| Короткий зміст: | У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено мету і завдання роботи, її теоретичне й практичне значення, подано відомості про апробацію отриманих результатів.
Розділ 1. Проблема “канону” в літературі
1.1. Літературний “канон”, його типи. Засади формування “канону”
Спираючись на дослідження М.Жирмунського і Ю.Тинянова, дисертант розкриває зміст поняття “канон” у широкому і вузькому значеннях. При визначенні “канону” як усталених, нормативних засад і принципів літературного дискурсу наголошується на динаміці явища. Адже в залежності від історичної епохи ідеологічна складова “канону” має меншу або більшу вагу, суттєво впливаючи на характер “канону”, підкреслюється двоплановість творчих пропозицій автора і естетичного очікування читача.
З-поміж типів літературного “канону” в українській історіографії виділяють народницький (С.Єфремов, І.Франко), афірмативний (Г.Блум), постмодерний (М.Павлишин), модерністський “канон” (Т.Гундорова, С.Павличко). Також виокремлюють соцреалістичний (або радянський) “канон”. У добу постмодернізму увиразнюється пропозиція розглядати літературний процес під призмою геопоетичних локусів, що формують так званий геопоетичний “канон”.
Паралельно з терміном “канон” низка дослідників (Ю.Тинянов, Д.Чижевський, Н.Крутікова) активно вживають поняття “традиція” і “норма”. У більшості випадків ці категорії взаємозамінюються, оскільки з часом в літературі традиційними стають теми, мотиви, образи, сюжети, жанрові форми. О.Гнатюк розглядає традицію в межах структури національної ідентичності, застосовуючи парадигму “традиція – модерність”, і наголошуючи, що позитив кожного з цих явищ залежить від світогляду реципієнта. Взаємопов’язаним з традицією, а отже і з “каноном”, є поняття “новаторство”, що відтіняє спадкоємність історико-літературного процесу. Водночас між категоріями “канон” і “традиція” можна побачити різницю, яка полягає в обтяженні першого поняття ідеологічним забарвленням.
1.2. Канонізація і деканонізація в межах літературного ряду (жанр, тропіка, метрика)
У підрозділі розглядаються процеси канонізації і деканонізації, які перебувають у діалектичному зв’язку на поети кальному рівні, а саме: на рівні жанрів, тропічної та метричної будови літературних творів. Об’єктом уваги постають трагедія, ода, сонет – жанри, які були канонізовані у попередні епохи і стали принциповим об’єктом рецепції літературознавчої науки новітнього часу. Основним поняттям жанрової еволюції Ю.Тинянов вважає традицію, розуміння якої змінюється разом з історичним контекстом. Згадані зміни у залежності від конкретної епохи мають різноплановий характер, але завжди передбачають якщо не формальну заміну елементів, то їх нову функцію: так відбувається процес деканонізації у межах жанрової системи. Зазначений процес каноніза- ції / деканонізації спостерігається на різних рівнях ліричного тексту, а саме: сюжетно-композиційному, образному, мовностилістичному, ритміко-інтонаційному. Кожний літературний стиль прагне сформувати свій “взірець”, хоча далеко не кожен претендує на нормативність.
У підрозділі спостережено, що окремі історичні епохи здійснюють активне канонотворення (Ренесанс, Класицизм), а інші (Романтизм) зосереджені на зміщеннях, деканонізації, деструкції жанрових, метричних та інших норм, відбиваючи вагомі світоглядно-естетичні зрушення в житті людської спільноти.
1.3. Канонотворення в літературі другої половини ХХ ст.
Поетичний доробок більшості з чільних представників літературного дискурсу ХХ ст. належить до епохи, коли провідним стилем був соцреалізм. Саме тому доречним і необхідним є розгляд зовнішніх (прагматичних), а також внутрішньостильових чинників соцреалістичного “канону”. Літературний процес 1920-их рр., попри різкий підйом (виникнення численних угруповань і течій) був маркований штампом ідеологічної однозначності, пристосуванням до масових смаків читача. Основою соціалістичного реалізму було підпорядкування мистецтва соціальній сфері, вимога “правдивого” історичного відображення, яке здебільшого тяжіло до бажаного ідеалу, ніж до реальної дійсності. У формуванні “канонів” соцреалізму, який панував у літературі майже півстоліття, першочергову роль відіграв ідеологічний диктат і політичний терор. Дослідники (Т.Гундорова, Л.Медведюк, Є.Добренко) наголошують, що соцреалізм утверджується як державний “канон” із соціально-педагогічною метою.
Деканонізація, яка тривала у 1990-х, була пов’язана зі зміною історичних формацій і, як наслідок, з поверненням репресованих персоналій і текстів, на базі яких постали нові інтерпретаційні підходи. На сучасному етапі відбувається “переписування” вітчизняного “канону”, з поданням не-ідеологічної трактовки багатьох, донедавна забутих, текстів. Так постає потреба вибудувати ряд персоналій і текстів відповідно до політичних, ідеологічних, географічних локусів.
Розділ 2. “Східноукраїнський поетичний текст” у дискурсі модернізму (на матеріалі лірики В.Сосюри)
У розділі представлено “східноукраїнський текст” (на прикладі ліричних творів В.Сосюри), який постав як підґрунтя східноукраїнського поетичного “канону” у контексті неоромантичного дискурсу модернізму 1920-х рр.; з’ясовані складові та чинники, що на нього впливають.
2.1. Проблема тесту в семіотичному аспекті
У межах семіотичного підходу побутують два базових тлумачення поняття “текст”. Перше забезпечує операційну зручність при дослідженні внутрішньої організації твору, друге – при осмисленні домінуючих в культурі (і зокрема в літературі) дискурсів. Обидві інтерпретації актуалізуються в 1960-1970-х рр., часі розквіту структуралізму і семіотики. В останні десятиліття, коли увиразнилася потреба національних культур у з’ясуванні внутрішніх чинників ідентичності, особливого значення набув підхід до інтерпретації тексту в широкому розумінні – т е к с т у п о к о л і н н я, а також т е к с т у к у л ь т у р и тощо.
Враховуючи, що у літературознавстві вже присутні такі поняття як “петербурзький текст” (В.Топоров), “львівський текст” (С.Андрусів), доречною є спроба осмислення в українській ліриці ХХ ст. “східноукраїнського тексту”. Дисертант подає його у геокультурному аспекті, пов’язуючи зміст поняття з територією Дикого Поля, звідки й бере витоки східноукраїнської ментальності.
2.2. Вектори рецепції творчості В.Сосюри
Більшість літературознавців (Ю.Бурляй, С.Гальченко, В.Моренець, В.Костюченко) досліджували доробок В.Сосюри в історико-контекстуальному і біографічному плані, пов’язуючи написання поетичних творів із важливими суспільно-політичними подіями. Кожен з них спостерігає у ліриці Сосюри лише окремі елементи Донбасу (шахти, залізниці, часопросторові особливості Донеччини), не поєднуючи їх у цілісну картину “східноукраїнського тексту”. У цьому підрозділі подається інтерпретація текстів В.Сосюри дослідниками різних періодів, з урахуванням політичної заангажованості. Беручи до уваги особливості ранньої лірики митця – 1920-1930-х рр. – дослідники називають В.Сосюру неоромантиком, зараховуючи творчий доробок до модернізму взагалі і його неоромантичної гілки зокрема.
2.3. Становлення неоромантичної парадигми
У підрозділі дисертант з’ясовує засади формування неоромантичного напряму, його особливості, спираючись на основні теоретичні дослідження з питань модернізму.
Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. в Україні склалися сприятливі умови для появи нового художнього методу – модернізму. Ранній український модернізм розвивався у творчості представників таких літературних угруповань, як: “Молода Муза” і “Українська хата”. У ліриці молодомузівців засади модернізму реалізувалися на рівні тем і мотивів (нудьга, меланхолія, самогубство), які не були новими для європейської літератури, однак в українській прозвучали з достатньою силою. Неоромантизм формується в ліриці і драмі на межі ХІХ-ХХ століть. Особливий внесок у становлення цієї вторинної естетичної системи належить Лесі Українці, що розуміла завдання напряму у відповіді на ідейно-естетичні потреби часу, суголосні європейському модерністському мисленню. Сплеск неоромантизму припадає на 1920-і роки, коли в літературу приходить нове покоління, індивідуальне “я” представників якого шукає взаємодії з колективним, долаючи неоромантичний конфлікт між мрією і дійсністю (неоромантизм В.Сосюри, “активний романтизм” М.Хвильового). Неоромантична лірична парадигма найкраще відповідала добі радикальних соціальних змін у плані відтворення реакції людини перехідного часу на історичні зрушення.
2.4. Східноукраїнський компонент у неоромантизмі 1920-х
На матеріалі творів В.Сосюри виокремлюються принципові ознаки східноукраїнського “канону”. У багатьох його поезіях наявний образ землі, який є одним з фундаментальних в українській літературі, ліричний герой відчуває кровну спорідненість з рідною землею. Просторова картина в ліриці Сосюри постає через закріплені у фольклорній та літературній, а саме романтичній, традиції образи вітру і місяця. Простір у Сосюри має трикомпонентну структуру: реальний (який оточує митця), перцептуальний (дотиково-чуттєвий) та концептуальний (який концептуалізується в ліриці). Часові виміри поетичного світу, на думку В.Моренця, чітко представлені у трьох площинах – “Вчора”, “Сьогодні” і “Завтра”, при чому кожна має свої особливості та засоби образного вираження.
Образний субстрат (першообраз землі, степу та його складових – поля, вітру, обрію, тиші) пов’язаний у Сосюри з естетикою фронтиру як одним із аспектів реалізації “східноукраїнського тексту”. Східний фронтир викликає психологічні асоціації з межею, пороговою ситуацією і поведінкою в екстремальних обставинах, із силовим емоційним імпульсом. Актуалізовані маркери відсилають до поняття “Дике Поле”, закріпленого в історіософських працях. Життя українця-степовика протягом багатьох століть, на думку М.Грушевського, П.Дорошенка, було незалежним, водночас постійна небезпека сформувала адекватні їй риси – сміливість, твердість, прямоту, що передавалися від покоління до покоління як стимули виживання колективу. Східноукраїнський фронтир, за переконанням С.Андрусів, постав у геополітичних умовах степу – відкритого і безмежного простору. У ліриці В.Сосюри естетика помежів’я реалізується на рівні образного субстрату, передусім степу та його складових: “О свіжий дух степів...”; “За ними степ рудий в рослинах бездоріжжя”; “І в нестямі вітер утікає степом...”. Також яскраво марковані еквіваленти степу – вітер, безмежна далина. Значне місце в реалізації естетики фронтиру посідають шахтарська, заводська, залізнична теми.
Концепція фронтиру (помежів’я) у Сосюри ускладнюється опозицією степ / місто. Останнє асоціюється з агресією, руйнівною силою, в той час ідеалом поета є патріархальний, козацько-свободолюбний, світ минулого.
Відтак, твори В.Сосюри формують “східноукраїнський текст”, семантичним центром якого виступає неоромантичний ліричний суб’єкт. Загалом у реалізації неоромантичного дискурсу модернізму важливе місце посідають образний субстрат, етика й естетика фронтиру, урбаністика та міський компонент, опозиція між “Сьогодні” і “Вчора”, конфлікт між мрією і дійсністю, кордоцентризм, що вже в 1930-х роках деформується під тиском ідеології. Особливості енергетики лірики В.сосюри виходять з ментальності “східноукраїнця” – з його мовно-територіальними проблемами, любов’ю до степу та потягом до справедливості, що дисертант пов’язує з Диким Полем і світоглядом степовиків.
Розділ 3. Концепція націопростору в ліриці В.Стуса і Л.Талалая
3.1.Шістдесятництво як етико-естетична опозиція радянському режиму
У підрозділі визначається роль шістдесятників в українському суспільно- політичному житті, наголошується на провідних рисах зазначеного руху, з-поміж яких домінуючими є інтелектуалізм та ідея свідомого бунту, що сягають коренями філософії екзистенціалізму. Дисертант пропонує розглядати творчість В.Стуса як представника Донеччини, адже його громадянське й поетичне кредо формувалися саме на Сході України, який значною мірою знайшов втілення в ліриці митця.
В сучасному літературознавстві намічається кілька векторів інтерпретації Стусової творчості. М.Павлишин схиляється до реабілітаційного прочитання творів, виокремлюючи методики поцінування Стусових поезій, до яких належать і апологія, і культуротворна рецепція. І.Дзюба наголошує на несприятливих для національного самоусвідомлення умовах, що врешті позначилося на мотивах і темаріумі поезій. С.Мишанич досліджує фольклорні образи, мотиви, сюжети у доробку поета, вказуючи, що вплив фольклору відчувається на різних рівнях: жанрово-типологічному, стильовому, фразеологічному, словниковому. М.Коцюбинська, О.Рарицький розглядають естетику Стусового поетичного світу в глибинно екзистенційному аспекті.
3.2. Екзистенційні мотиви лірики В.Стуса
Концепція націопростору в ліриці Стуса періоду ув’язнення простежується в тяжінні до екзистенційної філософії. Мотиви збереження індивідуальності у масовому суспільстві, подолання відчуття вакууму, самотності, що є визначальними у роботах західноєвропейських авторів, знайшли втілення і в творчості В.Стуса – але у трансформованому, суто національному варіанті, пристосованому до суспільно-політичних умов радянської України ХХ ст. Заслуговує на увагу особистісний вибір В.Стуса: обстоювання поетом права на існування і розвиток української культури у зросійщеному Донбасі 1970-тих рр. остаточно визначило трагічну долю митця.
Художня система В.Стуса формується під впливом усвідомленої націоцентричності, що демонструють його художні твори. Із проблемою буття-в- екзистенції у Стуса пов’язане питання ідентичності свого “Я”: поет дошукується відповідей на вічне питання місця у житті, адже у світі “перезла, перемсти” унеможливлена природна самоідентифікація. Етико-естетична концепція Стуса-поета виростає на ґрунті націопростору, який еволюціонує, розширюючись від рідного Донбасу до “великої України”, “чужої чужаниці”, – з перенесенням акцентів на внутрішнє буття нації, “самозанурення” у фольклорно-нативістичне.
3.3.Фольклорна основа образності у поезії В.Стуса
Чільне місце у поетичному доробку Стуса посідають фольклорні образи землі, води, дороги, поля. Образ землі у Стусовому тексті транслюється через образ степу. Так формується поетична образна парадигма: земля постає уособленням безкрайого світу. Із фольклорною традицією пов’язаний і образ поля, який у Стусовій ліриці виринає в момент екзистенційного відчуття самоти. Подібне смислове навантаження образу, яке виходить із фольклорної традиції, наявне також у Т.Шевченка, В.Сосюри, проте у В.Стуса, який перебуває на засланні, образ поля і ключовий мотив самотності знаходять нову ліричну інтерпретацію – фольклорно-екзистенційну. З-поміж ботанічних символів найбільш частотними є образи сосон (тут відбиті враження знайомства з Карпатами) і тополі (що орнаментують мотив туги й печалі). У трактуванні образу дороги В.Стус виходить не лише з фольклорної концепції, дорога постає елементом концептуального простору, трактування якого пов’язане з національною екзистенційною парадигмою.
3.4. Мотиви в’язничної лірики збірки “Палімпсести”
“Палімпсести” більшість дослідників (М.Коцюбинська, О.Рарицький) характеризують як “невольничу збірку”, в якій накладаються різні стани душі, що ускладнюють або й заперечують один одного. Чільне місце у “Палімпсестах” посідає образ Бога. Апеляція до Божественного пов’язана з духовними імперативами В.Стуса, які прочитуються особливо виразно в листах поета. У в’язничній ліриці значне місце посідає тема Батьківщини, які у Стуса їй підпорядкована низка образів – села, степу, долі народу і України. Національний простір моделюється шляхом творення оксюморонних образів типу “рідна чужина”. Крім того, дослідники (Ю.Шерех-Шевельов, М.Коцюбинська, М.Павлишин) підкреслюють текстуальний зв’язок поета із Т.Шевченком, що реалізується на рівні цитацій, окремих ремінісценцій і загалом пов’язаний із вдивлянням Стуса в образ національного пророка, як у дзеркало власної долі. Пам’ять у ліриці Стуса стає важливою етико-філософською категорією, повертаючи ліричному герою дитинство, кохану, Україну (цій темі підпорядковані народнопоетичні за походженням образи – вітер у степу, запах чебрецю, зірка в колодязі). Бінарні опозиції простежуються у змалюванні простору і його поділі на “свій” / “чужий” (О.Давидова). За давніми віруваннями, “свій” ототожнюється зі світом живих, “чужий” – потойбічним світом мертвих. У В.Стуса “свій” простір – це рідний дім і, ширше, рідна Батьківщина; “чужий” – простір заслання. Водночас для української ментальності характерне не пристосування до чужого світу, а заглиблення у власні джерела, повернення до автентичних коренів, що особливо відчутне у ліриці В.Стуса, в якій фольклорний і екзистенційний струмені взаємодоповнюються.
3.5. Домінанти поетичного світу Л. Талалая
Починаючи від першої збірки “Журавлиний леміш” (1967) і до останньої в часі “Потік води живої” (1999), спостережено такі провідні образи-символи в ліриці Л.Талалая, як: земля, степ, вітер, дорога. Констатуючи, що “маліє все перед безмежжям степу”, ліричний герой опосередковано зізнається в любові до відкритого, безмежного простору. Якщо у В.Стуса і В.Сосюри з-поміж компонентів степу виокремлюються полин і ковиль, у Талалая додається ще одна питомо степова трава – євшан, образ якої відсилає до літописної традиції Київської Русі. Образ дороги в прямому і переносному значеннях (як уособлення долі) є динамічним у поезії Л.Талалая. Дорога, яка в ранній ліриці була чистою і твердою, веде ліричного героя “ще невідомо куди”. Втім, поступово цей образ трансформується: минуле постає в сутінках, а дорога важчає, “і пилом пройдених доріг / Печаль на серці осідає”. З образом дороги у Талалая пов’язані ще кілька компонентів – диму, міражів, мрій і долі. У трактуванні образу рідного краю, як і в ліриці В.Стуса, вагомими постають категорії пам’яті та спогаду. Крім звичайного пригадування, пам’ять трансформується у філософську категорію, що є невід’ємною часткою Вічності, яка дозволяє долати часопросторову прірву. Часопростір у ліриці поета представлений специфічним злиттям образів “Вчора” і “Сьогодні”. Подібну хронотопну розбудову В.Моренець вважає суто “талалаєвським внеском в естетику 70-80-х років”. Поет почав говорити про особистісний час кожної людини тоді, коли радянська ідеологія підпорядковувала особисте колектиному “ми”. Творення вектору особистісного часу дозволяє Л.Талалаєві глибше пізнати психологію людини і, як наслідок, опонувати домінуючому соцреалістичному “канону”.
“Східноукраїнський текст”, намічений ще у творчості Володимира Сосюри, ускладнюється у творчості шістдесятника В.Стуса і сімдесятника Л.Талалая, набуваючи рис багатовимірності. Типологічно близька образна система ускладнюється в ліриці В.Стуса, що бачимо у трактуванні націопростору (з провідним образним компонентом дороги). Так, у ранній ліриці ліричний герой переконаний у реальності майбутніх очікуваних змін, але згодом відбувається перелом, простежуваний на образному рівні – від твердої дороги до важкої і непевної. Подібну образну трансформацію спостерігаємо і в поезіях Л.Талалая. В його трактуванні образу рідного краю пам’ять постає універсальною філософською категорією, що дозволяє поєднати розбіжні часопросторові координати. Звертає на себе увагу часопростір поезій. У В.Сосюри, В.Стуса загалом переважає образ “Вчора”, з відповідним домінуванням дієслівних форм минулого часу, у Л.Талалая події минулого транслюються у формі теперішнього, що синхронізує картини минулого і тепер-триваючого. Образи “Вчора” і “Сьогодні” не розмежовуються у Стуса і Талалая, як у категоричного неоромантика Сосюри, що вважаємо ускладненням не лише часопростору, але екзистенційної картини світу митців, які належать літературному дискурсу другої половини ХХ ст. Отже, “канон” значною мірою видозмінюється, неоромантична Сосюринська парадигма з кордоцентризмом і сповідальністю підноситься до філософського рівня, “обростаючи” елементами постсимволізму (рафінованість емоційної стихії, камерність, екзистенційний “надлом” мотиву). Водночас прочитується характерна східноукраїнська тональність (окреслена літературознавцями як “щирість” або “задушевність” емоції) – у прагненні ліричного суб’єкта повернутися до автентичних коренів, самозаглибитися і в цьому самозаглибленні “відродитися” до світу. Окреслене світовідчуття відбивається на мотивному і образному рівнях творів В.Стуса і Л.Талалая.
Розділ 4. Марґінес у поетичному світі П.Вольвача
Лірика П.Вольвача у розділі розглядається під призмою марґінесу (змодифікованого концепту фронтиру), під яким дисертант розуміє геопоетичну категорію, що, намагаючись вплинути на культурний центр, пропонує власну, альтернативну ієрархію цінностей.
4.1.Постмодернізм як явище сучасного літературного процесу
Декларуючи своєрідну деканонізацію попередньої культурної традиції, постмодернізм руйнує усталені в літературі “канони”. Т.Денисова пов’язує становлення напряму з американською школою “чорного гумору”. Мінливий, хаотичний, несистемний – таким постає світ у поезії і прозі постмодерністів. Від 1980-х рр. феномен постмодернізму розширює географічні межі: з американського явище стає міжнародним.
Дисертант підсумовує базові рецепції українського постмодернізму: Т.Гундорова вбачає в окресленому напрямі спробу повернення до власного підґрунтя, І.Бондар-Терещенко називає його вакуумом, Є.Баран порівнює сучасний процес із літературною дискусією 1925-1928 рр.
4.3. Ландшафтні та психологічні домінанти естетики П.Вольвача
Для П.Вольвача-поета характерна тісна зв’язаність з тією територією, в якій формувалося його естетичне кредо. Визначальну роль при цьому відіграє Південний Схід – часопросторові координати, темпоритм, емоційний стан і психологія людини фронтиру. “Східноукраїнський текст” П.Вольвача розбудовується на ландшафтних контрапунктах: образах степових просторів, полинів, акацій, задимленого міста. Пейзажні картини степу Вольвача суттєво відрізняються від Сосюринських. Якщо у В.Сосюри і В.Стуса опозицією до рідного степу було шумне і байдуже місто, то в поезіях Вольвача поступово знімається зазначена опозиційність. Побутові деталі органічно інструментують ліричний мотив, а присутність зниженої жаргонної лексики створює напружену тональність.
4.4. Образ Батьківщини в поезії П.Вольвача
Образ Батьківщини в ліриці П.Вольвача належить до домінантних. Наголошуючи на особливій внутрішній причетності поета до власної території (передусім Південного Сходу України), А.Біла наполягає на архетипічній, властивій стародавнім етносам опозиції – “своєї землі” і “чужої, небезпечної землі”. У поезіях В.Стуса також можна виокремити цю бінарну опозицію. Мітгард Вольвача – вся Україна, хоча іноді ця територія згортається до меж Сходу України: із спогадами про махновську вольницю (“А навкруги – шорстка моя дідизна, махновщина на всі чотири боки”), орду і колчани, лиман і степ. Особливе місце в реалізації образу Батьківщини посідає тема козаччини, яка, уособлюючи сильне, вольове начало, реанімує психологію людини фронтиру. Звертаючись до образів козаків, гетьманів, гайдамаків, П.Вольвач прагне збудити національну свідомість збайдужілого постмодерного читача. Український Схід має необхідний потенціал для відновлення справжніх етичних цінностей і реальну можливість спроектувати майбутнє. У силовому началі лірики Вольвача простежується Сосюринська тональність.
Поряд з образами, підпорядкованими темі Батьківщини, що цементують мотив національної ідентичності, дисертант виокремлює у ліриці П.Вольвача екзистенційні мотиви, пов’язані з пошуками індивідуального вибору. Вольвач, як і решта неоромантиків, відчуває внутрішній дискомфорт через нездоланну прірву між зовнішнім безладом нового українського життя 1990-х рр. і внутрішнім світом особистості. Урбанізм, що в цілому є характерною рисою неоромантиків Сходу, в поезії П.Вольвача найбільш послідовно реалізується у збірці “Бруки і стерні” (2000), в якій спостережено, як ускладнюється, наповнюючись новою прагматикою, східноукраїнська парадигма. При цьому зберігається принцип предметної конкретності, побутова згрубіла образність, – риси, які фіксують максимальну автентичність героя, приналежність історичному часові, геополітичному простору. Враховуючи наявність процесів реґіоналізації літератури в цей час, художній простір Вольвача переміщується на марґінес, який репрезентує Схід. Неоромантична лірична парадигма і силовий образ ліричного героя по-своєму тяжіють над Вольвачем-поетом, викликаючи в естетичній пам’яті цілі ґрона семантичних відповідників східноукраїнського “канону”.
Відтак П.Вольвач ускладнює “східноукраїнський текст” новими реаліями і багатоманіттям емоційно-інтелектуальних переживань людини кінця ХХ століття, засвоюючи образну систему і тональність урбаністичної лірики В.Сосюри, а також екзистенційну складність лірики В.Стуса. Дискусії довкола лірики 1990-х свідчать про закріплення східноукраїнського поетичного “канону” не лише як явища естетичного, але й ідеологічного. Приписуючи Сходу України “безґрунтівство”, “відсутність традиції”, читач впливає на поетичну свідомість автора, який будь-що-будь прагне цементувати вже закріплений ним і його попередниками геопоетичний простір в історико-літературному ряду.
У Висновках узагальнено основні результати дослідження.
Східноукраїнський поетичний “канон” започатковується неоромантичною парадигмою В.Сосюри, маркованою образами степу, дороги, землі, інтимно-сповідальною тональністю поезій, побутовізмом, урбанізмом, що повною мірою реалізувалося у “східноукраїнському тексті” митця. У часопросторі лірики В.Сосюри домінує образ “Вчора”, відповідно частотним є звернення до власного онтологічного підґрунтя, яке взагалі виокремлює українців у колі європейської інакшості. У місті ліричний герой перебуває в стані розгубленості, душевної дисгармонії, розпачу, внутрішньо тяжіючи до степу і межі – фронтиру. Внаслідок невідповідності між зовнішніми обставинами і внутрішніми порухами актуалізується силове начало, увиразнене при змалюванні помежів’я. Мотив фронтиру транслюється через образ степу, а також заводів, шахт і залізниць, що стали новим обличчям Сходу на початку ХХ ст. Поезія В.Сосюри розбудовує складний концептуальний простір, компонентами якого виступають частково інтимізований перцептуальний простір і амбівалентний соціальний, розбудований довкола осі місто / село, Вчора / Сьогодні. Окреслені риси лірики Сосюри-неоромантика закладають підвалини східноукраїнського поетичного “канону”, що починає утверджуватися в 20-х роках ХХ століття в межах модерністського дискурсу. Ядром “східноукраїнського тексту” Сосюри дисертант вважає топографічні контрапункти та особливий (щирий, задушевний) емоційний тон, наголошуваний іншими митцями, які виступали в ролі ідеологічних опонентів ВСосюри (зокрема Є.Маланюк).
Формування “канону” триває у 1960-тих роках. У східноукраїнській літературній традиції в цей час виокремлюється поетичний доробок Василя Стуса, естетика якого в цілому виходить з двох першоджерел – філософії екзистенціалізму та фольклорної традиції. Мотиви пошуку і невіднайдення власного “Я”, відчуття самотності, що є визначальними в дослідженнях Е.Фромма, М.Гайдеґґера, Ґ.-Ґадамера, Е.-Д.Сміта, знайшли втілення і в ліриці В.Стуса. Але Стусівська екзистенція є суто національною, відповідно до якої вибудовується концепція перцептуального простору поета з домінуванням усвідомленої націоцентричності, що уможливлює особистісну самоідентифікацію.
З екзистенційними мотивами пов’язані і фольклорні, які сягають прадавніх етико-естетичних уявлень українців. Хоча за своїм забарвленням образ землі у В.Стуса відрізняється від Сосюринського, проте зберігає інтимний колорит. Образ Батьківщини тісно пов’язаний з образом степу (як це спостерігалося у В.Сосюри) та його еквівалентами – безмежним обрієм, запахом чебрецю, полину, ковилю. Степові обрії у “Зимових деревах” згодом будуть витіснені обріями спогадів у “Палімпсестах”. У добірці ботанічних символів В.Стус відрізняється від Сосюри, в якого Схід асоціюється з акаціями і каштанами, – у Стуса натомість домінують образи сосон (як втілення гордості і безкомпромісності) і тополь (як уособлення самотності й туги). Фольклорні та екзистенційні первні простежуються в образі дороги, що також є базовим компонентом націопростору лірики Стуса. Крім того, актуальним виявляється поділ простору на “свій” / “чужий”, що спостерігаємо у “в’язничній” збірці “Палімпсести”. Відтак націопростір В.Стуса розширює межі від Донбасу до “великої України”, а тому, порівняно з накресленою В.Сосюрою парадигмою, є явищем складнішим (і на рівні тематичному, і на рівні мотивному). У поезіях Стуса фольклорні мотиви синтезуються з екзистенційними, ліричний герой прагне відшукати самого себе, а простір із суто географічного (як це було у Сосюри) переростає у філософський. До намічених Сосюрою часопросторових меж додаються нові, зважаючи на геополітичні умови 1960‑х рр., стає відчутнішим ідеологічний компонент – в особистому протистоянні денаціоналізації і знеособленню.
Бунт шістдесятників вплинув на світоглядні орієнтири українців, передусім це проявилось в інтелектуалізації ментального типу нації. Розбудова власного духовного світу, виокремлення його складових, постановка філософських питань і прагнення знайти відповіді на найболючіші з них спостерігаються в ліриці Леоніда Талалая. Наскрізний ліризм – провідна риса Талалаєвої лірики – загалом виходить із Сосюринської енергетики й тональності. Ліричний герой поета перебуває у стані філософського заглиблення, що є характерним, зокрема, і для В.Стуса. Географія Талалаєвого світу з домінуючим образом степу та його складових (вітру, полину, євшану, що нагадує Сосюринську образність) іноді звужується до мікропростору – Донеччини, що тісно зв’язаний з мотивом пам’яті, спогаду, які повертають ліричного героя в дитинство і відновлюють втрачену первісну свіжість душі. Лірика Талалая медитативна, з нахилом до культурної ідентифікації власного “Я”, що було спостережено у шістдесятника В.Стуса, і свідчить про те, що етичний вибір останнього був надзвичайно вагомим для Л.Талалая.
Епоха постмодернізму звернулась до теми марґінесу. Художній світ П.Вольвача розбудований довкола вищезгаданого концепту, виокремлення складових якого є цікавим ще й тому, що Вольвач, поет 1990-х, як і Сосюра, поет 1920‑х, – неоромантики. Втім, неоромантична парадигма протягом ХХ століття значно змінюється, деформується, що впливає на подальше ускладнення східноукраїнського “канону”. Ліричний герой П.Вольвача наполегливо шукає власну ідентичність, сутність свого “Я”. З-поміж домінантних виокремлюється образ Батьківщини, в якому спостерігаються форпости: Схід-Захід, село-місто, степ-море. У трактуванні Батьківщини особливе місце посідає тема козаччини, відповідно постає гетьмансько-козацька символіка, яка транслює вольове емоційне начало. Ліричний герой П.Вольвача протиставляє себе сірості й буденщині сучасності: його поетичний світ рясно населений представниками “соціального дна”, на рівні лексичному побут увиразнений через вульгаризми, нагромадження побутових деталей. Ностальгія за минулим, прагнення духовного братства переконливо прочитуються у багатьох віршах поета. Майбутні геополітичні й культурні зміни герой Вольвача пов’язує зі Сходом України, “марґінесом”, який посідає центральне місце в географії цього поета.
Стильова домінанта східноукраїнського поетичного “канону” у творчості В.Сосюри, В.Стуса, Л.Талалая та П.Вольвача має виразно неоромантичний характер. Водночас, при характерному ліризмі В.Сосюри і задушевності Л.Талалая, у текстах згаданих представників наявні експресіоністичні акценти, що проявляють себе і на рівні образу ліричного героя (безкомпромісність, зухвалість, вибуховість темпераменту, тяжіння до “сильної особистості”, з її потягом до агресії, зумовленої ігноруванням прав Людини), і на рівні формальних засобів (останні були кодифіковані у 1920-х і 1990-х як “антиестетичні”: це зокрема прозаїчний компонент у ліриці, зображення соціального марґінесу – в опозиції до прийнятного, “нормального” світу).
Відтак східноукраїнський “канон” конституюється в ХХ ст. з таких структурних компонентів як “східноукраїнський текст”, в якому виокремлюються кілька зрізів – етнокультурний (зокрема, силовий активний тип ліричної індивідуальності, топографічний, психологічний. Психологічний зріз (на рівні емоцій, настрою) увиразнюється через топографічні елементи, часопростір, які тісно пов’язані з етнокультурними особливостями Сходу. Вичерпність “канонотворення” унаочнюється в добу постмодернізму, коли опозиції “Схід” – “Захід”, “традиціоналізм” – “постмодернізм”, “естетика” – “деестетизація” ідеологізуються. Східноукраїнський поетичний “канон” ХХ століття пройшов тривалий шлях свого формування, поступового утвердження і закріплення від 20-х до 90-х років ХХ ст. У 1920-х в творчості В.Сосюри “канон” утверджувався в неоромантичній тональності, силовому характері ліричного героя через часопросторові координати, провідні образи. У 1960-ті, що яскраво демонструє поетичний доробок В.Стуса, Л.Талалая “канон” розширив свої горизонти до рівня філософської проблематики, реанімуючи автентичні корені української ментальності. У 1990-ті роки суб’єкт лірики, Автор віддаляється від Читача, тяжіючи до нігілізму як заперечення хаосу і сірості буденщини, в той же час сумуючи за втраченим героїчним минулим народу і сподіваючись на відродження в усіх сферах буття.
|
