РОЛЬ САМОСВІДОМОСТІ В ЕТНОГЕНЕЗІ (СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АСПЕКТ) Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність досліджуваної проблематики, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, розкрито методологічні та теоретичні засади дослідження; висвітлено наукову новизну і практичне значення роботи, подано відомості про апробацію основних її результатів.

Перший розділ – «Самосвідомість як предмет соціально-філософського пізнання» – присвячений розгляду концептуальних основ та методів дослідження проблеми самосвідомості в історії філософської думки, основних підходів в дослідженнях власне етнічної самосвідомості, висвітленню та обґрунтуванню підходів вивчення етнічної самосвідомості.

У першому підрозділі – «Основні підходи до вирішення проблеми самосвідомості в історії філософської думки» – проаналізовано становлення проблеми самосвідомості в історії філософської думки та джерельну базу дисертаційного дослідження, погляди мислителів різних шкіл та напрямків на проблему самосвідомості.

Встановлено, що основи філософського осмислення, а також деяких сучасних підходів в дослідженнях проблеми самосвідомості було закладено в античній філософії. Аристотель обґрунтовує метод самопізнання – участь у цьому процесі іншого, який служить ключем до «золотої середини» між егоїзмом (самовдоволенням) та дружбою. Крім того, саме з його роздумів про самопізнання людини через споглядання Божества бере початок середньовічна схоластика.

Новий етап досліджень самосвідомості та свідомості розпочинається разом зі становленням філософії Нового часу. Декартівське «ego cogito» (мисляче Я), самосвідомість в її внутрішній свідомій очевидності є первинною достовірністю в методологічному сумніві філософа.

Своєї концептуальної та методологічної зрілості проблема самосвідомості набуває в працях представників німецької класичної філософії. Так, І. Кант трактує самосвідомість (або апперцепцію) як акт чистої спонтанності. Він розрізняє емпіричну (тимчасову) та спрямовану на неї початкову (чисту) самосвідомість і з їх взаємопов’язаності виводить трансцендентальну єдність апперцепцій. Остання, за Кантом, є констатуючою апріорною даністю, незалежною від пізнання чи досвіду, вищим принципом всього людського знання. Самосвідомість як одну зі сторін феномену Духу, породження історії в загальному та історії конкретного народу трактував Г.Гегель. Свій внесок у власне філософські, а також історико-філософські, соціально-філософські дослідження самосвідомості зробили Г.Гердер, Й.Фіхте, Ф.Шеллінг, Л.Фейєрбах та ін.

У ХХ ст. спроби осмислення феномену самосвідомості втілились у філософії свідомості, предметом вивчення якої є співвідношення свідомості з фізичною реальністю. Сфера свідомості, по-суті, постає як сфера суб’єкта та його знання. А.Шопенгауер називав свідомість «загадкою Всесвіту» в тому розумінні, що саме свідомість є найбільш непізнаваним предметом людського знання.

Проаналізовано найбільш поширені напрямки філософії ХХ ст., такі як французький персоналізм (Е.Муньє), екзистенціалізм (Ж.-П. Сартр), феноменологія (М.Гердер, Е.Гесерль) та їх способи і методи розкриття проблеми самосвідомості. Поштовхом багатьом сучасним підходам в дослідженнях даної проблеми стали праці З.Фрейда, К-Г. Юнга, У.Джеймса, Ч.Кулі, Дж. Міда та ін.

В філософських дослідженнях самосвідомості в радянський період детально розглядалось ціле коло проблем, пов’язаних з історією виникнення, механізмами функціонування та соціальної взаємодії різних форм самосвідомості. Такі дослідження проводились О.Г. Спіркіним, В.П. Тугаріновим, І.С.Коном, Л.В. Скворцовим, Б.Ф. Поршнєвим та багатьма іншими. Разом з тим чимало праць цього періоду мали чітко виражене ідеологічне забарвлення.

Важливе теоретико-методологічне значення для осмислення досліджуваної проблеми мають напрацювання вітчизняних філософів, психологів, соціологів, культурологів. Суттєвим є внесок в осмислення природи, форм прояву, видів та функцій самосвідомості сучасних українських дослідників Р. Арцишевського, І. Бородая, В. Мельника, С. Возняка, М. Горєлова, Я. Грицака, В. Кременя та інших.

Аналіз досліджень проблеми самосвідомості в сучасній філософській літературі свідчить про відсутність її цілісної концепції, позаяк наявні знання мають фрагментарний характер. Дисертантом зазначено, що на кожному історичному етапі розвитку соціально-філософської думки проблема самосвідомості набуває нових смислових значень, а відтак змінюються і теоретико-методологічні основи його дослідження.

У другому підрозділі – «Теоретико-методологічні засади дослідження проблеми етнічної самосвідомості» – формулюються основні ідеї та підходи, що розкривають сутнісні риси досліджуваної проблеми та з’ясовується їхня методологічна роль. Міждисциплінарний характер дослідження зумовлює використання не лише спеціальних соціально-філософських досліджень, але й робіт з культурології, психології, соціології, історії, етнології.

Для досягнення мети дисертаційного дослідження та реалізації поставлених завдань використано наступні методи : аналітичний – для формування методологічних й теоретичних засад дослідження; історико-порівняльний, який сприяв аналізу різних аспектів самосвідомості і розгляду її еволюції у просторово-часових координатах; метод аналогій – на основі якого формулювалися припущення щодо впливу певних історичних, культурних, психологічних детермінант на специфіку виникнення самосвідомості як якісної зміни в духовному житті людини та суспільства; системний і структурно-функціональний – дозволили розглянути його компонентну та рівневу структури, класифікувати форми та види, соціальні функції.

Характеризується термінологічна база дисертації, встановлюються співвідношення та відмінності в понятійному апараті обраної проблеми. Аналізуються найпоширеніші на сьогодні підходи в дослідженнях етнічності (примордіалізм, конструктивізм, інструменталізм), які розкривають різні сторони однієї проблеми та відзначаються можливості їх узгодження. Розглядаються основні тенденції до окреслення співвідношень понять «етнос» та «нація» та «етнічна самосвідомість» і «національна самосвідомість» відповідно.

Другий розділ – «Передумови формування етнічної самосвідомості» – присвячений аналізу механізмів формування самосвідомості у доетнічних спільнот (родів, племен), характерних ознак самоусвідомлення цих спільнот та психологічних засобів підтримування та захисту їх внутрішньої єдності.

У першому підрозділі – «Соціально-психологічні механізми самоусвідомлення людини» – аналізуються соціально-психологічні механізми формування самосвідомості на основі протиставлення «іншим», місце «іншого» в становленні уявлень про свою спільноту. Доводиться, що людина усвідомлює себе через причетність до певного колективу (Ми) і водночас через існування інших колективів (Вони). Відстоюється позиція, що етнічні групи виявляють тенденцію до самовизначення не через власні характерні ознаки, а навпаки, шляхом виключення, порівняння з «чужими». Категорія «Вони» часто виражає не лише як несхожість, але й неприйнятність, ворожість по відношенню до «Ми». Протиставлення себе іншим, таким чином, є однією з глибинних потреб людської свідомості, яка неможлива без існування цього іншого: сусідів – для родового самоусвідомлення, надприродного – для усвідомлення себе людьми тощо.

У другому підрозділі – «Етноцентризм та етнічні стереотипи» – увага звертається на найбільш яскравий елемент самосвідомості етносу, рафіноване його вираження – етноцентризм, аналізуються основні його функції, а також форми та прояви. В історії давніх народів етноцентризм найчастіше виражався у зверхньому ставленні до представників інших етнічних спільнот, сприйняття їх як «варварів» – відсталих, диких, неповноцінних людей. Таке ставлення виражалось у найменуванні свого і чужого етносу. Так, для позначення власного народу часто застосовувались слова зі значенням «людина», «люди», «справжні люди». Натомість такі іншоназви, як «goyim», «barbaroi» чи німці натякають на неповноцінну людську особистість, нездатну спілкуватися з власною группою.

Встановлено як негативні наслідки етноцентриських уявлень, які у крайніх своїх проявах призводять не лише до проголошення етносом своєї виключності, обраності, але й до виправдання репресивних чи експансій них акцій одного народу проти іншого, так і позитивні функції етноцентризму – збереження самосвідомості спільноти у кризові моменти її історії.

Проаналізовано структуру та значення стереотипів як більш конкретного протиставлення, ніж узагальнене Ми – Вони. Серед основних функцій етнічних стереотипів найважливішими визначаються пізнавальна, комунікативна та функція захисту позитивної етнічної ідентичності.

У третьому підрозділі – «Міфологічний світогляд як первісна форма самоусвідомлення» – простежується зародження і розвиток найхарактерніших особливостей етнічної самосвідомості на основі аналізу первісних релігійних вірувань, перш за все тотемізму, а також міфологічного світогляду в різних його наближеннях.

Доведено, що міфологічний світогляд, будучи основною формою духовного осягнення дійсності людини родоплемінного суспільства, найбільш яскраво відображав основні аспекти соціального буття, ніс у зародковому стані ті елементи самоусвідомлення, що пізніше почали відігравати вирішальні ролі в становленні етнічної ідентичності різних народів.

Аналіз тотемістичних вірувань на основі праць К. Леві-Строса, Дж.Ф. Мак-Леннана, Д. Фрезера, Л. Моргана, Е. Тейлора, а також радянських вчених Ю. Семенова та С. Токарєва дав змогу виділити в ньому найбільш характерні особливості: генетизм (будь-яка людська спільнота пояснюється не інакше, як через походження від першопредка, а розуміння причин речей зводиться до уявлень про їх генетичний зв’язок), уявлення про перевтілення першопредка-тотема в своїх живих потомках, уявлення про універсальний тип родинних зв’язків (кровна спорідненість членів групи між собою та з першопредком), використання тотемного імені в самоназвах родів чи племен. Простежується трансформація цих уявлень в етнічній самосвідомості та їх вплив на становлення етносу.

Третій розділ – «Основні компоненти етнічної ідентичності та їх місце у самосвідомості етносу» – присвячений детальному аналізу основних етнодиференційних ознак та їх відображення у самосвідомості етносу, впливу на формування цієї самосвідомості та місця при визначенні етнічної ідентичності.

У першому підрозділі – «Місце етноніму (самоназви) в ідентифікації та самоусвідомленні етносу» – розглядається один з найважливіших елементів етнічної ідентичності – самоназва-етнонім. Більшість дослідників схиляються до думки, що етнонім є неодмінним атрибутом етносу і самої лише наявності його достатньо для констатації наявності самосвідомості в спільноти, яка носить даний етнонім.

Проте, при характеристиці самоназви слід виділити кілька основних моментів. По-перше, самоусвідомлення етносу та вибір ним власного імені (чи найменування інших) часто здійснюється через призму етноцентризму. Про це свідчать, зокрема, факти використання слів «люди», «справжні люди» в самоназвах багатьох племен. По-друге, слід відрізняти власне етнонім, назву, яку етнос використовує для свого позначення, і іншоназву, яку для даного етносу використовують інші подібні спільноти. Про наявність самосвідомості як протиставлення себе іншим народам свідчить саме власна назва народу. Називаючи, ідентифікуючи себе, народ обмежує свій етнокультурний простір, який вважається своїм, дружнім, правильним, культурним, упорядкованим та протиставляється чужому, ворожому, хаотичному, «варварському».

По-третє, розглядаючи самосвідомість як основний критерій існування етносу, а етнонім – як найяскравіший її прояв, варто брати до уваги і конкретний період етногенезу. Твердження про роль самосвідомості дійсне передусім щодо модерних сконсолідованих етносів і набагато менше – щодо етносів домодерних, які характерні для архаїчного і традиційного суспільства.

На думку автора, самоназва не є універсальним критерієм для фіксації етнічної спільноти, оскільки такий підхід має ряд недоліків. Насамперед це відмінності світоглядних традицій та систем цінностей різних цивілізацій (наприклад, європейський і східний цивілізаційний простір). А тому висновки, зроблені на основі на основі аналізу європейських моделей етногенезу та формування етнічної самосвідомості не завжди в такій же мірі можна перенести на аналогічні східні моделі. По-друге, історія знає чимало прикладів використання різними народами однієї самоназви, зміни її чи навіть повної відсутності. Тому, не варто ототожнювати самоназву із самосвідомістю. Етнонім є лише проявом, хоч і найбільш яскравим, уже сформованої самосвідомості, оскільки лише наділена відповідною самосвідомістю спільнота відчуває потребу протиставити себе всім оточуючим і необхідність в іменуванні самих себе.

У другому підрозділі – «Генетичні форми етнічної самосвідомості. Релігійний, мовний, культурний та територіальний критерії етнічної ідентичності» – аналізуються основні компоненти етнічної ідентичності, такі як уявлення про першопредка-засновника етносу, уявлення про спільне історичне минуле (які визначаються автором як ретроспективні форми самосвідомості, як ідентифікація спільноти зі своїм минулим), релігійна (або конфесійна) приналежність, територіальна та культурна спільність.

Доводиться, що ретроспективні форми самосвідомості тісно пов’язані з первісними релігійними віруваннями (особливо на ранніх стадіях етногенезу та в давніх народів). Ці форми є невід’ємними, характерними фактично для всіх етносів елементами самоусвідомлення. У багатьох випадках саме такі уявлення ставали визначальними при виділенні своєї спільноти в соціально-етнічному середовищі, ще частіше були запорукою збереження етнічної самосвідомості в кризові моменти історії. На ранніх стадіях етнотворчих процесів уявлення про першопредка тісно були пов’язані з релігійними віруваннями, що робило сам образ першопредка, його правлячих нащадків чи певні моменти історії особливо значимими. Через сакралізоване минуле спільнота відчувала і свою виключність в сучасному.

Детально розглянуто релігійний критерій самоусвідомлення та встановлено його значення при становленні етносу, коли саме зміна чи збереження віросповідання створює умови для його виділення як самостійної соціальної одиниці. Доводиться, що вагомим етнооб’єднавчим началом релігія є лише тоді, коли вона стає частиною етнічної самосвідомості. Коли ж етнос, сформований на конфесійній основі починає розширятись, роль цього критерію часто може знижуватись і диференціація в міжетнічному просторі починає здійснюватись на основі інших критеріїв.

Проаналізовано культурний територіальний критерій в етнічній самосвідомості та встановлено їх значення як етнодиференційних та етнотворчих чинників.

Автором доводиться, що всі проаналізовані елементи та форми етнічного самоусвідомлення окремими структурними одиницями самосвідомості етносу можна назвати лише умовно, оскільки всі вони перебувають у тісній взаємодії між собою, взаємодоповнюючи та визначаючи одні одних. Давні уявлення про першопредка досить часто були складовою релігійно-міфологічних вірувань, частиною спільної історичної пам’яті етносу, проявлялись в його самоназві тощо.

Разом з тим, в залежності від конкретного прикладу етногенезу, від конкретного історичного періоду існування етносу, від ситуації міжетнічної взаємодії з іншими спільнотами якийсь із цих елементів може набувати більшої ролі, в порівнянні з рештою, ставати визначальним, в той час коли інші проявлятимуться досить слабо чи взагалі бути відсутніми. Зі зміною вказаних ситуацій може й повторно змінюватись співвідношення етнодиференційних компонентів самосвідомості. Проте, окремо взяті, вони не є самодостатніми критеріями етнічної ідентичності та самосвідомості. Тому, на нашу думку, саме поєднання цих елементів у різних співвідношеннях забезпечує відчуття єдності в етнічному середовищі, формує уявлення про власну етнічну ідентичність та дозволяє спільноті усвідомити себе як етнос, відмінний від інших йому подібних.

У третьому підрозділі – «Співвідношення національної та етнічної самосвідомості в контексті становлення української нації» – досліджуються сучасні етно- та націотворчі тенденції в контексті новітніх соціальних процесів, зокрема, взаємозв’язок процесів глобалізації людства та автомізації і атомізації окремих суспільств, розпад великих багатонаціональних держав, сучасну національну політику європейських країн.

Автор аналізує тенденції становлення сучасної української нації, основні «зовнішні» чинники, які зробили найбільший внесок у формування української етнічної спільності та становлення самосвідомості нашого народу, а також основні теорії становлення української нації. В контексті відстоюваних позицій про міжетнічний діалог та культурний взаємообмін в різних його проявах як основний рушійний механізм етнотврочих процесів, найбільш прийнятною визначається так звана «теорія пограниччя», оскільки на нашій території осілі землеробські культури постійно перебували під впливом (а часто і загрозою) кочового «степу» з одного боку, та об’єктом територіальних та політичних амбіцій західних сусідів. Тому для адекватного розуміння сучасної української ідентичності, а також для становлення самосвідомості громадянської, а не національно-етнічної, потрібно також і розуміти історичні особливості становлення української нації. Розвінчування різних міфів про «європейськість» чи «загальнослов’янськість» українців необхідне, тому, що абсолютизація якоїсь із цих позицій перешкоджає формуванню адекватної громадянської самосвідомості, пропонуючи натомість шовіністичну українську чи гібридну проросійську форми.