Сакун, Айта Валдуровна. Сучасність в когнітивному просторі мислення: соціально- філософський аналіз

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, розкрити стан
наукового опрацювання проблеми, визначено мету, завдання, об’єкт і предмет
дисертації, сформульовано положення наукової новизни та практичне значення
отриманих результатів, надані відомості щодо апробації та публікації
результатів дисертаційної роботи.
У першому розділі - «Теоретико-методологічні засади дослідження
сучасності як соціофілософського феномену» - узагальнено теоретичні
погляди провідних представників наукової думки на зміст і сутність проблеми
«сучасності» в процесах суспільного розвитку та методологічних рефлексіях
філософського пізнання.
У підрозділі 1.1. «Ґенеза розуміння сучасності в процесах соціальності»
ставиться проблема: чи правомірно ототожнювати сучасність з певним
позитивним змістом, яким би він не був (ринок, представницька демократія,
індустріальна технологія, трансформація свідомості), або сучасність потрібно
розуміти як проблему і виклик, результатом яких можуть бути різні інститути,
процедури, норми, погляди? Якщо виходити з другого, то примусовість
сучасності полягала б у неможливості ігнорувати цей виклик. Однак лише ті
інститути і процедури можуть вважатися «сучасними», які дозволяють
9
«вирішити» вказану проблему незалежно від свого змісту і структури,
оскільки властивість бути «сучасним» належить їм суто функціонально, в
даному культурно-історичному контексті, з точки зору поєднання
індивідуальної свободи і порядку.
Великі підсистеми суспільства – виробництво, право, освіта, наука,
політика, культура орієнтовані на використання й примноження соціальних
аспектів буття індивідів. Їх приватно-індивідуальне життя опиняється «по ту
сторону» жорстких соціальних структур, але залишається в «полі» соціальної
філософії завдяки уявленням, які не підлягають стандартам абстрактної
науковості та формальної соціальності, а також емпіричного аналізу життя,
традиційної культури та релігійності. Саме тут виникає проблема «сучасності».
Поліфонічна складність соціального процесу визначає рівень сучасності, яка
характеризується «стихійною логікою» розподілу діяльності. З її позиції
виявляються протилежні аспекти соціального відтворення, які онтологізуються,
перетворюються в особливі об’єкти, і потім розглядаються в їх сукупності як
соціальна реальність («життя людей»), вихідна для наукового аналізу
сучасності.
Характеристика «сучасності» в контексті ролі і значення фактору
«пізнання» породжує проблему співвідношення «ризику» і «знання» в людській
діяльності. Знання і ризик – це взаємопов’язані аспекти процесу прийняття
рішень в рамках соціуму. Специфіка прийнятих ризикованих рішень полягає в
необхідності робити вибір з числа наявних можливостей при невизначеності
наслідків. У свою чергу реалізація прийнятих рішень, розгортання їх наслідків
в просторі і в часі зачіпає велику кількість соціальних акторів. В дисертації
зазначається, що «ризик» сьогодні потрібно розглядати як специфічну форму
соціальної комунікації, пов’язану з прагненням «розрахувати» поступ
сучасності в невідоме майбутнє.
Проблема «сучасності» може і повинна осмислюватися в категоріях
плюральності, оскільки сама розвивається за законами нерівноважної системи,
демонструючи множинність еволюційних векторів розвитку. Ці процеси є
варіативними і стихійними, вони включають різноспрямовані, суперечливі та
взаємовиключні тенденції. Логіка їх розвитку не підкоряється принципам
класичного детермінізму, методам і законам діалектики, тому вимагає більш
складного, когнітивного підходу, нової культури мислення. Дана ситуація
обумовлена динамікою цивілізаційного розвитку як найбільш важливого
мегатренду сучасності.
У підрозділі 1.2. «Методологічні рефлексії сучасного філософського
пізнання: зміст і дискурс» вказується, що філософія осмислює і визначає як
епоху в цілому, так і її важливі сфери. Особливе значення філософсько-
пізнавальна діяльність відіграє у конкретизації змістів сучасної
соціокультурної реальності, усвідомлення її найважливіших конституентів,
принципів і правил методологічних рефлексій. Апеляцію до філософії як
«певного метадискурсу» (Ж.-Ф. Ліотар) можна оцінити як прикметну
10
особливість науки новоєвропейського періоду, характерною ознакою якого є
«фундаменталізм» (Р. Рорті), лінійність, кумулятивність. В нашу епоху
контраргументи проти наївно-кумулятивістської моделі наукового пізнання
розробляють відомі філософи та соціологи науки Г. Альберт, Б. Барнс, Д.
Блур, М. Мелкі, М. Генсон, М. Гесе, П. Фейєрабенд та інші.
Автор зазначає, що у філософії Нового часу людина виступала головним
чином лише засобом реалізації історичного процесу. Сучасна філософія
запропонувала цілу низку стратегій виходу з цієї ситуації: витлумачення
людини як «бажаючої машини» (Ж. Дельоз), «деконструктивізм» (Ж. Дерріда),
«антропоморфізм» (П.Козловські), «плюралізація раціональності» (Ю.
Кристєва) та ін. Власну відповідь на це питання пропонує М. Фуко у програмі
«евантуалізації» (фр. event – подія), згідно якої сучасність розумілася як
«подія». В неопозитивізмі «подія» ототожнювалася зі станом речей.
Феноменолоігя переорієнтувала «подію» відносно до смислу: вона або
розташовувала її стосовно до смислу чи поряд з ним, або ж допускала царину
первинних сигніфікацій, завжди існуючи як певна диспозиція світу навколо
«Я». Філософія історії поміщає «подію» в циклічну модель часу,
розглядаючи теперішнє як те, що окреслене минулим та майбутнім. Нинішнє,
сучасне – це колишнє майбутнє, де його форма була наперед задана, а минуле,
яке відбудеться у майбутньому, зберігає ідентичність свого змісту сьогодні.
Порівнюючи сучасність і постсучасність, постмодернізм порівнює
методологічні принципи, якими характеризується інтелектуальна культура в
трактуванні особистості і суспільства, глобальні інфо-технологічні установки,
властиві теперішньому і майбутньому. Основним для витлумачення специфіки
концептуальної побудови двох типів культури пізнання та мислення є
протиставленність «техноморфізму» сучасної соціальності та культури
«антропоморфізму» постсучасності. В цьому контексті «постсучасність» є
епохою нового відкриття «Я», переходом від його емпіричного трактування
як функції суспільства до «субстанціального» витлумачення як «пневми»
(душі). Людина постсучасної (постмодерної) епохи не може бути адекватна
тій чи іншій «моделі світу»; для неї характерним і визначальним є можливість
буття за умов «полілогу», або плюральності соціальних, культурних та
пізнавальних практик.
Автор показує, що в нових теоретичних концептах філософське знання
набуває нових рис і характеристик: «постмодернізм» пропонується замінити
«гіперестетикою ультрамодернізму». В результаті постсучасність постає як
«тіло без органів» (Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі), або «чисте занурення» (Ж.-
Ф.Ліотар), або «символічний досвід» (Ю. Кристєва), або «експериментальна
культура» (Ж. Бодрійяр), а постмодерністський стиль життя і мислення – як
«екзистенціальна паніка» (А. Крокер, Д. Кук). В контексті інфотехнологічної
експансії, наукової ейфорії і дегуманізації свідомості особливої ваги набуває
практика культур з домінантою інтуїтивного, що в найбільшій мірі
представлено в «масовій культурі» як змісту і символу сучасності.
11
У підрозділі 1.3. «Трансформації соціального пізнання в теоретичних
концептах сучасної науки» зазначається, що соціальне пізнання та його
методологічне оформлення завжди пов’язані зі зміною типу практичних
завдань, які потрібно вирішувати. Ретроспективний аналіз показує еволюцію
досліджень: від логіко-епістемологічного проектування наукових дисциплін і
методологічних дискурсів до технологій програмування комплексних
професіональних праць по вирішенню складних соціальних проблем,
входження сьогодні в сферу організаційного проектування, розробки
концепцій, програм розвитку діяльних колективів та соціокультурних систем.
Вказані зміни обумовлюють «рефлексивність» (Е. Гідденс) сучасного
соціального життя.
Рефлексія як принцип людського пізнання обумовлює перегляд і
переосмислення основних принципів соціального та індивідуального життя, а
також ідеали і норми наукової діяльності. До останніх відносяться
принципи, методи та ідеали організації наукового знання як «методологічні
регулятиви». Таким регулятивом виступає зокрема «парадигма»:
рефлексивна взаємодія «старих» і «нових» парадигм приводить до
конструювання «гібридних» об’єктів, а узагальнення систем цих об’єктів
обумовлює створення теоретичних схем глобальної теорії, які у
функціональному плані являють собою якісно новий, автономний елемент.
Методологічно обґрунтоване соціальне пізнання, вказується в підрозділі,
завжди рухається в трьох «рамочних» контурах, які функціонально
визначаються як «об’ємні», «помежові» і «робочі» «рамки». «Об’ємні» рамки
задають способи і напрямки об’єктивації (предметизації); «помежові» рамки
вказують на межі когнітивного «простору», межі онтології; «робочі» рамки
структурують оперативне поле, в якому розгортається пізнавальна діяльність. В
тій мірі, в якій методологічне мислення в кожній проблемній ситуації рухається
в трьох названих контурах, воно утворює нову соціокультурну і
антропологічну ситуацію. Гуманітарні науки і філософія в контексті
соціокультурної політики здобувають новий тип практичності, впливають на її
інструментарій і зміст. В той же час динамічний розвиток соціокультурної
сфери проблематизує існуючі техніки інтелектуальної роботи і предметно
організованого пізнання, стимулює обробку і розповсюдження технік
організації когнітивної діяльності та ситуацій колективного наукового пізнання.
В ситуації «виснаження», «вичерпання» індустріального суспільства ключовим
ресурсом стають інформація, знання і творчість, виробництво і застосування
яких сьогодні визначає архітектоніку, методологічну значимість і цінність
наукової діяльності та соціального пізнання.
У другому розділі - «Виклики сучасності в контексті соціально-
філософського аналізу» - аналізується процес ствердження соціальної і
культурної реальності сьогодення як результату глобальних трансформацій
суспільства і перетворення всього світового порядку, що відкриває
12
перспективи виявлення ролі соціофілософського знання у визначенні
сутності та змісту сучасності.
У підрозділі 2.1. «Духовно-культурні основи сучасного соціокультурного
буття» продемонстровано, що кожна усвідомлюючи себе людина прагне до
виходу за межі соціального світу, детермінованого простором і часом. В цьому
контексті здатність до продуктивного пізнання і розуміння виступає духовно-
культурним імперативом еволюції суспільства. Для перетворення можливості
в дійсність соціально-філософське пізнання повинно удосконалювати свої
методи одержання нового знання, що пов'язано з накопиченням
соціоепістемного та інформаційного ресурсу. Для кожної нової епохи, яка
визначається рівнем знання, стає можливим «діалог з часом» – звернення
сучасних дослідників до історичного досвіду з питаннями, актуальними в
ситуації сьогодення.
Суттєвим показником розвитку сучасного соціуму є рух «від централізації
до децентралізації», що утворює нові перспективи, більше можливостей та
варіантів вибору для індивідуального розвитку. В результаті індивідуальність
починає набувати домінуючого значення, що обумовлює зміну природи
«колективності». Інформаційне суспільство не має нагальної потреби в
розвитку «колективних здібностей», необхідних в масових акціях, діях.
Обробка однорідної і потрібної інформації здійснюється за допомогою
технологій, що свідчить про ствердження нової реальності - «інфосвіту». В
ньому основною постає когнітивна діяльність, в якій знання є
трансцендентальний атрибут креативного суб’єкта. Кожний акт когнітивної
діяльності є перехід між рівнями абстрагування як новими рівнями розуміння.
В такій ситуації формується спосіб розуміння сучасності, в якому
варіативність і неповторність, охоплення всіх рівнів і градацій, безперервність
переходів через кожну проміжну ланку як самостійний «квантовий крок» є
найбільш важливі риси розуміння нової епохи.
В реаліях інформаційного світу більш активно використовується творчість,
можливості якої розширюють сучасні технології і техніка. Людина сьогодні
опинилася перед лицем нової епохи як нового світу, що формує власний
глобальний проект – «відкритого суспільства». В його мережевих глибинах
«розчиняється» централізоване середовище існування, зіштовхується актуальне
та ілюзорне, породжуючи проблеми нового буття. Соціальний простір стає
безмежним і багатоваріантним, зростає анонімність ґенези і містифікація змісту
подій. Звичний міський ландшафт трансформується в динамічний інтер’єр,
який виводить актуальне існування з периферії у віртуально-безмежні простору
Інтернету. Вказані характеристики визначають духовно-культурні основи
сьогодення.
Підрозділ 2.2. «Когнітивні коди сучасності в просторі глобалізації»
присвячений аналізу нашої епохи, яку потрібно розглядати в контексті тих
глибоких і широкомасштабних зрушень світового масштабу, що відбулися
впродовж останніх десятиліть і кардинально змінили базові інфраструктури
13
життя людей та народів. Якісно новим проявом сучасності стала глобалізація,
яка, породжуючи тектонічні трансформаційні процеси, разом з тим
розгортається в нових умовах об’єднання світу в єдину цілісність. Сутність
процесів широкомасштабних змін полягає в безпрецедентному збільшенні
проникненості національно-державних кордонів в глобальному вимірі, що веде
до повсюдного роззосередження власності, багатства, знань, інформації,
технологій, перерозподілу відносної геополітичної могутності та енергії між
державами і регіонами. В результаті динамічних технологічних перетворень
виник і ствердився принципово інший рівень суб’єктивації соціальних
процесів, що привело до демасифікації, індивідуалізації, персоналізації
характеру споживання і його мотивацій.
Удосконалення засобів комунікації в глобальному інформаційному світі,
динаміка його розвитку корінним образом змінюють соціоекономічну
ситуацію, впливають на характер культури спілкування, отже, і культури як
такої загалом. Національні культури починають втрачати свою «локальність».
Утворюється загальна система соціального життя за рахунок виникнення
спільного комунікаційного простору, який «занурює» її (культуру) всередину
себе. З цього, вказує автор, витікає, по-перше, що глобалізація в сучасну епоху
обумовлює посилення і розвиток соціальної автентичності всіх учасників
процесу – від конкретних індивідів до соціальних рухів і політичних об’єднань,
включаючи держави і цілі регіони. З цієї точки зору можна говорити про
зростання різноманітності форм і моделей розвитку. По-друге, саме на
даному етапі глобалізації відкривається можливість реального вирівнювання
світового соціального простору як простору демократичного, громадянського
суспільства.
Трансформації всіх сфер соціального життя в контекстах глобальних
вимірів демонструє новий світ життя людини як сучасність. Це світ
соціокультурного буття, яке перебуває в стані перманентного формування, а
всі його феномени (економічний, політичний, культурний тощо) взаємодіють
між собою і немовби «пронизують» один одного. Тим самим стає неможливим
ізольоване існування, утворюючи цілий спектр ймовірних векторів
цивілізаційного розвитку.
Підрозділ 2.3. «Свобода і несвобода в раціональному та ірраціональному
вимірах сучасності» розкриває реальність глобального світу як світу нашої
цивілізації, обумовленої фактором свободи, яка завжди пов’язана з позитивом
мислення і соціальних почуттів. Свобода не може виступати у вигляді
абстрактного ідеалу в сьогоденні, сповненому інтенсивністю та динамікою
економічних процесів, політичних рішень і соціального розвитку. Свобода є
самостійною цінністю, яка органічно пов’язана й існує разом з несвободою.
Виявлення несвободи передбачається в тих самих основоположних питаннях,
котрі ставить свобода. З позицій суб’єкта пізнання вільна діяльність, або
свобода, завжди раціональна, осмислена. З позицій абстрактно-теоретичного
14
підходу до свободи вона поєднує в собі і раціональне, і нераціональне
(ірраціональне).
Проблема співвідношення «раціонального» та «ірраціонального»
оприявлена в наступних параметрах: істинне пізнання ствердило себе в
раціональному, яке в гносеологічному аспекті є логічно обґрунтованим,
теоретично усвідомленим, систематизованим знанням предмета; в
ірраціональному заявляє про себе воля життєвого імпульсу, наповненого
творчою енергією; свобода, як «ірраціональна» діяльність з позиції минулого,
бачиться як «раціональне» з позицій теперішнього; будучи «ірраціональним»
проривам існуючих норм і правил, свобода несе в собі частину раціонального
теперішнього або майбутнього облаштування мікро- і макросистем
(економічних, соціальних, культурних – глобальних та регіональних).
Раціональні реформаторські, революційні зміни не відразу всіма визнаються в
якості раціональних, поскільки спочатку потрапляють в розряд ірраціональних
(нераціональних). Отже, проблема «свободи» і «несвободи» корелюється з
раціональними та ірраціональними процесами, що відбуваються в сучасному
світі, оскільки нелінійність розвитку дає декілька альтернативних шляхів, хоча
їх спектр більш або менш обмежений, зокрема для свободи прийняття
відповідного і/або відповідального рішення.
Системам, здатним до самоорганізації (економіка, політика, культура), не
потрібно нав’язувати певні, точно фіксовані шляхи розвитку, розроблених на
основі тих чи інших строго вивірених розрахунків, програм, формул. Будучи
перемінними утвореннями, певними величинами, вони знаходяться в стані
постійної зміни і оновлення, оскільки мова йде про їх стійкість (порядок) і
нестійкість (хаос). Така обставина породжує нову систему відносин «свободи» і
«несвободи», оскільки сучасний розвиток перебудував взаємозв’язок
соціальних, економічних і культурних відносин, викликавши до життя нову
людину, яка стала проблемою для соціофілософських теорій і політичної
практики. Цю людину називають «модульною» (Е. Геллнер), автономною і
раціональною.
У третьому розділі - «Інтенції розвитку сучасного знання в рефлексіях
інтерпретації» - розкривається розуміння сучасності, обумовлене рівнем
інтерпретації теоретичних і практичних результатів цивілізаційного поступу. Їх
множинність і неоднозначність викликає різні оцінки і характеристики, в силу
чого постає необхідність переосмислити природу інтерпретації, її місце і роль в
сучасній інтелектуальній та пізнавальній діяльності, що відкриває
перспективи нового розуміння соціальної реальності сьогодення.
У підрозділі 3.1. «Становлення нового знання в параметрах пізнавальних
ситуацій» зазначається, що складність соціальної ситуації сьогодення
вимагає перегляду традицій соціофілософського пізнання, його природи,
статусу, понятійного апарату й можливостей модифікації. Сучасна теорія
пізнання розуміється як певна множина «ідеал-конструктивних» утворень, або
специфічний, віртуально існуючий феномен, створений продуктивним
15
розумом, котрий має справу тільки з ідеальними сутностями самого знання,
які індивід мислить «з глибини», перебуваючи немовби усередині його уявної
сутності. Ситуація сучасності виокремлює завдання переосмислити роль і
значення вироблених раніше ідеальних сутностей, а також
трансцендентального досвіду феноменології, герменевтики, екзистенціалізму,
персоналізму при подальшому розвитку соціоепістемології. Сучасне розуміння
їх дискурсів знаходить підтвердження в еволюційній епістемології, що
розглядає життя як процес пізнання, а пізнавальний апарат – як результат
коеволюції природних і соціокультурних факторів. В результаті показано
фундаментальну й продуктивно-евристичну роль цілісної людини в
епістемології й філософії науки, які безпосередньо корелюються з теорією і
практикою соціокультурної, екзистенціально-антропологічної традиції.
Завдання, яке стоїть перед філософією – повернути фундаментальну
теорію соціального пізнання й соціальної дії до реальної людини, яка живе в
складному суспільному середовищі. Його освоєння обумовлює певну
інтеграцію міждисциплінарних підходів, а також перегляд епістемної практики
«дроблення» наукового знання про природу, людину й суспільство на множину
різнопредметних дисциплін. Для подолання такої «проблемної ситуації» у
науках про суспільство запропоновано дослідити підґрунтя двох нових,
взаємопов’язаних парадигм соціального пізнання – екоантропоцентричної
соціології й семіосоціопсихології – теорії соціальної комунікації як
універсального соціокультурного механізму. Такий «синтетичний» підхід
дозволяє виробити нові креативні соціальні технології, орієнтовані на зняття
протистоянь людини й середовища, сприяючи усуненню існуючого розриву
між емпіричним і теоретичним рівнями соціального пізнання. В його сучасних
модифікаціях такою технологією стає інтерпретація.
У підрозділі 3.2. «Філософська інтерпретація в процесі формування нової
теорії» показано, що розвиток соціоепістемології репрезентує інтерпретацію
як логіко-методологічну процедуру, котра в якості креативного феномену
виявляє себе на різних рівнях діяльності суб’єкта пізнання та мислення.
Відповідно, філософський розгляд інтерпретації допускає дослідження її
онтологічних передумов, розуміння її природи, а також соціофілософський
аналіз її особливостей. Інтерпретація як спосіб пізнання ґрунтовно
розроблялася в контексті герменевтики, починаючи із правил і прийомів
тлумачення текстів, і завершуючи її розумінням в якості фундаментального
способу людського буття. Проблема розуміння постає як проблема
раціонального пізнання, на основі якого повинні бути показані місце, роль і
значення будь-якої інтерпретації та її види. Конкретні логіко-методологічні
особливості інтерпретації розкриваються у зв’язку з більш широкою
проблемою пояснення й розуміння. Інтерпретація віднесена до процедур, які
включають функціонування універсальних гіпотез в дослідженні. Вони
являють собою або підведення досліджуваних явищ під наукове пояснення, або
спробу підвести їх під певну загальну ідею, недоступну емпіричній перевірці.
16
Але і в першому, і в другому випадку – це пізнавально-інтелектуальний процес,
який осучаснює знання, його розуміння і смисл.
Процедура інтерпретації, в якій здійснюється виявлення й тлумачення
прихованих, неусвідомлених, нерефлексивних механізмів соціальної
комунікації, розглядається в дисертації як базова для сучасного соціального
пізнання. Комунікація між людьми містить більший обсяг значимої інформації,
ніж її вербальне вираження, оскільки в ній обов’язково присутні також неявне,
«фонове» знання, приховані смисли й значення, які мають на увазі учасники
спілкування, що й вимагає спеціального осмислення, тлумачення та
інтерпретації. Ці особливості об’єкта постають як прагнення обґрунтувати
методологію інтерпретації в якості загальної методології соціальних наук.
При цьому соціальна реальність стає об’єктом інтерпретаційної діяльності, яка
використовує також повсякденну свідомість і досвід.
Важливою умовою інтерпретативної діяльності є закладена в неї
фундаментальна ідея «паттернів культури», тобто впорядкованих систем
означуючих символів, які роблять поведінку людини адекватною. Створені
суспільством для себе опосередковані інтерпретацією символи – це не просто
образи, інструменти, а передумови природного, культурного й соціального
буття. Тим самим фундаментального значення надається символам культури,
їхнім смисловим комплексам, які постають онтологічними основою
інтерпретативної і в кінцевому рахунку пізнавальної діяльності людини в
сучасному соціумі.
Підрозділ 3.3. «Специфіка інтерпретації в соціогуманітарних науках:
когнітивний контекст» присвячений аналізу інтерпретації як способу
реалізації творчих інтенцій соціокультурного пізнання, що є одночасно
фундаментальним методом роботи з текстами як знаковими системами в
гуманітарному пізнанні. Як форма дискурсу й цілісна функціональна структура,
текст відкритий для безлічі смислів, що існують у системі соціальних
комунікацій. Відповідно, гуманітарні тексти мають яскраво виражену знаково-
символічну природу, що закономірно обумовлює інтерпретацію, яка формує
процес пізнання залежно від формальної або змістовної специфіки текстів.
Множинність способів і типів інтерпретації представлені у всіх
гуманітарних науках. Виділяють граматичну, психологічну й історичну
інтерпретації, суть і співвідношення яких стало предметом обговорення
представників філософських та соціогуманітарних дискурсів. Граматична
інтерпретація здійснюється стосовно кожного елемента мови, самого слова,
його граматичних і синтаксичних форм в умовах часу й обставин застосування.
Психологічна інтерпретація повинна розкривати уявлення, наміри, почуття
того, хто повідомляє, викликані змістом поданого ним тексту. В історичній
інтерпретації виокремлюються дві проблеми – необхідність «перетворити
цінності почуття в цінності думки» (Б. Кроче), а також визначити роль
творчості й критично осмислити методологічну «теорію фантазії». Проблема
ціннісної інтерпретації фундаментально розроблялася Г. Ріккертом і
17
М. Вебером. Для Г. Ріккерта цінності – це «самостійне царство», яке не
відноситься ні до області об’єктів, ні до області суб’єктів, тому світ складається
з реальності й цінностей. У М. Вебера інтерпретація впливає на самого
інтерпретатора, містить пізнавальну цінність, розширює «духовний обрій»,
підвищує інтелектуальний, естетичний і етичний рівні мислячого
інтерпретатора, робить його «душу» більш відкритою до сприйняття
цінностей в контексті сучасності. В параметрах ціннісного аналізу об’єкти
взаємодіють із «цінностями», які не залежать від якої б то не було суто
історичної, каузальної причини. Розходження ціннісної й каузальної
інтерпретації вимагає пам’ятати про історичну обумовленість об’єкта
«ідеальної цінності».
Соціальна філософія має справу з двома головними об’єктами
інтерпретації – «речами» (реальні події, об’єкти природи й людської
діяльності), і текстами. Інтерпретативне осмислення «речей» як «первинна»
інтерпретація аналогічна емпіричному науковому знанню, оскільки пропонує
тлумачення конкретних даних і понять. Тим самим фактичне знання стає
доступним сучасному розумінню, оскільки «дані» перетворюються у «факти»
лише внаслідок інтерпретації. Однак факти – тільки матеріал для інтерпретації,
характер якої визначається «позаматеріальними» або рефлексивними
методологічними, світоглядними принципами і підходами.
У четвертому розділі - «Взаємодія соціальних ресурсів знання в
когнітивних системах сучасності» - досліджується континуум знання, що з
необхідністю включає в себе знаючу, думаючу, сповнену конструктивних
прагнень людину, життєві потреби і цілі якої наділяють суспільний розвиток
сучасним смислом. Формування такої людини завжди було засноване на
інноваційних методологіях пізнання, дотичних до актуальних філософських і
наукових пошуків.
У підрозділі 4.1. «Основні напрямки інтелектуалізму постмодерністських
дискурсів» показано, що в умовах новітнього етапу технологічного прогресу
діяльність людини виходить за межі її почуттів, мислення і уявлення. В
епоху Нового часу (Модерну) наука засновується на правилі консенсусу між
відправником ціннісного висловлювання про істину та його отримувачем, тому
суб’єкт пізнання завжди прагнув до великої мети заради спільного блага. В
сучасну епоху (Постмодерну) наука (світ знання) перетворюється на процес,
скеровований «грою інформації» (М. Кастельс). Характерною рисою цієї епохи
постає ерозія віри у метанаративи («метарозповіді»), котрі легітимізують,
об’єднують і тоталізують уявлення про сучасність. Метанаративи, на відміну
від міфів, які також мали за мету забезпечити легітимацію соціальних
інститутів, норм законів та моралі, соціально-політичної практики, мають
вектор спрямованості пошуків такої легітимності не в минулн, а в майбутнє.
В своїх пізнавальних спрямуваннях філософія постмодернізму відкидає
функціональну диференціацію між сферами соціального життя (мистецтво,
економіка, політика), відмовляється визнавати їхню взаємодоповнюваність,
18
доводить неконструктивність використання розуму (раціонального підходу). В
сучасну, інформаційну епоху людина опиняється «всередині світу», де
позбавлена «дистанціювання», замінником якого постає «мережа комунікацій».
В дискурсах постсучасної філософії мислення звільняється від спрощених
схем, застиглих стереотипів, віджилих міфологій, логічної обмеженості
позитивістської картини світу. Основні контури сучасного філософського
проекту полягають в тотальній критиці класичного раціоналізму
(фундаменталізму, об’єктивізму, істинності), і переході до парадигми
філософії, заснованої на релятивізмі, суб’єктивізмі і антитеоретизмі. Основним
засобом реалізації задуму виступає принцип деконструкції. Соціальна
парадигма постсучасної філософії – ліберальний плюралізм, який означає
перехід від епохи «індивідуалістичного атомізму» до «плюралістичного
молекуляризму». Особливого значення сьогодні набувають зростання
толерантності, демасифікація, значимість «одиниці» (окремої людини), її права
і свободи.
Вказані істотні риси досить адекватно характеризують стратегію пізнання
сучасної соціальної філософії, основними рисами якої постають: деконструкція
традиційної метафізичної парадигми, боротьба з традиційними ціннісними
центрами (людина, знання, логос), заміна вертикальних та ієрархічних зв’язків
горизонтальними, відмова від ідеї «лінійності», ідеї «метадискурсивності»,
«універсальної мови» та мислення, що ґрунтується на «бінарних опозиціях»;
відствоювання позиції про неможливість знання в цілому не може бути
редуковане ні до науки, ні до пізнання. Такою постає наша соціокультурна
сучасність.
Підрозділ 4.2. «Епістема синергетики у взаємодії мислення, пізнання та
навчання» присвячений аналізу процесам глобалізації, розвиток яких вимагає
від наукової та політичної еліти радикального перегляду інтелектуальної та
науково-освітньої сфери. Адже ствердження «ноосфери» та включення в неї
«техносфери» передбачає поєднання різних наук, переосмислення їх
засадничих та смислових орієнтирів. В результаті особливої ваги набуває
дослідження синергетичної парадигми, яка зосереджує епістемологічну увагу
на аспектах самоорганізації. Поліваріативність, трансдисциплінарність та
інтердисциплінарність, цілісність і нові можливості для методологічної
рефлексії принципів синергетики показують її відповідність сучасному
пізнанню.
В умовах «тріумфу ноосфери» (С. Курдюмов) включення синергетичних
підходів до методологічного інструментарію соціальної філософії репрезентує
освіту як цілісну, складноорганізовану, поліфункціональну систему по
одержанню знання. Онтологічний статус феномену освіти передбачає
необхідність належного логіко-методологічного забезпечення продуктивного
процесу її розвитку, реалізації мети і цілей. Одним з перспективних напрямків
досліджень у соціальній філософії сьогодні зовсім не випадково стає вивчення
19
шляхів можливого застосування положень і принципів синергетики як
методологічної основи пізнання складаних систем, до яких належить освіта.
Використання синергетичної парадигми у сфері освітніх пізнавальних
практик відкриває можливість побудови нової епістемологічної парадигми і
ефективної методології навчальної та інтелектуально-мисленнєвої діяльності.
Стратегія особистісно-гуманітарного пізнання у вимірах синергетики
характеризується контекстом, що передбачає, по-перше, ціннісний орієнтир у
ставленні до індивіда і, по-друге, адекватну ціннісну позицію самого індивіда у
процесі одержання знання. Розвиток сучасної, синергетично орієнтованої
системи навчання стратегічно спрямований на становлення цілісного
освітнього простору на основі інтеграції національних освітніх програм і
стратегій, у контексті універсальних загальнолюдських цінностей і
гносеологічних ідеалів. У її основі – синергетичний вимір реальності,
взаємоперехід від диференціювання знань до їх синтезу, від редукціонізму до
холізму. Такий підхід дає змогу наочно продемонструвати складність,
різноманітність і цілісність пізнавально-освітньої діяльності в контексті
сучасної наукової педагогіки, усвідомити її глибинну сутність, поліваріантний
зміст і необхідність реалізації в умовах сучасної глобальної соціальності.
У підрозділі 4.3. «Когнітивний простір соціосинергетичних теорій:
людиновимірний аспект» показано, що сучасна світова організація соціуму
характеризується неперервністю і неоднорідністю змін в просторі і часі життя
людей. Перед лицем сучасних надзвичайно складних глобальних проблем
людство шукає нові ціннісно-смислові координати. Мова йде про шляхи і
механізми впорядкування подальшого розвитку суспільства в умовах
нерівноважності, нестабільності, непередбачуваності. В таких обставинах
посилюється актуальність проблеми людини, оскільки «контури Я» в рамках
самоорганізаційної системи є «розмитими», а внутрішньоструктурні
взаємостосунки «відкритими» і «особистісними».
Самоорганізація суспільства є цілісним процесом, оскільки складні
структури-спільноти немовби народжуються з самого соціального
середовища, мають здатність до самостворення за рахунок сили
аттрактивності, що діє на всі елементи системи. Самоорганізація соціуму
відбувається на декількох взаємопов’язаних, але відносно автономних рівнях,
фокусуючись навколо «зон саморегуляції», ключових точок соціальної
структури та інфраструктури, які дуже чутливі для зовнішніх резонансних
впливів.
Для синергетичної парадигми важливими є практичні спонукально-
мотиваційні інтенційності сучасного соціального суб’єкта, які охоплюють
собою найрізноманітніші потреби, інтереси, цінності. На них людина прагне
орієнтуватися у власних діях, намагаючись реалізувати їх як ідеали у
повсякденному житті. Практичні інтенційності індивіда визначаються всією
сукупною ситуацією сучасності, у феноменологічному, аксіологічному,
екзистенційному вимірах. Прийняті соціальними суб’єктами ті чи інші рішення
20
є формою конкретизації й репрезентації для самих себе і для інших суб’єктів
своїх актуальних раціональних інтенційностей. Соціальні очікування
обмежують, структурують і узгоджують практичні спрямованості суб’єктів ще
в процесі їх формування.
Трансформації сучасної соцієтальної структури змінюють конфігурацію
когнітивних інтенцій індивідів; образи, вірування, стереотипи замінюються
новими духовно-культурними ідеалами, новими системами вірувань та дій,
новою, спрямованою на загальноцивілізаційні цінності етикою. Людина –
істота, яка ставить собі та іншим питання, вона – істота бажаюча, постійно
чогось хоче. Людина не може зупинитися в своєму розвитку, і тому
принципово важливі ті загальнолюдські цілі, що поставлені перед нею і які
вимагають реалізації. В силу чого усвідомлюється і здійснюється еволюція.
Синергійний характер суспільних процесів інформаційного суспільства
утворює сучасний соціум, який розвивається завдяки кооперативним і
взаємодоповнюючим зусиллям індивідів та груп в прагненні досягнути спільні
цілі, визначені смислопокладанням.
В п’ятому розділі - «Потенціал інновацій в координатах суспільства
знань» - досліджуються особливості креативного мислення та його
самостійна інтегруюча роль в сучасному соціумі як основоположного
інструмента досягнення стратегічних цілей пізнання. Діалогічні, інтерактивні
за формою інтелектуальні середовища та персональні комунікації
характеризують сучасну соціокультурну реальність в якості «суспільства,
заснованого на знаннях».
Підрозділ 5.1. «Інформаційно-комунікативна парадигма в стратегіях
навчально-освітнього процесу» присвячений аналізу домінанті сьогодення -
«суспільству знань». Воно являє собою онтосоціальний, світоглядний та
науковий концепт, актуалізований освітніми, культурними та філософськими
дискурсами в процесі переосмислення теорії «інформаційного суспільства». В
«суспільстві знань» особлива роль належить «інформації» і «знанню», в
контексті яких актуалізується інноваційна освіта. Остання передбачає освоєння
інноваційно-креативного мислення, яке повинно містити в собі всі
універсально-всезагальні можливості пізнання. Сучасністю креативного
мислення визначається здатністю здійснювати адекватну, тобто інноваційну
діяльність у всіх сферах соціуму. Сутнісна логіка процесу соціальності є
логікою становлення людської суб’єктивності, змістовного розпредметнення
культурно-історичних форм когнітивної діяльності. А в результаті –
когнітивного виміру культури інноваційного мислення в освітній діяльності.
В суспільстві, заснованому на знаннях, відбуваються як процеси його
трансляції, так і поширення інформації разом з безособовими, анонімними
інформаційними потоками. Навіть по відношенню до технічного типу знання
інформація не є автономною. У контексті дослідження проблем
«інформаціоналізації» освіти виявляється, що Інтернет «переростає» реалії
постсучасності, зокрема і свій пізнавальний потенціал, в силу чого постає
21
засобом продукування потреби в креативному мисленні і теоретичному знанні,
необхідністю повернення до смислових текстів. Разом з тим Інтернет є умовою
формування освітніх спільнот, які культивують певний тип цінностей, а також
фактором повернення суспільству його смислової складової. В цьому випадку
Інтернет постає умовою формування іншого, сучасного типу комунікації -
мислиннєво-позиційної, інтелектуально-креативної, віртуальної.
В дисертації виокремлюються принципи віртуалізації освіти. По-перше,
принцип «навігації», у відповідність з яким учня в першу чергу слід навчити
ефективному пошуку інформації і методам її фільтрації з різних, в тому числі
віртуальних джерел. По-друге, принцип «креативної конвергенції», згідно
якого продукування і оформлення нового знання буде домінувати над
репродуктивним знанням. По-третє, принцип «комунікативного розвитку»,
згідно з яким всі процеси включені в інтенсивну діяльність організованої
комунікації та інтерпретації. По-четверте, принцип «етичної рефлексії», який
полягає в оцінюванні будь-якої активності процесу і результатів руху знання в
моральних контекстах. По-п’яте, принцип «інтеграції досвіду», який є
своєрідним синтезом вищенаведених принципів і підкреслює вплив
віртуалізації на нові технології і продуковану ними інформацію. В процесі
віртуалізації освіти варто уникати ерозії знання, беззмістовної і непотрібної
інтерактивності, втрати орієнтації у інформаційних потоках. Одночасно
віртуалізація освіти може приводити до виникнення позатериторіальних
центрів продукування знань, центрів креативного мислення.
Підрозділ 5.2. «Ціннісно-антропологічні конотації інновацій знання в
смислових вимірах інфосвіту» присвячений аналізу розвитку «суспільства
знань», що актуалізує проблему «індивідуалізації» (З. Бауман) сучасного
соціуму і посилює роль людського (суб’єктивного) фактору. Процес навчання
в «індивідуалізованому» суспільстві набуває значимості, коли долає
орієнтацію на «абстрактного індивіда» і починає формувати не пересічну
людину, а мислячу особистість. В силу чого сучасній освіті властиві глибокі
антропоцентричні та гуманістичні орієнтири, які набувають якісно іншого
смислового наповнення в інформаційному світі: вони спрямовані на
особистість у синтезі та множині її індивідуальних задатків та здібностей.
Поява ціннісно-гуманістично орієнтованої освіти обумовлена
ствердженням знання як головного ресурсу, що стає очевидним при
дослідженні ролі особистості та її інтелекту в процесах розвитку сучасного
соціуму. Пошук інноваційної освітньої парадигми відбувається в просторі
антропоцентричних настанов і орієнтацій сучасності. У зв’язку із зростанням
ролі «інтелектуального капіталу» (що змушує визначати сучасну епоху як
когнітивну, або – інтелектуально-орієнтовану), а також із стрімким
збільшенням інформаційних потоків поступово формується нове ставлення до
творчості, професійності, знань, до методів і способів мислення.
Гуманізація (антропоаксіологізація) освіти в практичному вимірі сприяє
виникненню і розповсюдженню гуманітарних технологій, що зумовлено
22
стрімким розвитком наук про людину. У контексті основних факторів, які
забезпечують інтеграцію освіти в соціальне та в наукове середовище,
гуманітарні технології співмірні фактору комунікації. Другий фактор - знання,
забезпечується когнітивними технологіями, які спрямовані на розвиток
інтелекту і мислення людини. Когнітивні технології визначаються як способи і
алгоритми досягнення цілей суб’єктів. Вони спираються на дані про процеси
пізнання, навчання, комунікації, обробки інформації, на теорію
самоорганізації, комп’ютерні та інформаційні технології, математичне
моделювання елементів свідомості, ряд інших наукових напрямків.
Завданням освіти в ситуації сучасності є вчасна реакція на суспільні
трансформації, пов’язані з формуванням нового типу соціуму, наповненому
інформацією, вимогливому до високих інтелектуальних здібностей людини,
орієнтованому на знання і творчість, на особистість, але особистість мислячу.
Сьогодні власність на ключові ресурси – знання, інтелект, метатехнології
невідокремлені від їх творця. Тому справжнє багатство, у тому числі
економічне, буде перебувати не в індивідів, які володіють грошима, капіталом,
а у тих, котрі володіють інтелектом, які продукують знання завдяки здатності
до креативного мислення.
В підрозділі 5.3. «Перспективи креативної особистості в параметрах
інноваційних освітніх практик» показано, що творчі енергії сучасного
«суспільства знань» обумовлюють активний пошук адекватних засобів
реалізації своїх програм. Адже новітні інформаційні технології і передові
соціально-філософські дослідження формують інше відношення до самого
знання. Воно починає тісно взаємодіяти з методологічними принципами і
моральними імперативами, які не зводяться лише до вимог пошуку істини і
народження нового знання. Проте знання як головний сенс розвитку науки і
освітнього процесу в цілому й надалі буде їх метою, а нові смисложиттєві
мотиви будуть виникати в рамках нової парадигми пізнання. Вказані мотиви
формуються поступово, по мірі їх освоєння в масштабах наукових сучасних
соціальних технологій, біотехнологій, генетичної інженерії, нанотехнологій,
інформаційних досягнень тощо. Саме завдяки цим процесам може виникнути
новий образ знання, необхідний для сучасного цивілізаційного процесу. Йому
повинен відповідати адекватний, інноваційний характер навчання.
Сьогодні відкритість, творчість, креативна діяльність повинні виступати
невід’ємними характеристиками інноваційного навчання, котре є основою
формування сучасної творчої особистості. Така особистість в своєму бутті
нерозривно пов’язана з інноваційною діяльністю, яка в свою чергу невід’ємна
від інтелекту і знання. Враховуючи специфіку сучасної епохи, одним з
основних смислів якої є орієнтація на індивідуалізм, логіка інноваційного
навчання відрізняється від логіки традиційного педагогічного знання і логіки
усталених педагогічних відносин. Пріоритет належить логіці антропологічної
інтерпретації педагогічної теорії та практики, що в свою чергу впливає на
логіку мислення в навчальному процесі, яке під впливом саморефлексії
23
створює простір освітньо-культурної реальності. Саме тут, звільнившись від
традиційних принципів контролю та самоконтролю, інноваційне мислення
спроможне відкривати шляхи з сучасності в майбутнє.
Тектонічні зрушення сучасності демонструють модель освіти, котру
можна описати як прагматичну взаємодію між емпіричним та герменевтичним
підходами. Аналізуючи вказані реалії, соціально-філософська думка інтенсивно
формує та обґрунтовує положення проективного характеру. Творче мислення у
межах такого комплексного підходу, що об’єднує на прагматичних засадах
емпіричне дослідження та його інтерпретаційні моделі, претендує на подолання
своєї «лінійності», стаючи багаторівневим, відкритим, поліінтенційним.
Головне завдання в даному аспекті полягає у врахуванні парадигмального
оновлення освітньо-педагогічної теорії та її дисциплінарного розподілу, який
дотичний до субстанціонального: з педагогічної теорії виходять соціальна
педагогіка, педагогіка вільного часу, педагогіка масової інформації тощо. У
змістовному плані така дезінтегрована педагогіка доповнюється настановами
«емансипаторської педагогіки» як основи сучасної освітньої теорії.