землях – між консервативними православними та прокатолицькими уніатами – на прикладі сім’ї побратима Карлоса – Адама.
Чільне місце в системі образів займають монахи, що представляють два види чернечого життя – індивідуальне (самітник на місці зруйнованого монастиря францисканців(“1313”)) і спільнотне (кляштор у Фрейбурзі (“1313”) та монастир св. Катерини (“Предок”)). На прикладі персонажів роману “1313” показано, як наростає бунт проти чернецтва й усталеної рівноваги в співвідношенні “наука-теологія” або “розум-віра” (Т. Аквінський), де превалювала релігія. Таким чином, у романах Наталени Королевої постає екзотичний для української літератури художній світ – зародження християнства, західноєвропейське середньовіччя, реформаційні перипетії. Авторка не лише виявляє компетентність історика, віртуозність белетриста, але й глибоко проникає в морально-ціннісні філософські парадигми історичної дійсності на прикладі різних соціальних верств, які домінують у ту чи іншу епоху: апостольські місіонери, католицькі ченці, середньовічні дослідники й аристократи, члени єретичних сект тощо. Крізь призму сюжетів і персонажів давноминулих часів акцентується увага на проблемах техногенно-бездуховного стану сучасності, прочитується прогностичний аспект з перспективи продовження часо-просторової рецепції романів: профанація традиційних вартостей, розходження науки з етикою, релігійно-політичні протистояння.
3.3. Символічність як домінанта художнього світовідчуття. У романах Наталени Королевої виразно відчувається символічний ключ – органічний чинник її художнього світу, що впливає на його цілісність.
Насамперед – це символіка світла, що є рецепцією пізньоантичного і середньовічного комплексу “метафізики світла” (С. Аверинцев). У романі “Quid est veritas?” світло – один із первнів духовності, вияв божественної присутності у споконвічній боротьбі добра і зла. Письменниця називає його імпліцитною алегорією “послання щастя”. Самих же апологетів цієї теофанійної еманації Наталена Королева іменує „посланцями світла”, що є інтерпретацією євангельського уявлення про “дітей світла” (Лук. 16,8) чи „синів світла” (Йо. 12,36), наповнених “славою і сяянням вищої краси” (Григорій Палама). Одним із найважливіших етапів оприявлення світла, за авторською концепцією, є якраз події роману “Quid est veritas?” , а частина персонажів, передусім Марія Магдалина і Йосиф Ариматейський, виступають його носіями. Оповідання “На горі” Наталени Королевої присвячено преображенню Ісуса Христа як основного джерела світла.
Характерна особливість художньої манери Наталени Королевої – ідейно-семантична синонімічність символів – випливає з християнських засад мислення, засвідчуючи цілісність творчого доробку. Прикладом може бути виразне символічне поєднання образу келиха Ґрааля з епіфаніями світла. Містичну чашу подарував Матері Божій у Вифлиємі перський володар Баал-Фазар, “слуга Світла Несотвореного”. Наталена Королева порівнює з Ґраалем цілий всесвіт: “Світ – то велика “кратера”... велика посудина, що в ній змішане п’янливе вино й кришталево чиста вода!”. Письменниця виводить асоціативну символічну пару “Ґрааль-яйце”, що містить у собі семантичну конвенцію, відстоює версію, що келих було вирізьблено із яйцеподібного шматка смарагду: образ яйця (емблема безсмертя, народження нового життя) розширює референтність образу чаші першої євхаристії, котра відкриває потенційні можливості безсмертя. У середні віки – поряд із келихом Ґрааля – одним із чинників метанарації був філософський камінь (“1313”), який мав перетворити людське тіло у світло, з’єднати людське з небесним. Символи світла, келиха Ґрааля, яйця і філософського каменя перебувають у логічно-семіотичних кореляціях.
Серед духовно креативних символів виділено хрест – знамення перемоги над смертю. Наталена Королева використовує і такі традиційні християнські символи, як голуб, що означає чистоту, любов, спокій, і серце як “корінь” людини (Г. Сковорода), що відчуває слабкість, небезпеку, радість, надаючи цим символам авторського колориту.
Віталістичну функцію виконує акватична символіка як універсальна сукупність потенційно можливого, fons et origo (початок і народження) всього існуючого: на місці зруйнованого кляштору виникло джерело як продовження життя (“1313”), вода примирила у монастирі бедуїнів та ченців (“Предок”), на бурхливій річці відбувається смерть-воскресіння Пилата (“Quid est veritas?”). Корабель символізує перехід до нової якості буття та церкву; брама (ворота) – вхід у потойбічну реальність; колона означає спрямованість вгору та опору в зневірі; зорі є символами духу, вічності та високих прагнень людини; хмари й вогонь виступають у контексті апокаліптичних ремінісценцій (гніву Божого), підсилених кольористичними епітетами. Постульована також зоонімічна (вовк – втілення диявола, жорстокості; лев – уособлення царськості; собака – символ відношень між учнем і майстром та образ зла; сарана – голод, хвороби, кара Божа) та флористична (мак – символ сну, марень; лілея – образ непорочності тощо) алегоричність.
Таким чином, у прозі Наталени Королевої виразно зактуалізовано складну християнську символіку, що репрезентує спосіб середньовічного мислення, і художній текст стає його еквівалентом. Символи не лише органічно вплітаються в ідейно-тематичну структуру творів, маніфестуючи споконвічне прагнення людини до єдності одиничних досвідів, але й санкціонують переміщення з однієї моделі існування на іншу, стають опорою художньої моделі.
3.4. Містична парадигма. Містичний елемент – один з основних чинників художнього мислення Наталени Королевої. Сюжет роману “1313” накладається на реально-історичну канву, в якій містична традиція відігравала важливу роль. Образ Колумби-Адельвіни – найбільш близький до типу середньовічних містиків, яких називали “одинокими душами” (Е. Андерхілл), що були особливо вразливими і могли вибувати з реального часо-простору. Така містична відкритість притаманна також образові доньки старшого наглядача в’язниці Емерль, що мала видіння, в якому побачила метафізичну подорож Колумби та її діалог зі Смертю. На предвічний страх людства знаходить аргументовану відповідь зовні слабка, але внутрішньо сильна дівчина, яка релятивізує саму ідею смерті, скидає її з п’єдесталу, на якому вона тримається через оманливо незворотну абсолютність. Колумба-Адельвіна препарує абстрактну недосяжність феномену смертності на ряд фрагментарних станів, з чого випливає віталістична декларація вічності життя та сенсу людської творчості. На нашу думку, тут подано один з найвдаліших в українській літературі прикладів трактування проблеми смерті.
Із містикою безпосередньо пов’язаний феномен чуда: без жодних пояснень виправдав Колумбу трибунал інквізиції, відбулося оздоровлення німого хлопця перед першим причастям (“1313”) чи несподіване прозріння сліпої черниці (“Предок”). Феномен чудесного зреалізовано також у сновидіннях як в особливому виді спілкування людини з позареальними явищами: наприклад, Карлосові рани загоїлися після сну, у якому до нього промовляла св. Катерина. На містичному шляху до Бога найвищого рівня досягли Маріям і Колумба-Адельвіна, які знайшли основну мету свого життя – трансцендентний Абсолют.
Зовнішню форму містики письменниця репрезентує на прикладі спіритичного сеансу (“Quid est veritas?”) та народних замовлянь (“Предок”).
Містичний аспект творчості Наталени Королевої органічно вписується в цілісну картину її художнього світу, доповнюючи релігійно-філософський дискурс таємничістю, інтригою, незвичайністю.
У Висновках підсумовано й узагальнено основні результати дослідження, які дають підстави розглядати автобіографічний чинник як такий, що зумовлює концептуальні релігійно-філософські і художньо-літературні засади творчого мислення Наталени Королевої. Попри різноманітне використання різних стильових пластів – романтичного, реалістичного, імпресіоністичного – у романах письменниці превалює символізм, який є характерною ознакою світорозуміння зображуваних епох і домінантою її творчого методу. Найглибші джерела художньої самосвідомості Наталени Королевої – Святе Письмо та середньовічні філософсько-теологічні системи, що виражають архетипні поняття духовності, представлені такими категоріями, як всезагальний порядок, подвійність світу, боротьба добра і зла, свобода волі, смиренність, страждання, любов. Концептуальна залежність творів письменниці від гравітаційного поля Біблії простежується на різних рівнях поетики: образів, сюжетів, мотивів, символів, алюзій, ремінісценцій, цитат. В образі Понтія Пилата показано драматичну складність особистості, яка втрачає своє „я” та відтворює власну самототожність внаслідок зустрічі із трансцендентною об’єктивністю як джерелом і ґарантом Істини. Наталена Королева містифікує й ідеалізує характер Марії Магдалини, ототожнюючи її з символом самозречених неофітів християнства. Роман “1313” типологічно зіставляється з центральним твором світової фаустіани – трагедією “Фауст” Й.-В. Ґете. Фізична й духовна смерть здібного дослідника пов’язана з виходом за межі середньовічних уявлень про Ґрад Божий. Акцентовано увагу на переломних моментах екзотичних для української літератури епох – виникнення християнства, західноєвропейське середньовіччя, перипетії Реформації. У романах постульована полісемантична архаїчна та християнська символіка, що становить єдину художньо-цілісну систему. Містичний фактор сприяє надчуттєвому осягненню трансцендентної реальності. Представлено християнсько-середньовічну модель часо-простору, яка базується на єдності небесного й земного та на драматичному переживанні цієї єдності.
|
